“Завдання небезпечне і винятково важке”. Шифрограми, які надсилав Центр, звучали, як правило, лаконічно, але ця, що наказувала Клоссові виїхати до Вроцлава, закінчувалася саме такою фразою.
Був грудень 1942 року. Німецькі армії застрягли під Сталінградом, зведення верховного головнокомандування вермахту були досить туманні, однак дехто з громадян тисячолітнього райху вже знав, що дивізії Паулюса втрачені безповоротно. Війна наближалася до переломного моменту й шаленіла з усе наростаючою запеклістю; газети всього світу публікували дані про кількість полеглих у повітряних, морських та наземних боях. Щоденно згадувалися назви сіл і міст Росії, Африки, Греції. Ніхто, проте, не передавав вістей з фронту, на який було послано Клосса. Тут боротьба велася тихцем; потім в таємних штабах викреслювали прізвища загиблих і реєстри їх ховали на дно залізних сейфів. Це був фронт, на якому дії розгорталися навпомацки і потемки. Не датися застукати себе зненацька, перехитрити ворога, не потрапити у пастки й капкани, а також… Таке завдання, власне, було найважчим, і саме про це увесь час думав Клосс, ідучи вулицями Вроцлава. Мав у своєму розпорядженні три дні часу; якщо не встигне виконати задумане, доведеться пожертвувати цими людьми. Минув Гінденбургплац і звернув у вузьку вуличку. Зупинився перед оголошенням, підписаним гауляйтером Генке.
Перевіряти, чи не висліджують його, вже ввійшло в звичку Клосса. В центрі міста легко вдалося зникнути в передсвятковій юрбі, що товпилася перед магазинами. Тут було тихо й пусто. Пройшов повз нього, віддаючи честь, якийсь унтер-офіцер. Літній чоловік підняв з тротуару недокурок. Краєм вулиці штовхала поперед себе візок з вугіллям дівчина в прошурканому пальтечку із знаком літери “П”, нашитим на ньому; зиркнула на Клосса і відвернула погляд.
Клосс оглянувся ще раз і пішов у напрямі костьолу. Головні двері були зачинені. Він штовхнув бокові і опинився в темному приміщенні. Перед статуєю святого Антонія горів вогник. За лавами, у заглибині чорного нефа, стояло на колінах кілька жінок.
Він намагався ступати навшпиньках, але кроки його відлунювали в пітьмі. Раптом зазвучали органи; він з хвилину послухав музику Баха, а потім крутими дерев’яними східцями вибрався вгору. Людина, яку він шукав, сиділа тут, схилившись над клавіатурою. Був це не молодий уже чоловік в темних окулярах. Він, очевидно, почув кроки, бо пальці його на якусь мить застигли в повітрі і сам він обернувся до дверей. Клосс знав, що цей чоловік сліпий, принаймні повинен був бути сліпим, однак йому здалося в цю мить, що органіст бачить його.
— Це ти, Руді? — запитав чоловік, високо підносячи руки.
Клосс мовчав.
— Сюди хтось ввійшов, адже я чув.
— Так. Я, — обізвався нарешті Клосс і підійшов ближче.
— Хто ви?
— Я привіз вам вітання від “тітки Зюзанни”.
Чоловік мовчав, немовби не зрозумів сказаного.
“Я ж не міг помилитися, — подумав Клосс. — Нарешті…”
— Ви — її знайомий? — запитав органіст.
— Родич, — відповів Клосс.
— Її все ще мучить ревматизм?
— З вересня вона почуває себе ліпше.
От і все. Тепер можна вже й розмовляти.
Органіст підійшов до Клосса, його пальці злегка торкнулися до погонів офіцера.
— Ти — в офіцерському мундирі, — сказав він. Згодом додав: — Прошу пробачити мені, я не повинен був про це питати. Чекав же тебе… Чи це значить, що “тітка Зюзанна”…
— Нічого це не значить, — сухо відповів Клосс. — Мені доручено прийняти рішення на місці.
— Це добре, — схвально відзначив чоловік. — Це добре, — повторив він, — що саме сьогодні.
— Доповідай, будь ласка.
Органіст вийняв з бляшаної коробки половинку цигарки. Вмостив її в отвір дерев’яного мундштука. Робив це не поспішаючи.
— Не давай мені вогню, — сказав. Вийняв з кишені велику, виготовлену з патронної гільзи запальничку. — Ти вперше у Вроцлаві?
— Вперше.
— Чи знаєш ти історію тутешньої полонії?[8]
— Ні. А яке це має значення?
— Все має важливе значення, — зауважив органіст. — Ти знав Артура Першого?
— Так. А тепер — доповідай.
— Все — від початку?
— Так, наче я нічого не знаю.
— Хочеш мене перевірити?
Клосс не бачив його очей за темними окулярами.
— Ні, зовсім не хочу перевіряти тебе, — сказав він. — Вирішено, що довіряти тобі можна.
— Дякую, — Органіст нарешті запалив. — Годину тому я одержав повідомлення від Артура Другого.
— Де тайник?
— Тут, у костьолі, під статуєю святого Антонія. Хіба це погано?
— Я що нічого не знаю. Слухаю ж тільки.
— Вже минуло три місяці, — почав органіст. — Ми встановили все, що можна була встановити.
— Ви маєте зв’язки з гестапо?
— Так… П’ятнадцятого вересня вночі вони з’явитися на квартиру до Артура, шефа групи. Тобто до Артура Першого. Він проковтнув ціаністий калій зразу ж, як тільки побачив їх у дверях.
— Це — цілком певні відомості?
— Так.
— Отже, він не сказав їм нічого?
— Ні, — підтвердив органіст. — Однак шістнадцятого вранці заарештовано двох наших інформаторів з вагонобудівного заводу. Двох робітників, які колись бували на Генріхшграссс.
— А що там таке?
— Там міститься керівний орган Спілки поляків, німецьких громадян Значить, гестапівці знали не лише про Артура, а й про них. Саме тому Центр вирішив, що в групі діє провокатор. Отож наказано припинити діяльність.
— Але ж група працює?
— Артур Другий передає мені дані. Він вирішив викрити зрадника, хоча ні він, ні я не розуміємо, чому гестапо не заарештувало інших членів організації, якщо воно справді має в нашій групі інформатора. Цей інформатор, видно, дуже багато знає…
— Ти розмірковуєш, як новачок, — зауважив Клосс. — Гестапо має час… Хто ж бере під замок людей, за якими є можливість стежити в процесі їхньої діяльності? Зрештою, я не знаю, яку гру веде гестапо. Може, зрадник замало ще знає? Може, шукають контактів з Центром? — І після паузи: — А хто такий Артур Другий?
— Давній співпрацівник. Довірений Артура Першого Ось його сьогоднішнє повідомлення. — Органіст дав Клоссові клаптик паперу. — Ти знаєш шифр?
— Знаю.
Було темнувато. Клосс тримав аркушик зовсім близько біля очей і ледве прочитав. Повідомлення, зрештою, було довге. Артур Другий повідомляв, що його зусилля не пройшли марно. Арешти не були випадковими. Вдалося з цілковитою певністю встановити, хто зрадив. Тільки одна особа мала зв’язок з шефом групи і водночас із робітниками вагонобудівного заводу. Криптонім А-3. Артур Другий дає знати, що він наказав зліквідувати зрадника, просить зв’язати його з Центром і чекає на нові вказівки. Група знову боєздатна, може продовжувати діяльність.
— А-3, — мовив Клосс.
— Артур Другий помиляється! — вибухнув органіст. Втратив спокій. Рукою провів по лобі, поправив окуляри. А-3 — не винна…
— Це — жінка?
— Дівчина. Я сам завербував… Я знаю її… Знав також її батька…
— Це не докази, — сухо сказав Клосс.
— Інших доказів я не маю. — Органіст сів і торкнув пальцями клавіші. — Інших доказів я не маю, — повторив він. — Я просто знаю, а це значно більше… — Замовкнув, почекав трохи, а потім різко додав: — Я вимагаю, щоб ти від імені Центру заборонив Артурові ліквідацію А-3!
— Послухай уважно. — Клосса увесь час тривожили очі органіста. Хотів би їх побачити. — Якщо в групі Артура діє провокатор, всі ці люди, вважай, втрачені.
— Втрачені? — повторив органіст.
— Так. Їх можна було б врятувати, якби їм, одразу ж після знищення провокатора, вручити нові документи, нові адреси явок або навіть послати до груп, що діють в Генерал-губернаторстві. Але ж я жодному з них не зможу довірити нову адресу, не зможу зв’язати з кимось іншим аж до того часу, поки не буду впевнений, що зрадника ліквідовано. Якщо ти твердиш, що А-3 не є винною, то зрадник і далі діє в групі Артура Другого. Може, ти когось запідозрюєш?
— Ні, — відповів органіст.
— То ж бачиш… Зрадником може бути кожний з них. І гестапо знає все, що знає він. Не виключена можливість, що ці люди перебувають під постійним наглядом.
— Я розумію. Що ж ти хочеш зробити?
— Передай Артурові відповідь. Нехай затримає наказ про ліквідацію А-3…
— Дякую.
— Я де роблю не заради тебе. Просто беру до уваги твій сумнів. Спробую сам зорієнтуватися в обстановці. Хто ще, крім Артура, знає про тайник в костьолі?
Органіст мовчав.
— Хто ще знає? — повторив Клосс.
— Власне, вона, А-3, — пошепки сказав він. — Ліза.
— Он як… — Клосс ступив до дверей. — Ти порушив вказівки Центру. І не сказав мені про це раніше. Чому?
— Ліза — моя родичка, — органіст торкнувся клавішів. — Я ж казав, що знаю її багато років. Чи відомо тобі, де можна зустрітися з нею?
— Відомо. — Клосс махнув рукою. — У кав’ярні на Франкфуртерштрассе.
Клосс наблизився до дверей саме тоді, як вони відчинялися. Інстинктивно відсахнувшись, поклав руку на кобуру. На порозі побачив хлопця років, може, десяти.
— Це ти, Руді? — спитав органіст.
— Я, дідусю. — Хлопець не спускав очей з Клосса.
— Хто це? — запитав Клосс.
— Це — мої очі, — відповів органіст.
Кав’ярня на Франкфуртерштрассе була одна з небагатьох невеличких вроцлавських кав’ярень, які під час війни зберегли свій давній колорит. Літні добродії грали тут в шахи та доміно, частіше п’ючи пиво й портер, аніж чай або ерзац-каву. Інколи сюди заглядали німецькі солдати-відпускники зі своїми дівчатами, бурі ж мундири тут з’являлися вельми рідко.
Цього дня по обіді в “Дороті” (так називалася кав’ярня) було майже порожньо. У закутку солдат вермахту попліскував по колінах дівчину в уніформі спілки німецьких дівчат,[9] за столиком біля вікна учитель-пенсіонер, професор фон Ліпке, грав у доміно з чоловіком у мундирі залізничника. Професор[10] фон Ліпке належав до давніх постійних відвідувачів кав’ярні. Він мав тут свій столик і свою коробку доміно. Ті, хто був знайомий з ним, знали його як людину, що живе зі своєї скромної пенсії й одночасно працює в організації, котра займається пересиланням по пошті посилок для солдатів-фронтовиків. Важко було б запідозрити, що цей чоловік, який уже давно ходив з кийком і так старанно виводив номери польової пошти на ящиках посилок, є агентом — Артуром Другим — і ось уже кілька місяців веде ризиковану гру.
— П’ять або пусто, — сказав він.
Чоловік у мундирі залізничника, Горст Кушка, уважно придивлявся до чорних кісточок. Підписувався він як Кушка лише з тридцять дев’ятого року. Ім’я Станіслав замінив тоді на Горст і довго не міг до цього звикнути.
— Я чекаю, пане професор, — мовив Кушка і, зиркнувши на офіціантку, яка саме пройшла повз них (тепер вона вже ставила склянки на стойку буфета), приклав шістку до пустого.
— Не робіть помилок, — пошепки сказав Ліпке. — Говоріть, будь ласка, далі…
— У мене — пусто. Ешелон з “пантерами”, 48 штук, пройшов сьогодні вранці…
— Місце призначення? Я кладу п’ятірку.
— Харків. Я теж маю п’ятірку, пане професор. Вони послали команду ремонтувати колію на лінії Острів—Каліш.
— Програєте, — мовив Ліпке. — Ви граєте необережно і від випадку до випадку. Не можна так.
— Розумію.
— Тепер будьте уважні. Завдання надзвичайної ваги. — Ліпке мовив тихим, рівним голосом. Зрештою, піхто не пам’ятав, щоб вій коли-небудь втратив спокій. Кушка дивився па нього з подивом. І боявся його.
— Я слухаю.
— Треба виконати вирок. — Професор глянув на Горста. Помовчав з хвилину. — Вирок, — повторив він. — У нашій групі діє агент гестапо.
— Досі мені не доручали таких завдань.
— А тепер я тобі доручаю. — Ліпке раптом перейшов на ти. — Слухай уважно. Лессінгштрассе, 16, недалеко від Лессінгебрюке.
— Це він видав Артура?
— Я не люблю запитань. Вона.
— Вирок виконаю, — сказав Горст.
Ліпке почав старанно складати кісточки доміно в коробку.
— Ви знову програли партію, — проголосив він. — До наступної зустрічі.
— До побачення, пане професоре.
— Зараз 16.30, — закінчив тихо професор. — У звичному місці о дев’ятнадцятій. Тут не будемо більше зустрічатися.
— Розумію.
Кушка вийшов перший. У гардеробні Гелена подала йому пальто. Він поцілував їй руку, а потім, оскільки тут не було нікого, доторкнувся губами до її волосся. Це подружжя вже мало п’ятирічний стаж. Познайомилися навесні тридцять дев’ятого року і влітку того ж таки року взяли шлюб. Це вона сказала йому: “Тепер ти будеш називатися Горстом, треба погодитися з цим”. І вона залучила його до роботи в організації. Раніше дівчина працювала в польській бібліотеці при Найгассе. Коли гітлерівці провадили арешти діячів полонії, Гелені вдалося врятуватися. “Маю щастя”, — говорила вона, однак неохоче згадувала ту справу. Тепер жінка застібала ґудзики на пальті чоловіка.
— Коли повернешся?
— Пізно. Робота в мене, — відповів.
Не спитала, що то за робота, зрештою, ніколи не питалася про це. “Навіть ми самі про себе не повинні надто багато знати”. Гелена вже подавала пальто іншому клієнтові й усміхалася, дякуючи за чайові. Саме в цей час до гардеробної вбіг Руді. Він очікував біля дверей, поки дівчина німецького солдата поправляла перед дзеркалом своє волосся.
— Я дістав таблетки, — сказав. — Може, ви, пані, візьмете?
— Аякже, охоче, — відповіла Гелена. — Дай один пакетик. І повтори, що я віддам ще сьогодні дядькові. Зрозумів?
— Зрозумів. — Руді вибіг, широко відчиняючи двері: йому подобалося, коли дзвінок дзвенів довго і звучно. Гелена обережно розрізала обгортку. Поклала на долоню старанно згорнутий в трубочку папірець.
Хто така Ліза Шмідт? Ганс Клосс ніколи не легковажив противником. Зупинився на розі Франкфуртерштрассе під газетним кіоском і розглядав обкладинки тижневиків. На кольоровому знімку німецький солдат стояв поряд з палаючим танком з червоною зіркою на борту.
“Якщо вроцлавське гестапо, — розмірковував Клосс, — має агента в нашій організації, то воно, очевидно, скористається цією можливістю. Отже, вся мережа в його руках, тільки ж чому воно не ліквідовує її? Відповідь проста. Гестапо хоче мати противника і всю його діяльність під своїм контролем, хоче дезінформувати його, дізнатися про його контакти і систему зв’язку з Центром. Що вже відомо йому? Можна думати, що воно розшифрувало всіх людей із групи Артура. А органіста? Костьол не був під наглядом, Клосс це перевірив і мав підстави вважати, що не помилився Ворог, однак, може діяти дуже вправно. Мабуть, постійний нагляд за костьолом вважає зайвим для себе? Артур Другий приносить повідомлення до костьолу. Невже стежать за ним? Цілком ймовірно, що стежать. Припустимо, що гестапо виявило тайник. Чого ж іще чекає? На виявлення системи зв’язку з Центром? Тоді чому ж воно так поспішно зняло Артура Першого? Відповідь на це теж проста. Артур Перший викрив зрадницю, скажімо, цю Лізу Шмідт, якщо це, звичайно, вона. Аргументи Артура Другого здаються досить переконливими. Але Ліза знає й органіста, отже, і він також вистежений. Що ж його зробити? Клосс знав, що він може винести найпростіше рішення: відтяти цих людей від усіх каналів зв’язку, залишити їх ворогові на поталу. Тоді гестапо почекає ще трохи і, переконавшись, що з них нічого не візьмеш, знищить їх усіх… Клосс був проти такого вирішення справи. Він до того ж мав ще трохи часу, цілих два дні. Що встигне зробити? Відкриватися ж перед будь-ким з них не можна було, адже кожний міг бути зрадником. Як же він мав діяти?
Клосс запалив цигарку, купив газету “Фолькішер Беобахтер” і повільно пішов собі по Франкфуртерштрассе. На протилежному тротуарі раптом побачив ту, яку чекав. Гарненька була ця Ліза Шмідт. Вона поспішала, дивилася поперед себе, але, напевне, повинна була відчувати на собі хтиві погляди чоловіків. Чому вона зрадила, якщо зрадила? Злякалася тортур? А може, давно вже працює на них?
Задзеленчав дзвінок, коли дівчина відчиняла двері “Дороті”. Клосс подумав, що Артур Другий не грішить надмірною обережністю. Якщо всі його люди приходять до “Дороти”, гестапо має мало клопоту…
Клосс ввійшов слідом за Лізою. Гардеробниця посміялася, коли він подавав їй плащ. Ліза Шмідт саме в цей час розмовляла по телефону. “Приходь обов’язково, мій любесенький…” — почув він. Вона повісила трубку і глянула на Клосса. Потім витягла з портмоне купюру вартістю в одну марку.
— Чи не змогли б ви, пані, розміняти? — звернулася до гардеробниці. — Мушу ще раз подзвонити.
У Гелени не було дрібних. Клосс одразу ж зорієнтувався. Дав Лізі потрібну монету.
— Будь ласка, пані.
— Ах, який ви люб’язний, — защебетала дівчина. — Я зараз же вам поверну.
В кав’ярні Клосс сів за столиком біля вікна. Машинально відкрив коробку доміно й розважався чорними кісточками. В залі було майже порожньо. Двоє літніх добродіїв грали в шахи. Жінка в чорній сукні пила чай. Клосс приклав пусто до шістки, потім взявся будувати домик з кісточок доміно. “Не вмію я грати в доміно”, — подумав він. Підвів погляд угору. До столика підходила Ліза Шмідт.
— Я прийшла, щоб тільки повернути вам борг, — сказала. Однак одразу ж сіла, коли Клосс підсунув до неї кріселко.
— Я хотів би ще трохи побути кредитором, — мовив він. — Кредитор щодо боржника має певні права.
Дівчина усміхнулася, і Клосс подумав, що все піде легко. Може, навіть і дуже легко. Невже його міг хтось бачити в костьолі святого Августина? І чи встиг би він передати Лізі його прикмети? Мало ймовірно. Клосс мав у Вроцлаві власну охорону, якій міг довіряти без жодних застережень.
Він запропонував коньяк.
— Коньяк! — вигукнула Ліза. — Б’ю об заклад, що ви прибули з фронту.
Клоссові довелося докласти певних зусиль, щоб підладнатися під її стиль. Він вже давненько не фліртував з дівчатами. До того ж це не була пуста розмова: обоє розпочинали гру.
— З фронту, — відповів. — А як ви, пані, про це здогадалися?
— Бо тільки хлопці з фронту не бояться відрізати гаку кількість купонів за коньяк.
— Що ж — це найкращий спосіб позбутися карток. Зрештою, ми всі саме про це й мріємо…
— Про що?
— Про те, щоб у такій от кав’яреньці випити чарчину з такою дівчиною, як ви, пані…
— Тільки про це?
— Ні, не тільки, — сказав Клосс. Потім замовив коньяк і каву. Коли ж офіціантка почала прибирати зі столу, додав: — А доміно залишіть, будь ласка.
Ліза уважно подивилася на нього. Була, однак, пильною й зосередженою, її легковажність, без сумніву, — звичайна маска. Клосс раптом подумав, що ця дівчина по-справжньому починає подобатися йому. Однак зараз же вилаяв себе в думці: не потрібно робити нічого, що утруднювало б гру.
— Ви також граєте в доміно? — запитала Ліза.
— Також? Значить, грає ще хтось? Дозвольте відгадати, хто саме. Наречений, що воює в Лівії?
— Ні, — усміхнулася вона.
— Окуповує Францію? Грецію? Воює в Росії?
— Ні, ні, ні. Холодно.
— Розумію вас. Він не захищає батьківщину. А загніздився тут і грає собі в доміно. Божевільний! Мати таку дівчину і грати в доміно!
— А ви… веселий… Як вас звати?
— Не стільки веселий, як щирий. — Він підвівся з місця. — Ганс Клосс.
— А я — Ліза Шмідт. Для друзів — просто Ліза.
— А для мене, Лізо?
Дівчина знову усміхнулася. Усміхнулася справді дуже привітно.
— Ти вже вирішив, Гансе… Атакуєш по всьому фронту. А про доміно я запиталася, бо до цієї кав’ярні вчащають старигани, такі собі передвоєнні кістляві дідусі, і годинами…
Так, він це уявляв чудово. Який собою Артур Другий? Саме і є кістлявий дідок. І грає тут із своїми людьми. Може, й з Лізою зустрічається тут?
— Літні добродії, що пересувають тут кісточки доміно, — заговорив Клосс, — пенсіонери-урядовці. Вимагають, щоб їх називали радниками. І пенсіонери-вчителі, котрі називають себе професорами. І всі — схилені над мармуровими поверхнями столиків. Це захоплююча гра. Для літніх людей, вибитих з сідла, це — замінник життя…
— Фронтовий офіцер, виявляється, розуміє філософію гри в доміно, — поважно констатувала Ліза. — Гансе, ти просто незвичайний!
Невже сказав багато зайвого?
— Життя — це боротьба, Лізо, — вів далі Клосс. — Ці дідугани борються. Вони мають однакові шанси, граючи наосліп, не знаючи можливостей противника. Промовляють рівним голосом “п’ять” чи “пусто”, а все ж напружено чекають, коли противник спіткнеться. Вони борються не на життя, а на смерть.
Ліза глянула на нього серйозно й уважно.
— Ти про що?
— Про гру в доміно. — Клосс підніс угору чарку з коньяком. — За твоє здоров’я, Лізо.
— Prosit![11] Я не хотіла б грати в доміно проти тебе…
— Я теж… Втратив би голову, — засміявся Клосс. Був знову молодим офіцером, що шукає пригод. — Зрештою, не мав би на це часу. Приїхав сюди на кілька днів…
— У службове відрядження?
— А ти думаєш, що в такі часи офіцери подорожують, заради власного задоволення? Повертаюся з Берліна. Мій генерал дозволив мені на кілька днів завернути до Вроцлава. Не так відпустка, як самовільна прогулянка.
— Твій шеф розуміє молодих обер-лейтенантів.
— Так, — підтримав її Клосс. — Ебергардт — свій хлопець. — І він в ту ж мить тривожно зиркнув на неї. Хай дівчина подумає, що це наймення вирвалось у нього мимохіть. — Але облишмо це… А, чорт… Я вже відвик від розмов з цивільними! Увесь час одне і те ж: казарми, фронт, погане становище під Сталінградом… Сподіваюся, що ти вже забула…
— Звичайно, забула. Імена якось не тримаються в моїй голові, вашими чоловічими справами не цікавлюся. Я — жінка, Гансе.
— Давно це запримітив…
— Давно. Ти хотів з кимсь зустрітись у Вроцлаві?
— З тобою, — відповів він.
— Не жартуй.
— А я не дуже й жартую. Коли прибув до Вроцлава, ще не знав, що хочу зустрітися з тобою… Але з певного часу…
— Ми ж усього тільки півгодини сидимо в кав’ярні.
— З певного часу, — повторив він, — я знаю, що хотів зустрітися саме з тобою. Я побачив тебе на вулиці, Лізо, і почав слідкувати за тобою. Чи ти гадаєш, що я звернув би на Франкфуртерштрассе, якби було не так?
— Слідкувати за мною? — Тепер в її голосі відчувався неспокій.
— Так, — сказав він. — Не сердься, Лізо.
Але вона й не думала сердитися. Торкнулася пальцями його руки.
— Якщо хочеш, Гансе, — сказала вона, — якщо хочеш, я подарую тобі сьогоднішній вечір…
Клосс підняв чарку. Йому раптом стало жаль цієї дівчини. “А якщо це не вона, якщо Артур Другий помиляється? Що ж — чекати чуда?” — подумав він зі злістю. І пригадав Артура Першого. Знав його. Зустрівся з ним одного разу в Варшаві на явці в годинникаря.
“Я ніколи не дамся їм до рук”, — сказав тобі Артур. Коли ж гестапівці з’явилися в дверях, він проковтнув ціаністий калій. Хто його видав? Невже ця дівчина, яка тепер ось погладжує його руку?”
— Ти чудова, Лізо, — мовив Клосс. — Я хотів би…
— Не кажи більш нічого, — перебила дівчина. — Заплати за коньяк…
Поки офіціантка вирізала купони, Клосс ще раз проаналізував розмову за столиком. Якщо Ліза передасть її в гестапо, чи знайдеться в ній щось підозріле? Раптом спало йому на думку, що добре було б познайомитися з гестапівцем, який веде цю справу. Завжди корисно знати противника.
Прізвище гестапівця було Поллер. Він був гауптштурмфюрером, заступником шефа вроцлавського СД. Па цивільній службі, до того, як пізнати смак влади, займав не дуже високе становище банкового повіреного. Вважав, що начальство його недооцінює: за шість років його платня збільшилася всього на двадцять марок, І саме тому він вступив до військ СС, після чого його, вибраного з вибраних, направлено в СД. Тут його кваліфікація і можливості були використані сповна. Був терплячий і слухняний; не брав під сумнів наказів, але й не діяв наосліп. У банку його вчили, ще занадто швидко одержаний зиск часто буває малим зиском. Коли курс акцій іде вгору, треба почекати. Інколи варто випустити плітку, щоб упіймати коропа. Він не раз повторював такі афоризми, і в гестапо говорили, що Поллер спритний чолов’яга і що має залізну хватку. Ніхто не пам’ятав, щоб з його рук хтось вирвався.
Проте всі дотеперішні успіхи здавалися самому Поллерові занадто мізерними; він чекав свого великого дня; мріяв про те, що його рапорт колись прочитає сам Гіммлер. А може, ним зацікавиться і фюрер? Поллер уявляв собі міну на обличчі свого шефа, коли надійде виклик з Берліна. А може, його, Поллера, призначать шефом вроцлавського відділення СД? Так, він, безумовно, повинен ним стати. Вранці він ставав перед дзеркалом, недбало підносив руку вгору. Штандартенфюрер Ернст Поллер. Штандартенфюрер! Чи ж можна уявити собі щось прекрасніше?
І ось, нарешті, лучилася велика нагода. Поллер від світання до смеркання стовбичив у своєму кабінеті і ждав. Щогодини випивав півчарки коньяку. Викурював сигару. Якщо він виграє, всі його мрії здійсняться. Він мусить виграти! Потрібне одне лише — терпіння; але як довго може чекати найтерпеливіший з терпеливих — Ернст Поллер?
Того дня, коли Клосс розмовляв у “Дороті” з Лізою Шмідт, Поллер вже був готовий до вирішального розиграшу. Всі козирі мав уже в своїх руках; давно і детально розроблений план настав час реалізувати. Не треба тільки поспішати, тільки не поспішати, однак статися все повинно протягом найближчих двадцяти чотирьох годин. Він, Поллер, знищить не лише противника, який дозволив найбільше в світі нахабство — звити собі гніздечко тут, у Вроцлаві; знищить він і його контакти, його засоби зв’язку… А може, тоді розпочнеться ще одна велика гра? Врешті… з ким він має справу? Хіба його, Поллера, уміння й навички можна порівнювати з можливостями слов’ян? Він аж засміявся. Дозволив собі випити додаткову чарку коньяку, після чого зиркнув на годинник. Підняв телефонну трубку. Набрав номер. Почув протяглий сигнал.
Трохи почекав, потім кинув трубку і натиснув на кнопку дзвінка. На порозі в ту ж таки хвилю (Ернст Поллер не пробачав і півхвилинної затримки) з’явився його помічник Йоганн Брадт.
— Перевір у ремонтників, — сказав Поллер, — чи номер 209–13 часом не пошкоджений? Щось я не можу додзвонитися.
— 209–13, — повторив Йоганн Брадт.
Смеркало рано, як і завжди в зимові дні. Повіяв різкий східний вітер, люди піднімали коміри пальт і зникали в під’їздах.
Зате в квартирі Лізи Шмідт було затишно й тепло. Над широким диваном, покритим барвистим килимком, висів портрет фюрера. Два глибокі крісла біля столу, а на поличці, поряд з телефоном, звісно, — “Майн Кампф”. Клосс роздивлявся обстановку помешкання пильно й напружено. Все так, як і повинно бути: по-міщанському, з певним несмаком, згідно з роллю (але якою, власне, роллю?). Тільки одне не пасувало: ялинка в кутку. Ці кольорові кульки зі скла, янголятко на вершку… Клосс раптом посміхнувся: таж певно, як він міг про це не подумати? Пригорнув до себе Лізу. Вона не опиралася, хоча й була якоюсь байдужою.
— Поспішаєш, Гансе, — мовила лагідно. — Як тобі тут подобається?
— Дуже, — щиро відповів Клосс. — Ти мені дуже подобаєшся. — Підійшов до столика і взяв “Майн Кампф”. По книжці видно було, що її часто читали. Потім зиркнув на телефон.
— 209–13, — прочитав. — Я запам’ятаю цей номер.
Дівчина мовчала.
— Ти поводишся так, наче жалкуєш, що мене запросила…
— Ні, ні! — Вона намагалася бути веселою, він бачив: їй хотілося бути дуже веселою. — Я рада, що ти тут. Зараз приготую щось із їжі. І щось знайду з напоїв.
— Святкові запаси?
— Я не готуюся до свят.
— А де ти будеш зустрічати святвечір?
Ліза здивовано подивилась на нього.
— Чого ти про це подумав?
— Ялинка ж он, — відповів Клосс. — Ніяк не можу пригадати, де я бачив таку ялинку.
— Смішно. Ялинка як ялинка. Не подобається тобі? Я щороку сама вибираю деревце.
— І завжди так? У нас дома була інша. Якась строгіша, голі гіллячки притрушені ватою. Зрештою, в усіх німецьких домівках, відомих мені, ялинка була скромна, холодна, скупо прикрашена.
— Не розумію. — Ліза дивилася на нього з тривогою. — Що ти хочеш цим сказати?
— Таку ж, прикрашену кольоровими папірцями, я, Лізо, недавно бачив у Польщі. Так, — додав за хвилю, — це — поліська ялинка.
Водночас Клосс думав:
“Що це — переграю я чи й справді сентиментальний? Що я цим досягну? Дівчина два роки збирала інформацію для нашої розвідки. Коли вона зрадила? Якби я переконався, що вона не винна, відразу ж пішов би звідси геть. А може, таки й залишився б? Вона приймає німецьких офіцерів-фронтовиків і потім переглядає їхні кишені або провокує на відверту розмову й випитує їх. А може, тих, хто забагато говорить, виказує гестапо? А якщо Артур Другий помиляється?”
— Ти хочеш, — запитала Ліза, — щоб я позривала всі ці кольорові папірці?
— Для чого ж? Хіба нам заважає польська ялинка?
— Не говори так, це мене дратує.
— Чому? Ти гадаєш, що німецьким офіцерам не можуть подобатися польські ялинки?
— А польські дівчата?
— Я був у Польщі, Лізо, — серйозно промовив Клосс. — Вони нас ненавидять. Буває, що і стріляють в нас. — Пригорнув її ще раз до себе. — Тому ми так скучаємо за німецькими дівчатами.
Як йому набридла ця гра! Найохочіше він встав би і задав цій дівчині кілька простих запитань. Польською мовою.
Клосс поцілував Лізу. Очі в неї були зажмурені.
— Пусти мене, Гансе, — сказала вона, можливо, й занадто різко.
— Чому ж бо то?
— Я ж обіцяла приготувати щось з’їсти.
— Я не голодний.
— Потерпи, любий… Ми маємо час. В нас дуже багато часу.
Клосс погасив верхнє світло, ввімкнув радіо. Передавали чергове зведення верховного головнокомандування вермахту. Запеклі бої в Сталінграді. Клосс усміхнувся. Вже місяць тому навколо армії Паулюса зімкнулися кліщі. А ось коли тут про це повідомляють! Він відпочивав, принаймні намагався відпочивати. З кухні долітав брязкіт посуду. Клосс подумав, що вечір в товаристві такої дівчини міг би бути справді приємним. Заплющив очі, потім схопився з місця і прогулявся по кімнаті. Заглядав в усі кутки, під картини, за килимки та фіранки на вікнах. Цікаво, чи гестапо не встановило тут підслуховуючого апарату? Ні, не знайшов. Вимкнув радіо і знову приліг на дивані; його враз огорнула нехіть до всього. Минув день, а він не просунувся вперед ні на крок.
Ліза справді-таки вміла готовити. Вино було не дуже добре, але ковбаса в томатному соусі — чудова. Потім з’явилися тістечка власного виробу. Клосс подумав, що господиня, видно, має додаткові продуктові картки. Гість пив багато, а Ліза все доливала йому й доливала; сама ж — ледве пригубила чарку, розмову вела вміло. Клосса дивувало і її мистецтво задавати запитання, на перший погляд нібито наївні, і її спритність уникати відповіді та повертатися до теми. Здавалося, вона не слухає, коли він говорить, бо ж її, німецьку дівчину, не цікавлять всілякі там чоловічі справи, але насправді цікавила її кожна подробиця, і вона вперто йшла до своєї мети. Клосс свідомо полегшував її гру. Розповів їй про свого приятеля, який разом з танковим корпусом з-під Москви потрапив тепер на Дон. Назвав прізвище. Потім — ще кілька прізвищ хлопців, що пішли під Сталінград.
— А ти? — запитала Ліза. — Тебе туди не посилають?
Клосс засміявся.
— Хіба я знаю? Якщо танкову дивізію, котра недавно стояла у Франції, тепер послано на Волгу, то це може чекати кожного з нас… Але я повернуся, Лізо. Ми ще побачимося з тобою.
— Всі так говорять, — мовила Ліза. — Всі, з ким я тут зустрічаюся, хто приїздить сюди на кілька днів. Інколи одержую лист — од когось, хто відморозив вуха чи лежить у госпіталі із кон’юнктивітом. Не одержую тільки повідомлень про смерть. Мені не надсилають…
— І ти з багатьма була знайома?
— Що — ревнуєш, Гансе? А чи не здається тобі, що ранувато?
Клосс притулив Лізу до себе, і в цю мить залунав дзвінок.
— Телефон? — запитав Клосс.
— Ні, це від дверей. — В її голосі він відчув тривогу. — Я нікого не жду. Почекай…
Ліза вибігла до передпокою. Двері залишилися трохи відхилені. Клосс підійшов до них навшпиньках. Крізь шпару він побачив, що Ліза знімає ланцюжок. На порозі з’явився чоловік у формі залізничника. Клосс не знав Горста, зрештою, не встиг як слід роздивитися його, бо все, що сталося потім, зайняло всього кільканадцять секунд.
— Ліза Шмідт? — запитав він.
— Так, це я. — Голос дівчини тремтів. — Я слухаю вас.
— За наказом, Артура, — мовив Горст. Клосс побачив в його руці зброю і відразу ж кинувся вперед. Копнув ногою двері, заслонив собою Лізу. Службовий вальтер був готовий до пострілу.
— Я вистрелю першим! — крикнув він. — Кидай зброю на підлогу.
Горст від несподіванки розгубився, остовпів. Кинув зброю на підлогу. Клосс обережно, не спускаючи ока з Горста, підняв з підлоги пістолет.
— А тепер — руки на карк! — наказав він. І додав: — Я думаю, Лізо, що ти запросиш нас до кімнати.
Він штовхнув Горста в напрямі дверей, зиркнув на Лізу, що все ще була бліда, мов полотно, і тільки тепер, коли спало напруження в м’язах, зрозумів, в яку складну ситуацію потрапив. Горст сказав: “За наказом Артура”. Виходить, керівник групи не скасував наказу ліквідувати Лізу Шмідт? Чому? Чи, може, не одержав розпорядження органіста? А можливо, вирішив діяти на власний розсуд? Так чи інакше, Горст був тільки виконавцем, одним із членів групи, і, мабуть, чесним членом групи. Що лі повинен зробити Клосс як німецький офіцер? Віддати Горста в руки поліції. Якщо він цього не зробить, Ліза повідомить гестапо. Артур не затримав виконання вироку. Артур, значить, впевнений, що Ліза зрадила. Як вона тепер поводитиметься? Можливо, сама покличе поліцію?
Клосс нічого ще не вирішив, та й часу в нього на це не було. Він мусив грати свою роль. Горст, заклавши руки за шию, стояв біля стіни.
— Говори! — сказав Клосс.
Той дивився на нього з ненавистю.
— Я нічого не скажу!
— Побачимо. Скажеш в іншому місці. — Клосс обернувся до Лізи. — Ти знаєш цього чоловіка?
Ліза поволі приходила до пам’яті.
— Так… Ні… Нібито десь бачила…
Клосс не мав права виходити з ролі. Він був слідчим, який мріяв тільки про те, щоб йому не дуже багато розповіли.
— Я нагадаю тобі, — сказав Клосс, — він говорив, що прийшов сюди за чиїмсь наказом. “За наказом Ар-тура”.
Ліза мовчала. Клосс напружено й пильно спостерігав за нею. Його не цікавило, що скаже Горст. Він чекав, що скаже Ліза.
А вона розплакалась. І це було так природно, що якби Клосс нічого не знав, якби не пам’ятав про все, то міг би й повірити їй.
— Я все скажу, — шепнула вона. — Тепер мені все ясно. Він — брат Артура, а я вчинила так підло.
Оповідь була проста, при лихій годині могла б видатися й правдоподібною. Клосс знову відчув приплив симпатії до цієї дівчини, однак відразу ж вилаяв себе в думці. Так, вона„намагалася врятувати одного з членів групи Артура. Але які мотиви цього? Заради чого повинна була б рятувати виконавця вироку? Хіба що, може, запідозрює його, Клосса, і прагне вибороти для себе час — для діяльності в групі Артура.
Ліза розповідала тим часом, що Артур був її нареченим, що вона обіцяла вийти за нього заміж, а він згодом втратив обидві ноги на фронті, ну й тоді… Дівчина знову розридалася.
— Я не хотіла одружуватися з ним, не хотіла зав’язувати собі життя, а коли сказала йому про це, то він…
Клосс пильно стежив за Горстом. Цей чоловічина був досить тямким, щоб зрозуміти, куди гне Ліза.
— Артур перерізав собі. жили… — закінчив він розпочату Лізою казочку. — Сконав у мене на руках. А я пообіцяв відомстити, покарати цю…
Клосс удавав, що вірить, — найліпше, що він міг зробити. Сцена, зрештою, не була позбавлена пікантності. Троє працівників польської розвідки грають у піжмурки. Тільки він один, Клосс, знав, якою ціною може закінчитися ця гра. Виконавець вироку зараз почуває себе досить дивно. Сумнівається, мабуть, в слушності наказу шефа. Клосса знову огорнула хвиля відрази: всі троє брешуть одне одному, і не можна зупинити цієї гри.
— Документи! — звернувся він до Горста. Горст подав йому посвідчення.
— Горст Кушка, — прочитав Клосс, — народився в Битомі. Сілезія. Дозволу на користування зброєю, очевидно, нема?
— За кого ви мене вважаєте? — сказав Горст.
— За бандита, який вдерся до чужої квартири і збирався стріляти в беззахисну жінку.
— Я — залізничник і зброю ношу легально. Охороняю станцію та й себе.
Клосс порівняв номер пістолета з номером, вказаним у посвідченні.
— Збігається. Виходить, намагалися вбити людину з пістолета, який носите легально. — Тепер треба іти далі, а це — найважче. — Дозволиш скористатися твоїм телефоном? — звернувся він до дівчини.
— Не роби цього, — шепнула Ліза. — Не дзвони до гестапо!
“Он воно як!”
— Що ж ти хочеш? — крикнув Клосс. — Щоб я його відпустив геть?..
— Саме це я й хочу в тебе просити, — сказала.
Чудово грає ця дівчина. Вже й заспокоїлася, тільки губи все ще злегка тремтять.
— Але ж я цього не можу зробити! — мовив Клосс. — Цей чоловік стріляв у тебе: невже ти не розумієш, що він хотів убити тебе?
Ліза глянула на нього.
— Я почуваю себе винною, Гансе. Це через мене, Артур…
Що за безглузда комедія! Це дівчисько вважає його сентиментальним і наївним? Чи не досить цієї гри?
— Ти повинна повідомити про це в гестапо…
— Гансе, — шепнула вона, — є такий звичай, що на святий вечір не можна не виконати чиєїсь просьби.
— Прекрасно. Але ж святвечір настане тільки післязавтра… Гаразд, скажімо, я зроблю це, але ж де гарантія, що він знову не прийде сюди, коли мене вже не буде?
— Не прийду, — промовив Горст. — Тепер я вже шкодую, що хотів застрелити панну Шмідт. Вона не така, як думав я і як казав Артур…
“Перестав вірити шефові, — розмірковував Клосс. — Цей чоловік, либонь, порядна людина. А Ліза?” Одне лиш знав він цілком певно: чудова артистка.
— Добре, — згодився він. — Не знаю, чи я поступаю слушно, однак не можу в чомусь відмовити Лізі. Гаразд, ідіть, пане Кушка. Документи? Зброя? Ні, не простягайте руки: не віддам вам ані документів, ні зброї — принаймні зараз. — Зиркнув на посвідчення, прочитав адресу. — Я знаю, де ви мешкаєте; прошу завтра вранці не виходити з дому, а я подумаю вночі, що з вами зробити. Тільки ж не пробуйте тікати з міста.
За Кушкою зачинилися двері. Ліза і Клосс залишилися самі. Клосс наповнив чарки, потім сів на диван і прижмурив очі. Був дуже стомлений. Попередню ніч не спав, увесь день забрало вештання по Вроцлаву.
— Дякую тобі, Гансе, — пошепки сказала Ліза. Вона пригорнулася до нього, хоча він нічим і не спонукував її до цього. Як би він зараз бажав, щоб Ліза була звичайною собі дівчиною, ніким більше, тільки дівчиною, з якою має намір провести ніч.
— Цей передріздвяний звичай, — пошепки і якось мимохіть сказав він, — теж не німецький, Лізо.
— Не говори про це, — відповіла вона.
Він не знав, чи вона продовжує грати свою роль; але коли простягла руку до вимикача, хотів вірити, що це була не тільки роль… Засинаючи, Клосс встиг ще подумати, що вночі Ліза, напевне, старанно передивиться кишені його мундира.
О сьомій годині ранку було ще темно. Штурмбанфюрер Поллер, який на цей раз дозволив собі поспати всього чотири години, наказав викликати слідчого з кріпо.[12]
Тепер треба було діяти швидко. Поллер почував, що до його гри підключився якийсь непередбачений елемент, і це вимагало незвичного зосередження уваги. Поллер мав інтуїцію. Він вірив у неї і був переконаний, що не зробить помилки.
— Прошу розказати, як це було, — мовив він, коли на порозі з’явився досить опасистий добродій, можливо, один з давніх поліційних чиновників, не дуже певних, однак не без “нюху”. — Я радий, що ви відразу ж повідомили про подію в гестапо. Обіцяю вам підвищення. Літній добродій вклонився.
— Я відчув, що тут щось смердить, — почав він. — Труп знайшли годину тому. Його скинули з Лессінгсбрюке, він упав на хвилеріз. Жахливий вигляд. Але не це було причиною смерті. Постріл у потилицю з близької відстані. — Поліцейський чиновник узяв сигару, подану йому Поллером. — При ньому було двісті марок, досить солідна сума… Посвідки не мав — знайшли тільки військову книжку на ім’я Горста Кушки.
Поллер взяв книжку і зиркнув на знімок.
— Ви встановили ідентичність особи вбитого?
— Так, це той самий чоловік, — сказав поліційний чиновник. — Не може бути сумніву. Це — Горст Кушка.
Штурмбанфюрер мовчки димів сигарою. Мусив підібрати реєстр фактів. Називав це розглядинами в новій ситуації. Був збентежений і лютий, однак не виказував цього.
— Залишіть мені це, — мовив, показуючи на військову книжку. — І взагалі прошу надіслати мені всі матеріали розслідування.
— Кріпо буде поінформована? — запитав поліційний службовець.
Завжди оці суперечки про компетенцію. Остогидли вони вже!
— Так або ні, — сухо відповів штурмбанфюрер. — Справою вбивства Горста Кушки займеться гестапо. Можете йти.
Він подзвонив і наказав підготувати автомашину.
Люди юрмилися на зупинках, на Кайзербрюке ледве вдалося обминути скупчення трамваїв.
Поллер подивився з мосту на панораму по другий бік Одри і раптом згадав листівку, перехоплену гестапівцями. Листівки розповсюджувано серед іноземних робітників. “Вроцлав був і буде польським!” — писалося в ній. Поллер до болю зціпив зуби. Ніколи!
Він зупинився перед старим кам’яним будинком. На п’ятому поверсі ударив кулаком у двері з табличкою “Горст Кушка”. Двері відчинила бліда жінка. Невиспана, з темними смугами під очима. Ледве глянув на господиню; знав про неї все або майже все.
— Гестапо, — буркнув і рушив у кімнату. За якусь хвилину вже відчиняв двері шаф. Викидав на підлогу білизну і витягав папери з шухляд.
Клосс поспішав. У трамвай набилося багато людей. На Кайзербрюке був затор; Клосс сидів у другому вагоні (він завжди заходив до другого вагона) і переглядав “Беобахтер”. Ще на зупинці впевнився, що за ним ніхто не стежить. Довжелезний ланцюг трамваїв надовго застряг на мосту. Люди вистрибували з вагонів, бігли по тротуарах, поспішали на роботу; внизу плинула Одра, несучи громаддя крижин. Клосс зиркнув на годинник — трамваї стояли вже десять хвилин. Подумав, що насамперед треба було зайти до органіста. Може, той щось уже знає? Однак не хотів змінювати попереднього рішення. Поклав собі поговорити спершу з Горстом Кушкою. Риск? Звичайно, що так, але ж залишилося всього півтора дня, а знав він стільки ж, як і спочатку. Чи ж Ліза Шмідт все-таки агентка гестапо? Він тверезо зважував усі “за” і “проти”. Вона, правда, врятувала Кушку, проте якби була видала його гестапівцям, вже не змогла б працювати в групі. Але хіба це мало якесь значення? Адже знала вона, що Артур уже виніс їй смертний вирок, отож так чи інакше вона вже “погоріла”. Можливо, спробує ще зв’язатися з Артуром?
Поцілувала його на прощання; здавалася цілком щирою, але була вона цілком щирою й тоді, коли оповідала казочку про нареченого. Добра артистка і тому небезпечна.
А Кушка? Важко собі уявити, що він наважився виконати скасований вирок. Справляв враження доброго виконавця, але тільки виконавця. Чому ж Артур знехтував наказ? При певній ситуації це, звісно, можна виправдати. Але ж він одержав чітку вказівку. А якщо органіст не передав наказ? А може, варто зустрітися з Артуром? Ні, занадто ризиковано. Артура, напевне, пильнують… А може, гестапо вже й заарештувало його? Який план у гестапо? Вичікування. Інакше воно зліквідувало б усіх, про кого знало в час ліквідації свого агента. Доки провокатор діє, всі інші перебувають у певній безпеці… Гестапо чекає моменту, щоб перехопити зв’язок з Центром.
“А що, коли б піти в гестапо? — розмірковував Клосс. — Ні, це безглуздя, вони не дадуть себе обвести круг пальця”.
Трамвай різко шарпнувся й рушив з місця. Клосс згорнув газету і пробрався на передню площадку вагона. Він не знав Вроцлава, але добре вивчив план міста; цього йому, в основному, вистачало. Ще два перехрестя — і треба виходити. Звідтіль кілька хвилин ходьби до квартири Горста Кушки.
Поллер саме пересунув крісло на середину кімнати. Ноги простягнув поперед себе й уважно оглядав чоботи. Одягнутий був у цивільне, а взутий у чоботи з довгими халявами. Віллі не вичистив їх як слід, одержить сьогодні по мордяці.
— Тепер поговоримо, — заявив він.
Гелена, дружина Кушки, стояла перед ним у своєму домашньому халаті і м’яких пантофлях. Поллер бачив її переляк, бачив, як вона марно силкується приховати тремтіння плечей; та от жінка поправила рукою волосся, і цей жест розсмішив штурмбанфюрера.
— Ну, що ви знаєте? — запитав.
— Нічого.
— Він не казав, куди йде?
— Не казав.
— До знайомих? До друзів?
— Не має ніяких друзів, — сказала Гелена.
— Трень-брень… Польське базікання. Я розмовляю з колишніми поляками особливим методом. А ті, з вашої польської братви, з бібліотеки?..
— Він не зустрічався з ними, — Гелена захлинулася плачем.
— Ну, ну, тільки без істерії… Німецькі жінки такі речі зносять спокійно, а ви не вмієте бути німецькою жінкою. А ваша кав’яренька! — вигукнув він.
— Туди не раз заходив, — пошепки мовила Гелена. — І нічого дивного тут нема. Бо ж я там працюю… в гардеробній.
— Кожний порядний німець, — мовив Поллер, — має право зайти до кав’ярні, випити кухоль пива і зіграти партію в доміно. Він грав у доміно?
— Часом грав. Це була його єдина розвага. Звичайно, на маленькі ставки. Горст ніколи не пив, був ощадливий, не кидав грошей на вітер. — Вона знову схлипнула.
— Мене не цікавлять ставки! — крикнув Поллер. — З ким він грав у доміно?
Його, власне, не цікавила відповідь Гелени. Він прийшов сюди не для того, щоб видушувати з цієї жінки дрібні подробиці. Більше за звичкою, аніж з необхідності, пригрозив жінці арештом.
— В мене досить відомостей, — сказав Поллер, — щоб взяти вас під замок. Поки що — ну хоча б з приводу намагання перешкодити розслідуванню. Поки що…
Потім буркнув:
— А полюбовниці в нього були?
— Не було, — відповіла Гелена.
— Принаймні хоч це знаєте. А з якоюсь там Лізою Шмідт ви не бачили його?
Гелена не встигла відповісти. Біля дверей задзеленчав дзвоник — Поллер схопився, готовий до дій.
— Ага! Маємо можливість побачити знайомих пана Кушки! Відчиняйте, будь ласка, тільки без фокусів. Найменша спроба остерегти гостя — і я стрілятиму. Насамперед — у вас.
Поллер став за дверима, а вона ніяк не могла відтягти засув — завжди так було. Жінка бачила обличчя Поллера і подумала, що він таки вистрелить, якщо вона зараз же не впустить того, хто чекав по той бік дверей і кого вона вже не встигне попередити про небезпеку. Відхилила трохи двері — на порозі стояв німецький офіцер. Зітхнула з полегшенням; це був хтось зовсім чужий.
— Я хотів би поговорити з паном Горстом Кушкою, — сказав Клосс.
Гелена відступилась од порога, Клосс увійшов в помешкання — і вслід за цим грюкнули двері, а перед Клоссом з’явився Поллер з пістолетом напоготові. Штурмбанфюрера здивував офіцерський мундир: цього він не сподівався. За хвилю здивував його і спокійний тон обер-лейтенанта. Ані краплини страху, цілковита впевненість у собі, що гауптштурмфюрер, звичайно, цінував.
— Хто ви? Опустіть зброю: я не люблю, коли в мене цілиться цивільний, — Клосс говорив тихо й повільно. Він уже зрозумів, що зробив помилку. Не треба було сюди приходити. Того, що стояв перед ним з пістолетом в руці, Клосс упізнав безпомилково; він завжди упізнавав гестапівців. Поллер, зрештою, й сам це зараз же підтвердив.
— Я — не цивільний, — буркнув. — Гауптштурмфюрер Поллер з гестапо.
Отже, це він! Клосс відчув щось подібне до задоволення. Нарешті знає, з ким має діло! Широко усміхнувся. Усміх удався йому.
— Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відрекомендувався він. — Дуже радий, що я зустрів вас, гауптштурмфюрер!
— Так? Я теж, обер-лейтенанте! А чого вас ця зустріч так радує? Ви знали Кушку? — Це вже скидалося на лютий буркіт. Поллер повернувся до свого крісла і зручно розсівся в ньому. Знову простягнув ноги;.однак офіцера, що стояв перед ним, це, здавалося, зовсім не бентежило.
— Я збирався, — розпочав Клосс, — сьогодні нанести візит в гестапо. Разом з Кушкою, за яким оце й зайшов.
Це — найкраще, що він міг придумати.
— Кушка вже ніколи не відвідає гестапо, — сказав Поллер, — а вас це не обмине.
Клосс зреагував одразу ж і різко:
— Ваш тон здається мені невідповідним. Не розумію також, чому Кушка…
Поллер відповів, граючись портсигаром:
— Його сьогодні витягли з Одри. Постріл у потилицю. Тепер ви розумієте? Отож прошу зараз же розповісти мені, за яких обставин ви зустрілися з Кушкою.
Клосс вийняв з кишені пістолет.
Грався ним, удаючи, що не помічає переляку Поллера. Гестапівець зсутулився на кріслі, тепер безборонний, бо свою зброю уже сховав у кишеню.
Клосс присунув і собі крісло, сів навпроти Поллера. Зброю подав йому, і аусвайс[13] Кушки кинув на стіл.
У певних ситуаціях найкраще говорити правду: зрештою, мусить говорити правду, адже ж Поллер… Отож розповів, що вчорашній вечір провів в однієї молодої пристойної дами. Детально повторив казочку Лізи; той Кушка, пояснив гестаповцеві, хотів її застрелити з помсти. Він мав дозвіл носити зброю…
— Напевне, фальшивий, — сказав Поллер.
Клосс знизав плечима.
— Можливо, — мовив у відповідь. Потім пояснив, чому відпустив Кушку. Сьогодні зайшов сюди, власне, для того, щоб відвести його в гестапо і детально з’ясувати справу.
Клосс говорив і водночас спостерігав за Поллером: чи вірить йому гестапівець? Клосс розумів, що гра тільки-но починається. Однак обличчя Поллера залишалося непорушним. Він слухав Клосса не задаючи запитань. Нарешті сказав:
— Ну що ж, оскільки Кушки немає, то в гестапо доведеться поїхати нам удвох.
Потім звернувся до Гелени:
— А ви не маєте права без дозволу виїжджати із Вроцлава. І якщо собі щось пригадаєте…
Кабінет Поллера був такий же, як і всі кабінети в цій інституції. Великий стіл і коньяк у заскленій шафі. Портрет фюрера і портрет “вірного Генріха”. Два крісла й невеличкий табурет — дзиґлик біля дверей. Клосс сидів у кріслі й поглядав на той табурет. Поллер тримався так, як і можна було сподіватися. Спочатку погрожував, твердячи, нібито Клосса можна запідозрювати в убивстві Кушки. Обер-лейтенант у відповідь на це засміявся, а потім зажадав, щоб Поллер зв’язався з генералом Ебергардтом і перевірив його, Клосса, особисті дані та лояльність. Поллер негайно ж замовив телефонну розмову, і Ебергардт, цей стопроцентовий пруссак, давній офіцер абверу, що ненавидів гестапо, звичайно, виспівав літанію похвал і домагався, щоб вроцлавська поліція зараз же відчепилась од його співпрацівника. Клосс, увесь час спостерігаючи за реакцією гауптштурмфюрера, дійшов висновку, що Поллер анічогісінько про нього не знає. Ліза, видно, нічого не повідомила, а може, вона взагалі не винна?
Поллер грався сигарою.
— Вся ця історія, — сказав він, — досить-таки дивна. Ви були останньою людиною, яка бачила Кушку.
Клосс вирішив атакувати Поллера.
— А чому цей залізничник так зацікавив вас, а не кріпо?
Поллер продовжував гратися сигарою.
— Ви, однак, допитливий, пане Клосс, — сказав він.
— Я — офіцер абверу, а ви граєтеся зі мною, мов кіт з мишею. Підкидаєте мені провокуючі запитання, забуваючи, що такими справами я й сам займаюся щодня.
Поллер засміявся.
— Як це розуміти? Як пропозицію допомоги?
— Яким би це способом я міг вам допомогти? — Клосс знизав плечима. — Я тут проїздом, ваші смітники розгрібати не збираюся. І взагалі — в чому, власне, справа?
Та Поллер, звісно, не мав наміру говорити. Якщо й не підозрівав Клосса, то все-таки не збирався ділитися своїм успіхом з офіцером абверу.
— Я не думаю про допомогу в розслідуванні, — зауважив Поллер. — І все ж розраховую на допомогу. — Помовчав і за хвилю додав: — Як звати жінку, в якої ви провели ніч?
Клосс давно сподівався почути це запитання; стурбувало його навіть, що поставлене воно так пізно. Поллер повинен був з цього починати, а якщо не почав, то, виходить, знав. Вирішувати потрібно було негайно. Клосс засміявся.
— Чи ви завжди пам’ятаєте імена жінок, гостинністю яких користувалися, пане Поллер? Правду кажучи, ім’я не є найголовнішим у жінки.
— Та звичайно, звичайно, — засміявся і Поллер. Проковтнув це він, одначе, досить звично. — І все ж так чи інакше, ім’я треба таки встановити, Клосс.
— Спробую зараз пригадати… Це було недалеко від Лессінгсбрюке… Її звати Ліза… — Клосс пильно стежив за Поллером. Знає він чи не знає? Казати чи не казати?
Розв’язувати цю проблему, однак, не довелось. Хтось постукав у двері. Клосс почув знайомий голос і на порозі побачив Лізу. Схопився з фотелю, а вона спокійно доповідала:
— Пане гауптштурмфюрер, я принесла передруковані рапорти… — Потім помітила Клосса, а можливо, тільки удавала, що помітила лише тепер. — О, Гансе, як ся маєш? Я й не думала, що тут тебе побачу. — Прозвучало це цілком природно.
Поллер зареготав. Потішався він весело.
— О, то ви знайомі… Розумію, розумію… Дякую тобі, Лізо, сьогодні ввечері ти вільна і, якщо домовилася з обер-лейтенантом…
— Домовилася, — сказала Ліза. — Ти не забув, Гансе?..
— Не забув. — Клосс був лютий на себе. Дав захопити себе зненацька, мов якийсь шмаркач. Запалив цигарку і не глянув більше на Лізу, коли виходила з кабінету. Зате одразу ж напосівся на Поллера: — Це вона. Чому ж ви її не попитаєте? Чи, може, вона вже розповіла, і ви, все знаючи, водили мене за ніс, як дурника?..
— Спокійніше, Клосс, — засміявся Поллер. — У нас, в гестапо, свої методи.
— Чував про них.
— Я не про те, що ви маєте на думці. Не про вибивання зубів. Бовдурів для цієї роботи тримаю на прив’язі і спускаю їх тільки коли-не-коли, однак не дуже розраховую на них. Дію інакше, Клосс Я люблю інтелігентних противників.
— Яке відношення має це до мене?
— Якщо ви зустрінетеся з цією Лізою, прошу придивитися до неї. Не забудьте, про що питає, що її цікавить. Можливо, цікавиться настроєм в армії або якоюсь іншою інформацією.
— Але ж вона працює у вас?
— Ну той що? Часом ви, Клосс, скидаєтесь на інтелігентну, а часом — на наївну людину.
“Зустріч закінчилася внічию”, — подумав Клосс. Потім зробив висновок, що перший раунд виграв, проте, Поллер… Жодної інформації… Відомо тільки, що Ліза працює в гестапо… Але чи значить це, що вона працює на гестапо?
І все-таки розв’язка наближалася. Всі, хто брав участь у цій грі, повинні були діяти, причому діяти швидко. Клосс просто з гестапо поїхав до органіста; петляв, звичайно, по Вроцлаву, заплутував сліди, але не був цілком впевнений, що це йому вдалося. Чи Поллер наказав стежити за ним? Гестапівець був би ідіотом, якби не зробив цього. І все ж, скидалося на те, що за Клоссом начебто ніхто слідом не йшов. Невже гауптштурмфюрер був цілком упевнений в своїх відомостях?
В органіста чекав на Клосса рапорт Артура, вкладений, як завжди, у тайник під статуєю святого Антонія. Шеф групи доповідав про свої останні рішення. Для Клосса рапорт Артура був цілковитою несподіванкою: Артур твердив, що, згідно з вказівкою Центру, він скасував наказ про ліквідацію Лізи Шмідт. Горст Кушка намагався виконати вирок самовільно. Саме тому Артур зліквідував Кушку, за яким стежив увесь вечір. Тепер переконаний, що Ліза Шмідт не винна, а провокатором був саме він, Кушка. Таким чином, група знову чиста і може діяти далі. Артур просив нового завдання і зв’язку з Центром.
— Бачиш, — сказав органіст, — я ж завжди говорив, що Ліза не підведе.
— Ти знав, що вона працює в гестапо?
— Знав, — підтвердив той. — Це — величезне досягнення групи.
Органіст по-справжньому тріумфував. Рапорт Артура зміцнив його віру в невинність Лізи. Тепер чекав підтвердження Клосса, що група чиста і може знову встановлювати зв’язок з Центром, оскільки провокатора Кушку вже знищено. Але в Клосса така розв’язка викликала підозру. Він відчував, що гра з гауптштурмфюрером Поллером не закінчується, що ще тільки наближається останній раунд і цей раунд буде найважчим. Детально аналізував становище, увесь час бачив перед собою обличчя органіста і його очі, які не були схожі на очі сліпого.
Якщо Кушка був справді-зрадником, як доповідає Артур, то Поллер одразу ж після ліквідації Кушки повинен був би вдатися до арештів. Чого він ще чекав? Зрадник знав Артура, знав Лізу; гестапо всіх їх вже тримало в кулаці; адже ж Поллер розуміє, що, коли він запізниться, всі ці люди втечуть. Зрештою, Артур теж мав би відразу ж зникнути, як і Ліза, як і всі, про кого міг щось здогадуватися Поллер. А тим часом Артур спокійно походжає собі по Вроцлаву, мовби нічого й не сталося. Чому? Невже не розуміє, що йому загрожує? Чекає на контакт з Центром, наражаючи на страшну небезпеку посланця “тітки Зюзанни”?
Клосс зіжмакав у руці клаптик паперу з рапортом Артура, потім чиркнув сірником. Пам’ятав обличчя Кушки, коли той ввійшов до Лізиної квартири; подумав тоді: це — порядна людина. Але якщо не Кушка, то хто? Підозра викльовувалася поволі — була це страшна підозра. Він вирішив, що мусить ще раз перевірити; була, власне, ще одна можливість перевірити… Артур Другий… Що то за чоловік? Клосс знав про нього так мало.
Непорушне обличчя органіста було обернене в його бік. Якби йому не було відомо, що цей чоловік сліпий, міг би подумати: “Я відчуваю на собі його погляд”. Центр запевнив Клосса, що органіст — цілком надійна людина. Патріот, давній діяч вроцлавської полонії. Але чи ж існують люди абсолютно надійні?
— Що передати Артурові? — запитав органіст. В його голосі з’явилися нотки тривоги. Мовчанка, однак, тривала надто довго.
— Нічого не передавати Артурові! — стиха промовив Клосс. — Припинити зв’язок з Артуром!
Рука органіста потяглася до окулярів, потім торкнулася чола. На лиці виступили краплини поту.
— Що це означає? — запитав органіст.
— Те, що я сказав! — Голос Клосса звучав черство.
Помовчавши з хвилину, органіст запитав:
— Ти мені теж не довіряєш? — Потім почав говорити швидко й різко: — Чи ти розумієш, на що ми прирікаємо цих людей? На самотність! Ні, не тільки на самотність: вони потраплять до рук ворога. Ліза, яку я знаю ще од дитячих літ… Артур Другий…
— Ми розшукаємо їх, якщо буде змога. — Клосс ледве стримував себе. Він, як і його співрозмовник, прекрасно розумів, що кожне слово зараз було вироком. — Ти зникнеш з Вроцлава, — додав. — Є в тебе запасна адреса?
— Є, — відповів органіст.
— А документи?
— Теж є.
— Отож тікай зараз же, негайно! Ми налагодимо з тобою контакт. Для цього досить буде надіслати лікареві Брюке, Берлін, 6, Лейпцігерштрассе, 29, свій останній аналіз крові. Запам’ятай! Зворотною поштою одержиш відповідні інструкції.
— Я не хочу втікати. Горст Кушка нічого про мене не знав.
— Це наказ! — Клосс вимовив цю фразу з притиском. Потім, увесь час дивлячись в обличчя органіста, заговорив лагідніше: — Зрозумій, я не можу вчинити інакше. Війна жорстока, а наша війна — особливо жорстока. — Простягнув руку, доторкнувся до руки співрозмовника. — До побачення, — сказав. — Я не знаю, чи ми коли-небудь зустрінемося, але якщо це станеться, то вже у вільній Польщі.
— У вільній Польщі, — повторив органіст і знову підніс руку до окулярів.
Клосс вийшов з костьолу. Почав падати сніг, віяв холодний вітер. Біля вітрини букіністичної крамниці Клосс побачив чоловіка в уніформі тодт.[14] Підійшов до нього. Чоловік витяг з кишені коробку сірників, подав Клоссові вогню прикурити, однак робив це дуже незграбно, сірники гасли, і він кидав їх на тротуар.
— Слухай уважно, — говорив тим часом Клосс. — Пансіонат “Елізабет”. Повідомиш його, що це відбудеться там, однак номер кімнати не вказуй. Я повинен одержати повідомлення о дев’ятій вечора по телефону; запам’ятай номер…
Потім той, в уніформі тодт, стрибнув на підніжку трамвая. Клосс ще якусь хвилю бачив його на задній площадці; пасажир в уніформі тодт спокійно витяг з кишені газету. Клосс усміхнувся. Цього хлопця він знав уже з рік. Працював з ним у Варшаві? а тепер ухвалено, що саме він керуватиме новою групою у Вроцлаві. На цій війні жоден відтинок фронту не можна залишати оголеним. Незважаючи на те, що у Вроцлаві вже починали працювати нові люди, Клосс знав, що гра з Поллером за групу Артура ще не закінчилася.
Останній раунд тривав.
Поллер вірив, що перемога вже близько. Він жодної з операцій ніколи не провадив з такою терпеливістю і так старанно. Його шеф давно б уже взяв цих людей і, звісно, нічого б не домігся, крім клопоту з новою організацією. Бо ж ті організації з’являлися, мов гриби після дощу. Він, Поллер, знає про це добре, знає й те, що примітивні методи у цін грі не дадуть сподіваних результатів. Він же проникне в штаб ворога, паралізує його керівні органи.
Поллер запалив сигару, вдихнув у себе солідну порцію диму, потім підняв трубку. В таких справах він рідко коли користувався телефоном, тільки тоді, коли був цілком упевненим, що його ніхто не підслухає. Почув знайомий голос; не любив цього голосу: він, зрештою, гордував людьми, до послуг яких вдавався. Охоче їх знищував, коли вони зазнавали провалу або коли не приносили вже користі. Однак на цей раз Поллер був цілком задоволений. Ганчірка залишається ганчіркою, але успіх безсумнівний.
— Гаразд, домовилися, — сказав він. На хвилю поклав трубку і простяг руку до коробки з сірниками, бо сигара погасла. — Не хвилюйся, — голос Поллера звучав тепер лагідно й тихо, — нікого з них я поки що не буду брати; час у мене ще є, принаймні до завтра. Контакт з їхнім Центром — це великий успіх, ми мусимо мати зв’язкового… Так, так, у тому костьольчику я теж розглянуся… Що ще? Ти говориш про офіцерчика з абверу?.. Трохи нам перешкодив, якийсь неповороткий і, здається, взагалі не дуже спритний. Гаразд, гаразд, я згоден. Можеш взяти його на мушку… Хайль!
Поллер поклав трубку. Власне, ці люди не заслуговують на німецьке вітання, але у цьому випадку… Він підвівся з місця, обсмикав мундир і виструнчився перед портретом фюрера. Підняв простягнуту руку… Чи ж прийде той час, коли він стане перед вождем у такій позі і в мундирі штандартенфюрера?
День випав важкий. Професор фон Ліпке, входячи до кав’ярні, сподівався там застати Лізу. У гардеробні була, звичайно, Гелена, дружина того Кушки. Ліпке вважав, однак, що вона сьогодні не прийде, і йому принаймні хоч не доведеться зустрічатися з нею. Але вона сиділа на своєму звичному місці за рукоділлям. Він пригадав, що якось спитав її, що вона робить, і почув відповідь: светр для Горста з нагоди святвечора. Светр був майже готовий, Гелена тепер уже прикріплювала рукави до плічок, і, здавалося, ніщо, крім цієї роботи, її не цікавить.
“Але ж вона знає, що Горст вже не живе, — подумав Ліпке, нахиляючись, щоб поцілувати їй дуку. — Що сказати? “Мені дуже жаль вас, пані”, або: “Я вам співчуваю, пані”? Якось не повертався язик. Отож сказав:
— Іде війна, а ми воюєм… — І, віддавши Гелені пальто, ввійшов до невеличкої зали. Ледве стримував свої почуття… Його попередник, Артур Перший, бувало, казав: “Ні за що не берися, поки як слід не заспокоїшся”. Але він, Артур Другий, не міг ждати. Потрапив у таку ситуацію, коли кожна хвилина була на вагу золота.
Ліза, очевидячки, сиділа за його столиком і розважалася кісточками доміно — будувала з них невисоку струнку вежку. Ліпке, не подаючи їй руки, вмостився на своєму місці.
— Ти наказав мене вбити, — тихо мовила Ліза. Була спокійніша, ніж він. — Чому?
— Я не викликав тебе. — Артур узяв сигару і з серйозним виразом обличчя розглядав її. — Я ж казав, що зі мною заборонено зустрічатися без виклику. В усякому разі не можна заходити в “Дороту”, коли я тут.
— Я хочу знати, в чому ти мене підозріваєш.
Офіціантка принесла пиво. Кухоль був налитий по самі вінця, піна осіла на руці, коли він підніс його до рота, а професор не любив неакуратно наповнених кухлів. Відчув у роті гіркість, одним ковтком відпив чималу порцію пива й запалив сигару. Тепер він повинен був з’ясувати їй ситуацію або, насамперед, заспокоїти її. Ні, пояснював, тепер він уже ні в чому не підозріває Лізу. Вона, мовляв, мусить зрозуміти: склалося особливе становище і все вказувало на те, що Ліза, яка знала Артура Першого і тих двох з заводу, працює на два фронти.
Вона вжахнулася. Професор жестом наказав їй мовчати. Ні, це не була його особиста оцінка, це були відомості, які він одержав. Відомості, однак, виявилися невірними. Зрештою, помилитися може кожний, але він, Артур, людина вельми обережна, щоб діяти не поміркувавши. Це Горст Кушка хотів виконати вирок за власною ініціативою.
— Я сказав йому, — мовив фон Ліпке, — що скасовую наказ, що при першій же перевірці відомості виявилися неточними, але він все-таки пішов до тебе. Я, власне, запідозрював його з самого початку, тільки хотів упевнитися в усьому, змушений був перевірити його. І я мав-таки рацію: це він працював на них, це він видав Артура Першого.
В цей день професор був занадто схвильований, щоб пильно стежити за всім навколишнім. Ліза слухала з напруженою увагою, не спускаючи очей з Артура Другого. Ні він, ні вона не помітили Гелени, яка, вертаючись од буфету до гардеробної і тихо ступаючи в своїх м’яких службових пантофлях, пройшла повз їхній столик. Професор побачив Геленину спину і відразу ж осікся, проте було вже запізно. Гелена почула дві останні фрази: “Але він все-таки пішов до тебе” і “це він…”. Жінка сіла за своїм столиком в гардеробній і сховала обличчя в м’якій вовні незакінченого светра.
— Отже, з цією справою закінчено, — сказав фон Ліпке. — А тепер доповідай.
Ліза розповіла Артурові про Клосса, який врятував їй життя. Детально, як завжди в таких випадках, виклала хід розмови. Інформація була не дуже широка, але все ж містила в собі кілька фактів, кілька імен. Артур слухав з напруженою увагою.
— Коли ти домовилася зустрітися з ним? — запитав.
— Він буде в мене сьогодні ввечері, — відповіла Ліза. — О дев’ятій…
У цю хвилину з’явилася в дверях Гелена. Підійшла до столика.
— Вас, пані, просять до телефону, — звернулася до Лізи.
У гардеробній не було нікого. Ліза підбігла до телефону й інстинктивно простягла руку до трубки. Трубка лежала на вилках.
— Я хотіла з тобою поговорити. — Гелена зупинилася поруч з нею.
Жінки, власне, не були знайомі. Ліза не знала, що Гелена також працює в їхній групі (це було одним із правил підпілля). Не знала вона й того, що Горст, той, хто хотів убити її, був чоловіком гардеробниці.
— У чому справа? — запитала Ліза.
Гелена говорила по-польському, зверталася до неї на ти. Ліза не приховувала свого здивування.
— Ти маєш зв’язок з Центром, — гарячково шепотіла Гелена. — Зв’яжи мене з ними…
— Я не розумію, що ви говорите, — різким тоном по-німецькому сказала Ліза.
— Ти повинна мені повірити, інакше всі ми загинемо… Я проходила повз ваш столик і чула, як він говорив, що Горст, мій чоловік Горст, був зрадником, що хотів виконати вирок-без наказу… Це — неправда!
Ліза рушила до дверей. Гелена перегородила їй шлях.
— Клянуся всім найдорожчим для мене, — мовила Гелена, — що наказ не був скасований. Клянуся, що Горст був не винний. Я скажу тобі ще щось…
Ліза грубо відштовхнула її.
— Ви, напевне, з глузду з’їхали, — сказала їй різко. — Я нічого не розумію.
І Ліза знову повернулася до столика. Вперше за багато місяців охопив її страх. Пригадала собі обличчя Поллера, запалила цигарку і, відчуваючи на собі погляд Артура, попихкувала димом.
— Що сталося? — запитав Артур.
І Ліза розповіла йому. Мусила розповісти. Бо коли б перестала довіряти Артурові, опинилася б у пеклі, в якомусь кошмарі, з якого вже не змогла б вибратися. Артур слухав мовчки. Жодний м’яз не поворухнувся на його обличчі. Ніщо не видавало ні подиву, ні збентеження.
— Що ти їй сказала? — запитав він.
— Нічого.
— Ти маєш зв’язок з Центром? — Такого запитання вона не чекала. Він же знав. Повинен був знати.
— Ні, не маю зв’язку.
Артур розкладав чорні кісточки доміно.
— Цього я й боявся, — заговорив він нарешті. — Горст діяв не сам. Тепер вона, ця жінка, намагається докінчити його роботу. — Поглянув на Лізу — в його погляді було щось таке, чого дівчина не знала раніше. — Це зобов’язана зробити тільки ти, — сказав Артур. — Нікому іншому не зробити цього сьогодні. Виконаєш вирок. А вночі втечемо з Вроцлава. Ніхто з нас не може залишатися тут. Я прийду за тобою після дев’ятої… Тепер — слухай уважно: її адреса…
Отже, вона зобов’язана виконати вирок. Ішла, тримаючи руку в кишені пальта, пальці погладжували холодний метал: це заспокоювало. З якої відстані потрібно стріляти? Сакраментальне “За наказом Артура”, а потім одразу ж, від порога, щоб та не мала часу й подумати, — два постріли. Артур сказав: “Найліпше стріляти двічі. Пістолет має приглушувач, можеш бути цілком спокійна”.
Люди змушені вбивати, в цьому полягає війна. Однак вона ще ні разу не вбивала і зовсім не відає, як буде жити потім. Зрештою, чи існує якесь там “потім”? А якщо Гелена безневинна? В неї повинен був стріляти Горст, тепер вона стрілятиме в Гелену. “За наказом Артура…” Що вона знає про цього чоловіка? Адже Артур Перший мав довіряти йому, якщо зробив його своїм заступником. Солдат повинен довіряти командирові. Вона — солдат, і в неї немає іншого виходу. Згадала свою матір. Мати навчала її розмовляти по-польському, читали разом польські книжки. “Навчися їх ненавидіти!” — говорила вона. Ненавидіти — це значить убивати.
Перед Гіндербургбрюке Ліза сіла в трамвай. Гелена вже повинна бути вдома. Ліза довго вела спостереження за “Доротою”, отож бачила, як гардеробниця виходила з кав’ярні. А може, та вже встигла повідомити в гестапо, а може, її квартира вже під охороною? Ліза вистрибнула на третій зупинці, легко розшукала стару кам’яницю й повільно підіймалася східцями на п’ятий поверх. На східцях не зустріла нікого. Коли натискала біля дверей на кнопку дзвінка, до неї знову повернулися недавні сумніви. А якщо ця жінка справді таки безневинна?
Гелена з’явилася в дверях. Очі в неї були опухлі, видно, плакала. Вона здивовано зиркнула на Лізу і відступила на два кроки назад. Зрозуміла все ще до того, як Ліза встигла засунути руку в кишеню й відвести запобіжник.
— За наказом Артура, — проговорила Ліза і відчула, що серце мало не вистрибне з грудей. Підняла пістолет, однак не змогла натиснути на спуск. Опустила зброю.
— Стріляй! — вигукнула Гелена. — Стріляй! — повторила. — Чому ж ти не стріляєш? Я могла б випередити тебе! — Підняла руку, до вуст і показала їй на долоні маленьку ампулку. — Цілий день тримаю це в роті. Але тобі я не полегшу роботи.
Ліза подумала, що ця жінка могла б уже вихопити ч в неї зброю. Міцніше стиснула свого вальтера. Артур Другий казав: “Стріляй одразу ж, не чекаючи стріляй. Убивають ті, хто не думає”. Але ж вона не могла не думати. Якби хоч ця жінка зізналася, якби підтвердила свою зраду! Люди перед смертю кажуть правду, принаймні інколи кажуть правду.
— Чому ти зрадила?
— Значить, ти сумніваєшся? — Гелена не сходила з місця. — Ході послухай. Те, що сказав тобі Артур, брехня. Горст пішов до тебе не з власної волі. Він дістав наказ, як і ти сьогодні.
— Але ж наказ було скасовано.
— І це брехня. Я знаю, що Артур одержав нове повідомлення, ті повідомлення приносить часом такий малий хлопчина з костьолу, і знаю, що Артур пізніше мав зустрітися з Горстом. Але він не скасував наказу. Горст був чесний. І саме тому Артур його знищив.
Ліза мовчала. Якщо це правда, якщо Артур… Значить, все скінчено: завтра чи ще й сьогодні вночі вона сяде на табурет біля дверей в кабінеті Поллера, очікуючи допиту, йдеться, зрештою, не про неї! Йдеться про те, — що все втратило сенс, що всі вони…
— Стріляй! — мовила Гелена. Це прозвучало трохи театрально: адже Ліза вже не вистрелить, пістолет поставила на запобіжник і поклала до кишені.
Саме в цю мить обидві почули гуркіт моторів і скрегіт гальм. Вони знали цей гуркіт, йо ночах не раз будили їх автомашини, що зупинялися під вікнами. Гелена відсунула1 штори. Внизу побачила есесівців і жандармів. Вони вистрибували на тротуар, вишиковувалися вздовж вулиці, кілька з них ввійшли в під’їзд будинку.
— Тікай через горище! — сказала Гелена. — Там є перехід до сусіднього будинку.
— А ти?
— Я вже не буду тікати. Сповісти в Центр…
Гелена осіла на підлогу. Ліза схилилася над нею. Була смертельно втомлена. Нічого, навіть жалю, навіть страху, не відчувала. Закрила Гелені очі і вийшла, навстіж відчинивши двері. Тепер нехай приходять…
З маленького віконечка на даху дівчина бачила есесівців, що все ще стояли вздовж вулиці. Може, Артур хотів у такий спосіб перевірити, чи вона, Ліза, виконала вирок? “Він відплатить за це”, — подумала дівчина. Знала, куди тепер піде. Був один-єдиний чоловік, який мав зв’язок, який міг щось вирішити. Зиркнула на годинник. Було вже пізнувато, залишилось малувато часу; скоро повинна бути дома, бо ж прийде обер-лейтенант Клосс. Нащо вона розповіла про нього Артурові? Тепер не могла собі цього пробачити. “Зрештою, це тільки німецький офіцер, — заспокоювала вона себе, — зрештою, суть справи в тому, щоб їх знищувати. Будь-який засіб добрий”.
…Органіст був готовий до від’їзду. Руді стояв поруч з ним. Вони були вже одягнені в пальта, але органіст все ще прощався з костьолом, в якому провів більшу половину свого життя. Торкнувся пальцями клавішів, потім сів і заграв в останній раз. Подумав, що все-таки варто б залишитися, що Клосс, напевне, помиляється. Органіст, зрештою, ніколи не боявся за себе, він боявся за Руді, який нетерпляче переступав з ноги на ногу, радіючи звістці про виїзд на село.
— Таксі вже, напевне, під’їхало, дідусю, — сказав хлопчина.
— Їдемо, — промовив органіст і обірвав гру. В цю мить почулися кроки. Хтось біг по східцях угору. Руді відчинив двері й побачив Лізу. Він давно вже її не зустрічав.
— Лізо! — вигукнув радісно. Однак дівчина тільки доторкнулася вустами його чола.
— Залиши нас самих, Руді.
— Ти поїдеш з нами, Лізо?
— Залиши нас самих, — повторила нетерпляче.
Хлопець вийшов неохоче. В костьолі тільки якийсь чоловік у шкіряному пальті сидів недалеко від статуї святого Антонія. Руді, як вчив його дідусь, уважно придивився до нього.
— Я ж говорив тобі, Лізо, — мовив тим часом органіст, — що ти не повинна сюди приходити.
— Еге ж, еге ж! Всі ми — дуже обережні, дотримуємося конспірації, а ворог знає все, чуєш? Ми працюємо на ворога! — вигукнула вона зненацька й розпачливо.
— Що сталося, Лізо?
Дівчина розповіла про все детально. Принаймні намагалася розповісти детально. Про себе, про Гелену, про Горста. Нарешті, про смерть Гелени. Ліза вже не сумнівалася: Артур Другий, шеф групи, довірений Артура Першого, був зрадником. Гелена закінчила життя самогубством, значить, вона безневинна, вона боялась гестапо. Артур не скасував вироку на неї, на Лізу. І Артур наказав зліквідувати Гелену.
Органіст зняв окуляри — Ліза перевела погляд униз: вона не хотіла дивитися йому у вічі.
— Це він, — сказав органіст. — Гелена передала йому наказ, і якщо він мав ще раз зустрітися з Горстом… Це він, — повторив, — наш гість мав рацію. — Тепер органіст розумів, чому зв’язковий з Центру не повірив у те, що винний у всьому Горст. Якби Горст зрадив, то Артура й Лізу вже заарештували б…
— Хто мав рацію? — запитала Ліза.
— Той, кого я ніколи більше не побачу. Хтось із Центру.
— Зараз же повідом Центр, — крикнула Ліза. — Треба щось робити!
— Я не маю зв’язку, — тихо сказав органіст. — Він припинив зв’язок. А коли вони знову відновлять зі мною контакт… — він знизав плечима.
Ліза не зрозуміла його.
— Як це не маєш зв’язку? Ти — не маєш зв’язку?
Органіст мовчав. Він знову сів на своє місце і погладив пальцями клавіші. Проклинав у думці свою сліпоту. Якби міг бачити, знайшов би таки Артура…
— Поїдеш зі мною, — обізвався нарешті. — Це єдиний порятунок для тебе. — І він підвівся. Таксі вже тут. Документи якось роздобудемо…
— Ні, — сказала Ліза. — Я не поїду.
Скидалося на те, що він не зрозумів її.
— Рано чи пізно, — зауважив, — наші натраплять на нас, тоді ми й доповімо про Артура, і кара не мине його.
— Я не можу тікати, — заговорила Ліза. — Ми не знаємо, кого ще Артур викаже Поллерові… Може, він ще не всіх встиг виказати. Зрештою, — додала, — сьогодні до мене прийде один чоловік, якого він теж хоче занапастити. А цей чоловік врятував мені життя.
Вона замовкла. Була переконана, що саме так повинна вчинити. Знову засунула руку в кишеню пальта й доторкнулася металу. Намацала пальцем запобіжник. Подумала, що в магазині пістолета є ще три набої… Артур наказав їй двічі вистрелити в Гелену, а третю кулю… Принаймні залишив їй шанс…
— Подбай, дідусю, про Руді, — сказала ще Ліза і вийшла так тихо, що органіст не почув навіть, як зачинились двері.
Гауптштурмфюрер Поллер чекав. Тепер, власне, залишилось тільки одне: чекати. В найближчі кілька годин він уже не мав що робити. А потім — безсонна ніч. Цікаво, чи дуже впертим буде той чоловік? А можливо, то жінка? Коли фон Ліпке доповів, що зв’язковий Центру призначив зустріч у пансіонаті “Елізабет”, Поллер зрозумів, що успіх, нарешті, забезпечено. Впіймалися на гачок! Його метод виявився безпомилковим. А штандартенфюрер вже виявляв своє незадоволення, вже вимагав схопити цих людей… Тепер, звичайно, схоплять їх усіх… А може, ще почекати? Якби зв’язковий з того Центру виявився не дуже норовистим, були б усі шанси продовжити гру. І він вголос зареготав. У його розпорядженні була б власна польська мережа і контакт з її керівництвом. Ну й анекдот!
Штандартенфюрер розповідав, що подібна штука вдалася гестапо в Бельгії, але ж там були англійці; ці ж, слов’яни, рішучіші. Дурніші, але рішучіші. Поллерові раптом спало на думку, що фон Ліпке — все-таки німець. Колись, щоправда, в нього було прізвище Ліпковський, але її говорити не вміє по-польському. А втім, цей успіх не є успіхом фон Ліпке, який… Поллер не буде мати спільників у здобутті успіху. Він не зносить ніяких спільників! Випив ще одну чарочку (сьогодні він міг собі це дозволити) й підняв телефонну трубку.
— Чи перевірено охорону навколо пансіонату “Елізабет”?
— Миша не пробіжить.
Атож — навіть миша! Незабаром почнеться допит. Спеціальний відділ гестапо з’явиться в пансіонаті з істинно німецькою пунктуальністю… Поллер вимкнув верхнє світло і засвітив лампу на письмовому столі. Вивчав, як сяятиме рефлектор — прямісінько в очі тому, хто буде сидіти на табуреті біля дверей. Цікаво, як триматиметься фройляйн Ліза? А її коханець? Поллер знову залився сміхом. Принагідно під час великої гри можна зробити й веселий перепочинок. Берлін переконається, наскільки слабкі перед лицем ворожого шантажу офіцери абверу!
А тим часом Клосс вечеряв у невеликому ресторанчикові на Лессінгштрассе. Довго розглядав меню, розмовляв з кельнером, старанно відраховував харчові купони. Він вів себе, як офіцер-відпускник, він приділяє значну увагу тому, щоб добре попоїсти, любить посидіти в якомусь третьорозрядному ресторанчику і подивитися на німецьких дівчат, попиваючи пиво й попахкуючи димом сигари. Вродливих дівчат, щоправда, не було. Але Клосс дбав про певний ритуал і його деталі. Він грав свою роль, усвідомлюючи, що не має права помилитися. Ціна, яку б довелося платити за помилку, була б занадто висока.
Рівно за чверть до дев’ятої Клосс розрахувався, дав кельнерові на чай, правда, не вельми багато, однак досить, щоб літній добродій в білому піджаку солідно, по-прусському, приклацнув закаблуками. Вийшов на вулицю і відразу ж переконався, що, всупереч його припущенням, за ним ніхто не стежить. Подумав, що він переоцінив таки противника, проте вирішив і далі діяти так, нібито Поллер був принаймні Клоссом. Зайшов у квіткову крамницю, заплатив чималеньку суму за три тепличні троянди. Нарочито обернувся лицем до вітрини, щоб його можна було бачити з вулиці. Ніхто одначе не висліджував Клосса, ніхто не зупинявся перед квітковою крамницею.
“Поллер не взяв мене до уваги, — подумав Клосс, — я для нього, виходить, нічого не вартий”.
У під’їзді будинку, де мешкала Ліза, він також нікого не побачив. Подзвонив — Ліза відчинила одразу ж. Дівчина була в пальті, абияк зачесана, під очима темні круги.
— Як мені не прикро, — сказала ще в коридорі, — але я сьогодні не зможу побути з тобою. Дуже поспішаю.
Клосс подав їй троянди.
— Дякую, — сухо промовила вона. — Ти дуже уважний. — Вона не знала, що робити з квітами. Спочатку поклала їх на столику під вішалкою, потім взяла букетик в руку й відчинила двері в кімнату. — Я поставлю їх у вазу.
Клосс сів на диван. Зняв плащ, закурив. Навіть мундир розстебнув.
— Я ж тобі сказала, — в її голосі чувся розпач, — що не маю часу. — Квіти залишила на столі, підбігла до нього. — Вибач мені, любий, пора нам прощатися.
— Чому?
— Я ж іду з дому, зараз же йду, — хвилювалась вона. — Маю одну справу.
— Може, тобі чимось допомогти?
— Ні, що ти! — І, бачачи, що він залишається сидіти, кинула різкіше: — Я на службу, розумієш? Поллер дав мені одну роботу.
— Я зараз же подзвоню йому. — Клосс встав і підійшов до телефону. — Врешті, офіцерам, що прибувають з фронту, щось таки має належати.
— Ні, не дзвони! — крикнула.
— Я знав, що це скажеш. — Клосс тепер був цілком серйозний. — Що трапилось?
— Я не можу інакше. Повір мені, Гансе!
Він уже здогадався, в чім річ, але ще не міг розкрити карт. Не міг сказати їй всього тому, що чекав підтвердження своєї підозри, яке мало бути вирішальним. Але чи ж дістане він те підтвердження? А може, противник все ж розумніший, може, не дасться потрапити в досить-таки примітивну пастку? І тоді що? Тоді він змушений буде піти звідси геть і залишити дівчину напризволяще. Хоча це й боягузтво, однак інакше він не може. Йдеться не лише про нього, тому він не має права ризикувати.
— Я хочу тебе, Лізо, попросити, щоб ти ще трошки почекала, — мовив спокійно Клосс.
— Чому?
— Я попросив одного знайомого, щоб він подзвонив мені на цей номер. В дуже важливій справі.
— На мій номер? Та як ти насмілився?!
Клосс зиркнув на годинник. Стрілка стала саме на цифрі дев’ять. Чоловік у формі тодт був завжди пунктуальним. Телефон задзвонив, і, поки Ліза встигла добігти до апарата, Клосс уже підняв трубку.
— Так, це я, — сказав він. — Добрий вечір. — Почув кілька фраз, які для того, хто підслуховував би їх розмову, нічого не означали — така собі приятельська балачка двох парубків, що випадково зустрілися у Вроцлаві, — однак для Клосса мали величезне значення: завдання було виконано. Поллер дав заманити себе в пастку; він розпорядився оточити пансіонат “Елізабет”. Гестапівці саме зараз виволікають людей з кімнат, яких гауптштурмфюрер буде допитувати цілу ніч. Що ж, нехай собі допитує, нехай шукає зв’язкового з Центру!
Кладучи трубку, Клосс уперше глянув на Лізу з неприхованою симпатією. Бідна дівчина, скільки їй довелося пережити! А той, Артур Другий? Клосс має ще кілька годин часу — встигне розправитися з ним. А якщо не він, то це зробить за нього чоловік у формі тодт. Тепер же треба поспішати! Ліза негайно повинна виїхати з Вроцлава. Клосс намагався уявити, як вона поводитиметься, коли він прокаже їй пароль.
— Лізо, — почав був. А що, коли він все-таки ризикує? Що ж, доведеться піти на риск. Неймовірно, щоб і Ліза….
Наблизилась до нього.
— Іди вже, йди! Я не знаю, як тебе вже просити…
В цю мить брязнув замок, відчинились двері. На порозі став чоловік, який, напевне, мав ключ від цього приміщення.
Спокійно і нерухомо дивився на них, не здійнявши капелюха з голови.
— То про що ти, Лізо, збираєшся просити пана обер-лейтенанта?
— Ні про що, — відповіла. — Тепер уже ні про що. Отакий він, виходить, професор фон Ліпке зблизька!
Сповістив Поллера про пансіонат “Елізабет”, а сам причовгав сюди! З якою метою? Сам він чи внизу є й охорона? Це останнє цікавило Клосса найбільше. Якщо є охорона, то чи вдасться Лізі вийти з будинку? Поллер знає, що він, Клосс, перебуває в квартирі Лізи, отож якщо зліквідувати Артура…
— Тепер, Лізо, я все зрозумів, — сказав Клосс, — і прошу пробачення. Ти чекала пана.
— Ліза нас не познайомила. — Обличчя Артура Другого все ще було непорушне. — Мене звати Ерік фон Ліпке. А ви — пан Клосс, якщо не помиляюся?..
— Ви прекрасно поінформовані!
— Моя учениця, — я повинен сказати, що Ліза — справді моя учениця, а я — учитель музики й пенсіонер, — вже розповідала мені про ваш героїчний вчинок учора ввечері.
— Перебільшення! — Клосс сів біля столу. Артур, не здіймаючи капелюха, зайняв місце навпроти нього. — Я вас, пане, десь уже, здається, бачив… Ага… пригадую… У “Дороті”, там все постукуєте доміно.
— Буває і навіть часто. У газетах небагато вичитаєш, отож треба якось збавити час… — Ерік фон Ліпке замовк і витяг з кишені дві сигари. Одну дав Клоссові. — Скажу вам, що найцікавіші воєнні новини не вичитаєш у пресі, виловлюєш їх з розповідей людей, що прибувають з фронту. Звичайно, все це — тільки фрагменти, уривки… Але при певній вправності… Уявіть собі, що хтось вам розповідає про приятеля, якого послали під Сталінград… І підкине вам одну—дві фрази про те, що танковий корпус, в якому служив той приятель, останнім часом стояв у Франції, а перед цим брав участь у боях десь у Греції. Людина, яка непогано орієнтується в цих справах, відразу ж здогадається, що йдеться про третій танковий корпус і що саме це військове з’єднання перекинуте під Сталінград. Цікаво, правда ж?
— Еге ж, цікаво. Ну то й що?
— А коли додамо кілька прізвищ, мимохідь згаданих у тій розмові, то можна скласти стислу довідку: які саме військові частини прибули останнім часом у Росію.
— Розумію. — Клосс усміхнувся й засунув руку в кишеню. — Вступ до невеличкого шантажу, правда ж?
— Не виймати руку з кишені! — В руці професора фон Ліпке блиснула заздалегідь наготовлена зброя. Професор обіперся рукояткою револьвера об стіл. — Я стріляю без промаху, — сказав він. І звернувся до Лізи: — Стань на виході, Лізо…
Ліза слухняно стала біля дверей. У руці тримала пістолет. Клосс не сподівався, що й вона озброєна. На цей раз, виходить, недооцінив пана фон Ліпке. А він же цього професора, правду кажучи, вже тримає в своїх руках… Той сам створив таку ситуацію, при якій стає реальністю найліпший вихід. Все, одначе, тепер залежить від Лізи. Клосс простягнув руку до сигари й витяг з кишені сірники.
— Сигара, — мовив, — часом допомагає в розмові. Ліза повинна дещо знати про це.
Чи розуміє вона? Чи взагалі є шанс, щоб вона зрозуміла?
— Люблю мати справу з інтелігентним противником, — сказав Артур Другий.
— І це я вже десь чув, — зауважив Клосс. Затягнувся димом. Фон Ліпке палить ті ж сигари, що й Поллер.
— Припустімо, — вів далі професор, — що все, розказане вами в хвилину Відвертості цій дівчині, дійшло до гестапо. Тоді перепало б вам на горіхи, правда ж?
— Цілком можливо. — Клосс не втрачав спокою. Ну й примітивний же цей фон Ліпке! Або ж він дуже вже поспішає, бажаючи зробити Поллерові ще один презент. І водночас Клосс зрозумів, що, коли Поллер погодився саме на такий хід, значить він нічого не знає про нього, Клосса, еі про що не здогадується.
А Артур Другий, не спускаючи очей з Клосса, вів далі:
— Ви могли б уникнути цих неприємностей.
— Постачаючи нові інформації, так?
— А ви справді таки здогадливі, Клоссе!
— Я хотів би знати, хто з них користатиметься.
— Не ваше начальство, звичайно. — Професор фон Ліпке був переконаний, що пташка вже в сильці. — Як офіцер абверу, ви тепер, очевидно, розумієте, що спалили за собою всі мости. Ви надто багато знаєте. І ми теж багато чого знаємо про вас,
Клосс дивився на Лізу.
— Перебільшуєте, — сказав він. Тепер починалася остання хвилина гри. — Перебільшуєте, — повторив. — Ви зловили б мене на гарячому тільки тоді, якби дані про дислокацію третього танкового корпусу відповідали дійсному стану речей. Можу вас запевнити, що це не так, ті дані я придумав ось тут, на цьому дивані. Інші відомості — теж. — Тепер Клосс звертався вже до Лізи: — Я хотів переконатися, Лізо, чи ти добре працюєш па Поллера.
— Але ж я не передавала цього Поллерові! — вигукнула Ліза.
— Ні. Ти не передавала. Передав він. — Він зиркнув на Артура Другого. — На кого, власне, ви працюєте? На Поллера чи на ворога? Вважаю, однак, що на Поллера. А я не люблю людей, що ведуть подвійну гру… — Клосс, кажучи це, водночас думав: тепер Ліза, якщо вона безневинна, нарешті, все зрозуміє… В ту ж мить зірвався з місця і притиснув руку Артура до поверхні стола.
— Стріляй! — крикнув Артур. — Чого ждеш? Стріляй!
Ліза вистрелила. Двічі підряд. Так, як її вчив Артур, коли наказав виконати вирок щодо Гелени. Не думаючи і пам’ятаючи тільки, що треба влучити.
Тіло Артура зсунулося на підлогу. Клосс підвівся, сховав револьвер Артура до кишені. Знову запалив сигару. Був дуже втомленим, мріяв про відпочинок, про якусь годину сну, а ще ж потрібно було стільки всього зробити. Поллер чекає на донесення Ліпке… Варто було, нарешті, скінчити гру з Поллером, виявити, чи стоїть біля будинку охорона, й подумати, як вибереться звідси Ліза.
— Спасибі тобі, Лізо, — мовив Клосс. Але вона все ще стояла в дверях зі зброєю в руках.
— Стій! — тихо наказала вона. — Ти гадаєш, що звідси вийдеш?
Клосс дивився на неї нічого не розуміючи. Невже так і не здогадалася? Бідна дівчина! Це був для неї, певне, сильний-таки удар. Доведеться насамперед послати її на відпочинок.
— Очевидно, вийду, — сказав Клосс. — Принаймні сподіваюся, що вдасться мені вийти. Але спочатку підеш ти. — Він знову потягся рукою до кишені. — Слухай уважно. Ти зараз поїдеш до Берлінського вокзалу. Ось тобі квиток першого класу Ось документ на ім’я дружини генерала Тельгоффа. Ти нібито повертаєшся з Кракова, куди їздила навідати чоловіка, що лежить у госпіталі. Ось квитанція на багаж у камері схову. Там валіза і шкіряна сумка. В подвійному дні сумки — дальші інструкції, гроші, запасний паспорт — на випадок, якщо потрібно буде на якийсь час виїхати на відпочинок до Швейцарії. Все це чекало на тебе, та я до останньої хвилини не знав, чи воно знадобиться… — Поглянув на неї. — Ну, не стій вже так, віддай мені револьвер: з усім цим буде трохи клопоту, бо ж я повинен був стріляти з власної зброї, але нічого — якось влаштується.
Вона все ще не розуміла. Правда доходила до неї повільно, та ось дівчина розплакалася, і це було, нарешті, щиро… Клосс подав їй хустинку.
— Витри очі. Ти трималася чудово. Тепер нам потрібен спокій і твереза голова. Поллер — це не фон Ліпке.
Клосс підняв трубку і не поспішаючи набрав номер. Як реагуватиме гестапівець? Він змушений буде повірити, бо ж іншого виходу нема, і не може навіть зізнатися, що Артур був його агентом. Найважливіше, однак, те, чи є внизу охорона.
Говорив Клосс хвилюючись, так, як і повинна була говорити людина, яка за хвилину перед цим зліквідувала ворожого агента. Він доповідав Поллерові, що в квартирі Лізи Шмідт не застав дівчини, зате на нього очікував тут якийсь незнайомець фон Ліпке. Той Ліпке запропонував Клоссові співпрацювати з чужою розвідкою. Звісно, це його обурило, і під час сутички він застрелив Ліпке.
На другому кінці проводу довго тривала мовчанка.
— А чого ви не взяли його живцем? — почувся голос Поллера.
— Під час сутички… — повторив Клосс. — Я хотів його взяти, але він теж був озброєний. — І знову довелося довго чекати на відповідь.
— Прошу залишатися в квартирі, — почулося нарешті. — Зараз приїдуть мої люди і займуться тілом. Виношу вам подяку за лояльність і пильність. — У голосі Поллера не було іронії.
Клосс поклав трубку.
— Лізо, — сказав він, — підіймися по сходах поверхом вище і почекай, поки тут не з’являться люди Поллера. Потім вийдеш з будинку.
— А ти? — запитала з тривогою.
— А я трохи перепочину. Тебе вони почнуть розшукувати через кілька годин, коли не прийдеш додому. Тоді ти вже будеш у Берліні. — І Клосс поцілував її. — Іди вже, Лізо, йди та будь обережною. Мені ніщо не загрожує.
Гауптштурмфюрер Поллер тим часом розпочинав допит. Спеціальний підрозділ гестапо заарештував у пансіонаті “Елізабет” двадцять сім осіб. Солдати, що при їхали у відпустку, урядовців Берліна, кілька офіцерів-відставників. Кожного доведеться допитувати щонайменше з годину. Пройде ще чимало часу, перш ніж Поллер переживе найбільше в усій своїй дотеперішній службі розчарування. Але йому ніколи не закрадеться в голову думка, що його противником у партії, яку він програв, був Клосс, обер-лейтенант абверу, офіцер-відпускник.
Так називаються громади вихідців з Польщі за кордоном.
Молодіжна дівчача організація в фашистській Німеччині.
Так називають вчителів, які працюють у гімназіях та ліцеях.
На здоров’я! (Нім.)
Скорочена назва німецької кримінальної поліції.
Посвідчення.
Скорочена назва напіввійськової будівельної організації фашистської Німеччини, засновником якої був прибічник Гітлера, інженер Фріц Тодт.