Клосс знав, що вони приїжджають до Варшави ранковим берлінським поїздом. На вокзалі — жвавий рух; пасажири з валізами й мішками скрадливо пробиралися до виходу, німецькі солдати займали всі перони, застрягали в переходах, допитуючись про ешелони, що йшли схід і на захід. Клосс вийшов на перон саме в той час, коли голос із мегафона оголошував: Achtung, Achtung, der Schnellzug Berlin—Warschau….[15] Неподалік побачив групу офіцерів, які саме їх очікували. Полковник, два службовці в мундирах СД і, звичайно, капітан Рупперт, на якого Клосс розраховував найбільше, хоча до останньої хвилини не був упевнений в правдивості отриманого повідомлення. Рупперт помітив Клосса відразу ж. Стрункий, елегантно одягнений, він підійшов до нього, недбало підіймаючи руку догори — жест, який при певній толерантності можна було б назвати гітлерівським вітанням.
— Як ся маєш, Гансе, — заговорив, — що тут поробляєш?
— Їду в Радом, — відповів Клосс. — Маю ще трохи часу.
— І вирішив побачити велику надію нашої імперії, чудотворця, людину, яка знищить ворога швидше, ніж дивізії Роммеля.
— Фон Геннінга? — запитав Клосс. — Я навіть не знав, що він сьогодні приїжджає.
— Не знав? — засміявся Рупперт. — Приїжджає, приїжджає, і навіть з донечкою. Нібито страшенною бредулею.
Поїзд підходив до перону. Довгий ланцюг вагонів з брязкотом зупинявся перед платформою. Юрба пасажирів поволі спливала на східці. Нарешті, коли платформа майже спорожніла, у дверях одного з вагонів з’явився високий чоловік у сірому пальті і в капелюсі з широкими крисами. Поруч з ним, з дорожньою сумкою в руці, стояла юна дівчина в окулярах. Офіцери, що чекали їх на пероні, відразу ж попрямували до гостей і за хвилю оточили їх тісним кільцем. Клосс добре бачив обличчя фон Геннінга; хотів запам’ятати всі риси цього обличчя; заплющив на мить очі, щоб ці риси краще врізалися в пам’ять і щоб якнайдокладніше можна було описати його, краще, ніж це зробив би будь-який поліційний службовець. Виходить, он який він, цей професор фон Геннінг, надія Третьою райху! Його охоронятимуть у Варшаві так само, як охороняють губернатора Франка в Вавелі. Ні на хвилю не відійдуть од нього пси із СД; не зійде з поста вартовий, що охоронятиме його робітню! Досліди, які він планує провести тут, відбуватимуться під охороною спеціальних батальйонів СС. І все-таки він, Ганс Клосс, повинен здобути плани і креслення фон Геннінга, повинен їх дістати, якщо навіть…
А втім, завжди було так, завжди на карту ставилося власне життя, коли йшлося про найдорожче… Клосс поглянув ще на доньку фон Геннінга, невисоку дівчину в окулярах, котра однак не була такою бридкою, як її охарактеризував щойно Рупперт. А капітан знову опинився поряд з ним.
— Ну що — придивився, Гансе? — запитав він.
— Придивився, — серйозним тоном відповів Клосс. — Ти не маєш рації: дівчина вельми приємна.
— Беніта фон Геннінг? — Рупперт засміявся. — Ти справді так думаєш, Гансе? Якщо побажаєш, зможу познайомити тебе з нею в моєї Ільзи.
— А чому б і ні, Рупперт! — ствердно мовив Клосс Він, власне, вже досяг того, ради чого сюди приходні. Побачив фон Геннінга і водночас дізнався, що Рупперт перебуватиме при ньому. Це дуже важливо, це, можливо, навіть ключ для запланованої операції. Ключ, однак, ризикований. Чи ж можна буде перетягти на свій бік Рупперта? Ніколи не скажеш точно, на що здатна людина в німецькому мундирі. Але Рупперт може багато чого втратити при цьому. Кар’єру, батькові гроші і, нарешті, цю Ільзу — дочку генерала фон Броха. Клосс бачив її кілька разів. Висока, із струнким станом дівчина — мабуть, одна з тих, які повірили в свою німецьку місію А може, це тільки маска? Нелегко виявити, що є вирішальним у людській постаті і жестах. Клосс поглянув на годинник. Все-таки треба їхати в Радом, а про наслідкі операції “Рупперт” він дізнається лише завтра.
Перон спорожнів. Клосс повільно попрямував до сходів і почав підійматись по них. Ідучи, він намагався дивитися тільки перед собою, бо пасажири, що обминали його, бідні й абияк одягнуті люди з валізами й клунками в руках, явно не приховували, та й не були здатні приховати своєї ненависті до цього ставного, в добре підігнаному мундирі німецького офіцера, котрий, цілком ймовірно, почував себе в їхньому місті, як у себе дома.
Увечері цього ж таки дня, коли Клосс вечеряв з шефом радомського абверу, якийсь літній, вельми елегантний чоловік ввійшов до мурованого будинку на Мокотовській, недалеко від того місця, де вона перетинається з Вільчею. Будинок той був однією з нових кам’яниць, що були зведені саме напередодні війни, кам’яниць, які й тепер вабили до себе чистотою широких, викладених келецьким мармуром сходових клітей та затишком просторих світлих квартир. Бронзові, прибиті на дверях таблички з прізвищами мешканців знаменували їхню заможність і фінансову солідність, бо ж тільки люди, що не знають грошових клопотів, могли жити в будинку, де квартплата перевищувала добру платню якого-небудь високого службовця.
Літній добродій двічі подзвонив у квартиру на третьому поверсі. Почекав, аж поки на порозі з’явилася вже не молода жінка у вечірній сукні. Схилився над її рукою і цілував трохи довше звичного, що свідчило про певну фамільярність, не позбавлену, однак, поваги. Обоє ввійшли до вельми банально умебльованої кімнати. Єдине, що не пасувало до міщанської, дещо захаращеної квартири, був досить великий бар, заставлений келихами й пляшками. Дві пані, теж у вечірніх сукнях, та чоловік у старомодному жакеті не звернули уваги на гостя. Господиня відчинила двері дзеркальної шафи, що займала значну частину стіни, і вони опинилися в просторому салоні, ніби в незайманому вигляді перенесеному до окупованої Варшави з передвоєнного Сопота. Добродійки й добродії стояли навколо рулетки. Круп’є[16] був одягнений у фрак і розмовляв по-французьки. Господиня показала літньому гостеві крісло і мовчки зникла за дверима. Гра, проте, цікавила його мало; він бував тут часі о, прекрасно знав це кубло та всіх його постійних гостей.
Літній добродій усміхнувся до гарненької дівчини, яка приходила сюди щоденно, щоб згодом зникнути кудись із тим, хто виграє, кивком голови привітавсь з чоловіком з яскравою краваткою, який майже повністю монополізував чорний ринок торгівлі паперовою валютою, найбільше доларами, пересунув своє крісло так, щоб бачити гру молодого добродія в темному, гарно пошитому костюмі. Літній гість знав про нього вельми багато; заради нього і прийшов він сюди. Звали того добродія капітан Рупперт; капітанова пристрасть до гри в рулетку була таємницею хіба що для начальників цього пристойного офіцера саперів. Рупперт саме в цей час поставив купку жетонів на номер двадцять три і потім напружено стежив за бігом кульки. Кулька перестрибнула його номер і застигла поблизу. Круп’є згорнув жетони німця, а Рупперт підвівся і не дуже впевнено рушив до дверей. Літній гість також підвівся з місця. Зустрілися вони біля бару. Літній гість не поспішаючи налив собі чарку й підійшов до Рупперта.
— Добрий вечір, капітане, — сказав він.
Рупперт не приховував свого небажання розмовляти.
— Звідки ви знаєте мене? Хто ви такий? — Він же, Рупперт, приходив сюди інкогніто і ніколи не був тут у військовому мундирі.
— Моє прізвище Шмідт. — Літній гість підніс свою чарку до вуст. — Але воно нічого вам не пояснить, хоча наше знайомство вже тягнеться досить давно.
— Я вперше вас бачу, — вельми холодно зауважив Рупперт.
— Це не зовсім так. — Шмідт знову наповнив чарки. — Програли, значить?
— А що, це вас обходить? Тут ніхто ні про що не розпитує.
— Даруйте мені. — На обличчі Шмідта з’явилася усмішка, приязна й поблажлива. — Сподіваюсь, ви програли менше, ніж у тридцять сьомому році, — Шмідт сказав це з притиском і водночас так тихо, що німець мимоволі нахилився до нього.
— Що це означає?
— Нічого… Хіба тільки те, що історія повторюється.
Рупперт поставив свою чарку й хотів був відійти, але Шмідт затримав його владним жестом.
— Ні, пане Рупперт, тепер ви не втечете. Сьогодні ми трохи часу присвятимо спогадам. — Він оглянувся, аби впевнитися, що ніхто не звертає на них уваги. — У тридцять сьомому році, — вів далі, — ви зробили цінну послугу польській розвідці…
Обличчя Рупперта задерев’яніло. Рупперт мовчав. Міцно затис у руці чарку, потім засунув руку до кишені. Літній гість, який відрекомендувався, що він Шмідт, не збентежився, хоча й повинен був усвідомлювати, що надійшла вирішальна мить, і коли німець вийме зброю і вистрелить… Він давно вже займався цією роботою і навіть полюбив відчуття легкого збудження, якого зазнавав у такі хвилини… Отож, начебто не помітивши Руппертового жесту, вів далі спокійним рівним тоном: — Тоді ви одержали дванадцять тисяч марок за фотокопію плану А. Це була велика сума, більша, ніж та, що ви програли її в барона фон Мольтке…
Рупперт вийняв руку з кишені, запалив цигарку. Літній гість ледве стримував посмішку: він знав, що і цього разу виграв.
— Що ви хочете від мене? — запитав Рупперт.
— Не поспішайте, не поспішайте… — Тепер Шмідт мав час: німець уже попався в тенета і не вислизне. — Як почуває себе Інга?
Інга… Так звати сестру Рупперта, яка тоді працювала в штабі вермахту. Запасна карта, можливо, зайва, але літній гість, як правило, грав усіма картами відразу.
— Вона — дружина мого приятеля, — прошепотів Рупперт.
— Як бачите, я пам’ятаю все. І навіть те, що саме тоді Інга, як друкарка штабу…
— Досить! — перебив Рупперт. — Кажіть, будь ласка, що вам потрібно?
— Дрібничка! — усміхнувся Шмідт. — Неважне діло. І потім ми про все забудемо…
— А якщо я піду в гестапо?
— Що ж — туди дорога, хоч яйцем коти. Прошу тільки не забувати, що я маю всі розписки і не маю жодної причини, щоб мовчати.
— Хто ви такий?
— Це не так важливо, — відповів літній пан. І тепер пошепки, дуже повільно почав з’ясовувати завдання, яке має виконати німець. — Нас цікавлять досліди фон Геннінга, до якого вас прикомандировано.
— Цього я не зроблю! — Рупперт мало не кричав.
— Тихше! Зробите! Післязавтра я повинен мати план полігона А потім — ще одну дрібничку… — Літній гість добре знав свою роботу, його доручення були детальні й точні Визначив місце зустрічі, а потім вклав до кишені Рупперта мініатюрний фотоапарат.
Ще раз усміхнувся, коли німець виходив з цього шулерського кишла. Був цілком спокійний.
Рупперт, заточуючись, вийшов з будинку на Вільчій. Минула вже поліційна година. Вулиці були безлюдні і темні. Капітан брів по Вільчій у напрямку до Уяздовських Алей. Це чуже вороже місто здавалося йому тепер страшним і грізним; гнітючий страх змушував його думати; що на нього дивляться з темних вікон кам’яних будинків, що за ним стежать і пильно спостерігають, що кожна його думка детально кимось аналізується. Тому-то відчув майже полегшення, коли гучним “Гальт!” затримав його патруль жандармерії. Показав свої документи, якусь хвильку дивився на виструнченого вахмістра. “Все-таки — це німецьке місто”,— подумав. Але вже за кілька Хвилин, коли заглибився в Уяздовські Алеї, перестав у це вірити. І все ж, у віллі на Алеї Троянд чекала його Ільза. Ще трохи, і вона запитає: “Ти знову пив, Віллі?”
Він хотів би відповісти, що пив і буде пити, бо перетворився в ганчірку, бо повинен би вліпити собі кулю в лоб, бо сам себе вже не поважає, бо недостойний ані Ільзи, ані мундира німецького офіцера…
Клосс з тривогою думав про місію Адама. Цей літній уже чоловік, з яким він співробітничав всього кілька місяців, увесь час збуджував у ньому якусь тривогу; ні, не недовір’я, а саме тривогу. Адам трактував свою роботу як особливого виду гру, яка його часом розважала й заохочувала і яку він виконував з професіональною старанністю. Клосс ніколи не вважав себе за професіонала, а швидше за аматора, і якщо його інколи й захоплювала ця ризикована гра, все одно він охоче пішов би звідси на фронт. Адам же був давнім працівником Другого відділу, був просто чудовим спеціалістом, який добре почуває себе на своєму місці.
Вранці, одразу ж після повернення з Радома, Клосс поїхав на Мокотув. Мала антикварна крамничка, розташована недалеко від Пулавської вулиці, не повинна була викликати нічиєї підозри. Коли-не-коли тут можна було купити непоганий старий годинник, а інколи й цікаву вазу або бібліофільську рідкісну книжку з приватних бібліотек. А втім, цей товар користувався невеликим попитом, і, коли Клосс ввійшов у крамничку, панувала тут пустка. Марцін в ту ж хвилину з’явився за прилавком, потім замкнув двері на ключ і запросив відвідувача пройти далі. В маленькій комірчині, повній давніх речей, пилюги та павутиння, обидва чоловіки присіли на канапці-отоманці, з якої вилазили пружини.
— Адам спіймав Рупперта, — повідомив Марцін. На його думку, все виконано добре. Рупперт не піде в гестапо, бо він — ганчірка, котру можна використати один раз, власне — в такій ситуації. Марцін був в оптимістичному настрої, проте Клосса не покидало почуття тривоги.
— Центр нас підганяє, — вів далі Марцін. — Там мають дані, що Геннінг саме в Польщі збирається випробовувати нову ракетну зброю. Ти розумієш, що це означає? Тому німці й підготовляють полігон.
— Занадто легко все це далося, — зауважив Клосс. — Я побоююся легких перемог. Ще не відомо, чи Рупперт взагалі матиме доступ до документації. І, взагалі, я не впевнений, що він не піде в гестапо.
— Ти не віриш Адамові? — запитав Марцін.
— Вірю, — відповів Клосс, — не про це мова. Завдання дуже трудне… — І він махнув рукою. “Що ж іще треба було спитати? Ага…” — Ти обдумав справу контактів?
Марцін сказав, що так. Зв’язок з Руппертом підтримуватиме Ганна. Адама ліпше не посилати вже на це завдання. На всякий випадок треба, аби Адам па певний час виїхав з Варшави… А от Ганна…
Як тільки Марцін вимовив це ім’я, Клосс схопився з канапи. Він і Марцін були знайомі між собою вже багато місяців — з часу, як Клосса перевели до варшавського відділення абверу, проте Марцін не все знав. Не знав він, що Клосс знайомий з Ганною, що вони вже кілька тижнів зустрічаються одне з одним трохи не щодня — всупереч усім засадам конспірації, всупереч найсуворішим порадам, щоб Клосс підтримував контакт тільки з однією людиною із групи, з якою співробітничає. Клосс не вмів приховати збентеження Марцін пильно подивився па нього: був чуйний, кмітливий і спостережливий, від нього нелегко було щось приховати.
— Ти знаєш Ганну? — запитав він.
— Знаю, — підтвердив Клосс.
— Ти не повинен цього робити. Невже ти не розумієш, — Марцін мовив майже пошепки, — що в твоєму житті на це немає місця?
Клосс знав про все це так саме добре, як і Марцін, і все ж не хотів одмовлятися від Ганни і не бажав говорити про неї навіть з Марціном, хоча з ним уже заприязнився і непогано його розумів.
— Чому саме Гайна? — запитав.
Антиквар знизав плечима. А кого ж, мовляв, міг би вій послати? Ганна дуже добре підходила до цієї роботи.
— Коли вона прийде до тебе?
— Сьогодні ввечері, — сказав Марцін. — Сьогодні ввечері я й доручу їй це завдання.
Увесь передобідній час Клосс був зайнятий. Здав рапорт про поїздку до Радома своєму шефові полковнику Рєкке, а потім подзвонив до Рупперта. Клоссові здалося, що капітан зрадів.
— Добре, що ти дзвониш, — заговорив вій, — я хотів запросити тебе на сьогоднішню вечірку. Ільза влаштовує невеличку домашню зустріч на честь приїзду Геннінгів, яких вона знає ще з Берліна. Ми будемо тобі раді.
Клосс сказав, звичайно, що прийде. Він не вірив Руппертові, увесь час побоювався, що той здатний до подвійної гри, а тривога за долю Ганни ще більше поглиблювала його страх. Але завдання треба було виконати, і Клосс не мав права вимагати від Марціна, щоб той звільнив Ганну від її функцій. Та й Ганна, зрештою, ніколи на це не згодилася б.
Увечері Клосс чекав її на Пулавській. Він бачив, як Ганна заходила до антикварної крамнички; потім вельми нетерпеливився, коли вона надто довго не виходила звідти. Нарешті побачив її на зупинці. Вона також помітила його й усміхнулася, а Клосс в ту мить подумав, що колись все-таки настануть такі часи, коли можна буде спокійно підійти до своєї дівчини, взяти її під руку й відвести додому. Сиділи вони обоє в одному вагоні трамвая: він — у відділенні для німців, вона — в людській тісняві в середині вагона. Клосс вдавав, нібито читає газету, але насправді весь час дивився на неї, увесь час бачив її, затиснуту в кутку між лавою для сидіння та вікном, поруч з поважною панею, на колінах якої лежав якийсь клунок, і не молодим уже добродієм, що марно силкувався опустити віконне скло. Трамвай дуднів по мосту Понятовського, потім звернув на Зеленецьку, різко загальмував на зупинці біля Гроховської. Вулиці Праги[17] здавалися темнішими, аніж центр міста. У вагоні стало вільніше. Ганна сіла на лаву, і Клосс міг тепер добре бачити її лице, однак поглядали вони одне на одного крадькома, начебто випадково, бо ж у той бік, де були місця для німців, вона могла дивитися тільки з погордою. Трамвай несподівано різко загальмував. Клосс побачив поперед себе безлюдну вулицю, вантажну автомашину з чорною будкою і кордон есесівців — картину, добре відому йому, щоденну, однак картину, котра щоразу збуджувала в ньому ненависть та безсилу лють, коли минав чорні будки, в які німецька солдатня, б’ючи прикладами в спини, запихала людей. У дверях вагона з’явився есесівець і верескнув: “Raus!”.[18] Люди виходили повільно, безпорадні й перелякані, бо ж трамвай був пасткою, з якої не втечеш. Клосс, не гаючи й секунди, прийняв рішення. Коли вагон майже спорожнів, він підійшов до Ганни, взяв її під руку, перехопив з її руки якусь теку, і вони в парі вийшли на вулицю. Есесівець зиркнув підозріло і віддав честь, якась молодиця сплюнула на землю. Обоє Ще довго чули позад себе вигуки есесівців і жіночий плач.
— Як ти міг це зробити? — сказала дівчина.
— Якби я цього не зробив, — відповів Клосс, — ти була б уже в Павіяку, в тюрмі.
— Ти стільки разів мені пояснював, що нам ніде і ш при яких обставинах не можна з’являтися разом.
— Так, справді не можна. — Кожне з них знало, що сказав би Марцін, якби побачив їх разом. І все ж вони були разом, ішли безлюдною вулицею Праги; він узяв її під руку і навіть не думав про те, що за ними можуть стежити і що завтра рапорт про Клосса і Ганну можуть покласти на стіл полковникові Рєкке чи штурмбанфюрерові Лотгару. Ганна зупинилася перед входом до старого мурованого буднику.
— Це тут. Подружка дала мені свою кімнату па два дні. Вона поїхала до Кракова. Може, зайдеш?
Клосс не міг зайти Цього вечора він повинен бути в Ільзи, нареченої Рупперта, і познайомитися з Бенітою фон Геннінг, бо ж накльовувалося таке, що доньці надії Третього райху сподобається пристойний офіцер абверу.
Вілла Ільзи й Рупперта на Алеї Троянд була опоряджена гарно, зі смаком. Офіцери з варшавського гарнізону заздрили Руппертові, що він зустрічається з Ільзою: як-не-як — донька генерала, отже, багатство й протекції, а, крім того, вона вміла-таки й сподобатися як літнім уже офіцерам зі штабу, так і гестапівцям з Алеї Шуха.
У цей час Ільза саме танцювала з штурмбанфюрером Лотгаром, особою з холодним квадратним обличчям, позбавленою всіх пристрастей, навіть пристрасті до жіноцтва й алкоголю, як подейкували у колі знайомих. Танцювало, зрештою, небагато пар: більшість товариства вважала за краще стояти біля шинквасу. Серед чоловіків у парадних мундирах виділявся професор фон Геннінг. У своєму темному костюмі він скидався на якогось виходця з іншого світу. Його донька Беніта у скромній сукенці стояла поруч з батьком, уважно оглядаючи все товариство.
— Я радий, що ти прийшов, — сказав Рупперт. Узяв Клосса під руку й повів до Геннінгів. — Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відрекомендував гостя професорові.
Рука Геннінга була суха; пальці Беніти Клосс трохи притримав у своїх. Її очі зиркали на нього з-за скелець окулярів насторожено, немовби кажучи: ти не запримітив би мене, якби я не була донькою фон Геннінга. Рупперт приніс чарки, патефон саме замовкнув, і поряд з професором з’явилася Ільза з Лотгаром.
— Приємно хоч раз зустрітися не по службі, — зауважив гестапівець, звертаючись до Клосса.
— А я думав, що ви тут на службі, штурмбанфюрер, — відповів тихо Клосс.
Лотгар усміхнувся.
— У певному смислі: я буваю всюди, де буває професор фон Геннінг.
Ільза сміялася трохи гучнувато.
— Може, ви, пане професоре, потанцюєте зі мною? В Берліні, в батька, я колись бачила, що ви прекрасно танцювали…
Професор Геннінг бундючно ступав у такт сентиментального танго. Отож Клосс міг запросити до танцю Беніту. Він притулив її до себе, дівчина була холодна, байдужа.
— Мені здається, — сказав Клосс, — що я вас десь бачив. — Тільки ця банальна фраза й прийшла йому в голову.
— Ви завжди починаєте розмову так?
— Ні, — заперечив Клосс. — Приємно танцювати з вами, Беніто.
Підвів її до бару, наповнив чарочки. Дівчина пила дуже обережно, торкалася алкоголю одними лише губами.
— Ви довго будете у Варшаві?
— Не знаю. А чого це вас цікавить?
— Я міг би вам, скажімо, показати місто.
— Ви вважаєте, що тут є щось, варте уваги?
— Можливо, — відповів Клосс. — Я, зрештою, зробив би це не так заради Варшави, як заради вас. — І в цю ж мить відчув, що ця фраза душить його в горлі.
Чоловіки в парадних мундирах все частіше простягали руки до келихів з напоями. Розмови ставали все голоснішими. Клосс ловив уривки тих розмов, увесь час дивлячись на Беніту, яка не була такою вже й невродливою. хоча все-таки досить поганкуватою, так що Клоссове залицяння могло-таки викликати подив.
— Франц тільки-но повернувся з-під Курська, — щебетала якась дівчина. — Здається, скоро почнемо новий наступ.
— Мій брат, — говорила інша, — надіслав мені сукню з Парижа. Якби ти бачила, що то за сукня! Треба тільки трохи підкоротити, але тутешні кравчині…
— Я завтра виїжджаю. — Офіцер вермахту потиснув руку своїй партнерші. — Нам залишився тільки один вечір, Берто.
З-поміж усіх голосів виділявся сміх Ільзи.
— Пийте, панове! — гукала Ільза. — У цьому проклятому місті треба час від часу добре впиватися. — Потім притулила до себе Рупперта і разом з ним пішла далі по колу, в такт того ж таки сентиментального танго. Патефон раптом запнувся й почав без кінця-краю повторювати той самий рефрен.
Фон Геннінг і Лотгар стали біля бару, трохи збоку, начебто хотіли підкреслити цим свою відрубність. Обидва з повними чарками в руці, обидва дещо перебільшено поважні й урочисті.
— Хто той молодий чоловік, що танцює з Бенітою? — спитав фон Геннінг.
— Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відповів Лотгар. — Непоганий офіцер. Походить з доброї родини.
Обличчя Геннінга нічого не виражало. Він вихилив чарку й поставив її на стойку.
— Я не дуже добре почуваю себе в цьому місті, — зауважив. — Мене, зрештою, застерігали, що треба бути дуже пильним.
— Можете бути цілком спокійним, пане професоре, — відказав Лотгар. — Я маю знаменитих людей, які добре розуміють, що й тут також проходить фронт.
Клосс усе ще танцював з Бенітою і думав про Ганну. Може, вона й досі чекає його в тій кімнаті на Празі? Але він вийде звідси останнім, вийде разом з Бенітою., принаймні постарається вийти з нею, бо, коли б Рупперт підвів, ця дівчина залишилася б тоді єдиним можливим шансом.
— Про що ви думаєте, обер-лейтенанте? — спитала Беніта.
— Про вас, — відповів Клосс не вагаючись і притулив її трохи міцніше до себе. На цей раз вона не опиралася, однак очі її все ще позиркували па нього насторожено з-за окулярів. Клосс відчував на собі ще й інший погляд, погляд Рупперта. Капітан стояв біля бару й хиляв чарку за чаркою. До нього підійшла Ільза.
— Не пий вже, Віллі, — прошепотіла вона, — вистачить. — Вона хотіла відібрати в нього чарку, але він не дозволив.
Ільза підійшла до фортепіано й ударила пальцями по клавішах; співала вона міцним, низьким голосом.
Зустріч призначено в кав’ярні Пом’яновського. Клосс, стоячи на протилежному боці Маршалковської, побачив Рупперта, який саме входив до кав’ярні, а за кілька хвилин — і Ганну, котра вистрибнула з трамвая. Він вже з півгодини спостерігав за всім, що робилося поблизу, проте не помітив нічого підозрілого. Дійшов висновку, що за Руппертом ніхто не стежив, а кав’ярня не була під наглядом. Вирішив, одначе, почекати, хоча й розумів, що коли проґавив агентів гестапо, то нічого вже не вдіє. Цікаво, чи Рупперт приніс матеріал?
Рупперт тим часом розгорнув перед собою “Берлінер Цайтунг” і поклав на ній пачку сигарет “Приват”. У пачці лежав мікрофільм, який йому вдалося зробити. Він хвилювався. Відчував, що зайшов у безвихідь, був досить досвідчений, аби розуміти, що кожна розвідка не випускає своїх жертв із пастки. Власне, повинен стрельнути собі в лоб, але не мав ніякої охоти накладати на себе руки. Боявся смерті, знав, що боїться, і йому неприємно було перед самим собою. Дратував Рупперта й цей ідіотський церемоніал: розгорнена газета, пачка сигарет і, нарешті, пароль: “Ми зустрічалися з вами в Берліні, в Горша”. І відповідь: “Я живу недалеко, тому й ходжу туди”.
Чи сюди прийде той добродій, що шантажував його в тому таємному кублі азартних ігор? Якщо так, то навіщо ж цей пароль?
Підвів голову й побачив у дверях вродливу, гарно одягнену дівчину. Відвідувачка уважно розглянулася по кав’ярні й пішла в напрямку його столика.
“Польки все-таки бувають чудовими”, — ще встиг подумати Рупперт, поки вона підійшла до нього і з чарівною усмішкою промовила цю ж таки фразу: “Ми зустрічалися з вами в Берліні, в Горша”.
Рупперт схопився з крісла і промимрив відповідь. Дівчина подала йому руку і, так само чарівно усміхаючись, сіла поряд з ним.
— Замовте, будь ласка, каву, — сказала. — Тримайтеся так, як на прогулянці з пристойною дівчиною.
Хоча б цим принаймні вже не допікали його.
— Я не люблю, коли до цих справ приплітають жінок, — зауважив Рупперт.
— Ви зовсім не змінилися, — сказала вельми голосно дівчина, коли біля столика зупинилася офіціантка. — А що чувати в тітки Ельжбети?
— У мене немає ніякої Ельжбети, — пробуркотів співрозмовник.
— У мене — теж, — відповіла красуня і зручним рухом взяла зі столу пачку сигарет. В ту ж мить пачка зникла в її сумочці. — Все в порядку? — запитала.
— Так, — відповів він. — Прошу переказати вашому начальству, — додав, — що післязавтрашня зустріч буде останньою нашою зустріччю. Я нічого більше не зроблю для вас.
— Прекрасно, — сказала вона. — Отже, післязавтра, о цій же порі?
Дівчина вийшла з кав’ярні першою. Рупперт почекав ще якусь хвилю, хоча й дуже поспішав. Уже на кілька хвилин запізнювався, а професор фон Геннінг над усе цінував пунктуальність. Вийшов з кав’ярні і майже бігцем подався до німецького кварталу. На щастя, не помітив Клосса, який все ще стояв у під’їзді. Коли минав вартового, що пильнував віллу Геннінга, з чола стирав піт. Був утомлений, ледве тримав себе в руках, думав тільки про те, щоб нічого не запримітила Беніта, бо він, либонь, більше боявся Беніти, ніж її батька.
— Професор чекає вас уже десять хвилин, — сухо кинула Беніта, простягаючи йому руку.
Чудову віллу в Алеї Троянд нещодавно було переобладнано на робітню професора. У просторій кімнаті, де стояли ще меблі в стилі fin-de-siècle’ю,[19] було влаштовано щось на зразок секретаріату Беніти, а в наступній, значно меншій, — кабінет професора. Великий письмовий стіл, далі ще один — креслярський, а в кутку чималого розміру сталевий сейф.
— Прошу надалі запам’ятати: я люблю пунктуальність, — мовив фон Геннінг не встаючи.
— Так точно, — відповів Рупперт.
— Ви вчора випивали, — вів далі професор тим же тоном. — Прошу вас забути про алкоголь аж до того часу, поки закінчимо роботу.
Потім обидва підійшли до креслярського столу.
— Простудіюйте, будь ласка, ці плани, — порадив Руппертові фон Геннінг. — Як досвідчений сапер, ви легко зорієнтуєтесь, який дослідний полігон потрібний мені і…
В цю хвилю на порозі з’явилася Беніта.
— Дзвонять з Берліна, тату, — звернулась вона. — Я не можу перемкнути телефон.
— Почекайте, будь ласка, Рупперт, — сказав професор, — це небагато займе часу.
Капітан залишився сам у кімнаті. Ось нарешті й лучилася нагода, може одна-єдина, щоб остаточно виплутатися з тенет, якщо це взагалі можливо, В його розпорядженні, напевне, часу небагато, та все-таки, здається, досить, щоб сфотографувати стартовий майданчик з пристроями для запуску ракетних снарядів, передати їм плівку і вже більше ніколи не зустрічатися ні з Шмідтом, ані з тією юною дівчиною, яка справді-таки має надто пишну вроду, щоб вплутувати її в таку роботу. Рупперт схилився над планами. Мініатюрний фотоапарат сховав у нагрудній кишені мундира. Пильно поглядаючи на двері і прислухаючись до кроків, зробив кілька знімків. Не підозрівав, не міг підозрівати, що за ним уважно стежать: у сусідній кімнаті біля невеликого візира, схованого в стіні за портретом фюрера, стояв штурмбанфюрер Лотгар. Поряд з ним стояла Беніта. На обличчі Лотгара з’явилася зла усмішка. Штурмбанфюрер не спускав очей з Рупперта, що фотографував плани й креслення.
— Я запідозрював, — зауважив Лотгар. — Запідозрював, що польська розвідка спробує його підкупити. Одного разу їм це вже вдалося. Дізналися ми про це пізнувато, але, як бачите, досить вчасно…
— Що ви тепер зробите? — запитала Беніта.
— Побачите, фройляйн Беніто, — усміхнувся Лотгар.
Клосса не полишала тривога. У час, коли Марцін коротко оповідав про наслідки першої зустрічі Ганни з Руппертом, він схвильовано, широкими кроками ходив по комірчині.
— Дуже легко все це пішло, — сказав Клосс. — Побоююся, що навіть надто легко.
— Ти сумніваєшся в аутентичності цих планів? — запитав Марцін. — Я вважаю це великим успіхом.
Так, може й успіх, але звідки ж іде оте побоювання, що не залишає Клосса ні на хвилю? Рупперт, за твердженнями Адама, був завербований напередодні війни берлінськими агентами Другого відділу, і німецька розвідка не натрапила на його слід. Після арешту Сосновського, польського резидента в Берліні, Рупперт перестав працювати на нас, і його ніхто вже не турбував. Увесь цей час він служив у вермахті. Отже, все гаразд. Якщо такий досвідчений розвідник, як Адам, не бачить тут ніякої пастки, то він, Клосс, може спати спокійно. Ні, не може, бо добре знає Рупперта. Знає, що досить його притиснути, навіть не дуже сильно, — він виспіває все. Якщо штурмбанфюрер Лотгар має хоча б найменшу підозру…
Завтра, о дванадцятій годині дня, Рупперт вдруге зустрінеться з Ганною в кав’ярні Пом’яновського. Клоссові дуже хотілося не допустити цієї зустрічі, однак що він може запропонувати Марцінові? Отож доведеться знову стовбичити на Маршалковській і вести пильне спостереження за кав’ярнею. Не так легко помітити агентів гестапо, але якщо вони будуть-таки, то їх треба помітити принаймні за кілька хвилин перед приходом Ганни.
— Плани стартового майданчика запуску реактивних снарядів… — замріяно протяг Марцін. — Завтра будемо мати ці плани.
— А потім комусь іншому передамо контакти з Руппертом, — зауважив Клосс. — Ганна мусить на якийсь час залишити Варшаву.
— Гаразд, гаразд, — відразу ж погодився на це Марцін. — Як там з Бенітою Геннінг? — запитав він.
— Беніта не знадобиться нам, якщо Рупперт дістане план.
— Не відмовляйся од неї. Все може трапитися.
І Клосс не відмовлявся. Він уже двічі дзвонив до неї по телефону, домовився про вечір, і це буде ще один вечір, одібраний в Ганни. Подумав, що Ганні все-таки треба звідси виїхати. На такій роботі людина повинна бути сама. В його житті нема місця для Ганни.
Увечері Клосс довго прогулювався з Бенітою безлюдними Уяздовськими Алеями. Ця погануля в окулярах була не дурна, а як противник — то ще й небезпечна. Мова зайшла про Варшаву, Клосс розповідав про знищення міста, і Беніта відразу ж зауважила, що говорить він про це занадто довго… Що його тон… Невже він допустився такої ідіотської помилки? Він же знав, що йому не можна ні на хвилю випадати з ролі. Пригадав собі “Жовтий Хрест” Струга — книжку, яку дуже любив. Клауд там переконав себе, що він є німцем. Може, і йому, Клоссові, це треба зробити?.. Яке божевілля!
— Вам жаль Варшави? — спитала Беніта.
— Ні, — відповів Клосс цілком спокійно, — я не сентиментальний.
— Німці бувають сентиментальними, — зауважила дівчина, — це вже така німецька риса. Навіть потреба руйнувати є для нас емоціональною потребою.
— Можливо, — сказав Клосс байдуже. І взяв її під руку. Вона усміхнулась і навіть злегка пригорнулася до нього. Клосс подумав, що варто запросити її до себе. Однак одразу ж відкинув цю думку: ще матиме час, та й не відомо, чи буде вона взагалі потрібна. У цю мить почулися кроки патруля, командир віддав честь. Наближалися саме до рогу вулиці Пія XI, і саме в цей час на протилежному тротуарі з’явився якийсь чоловік. Він ішов вельми швидко, попід самими стінами будинків. Уже минуло чимало часу, як почалась поліційна година, отож і мусив поспішати.
“Встигне, — подумав Клосс, — не помітять його”. Але помітила Беніта.
— Патруль! — гукнула вона.
Патрулюючі зупинились. І зараз же завважили того, хто поспішав.
— Хальт! — верескнув командир.
Чоловік кинувся тікати. Жандарм зняв автомат, стріляв спокійно, короткими чергами. Втікач спіткнувся, потім поволі звалився на тротуар.
— Ходімо, — сказав Клосс. Він відчував, як на лобі виступили краплини поту. Рука лежала на кобурі. Клосс тільки тепер помітив, що інстинктивно відстебнув кобуру. Якби вихопив зброю…
— Ти хотів стріляти? — мовила Беніта. — З пістолета не влучив би в нього.
Клосса душила ненависть. Він бачив обличчя Беніти; вона зняла окуляри — без скелець очі німкені були пусті, безбарвні.
— Ходімо, — сказав він.
Беніта взяла його під руку. Пригорнулася до нього ще міцніше; дихала прискорено; її рука, коли вона доторкнулася до Клоссової, була вогкою.
— Ходімо, — повторив Клосс. — Де ти мешкаєш?
— Хіба ти не знаєш, де відведено квартиру професорові Геннінгу? Невже твій друг Рупперт не сказав тобі цього?
Клосс з зусиллям примусив себе повернутися до своєї ролі. Він думав тепер тільки про одне: вбивати, вбивати, вбивати…
— Я з Руппертом не дружу, — сказав. Кожне слово, вимовлене по-німецькому, завдавало йому болю. — Просто знаю його.
— Не в твоєму характері?
— Так. Я люблю твердіших людей.
— Я — теж, — сказала Беніта. — Я теж. А ти твердий, правда ж?
Вранці наступного дня, як тільки Клосс з’явився на службу, відразу ж його викликав до себе полковник Рєкке. Рєкке належав до офіцерів старої школи. Він був з тих кадровиків, які самого Канаріса вважали новою людиною. Полковник носив монокль. Неповороткий і худий, говорив короткими фразами і тільки те, що було необхідним. Любив випити, однак старанно приховував це від своїх підлеглих.
— Підете до Лотгара, — сказав полковник Клоссові. — О десятій тридцять зголоситеся на Поліцайштрассе.
— Так точно.
— Ці люди знову мають до пас якісь претензії. Отож прошу вислухати. Ви вмієте мовчати?
— Умію.
— Не встрявати в ніяку дискусію з Лотгаром. Абвер знає все, але не з усього користається. Ясно?
О дванадцятій Ганна зустрінеться з Руппертом у Пом’яновського. Якщо розмова з Лотгаром затягнеться, не можна буде стати на варті біля кав’ярні. А може, Рєкке знає щось про Рупперта? Клосс про це не міг, одначе, питатися, такий старий абверівський туз тримає в своїй голові, напевне, увесь архів. Вдається ж тільки до того, що приносить користь. Йому або Канаркові. Що за гру ведуть вони? Клосс уже давно запідозрював, що Рєкке проводить якусь плутану гру й трактує абвер як приватну організацію. Чи ж удасться це використати?
Клосс зупинився перед шлагбаумом на вулиці Шуха, глянув удалину. Цю вулицю він пам’ятав ще з дитинства. На розі Литовської мешкала тітка Людка — сестра матері. В голові промайнула думка, що таки настане час, коли зникнуть шлагбауми…
З кузова вантажної автомашини, яка саме під’їхала сюди, есесівці спихали людей на плити тротуару. Літня жінка зиркнула на Клосса відсутнім поглядом. Клосс пішов далі…
Пройшло чимало хвилин, перш ніж його запросили до кабінету Лотгара. Клосс не міг забути тієї літньої жінки, яка дивилася на. нього, начебто він був із повітря. Жінка скидалася на стару вчительку…
Лотгар належав до того типу гестапівців, який Клосс вважав найнебезпечнішим. Давній член нацистської партії, переконаний в тому, що його до цього часу тримають на нижчих щаблях кар’єри, він готовий був зробити все, щоб піднятися ще на один щабель вище. Перед фашистським путчем Лотгар їздив по Німеччині як комівояжер невеличкої косметичної фабрики, рекламувати своїх товарів він не вмів і внаслідок цього жив скромненько. Одним із перших “подвигів” Лотгара під час його служби в СД був донос на свого хазяїна-хлібодавця; Лотгар власноручно застрелив його в якомусь невеличкому концтаборі під Гамбургом, через що згодом нібито мав навіть якусь неприємність. Клосс знав, що Лотгар терпіти не може офіцерів вермахту: гестапівець трактував їх усіх як потенціальних зрадників. “Фюрер їм теж не довіряє”, — повсякчас повторював.
Прийняв він Клосса холодно; підвівся з місця, підніс звично руку, потім показав на фотель. Не належав до людей, котрі відразу говорять те, що їм потрібно. Протягом кількох років опанував усі поліційні навички: іти в обхід, витискати із співрозмовника все, що вдасться, якнайдовше не виявляючи своїх відомостей. Почалася розмова про професора Геннінга. Лотгар серйозним тоном зауважив, що помітив флірт Беніти з Клоссом. Факт, що Клосс танцював з донькою професора, а потім ще й відвів її додому, виростав у цьому кабінеті в інформацію першорядної ваги. Чи він, Клосс, отримав од свого начальства якесь доручення зацікавитися Бенітою? Чи полковник фон Рєкке розмовляв з ним про фон Геннінга?
Клосс у відповідь на це знизав плечима. З великого вікна видно було подвір’я біля будинку на вулиці Шуха, яка тепер називалася Поліцайштрассе. Нишком зирнув на годинник. Вже повернуло на дванадцяту. Чи Лотгар скаже нарешті, що йому потрібно? Клосс, звичайно, пояснив, що ніяких доручень від свого шефа не отримував. Адже ж охорону професора повністю вчила на себе служба безпеки. А з Бенітою просто приємно розмовляти.
Клосс чекав. Він не задавав жодного запитання, бо будь-яке з них могло тільки збудити пильність гестапівця. Стрілки годинника бігли страшенно швидко. Клосс подумав, що його тривога все-таки, мабуть, безпідставна: гестапо завжди мало до абверу всілякі претензії й різні справи. Чого треба думати, що розмова торкнеться саме Рупперта? Не зрозуміло, однак, чому Лотгар зацікавився Бенітою.
Нарешті Лотгар запитав. Тільки майже непомітне стишення голосу і зміна тону вказували на те, що аж тепер зачеплено справу, заради якої запросили сюди на вулицю Шуха офіцера абверу.
Гестапівець, власне, хотів знати, чи абвер має у своєму розпорядженні якісь дані про капітана Рупперта…
Клосс відчув, що серце в нього забилося швидко й сильно. Запалив цигарку, знову зиркнув на годинник. За кілька хвилин буде пів на дванадцяту. Знає він чи не знає? Клосс відповідав обережно, згідно вказівки полковника Рєкке.
— Рупперта, наскільки мені відомо, детально перевіряли з СД.
— Прошу відповідати конкретно, — зажадав Лотгар. — Ви намагаєтеся плутати, як усі офіцери абверу.
— Це звинувачення безпідставне, — холодно відрізав Клосс. — Я не можу мати архів абверу в голові.
— Досить, — сказав гестапівець. Тепер він, наслідуючи звичку фюрера, обіперся лівою рукою об стіл і помітно підвищив голос. — Отже, абвер любить приховувати свій архів для себе, так? А може, вам не вадило те, що Рупперт ще перед війною був завербований польською розвідкою?
— Рупперт! — Клосс змушений був удати здивування, а в цей час перед його очима з неймовірною швидкістю кружляли стрілки годинника. Отже, він знає-таки! Клосс уявив у кав’ярні Пом’яновського Рупперта й гестапівців, що очікували на Ганну. Лотгар, звичайно, вже підготував пастку. А може, він запідозрює і його, Клосса? Може, хоче, щоб Ганну привели до кабінету, коли він, Клосс, ще тут буде? Треба негайно попередити дівчину. Залишились лічені хвилини.
— Нам нічого не відомо про зраду Рупперта, — сказав Клосс. Якщо ви його здемаскували, що ж, вітаю вас з досягнутим успіхом, — вів далі він, захлинаючись власними словами.
— Так, я здемаскував його. Здемаскував-таки, — потвердив Лотгар. — І зробив це без вашої допомоги. Ви — організація, — гаркнув він зненацька, — яка не виконує своїх обов’язків! Можете це передати вашому шефові!
— Хто прикомандирував до Геннінга Рупперта? — запитав Клосс. — Перевірку його минулого також було доручено вам? — тепер вій демонстративно глянув на годинник.
— Ви поспішаєте? — Голос Лотгара зазвучав глузливо.
— Поспішаю, — відповів Клосс. — Що я повинен переказати полковникові Рєкке?
До дванадцятої залишалось чверть години.
— Хвилиночку. Я хотів вам задати кілька запитань. Вам особисто, Клосс. Ви дружили з Руппертом?
— Це перебільшення. Я просто знав його.
— Ви говорили з ним про Геннінга?
— Я був тоді на прийомі, — відповів Клосс. — Як і ви. Він познайомив мене з Бенітою.
Рупперт уже очікує в кав’ярні. Ганна теж от-от з’явиться там. Вона пунктуальна. На жаль, завжди була пунктуальна. Лотгар, напевне, не заарештував Рупперта; він витиснув з нього все і незабаром матиме в своїх руках ще й Ганну. Він, Клосс, вже не встигне: до дванадцятої залишилось десять хвилин.
— Ви заарештували Рупперта? — відважився запитати Клосс.
На обличчі Лотгара з’явилося щось подібне до посмішки. Тепер і він зиркнув на годинник.
— Ви, Клосс, здається, вважаєте мене за ідіота. Прошу переказати полковникові фон Рєкке, щоб він переглянув той свій архів. Якщо є щось про Рупперта, передайте мені. Від вас я небагато дізнався.
Клосс устав.
П’ять хвилин, йому залишилося п’ять хвилин.
Довгий коридор. Сходи. Есесівець підняв грати. Знову коридор. Клоссові треба бігти, але він мусить іти повільно, байдуже минути вартового; зрештою, на що він може розраховувати? За три хвилини — дванадцять.
Саме в ту хвилину, як Клосс виходив з будинку на вулиці Шуха, в кав’ярні Пом’яновського капітан Рупперт замовляв каву. Він глянув у вікно, розгорнув на столі газету й кинув на неї пачку цигарок. Руппертові, звичайно, жаль було цієї дівчини, на яку вичікують в одному з катків зали два гестапівці, переодягнені в цивільне; однак з розпачем і вболіванням він думав насамперед про себе. Ось до чого довели його! Він, капітан Віллі Рупперт, офіцер з великим майбутнім, коханець найкращої жінки в Варшаві, змушений тут ось, у цій польській кав’ярні, грати роль принади, живця, нікчемного шпика, якого можна безкарно топтати ногами, шматувати! Тепер він ненавидів їх усіх: лотгарів з черепами на шапках, брутальних і самовпевнених; поляків, що змусили його зрадити, і тих, які минали його на вулицях, опускаючи погляд, щоб приховати свій страх і зневагу. Літній добродій вибивав на піаніно якусь мелодію; занадто вже фальшивив цей літній добродій; Рупперт мав абсолютний слух, отож намагався не слухати тієї гри і поглядав у вікно. Ця дівчина уже повинна б бути тут! А може, вона не прийде? Рупперт хотів би, щоб вона не прийшла, справді, хотів би, щоб до неї не дотяглися руки катів з Поліцайштрассе, однак в ту ж хвилю охопив його страх. Лотгар не повірить, скаже, що Рупперт його обманув… Що його, Рупперта, жде? Обидва агенти стежили за ним пильно. Рупперт знав ці обличчя, холодні обличчя бандитів. Обидва водночас зиркнули на годинники. Не терпілося їм.
Клосс у цей час саме зупинив рикшу на площі Унії.
— Поспішай, брате, — сказав по-польському. Тепер його мало обходили правила конспірації. Рикша здивовано подивився на Клосса й натиснув педалі. Мчали навпростець по, Маршалковській. П’ять хвилин на першу. Клосс кинув хлопцеві гроші й вистрибнув з коляски. Тепер він знову був німецьким офіцером, якому нема чого поспішати. Пройшов повз кав’ярню Пом’яновського. Погляд у вікно — і відчуття полегшення, що пробігло млістю по всьому тілу. Рупперт сидів біля столика сам. У голові одразу ж промайнула думка: що сталося з Ганною?
Ганна прямувала Вільчею до Уяздовських Алей. Поспішала. Обминула групку людей, які збилися біля наклеєного на мурі німецького оголошення. Коли наблизилась до рогу Мокотовської, несподівано побачила поперед себе, що вулиця зовсім безлюдна. Це завжди було тривожною пересторогою. Перехожі зникнули з Вільчої. Якийсь торговець злякано зачиняв двері своєї підвальної крамнички-нори. Ганна зупинилась. В цю хвилю мало не черкнулася об неї, від когось тікаючи, схвильована добродійка, в якої з сумки виглядала хлібина.
— На розі Кручої облава! — шепнула вона.
Ганна відразу ж змінила напрям. Шкода: запізниться на десять хвилин. Звернула на Мокотовську і, обминаючи небезпечний квадрат, дійшла аж до площі Збавителя. На Маршалковській, здавалося, було більш безпечно; продавець газети раз у раз вигукував: “Новий Кур’єр Варшавський”! “Новий Кур’єр Варшавський”!; люди стовбичили на зупинках, а на розі літній добродій в окулярах продавав, як завжди, цигарки-саморобки в гільзах “Морвітан”. Ганна знала цього літнього добродія. До війни він займав високу посаду в міністерстві лісництва. Дівчина посміхнулася до нього й прискорила ходу. Вже було десять хвилин на першу.
Клосс чекав. З якого боку надійде Ганна? Чи агенти гестапо розставлені навколо кав’ярні, чи тільки в ній? Треба помітити Ганну якомога раніше, бо інакше… Клосс став у брамі. Трамвай, наблизившись, на якусь мить затулив собою протилежний бік Маршалковської. Трамвай проїхав далі, і Клосс побачив Ганну! Як важко не бігти! Коли Клосс переходив бруком, військова автомашина мало не зачепила його. Ганна вже була на краю тротуару; Клосса помітила лише тоді, як він прожогом підійшов до неї і торкнув її так, що аж сумочка випала з рук на землю.
— Вибач, — сказав він, підіймаючи сумочку. І додав: — Не йди туди. Гестапо!
Ганна негайно подалась у протилежний бік і зникла в юрбі. Клосс залишився сам. Звернув на вулицю Пія XI, а потім на Мокотовську, що все ще була безлюдною. Зупинився і витягнув портсигар. Руки його тремтіли, коли запалював сірник.
“Заспокойся, телепню, — подумав. — Заспокойся: вона ж уже в безпеці”.
На мурі давньої кам’яниці біліли стерті, але все ще помітні криві літери напису: “Варшава бореться”.
О дванадцятій сорок агенти гестапо підійшло до Рупперта, який все ще чекав Ганну.
— Ходімо, — сказав один з них. — Вона вже не прийде.
Рупперт неохоче підвівся із стільця: він знав, що його чекає. Мав ще крихітку надії зустріти дівчину, коли опинилися на Маршалковській. Може, вона просто запізнилася, може ж, він іще побачить її? Та дідько з нею, з тією полькою, адже ж йдеться тепер про нього, про Рупперта. Він, власне, не має за собою провини, хотів жити спокійно і ні в що не втручатися. Не любив гітлерівців, але нічого спільного не мав і з поляками. Поляки двічі змушували його до співпраці з ними, а тепер змусив до цього Лотгар… Руппертів батько, рурський промисловець, мав рацію, коли казав, що людина — це тільки невеличкий гвинтик у машині і що вона не має жодного впливу на свою долю. Не треба бути героєм, зате потрібно мати гроші й жінок. А якщо йдеться про ціну… Яку ціну доведеться заплатити тепер за власне життя?
Лотгар уже чекав у кабінеті. Глянув на Рупперта осклілими очима. Сам закурив, а йому навіть не запропонував цигарки.
— Ти обманув нас, — сказав, — а нас не можна обманювати.
Рупперт хотів крикнути, що він німецький офіцер, що він не дозволить так розмовляти з ним, не дозволить “тикати”, навіть якщо його в чомусь там і запідозрюють, що за польську кампанію його нагороджено Залізним хрестом, а пробелькотів:
— Я справді домовився з нею, можете мені вірити!
Його охопив страх. Краплини поту виступили в нього на лобі, руки стали вологими.
“Чи ж побачу ще Ільзу?” — не виходила думка з голови.
Лотгар уважно спостерігав за ним, одразу помітив, що заарештований боїться. Штурмбанфюрер любив, коли люди боялися, це були єдині хвилини, чогось варті в його житті; він зазнавав тоді особливу, майже фізичну втіху. Він ніколи не бив тих, кого допитував, якщо на обличчі допитуваного помічав те, що помітив зараз на обличчі Рупперта. Він знав, що це вже його людина, що варто їй зберегти життя; однак пізніше часто змінював свій намір і вмів застрелити без вагання боягуза, з якого йому вже вдалося витягти все потрібне,
— Пригадай-но гарненько, — крізь зуби цідив Лотгар, — ти нікому не говорив про нашу розмову?
— Нікому, пане штурмбанфюрер.
— Може, Ільзі?
— Не згадував про це при Ільзі, — сказав Рупперт, хоча хотів вигукнути: “Зась тобі до цієї дівчини, як ти смієш так по-панібратському називати її?”
— Ти в цьому цілком упевнений?
— Прошу вірити мені, пане штурмбанфюрер.
У сусідній кімнаті розітнувся крик і зразу ж обірвався, а Руппертові здалося, що той крик триває, начебто хтось пустив у рух патефонну платівку, на якій увесь час повторюється один і той же звук.
Лотгар усміхнувся, а усміхався він рідко.
— Я даю тобі ще один шанс, — мовив він. — Правду кажучи, я не повинен би це робити, бо ти ганчірка і зрадник, але я маю до тебе якесь співчуття. Якщо ти протягом двох днів знайдеш ту дівчину…
— Як же я це зроблю? — запитав Рупперт.
— Твоє діло, мій любий. Ми тебе не вмовляли брати гроші від польської розвідки… Це — твій останній шанс, Рупперт, а якщо не знайдеш її, ти знаєш, що тебе чекає?
— Знаю, — сказав Рупперт, і справді знав. Перед його очима сіріло порожне подвір’я біля будинку на Поліцайштрассе, кам’яні плити, які тут щодня поливають і чистять. Де вони вбивають? Очевидно, не на подвір’ї, а в підвалі, у темряві. Рупперт не хотів би вмирати в темряві. Ще з дитинства він боявся мороку.
— І зайди також, мій дорогий, і в оте кубельце, — додав Лотгар. — Може, зустрінеш свого давнього знайомого, Шмідта. Дуже мені хочеться з ним порозмовляти.
Отже, Руппертові дозволено піти звідси, і Рупперт виходить, не задумуючись над тим, що Лотгар тільки відклав термін виконання вироку. Вийти — це найважливіше в цю хвилину, вийти і не бачити блідої пики Лотгара та кам’яних плит подвір’я.
— Ганні треба виїхати звідси, — сказав Клосс. — Лотгар має опис її зовнішності.
Троє співрозмовників сиділи в тісній комірчині. Мар-цін розставляв фігури на шахівниці, потім зсував їх лівою рукою в коробочку. Ганна поклала руку на плече Клосса.
— Перебільшуєш, — посміхнулася вона. — Зроблю іншу зачіску…
Вони не розуміли, все ще не розуміли! Недооцінювали противника, роки окупації всім їм влили в серце тільки зневагу до німців.
— Вони зроблять усе, щоб тебе знайти, — пояснював Клосс. — Лотгар тепер знає, що ми намагаємось пробитись до Геннінга. Він буде його стерегти краще, ніж стеріг Кучери. Лотгар — небезпечний противник.
— Я отримав наказ прискорити виконання завдання, — не перестаючи бавитись шахами, тихо промовив Марцін. — Плани Геннінга мусимо мати за будь-яку ціну.
— Заплатимо високу ціну, — проговорив Клосс крізь зуби і подумав, що тією ціною може бути Ганна, він сам, або всі вони, разом взяті; однак знав також і те, що не відмовиться від завдання і що так буде аж до кінця війни — треба буде виконувати завдання, які не можна виконати…
— Ти маєш якийсь план? — запитав Марцін.
— Перекажи Адамові, що його викрито, — сказав Клосс. — Найкраще було б, щоб ти припинив на якийсь час контакт з ним.
— Я вже зробив це. Тож як, ти вже маєш якийсь план?
— Так, — відказав Клосс. — Мені буде потрібна Ганна.
— Ти ж казав, що вона повинна виїхати.
— Виїде завтра. — Кожне слово завдавало болю Клоссові. Він не мав права наражати її на небезпеку, однак мусив наражати, бо це був єдиний шанс, щоб нездійсненне перетворити в щось можливе.
— Я згодна, — сказала Ганна. Клосс подумав у цю хвилю, що в дівчини не дуже розвинена уява, тож вона не зовсім ще розуміє, на який риск іде. Ганна бралася за виконання найважчих завдань і завжди вірила, що це їй повинно вдатися. Але ж вона ще не знає, в чому суть Клоссового задуму…
Єдиний шанс здобути плани фон Геннінга полягав у Беніті — поганкуватій дівчині в окулярах, якою, однак, не можна було легковажити, бо вона знала, що небагата на вроду, і, може, тому очі її рідко коли втрачали вираз пильності. Беніта прийшла до Клосса ввечері, так, як і домовилися по телефону; з’явилася в точно визначений час, з істинно німецькою пунктуальністю. Годинник над диваном вибив саме восьму годину, коли вона постукала у двері.
— Батько сьогодні проводить вечір у генерала Фалькенгайна, — повторила вона те ж саме, що Клосс уже чув по телефону і на чому будував увесь свій план. — Знайшла трохи часу і для тебе, — шепнула, коли Клосс допомагав їй зняти плащ, — тільки все ще трохи боюся.
— Чого ти боїшся? — запитав Клосс. Обоє ввійшли в кімнату. На столі — два прибори, чарки. Беніта побачила це відразу.
— Коли зацікавлюється мною хтось симпатичний… Чи зміг би ти забути на цей вечір, що мене звати Бенітою фон Геннінг?
— Я й не думаю про це, — сказав Клосс, не дуже впевнений в тому, що вибріхується досить переконливо. — Не думаю про те, що ти — дівчина, яку в Варшаві найпильніше стережуть.
— І це тебе заохочує?
— Ні, ні! — проговорив він скоромовкою й посадив гостю в крісло.
Беніта зиркнула в напрямку відчинених дверей у спальню, потім випила першу чарку. Клосс поставив танго. Беніта танцювала справді-таки чудово; Клосс відчував, що поволі розвіюється її недовіра, що дівчина пригортається до нього все сердечніше… Потім вона зняла окуляри й поклала їх на столі.
— Ти добре танцюєш, Гансе!
— Ти теж, Беніто, — відповів Клосс і на цей раз сказав щиру правду.
— Я рідко коли танцюю. На шкільних вечірках найчастіше сиділа під стіною.
— Казна-що говориш, — пошепки мовив він, — ти ж гарна дівчина, Беніто! — сказав — либонь, трохи переборщив, бо ж не вельми приємно-таки почував себе в цій ролі. Беніта відсунулася од нього.
— Ти обманюєш! Навіщо обманюєш?
— Я кажу правду, — заспокоював її Клосс. — Так подумав я ще тоді, як побачив тебе вперше на вокзалі.
— Ти був на вокзалі?
— Випадково, — шепнув і відразу ж усвідомив, що зробив помилку. Цього не треба було говорити. В очах Беніти знову засвітилася настороженість.
Клосс наповнив чарки, вона пила слухняно, однак Сула вже трохи інша, не знімала вже окулярів. Клосс увесь час відчував на собі її пильний погляд.
— Ти хочеш мене споїти? — запитала.
— А що: хіба це погано?
— Ні, звичайно, ні. Тож пиймо! — І вона знову пригорнулася до нього. — Я так рідко буваю п’яна, в мене голова міцна. Правда ж, я маю міцну голову?
Потім Беніта попросила принести їй склянку води. Це була нагода, якої Клосс чекав, бо йому вже досить набридло це побачення і це обманювання невродливої дівчини, котра мала нещастя носити прізвище Геннінгів. Він вийшов на кухню, відкрутив крап, наповнив склянку водою і вийняв з кишені маленьку пляшечку. Цей снотворний засіб діє одразу. Клосс не припускав і не міг помітити, що Беніта, підвівшись з-за столу, крізь відчинені двері бачила все, що він робив. Була не така вже й п’яна, як думав Клосс, вона, власне, була зовсім твереза. Побачила в Клоссових руках пляшечку і все зрозуміла. Коли Клосс повернувся в кімнату, Беніта вже сиділа на своєму місці й роздивлялася-порожню чарку.
— Налий мені ще, — шепнула, — я хочу-таки сп’яніти.
Клосс подав їй склянку, вона взяла її й піднесла до губ.
— А тепер заведи патефон.
Клосс замінив платівку. Беніта вилила воду в горщечок вазона і, тримаючи в руці вже порожню склянку та вдаючи, що випила принесену їй воду, почала пригортатися до Клосса, коли знову залунало сентиментальне танго.
— Ти справді подобаєшся мені, — шепотіла вона. — Значно більше, ніж Рупперт. — Тут вона весело засміялася. — Ти набагато пристойніший і спритніший. О, Гансе, ти вмієш давати собі раду з дівчатами!
Беніта взялася співати, потім раптом змовкла. Клосс сподівався, що вона повисне в нього на руках і заплющить очі. Снотворне повинно вже діяти, а вона все говорила й говорила:
— Правда ж, у мене приємний голос? Всі кажуть, що хоч це одне в мене гарне, Ну, поцілуй же мене… Щось ти дуже несміливий, Гансе…
Беніта. нарешті, впала в крісло. Клосс уже думав, що вона ледве-ледве переборює сонливість.
— Ну, налий ще, налий своїй бридкій дівчині, яку так підступно заманив до себе.
— Що ти, Беніто, вигадуєш?
Дівчина пригубила чарку.
— О, боже мій, голова йде обертом. Гансе, ти не можеш собі уявити: увесь світ крутиться в очах. Що це ти зробив зі мною?
Клосс відвів Беніту до спальні, поклав її на диван. Дівчина шепнула ще: — Ходи до мене! — і заплющила очі.
Клосс схилився над нею; вона дихала спокійно і рівно. Однак він вважав за краще ще який час зачекати перед тим, як взяв її сумочку і вийняв з неї ключі. Впевнений у тому, що дівчина спить, він повернувся до сусідньої кімнати. І тоді Беніта розплющила очі, з кишеньки свого плаття вийняла маленький пістолет типу “вальтер”. Вона завжди носила з собою зброю, навіть у Берліні, а тут, у Польщі, не розставалася з нею ніколи. Стала на порозі саме в ту мить, коли Клосс підходив до великої шафи.
— Стій! — наказала. — Не рухайся з місця! — Хочеш випити ще одну чарочку коньячку?
Клосс різко обернувся. Побачив очі Беніти, що холодно поблискували з-за окулярів, і дуло пістолета.
— Не треба обманювати невродливих дівчат! — пошепки додала.
— Ти — збожеволіла?! — крикнув Клосс. — Що це ти виробляєш? — І він зробив крок до неї.
— Не дуже близько, мій любесенький! Тепер уже не підходь близько. Я — в повній свідомості, не випила твоєї “мікстури”. Ну й необережний же ти! — І за мить, коли Клосс зупинився, додала: — Батька справді-таки нема вдома, це ти добре надумав, Гансе. На кого ти працюєш? На тих же самих, що й Рупперт?
— Ти — ідіотка! — відповів на це Гана
— Нарешті хоч щиро, — засміялась Беніта. — Не підходь, бо закричу. Хтось із твоїх сусідів почує-таки… Слухай уважно. Тепер ти повинен мені все розповісти; я на це принаймні маю право. Ти гадаєш, що німці програли війну, так?
Клосс мовчав.
— Ти що, не хочеш говорити? А звідки ти взяв, що я не згодилася б… співробітничати з тобою? Ти про це,
Гансе, не подумав. Тільки ж скажи мені: задля кого? Клосс все ще мовчав, та ось нарешті рушив у бік Беніти. Пильно стежив за її обличчям і за пістолетом: вистрелить чи не вистрелить? Беніта почала задкувати, лише кілька кроків відділяло її від великої шафи.
— Якщо зараз же не розповіси мені про все, я почну кричати. Або стрельну.
Нарешті Беніта сперлася спиною на дверцята шафи. Клосс, відраховуючи секунди, наближався до неї. За якусь мить…
— Стій! — крикнула Беніта, і раптом дверцята розчинилися і з шафи вистрибнула Ганна. Ганна — безмовний свідок усієї цієї сцени — вибила з руки Беніти пістолет. Приборкання ж і знешкодження німкені зайняло не більше кількох секунд. Беніта не встигла навіть скрикнути. Клосс подумав, що йому все-таки жаль цієї дівчини, недоречно жаль цієї Беніти фон Геннінг.
Вона тепер лежала зв’язана в ліжку, з її рота виглядав кляп; в очах її світилися тільки ненависть і розпач. Беніта змушена була бачити, як Ганна й Клосс метушаться по кімнаті, переглядають її речі. Вона побачила, що Ганна вії платті, плащі та окулярах, збиралася вже йти кудись. Можна припустити, що панна Беніта фон Геннінг ніколи в своєму житті ще не переживала такої жахливої ночі.
І от Ганна і Клосс вийшли з квартири.
— Ганно, — заговорив Клосс на сходах, — це дуже небезпечно. Ти швидко пройдеш повз вартового, вартовий повинен бути впевнений, що ти — Беніта. Опинишся в кабінеті Геннінга… Ти пам’ятаєш план, накреслений Руппертом?
— Так, — шепнула Ганна.
— В кутку стоїть сталевий сейф. Відімкнеш його, сфотографуєш і вийдеш через кухню… Ти зможеш вибратися з вілли в момент, коли мінятимуться вартові… Я увесь час буду слідкувати за тобою… Буду твоєю охороною…
Коли дійшли до брами, він поцілував Ганну.
— Запам’ятай, в якому місці штахети трохи нижчі… Але тільки під час зміни варти… Тоді вартовий не дивиться на подвір’я… Ну, тепер — іди…
Ніч була темна, вулиця безлюдна. Пройшов жандармський патруль. Вони почекали під деревом якийсь час. Нарешті Ганна перебігла через вулицю і потім повільним кроком підійшла до вартового, який стояв перед хвірткою вілли Геннінгів. Схований в тіні дерева, Клосс ані на мить не випускав дівчину з поля зору. Вийняв з кобури пістолет, відхилив запобіжник. Ледве стримуючи прискорене калатання серця, вичікував.
— Gute Nacht Fräulein,[20] — сказав вартовий, і Клосс глибоко зітхнув.
Ганна підійшла до дверей, вийняла з сумочки ключі, засунула один із них в отвір замка. Якусь мить здавалося, що замок зіпсувався, що двері не пускають… Та мить тривала цілу вічність.
“Коли б тільки вартовий не взявся їй допомагати!” — молився Клосс. І ось двері відчинилися — Ганна опинилася в святилищі професора. Клосс не міг уже бачити її.
Ганна пройшла через хол і секретарську кімнату Беніти. Кабінет був незамкнений. Тепер намагалася не думати, діяла механічно — згідно з планом, який розробив Клосс. Спочатку — заслонити вікна, потім — ввімкнути світло, вийняти ключі і дуже спокійно, без хвилювання та поспіху підійти до сталевого сейфа. Ключ у замку клацнув раз, клацнув удруге, однак дверцята не відчинялися. Ганна відчула на лобі краплини поту і зупинилася.
“Треба робити все спокійно, — подумала, — тільки спокійно. ”
І дівчина почала все спочатку. Коли сейф тихо відчинився, вона сіла, дозволила собі на хвилинку відпочити.
На середній поличці лежали старанно пронумеровані папки. Секретні плани професора фон Геннінга. Ганна розклала їх на столі, вийняла фотоапарат, зиркнула на годинник… Скільки ще залишилося до зміни вартових?
Тим часом Клосс, сховавшись за деревом недалеко від брами, очікував її, тримаючи на всяк випадок зброю напоготові. Як довго це тягнеться! Клоссові ще ніколи не здавалося чекання таким жахливо болісним і важким. Нарешті Клосс почув фуркотіння мотора — до вілли під’їхала відкрита автомашина, на тротуар вискочили жандарми. А може, Беніта обманула-таки? Може, професор Геннінг не виходив з дому і тепер викликав жандармів?.. Ні, здається, все йшло згідно плану, це всього тільки зміна вартових. Жандарми стали один навпроти одного, розводящий проінструктував їх. Зараз Ганна повинна вийти з вілли
Вона саме в цю хвилину вимкнула світло, вийшла на кухню, трохи поморочилася біля кухонних дверей, потім замкнула їх ключем Беніти. Опинилася за віллою, в подвір’ї. Чула голоси вартових, бачила солдата, який проходжувався вздовж вулиці. Пригнувшись, пробігла подвір’ям — це був найважчий момент. Перелазячи через штахети, роздерла плаття. Але що там плаття! Ганна була вже в сусідній садибі. Вартовий, що ходив уздовж паркана, саме повернувся спиною… Ганна, притискаючись до муру, вибралась на вулицю. Там уже чекав її Клосс. Він узяв дівчину під руку, і обоє зникнули в темряві. Довго мовчали. Здається, немало часу минуло, аж поки Ганна прошепотіла:
— Все гаразд.
Ранок був сонячний. Ганна з папкою в руках стояла в невеличкій кімнатці за антикварською крамничкою. Світ здавався їй тепер веселим і гарним… Вона, щоправда, мусить зараз же виїхати з Варшави, однак незабаром все-таки повернеться сюди і знову побачить Янека. Роботу, найважчу з усіх, які їм досі доручали, вони вже виконали. Можуть цим пишатися. Німці ніколи не здогадаються, що плани фон Геннінга уже перестали бути таємницею Третьої імперії.
— Що буде з Бенітою? — запитала Ганна.
Марцін кисло всміхнувся.
— Я бажав би, — буркнув він, — щоб все обійшлося без викрадання тієї дівчини. Тепер маємо з нею чималий клопіт. Я послав на квартиру Клосса своїх людей, вони перевезуть її, замкнену в шафу, до більш безпечного місця — на Мокотув.
— А потім що?
— Хіба я знаю?.. — Марцін знизав плечима. — Повідомимо в Центр. Погане діло. Зникнення Беніти підніме на ноги все варшавське гестапо.
— А що нам залишалось робити? — Ганна радісно усміхнулася.
Марцін знову знизав плечима.
— Я побоююсь за Янека, — мовив він.
Тепер і Ганну починала тривожити доля Клосса. Вони розсталися недавно, і тоді, коли розставалися, Ганні здалося, що він перебуває в цілковитій безпеці, однак залишається він тут-таки, і тому кожної миті загрожує йому смерть.
— Дозволь мені ще не виїжджати з Варшави.
Марцін не приховував свого невдоволення.
— Кинь ці дурощі! — різко кинув він. — Зараз же їдь звідси на вокзал і зголошуйся до Бартека в Радомі. Якщо я тебе тут ще раз побачу, вважатиму, що ти не виконуєш наказ.
Коли Ганна вийшла з антикварної крамнички, до неї знову повернувся веселий настрій. На вулиці чомусь не видно було німецьких мундирів. Юнак з букетиком у руці усміхнувся до Ганни, і вона відповіла йому усмішкою. Йшла повільно, розглядаючись навкруги, бо все ще сподівалася, все ще мала якусь надію побачити Клосса, хоча й знала, що він не може прийти сюди, що він зайнятий у себе на роботі, в тому проклятому абвері. Стала на трамвайній зупинці. Саме під’їжджав нульовий номер, і в цю мить Ганна помітила, що до неї біжить капітан Рупперт. Німець був близько, так близько, що все одно не втечеш Він впізнав її ще до того, як вона встигла прийняти якесь рішення. Трамвай зупинився, і Ганна метнулась до другого вагона, але Рупперт був уже поруч і схопив її за руку.
— Пустіть мене! — закричала Ганна.
Люди, вдаючи, нібито нічого не бачать, обминали їх і заходили в вагон. Трамвай рушив.
— Я з вами не знайома! — ще раз крикнула дівчина і вчепилася за ручку дверей, але в цей час на тротуарі з’явився жандармський патруль.
— Заарештуйте її! — наказав Рупперт.
Лотгар сказав, що в Рупперта є ще один, останній шанс — знайти ту дівчину. І Рупперт її знайшов, однак, доповідаючи про це штурмбанфюрерові, відчував якийсь несмак, якусь гіркоту. Гадав, що йому принаймні подякують, що, можливо, все це якось скінчиться, все ще мав надію вирватися з цих тенет. Але реакція Лотгара була цілковитою несподіванкою для нього:
— Ти дурень! — заверещав гестапівець.
Рупперт відчув, що руки його тремтять; протягом кількох останніх днів він уже звик до образ, усвідомлював, що вже не реагуватиме на жодну зневагу, однак ніяк не міг приховати тремтіння рук. Увесь час капітан повторював у думці, що належало б сказати цьому одоробалові, цьому нікчемі й негідникові, котрий невідомо яким чином прибрав до своїх рук владу над людським життям і смертю, але — мовчав.
— Ти дурень, — повторив уже спокійно Лотгар. — Хто тобі сказав, що я хочу її заарештувати? Ти повинен був не спускати з неї ока — от і все. Такий був шанс! Ідучи слідом за цією дівчиною, ми змогли б добратися до їхнього підпілля! — Лотгар сів за письмовим столиком і холодно дивився на Рупперта. — Ти, Рупперт, нам, власне, вже не потрібний, — сказав він. — Ти зазнав провалу, Рупперт. А може, ти зробив це навмисне? Ану, зізнавайся: може, й далі провадиш подвійну гру?
Рупперт хотів би щось сказати, хотів би запротестувати, але слова застигли на губах. “Я ж німецький офіцер”, — думав він і мовчав, відчуваючи, як дерев’яніють його коліна, і увесь час пам’ятаючи, що це він, капітан Рупперт, один із спадкоємців відомого німецького роду, стоїть, виструнчившись перед колишнім комівояжером, лапи якого він потрапив.
Однак лють Лотгара дійшла найвищої точки тільки на хвилю. Задзвонив телефон, і Лотгар вислухав рапорт, ший навіть його, вихованця солідної школи гестапо, змусив втратити рівновагу. Зникла Беніта фон Геннінг.
Лотгар вигнав з кабінету Рупперта — він ще викличе його пізніше і притисне до стіни, а тепер у нього є інша робота. Професор фон Геннінг вже підняв тривогу аж у Берліні, подзвонив до групенфюрера, а він, Лотгар, не розуміє і не буде розуміти й після кількох годин допиту, як все це могло статися. Вартовий, котрий стояв біля хвіртки, клявся, що Беніта повернулася до вілли десь пів на дванадцяту ночі, перед зміною варти. Всі жандарми, які пізніше вартували біля будинку професора, свідчили, що після того більше ніхто не виходив з вілли. І ніхто не заходив Професор фон Геннінг повернувся з прийому в генерала аж на світанку. Як же це сталося? Яким чудом могла зникнути Беніта? Куди вона пішла? Хто її викрав? А якщо викрав, то як він зміг обманути пильність вартових? А може, й жандарми учасники змови? Ні, це неймовірно! Ті, кого він вибрав для охорони вілли, були його найкращими працівниками, неодноразово перевіреними людьми, отож не могли провалити таку справу.
Кількома годинами пізніше це ж саме розповів він і групенфюрерові, коли той викликав його до свого просторого кабінету, вікна якого виходили на сіру, завжди безлюдну Поліцайштрассе. Групенфюрер сидів у фотелі й холодним поглядом дивився на Лотгара. Лотгар стояв перед ним виструнчившись і думав, що, порівняно з групенфюрером, він — ніщо, пішак, якого в будь-яку хвилину можна зіслати на Східний фронт або ж розстріляти в підвалі. Це, однак, не збуджувало в ньому протесту; він відчував тільки одне: страх, той самий страх, який повинні були відчувати люди, що, виструнчившись, стояли в його кабінеті.
— Я зробив усе, що було можливе, пане групенфюрер, — пояснив Лотгар.
— Нічого ви не зробили, — холодно відповів високопоставлений чиновник. — Якщо дочку Геннінга не буде знайдено в найближчі два дні, я не хотів би бути на вашому місці. Що ви знаєте про Беніту фон Геніннг? — запитав він.
— Вона — наша агентка ще з часу навчання в політехнічному інституті в Берліні, — відповів Лотгар.
— Чи могла вона вийти з вілли так, щоб її ніхто не помітив?
Цього Лотгар не знав. Така можливість, мабуть, була, якщо дівчина вийшла-таки. Але чому вона зникла? Може, працювала на чужу розвідку? Ні, це, здається, виключено…
Групенфюрер устав.
— Ви, Лотгар, занедбали справу, надзвичайно важливу для нашої імперії і для дальшого ведення війни. Чим ви можете запевнити нас, що досліди фон Геннінга все ще залишаються таємницею для ворога? — сказав він тихо.
Лотгар чекав, що будуть кричати на нього, і тому мовчав, заскочений спокійним тоном, що не обіцяв нічого доброго. Групенфюрер порадив йому вести якнайактивніше розслідування, допитати всіх, хто мав щось спільне з Бенітою фон Геннінг, насамперед — того обер-лейтенанта Клосса з абверу, який нібито залицявся до неї. Воднораз начальство завдало Лотгарові болючого удару.
— Безглуздо, по-ідіотськи безглуздо, ви, Лотгар, вчинили, заарештувавши дівчину з польської розвідки. Треба було стежити за нею й добратися до всіх інших.
Лотгар це прекрасно розумів. Групенфюрер, звичайно, мав рацію. Ну що ж, він, Лотгар, ще зведе порахунки з капітаном Руппертом.
Для штурмбанфюрера настала пора ненормованої праці. Лотгар вирішив вести допит до тих пір, поки не буде знати все, що тільки можна знати про Беніту. Вислухав, звичайно, і професора фон Геннінга. Професор трактував його зверхньо, даючи йому зрозуміти, що власне його, Лотгара, він вважає відповідальним за зникнення Беміти.
— Треба було пильніше стерегти мою віллу, пане штурмбанфюрер, — різко зауважив фон Геннінг. — Не витрачайте, пане, часу на балачки зі мною, а беріться по-справжньому до роботи.
— А може, Беніта вийшла з вілли вже вранці? — спитав Лотгар.
— Жартуєте! — гаркнув професор. — Я не раджу вам, пане, жартувати зі мною. Коли я повернувся додому, Беніти вже не було.
— Чи у вас зникнули ще якісь речі, крім вечірнього плаття, плаща й сумочки?
— Ні, нічого більше не зникнуло, — сказав професор. — Але Беніта мала при собі ключі від сейфа. Ви розумієте? Ключі від мого сталевого сейфа.
— Це необережність, — зауважив Лотгар.
— Ні, необережністю було доручати вам охорону моєї особи, — відрізав професор.
Фон Геннінг вийшов з кабінету Лотгара, навіть не подавши руки на прощання. І Лотгар, звісно, знав, що професор може собі це дозволити, що професора ще перед війною приймав у своїй віллі на Берхтесгаден сам фюрер.
Лотгар звелів викликати до нього Клосса, але перед цим вирішив допитати ще спійману Руппертом дівчину. Як і належало сподіватися, вона все заперечувала.
— Той пан помилився, — шептала. — Я з ним незнайома.
Лотгар придивлявся до цієї дівчини, яка сиділа біля дверей у нього в кабінеті. Він знав, що звичайною розмовою з неї нічого не витягнеш; потрібно застосувати значно різкіші методи, але якщо їх застосує, то ця дівчина навряд чи витримає їх.
— У тебе є тільки один шанс на порятунок: сказати правду, — заговорив Лотгар. — Ми вимагаємо від тебе небагато: твій контакт і адреси.
— Я не розумію, чого ви хочете від мене.
— Раджу тобі подумати. Я покажу тобі людей, котрі теж твердили, що нічого не знають. Побачиш, який тепер у них вигляд.
Дівчина мовчала. Чи сказане вплинуло на неї?
— Кому ти віднесла документи, які тобі передав Рупперт? — закричав Лотгар. — Кому ти їх віднесла?
Заарештована міцно стиснула губи. Вона була страшенно бліда, в її очах Лотгар добачав страх, напевне страх, однак мовчала.
— Ми і так все знаємо, — спокійно заявив він. — Через годину вийдеш на волю, якщо скажеш…
Штурмбанфюрер схилився над нею. У пальцях він тримав запалену цигарку. Бачив зовсім близько перед собою обличчя Ганни й повільно наближав до її щоки тліючий вогник.
— Де Беніта фон Геннінг? — запитав.
— Я нічого не знаю, — почувся шепіт. — Я незнайома з цією пані.
— Ти, значить, уперта? Що ж, тим гірше для тебе. За годину по-іншому заспіваєш.
На порозі з’явився есесівець і повідомив про прибуття обер-лейтенанта Клосса.
— Нехай заходить, — сказав Лотгар і звелів вивести Ганну.
Вони зустрілися в дверях. Ганна не підвела голови, не глянула на нього, бо боялась, що Лотгар помітить в її очах щось таке, чого він не повинен помітити. Якби тільки Янек не видав її виразом своїм! Кров одплинула від Клоссового обличчя; Ганна побачила ще тільки жест, майже непомітний і недоречний жест: Клосс пересунув кобуру на живіт. Навіщо він це зробив? Не потрібно було цього робити.
— Впіймали гарну пташечку, — сказав Лотгар, — агентка польської розвідувальної мережі, — пояснив.
— Ви ліквідували всю мережу? — Клосс не усвідомлював, яким чудом вдається йому панувати над собою.
— Ні.
— Вона все розповіла? — запитав Клосс. Чи гестапівець відчув тремтіння його голосу?
— Розповість! — спокійно ствердив Лотгар.
Клосс, не чекаючи запрошення, сів у крісло.
— Може, не варто було п заарештовувати? — зауважив він.
— Прошу не втручатись до моїх справ! — розсердився Лотгар. Ще цього бракувало, щоб якийсь шмаркач з абверу повторював йому слова групенфюрера. — Я не для того вас викликав сюди, щоб вести розмови про польських агентів, заарештованих гестапо. — Лотгар холодно зиркнув на Клосса. — Вчорашній вечір ви провели з Бенітою фон Геннінг?
Клосс спокійно припалив цигарку.
— Вас погано поінформували, — відповів він. — На прогулянці з Бенітою я був позавчора. А про що, власне, йдеться?
— Відповідайте на запитання!
— Не подобається мені такий тон.
— Звикнете. — Тепер голос Лотгара став якимсь безбарвним. — Звідки ви знаєте, що звідси вам вдасться коли-небудь вийти?
— Все-таки я думаю, що вийду, — відповів Клосс. — Подзвоніть, будь ласка, до Беніти й запитайте, чи був я з нею вчора.
— Беніта фон Геннінг зникла, — заявив штурмбанфюрер. — А ви, пане Клосс, один із запідозрюваних.
— Жартуєте! — Тепер розлютився Клосс, Був це добре зіграний вибух люті. Клосс знав, як розмовляти з такими людьми. — Як ви смієте, — кричав він, — обвинувачувати німецького офіцера! Я — не Рупперт, Лотгаре! Зараз же буду дзвонити до Рєкке.
Цей блеф дав певні наслідки.
— Заспокойтеся, будь ласка, Клосс, — сказав Лотгар. — Поговоримо…
І штурмбанфюрер почав випитувати про Беніту, про їхнє знайомство. Клосс, не втрачаючи почуття пильності, відповідав і водночас не переставав думати про Ганну. Ганна — тут. Як її вирвати з Алеї Шуха? Клосс усвідомлював, що це зробити так само важко, як і здобути папери Геннінга, однак він усвідомлював і те, що зробить все, аби врятувати дівчину.
Двома годинами пізніше ці ж думки повторив Клосс і в невеликому, оточеному садком будиночку на Мокотові, де мешкав Марцін. Марцін був схвильований і стривожений, про Ганну не хотів навіть і говорити Реаліст, він не любив обговорювати планів, які, па його думку, не можна було виконати.
— Явку в антикварній крамниці і всі адреси, відомі Ганні, я вважаю, провалено, — відзначив він. — Тверезо розмірковуючи, думаю, що й тебе викрито. Не знаю ще, чи Центр, бува, не видасть розпорядження залишити роботу й тобі.
Клосс сидів навпроти нього, затуливши обличчя руками.
— Ганна не скаже нічого.
Марцін не підтвердив цієї думки й не заперечив її. Він знав, що робиться на Алеї Шуха, не хотів себе обманювати і був готовий до всього. Клосса він теж розумів, але розумів і те, що єдиним реальним виходом з нової ситуації було примирення з обставинами, що склалися.
— А якщо… — по тривалій мовчанці озвався Марцін. — Нам залишається тільки одне: чекати.
— Ні! — спалахнув Клосс. — Я не можу чекати!
— А що ти можеш зробити?
— Не знаю, — відповів той. — У такому стані думки не лізуть в голову.
Капітан Рупперт все ще не втрачав надій. Він все ще вірив, що станеться якась подія, яка допоможе йому вибратися з тенет. Отож сидів біля піаніно і грав Моцарта. Раз у раз у його пам’яті зринала одна і та ж музична фраза так, нібито він забув усе, крім цього одного мотиву. Ільза крутилася по кімнаті; невдовзі вона підійшла до нього, поклала руку на плече, але це не заспокоювало, а ще більше дратувало.
— Віллі, скажи мені, нарешті…
Що він міг їй сказати? Коли почув дзвінок і побачив Лотгара, якого ввів у кімнату денщик, то зрозумів, що події наближаються до кінця.
Ільза залишила їх самих, і Рупперт став поряд з Лотгаром; на цей раз капітан був більш зібраним, на якусь хвилю до нього повернулася впевненість у собі, він знову відчув себе німецьким офіцером.
— Що ви з нею зробили? — запитав зненацька.
— З ким? — не зрозумів Лотгар.
— З тією дівчиною, яку я для вас розшукав.
Лотгар скривився.
— Вас це все ще цікавить? Не прикидайтеся, Рупперт. Ця дівчина нічого не говорить, — додав зі злістю. — Я вирішив звести вас віч-на-віч, може, хоч перестане принаймні все заперечувати.
Рупперт мовчав досить довго.
— Я її не хочу бачити! — крикнув він. — Чуєте? Не хочу бачити її!
— Спокійно! — Лотгар дивився па Рупперта з неприхованою зневагою. Він уже бачив такі прояви характеру. Найгірші ганчірки здатні на такі спалахи. Короткі. — Ви зробите все, що я скажу, — констатував Лотгар. — Ця дівчина мусить заговорити. Я, зрештою, маю підозру, що ви, Рупперт, приклали руки і до справи зникнення Беніти фон Геннінг. Ви не щирі з нами, а я не люблю крутійства.
— Брехня! — Рупперт перестав панувати над собою. — Це підло — підозрівати мене і в цьому.
— Підло? — повторив Лотгар і ляснув Рупперта по обличчю. Офіцер відсахнувся назад, якусь хвилю можна було думати, що він кинеться на Лотгара. Потім — важко сів у фотель, затулив лице руками.
— Як ви сміли це зробити?
На порозі з’явилася Ільза.
— Раджу мовчати, — відповів Лотгар і вийшов з кімнати.
Рупперт знову підійшов до піаніно і вдарив по клавішах. Залунала та ж сама музична фраза Моцарта.
У Лотгара було багато причин, щоб нервувати. Минуло вже чимало годин, а він все ще нічого не з’ясував щодо зникнення панни фон Геннінг. Знав зараз буквально стільки ж, скільки й на початку розслідування.
На цей раз розмова з групенфюрером, який знову викликав його, була різкіша.
— Ви, Лотгар, дурень, — сказав групенфюрер відразу ж, як тільки Лотгар причинив за собою двері. — Дурень! — повторив він.
— Ця дівчина не хоче говорити, — почав пояснювати Лотгар. — Я забрав людей із дому азартної гри, але вони, мабуть, і справді нічого не знають. Я передам їх кримінальній поліції.
— І що ви думаєте робити? — В голосі групенфюрер а дзвеніла неприхована погроза. — Я щойно розмовляв з Берліном. Сподіваюся, ви здогадуєтеся, що мені сказали в Берліні?
— Здогадуюся, — відповів Лотгар, хоча повинен був би мовчати.
— Отже?
— Сьогодні вночі я допитуватиму ту дівчину особисто.
Групенфюрер глянув на Лотгара із зневагою, з такою самою зневагою, з якою нещодавно Лотгар дивився на Рупперта.
— І після цього вона взагалі вже нічого не зможе сказати, так? Я відправлю вас на фронт! — крикнув він нарешті. — Ту дівчину, — додав уже тихо, — ви завтра вранці звільните з-під арешту.
— Так точно.
— Приставите до неї найліпших ваших людей і використаєте всі наявні засоби. Я розстріляю вас, якщо їй вдасться втекти. Вона повинна нас навести на слід. І ще одне — слухайте, Лотгар, уважно! Якщо справді Беніту викрала польська розвідка, то я не мав би анічогісінько проти того, щоб запропонувати такий обмін: Беніту фон Геннінг за цю дівчину…
Лотгар знизав плечима.
— Яким способом я зможу порозумітися з ними, пане групенфюрер?
— Спробуйте, — сказав високопоставлений гестапівець. — Тільки на цей раз — уже без помилки…
Ганна не могла, на жаль, знати про цю розмову, і тому вона сприймала ніби уві сні те, що їй віддали її сумочку. Вартовий відкрив шлагбаум і взяв перепустку.
Дівчина опинилася одна на безлюдній вулиці. Вона все ще не вірила, не могла повірити, йшла Алеєю Шуха в напрямі площі Унії, знову в своїй Варшаві, в своєму місті, і тільки тепер відчула, як страшенно вона втомилася. Усе тіло її боліло, але ж вона була вільна, випустили її, нічого вона не сказала, може гордитися цим. І все-таки: чому її випустили? Це — диво, неймовірне диво, бо ж з Алеї Шуха нікого не випускають, в найліпшому випадку відсилають до Освенціма, а якщо хтось звідси виходить…
Ганна озирнулася. Вулиця вже не була безлюдною. В кільканадцяти метрах слідом за нею йшов чоловік у плащі й капелюсі. На протилежному боці вулиці — ще один чоловік і теж у плащі й капелюсі. Це — гестапівці! Вони висліджують її, ідуть за нею. Тепер Ганна починає розуміти… Вона, значить, повинна навести їх на слід. Вони розраховують на те, що заарештована розповість більше на волі, аніж у камері. Ганна прискорила ходу, хоча це далося їй нелегко. Звернула на Маршалковську, потім пішла вулицею Пія XI і опинилася на Мокотовській. Посеред вулиці помітила мотоцикл; мотоцикліст у гумовому плащі їхав повільно. Ганні здалося, хоча й не була в цьому цілком упевнена, що ці троє — мотоцикліст і два чоловіки, що знову з’явилися на тротуарах, спочатку перезирнулися між собою, а потім подивилися на неї. Над’їхала автомашина із закритим кузовом. Ганна звернула вбік, тут все їй було добре знайоме, змішалася з юрбою, знову побачила сценки, які не раз бачила раніше. Молодий безногий хлопець стояв під муром кам’яниці, співав щось і простягав до людей кашкет. Під крамницею харчових товарів вишикувалась черга: видно, давали маргарин. Два хлопці у чоботях, сховавши руки в кишені, стояли біля під’їзду. Ганна не була знайома з тими хлопцями, однак знала подібних до них і тому почувала себе тут безпечно, як на своїй вулиці. Досить пройти кільканадцять кроків — і була б уже на площі Трьох Хрестів, де мешкає її шкільна подруга. “Досить сісти в трамвай — і доїдеш до Мокотова, де можна побачити Марціна або, може, і Янека. Янека”, — повторила собі в думці. Але Ганна не могла цього зробити: вона була не такою, як всі ці люди, що проходили мимо. Кожного, хто до неї підійде, підстерігає страшна небезпека. Вона не має права зустрічатись із знайомими і не має права будь-кого впізнавати, і вже ні в якому разі не має права побачити когось із своєї групи. Знову оглянулася. Ті, звичайно; були теж тут. І мотоцикліст, і два чоловіки в плащах і капелюхах. І автомашина — теж. Як од них відірватися? Чи має вона шанс втекти від них? Повернулася на Маршалковську, стала в юрбі людей на зупинці біля рогу Вільчої. Обережно озирнулася. Здалося, нібито їх не видно. Але за хвилю серед вулиці знову з’явилася та ж сама автомашина. До зупинки вже підходив і чоловік у плащі та капелюсі. Його товариш також проходжувався на протилежному боці вулиці. Ганну охопив розпач. Всі вони — тут, полюють за нею, мов за звіриною, яку оточила облава. Трамвай різко заскрипів гальмами. Ганна не заходила, чекала до останньої хвилі, а коли трамвай рушив, стрибнула на приступку, і хтось втягнув її всередину вагона. Може, вони не встигнуть? Може, не помітять? Трамвай набирав швидкість. Дівчина, притулившись обличчям до шибки, оглядала вулицю. І нікого там не бачила.
Не побачила їх і тоді, коли по кількох зупинках вистрибнула з трамвая. Звернула на Свєнтокжиську, а потім — на Ясну. Забігла в аптеку. Телефон стояв у кутку, досить далеко від покупців. Ганна, затуляючи щиток з цифрами, набрала номер. Це був номер дівчини з їхньої групи, Малгосі,— єдиний номер, по якому вона може дзвонити, бо ж до Марціна дзвонити не випадає. Нарешті Ганна почула голос подруги.
— Малгосю!.. — прошепотіла.
На іншому кінці проводу — тиша, потім — зляканий голос Малгосі:
— Це ти, Ганно, справді ти?
Та саме в цю мить Ганна побачила крізь шибку вікна чоловіка в плащі й капелюсі. З’явився й мотоцикліст. Отже, вона не відірвалася од них, не могла відірватися.
— Мене випустили, — пошепки сказала Ганна. — Вони ідуть слідом за мною. Я подзвоню пізніше. — І вона поклала трубку.
Ганна знову була на вулиці… Повільно тулялася посеред юрби, в якій не могла сховатися. Відчинені магазини, кав’ярні; люди вертаються з роботи додому. Звичайне окупаційне життя-буття. А вона, змучена й напівпритомна, думає тільки про одне: треба відірватись од них, треба відірватись, бо інакше блукатиме по цьому місту, як по пустелі. Вздовж тротуару повільно рухається рикша. Ганна зупинилася.
— Вперед і якнайшвидше! — мовила дівчина і стрибнула в коляску. Тепер вона, заплющивши очі, відпочивала. Рикша помчав прямо, потім звернув убік і ще раз убік. Ганна вже й не орієнтувалася, якими вона вулицями їде. Незабаром вийняла з сумочки зіжмаканий банкнот, всунула його в руку й зіскочила з коляски. Опинилася на вельми запрудженій людьми вулиці. Ага, це ж Хмільна… Ганна зайшла до якоїсь крамниці, стала в чергу. Нема їх, справді-таки нема. Та за якусь хвилю дівчина знову побачила крізь велику шибу вікна їх обох — чоловіків у плащах і капелюхах. Дзвонити по телефону вже не наважилася.
А тим часом в автомашині, що повільно їхала краєм вулиці, есесівець ввімкнув радіопередавач.
— Вона зайшла до крамниці, — доповідав у мікрофон. — Більше не пробує говорити по телефону.
Побачивши, що Клосс знову заходить до вілли на Мокотові, Марцін не приховував свого незадоволення.
— Щось дуже часто ти сюди приходиш, — зауважив він. — Я все розумію, але ж не можна порушувати основних засад конспірації.
Клосс теж знав це правило, однак йому увесь час здавалося, що він все-таки зможе щось зробити, що він врятує Ганну, що він вирве-таки її з Алеї Шуха, хоч би йому довелося присвятити… Що він може присвятити? Найважливішим є діло. І він не має права чинити щось таке, що стало б на заваді цьому ділу.
“Я віддав би півжиття за те, щоб не бути зараз солдатом”, — подумалось раптом Клоссові.
— Мене викликав полковник Рєкке, — розповідав він Марцінові. — Берлін дав двадцять чотири години па те, щоб знайти Беніту Геннінг. Там лютують. Фішер нібито сказав був, що погодився б обміняти Ганну на Беніту.
— Дурниця, — відповів Марцін.
Клосс теж розумів, що це неможливо, і все-таки хапався за цю думку, за останній шанс, за тінь надії.
— Як ти собі уявляєш розмову з Лотгаром? — запитав Марцін. — Хто б це тут міг бути нібито посередником? Та й Беніти ми не можемо випустити: знає забагато. До того ж нам повідомили, що вона потрібна. — І згодом додав: — Мені доручили передати тобі подяку за здобуття планів фон Геннінга.
— Ганні належить дякувати, а не мені, — відказав Клосс.
Розмовляючи, обидва безперестанно позиркували на хвіртку, пильнували вхід до вілли. Марцін перший помітив дівчину.
— Сховайся, — наказав Клоссові. — Іде Малгося. Тебе вона, либонь, не знає. — І потім буркнув зі злістю: — Всі сюди ходять, мов до костьолу. Скоро нас схопить найдурніший агент гестапо.
Малгося прийшла повідомити про телефонний дзвінок Ганни.
Стоячи в сусідній кімнаті за дверима, Клосс чув розмову Марціна з дівчиною.
Марцін на повідомлення зреагував одразу, безпосередньо. Наказав Малгосі віддати ключі від квартири й уникнути з Варшави.
— Якщо Ганна знає твій телефон, — сказав він, — ти вже погоріла.
— Але ж вона ще раз подзвонить, — шепнула дівчина.
— Нічого не поробиш, — тон у Марціна був суворий. — Зрозумій, Малгосю, ми нічим не можемо їй допомогти.
Дівчина хотіла протестувати, але Марцін обірвав її не дуже ґречно. Зрештою, він же відповідав за життя цих людей; не міг допуститися очевидної помилки.
Як тільки дівчина зникла за дверима, Клосс у ту ж хвилину з’явився на порозі. Він був сповнений рішучості.
— Дай мені чотирьох хлопців з диверсійної групи! — сказав.
— Ні, — відповів Марцін.
— Дай — і я врятую Ганну.
— Скількох ти чоловік знищиш?
— Ми не маємо права залишати її напризволяще.
— Німці тільки й чекають на те, щоб ми не витримали й розпочали акцію. Ти уявляєш собі, як її пильнують? Ні, брате, ми не будемо видавати себе.
— Піду на квартиру Малгосі. Ганна подзвонить ще раз. Повинна подзвонити.
— Я забороняю, — сказав Марцін.
Він, власне, не був Клоссовим начальником, був тільки шефом групи, з якою співробітничав Клосс. Отож і не мав права наказувати. Обидва знали про це. Клосс поклав руку на його плече.
— Ти ж добре знаєш, Марціне, що я мушу це зробити. А трьох хлопців з диверсійної групи ти ж маєш тут, в своєму розпорядженні.
Марцін мовчав.
Клосс вийшов з кімнати, щоб діяти всупереч здоровому глузду, всупереч засадам конспірації і правилам безпеки людей, з якими співпрацював. Він знав одного з цих хлопців, Ромека, і знав, що Ромек погодиться і що піде разом з ним на квартиру Малгосі, а потім вони разом уже спробують вирвати Ганну з німецьких лабет.
“Я не повинен цього робити, — подумав Клосс, — але мушу зробити, бо інакше все, здається, втратило б свій сенс”.
Ромек чистив зброю. Двоє інших хлопців про щось перешіптувалися. Побачивши Клосса, вони разом схопилися з місця. Потім спокійно вислухали те, що їм повів Клосс.
Через кільканадцять хвилин всі були вже в квартирі Малгосі. Почалося вичікування. Телефон не дзвонив і не дзвонив. На попільничці виростала купка недокурків.
Клосс заплющував очі і уявляв собі, як Ганна ходить по вулицях, вже мало не падає з ніг і не має ніякої можливості знайти для себе притулок. “От якби вона тільки подзвонила, — молився Клосс, — якби тільки подзвонила…” В голові ж у Клосса промайнула думка, що, цілком ймовірно, поки Ганна дзвонитиме, Лотгар зможе виявити номер, який вона вже набирала. Тому Ромек пильно вів спостереження за вулицею, а всі інші тримали зброю напоготові, поглядали на годинники й на тротуар, по якому через певні відрізки часу з’являвся німецький патруль.
І от, нарешті, після такого довгого очікування — Клосс, не зміг би й сказати, як довго тривало воно, — тишу розітнув телефонний дзвінок. Клосс підняв трубку й почув голос Ганни.
— Слухай, — сказав він, — через п’ятнадцять хвилин у прохідному дворі… — Встиг назвати вулицю, і вона знов поклала трубку.
Рупперт пив. Перевернув пляшку — порожня. Шпурнув нею на підлогу — покотилася під стіл. Ледве-ледве підвівся з дивану й підійшов до піаніно. Ударив по клавішах. Не міг уже навіть тієї Моцартової фрази пригадати. Ільза пішла, не сказавши, куди саме, тільки зневажливо знизала плечима. Але він і так знав. Вона побігла до генерала. Йому, власне, залишилося тільки одне, однак він ніяк не міг наважитися, все ще на щось сподівався, так нібито існувала ще тінь надії. Рупперт знову вдарив по клавішах і почув телефонний дзвінок. Деренчав той дзвінок настирливо. Капітан підвівся з місця і взяв трубку.
— Алло, — заговорив, — що вам треба? Хто там, достобіса?
Однак у ту ж хвилю він виструнчився й пальцями лівої руки почав незграбно застібати ґудзики. Це ще залишилося в ньому — реагувати на голос генерала.
— Я розмовляв з Лотгаром, — генерал говорив неохоче, неначе ображено. — І, думаю, ти знаєш, Рупперт, що повинен зробити німецький офіцер. В пам’ять твого батька я даю тобі півгодини часу. Сподіваюся, ти встигнеш. — І генерал поклав трубку, не давши Руппертові й слова промовити.
На столі, недалеко від телефону, лежала кобура з пістолетом. Досить було ворухнути рукою — і відразу б усе залишилося поза ним: і Ільза, й Лотгар, і зайва, безглузда надія. Однак Рупперт не міг на це зважитися.
“Не тут, — подумав він. — Зроблю це, але не тут”.
Капітан затягнув пасок, пересунув кобуру на живіт і вийшов надвір. Відчинив дверцята автомашини, завів мотор. Він не знав, куди поїде, і бажав би не знати, чому саме… І хотів би, щоб смерть прийшла сама…
У цей час Ганна саме приглядалася до номера кам’яниці. Так, це саме вона визначена Клоссом — з прохідним двором. Обидва чоловіки в капелюхах і плащах, уже майже не ховаючись, йшли слідом за нею, не спускаючи її з ока, уперто. Ганна вже мало над чим розмірковувала, вже не вистачало їй сили щось обдумувати. Просто виконувала те, що наказав їй Янек. Дівчина не знала, чи є якась можливість врятуватися, не обдумувала шансів свого визволення, не згадувала навіть про тих, які за якусь хвилину ризикуватимуть власним життям, щоб врятувати її. Їй хотілось відпочити, тільки відпочити. Ось вона ввійшла в порожнє подвір’я. У темному під’їзді вже стояв Ромек. Вій штовхнув її далі, а потім події почали розгортатися в блискавичному темпі.
Коли один із тих двох, що йшли по п’ятах за Ганною, з’явився біля під’їзду, Ромек кинувся на нього. Здушений крик — гестапівець упав на брук, а Ганна і другий хлопець з диверсійної групи, Войтек, зникли в глибині двору. Наблизились вже до брами другого виходу. Біля тротуару стояла коляска рикші. Войтек стрибнув у сідло, але, поки Ганна встигла сісти, на вулиці з’явився мотоцикліст. Він різко загальмував. З глибини подвір’я почулася автоматна черга.
— Тікай! — крикнув Войтек. Він упав на брук, вихопив з-під плаща автомат, вистрелив у мотоцикліста. За якусь мить перехожі зникли, вулиця спорожніла. Почувся скрегіт гальм — зупинилась гестапівська автомашина. Прошивали повітря автоматні кулі.
Ганна бігла безлюдним тротуаром. Тепер вона думала про хлопців з диверсійної групи, думала, чи встигнуть вони відійти. Ні, вона не має права залишити їх самих. Затримана цією думкою, зупинилася, не знаючи, що якби була пробігла ще кілька кроків, то за рогом будинку побачила б схованого в автомобілі Клосса. Але Ганна вже не побіжить, не встигне відбігти, бо саме в цей час на безлюдній, обстрілюваній автоматним вогнем вулиці, ко-виляючи від одного тротуару до другого, з’явилася автомашина Рупперта.
Рупперт помітив Ганну і різко загальмував. Відчинивши дверцята, він втягнув дівчину в машину. Ганна не опиралася: вона зовсім обезсиліла. Подумала ще; знову завезуть на Алею Шуха, хоч відпочине. Ляже на бетонній підлозі і спатиме. Ганна бачила зовсім близько біля себе обличчя Рупперта, що схилився над рулем. Швидкість їзди притиснула її до спинки сидіння, та раптом капітан загальмував, і її кинуло вперед. Дівчина прийшла до пам’яті — вони були недалеко від Вісли. Рупперт відчинив дверцята.
— Тікай! — крикнув їй.
І Ганна знову залишилась сама Спочатку вона бігла вулицею Сольця, а потім зупинилася в якомусь під’їзді. Люди байдуже обминали її. Ніхто не дивився на неї.
Дівчина не могла, звісно, знати, що автомашина Рупперта саме виїжджала на міст Понятовського. Десь приблизно на середині — різкий поворот руля. Машина розламала бар’єр мосту й полетіла вниз. І тільки через кілька хвилин до цього місця під’їхали автомашини гестапо.
Увага! Увага! Швидкий поїзд Берлін—Варшава… (Нім.)
Службовець грального будинку. Круп’є керує грою в рулетку, видає виграш і т. п.(фр.)
Східна околиця Варшави.
Геть, виходь! (Нім.)
Буквально кінець сторіччя(фр.). Термін вживається для визначення кінця XIX ст. як періоду декадентства (занепаду) буржуазної культури.
На добраніч, панно! (Нім.)