Ми, кілька матросів, навантажували трюм придбаною в Гонолулу провізією. Зачувши те, я хотів було кинути сітку, в яку складали мішки з картоплею, та боцман відбрив:
— Обійдуться без тебе! Он уже знайшлися інші…
По трапу на берег поспішав Гуртовенко.
Ерік також з України. До того ж він знає англійську мову. Чую, вітається з незнайомцем. Той стоїть, усміхається. Потім до Гуртовенка по-нашому:
— Не треба, товаришу, «гуд моні» та «гуд дей» — я вас і так розумію.
Він у спецівці, на голові каска — видно, щойно з роботи. Може, докер або кранівник.
Ерік запросив його на «Витязь». Вмостившись на люк трюму, про щось загомоніли.
За годину ми впоралися з вантажем, і я таки відпросився на берег.
— Гаразд, іди, — погодився боцман.
— Знайомся, — звернувся до мене Ерік, показуючи на незнайомця. — Боб Сміт.
Я потис руку.
Це був літній чоловік. Вольове, густо всіяне ластовинням обличчя. На чоло спадає огнисто-рудий чуб.
Незнайомець запитав:
— То і ви з України? — і додав: — У мене був друг українець Іван Горовий.
— А ви покажіть фото, — порадив Ерік.
Боб Сміт витяг з кишені фотокартку. На ній я побачив кілька військових — наших і американських. Вони стояли обійнявшись, веселі, молоді. Серед них, в центрі, поклавши руки на плечі стрункому лейтенантові, стояв Боб Сміт.
— Ви? — поцікавився я.
— Так, — ствердно кивнув він. — Давно це було — навесні сорок п'ятого. Поруч зі мною, — пояснив, — Ваня Горовий.
Гуртовенко й Сміт вирушали в Пірл-Харбор, гавань, де в кінці осені 1941 року японці розбомбили американський флот.
Приєднався до них і я.
Ми їхали узбережжям. Праворуч, по широкій долині, до невисокого узгір'я тяглися плантації, схожі на довжелезні, з нешироким міжряддям грядки.
— Ерик, глянь, — скільки там капусти.
— Це не капуста, — почувши мої слова, усміхнувся Сміт. — Це ананаси.
За ананасовими плантаціями, на південному березі острова лежить Пірл-Харбор — гавань і порт. Дослівно: Гавань Перлин.
Сміт поставив машину між двох пірсів, біля яких було пришвартовано кілька есмінців.
Ми вийшли на берег.
Американець зняв капелюха, безмовно зупинився, дивлячись на воду.
— Он, — показав на рейд, — вічна могила моїх товаришів.
Над купою іржавої металевої покручі, що стирчали з води, мов руки утоплеників, побачили велетенський підмосток — палубу корабля.
— Оце й усе, — мовив Сміт, — що лишилося від суперлінкора «Арізона» та його численного екіпажу.
І розповів.
— Я служив на «Арізоні» машиністом. Нам говорили, що Японія, союзник Гітлера, от-от розв'яже війну на Тихому океані. На Гавайях значна частина населення — вихідці з Японії. Багато вірою й правдою служили своєму імператору — таємно, звичайно… Пригадую, наша ескадра прибула в японський порт Осака і серед японських офіцерів, що вийшли нас зустрічати, капітан «Арізони» впізнав свого колишнього слугу. Одного дня той покірливий слуга невідомо куди зник, а водночас із портфеля капітана «Арізони» щезли секретні документи. Він виявився шпигуном.
Японці старанно готували напад на Пірл-Харбор. І рт настав грудень сорок першого року. Добре пам'ятаю той жахливий день. Мені пощастило, — закінчив Сміт. — Зранку я дістав звільнення на берег, поїхав у Гонолулу. Під час нальоту мене тільки поранило. А решта майже всі загинули.
Згодом, коли відкрився другий фронт, Боб воював у Європі.
— Весною сорок п'ятого, — додав, — я вперше побачив росіян, славних воїнів. Тоді й познайомився з Іваном Горовим. На Ельбі. Патрулювали ми там. Ваня захоплено розповідав про Радянський Союз.
«Приїжджай, Боб, до мене в гості у Білу Церкву, — запрошував, — побачиш нашу Україну».
До остаточної перемоги Іван не дожив — в останні дні війни загинув.
Розлога долина. Пальми. Етнографічний музей імені Берніс Пауахі Бішоп. Це велика, крита соломою хата. Біля музею — гармата. На казенній частині, коло жерла, вибито напис: «Санктъ-Петербург 1807 Мастеръ Ждановъ Мая 3 дня».
Звідки вона взялася тут? З кораблів Лисянського і Крузенштерна — не може бути, бо «Надія» і «Нева» побували на Гавайях 1804 року, а гармату виготовлено пізніше. Можливо, з російського флоту на острові Атуаї, про який згадував французький китобій Терселен. Але ж росіяни на тому острові теж жили задовго до 1807 року. А може… 1853 року російський корвет «Олівуц» під командуванням Назимова заходив у Гонолулу. Правда, гармат такого калібру на «Олівуці», здається, не було.
У нотатках одного російського моряка, який у середині XIX століття відвідав Гавайї, є згадка про гармати. Розповідаючи про похорон королівського племінника, він зазначав, що «на подвір'ї стояла мідна гармата з влаштованим на ній катафалком: за дивним збігом обставин ця гармата виявилася російською, її взяли разом з іншими з острова Кауї, на якому залишив кілька гармат російський промисловик з Камчатки».
І ще: в 1815 році Російсько-Американська торговельна компанія послала на Гавайські острови свого представника — Шеффера. Він мав укласти торговельну угоду з тамтешнім королем, осісти і закріпитися на островах. Це було в інтересах компанії. Царський уряд не заперечував, щоб на Гавайях були плантації, які могли б постачати факторії на Алясці та Алеутських островах свіжими овочами і фруктами.
Спочатку все йшло добре. Шеффер налагодив дружні стосунки з гавайцями, і ті згодилися на його пропозицію організувати плантації. Але представникові Російсько-Американської компанії спало на думку силоміць підкорити своїй волі Гавайські острови. І Шеффер заходився снувати змову проти Камеамеги Першого, тодішнього короля Гавайїв.
Підступні дії політикана-комерсанта викликали невдоволення короля.
Саме тоді на Гавайї прибув російський бриг «Рюрик». Командиру корабля Отто Євстафійовичу Коцебу і розповів Камеамега Перший про авантюру Шеффера. Коцебу засудив негідні вчинки самозванця, запевнивши короля тубільців, що Росія шанує недоторканість Гаваїв.
Все це мореплавець описав у своїй книзі «Мандрівка навколо світу», одне з видань якої зберігається в музеї Бішоп.
«Камеамега прийняв нас дуже ласкаво… — відзначав Коцебу. — Почав турбуватися про те, щоб і гребців моїх добре почастували».
Є в книзі згадка про те, що нас так цікавило: «Щоб якось віддячити, я подарував йому від імені імператора дві мідні 8-фунтові мортири з усім необхідним до них; на лафетах мортир було вирізьблено ім'я «Рюрик».
Отже, гармата, яку ми побачили біля музею, це та сама мортира, яку подарував Камеамезі Першому командир російського брига «Рюрик»..
Остання і несподівана зустріч на цьому далекому березі викликала в мене спогад про минуле плавання. Я згадав Канаду, Ванкувер.