Після війни волинянка, як і тисячі інших її земляків, по-чужому, не зрозумілому їй велінню стала мов перекотиполе, опинилася за океаном. Канада, згодом Каліфорнія, а тоді…
— От і приїхали! — мовила Оля, зупиняючи машину біля хижі, що стояла осторонь шляху, в гущавині тропічної зелені.
Ми вийшли з машини. Назустріч вибігли дівчатка: малеча й більші, аж до стрункої дівчини років дванадцяти, — Ольжині діти.
— Мамочко, вони приїхали! — навперебій вигукували. І, надівши нам вінки, голосно й піднесено защебетали по-українськи.
— Ласкаво просимо до хати! Ми на вас чекали.
Я вже надивився на Гавайях осель тамтешніх американців. На жодну з них не було схоже помешкання Ольги. Власне, зовні це був європейський будинок. Біля нього лежали стулки величезних океанських молюсків — тридакн. Такі стулки біля хат я бачив на Самоа. У кого їх більше, той, значить, і заможніший. Обабіч доріжки, що вела до порога хатини, лежали ті перламутрові сліпучо-білі пелюстки… Перехопивши мій зацікавлений погляд, Оля пояснила:
— То — на щастя, хоч, правда, воно нас давно покинуло.
Будинок стояв посеред смарагдової галявини на невисокому, овальної форми, фундаменті. Довкруг овала, за півметра один від одного, — стовпи, які підпирають широкий легкий дах, між ними гарно вигаптувані циновки — замість вікон та дверей.
Ми переступили поріг. Угорі, впродовж стін, кількома рядами висіли довгі разки барвистого намиста. Таке намисто по всій Океанії виготовляють з маленьких, завбільшки з ніготь, черепашок каурі. Воно — невід'ємна частина туалету тамтешніх красунь. На деяких островах таке намисто використовують і як гроші. Внизу під стінами вирізьблені з дерева фігурки богів та ідолів. Серед них майже метрове погруддя бога сонця Тікі. Меблів у хижці не було. На долівці лежали легкі, в строкатих візерунках, панданусові циновки. Оля запросила, і ми сіли. Спостерігаючи, як її старша донька, що звалася Лейнані (це означає гарна квітка), всілася, схрестивши ноги, ми теж заходилися вмощуватись по-турецьки. Нам дали пухнасті віяла з пір'я тропічних птахів. Похитуючи їх, створюєш приємну прохолоду.
Оля — гостинна господиня. Вона метушилася, накриваючи на «стіл». На циновці стояли якісь дивні тарілки; місткі, мов черпаки, дерев'яні кухлі. Ні виделок ані ножів. Страви — острівна екзотика: те саме, що ми бачили на Вайкікі,— пої, підсмажений, в соусі, батат, різні сорти бананів, запахуща диня — папайя, ананаси.
— А це аку, — мовила Ольга, виймаючи з холодильника тарілку, на якій лежали дрібно порізані кусочки риби. — Улюблена страва мого чоловіка. Він їсть аку сирою. Ще смачніша риба агі, та її на Гавайях не завжди дістанеш… Коли захочете, покуштуєте й ви, тільки треба вмокати у соєвий соус або в гірчицю. — І вона знову пішла поратися в другу «кімнату» — кухню.
Ми сиділи, очікуючи незвичного для нас частування. Лейнані не давала нудьгувати. Вона взяла невеличку мандоліну — укулеле. Вдарила по струнах, і полилася чарівна музика, в яку срібним струмочком влився голосок. Пісня була про море, про те, як хвилі танцюють хулу-хулу, коли налітає вітер, про далекі острови в океані.
О Самоа моє казкове…
Твої затоки і гаї,—
тонко виводила дівчинка.
Слухаючи пісню, ми ніби й самі полинули на далекий, омитий крутою хвилею, обцілований сонцем острів.
Цю пісню змінила інша — наша, українська. Потім дві сестрички — Кайолані та Пемела — почали танцювати. І поки Оля господарювала, ми слухали імпровізований концерт маленьких полінезійок.
— На Україні,— сказала Пемела, — у нас бабуня. Мама про неї часто розповідає. Згадує і плаче. Ми всі мріємо туди поїхати.
А тоді взяла аркушик паперу, схилилася над ним і довго щось малювала.
— Ось, візьми. На пам'ять, — закінчивши, подала.
На малюнку дівчинка, притиснувши руку до серця, як зорю, тримала квітку. Внизу підпис: «Це тобі від мене — від Пемі».
На порозі з'явився високий кремезний мужчина.
— Ола! — привітавшись, гукнув він. — Ола! З кухні вийшла наша землячка.
— Знайомтеся, — сказала. — Мій чоловік — Салуа.
Слухаючи Олю та її чоловіка — полінезійського короля Салуа, — я й згадав Канаду. І ще — Самоа… Пам'ятаю, з пінявих хвиль, що довгими валами котилися назустріч «Витязю», вирізьбилась смуга суходолу. Ніби виринула з океанського безмежжя й безодні. Спочатку розпливчасто — тьмяним окрайцем забовваніла біля самісінької води. Обриси ставали дедалі чіткіші. Крізь пелену туману вже вгадувалися схили порослих тропічною гущавиною гір. Самих вершин не було видно — їх окутали хмари.
Ми пливли із заходу, від островів Санта-Крус, курсом дев'яносто градусів, тобто прямісінько на схід. Опівдні зайшли в протоку Аполіма, яка розділяє два самоанські острови — Уполу та Савайї. Перетнувши 180-градусний меридіан — меридіан зміни дат, за яким відразу й лежить Самоа, два дні жили одним і тим же числом.
За кілька миль од нас зеленіли гори Самоа — чарівні острови. Так думав я. Так твердить і Салуа.
Голубі широкі лагуни вклинилися в спадистий берег, перед яким у морі, мов дозорці, стали стрімкі скелі — природний бар'єр, об який, налітаючи, розбиваються хвилі. За довгі тисячоліття вилизують у базальтових вивітрених скелях наскрізні отвори, крізь які глухими гарматними пострілами виривається вода. Багатометровим «стовпом» здіймається вона вгору, розпорошуючись на міріади крапель, і падає, осипаючи все довкола іскристо-білим палахкотінням.
Від берега відійшов човен. На ньому в строкатих вінках і натільних пов'язках кілька жінок-полінезійок. Ось вони минули скелі, випливли на чистоводдя. Уже біля «Витязя».
— Талофа! — долинув голос. — Уклін тобі, Самоа!
І теплінь води, й блакить неба, і ці тінисті долини у пригір'ї — все для спочинку й щастя. Мабуть, тому, побачивши — це було влітку 1896 року — Самоа, відомий мореплавець-одинак Джошуа Слокам пізніше у своїй книжці «Один під вітрилами навколо світу» писав: «Якщо тутешньому остров'янину потрібна страва, то йому слід тільки простягнути руку і взяти дарунки природи. Коли ж місцеве населення садить банани, то треба тільки стежити, щоб їх виросло не занадто багато».
Яка ідилія! А проте вона далека від дійсності, бо хліб насущний ніде людині легко не дістається.
Салуа справді змалку не знав, що таке нестатки. Піт не виїдав йому очей, як іншим остров'янам, що працювали на плантаціях, вирощуючи банани, перець, какао… З діда-прадіда він — нащадок королівського роду.
Народився на острові Савайї. Той, хто хоч раз бачив цей океанський суходіл, не міг його забути. Гори, що полого спускаються до води, широкі рівнини, затишні бухти, невеличкі поселення серед кокосових гаїв… Але і спокій, і тиша — оманливі: на Савайях багато вулканів. Один з них, Матавану, пробудившись, наробив лиха.
Батько, дід, прадід Салуа жили в королівській резиденції на острові Уполу, а його, Салуа, пристановищем стало поселення Фалеліма, розташоване на березі невеличкої бухти, на південний схід од мису Мілінуу. Підійти туди з моря наважиться не кожен, та й відчалити од берега важко: підводні рифи, мілини, а то раптом водокруть… Салуа, претендент на королівський трон, ріс, як ростуть усі тамтешні діти: на морі. Не раз, ризикуючи життям, на легкому човні виходив далеко-далеко на риболовлю. Одного разу його бурею прибило до безлюдного атола. Король оголосив траур: загинув єдиний син. А Салуа через кілька місяців «воскрес» — повернувся до рідного берега. То було перше хрещення на мужність.
Королі й вожді Полінезії давно втратили свою колишню могутність. Уже прадід Салуа — король Самоа Матаафа був маріонеткою в руках колонізаторів: не міг без дозволу білих чиновників прийняти жодного рішення. І Салуа відрікся престолу — вирішив стати тільки вождем.
З Уполу переїхав на невеличкий острів. Там було простіше — звичайні сільські турботи, знані йому з дитинства. Риболовля. Полювання. Щоправда, це більше скидалося на відпочинок: король тішиться! Бо ніхто Салуа відставки не давав, і він, хоч і відречений, вважався королем. Були на тому острові й інші принади. Мешканці його славилися танцями з ножами (акробатика неабиякої спритності), танцями на дошці із цвяхами, вмінням ходити по розпеченому камінню.
Остров'яни, серед яких ріс Салуа, — люди високі, кремезні. 1 він такий же: двометровий геркулес, який важив понад сто кілограмів. Самоанці люблять помірятися силою — перетягують канати, борються. У цих змаганнях Салуа не мав рівних.
Одного разу його односельчани заходилися боротися. Юнак подужав уже кількох. Нарешті дійшла черга помірятися силою з гостем — вождем сусіднього острова Нуутеле. Того вождя вважали нездоланним і прозвали Банькатим Спрутом — такі чіпкі були в нього руки. Та за хвилину «нездоланний» лежав на лопатках. В поселенні саме гостювали два німецьких мандрівники. Про свою зустріч із остров'янами вони розповіли в Сіднеї. Слава про короля-борця перелетіла через океан — досягла Америки. Спритний імпресаріо Гарольд Волкнер зацікавився Салуа, мертвою хваткою вчепірився в полінезійського короля. Невдовзі Салуа був уже в США. Перший поєдинок з відомим борцем Джонні Гендсом приніс йому гучну перемогу і… дві тисячі доларів. Потім була зустріч з Круто Вареним Хагерті, з північноамериканським індійцем Червона Хмара. У Салуа були потрощені ребра, переламана нога, але спинитися він уже не міг: гроші текли рікою, і їх треба було, як радив імпресаріо, черпати. Гарольду Волкнеру видалося замало того, що його «підопічний» король бореться, на втіху юрбі їсть пійману в басейні рибу, танцює босоніж на цвяхах, — він влаштував випуск платівок, на яких було записано самоанські пісні у виконанні Салуа. Розповідаючи про перебування Салуа в США, описуючи вбрання і манери «дикунського» короля, один американський журнал писав: «Найбільше він не любить взуття. Салуа звик ходити босоніж, у крайньому разі в легких сандалях… Якось поєдинок відбувався в Амарілло, в дуже холодний день, і Гарольд Волкнер вирішив, що його «дикун» повинен надіти звичайні черевики. Виявилося, Салуа потрібні черевики такого розміру, який важко знайти в американських магазинах. Проте їх знайшли. Але король вийшов на арену босий. А черевики свої викинув у снігову кучугуру».
І далі: «Чимало клопоту завдають Салуа подушки. Вони надто м'які для його «гранітної голови, якою він, між іншим, може пробити дошку завтовшки кілька сантиметрів — це теж оцінили американські глядачі. Король скрізь носить із собою персональну подушку, зроблену із стовбура червоного дерева».
Після одного поєдинку король Салуа зустрівся з Олею Степюк. Дівчина з Волині стала його дружиною.
— Долари в цьому, тепер уже моєму, світі,— сумно зітхнула наша землячка, — це все… А потім ми опинилися на Гавайях. Король і королева без королівства, — додала, сміючись. І сумовито: — Чи побачу ще хоч раз рідний край — не знаю…
«Ваша Україна живе в моєму серці», — написав мені на своїй фотографії Салуа.
Фотографія та ще мереживо рядків у записнику, що їх зробила полінезійська «принцеса» Пемела Салуа-Степюк, — єдина згадка про королівську родину.
Порохнявіє земля. Безжальний час замулює й стирає сліди — лише в пам'яті людській все залишається навічно.
Сходивши, мабуть, півсвіту, Хома невіруючий, я зрозумів, що дороги кораблів, як і людей, перехрещуються між собою… Російський інженер, творець першого легендарного корвета «Витязь» Микола Олексійович Арцеулов керував будівництвом й іншого, не менш славетного вітрильника, ім'я якого — «Варяг».
Було те далекого тисяча вісімсот шістдесят першого року. А наступного літа обидва кораблі зійшли зі стапелів приватної верфі, розташованої серед скелястих шхер[55] Ботнічної затоки.
Екіпажі укомплектували дужими, кряжистими матросами, вихідцями з північних та центральних губерній Росії.
Втім, чимало на «Витязь» та «Варяг» потрапило й наших земляків, українців.