Генерал навстіж одчинив вікно. Місто, що було в сизому інеї, давно прокинулось, можливо, й не спало — недалеко війна, лінія фронту. Орджонікідзе й понині перебувало в зоні досяжності ворожих далекобійних гармат. Налітали бомбардувальники.
Генерал Роговцев учора прибув з Тбілісі в супроводі майора Тамбуліді. Мав на меті провести оперативну нараду з працівниками управління контррозвідки фронту. Перед чекістами постали складні завдання.
Загальне становище залишалося тривожним. Суть його висловив ще 24 липня 1942 року командуючий 17-ю німецькою армією генерал-полковник Руофф, коли радянські війська залишили Ростов-на-Дону. Руофф покликав японського військового аташе, який гостював у нього, на вцілілий проліг високого мосту над широким тут Доном і змахнув рукою в бік Батайська:
«Ворота на Кавказ відчинено! Наближається час, коли німецькі війська і воїни вашого імператора зустрінуться в Індії».
Тож недарма гауптман Шеєр, історик з Берліна, приїхав сюди писати на замовлення відомства Геббельса книгу під промовистою назвою «Завоювання Індії на Кавказі». Індія — далеко, а от Туреччина — близько, десятки турецьких дивізій стоять напоготові в районах, прилеглих до радянського кордону. Туреччина, як і Японія, хоче одірвати шмат чужої землі. Чекає останнього сигналу — падіння Сталінграда!
Заохочений ілюзорними успіхами гітлерівських стратегів, турецький уряд поновив випуск пантюркістських видань — «Бозкурат» і «Чінар алти»[11]. Шпальти цих журналів одверто кличуть до війни з Радянським Союзом: «Війна — це прогрес», «Волга — це ріка, в якій століттями наші пращури напували своїх коней». Журнал «Бозкурат» вмістив карту «Великотуреччини», яка вбирала в свої кордони все Закавказзя та Середньоазіатські республіки СРСР. Військові керівники на чолі з маршалом Февзі Чакмаком і політичні пройди галасують про «священну війну».
Генерал Роговцев мислив широко, масштабно, що дозволяло йому відшукувати для, здавалося б, відірваних одна від одної подій спільні обрії. Це допомагало робити вірні оцінки, передбачати, намацувати ниті й ланцюжки, розплутувати хитрі вузлики. До цього намагався привчити своїх підлеглих.
От і зараз, на нараді, не зайве буде наголосити на взаємозв’язку активізації шпигунсько-диверсійних служб Туреччини і горлорізів із нацистського особливого корпусу «Ф», агентурних мереж абверу та СД.
Взаємозв’язок… 15 жовтня корпус «Ф» вперше змушений був вступити в бій на північному фланзі 1-ї німецької танкової армії і північніше Ачикулака зазнав відчутних втрат під час рейду по тилах 4-го гвардійського Кубанського козачого корпусу, що бив «легіонерів» у взаємодії зі Ставропольським зведеним партизанським полком. Корпус «Ф» не спромігся виконати й першого бойового наказу фюрера — перерізати залізницю від Кизляра на північ.
Захоплені документи малювали цікаву картину. Зокрема привертала увагу доповідна «особливовповнова-женого по арабських країнах», прикомандированого до зондеркорпусу «Ф» генерала Фрідріха Гробба. Витяг із неї привіз на нараду генерал Роговцев.
«Необхідно підготувати захоплення нафтових джерел та устаткування в різних районах Аравії та Ірану (Кіркук, Ханекін, Абадан, Кувейт, Бахрейн, нафтопроводи в Тріполі та Хайфі і нафтопереробні заводи в цих портах). Група спеціалістів на чолі з геологом д-ром К.Шмідтом («Вакуум-Ойль компані», Гамбург) уже скомплектована мною згідно з угодою з фірмою «Континенталь-Оль» і забезпечена необхідним устаткуванням, зокрема буровим.
Буде потрібна група спеціалістів для відновлення фінансів та економіки. У цьому я розраховую на директора банку Лебрехта, що працює зараз у німецькому посольстві в Анкарі, і двох спеціалістів по емісії, яких пришле рейхсбанк. Переговори з цього питання я провів завдяки сприянню радника Ріпкена з паном міністеріаль-директором Бергером з імперського міністерства фінансів та паном директором Вернером з рейхсбанку».
Кістяк корпусу «Ф» становив так званий Арабський легіон, інструкцією передбачалося «акти саботажу, вивід з ладу радіостанцій, розповсюдження чуток, розвідка і пропаганда». Ясна річ, під словом «пропаганда» гітлерівське вище командування розуміло активні дії контррозвідки на шкоду Англії і насамперед СРСР.
Генерал Роговцев привіз із собою зізнання полоненого солдата 3-ї роти 2-го батальйону особливого корпусу «Ф» Курта Мауля, колишнього карателя з французького Іноземного легіону.
«До Африки я потрапив у двадцятому році, після Версаля, коли для солдата в Німеччині не стало діла, а нічого іншого я робити не бажав. Французи завербували мене в Іноземний легіон, і влітку двадцятого року ми відпливли з Тулона в Алжір. В Африці я робив усе, що наказували офіцери: возив контрабандою золото, добував страусові пера і слонову кістку, розстрілював бунтівних берберів, охороняв копальні поміж Браззавілем та Пуент-Нуаром».
Курта Мауля, як і багатьох солдатів Іноземного легіону, гітлерівці було ув’язнили «за зраду вітчизні і служіння Франції». Напередодні другої світової війни звільнили, а в серпні 1941 року зачислили до лав вермахту і відрядили до міста Райне. З таких, як Курт, було утворено шпигунсько-підривну зондеркоманду-288, яка згодом була надана штабові корпусу «Ф», що на той час базувався в Греції.
«Ми всі пречудово знали спеку тропіків, та були щасливі, що нас не поженуть в диявольські сніги Росії, — коментував той період своєї пістрявої біографії Курт. — Окрім того, ми полюбляли гарне вино, жінок, гроші і ладні були йти хоч до чорта в зуби».
«Так, ми були добірними вояками, — хвалився навіть на допиті Курт Мауль, — до нас потрапляли лише ті, хто бездоганно володів англійською або французькою мовами… А в Райне нас почали навчати арабської… Вчителів було багато — весь третій батальйон нашого з’єднання складався з арабів… Фюрер обіцяв усім нашим арабам високі посади у «вільній Аравії», яку саме ми мали створити після перемоги Німеччини».
Вчора уся ця напруга останніх місяців розрядилася аж до відчутного, чисто фізичного полегшення.
Генерал Роговцев прибув до Орджонікідзе у добрий час.
Ледь він разом з Анзором Тамбуліді розмістився в номері готелю, як їм повідомили, що московське радіо попередило про важливе повідомлення.
Увімкнули репродуктор.
Круглий диск готельного радіо передавав позивні Москви. Повільно тяглися хвилини у нетерплячому чеканні! Нарешті знайомий голос Левітана:
— Успішний наступ наших військ в районі Сталінграда! Наші війська перейшли в наступ проти німецько-фашистських військ у двох напрямках: з північного заходу і з півдня від Сталінграда. Прорвавши захисну лінію противника завдовжки 30 кілометрів на північному заході (в районі Серафимовичів), а на півдні від Сталінграда — завдовжки 20 кілометрів, наші війська, долаючи опір противника, просунулися на 60–70 кілометрів… Наступ триває.
— Ура! — не стримався майор.
— Стривай, Анзоре! — зупинив його Роговцев. — Думаю, це ще не все.
Слухали далі:
— Добірна армія Паулюса, що півроку рвалася до Волги, оточена щільним кільцем переважаючих сил Червоної Армії! У сталінградському «котлі» опинилося понад 330 тисяч фашистських окупантів!
Не обійшлося й без Анзорових коментарів:
— Оце по-нашому! Знатимуть фріци, де у нас раки зимують! Тепер їхнім стратегам доведеться переорієнтуватися на «дранг нах вестен».
— Це буде не «дранг», а «драп»!
Довгенько обом не спалося, хоч відпочити було треба — наступний день обіцяв чимало роботи. Сталінград! Це не лише величезна перемога над лютим ворогом на березі Волги. Це й перемога без пострілу на далекосхідних рубежах Батьківщини, де чекали «сталінградського сигналу» Квантунська армія японського мікадо і турецькі дивізії. Що ж, сигнал є! Сигнал — принишкнути і не рипатись!
Лише далеко опісля півночі втома взяла своє.
Вранці генерал Роговцев з піднесенням дивився на панораму розкраяного бурхливим Тереком Орджонікідзе. Ще два тижні тому він, ’хвилюючись, знайомився в оперативному відділі.штабу фронту з мінливою обстановкою на бойових рубежах.
Тоді створилася пряма загроза місту, що було щитом Кавказу!
Проти нашої 37-ї армії фон Клейст кинув від Нальчика на прорив фронту багато танків. До серця Осетії ринув смертоносний потік. Німці підійшли впритул до міста, захопили західну околицю. Ще кілька кілометрів, і вони захопили б Військово-Грузинську дорогу — прямий шлях на Тбілісі і далі на Сухумі, де мали зустрітися з 17-ю польовою армією Руоффа. Весь район Головного Кавказького хребта опинився б у оточенні, а там вже засіли на перевалах «едельвейси» генерала Конрада, і теж точилися запеклі бої.
І тут, мало не в межах міста, ворогові було завдано нищівного удару. Вдалося не лише зупинити сталеві дивізії Клейста, а й перейти в рішучий наступ. Під Орджонікідзе німці опинилися в, «мішку». Кілька днів точилися бої на знищення обложених в Гізелі фашистів. Тепер Гізель наша! Небезпеку нових територіальних втрат ліквідовано.
Йдучи до управління, Роговцев на хвильку зупинився перед театральною тумбою. Був вражений: «Велика циркова вистава!» Оголошувалося про вистави в міських театрах, про футбольний матч на кубок республіки тбіліського «Динамо» з потійськими одноклубниками. І справа не в тому, що в театрах забагато вільних місць, бо заводи і фабрики працюють в три зміни, постачаючи близький фронт снарядами, мінами, патронами, зимовим одягом. І суть не в тім, що футболісти гратимуть серед сиротливо порожніх трибун, — вболівальники на фронті…
Генерал підійшов до столу, де були розкладені його матеріали до наступної наради. Узяв документ, розповсюджений днями Радінформбюро, — «Злочинна кліка Гітлера грабує і нищить культурні багатства Радянського Союзу». Червоним олівцем окреслив абзац, щоб не проминути: «Вони поклали собі за мету не тільки матеріально, а й духовно обеззброїти народи СРСР, щоб легше було перетворити їх в безсловесних рабів німецьких баронів».
Стукіт у двері обірвав роздуми генерала.
— Прошу! — радо гукнув він. Знав, кого майор Тамбуліді покликав до нього так раненько, щоб стало часу на розмову ще до наради, яка мала початися о восьмій.
— Бажаю здоров’я, товаришу генерал! — привітався полковник Василь Тарасович Іринін, що увійшов разом з Тамбуліді.
Із задоволенням глянув на міцну постать полковника.
— Радий вас бачити, Василю Тарасовичу, — привітався Роговцев. — Сідайте, і візьмемось до справ. Часу у мене обмаль, до початку наради лишається двадцять три хвилини.
— Слухаю вас, товаришу генерал!
— Що зараз відомо про загальне становище в Ставрополі?
— Дивізійні розвідники днями взяли «язика», офіцера-есесівця, який командував взводом. На допиті він показав, що в місті концентруються різні повноважені служб, команд і штабів. Зокрема, з Донбасу в Ставрополь перекинуто гітлерівське… вибачте, товаришу генерал, погляну в блокнот, — Василь Тарасович вийняв нотатник, погортав його і вичитав: — «Мельдекопф унд бефельсюберміттлунгсштеллє»…
Майор Тамбуліді всміхнувся. Але хоч як швидко майнув Цей мимовільний усміх, Василь Тарасович його помітив.
— Що вас звеселило, товаришу майор? — запитав.
— Марк Твен, — відповів Тамбуліді.
— До чого тут Марк Твен? — Полковник мовив стримано, але відчувалося, що недоречний усміх майора і ще недоречніша в їхній діловій розмові згадка про Марка Твена його роздратували.
Аж тут почув таке ж зайве, як на його погляд, пояснення:
— Марк Твен писав, що німецькі словосполучення такі ж довжелезні, як залізничні рейки, і так само зникають десь за обрієм. Прошу пробачення, товаришу полковник.
Полковник Іринін мовчки хитнув головою.
— Щодо «Мельдекопфа унд бефельсюберміттлунгсштеллє», — зовсім вільно вимовив генерал Роговцев, враз повертаючи розмову в належне русло. — Ці, за висловом Твена, рейки перекладаються лише приблизно, щось на зразок «висунута вперед голова і управління з правом наказів верховної ставки». Через цю «висунуту вперед голову» фюрер з серпня місяця намагається особисто керувати бойовими діями групи армій «А». Вперше надіслав нам повідомлення про цю «голову» майор Калина. Оповідайте далі, Василю Тарасовичу.
— Туди ж, у Ставрополь, перебазувалася у повному складі рота зондеркоманди «Кюнсберг».
— Прошу про команду «Кюнсберг» докладніше.
— Зондеркоманда «Кюнсберг» утворена ще восени 1941 року під час наступу на Москву і Ленінград. Місце породження, зрозуміло, Берлін. До її складу увійшло понад двісті есесівців з розформованих частин. Вік особового складу — від тридцяти до сорока років. Команду поділено на чотири автоматні роти, які очолюють зон-Дерфюрери. Усі чотири зондерфюрери — службовці міністерства закордонних справ. Окрім них, до кожної роти входить ще по чотири — п’ять зондерфюрерів, «наукових працівників» з різних галузей гуманітарних наук — історії, географії, літератури, мистецтвознавства. Завдання зондеркоманди «Кюнсберг» полягає в тому, щоб в окупованих культурних центрах нашої країни грабувати цінні бібліотечні зібрання, вивозити до Німеччини музейні скарби, відшукувати з тією ж метою приватні зібрання або окремі предмети, що мають історичне, наукове і мистецьке значення. Власники приватних зібрань і колекцій підлягають ліквідації. Справжній «науково обгрунтований» бандитизм! Окрім того, завданням зондеркоманди є руйнування музейних приміщень, пам’ятників старовини та меморіалів, історичних архітектурних споруд. На тимчасово окупованій території Північного Кавказу і Кубані діє четверта рота зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом — картографом відомства Ріббентропа.
— Пригадую, це той Краллерт, «науковці» якого знищили музей осетинського поета Кости Хетагурова і спалили його рукописи… — чи то запитав, чи то проінформував генерал.
— Саме він, товаришу генерал! — Полковник Іринін сухо перелічив: — Сплюндровано будинок-музей Лєрмонтова в П’ятигорську, руйнують будівлі, пов’язані з іменами великих російських письменників — Пушкіна, Грибоєдова, Льва Толстого, Горького і Маяковського. Оголошено наказ: «Ніякі історичні та художні цінності на Сході не мають значення». Далі…
— Досить! З цим ясно.
— Ще запитання будуть?
— Як ідуть справи з полоненим офіцером зв’язку штабу Клейста? — згадав генерал зовсім недавні події і ситуацію, коли цей офіцер-зв’язковий, переодягнений у форму рядового солдата вермахту, гукнув з колони конвойованих до майора Калини: «Шеєре! Ти продався більшовикам?..»
— Ви питаєте про обер-лейтенанта Шютце? — уточнив полковник.
— Так, про нього.
— Дані, які ми одержали від нього, застаріли. Він знав про деякі деталі планів наступу Клейста на Кавказ, але ж ці плани поламалися, а питання про відступ, за словами Шютце, в штабі 1-ї танкової армії взагалі не поставало.
— Лише про легкі перемоги і загарбання чужих земель мріяли, — погодився Роговцев.
— Слушно, товаришу генерал. І саме тому останнім часом, за свідченням все того ж обер-лейтенанта, деякі офіцери штабу почали — нишком, звісно, — піддавати сумніву можливість підкорення Кавказу, а вголос передрікали наш контрнаступ. Цими офіцерами зацікавилось СД, і вони зникли зі штабу… Але про все, в тому числі досить важливі характеристики штабістів, зроблені Шютце, викладено в докладній доповідній, яку ми підготували для вас.
— Добре! Дасте після наради, Василю Тарасовичу. А Ставрополь з порядку денного не знімайте і цікавтеся ним у плані, який ми обумовили раніше. Можливо, нам доведеться виходити саме на це місто.
— Слухаюсь.
За дверима жвавішав гомін — наставав час наради.
«Сірий вовк» та «Під чинарою» (тур).