— Очеретний! — патетично вигукнув боцман, зводячи руки до неба. — Вінце анімос ірамкує туам кю цетера вінціс. Що значить: усіх ти зумів перемогти, здолай же і своє гнівливе серце.
— Здолаю коли-небудь, — похмуро відповів Степан, і права брова, як завжди, коли він збуджений, нервово засіпалася.
Я вже не раз помічав: настрій в Очеретного мінливий, немов вітер на морі. Він залежить від того, що Степанові скажуть інші. Похвалять — настрій у нього піднесений, веселий. Та щонайменшого зауваження не терпить. Вразлива персона! Такому важко серед людей, охочих до солоного слівця. А морякам, як відомо, дошкульності не позичати.
— Не ображайся, друже, — примирливо мовив Кузьмич, зрозумівши, що трохи переборщив.
— Гаразд, не буду, — великодушно погодився Очеретний.
— Якщо захочете, — звернувся до нас, — після обіду, поки на вахту, можете мені трохи допомогти. Хлопці виберуть вертушки, а ми піднімемо буй. А зараз — гайда в їдальню!
Коли ми кінчили обідати, боцман підійшов до нашого столика.
— Васько, я давно збирався з тобою поговорити. Ходімо! — узяв він мене за руку.
«Знову драконище заведе своєї!» — подумки посміхнувсь я.
Але моє припущення не Справдилося, хоч розмова й почалася з латини.
— Беатус іле, куі прокул неготііс, себто — щасливий той, хто позбувся клопотів! — вирік Кузьмич, пропустивши мене в каюту і зачиняючи за собою двері.
Боцманова каюта затишна, хоч і тісна. У ній Кузьмич оселився понад двадцять років тому, коли «Вихор» вперше вийшов у море.
Майже половину приміщення займала глибока, схожа на саркофаг койка. У шторм і хитавицю на такому ложі зручно — широка бокова планка вберігає від падіння на підлогу. Внизу навпроти койки — місткий дерев'яний рундук, в якому дракон тримає своє нехитре збіжжя: плащ, зюйдвестку,[8] стулки черепашок, інші дива морської безодні — подарунки для берегових друзів.
— Сідай, чого стоїш, — запросив.
Сам він ліг, розкинувши руки, у саркофаг.
— Вибач, Васько, трохи розслаблюся й перепочину. Навіть президент Кеннеді,— підморгнув, — перед відповідальним засіданням, кажуть, десять—п'ятнадцять хвилин обов'язково спочивав.
— Лежіть, ви мені не заважаєте.
Увагу мою привернула фотографія у саморобній рамці на книжковій полиці. Молода, вродлива жінка тримала на руках немовля.
Перехопивши мій зацікавлений погляд, Кузьмич глибоко зітхнув, але нічого не сказав.
— Ваша родина? — запитав я.
— Колишня, — знехотя озвався він. — Ну, та облишмо це! — мовив, переводячи мову на інше.
— Гаразд.
— То, значить, ми з тобою майже земляки: ти з півдня України, я — теж. Мати ж моя у вашім районі народилася. А що — хіба степ поганий, що ти проміняв його на море?
— Чому поганий? — питанням на питання відказав я, подумавши: «До чого він усе це плете?»
— Кажуть, Васько, ти вже чимало поплавав: і на «Буревіснику», й на «Садку».
— Правду кажуть, — відчеканив я, роздратований тим, що розмова звелася до моєї особи.
— Ну, а коли так, то чого ж ти, собачий сину, гартований штормами, відчаюєшся й панікуєш?
— Я?!
— А хто ж — звичайно, ти! — підтвердив Кузьмич, підводячись з ліжка. — Хто недавно заявив привселюдно: «Берег мені не милий! Краще нехай поглине морська пучина»?
— Он ви про що!
Кілька днів тому штурман послав мене в обхід по судну. Впоравшись, я завітав на корму, де підвахтові та хлопці з робочої бригади тихо про щось розмовляли.
— Приєднуйся до нашої гоп-компанії,— запросили вони.
— Не можу — вахта.
Але таки на хвильку присів.
Ну, звісно, про що у вечірню задумливу годину гомонять моряки. Про рідну домівку і тих, хто жде їх на березі.
Ото й вели хлопці розмову, згадуючи стежки-доріжки. Один розповідав про свою малолітню доньку, за якою він так скучив; другий вихваляв небачену вроду нареченої.
— Згоріло б воно, це море! — з гіркотою заявив підвахтовий Сергій Тупиченко, напарник насмішкуватого Кнопки. — Так тягне додому, хоч вовком вий.
— Ну й вий, — втрутився я. — А мене зовсім не тягне. Ніхто мене там не жде, і як на мене, то краще сувора океанська стихія, ніж ласкаво-вередливий берег.
— Овва!
— Що це ти завів, Василю? — озвалися хлопці.
— А те, що в морі мені краще, ніж на землі.
— Чому ж — адмірал Макаров теж твердив: у морі він почував себе, як вдома, а на березі — ніби в гостях. Правда, він був видатний флотоводець. Та й говорив не од відчаю чи розчарування, як наш Васько.
Я залишив ту придирливу компанію, не пояснивши, чого так думаю й почуваю. Та й що я міг їм сказати! Двома словами про все не розповіси, а оголювати душу не збирався.
Мене й справді переслідував сум і розчарування. Цьому була своя причина — на березі я залишив кохану дівчину. Вона мені слала радіограми в море. Слала колись, на «Садко», а не тепер…
Ми вже плани будували на майбутнє, мріяли про спільне щастя. Та, видно, не судилося бути в парі.
Коли я повернувся з плавання в Індійський океан, Наталка мене радо зустріла. Разом проводили час, не розлучаючись ні на хвилину. Та ця ідилія мені поступово набридла.
Що ж, я, мабуть, народився безнадійним моряком. З тих пір, як розкусив, що воно таке, плавання, довго не можу затримуватися на березі — тягне в море.
Знудьгований суходолом, я й звернувся ото у відділ кадрів пароплавства з проханням послати мене в рейс.
Спочатку Наташа сприйняла це за жарт. Навіть пішла зі мною в пароплавство.