Він набрав повні груди повітря й заспівав хрипким голосом:
Прийди, поцілуй, як за давніх літ,
І дам я троянду — найкращий квіт!
Цього незрячого гармоніста і його шістнадцятилітнього поводиря знали і мешканці міста, і приїжджі селяни, які крадькома продавали на головній вулиці картоплю й брюкву, а часом витягали, звичайно, знайомим і тим, хто викликав довір’я, сховану в соломі або гороховинні четвертину теляти, грудку масла чи дюжину яєць. Знали їх і поліцаї, що походжали заклавши руки за спину, пильним поглядом окидаючи перехожих, ладні в будь-яку мить вихопити з напіввідкритої кобури пістолет. Знали їх також жінки, які торгували булками, звісно з-під поли, бо їсти їх дозволялося лише німцям. Нелегальний продаж пшеничного хліба карався смертю або, в кращому разі, концтабором, так само, як і торгівля м’ясом, яке, незважаючи на небезпеку, привозили юрми спекулянтів до виснажених картковою системою міст. Знали їх усі, але ніхто не звертав на них уваги, бо незрячий і його поводир своїм виглядом цілком пасували до цього міста, так само, як і до пори — ранньої весни сорок третього року. Чимало було тоді таких, як цей сліпий, — напівжебраків, напівмузикантів, вбраних, як і він, у вилинялу військову куртку та безформний головний убір, що колись, мабуть, називався польовою конфедераткою. Живий символ переможеної армії — так мали думати солдати вермахту, які вряди-годи простягали сліпому кілька грошів
Невидющий гармоніст саме скінчив грати. Він притупував ногами, поклавши акордеон на сходи, бив себе по стегнах задубілими від холоду руками, ніби квапив малого, що збирав кинуті жалісливими людьми папірці з загорнутими в них дрібними монетами.
Хлопець задер голову, але ніхто вже не збирався кидати ані гроша. Отож він узяв акордеон, подав старому ціпок і, підтримуючи його попідруч, повів до темної брами.
Кілька селянських підвід торохтіло по бруківці головної вулиці, спітнілий рикша в гарусній шапці напружено натискав на педалі своєї незвичайної машини, а унтер-офіцери вермахту, що сиділи в ній, зручно розкинувшись, аж надривалися зо сміху, показуючи один одному на розгублену жінку з великим кошем, з якого, хоч він і накритий хусткою, видно було окрайки булок. Жінка бігла наосліп, розштовхуючи перехожих, вибила ціпок у сліпого солдата, який вилаявся їй услід. Але його прокльон міг почути лише вайлуватий поліцай, котрий, важко дихаю чи, гнався за нею, нічогісінько не бачачи перед собою, крім цієї жінки, що наважилася торгувати серед білого дня, не давши належного йому, усталеного звичаями, хабара.
— Що трапилося? — запитав сліпий.
— Він її не схопив, — відповів хлопець і враз аж запищав на радощах.
— Що трапилося? — знову буркнув старий.
— Ой, леле! — вигукнув хлопець. — Налетів на німця, ось тут йому, здається, й перепаде.
— Ходімо.
Поводир не поспішаючи поплентався за сліпим. Вони звернули в бічну вулицю. Поминули кільканадцять брам, не заходячи до жодної, ніби на сьогодні заробили вдосталь. Зупинилися лише перед маленькою крамничкою, де продавали все й нічого — липучки на мух, невідомо кому потрібні в цю пору року, мотузки й квашені огірки.
— Все гаразд? — спитав сліпий і тільки тоді, коли хлопець, уважно розгледівшись довкола, притакнув, переступив поріг і — ніби йому раптом повернувся зір — упевнено рушив через порожнє приміщення, відхилив ситцеві портьєри, за якими, почувши його кроки, підхопився кучерявий чоловік, що досі переглядав газету “Новий Кур’єр Варшавський”, презирливо прозвану в народі “курвар”.
— От, нарешті, — обізвався той до сліпого. — Давай!
Старий висипав на стіл пригорщ загорнутих у папірці монет. Чоловік розгортав по черзі ті папірці, переглядав їх і кидав на підлогу. Його зацікавив лише один із останніх. Він підніс папірець до мерехтливого вогника карбідової лампи, потім сунув у полум’я й спалив. Повернув господареві всі монети, які були йому ні до чого.
— Кепський у тебе сьогодні виторг, — сказав він. І за мить додав: — Гукни хлопця. З’їсте трохи капусняку, а після обіду підете туди ще раз.
У кабінеті оберштурмбанфюрера Гайбеля було аж темно від цигаркового диму. На стільцях і в кріслах, зібраних з усього поверху, сиділи розкинувшись начальники служби безпеки міст і містечок цілої округи.
— Панове, — почав шеф гестапо і змовк, бо у відчинених дверях з’явився ще один із запрошених. Він роздивлявся, ніби шукаючи вільного місця. Гайбель вказав йому на крісло біля себе.
— Я вже гадав, Клосс, що абвер не цікавить тема цієї наради.
— Навпаки, пане оберштурмбанфюрер, — мій шеф надає великого значення боротьбі з партизанськими групами.
— Партизанськими, — повторив Гайбель, ніби смакуючи це слово. — Послухайте, панове, якою вишуканою мовою говорить наш абвер! Адже ми речі називаємо інакше: ми боремося з лісовим бандитизмом, боремося рішуче, нещадно, без жалю… І боротися з ним доведеться ще рішучіше і ще нещадніше, для цього ми сьогодні й зібралися тут…
Клоссові хотілося пирснути зо сміху, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. О, це вічне суперництво! Воно, звичайно, не погано, адже чимало справ можна владнати, лише вміло скориставшись з ворожнечі між службою безпеки і абвером. Клоссів шеф, полковник Роде, заздрить Гайбелю, Він ставить себе значно вище, та його дратує всевладдя СД. Не тому, що він ворог нацизму, ні, про Роде цього не можна сказати. Його почуття до Гайбеля чимось схожі на душевний стан старого аристократа, посадженого за стіл поруч з недавно розбагатілим вискочнем, вже не дуже впевненого у своєму впливі, але гордого минулим свого роду, прізвищем і знатністю. Він, певна річ, розуміє, що їх єднають спільні інтереси, що часом мусить принизитись, але це не тішить його. Гайбель і сам скидається на буржуя, котрий не дуже певно почуває себе за столом з фамільним сріблом і волів би краще кухоль пива на оцинкованому столикові в мюнхенській пивниці. Саме тому він бундючний, агресивний, силкується надолужити уміння триматися надмірною самовпевненістю. Клосс, який придивляється до них обох, знає, що насправді вони мало чим різняться між собою, знає й те, що обидва ладні нещадно й жорстоко придушити будь-який опір, і суть не в тому, як вони іменують партизанів, бо й один, і другий волів би їх знищити, а ще з більшою охотою привласнив би звитягу собі.
— Ось райони дій бандитських лісових груп, керованих Москвою й Лондоном, — долинув до нього голос Гайбеля. — Не приховуватиму від вас, панове, що їхня діяльність посилилась після Сталінградської трагедії. Активізацію бандитських груп помічено в квадратах Е-5, Н-1, С-3, — Гайбель підійшов до карти й погаслою сигарою вказував на місця, які називав. — Сліди перебування бандитів ми зафіксували і в квадратах А-1, А2 і Н-4, де ще місяць тому не було жодних інцидентів… Ясна річ: наша поблажливість робить ворога зухвалим. Нечисленні місцеві дії не виправдали себе, отож нам треба об’єднати зусилля. Найближчі тижні ми присвятимо запланованому й чітко визначеному завданню — очищенню нашої округи…
“Треба попередити хлопців, — міркував Клосс, — надто тих, що діють у квадраті А-2. Там повинен бути Бар-тек зі своїми людьми. Адже об’єднання тягтиметься кілька днів, отже, ми маєм ще трохи часу, та, мабуть, Гайбель боїться сказати все до кінця. Але це, може, й зайве робити в цьому товаристві… Найголовніше — перемістити радіостанцію, — далі снував думку Клосс, стежачи за сигарою Гайбеля, котра блукала по карті. — Ще сьогодні треба передати ці відомості Філіпові”.
Найкраще, коли він передасть разом з відомостями з полігона. О, той полігон. Через нараду він не поїхав туди, а там же не менш цікаво. Випробовують нову танкову броню, і йому треба б встигнути туди. Може, вдасться сфотографувати випробування — тоді було б все у повному комплекті.
Хтось торкнув його за плече.
— Закурюй, Гансе, — шепнув штурмфюрер Бруннер, простягаючи Клоссові шкіряний портсигар з золотою монограмою. Бруннер кохається в золоті, користується з моменту, коли воно йому нічого не коштує. У нього золоті зуби, вставлені нещодавно, товстий золотий перстень з печаткою і монограми скрізь, де тільки їх можна поставити — на портмоне, портсигарі, течці.
— Дякую, — відповів Клосс, припалюючи і з приємністю вдихаючи запашний дим.
Цей Бруннер з ним дуже ґречний. Єдиний гестапівець, котрого Клосс називає на ім’я. Спершу його непокоїла поквапливість, з якою Бруннер робив для нього дрібні послуги, боявся, що за цим криється якась підступність, а втім, він і досі не зовсім довіряє Бруннерові, проте вистачає в нього мудрості, щоб не нехтувати його приязню. Бруннер не має перед ним таємниць, а коли й має, то вони не стосуються службових справ, а це найбільше вигідно Клоссові. Не раз розповіді Бруннера підказували йому якусь справу, котрою він повинен зайнятись. Бруннер демонструє свою приязнь до Клосса і цим аж ніяк не схожий на Гайбеля, що не промине жодної пагоди докинути ущипливе слівце про абвер. “А може, — подумав Клосс, — Бруннер хоче через нього дізнатися про плани абверу?” Не виключено, що про їхні розмови він доповідає Гайбелю, та з них навряд чи можна про щось дізнатися, бо обер-лейтенант Клосс належить до небалакучих людей.
Якась нова нотка в голосі Гайбеля змусила Клосса відірватися од своїх думок.
— Донесення наших агентів з місць підтверджують дані радіопеленгу, що на території нашої округи діють дві диверсійні радіостанції. Одну з них нам вдалося засікти в квадраті А-2, а про всі зміни її місцеперебування нас негайно сповіщають. Ми могли б ліквідувати її, та не квапимося цього робити, щоб допомогти нашому агентові виявити контакти групи з радіостанцією та містом, де, напевно, мешкають її інформатори.
“Отже, Бартека викрито, — гарячково думав Клосс і, як завжди в такі хвилини, коли небезпека стає зовсім близька і майже фізично відчутна, його огортає спокій. Цей крижаний спокій — для нього сигнал тривоги.
— Наскільки я вас зрозумів, пане оберштурмбанфюрер, — втрутився він у розмову, — ви маєте агентів у партизанському загоні?
— Часом і нам щастить, Клосс. — Схвальні оплески заглушили слова шефа СД.
— Я перший привітаю вас, — поважно мовив Клосс, — коли ви захопите радіостанцію.
Гайбель не вловив у цих словах іронії, а може, не хотів її помічати.
— Це мені подобається! Ми мусимо покінчити з партикуляризмом, панове. Ліквідація банд, надто тих, найнебезпечніших, що, крім диверсій, мають ще й розвідувальні завдання, це спільна мета армії і служби безпеки.
Гайбель сів, закликаючи до дискусії. Та це вже не цікавить обер-лейтенанта; адже докладний протокол наради він завтра вранці отримає Клосс вибачився перед Гайбелем, сказавши, що сьогодні ще має зробити багато справ, і вийшов у коридор. Став коло відчиненого вікна, з насолодою вдихнув свіжого повітря.
— І справді пекельна задуха, — промовив хтось за спиною. Навіть не знаючи його голосу, Клосс сказав би, що це Бруннер. Тільки він уміє так тихо підійти ззаду. Полюбляє навіть це і тішиться, коли несподівано застукає когось. Клосс завше робить йому таке задоволення.
— Ти підкрадаєшся, як Віннету.
— Зустрінемося ввечері, Гансе? Пограємо трохи в покер?
— Як завжди, у пані Кобас?
— Ми йдемо цілою компанією, буде велика пиятика.
— Шкода, — мовив Клосс. В його голосі бринів справжній жаль. Обер-лейтенант, справді, дуже хотів би піти до пані Кобас, котра все більше цікавить його, й охоче помилувався б нею. “Треба буде це зробити”, — відзначив про себе.
— У тебе побачення? — спитав Бруннер.
— Та ти ж знаєш, — Клосс безпорадно розвів руками, — що шеф накинув на мене цей завод.
— Я щось чув. Випробування нового танка…
— Ну, Бруннер, — Клосс жартома посварився на нього пальцем, — тільки не намагайся виуджувати в мене військових таємниць.
— Я ненароком, Клосс; присягаюсь, ненароком, — голосно розсміявся Бруннер.
“Може, навіть занадто голосно”, — подумав Клосс, повільно спускаючись широкими сходами будинку гестапо.
Незважаючи на тривожні новини, про які дізнався Клосс на нараді в Гайбеля, настрій він мав чудовий. Добро, що йому відомо про небезпеку, треба попередити хлопців. Правда, трохи непокоїть його, що вони мають інформатора, хотів би забути про це, і знову й знову вертається думками до інших, приємніших подій.
Цей тиждень він вважає найбільш вдалим для себе. Інженер Майєр вчинив легковажно, залишивши його самого на п’ять хвилин у своєму кабінеті, де на письмовому столі лежали креслення прототипу танка. Та звідкіля ж йому знати, що відповідальний за таємницю випробувань офіцер абверу використає ці п’ять хвилин у непередбачений статутом спосіб. Мініатюрна з точним об’єктивом фотокамера, схована в ремінній пряжці з написом “З нами бог”, встигла зафіксувати все, що треба. Гарний шматочок! Фахівці невдовзі дістануть матеріал і, напевно, скористаються належним чином. Не щодня випадає така лафа. Клосс знає, що йому страшенно поталанило, і тому сьогодні, може, не так боляче, як завжди, відчуває на собі важкі погляди перехожих, що боязко обминають його, Він недбало козирнув мовчазному патрулеві жандармерії, а потім з усмішкою — поліцаєві. З усмішкою, бо цей поліцай нагадав йому позавчорашню сцену. Пришелепкувата червона пика того поліцая тремтіла, коли Клосс гримав на нього, не дуже перебираючи в словах. Він одразу втратив упевненість у собі, бурмотів, що вибачається перед паном німецьким офіцером, що гнався за перекупкою, котра…
— Це не означає, що ви можете штовхати німецьких офіцерів, — гримав тоді Клосс, зазираючи у вічі цьому здорованеві, що, здавалось, от-от мав розплакатися. Потім, уже спокійно, звелів запопадливому поліцаєві показати номер, поволі, не кваплячись, списав його з овальної бляшки, яку той послужливо підсунув йому аж під самий ніс Слухав, як здоровань скиглить, випрошуючи пробачення, і тішився, помічаючи вдоволені посмішки на устах перехожих. Відпустив його аж тоді, коли жінка з булками зникла з очей.
Клосс зупинився перед крамницею годинникаря. На вікні стояв годинник з двома маятниками. Він звірив з ним свою “Омегу” і упевнено пройшов до брами будинку номер тридцять два, піднявся на другий поверх і подзвонив у двері з емальованою табличкою, на якій було написано, що дантист Ян Сокольницький приймає щодня від десятої до сімнадцятої години. Якби на вікні замість некрасивого електричного годинника стояв блазень з циферблатом на животі, Клосс також звірив би свою “Омегу”, але браму з номером тридцять два байдуже оминув би, бо блазень у вітрині годинникаревої крамниці, що тішив дітлахів, повідомляв би про небезпечне становище. Це мало б означати — сталося щось з Філіпом або під загрозою одна з ланок зв’язку, яка з’єднувала Ганса Клосса, вірного офіцера місцевого абверу, з радіостанцією, що передає на далеку відстань зібрану або перевірену ним інформацію, яка наближає кінець тисячолітнього райху.
“Чому, — думав Клосс, — мало б щось статися?” Адже він уже три роки офіцер розвідки, а кожен тиждень приносить нові випробування, збагачує новими знаннями, які вчать уникати пасток, що чигають на нього. Йому не можна помилятися, помилка означала б тільки одне — загибель. Не тільки кінець життя — в двадцять чотири роки на це не дуже зважаєш, — а й кінець роботи, наслідки якої, на перший погляд мізерні й незначні (не щодня трапляється Майєр і його плани!), наближають кінець війни. Філіп — добрий напарник, його досвід конспіративної роботи допоміг їм організувати велику мережу, розплутати яку майже неможливо. Лишається тільки випадковість, а Клосс надто довго працює в розвідці, щоб допустити це.
Він відігнав невеселі думки й натис кнопку дзвінка під емальованою табличкою дантиста. Відчинив йому хтось із пацієнтів, які сиділи у вітальні, й одразу ж відсахнувся, побачивши німецьку форму.
— Danke,[21] — сказав Клосс.
Він сів на вільному стільці. Чоловік з пов’язаною рушником щокою відсунувся, хоч місця й так було досить. У вітальні сиділо з десять осіб.
“Філіп, мабуть, непоганий зубний лікар. Де він цього навчився? — подумав Клосс. — Адже половину свого довоєнного життя одсидів у в’язниці. Ну, може, не половину, але кілька років напевно таки одсидів.”
Люди мовчали. Клосс звик до цього, знає, що це його мундир відібрав у них мову. Охоче скинув би його зараз, побалакав би з цими людьми, послухав би анекдотів про “великого фюрера”, довідався б про успіхи англійців і росіян, про поразку японців на Далекому Сході і про дурощі Муссоліні. То нічого, що в цих розповідях було б багато перебільшення й оптимізму, тут ідеться не про правду, принаймні не про цей варіант правди. У мовчанні й поглядах, які вони нишком кидали на нього, Клосс відчував невидимий мур між собою й цими людьми, блідими й виснаженими, і хоч знав, що так мусить бути, що до кінця війни приречений носити цей мундир і бути самотнім, це його не втішало.
— Хто далі? — спитав чоловік у білому халаті й тільки тепер помітив німецького офіцера. — Bitte, bitte, Herr Offizier,[22] — мовив він і, впускаючи до кабінету обер-лейтенанта Клосса, безпорадно розвів руками, ніби хотів сказати пацієнтам: “Самі знаєте: не можу інакше”.
— Я б сам охоче покопирсався б у нього в зубах, — сказав чоловік з підв’язаною щокою, коли за лікарем зачинилися двері. На обличчях решти пацієнтів майнула легенька усмішка.
Покер, в який вони домовлялися зіграти, був, звісно, тільки приключкою до зустрічі. Спорожнивши кілька пляшок, ніхто з німецьких офіцерів, що зібралися в претензійному салоні пані Ірміни Кобас, не мав охоти грати в карти. Зрештою, пані Кобас і не приховувала, що цих кілька пляшок то лише вступ, що справжня пиятика тільки тепер починається. Вона кружляла між молодих офіцерів, сяючи усмішкою. її вечірня сукня мала занадто великий виріз на грудях, однак не настільки, щоб хтось міг подумати, ніби пані Кобас переступила межу, яку дозволяють правила дрібноміщанської пристойності. “Я трохи легковажна, але вельми пристойна жінка”, — наче підкреслювала вона своєю сукнею.
Гайбель якусь мить дивився на неї. Він по-своєму любив цю жінку, з якою мав щось спільне. Звичайно, їхні інтереси були не зовсім легальні, та й не такі, що могли б скомпрометувати шефа місцевого гестапо. Адже жодна інструкція таємної політичної поліції не забороняє проникати в певне польське середовище, тож, часом, задля добрих взаємин, потрібно зробити й якусь послугу… Незначну, звичайно. Боже мій! Райбель був досвідченим офіцером поліції, і його не так легко спіймати на чомусь компрометуючому. А якщо хто й вийшов завдяки пані Кобас із темних підвалів сільськогосподарської школи, де вже три роки міститься місцеве гестапо, то, напевно, це не був страшний ворог райху, хоча, щоб набити ціну, треба було іноді в цьому переконувати.
Гайбель усміхнувся, глянувши на рум’яну, розпашілу від ковтка коньяку Ірміну Кобас. що саме ставила платівку з сентиментальним танго, озиваючись то до одного, то до другого молодого офіцера, покрикуючи на опецькувату служницю, яка всунулася в кімнату, несучи супницю з паруючими фляками. Дивлячись на стіни, обвішані картинами Фалата і Коссака, він думав, що ці затягнуті в мундири й гомінливі шмаркачі мають парадоксальний вигляд на тлі цього салону, де гарні речі стоять поруч з безглуздою дрібноміщанською гидотою — витончений профіль дівчини, намальований якимось художником дев’ятнадцятого століття (Гайбелеві од випитого коньяку вже ліньки було встати і прочитати підпис автора), а обіч нього грубої роботи сувенір із Закопаного чи Криниці: сумний гураль з піднятим топірцем.
— Порожня чарка! — вигукнула пані Кобас. — Я хутко!.. — Вона побігла до буфета по пляшку, а Гайбель подумав, що хоч пані Ірміна свої тридцять відсвяткувала ще до війни, але вона й досі зовсім… ну, зовсім…
— Чи не пошукати б нам затишнішого місця? — спитав він, невдоволено позираючи на молодих обер-лейтенантів, які затягли вже пісню про Волгу. Це означало — невдовзі вони валятимуться під столом, а тверезіші гайнуть у місто шукати жіночого товариства. Пані Ірміна привітно усміхнулася. Гайбель підвівся, взяв її попідруч і вивів з кімнати, так ніби все тут було йому добре знайоме. У маленькій кімнаті, де вони, нарешті, всілися, він запримітив змайстрований у стилі рококо годинник, що стояв, на комоді, обдивився його, смикнув за шнурочок і почув мелодійний дзвін.
— Я захоплений вашим смаком, Ірміно. Це, мабуть, чимало коштувало.
— Родинна реліквія, — усміхнувшись, відповіла вона.
— Тоді у вашої родини був гарний смак. Якщо ви матимете колись щось подібне… — сказав він і збагнув, що пані Ірміна Кобас зробить усе, аби ця пам’ятка потрапила до його рук, бо дружба з шефом гестапо дає їй змогу зібрати значно більше таких “родинних пам’яток”, ніж їх могло б вміститися в цій п’ятикімнатній міщанській квартирі.
— Тож повернімося до наших інтересів… — заговорив про інше Гайбель.
— Скільки? — запитала, мружачись, пані Ірміна.
— Я перевірив. Це багаті люди.
— Війна завдала шкоди навіть багатим. То як?
— Ви знаєте ціну таких послуг, — мовив Гайбель. — До того ж посада чоловіка цієї пані… Ну, скажімо, десять тисяч злотих і двісті доларів, люблю круглі цифри.
— Більшість чоловіків, оскільки я непогано знаю цю стать, — усміхнулася пані Кобас, і цей усміх мав переконати Гайбеля, що вона таки добре знається на них, — не дала б і щербатого мідяка. А граф хоче заплатити, одначе стільки справді не може. Та й вам так само, як і мені, відомо, що пані ця зовсім не винна і для вас аніскільки не страшна.
— Дурниці. Невинних людей не затримують на словацько-угорському кордоні.
— Туга за інтернованою в Угорщині родиною…
— Пані Ірміно, — докірливо промовив Гайбель. Його тішив цей торг.
— Ну, гаразд, але я лише посередниця, а граф справді не може заплатити більше восьми тисяч і ста доларів. Повірте на слово, що мені з цього? Я хочу помогти чоловікові, що скніє в розпачі. Він так кохає свою дружину! Аристократія може завжди знадобитися, вона ще не втратила своїх впливів.
— Не будемо дріб’язковими, — закінчив Гайбель. — Хай буде вісім і сто п’ятдесят доларів.
— Ви немилосердний, — сказала Ірміна. Підійшла до секретера, відчинила маленьку шухляду й подала Гайбелеві пакетик.
— Я певен, що рахувати не треба, — мовив він. — Графиня вийде на цьому тижні, але, слово честі, пані Ірміно, я це роблю тільки задля вас.
— Постараюсь дістати вам такий годинник, — усміхнулася пані Кобас. — Тепер трапляється інколи придбати справжній витвір мистецтва за центнер картоплі.
— А я дістану для вас флакон духів з самого Парижа, — відповів Гайбель і поцілував їй руку.
В цю мить до кімнати зайшов Бруннер.
“Цей неотеса ніколи не навчиться добрих манер, — подумав Гайбель, — міг би принаймні постукати”.
— Де ви лишили свого приятеля Клосса, ви ж мали привести його з собою? — Пані Кобас, здавалося, анітрохи не збентежилась.
— Пані Ірміно, схоже, що Бруннер хоче зіпсувати мені вечір службовими справами, — встряв Гайбель.
Пані Кобас зрозуміла: їх треба залишити наодинці.
— Що трапилося? — буркнув Гайбель, коли Ірміна вийшла.
— Я змушений був заарештувати дантиста.
“Ідіот чи зрадник?” — подумав Гайбель, дивлячись на Бруннера. Три години тому почали стежити за будинком. номер тридцять два па головній вулиці. Один з найкращих Гайбелевих агентів на кличку Вольф після трьох місяців пронюхування виявив, що в місті під чужим прізвищем мешкає видатний діяч комуністичного руху. Коли він довідався про його адресу і можна було терпеливо чекати, доки в тенета попадуть люди, зв’язані з більшовицькою агентурою, Бруннер, права рука Гайбеля, не завдавши собі навіть клопоту попередити про це шефа, заарештовує дантиста, який, можливо, досить цікава постать, але якого й так можна було прибрати до рук, а заодно викрити мережу зв’язків цього типа, який, мабуть, не припиняв своєї діяльності; не виключено, що він є зв’язківцем або ж має пряме відношення до тієї невловимої радіостанції, що не дає Гайбелеві спати.
— Що це значить “змушений”? — спокійно запитав він. — Чи вам, Бруннер, остогидло тихе життя в цьому містечку? А може, ви нудьгуєте за російським морозом? Хто вас учив так працювати? Заарештовувати, постеживши всього три години, — це зовсім неграмотно1
— Послухайте, — урвав його Бруннер. — Не було іншого виходу. Мої хлопці побачили сліпого музиканта, який цигикав щось у подвір’ї коло цього будинку. Сиділи в сторожці, і сторож пробалакався, що сліпий приходить сюди двічі або й тричі на день. І в ту ж мить йому кинули монету. Саме з того вікна — ви знаєте, з якого. Хлопці назирці пішли за ним, як було наказано, щоб побачити, куди ж він подасться, бо Руге слушно запідозрював: папірець, в який загорнуто монету, може бути запискою. Але поводир, що ходить із сліпим, запримітив, що, за ними стежать. Він витяг з кишені гармоніста якийсь папірець і, вдаючи, що припалює сліпому цигарку, спалив записку. Руге вирішив, що чекати більше нічого. Я вчинив би так само.
— Якщо це сталося на вулиці, не слід було чіпати дантиста.
— Те щеня втекло від них, пане оберштурмбанфюрер. Вскочило до якоїсь брами, а там, певно, був вихід на іншу вулицю, бо тільки його й бачили. Від записки лишилася одна фраза, точніше, частина її: “Я-23 повідомляє, що транспорт 123 бронетанкової диві…” Тепер ви розумієте, що не було іншого виходу. Те щеня, напевне, його попередило б. Ми, звичайно, не могли чекати, поки зникне дантист.
— А музикант? Він, певне, од вас не втік? А може, ваш Руге дозволяє втікати й сліпим?
— Як тільки почали стріляти в поводиря, він щось крикнув йому, а коли Руге підбіг, сліпий був уже мертвий. Перекушена ампула з ціаністим калієм спотворила йому обличчя…
— Ходімо, — сказав Гайбель. — Мусимо з’їсти кашу, якої ви наварили.
Пані Ірміна Кобас не затримує їх, не нагадує навіть Гайбелеві про свою приятельку графиню, а Бруннерові — про обіцянку привести симпатичного обер-лейтенанта Клосса.
— Годі й казати, — промовив Гайбель, грюкнувши дверцями “мерседеса”, — добре відзначилися ваші йолопи Дозволили втекти хлопцеві й сліпому! Ви ж, мабуть, збагнули, Бруннер, що цей сліпий зухвало втік од нас.
Бруннер мовчав, знав свого шефа, знав, що будь-яка відповідь може тільки дужче роздратувати оберштурмбанфюрера Гайбеля.
Клосс не міг зосередитися. Він вдивлявся у шахівницю, але замість того, щоб обмірковувати черговий хід інженера Майєра, який сидів навпроти нього, мимоволі намагався підсумувати сьогоднішній день. Передусім — нарада у Гайбеля. Його не дуже захоплювала перспектива, що доведеться відсидіти кілька годин у повному цигаркового диму кабінеті шефа гестапо, та ця на перший погляд звичайнісінька собі нарада перевершила всі сподівання. На ній він довідався про небезпеку, яка нависла над загоном, що охороняв радіостанцію, а з Гайбелевого натяку виходило, що СД має агента в самому загоні або десь поблизу від нього. Клосс вирішив будь-що попередити Філіпа. Агента поблизу радіостанції треба позбутися, навіть якщо довелося б і розформувати увесь загін. Адже тільки завдяки радіостанції його ризикована робота має якийсь сенс. Отримана інформація надходить до штабу, а там, долучившись до інших матеріалів, вивіданих з різних джерел, допомагає уявити справжнє розташування сил, а часом і наміри ворога. Інколи радіостанція просто необхідна, наприклад сьогодні: якщо йому вдасться випитати в Майєра, коли саме закінчиться випробування зразка танка із зміцненою бронею, він мусить це негайно передати Філіпові. Танки будуть швидко демонтовані, щонайдовше тільки одну добу вони лежатимуть на заводському складі, потім вирушать далі. Може, до Протекторату, може, в басейн Руру. Тільки на той час масове бомбардування з повітря може знищити всі зразки разом з документацією. Опівночі черговий вихід в ефір, отже, лишиться ціла доба для приготування нальоту, навіть коли б випробування й закінчились сьогодні. Повинні встигнути. Рік праці штабу науковців під керівництвом інженера Майєра піде прахом, може, навіть він сам загине — заводський готель міститься над складами.
Клосс нічого не має проти Майєра. Цей мужчина, якому ледь перевалило за сорок, із згорбленою, як у шістдесятирічного діда, спиною викликає в нього не антипатію, а навпаки — довіру, йому вже, певне, остогидла війна, можливо, він і не належить до партії нацистів, але ж працює на них, і це важливо. Його талант слугує війні, бодай би сам Майєр і ненавидів її, зміцнює фашизм, бодай би Майєр і не був фашистом.
— Ваш хід, обер-лейтенанте.
— Я думаю, — відповів Клосс. — Загнали ви мене в скрутне становище, мушу втратити фігуру.
— Зізнайтеся, Клосс. Ви й не думали про шахи. Ви витали в думках десь далеко-далеко… Родина?
— Майже, — відказав Клосс. Його вразила проникливість цього виснаженого чоловіка з тремтячими руками.
— Годі вже, — мовив Майєр, складаючи фігури. — Мені теж важко зосередитися, а колись, здається, добре грав.
— Ну що ж! Після сповненого успіхів дня… Генерал був захоплений. Коли все буде гаразд, ваш танк за кілька місяців перестане бути зразком. Ви повинні бути щасливі, Майєр.
— Був би, якби знав, що він наблизить кінець війни хоча б на один день.
— Ви хотіли сказати, — Клосс усміхнувся і простяг інженерові пачку цигарок, — хотіли, певно, сказати, “якщо мій танк наблизить хоч на день нашу перемогу”?
— Хіба кінець війни вже не означає перемоги?
— Ви маєте рацію, Майєр. Кінець війни може означати тільки нашу перемогу.
Майєр допитливо глянув на нього, затягся цигаркою й примружив очі, в які зайшов дим.
— Коли б я не полюбив вас за ці кілька днів, Ганс, то ладен був би подумати, що ви мене…
— Перевіряю? Ні, — щиро розсміявся Клосс. — Таких людей, як ви, перевіряє їхня справа. Найліпша рекомендація вашої відданості справі — це танк.
— Справді? — глузливо запитав Майєр. — А якби я проектував трактори для сільського господарства або портові крани?
— Стривайте, адже підйомний кран Майєра…
— Тридцять другий рік! Як це давно! Ви цікавилися портовими кранами?
— У сорок першому році я мав захищати диплом у Гданському політехнічному інституті.
— Ви захищали європейську цивілізацію. — У голосі Майєра відчутно забриніла1 насмішка. Він раптом став серйозний: — Чи можу я вас щось попросити, Гансе, чи могли б ви щось для мене зробити?
— Постараюсь.
— Скажіть мені правду. Адже ви з абверу, ви знаєте, мусите знати значно більше, ніж потрапляє до газет. Що насправді було в Гамбургу? Це для мене дуже важливо: там мешкають дружина з дитиною й батьки.
— Вчора був наліт, — процідив крізь зуби Клосс. — Я чув про якийсь наліт, не знаю подробиць, але в нас у Гамбургу чудова зенітна артилерія.
“Боїшся, нарешті боїшся, — не без задоволення подумав Клосс. — Твоя дружина, твої батьки… А що в тридцять дев’ятому, коли бомби падали на Варшаву, або в сороковому, коли руйнували Лондон? Там теж були чиїсь дружини й чиїсь батьки; тоді ти теж не любив війни чи перестав її любити лише тепер, коли зрозумів, чим це пахне?”
Він би розповів йому про своїх родичів, чиїх могил уже ніколи не зможе знайти, струсонув би ним, постукав би пальцем по цій страшенно дурній німецькій голові, хоча й знає, що ця голова народила багато сміливих технічних проектів і могла, б служити миру так, як зараз служить війні. Жаль йому було цього чоловіка, що заплутався в тенетах, з яких не в змозі вибратися, а водночас відчував задоволення, що вони, німці, спробували нарешті, що таке страх і тривога.
— Ви не хочете мені сказати, — порушив мовчанку Майєр. — Значить, це правда. Унтер-офіцер з нашої їдальні сказав мені по секрету, він теж родом з Гамбурга. Дев’ять годин тривав безперервний наліт… Почали англійці вночі, а скінчили американці серед білого дня. Наш будинок недалеко від порту. Вчора телефон не відповідав цілісінький день.
“Що я йому скажу? — міркував Клосс. — Втішати його? Унтер-офіцер з їдальні добре поінформований, мабуть, слухає закордонні радіопередачі. Це треба запам’ятати — така інформація може стати в пригоді. За слухання Лондона унтер-офіцерові з їдальні загрожує Східний фронт, а то навряд щоб було його мрією. Він ладен зробити все, аби уникнути цього. Він родом з Гамбурга — робітничого міста. Там гітлерівці завжди програвали — гамбуржці голосували за соціал-демократів і комуністів”.
Клосс переглядав сьогодні вранці бюлетень з позначкою “цілком таємно” і довідався: те, що звалося Гамбургом, сьогодні — суцільна руїна.
— Очевидно, обірвана лінія, — голосно мовив Клосс, — але це ще нічого не значить. Скажіть мені, будь ласка, вашу адресу, імена батьків, дружини й дитини. Спробую додзвонитися по військовому проводу.
Майєр написав кілька слів на папірці, мовчки й довго стискав долоню обер-лейтенанта.
“Це безглуздо, — думав Клосс, — я співчуваю йому зараз, розумію його тривогу. Але ж сьогодні опівночі в ефір полине моє донесення, і буде зруйновано завод, знищено плоди багатомісячної праці цього чоловіка з глибоко запалими очима, а може, навіть убито і його самого”.
— Проклята війна, — сказав Майєр і відвернувся. Заходився складати папери. Коли Клосс був уже на порозі, почув уривчастий Майєрів голос: — Ви мусите сказати мені правду! Мусите!
Хлопець плакав тихо, не соромлячись сліз.
— Я лишуся тут, — схлипнув він.
— Лишишся, — відповів Бартек. — Поки що лишишся, а потім щось придумаємо, їж. — Він подав йому тарілку з гарячим супом.
— Коли б я одразу прибіг до крамнички, кали б не петляв вулицями, ми б устигли попередити Філіна, а так…
— Ти мусив петляти, — сказав Бартек. — Добре, що попередив годинникаря.
— Він при мені виставив блазня, — мовив хлопець. — Але чим це допоможе Філіпові?
— Годі рюмсати, — урвав його Флоріан, той самий кучерявий чоловік, якому сліпий передавав дані у комірчині за крамничкою. Він різкий і своєю різкістю хоче допомогти хлопцеві, на чию долю випадає таки важкий, як на його шістнадцять років, тягар випробування.
Флоріан подумав про смерть сліпого. Два тижні тому він особисто дав йому ампулу з ціаністим калієм. Старий давно випрошував її в нього.
— Я боюся, — сказав він, — що коли потраплю до їхніх рук, то ще викажу вас. Страшенно боюся болю Дій мені щось таке, що діє одразу.
І Флоріан дав йому ту ампулу. І хоч знає, не ми зробити інакше, все ж відчуває частку і своєї вини в тому, що гармоніст помер.
— Виспись, — мовив Бартек і кинув хлопцеві кожух на дерев’яну скриню.
В сусідній кімнаті, найбільшій у цій лісовій сторожці, де вони сиділи вже третій місяць, Анка-радіотелеграфістка готувалася до виходу в ефір.
— Коли побачиш, що не вкладаєшся в часі, — кинув їй Бартек, — то передусім передай останні інформації Філіпа. Знаєш, ті, що від Я-23.
— Спробую вкластися в часі. Починаю. Не заважайте. — Палець її затремтів на телеграфному ключі. Бартек якусь мить не зводив з неї очей, ніби хотів ще щось сказати, потім обережно присунув до вікна два стільці, сів і запросив сісти Флоріана.
— Він встиг нас попередити, — мовив Бартек. — Певно, його арешт не має нічого спільного з тим, що готується тут. Бо тоді… — Він замовк.
— Ти думаєш про Я-23? — спитав Флоріан. — Хто це саме?
Бартек запитливо глянув на нього. Невже Флоріан агент гестапо? Ні, це неможливо. Але ж в донесенні Філіпа говорилося ясно: “Не виключено, що в загоні перебуває агент гестапо”. Тільки ж Флоріана завербував Філіп. Вони підтримували між собою зв’язок уже понад рік. У Флоріана було багато можливостей провалити групу через радіостанцію. Він завжди знав, де вони переховуються. Що означало це попередження Філіпа? Чи запідозрював він когось конкретно? На жаль, Філіп уже нічого не скаже.
Флоріан зніяковів під пильним поглядом Бартека. Добре знайомим Бартекові жестом він розкуйовдив чуба.
— Вибач, — мовив, — це безглузде запитання.
Цей жест, невідомо чому, заспокоїв Бартека, розсіяв його сумніви.
— Найгірше, — сказав Бартек, — що Я-23 ще сьогодні мав передати відомості про термін бомбардування заводу. “Тітка Зюзанна” чекатиме. У Філіпа теж є ціаністий калій? — пошепки спитав він.
— Ти гадаєш, що він ним скористається?
— Ні. Якщо гестапівці мають хоч трохи глузду, вони його пожаліють. На це вся надія.
— А потім боєм його звільнити чи як?
— Про те подумає округа. В усякому разі, без дозволу людини, яка стрічалася з Філіпом, — без Я-23, — робити цього не будемо.
— Коли Я-23 не схоплено… — спохмурнів Флоріан.
— Сподіватимемося на краще. Я зустрінуся з кимось із округи ще сьогодні. Буде нарада. Слушна нагода, щоб попередити хлопців з інших загонів про наміри СД. До мого повернення, — Бартек встав і потягнувся, — командуватимеш загоном ти. В разі чого, знаєте, куди тікати. Вистав охорону з боку колії.
— Так, — виструнчився Флоріан.
Анка скінчила пересилання, замкнула шафу, підійшла до Бартека.
— Що зробити опівночі? В час виходу в ефір. “Тітка Зюзанна” нагадує, щоб повідомили їй день і годину нальоту.
— Оголосиш перерву. — Погладив її по щоці. — Відгукнемося днів за три на резервній хвилі. Скажеш, стався великий провал: заарештовано Філіпа, а можливо, й Я-23. — Він різким рухом пригорнув її й поцілував у губи.
— Сподіваюся, — сказав він уже з порога, — що застану вас тут…
— Янку, Янку, — верещала закутана в хустку жінка, висунувшись з вікна переповненого вщерть поїзда вузькоколійки. — Вій лишиться, дурненький, лишиться! — лементувала вона.
Малий, смішний локомотив здригнувся й потяг, важко пихкаючи, кілька невеличких вагонів. Молодий чоловік біг якусь хвилину обіч поїзда, потім схопився за поручні останнього вагона, повис на мить у повітрі, бо поїзд набрав уже швидкості, але, врешті, йому вдалося присісти навпочіпки на підніжці.
— Ну от і все гаразд, — мовив Клосс. — Устиг сісти.
Жінка подякувала йому самими очима й відсунула трохи клунок, що тиснув Клоссові ногу.
Добре йому, хоч і тісно. Вбранням він майже не відрізнявся од решти пасажирів. Приладнався до окупаційної дійсності. Інтелігентний Роде, певно, роззявив би рота від здивування, коли б побачив його в цій цивільній куртці зі смушевою обшивкою, в бриджах і чоботях, у кепці, недбало зсунутій набакир. Клосс дуже рідко одягається в цивільне. Це надто небезпечно. Хоч походжати в мундирі офіцера вермахту на вулицях міст Генерал-губернаторства теж не вельми проста штука. Та, про всяк випадок, він забезпечив собі алібі. Подзвонив до Роде й розповів про підозри гестапо: в навколишніх лісах нібито діє партизанська радіостанція. Шкода, що її ліквідує Гайбель, а не абвер. Роде клюнув на приманку. Тоді Клосс запропонував йому, що він сам спробує дістатися до радіостанції. Роде зрадів, але про всяк випадок застеріг Клосса, що він іде на власний риск. Що ж, завтра треба буде йому доповісти — знайти радіостанцію, на жаль, не вдалося. Той скривиться, напевно, скаже, що з самого початку не вірив в успіх цього заміру, а можливо, коли буде в доброму настрої, похвалить Клосса за відвагу. Але Клосс дістанеться до радіостанції. Мусить до неї дістатися ще сьогодні, до настання ночі, бо знає, що рівно о першій годині нуль-нуль радіостанція вестиме передачу. Востаннє, щоб інформація про день виїзду інженера Майєра разом із зразками його танків дійшла, змогла дійти туди, звідки мають вислати ескадрилью бомбардувальників, щоб унеможливити виїзд.
Довідатися про точну дату виїзду йому допоміг випадок. Він подзвонив Майєрові за півгодини по тому, як вийшов з заводу, аби сказати йому, що військова лінія до Гамбурга так перевантажена, що тільки десь у п’ятницю він зможе довідатися про долю його родини.
— На жаль, буде надто пізно, — відповів Майєр. — У четвер на світанку виїздимо. — Йому і невтямки було, що цією єдиною фразою він обернув завод разом з зразками танків на згарище.
А щоб це могло статися, Клосс вирядився в цивільний одяг, що зробило його звичайним молодим чоловіком як на ту пору, весну сорок третього року, який, очевидно, займається конспірацією або принаймні контрабандою.
Певна річ, поїздка до лісу була викликана крайньою необхідністю. Він зважився на це тільки тоді, коли по дорозі до Філіпа, за старою звичкою, затримався перед вітриною годинникаря, щоб перевірити свій годинник. Йшов правильно. Але точний час показував не бридкий годинник з двома маятниками, а паскудний блазень з циферблатом на животі. Клосс, не оглядаючись, поминув браму будинку номер тридцять два. Зупинив рикшу, що саме проїздив, і звелів везти на Затоже. Найперше, що йому треба зробити, це попередити Філіпа. Ллє в районі маленьких будиночків для однієї родини, де в тітки мешкав Філій, вій помітив чорного “оппеля”, реєстраційний номер якого запам’ятав. На ньому їздив Бруннер. Щедро винагородивши рикшу, який, певно, страшенно здивувався, чого це раптом офіцерові вермахту забаглося проїхатись, повернув до центра міста. З першої ж аптеки задзвонив по трицифровому номеру. Відповіли, що пап Козьол виїхав через хворобу бабусі й не відомо, коли повернеться. Це був пароль, що означав тривогу.
“Чи Філіпові вдалося зникнути? — розмірковував Клосс. — Яке саме кільце ланцюга порвалося? Чи був це постріл наосліп, чи ланка добре розробленої операції?”
Клосс оддав би чимало, щоб знати відповідь на ці запитання. Коли б йому принаймні довідатися, що годинникаря не викрито. Те, що той устиг виставити блазня, ні про що не свідчить. Якщо гестапо розгадало систему зв’язку, то воно викрило й годинникаря і в кімнатці за крамничкою чекає на клієнтів. “Ні, іншого виходу немає”, — розмірковував далі Клосс. Він мусить зробити цю ризиковану подорож і зустрітися з Бартеком, бо тільки так можна передати інформацію, від якої залежить багато чого. І спробувати заново налагодити втрачений зв’язок. Але риск великий. Надто після ранкової конференції в Гайбеля. Клосс мало вірив його похвальбі. Людей з групи, що охороняє радіостанцію, добирали дуже старанно, а Бартек надто обережний, щоб тримати в себе когось, хто викликав бодай би тінь підозри. Одначе ця пиха Гайбеля. йому щось відомо. Це, напевно, не брехня. “А може, — Клосс аж злякався цієї думки, — уся ця конференція була влаштована задля нього. Може, Гайбель вже знає про його роль і тепер чітко продуманими ударами розриває його мережу, щоб побачити, що він робитиме?” Неможливо! Не тому, що Клосс не визнає за Гайбелем таланту поліційного винюхувача, а тому, що викриття не могло початися з нього. Це було б завелике щастя для Гайбеля — викрити офіцера абверу як польського агента. Він би не подарував собі цього…
— Прошу. — Жінка простягла йому яблуко. — Покуштуйте, — відірвала його від думок. — Ви теж до Трокішок?
Клосс щось невиразно пробурмотів, жінка зрозуміла це як нехіть до розмови й не наполягала. В вагоні було тихо, нікому із стиснених, як оселедці в бочці, людей не хотілося розмовляти. Пофарбована в голубий колір лампа, що висіла під стелею, справляла незвичайне враження, надаючи обличчям якогось фіолетового відтінку.
Клосс витяг цигарку, запалив і побачив, що в пачці лишилося всього кілька штук. Певно, Курт поділився а ним. Він дуже палив і не раз уже потроху обкрадав Клосса на кілька цигарок — йому було замало своєї частки. Клосс вдавав, що не помічає цього. Курт, здається, своя людина. Зустрів його на сходах, коли виходив уже в цьому цивільному вбранні.
— Ви схожі на справжнього партизана, — усміхнувся Курт. — Вам добре в цій одежі, пане обер-лейтенант, — може, навіть краще, ніж у Feldgrau…[23]
“Невже це був натяк, частина змови, невже Курт відігравав тут якусь роль?” — Клосс відігнав цю думку. Просто він сказав те, що йому відразу спало, на гадку. Курт не дуже приховував свою нелюбов до захисного кольору.
Клосс пригадав учорашній ранок. Він їхав всюдиходом-амфібією на полігон, де випробовували на міцність нову, дослідну броню танка. В кінці полігона, обіч заростів, він наказав Куртові зупинитися нібито за потребою. Йому вистачило всього дві хвилини, щоб витягти з ремінної пряжки фотоапарат і тричі підряд натиснути на кнопку. Коли Клосс вийшов на шлях, вдаючи, що застібає мундир, Курт засміявся: “Ви, пане обер-лейтенант, пішли за кущі, щоб сховатися від мене, а там, — він показав на групу людей, що наближалася до танка, — вами міг милуватися весь штаб на чолі з генералом. Я б сам це залюбки зробив…” — “Що?” — не второпав Клосс. “На самого генерала”, — відповів Курт, зухвало дивлячись йому в очі. Клосс мусив осмикнути його. Але на Курта це не подіяло. Він знав, що коли б обер-лейтенант Клосс хотів його скривдити, то зробив би це давно.
Рік тому до Клосса потрапила справа кількох німецьких солдатів, у яких було знайдено гумористичний тижневик, що його видавало польське підпілля німецькою мовою. Всі вони вдавали з себе здивованих, твердили, що вперше бачать “це свинство”. Але в документах Курта, хлопця з Битома, Клосс знайшов чимало цікавого: якийсь арешт за анекдоти, дисциплінарне стягнення з пропозицією послати на Східний фронт за розмови польською мовою. З цього видно, що Курт не палає любов’ю до райху Адольфа Гітлера. Коли Клоссові вдалося якось зам’яти справу, він постарався зробити Курта своїм ординарцем, показавши йому перед цим весь матеріал проти нього. Найменшою карою, що чекала на Курта, був штрафний східний батальйон. Курт зрозумів. Він інтелігентний ординарець, вміє берегти таємницю й ніколи не ставить зайвих запитань. Між ними зав’язалося щось схоже на дружбу, і Курт цінував це високо. Ні, він не дав би втягти себе ні в яку змову проти нього, не зумів би лицемірити. Клосс переконався в цьому не раз.
Поїзд трясся, видираючись на гору, рухався дуже повільно, стріляючи в небо пучками оранжевих іскор. Клосс, притиснутий до вікна, вдивлявся в сутінки, що дедалі густішали. Поволі пропливали стовбури беріз. І тоді він збагнув, що всілякі спроби відкинути думку про найгірше — це ошукування самого себе. Враз помітив і те, що намагається відкинути, віддаючись новим думкам і спогадам. Він ще не знав чому; не мав поняття, чи арешт не був випадком, злим жартом долі. Клосс любив Філіпа, цінував його спокій, витримку, швидку реакцію і здатність одразу виносити рішення.
Якось вони сиділи разом до півночі в потайному місці в будинку Філіпової тітки. Філій глянув на годинник і сказав: “Ну, нам даровано ще один день”.
Клосс зрозумів тоді, що Філіп живе відчуттям безнастанної небезпеки, очікуючи найгіршого. А Клосс не міг би так. Він вірив у свою щасливу зірку, мріяв, що по війні скінчить Гданський політехнічний інститут і з непохитною впевненістю чекав здійснення свого наміру. Одразу ж після наради в Гайбеля він побіг до Філіпа, щоб застерегти його від небезпеки, яка нависла над загоном. Сказав також” що повідомить, коли довідається про термін закінчення випробувань нового танка. “Я передам”, — відповів дантист. Потім наказав Клоссові зойкнути, а помітивши його здивований погляд, пояснив: “Пацієнти здивуються, коли ти не закричиш у кріслі зубного лікаря”.
Отакий він, Філіп, не забуває жодної дрібниці. Коли Клосс уже виходив, він сказав: “А проте тобі треба побувати в мене і пацієнтом. Три горішні зуби в тебе справді починають псуватися”. Тоді Клосс відповів йому: “Нічого з цього не вийде, я страшенно боюся дантиста…”
Хтось, стоячи на підніжці вагона, почав відчиняти двері. Клосс захитався, вхопився за полицю, щоб не впасти. До вагона втиснувся той хлопець, що скочив на підніжку в останню хвилину, коли поїзд вже рушив.
— Янку, — мовила жінка в хустці, — ах ти, мамуло, ледь не лишив мене з багажем.
— У Трокішках чекають жандарми, — випалив хлопець, важко дихаючи.
— Облава! — істерично вигукнув хтось. — Гальмо, треба загальмувати!
— Тихо, — заспокоїв їх Янек, — зараз почнеться ліс, там і зупинимо.
У вагоні зчинилася жахлива метушня. Багаж, що його стягали з полиць, падав на голови пасажирів, викликаючи ще більше замішання й гармидер.
Клосс вискочив разом з усіма, перейшов колію, лишаючи подорожніх, що з клунками тяглися лісом у напрямі містечка. Огледівся: за ним нікого нема. Поминув широку галяву, сховану в гущині, дістав карту й компас. Присвітив собі ліхтариком, потім вибрав напрямок і попростував по бездоріжжю.
Різке сліпуче світло вдарило йому просто в обличчя. Філіп замружив очі.
— Виходь, — гримнув гестапівець.
Спираючись руками об стіни тісної й темної хижі, він спробував підвестися. Ноги затерпли, лікті ковзали по слизькій, пофарбованій олійною фарбою стіні. Гестапівець брутально вхопив його за борт піджака й допоміг стати на ноги. Філіп підвівся, ступив крок, потім — другий. Торкнувся рукою розбитого, спітнілого обличчя. Захитався.
— Швидше! — буркнув німець, випихаючи його в коридор.
Десь за спиною грюкнули двері камери, з протилежного боку коридора двоє гестапівців тягли чоловіка, що стогнав, його голова підскакувала на нерівній цементній підлозі. Ось і сходи. Вузькі, брудні, без поручнів. Філіп ступав через силу, намагаючись лічити сходи — сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Гестапівець зупинився, постукав у якісь двері, відчинив і вштовхнув Філіпа в кімнату.
Спершу він збагнув, що не чує своїх кроків — м’який килим глушив звуки. Підвів очі. Глибокі шкіряні крісла, пригашене світло, фанеровані меблі, під величезним портретом Гітлера невеличкий письмовий стіл.
— Сідайте, будь ласка, — почув тихий голос. Тільки тепер він помітив, що за столом сидить чоловік у чорному мундирі. Впав у крісло.
“Судячи з розповідей, це, мабуть, сам Гайбель”, — спроквола подумав Філіп.
Чоловік підвівся з-за столу, підійшов, придивився до понівеченого Філіпового обличчя. І Філіп побачив великі коричневі плями на своєму халаті.
— Бруннер! — вигукнув Гайбель.
З-за портьєри тихо, як тінь, вийшов Бруннер.
— Що ви з ним зробили? — спитав Гайбель. — Чому ви така нерозумна худобина, що вміє лише бити? Вийдіть, ми ще з вами поговоримо… Пробачте, — мовив він, схилившись над Філіпом. — Щиро прошу пробачити.
— Що? — не розчувши, спитав Філіп.
— Прошу пробачити, — повторив Гайбель. — На жаль, ми не самі добираємо собі співробітників, вдовольняємося тими, яких нам пришлють. Палите? Я хотів би з вами порозмовляти. А може, ви надто стомлені, може, ви згодні відкласти нашу розмову до завтра? — Гайбель підніс дантистові вогню, а потім припалив і сам. — Я не люблю, коли б’ють, — вів далі, — і не хотів би віддавати вас знову до рук мого співробітника. Я прихильник розмов. Розважливих розмов, які ведуть розсудливі люди. Чи можу я вважати вас розсудливою людиною, лікарю?
— Чому ж, — відповів Філіп і затягся цигаркою.
— Я радий, — сказав Гайбель. — Ваше прізвище?
— Сокольницький, Ян Сокольницький, — ледве вимовив Філіп. Він говорив з зусиллям, кожен порух щелеп завдавав йому болю.
— Я просив назвати ваше справжнє прізвище, — посміхнувся Гайбель, а побачивши, що Філіп мовчить, додав: — Однак ви не хочете бути розсудливим. Але я все ж сподіваюся, не втрачаю надії… — Він підійшов до столу, розгорнув течку. — Ви нас недооцінюєте, пане Сокольницький, даруйте, пане Філіп’як… — Він глянув у вічі чоловікові, що сидів, потонувши в кріслі, і, не помітивши ані тіні цікавості, почав читати: “Юзеф Філіп’як, народився 9 травня 1900 року в Лодзі, в 1924 році був засуджений за комуністичну діяльність на чотири роки, в 1929 році — на п’ять років, а в 1936-му — на вісім років. Партійна кличка — “товариш Філіп”. Все правильно?
— Моє прізвище Ян Сокольницький, — зібравшись з силами, повторив Філіп.
— Ми обидва знаємо, що ніякого Сокольницького не існує: ваш німецький паспорт фальшивий. Навіщо упиратися? Я особисто ставлюся з повагою до переможених супротивників, але тоді, як усвідомлять, що вони переможені. Ми знаємо все або майже все. Вашу лояльність може підтвердити тільки ваше щире зізнання. Речей, знайдених під час обшуку у вашому зубному кабінеті, цілком досить для обвинувачення.
— Я нічого не знаю, — мовив Філіп. — Я наймав цей кабінет щодня лише на кілька годин.
— Не будьмо дітьми, пане Філіп’як. Якщо ви назвете нам прізвища своїх агентів і співпрацівників, ми збережемо вам життя. Певна річ, не звільнимо вас, бо ви були у змові проти німців, але збережемо життя… Де радіостанція?
— Не знаю.
— Хто передавав інформацію про пересування наших військ?
— Не знаю, — повторив Філіп.
— Хто такий Янек?
Дантист уперто мовчав. Гайбель дивився на нього якусь мить, потім натиснув на кнопку дзвінка. Коли гестапівець з’явився на порозі, щоб вивести Філіпа, Гайбель сказав:
— Ви добре поміркуйте. Даю вам час до завтра.
Тільки-но зачинилися двері за Філіпом, Бруннер вийшов з-за портьєри.
— Знову те саме, — сказав Гайбель. — Я нічого з нього не витяг.
— Якби ви дозволили моїм хлопцям взяти його за горло… — Він присунув собі крісло до столу шефа, дістав шкіряний портсигар з монограмою, простяг Гайбелеві сигару.
— Я повідомив групенфюрера, — зізнався Гайбель.
— Він повинен зрозуміти, що в нас не було іншого виходу.
— На вашому місці, — сказав Гайбель, — я б не дуже зважав на це. Після першого рапорту, де йшлося про те, що завербовано Вольфа, він багато чого обіцяв. На щастя, Вольфа не викрили.
— Мене радує, — сказав Бруннер, — сама кличка. Вовк! Треба віддати вам належне — ви часом буваєте дотепним.
— Я боюся, що групенфюрер може не розуміти гумору. Вольф зробив своє і, треба сказати, досить непогано.
— Має досвід, — докинув Бруннер. — Працював у польській дифензиві.
— Ми легковажні були в цій справі. Коли б не поквапилися з цим зубним кабінетом, могли б вивідати більше. Ліквідовувати пункт після кількох годин спостереження — це погана робота, Бруннер. Вам не треба цього доводити.
— Нікого більше не викрито? — спитав Бруннер без надії в голосі. Гайбель заперечливо похитав головою. — Отже, Вольф має ще принюхатися.
— Починати все спочатку? Не ошукуймо самих себе, Бруннер. Щоб спіймати Філіп’яка, йому треба було чотири місяці, а тепер вони будуть ще обережніші. Ага, ще одне. Вольф твердить, що до них часом приходили німецькі офіцери. Цікаво, правда ж?
— Може, так, а може, й ні. Я сам вставив собі зуби в гетто. Той єврейський лікар був генієм своєї справи. Цікаво, кому він зараз вставляє зуби? Але, звісно, цим можна завдати клопоту нашому приятелеві Клоссу, — усміхнувся Бруннер.
— Саме про це я й подумав. — Гайбель зручніше вмостився в кріслі. — Коли б ми втягли в цю халепу абвер… Мені б не хотілося ділитися з ними успіхами.
— А приємно буде поділитися поразкою, — завершив його думку Бруннер. — Ясно, я спробую ще щось видобути з цього дантиста.
— Тільки не дуже, прошу, не дуже, не за горло. Небіжчик не потрібний ні нам, ні їм у Варшаві. Групенфюрер сказав, що, можливо, зажадає привезти Філіп’яка до Варшави, — пояснив Гайбель. — Вони гадають, що ми тут, у провінції, не вміємо працювати. — Він значливо усміхнувся. А потім йому спало на думку завдати Бруннерові прикрощів.
— А коли потрібно буде його відвезти, ви допровадите його групенфюрерові. Адже ви самі сказали, що групенфюрер мусить вас зрозуміти. Ви найліпше йому розкажете, чому все так сталося. Ніхто краще за вас цього не зробить, Бруннер…
Тим часом Філіпа відвели до камери. Він упав на тверду постіль. Перед тим, як заснути нервовим напівсном, тендітно торкнувся шва піджака. Намацав пальцями круглу ампулу. Це подіяло на нього заспокійливо.
“Що з Янеком? — подумав Філіп, перш ніж знепритомнів. — Звідкіля вони знають цю кличку?”
Дві години блукав лісом, поки його зупинив окрик:
— Стій! Хто йде?
Промінь кишенькового ліхтарика вдарив йому в обличчя. Назвав пароль. Небалакучий партизан сказав:
— Підете зі мною.
Йшли вони майже півгодини, перш ніж у темряві виткнулася лісова сторожка.
В найбільшій кімнаті Флоріан проводив нараду. Йому щойно передали, що на станції Трокішки жандарми вчинили облаву. Не знав, чи не пов’язано це часом з попередженням про концентрацію німецьких військ. Вирішив відсунути пости ще далі, на лінію Трокішки—Домброва. Наказав оголосити стан тривоги в підрозділах і готувати людей до відходу.
— У мене двоє поранених з поїзда, — втрутився Рудольф. — Що з ними робити?
— До глибокої ночі сховай їх у Рудках. Не виключено, що нам доведеться переправлятися через Віслу. Будуть якісь запитання? — спитав він для порядку. Але запитань не було, і партизани почали підводитися з місць. Саме в цей час увійшов Куба, ведучи попереду Клосса.
— Він назвав пароль і сказав, що хоче бачити командира, — по-військовому виструнчився Куба.
— Я слухаю, — мовив Флоріан.
Клосс показав очима на присутніх і тільки тоді, як партизани вийшли, сів на стілець, підсунутий йому Флоріаном.
— Де Бартек? Мені треба поговорити з Бартеком.
— Я його заступник, можете говорити зі мною.
— Справді? Я прибув за наказом пана Козьола.
— Гаразд, — сказав Флоріан. — Про цю справу ви можете говорити тільки з Бартеком, він от-от повернеться.
— Що це значить “от-от”? — Клосс глянув на годинник. — Я повинен побачитися з ним до півночі.
— Розумію. Але мусите зачекати. Може, ви щось перекусите? Тільки холодне, ми не розводимо вогню. А може, відпочинете? — На порозі він помітив голову Анки. — Забери нашого гостя нагору, нехай виспиться. Познайомтеся — це Анка…
— Янек, — відрекомендувався Клосс, стискаючи долоню дівчини. — Коли Бартек не повернеться до пів на дванадцяту, розбудіть мене хоч би там що.
Флоріан лишився сам. Він хотів, щоб Бартек вже повернувся. Не любив відповідальності, боявся, що має надто малий досвід партизанської боротьби і це дасться взнаки, коли раптом німці почнуть якусь операцію. Зараз пів на десяту. Що потрібно цьому невідомому від Бартека? Назвався Янеком. Інколи Флоріан одержував од Філіпа інформації з цим підписом. Але це, певно, не він, бо таке ім’я досить поширене. “Треба, — подумав він, — щоб Анка спалила всі непотрібні папери, перш ніж вирушимо звідси”.
У напіввідчинених дверях з’явився якийсь невідомий Флоріанові чоловік у гольфах.
— Чого тобі? — спитав Флоріан.
— Командире, дозвольте мені піти.
— Куди ви підете в такий час? Зараз поліційна година. Підете вранці, якщо командир вас увільнить, — відповів Флоріан і водночас намагався пригадати, як звати цього скиглія-спекулянта, якого Бартек заборонив відпускати.
— Я — патріот, командире, це засвідчить кожен. А лісник Рудзинський намолов вам такого про мене, що ви й не пускаєте. Він мій швагер, має зуба на мене. А з поліційною годиною вже якось там дам собі раду. Я не можу чекати, поки засмердиться мій товар.
— Годі, вам, Зайонц, — згадав він нарешті його прізвище. — Командир наказав нікого не відпускати, тож я й не пущу.
Коли Зайонц вийшов, Флоріан, певно, задрімав на мить, бо незчувся, як увійшли Анка і хлопець.
— Що сталося? — запитав він напівсонно. — Прийшов Бартек?
— Малий марить, — відповіла Анка. — Порозмовляй з ним.
— Бігме, я не помиляюся, — сказав Малий. — Повір мені, Флоріане, я не брешу.
— А я й не кажу, що ти брешеш, — мовила Анка. — Ти міг помилитися.
— У чім річ? Скажіть, нарешті. Та не всі разом, — розсердився Флоріан.
Хлопець почав розповідати, як кілька днів тому на головній вулиці поліцай гнався за торговкою хлібом, коли біг, розштовхуючи людей, зачепив навіть старого, а потім, засліплений погонею, наскочив на німецького офіцера, і той вилаяв його.
— Ну й що з того? — не розумів Флоріан.
— Він твердить, — сказала Анка, — що той німецький офіцер і Янек, що відпочиває нагорі, одна й та сама особа.
— Я придивився до нього, коли він спав, — сказав хлопець. — Це він. Я стояв за п’ять кроків од нього, як він одчитував поліцая.
— “Мені ще тільки цього бракувало, — подумав Флоріан. — Чому Бартек так довго не вертається? Він хотів його бачити, знав пароль, назвав кличку “Янек”, а з другого боку — провал, не відомо, що потрапило до рук німцям”.
— Бісової матері, — лайнувся Флоріан. — Покличте Франека і ще кількох хлопців. Я поговорю з ним.
— Що трапилося? — спитав Клосс, одразу прокинувшись, тільки-но дівчина торкнулася його плеча. — Прийшов Бартек? — Дівчина відвела погляд, і він раптом побачив, що партизани тримають у руках зброю.
— Бартека ще нема, — сказав Флоріан. — Я хочу з вами поговорити.
— Це він, це той німець, я впізнаю його, — вигукнув хлопець
— Документи! — гримнув Флоріан.
— Я чекаю на Бартека, і цього з вас досить!
— Візьмемо самі, — мовив партизан з подзьобаним віспою. лицем. Він поліз до кишені Клосса, намацав пістолет. Витяг, кинув на стіл. Малий підскочив до зброї.
— Це мені!
— Облиш, — звелів Флоріан. — Ви покажете документи самі?
— Я чекаю на Бартека, — повторив Клосс. — І вам радив би зачекати. — В ньому закипала злість. Він не може їм нічого сказати і не повинен допустити, щоб документи, які він узяв на випадок зустрічі з німцями, опинилися в їхніх руках. Але вони вже тримають його; в’юнкий, як вугор, хлопчина обмацує його куртку, витягує по черзі офіцерський квиток, записник і посвідчення в обкладинці з фольги. Клосс знає, що за мить прочитає Флоріан, який схилився над вогником карбідової лампи: “Всі німецькі власті — цивільні, поліційні й військові — зобов’язані надати обер-лейтенанту Гансові Клоссу всіляку допомогу, потрібну йому під час виконання спеціального завдання. Підпис: Роде, полковник”.
— Що ти скажеш на це? — Флоріан мимохіть перейшов на “ти”.
— Те, що сказав: я повинен побачитися з Бартеком.
— Що означає “спеціальне завдання”?
Клосс мовчав. Адже він не скаже, що він — Янек, агент Я-23, який постачає їхній радіостанції найцінніші відомості. А вони, цей маленький партизанський загін, мають завдання охороняти його працю, радіостанцію, що передає повідомлення. Він не сказав би цього навіть за звичайних обставин, а тим паче — зараз, коли знає, що в загоні може бути зрадник, агент гестапо. “Якщо він тут, — тверезо розмірковував Клосс, — то намагатиметься мені допомогти. Не допустить же він, щоб партизани розстріляли німецького офіцера перед його очима. Гайбель йому цього ніколи не пробачив би. А коли немає тут агента, коли вони, враховуючи загрозливе становище, в якому перебуває загін, вирішать ліквідувати навіть найменш підозрілу особу? І треба ж так статися, щоб саме тут він натрапив на людину, яка бачила його в мундирі! Але ні, — заспокоївся Клосс, — вони нічого не зроблять до повернення Бартека. А що, як Бартек не повернеться до ранку? Коли треба буде перебазуватися? Не тягтимуть же вони його з собою?”
— Все ясно, — промовив рябий партизан. — Треба копати яму.
— Відведи його в льох, — наказав Флоріан. — Добре стережи і не смій без наказу…
— Як хочеш, — скривився партизан, — але я б на твоєму місці… — Він дулом штурхонув Клосса до дверей.
— Маєш рацію, — відповіла Анка на запитливий Флоріанів погляд, — треба діждатися Бартека.
— Тут щось не так, — сказав Флоріан. — Все надто просто, щоб могло бути правдою. Адже в абвері не сидять ідіоти. Коли б посилали агента, то забезпечили б його сотнею найкращих документів.
— Він хотів побачитися з Бартеком до півночі, — пригадала дівчина. — Невже він… — вона не доказала, але Флоріан зрозумів її.
— У нього не виявлено жодного повідомлення.
Лісник Рудзинський зайшов не постукавши, буркотливий, як завжди, і якийсь невдоволений. Він поставив перед ними кухлі молока саме з-під корови.
— Пийте, поки тепле, — мовив він. А по хвилі додав: — Пан комендант Бартек сердитиметься, що ви його звільнили.
— Кого? — не зрозумів Флоріан. Він все ще думав про Ганса Клосса, чий офіцерський квиток тримав у руці.
— Та того чортового швагра, чи то б пак Зайонца.
— Того спекулянта? Звідкіля, він має сидіти на місці.
— Нема його, — сказав Рудзинський. — Як спіймали цього шваба, то хлопці пішли нагору, щоб послухати, як ви з ним розмовляєте, а він, певно, в цей час… Але клунки залишив.
— Що в них? Треба перевірити.
— Свинина, певна річ, — спроквола відповів Рудзинський. — Тільки чи ж знайдете ви такого спекулянта, який би покинув товар і втік?
— Він — ваш швагер?
— Так, — буркнув старий, — та не я його вибирав. Правду сказати б, сміття, а не швагер. Перед війною кумався з поліцаями, люди казали всяке про нього, але чи все правда, що люди плещуть…
Флоріан відіпхнув Рудзинського й вискочив у сіни.
— Про втечу цього спекулянта ми ще поговоримо, це вас не обійде. А зараз ходімо на розшуки. Оточіть вихід на шосе, він, напевне, утік у той бік. Ти куди?.. — закричав на Анку. — Вернись назад! Приготуйся до передачі, за півгодини твій час. Оголосиш перерву, нові години передачі й новий шифр. Ясно? — Флоріан вибіг, перш ніж дівчина встигла відповісти.
Вони діждались, аж поки з дверей будинку пані Кобас вийшли останні п’яні німецькі офіцери. Невдовзі служниця-товстуля почалапала вгору по сходах; поверхом вище, як перед цим їм стало відомо, містилася її службова кімнатка. Тільки тоді вони ступили на сходи й подзвонили. Пані Кобас вже зодягла домашній халатик і з обличчя ще не встигла змити сліди гриму. Вона одразу помітила зброю в руках прибулих. Спробувала-зачинити двері, але якийсь із молодиків натис і просунув ногу в шпару. Невідомі вдерлися в квартиру. Вона так злякалася, що навіть не зойкнула.
— Я… я… — белькотіла вона. — У пене нема ніяких грошей…
— Ви самі вдома?
— Атож… Але в мене справді…
— Нам не потрібні ваші гроші, — мовив один із молодиків і побачив її перекошене з переляку обличчя, яке мало, під впливом незмитих решток гриму, трагічний і водночас гротескний вигляд.
— Так ви хочете, — прошепотіла вона, — ні… Я не зробила нічого поганого, влаштовую тільки справи… Я допомагаю людям… Ви не можете цього зробити… Не можете мене…
— Можемо, — сказав високий, що встромив ногу в шпарину дверей. — Можемо, але не хочемо, принаймні зараз. Ми розмовлятимем про інтереси й допомогу людям. Чи не запросите ви нас до кімнати?
— Прошу, дуже прошу, — відповіла вона, ледь приходячи до тями. Зрозуміла, що ніхто її не вбиватиме, принаймні відразу… — Даруйте за розгардіяш.
Кімната й справді мала такий вигляд, наче тут щойно пронісся тайфун.
— Самі бачите, вони поводяться, як свині, — мовила пані Кобас і зайшлася плачем. Сльози залишили сліди в шарі пудри. Нижчий з чоловіків підійшов до буфета, взяв недопиту пляшку коньяку, пошукав очима чарок. Не знайшовши чистих, підніс пляшку де рота, ковтнув і передав високому.
— Хто ви такі? — крізь сльози спитала зона.
— Ви ж бачите наші візитні картки, — високий кивнув на пістолети. — Нічого більше вам не треба знати. У нас є одна справа. Наш приятель, Ян Борецький, пішов колись до дантиста. Сталося так, що дантиста заарештували. Разом з ним взяли й пацієнтів, а серед них — нашого приятеля. Треба, щоб його звільнили.
— Розумію, — сказала пані Кобас. — Але не знаю, чи зможу допомогти. Сховайте оте, будь ласка, — вже заспокоїлася вона. — Прийшли ж розмовляти про інтерес. — Симпатичні хлопці, а нагнали на неї стільки страху. — Ціни зависокі. Від п’ятдесяти до ста тисяч. Але тільки частина в “мельничках”, решта у доларах або фунтах. Інакше взагалі не хочуть розмовляти. Може бути золото, наприклад старовинні ювелірні вироби, та в деяких справах і це не допомагає.
— Заплатите їм, скільки вимагатимуть. Аби ви не бентежилися, додам, що наш приятель зовсім не причетний до справи того дантиста. На цій картці виписано всі дані: місце народження, місце роботи — і так далі.
— У вас є гроші? — пані Кобас припалила від галантно поданої запальнички й затяглася димом.
— У вас же є, — відповів нижчий. — Ви заплатите їм своїми.
— Ви хочете, щоб я виклала свої заощадження? — голосно розсміялася вона. — Нема дурних, панове. Це сьогодні вже не модно. А потім шукай вітра в полі.
— Ви нас не зрозуміли, — високий ґречно вклонився їй. — Ви заплатите їм своїми, і ніхто вам їх не віддасть.
— Ви хочете розорити мене, бідну, самотню жінку? Ви що — це все дали мені? Воно нажите власною працею! — Пані повела навкруги рукою, показуючи на меблі й картини.
— Не треба перебільшувати, — мовив нижчий. — Не тільки працею і не тільки власною. За рахунок майна, здобутого способами, не завжди гідними польки…
— Що ви хочете від мене? — урвала пані Кобас.
— …заплатити податок, — закінчив він. — Дамо розписку, знадобиться по війні,
— Я постараюсь, але не знаю, чи зможу.
— Такі розмови, як сьогодні, — усміхнувся нижчий, — ми починаємо звичайно з того, що голимо голову правопорушниці. Задля добра, ми робимо виняток і відступаємо від звичаю. Не кажучи вже про такі дрібниці, що, коли треба, ми можемо спалити, скажімо, чиюсь крамницю. Ви, напевно, знаєте такі випадки. Інколи, — він витяг з кишені пістолет, підкинув його вгору і піймав на льоту, — змушені вдаватися до крайностей.
— Я постараюсь, — повторила пані Кобас, — зроблю справді все, що в моїй змозі.
— Я знав, що ми досягнемо згоди. — Високий підвівся. — Ви розважлива жінка. Не будемо вам казати, що справа пильна. — Ага, ще одне, — обернувся до неї він. — Коли вам спаде на думку про сьогоднішню розмову повідомити оберштурмбанфюрера Гайбеля або когось іншого з ваших друзів, то раджу якнайшвидше спрямувати увагу на щось інше. Шкода було б не дочекатися кінця війни, чи не так?
— За кого ви мене маєте? — з обуренням вигукнула вона. — Адже я полька! Як мені вас попередити?
— Ми завітаємо самі. — Він вклонився їй від дверей. — Не проводжайте нас, ми знаємо дорогу.
Пані Кобас лишилася в передпокої сама. Торкнулася рукою чола, щільніше вкуталася халатом. її проймав дрож. Вона замкнула вхідні двері на всі три замки, а наостанок ще й навісила ланцюг.
Він сидів у кутку темного льоху на якомусь ящику, що його Франек — таку кличку мав рябий партизан — штовхнув йому ногою. Машинально підкидав на долоні велику картоплину, яку взяв з купи, що лежала за дощаною загородкою. Не слухав, а швидше вдавав, що не слухає монолог партизана, котрий упродовж години ще ні на мить не змовкав. Тайкома зиркнув на годинник — усього чверть години лишалося до півночі.
— Ти гадаєш, швабе, що це тобі так минеться? — просторікував партизан. — Даремно. Відправишся на той світ ще сьогодні. Я прикінчу тебе з цього автомата. А знаєш, звідки він? Один мерзотник, жандарм з Гутиськ, сп’яну дітей, як горобців… Вже землю гризе. Я поміг йому в цьому, от і дістав цю штуку.
Клосс зважився. Він підвівся, партизан замовк, випростався, пильно стежив за рухами Клосса, водячи за ним автоматом.
— Поклич командира, я хочу йому щось сказати.
— Ти міг з ним поговорити тоді, коли він хотів, а тепер сиди, доки сидиться. А втім, його немає.
“Це погано, — подумав Клосс. — Якщо командир справді кудись пішов, я не зможу зробити того, що вирішив, не зможу йому сказати: “Моя кличка — Я-23”. А Бартек ще не повернувся. Це достеменно. Інакше я не сидів би в льоху разом з цим базікою та його автоматом”. Примирившись із долею, Клосс сів на ящик, витяг з кишені цигарки й сірники. Партизан з приємністю вдихнув дим.
— Пали, пали, — пробурмотів він, — це, напевно, твоя остання цигарка. Треба було забрати їх у тебе. Коли б оце я сидів на твоєму місці, а ти на моєму, мерзотнику…
Клосс знову простяг руку до кишені, витяг цигарки й кинув їх партизанові. Той спіймав їх на льоту. Взяв у рот цигарку й давай плескати себе по кишенях, шукаючи сірників. Автомат він тримав між затиснутими колінами. Клосс ще раз мусив полізти до кишені. Витяг сірники й раптово схопився з місця. Перш ніж Франек зробив рух, Клосс уже притиснув його своїм тілом.
Одним ударом ноги він вибив у партизана зброю й паралізуючим прийомом затис його горло Франек розтулив рота, щоб крикнути, а Клосс ніби тільки цього й чекав: заткнув йому рот величезною картоплиною. Своїм шарфом зв’язав партизанові руки, потім розгледівся, шукаючи чогось, щоб притиснути йому ноги. Витяг з загородки дошку, й картопля присипала партизанові живіт і ноги. Клосс підняв автомат, струсив його, глянув Франеку в розлючені очі. Сутичка ця Клосса майже не втомила, хоч Франек був здорованем. Шість місяців навчався дзюдо в японського інструктора. Нарешті це йому знадобилося. Щоправда, косоокий інструктор не дав уроків, як картоплиною затикати рота.
Його здивувала тиша в сінях. Обережно прочинив двері кімнати, в якій стояла радіостанція. Ще коли він вперше розмовляв з Флоріаном, помітив зелений провід, що тягся з шафи. Крізь прочинені двері побачив, що дівчина, замислившись, сидить на ліжку. Всього кілька кроків відділяло Клосса від столу, на якому лежали його документи й пістолет. Чи встигне він добігти? Штовхнув ногою двері і спрямував на дівчину автомат. Вона схопилась і, як він і передбачав, кинулась до столу. Але Клосс був спритніший. Він сховав зброю й документи, а дулом автомата наказав їй підійти до шафи.
— Стріляй, — мовила Анка. — Чого не стріляєш, ти… — вона змовкла, шукаючи міцного слівця.
— Шкода часу, — кинув Клосс. — За три хвилини вам виходити в ефір. Візьміть олівець, запишіть, що я скажу, і зашифруйте. Починаю: “Від Я-23”…
— Від Я-23… — повторила дівчина й розсміялася. — А ми думали…
— Нема часу, записуйте… “Об’єкт, згаданий у попередньому повідомленні, треба розбомбити найпізніше вночі з середи на четвер. Неодмінно. Комплект фотографій, що стосується справи “М”, у дорозі”.
“Треба ж і мені, дідько б його взяв, комусь вірити, — думав Клосс, поки дівчина шифрувала. — А втім, її, мабуть, не можна брати до уваги, вона ж працює тут усього кілька місяців”.
— Скінчили? — гучно запитав Клосс.
Анка кивнула. Підійшла до шафи, одягла навушники. Пальці її ритмічно запрацювали на ключі.
— Все гаразд, — сказала вона. — “Тітка Зюзанна” засвідчила прийом.
— Перекажіть Бартекові, що завтра я чекатиму на нього в пункті номер три. Він знає. — Клосс повернувся до дверей, звідки долинав якийсь шурхіт, але одразу ж опустив скеровану в той бік зброю. У дверях з’явився Бартек.
— Ясно, що буду, — мовив він. — Я хвилювався за тебе. Боявся, що коли Філіп…
— У Філіпа провал, — Клосс сів на ліжку й запалив. “Філіп… — подумав він. — Треба рятувати Філіпа”.
Він забув про все, що спіткало його тут, забув уже й про повідомлення, ради якого дістався сюди. Повідомлення прийнято, отже, справа закінчена Тепер нове завдання — Філіп.
Бартек якусь мить пошепки розмовляв з Анкою, потім сів поруч із Клоссом.
— Ми вшиємося звідсіля ще сьогодні, — сказав він. — Тих, хто бачив тебе, я перекину кудись далі. Дізнайся щось про Філіпа. Командування вирішило, що, коли випаде нагода відбити його, треба ризикнути. Бартек провів Клосса аж до шосе.
— Не знаю, чи вдасться це зробити, — сказав Клосс на прощання, — але про всяк випадок мені потрібні в місті троє або четверо бойових хлопців. Непогано було б, якби вони володіли німецькою мовою. Якщо перевозитимуть Філіпа, — що цілком можливо, бо ж в гестапо знають, з ким мають справу, — то я повідомлю. І пам’ятай про зв’язок зі мною. Більше мені б не хотілося розшукувати тебе в лісі.
Вони розійшлися на галяві. Коли Клосс дістався нарешті до Трокішок, починало світати. Підходив перший поїзд.
Він не будив Курта, що спав на кухні; навіть крізь зачинені двері чути було, як він хропе. На столику, біля ліжка, була вечеря й записка про те, що дзвонив штурмфюрер Бруннер і просив обер-лейтенанта Клосса зв’язатися з ним. Тільки ввечері Клоссові вдалося подзвонити в гестапо. Перед цим доповів полковникові Роде про нещасливу, як він висловився, мандрівку до лісу. На його думку, ні про яке велике партизанське угрупування в цьому районі не може бути й мови. Жодної радіостанції виявити йому не вдалося. Роде, бачачи, що Клосс ледве стоїть на ногах, послав його відпочивати.
— Коли проснетеся, зателефонуйте Гайбелю, — сказав Роде. — У нього до вас якась справа, але спершу відпочиньте. Хай не думають ці панове, що офіцери абверу ладні бігти на перший же їхній поклик. Потім доповісте мені про розмову.
Клосс виспався, потім, не кваплячись, прийняв ванну і пообідав.
Гайбель перебував у войовничому настрої.
— Я хотів вам сказати, Клосс, що більшовицькі агенти чортзна відколи працюють під носом абверу.
— Так само, як і під носом гестапо. Ви маєте якісь цікаві відомості?
— Самі побачите. Старий діяч комуністичного руху, очевидно, зв’язаний з цією бандитською радіостанцією.
— Він зізнався в цьому?
— Ви їх не знаєте? Вони заперечують, заперечують все, навіть достовірні факти.
— Я сподіваюся, — мовив Клосс, — що ви розкрили цілу мережу, а не одного агента?
— На жаль, нікого більше не схопили. їхня конспіративна система працює надійно.
— Може, ви його надто рано взяли?
— А що ж, я мав чекати, поки він утече? Ми витягнемо з нього все. А якщо нам не вдасться, то витягнуть у Варшаві. Скоро відправимо його туди. Я подумав: може б, ви з ним поговорили?
— Як ви натрапили на його слід? — запитав Клосс. — Випадково?
— Випадковості не буває. У мене краща агентура, ніж в абверу. Мій найкращий агент Вольф кілька місяців шукав слідів. Цей старий діяч, що переховувався, певна річ, під фальшивим прізвищем, був дантистом. Здається, лікувалися в нього й німецькі офіцери. Ми з Бруннером гадаємо, що з цього можна зробити цікаві висновки.
— Цей ваш Вольф, чи як він там, знає тільки про дантиста чи щось і про німецьких офіцерів?
— Він багато чого знає, — процідив крізь зуби Гайбель. — А ви повинні зацікавитися цими офіцерами.
Бруннер увійшов без стуку, впихаючи когось поперед себе. Тільки по лікарському халату, коричневому від плям, Клосс упізнав Філіпа.
— Де ти подівся, Гансе? — весело вигукнув Бруннер.
— Відвідував довколишні ліси, — відповів Клосс і завважив, як блиснули очі в Філіпа. — Він щось розказав? — спитав Клосс.
— Це — фанатик, — відповів Гайбель. — Ти даремне упираєшся, Філіп’як, — звернувся він до дантиста. — Ми вже знаємо все. Цей Янек, якого ти так покриваєш, виказав тебе. Не віриш? Показати тобі Янека? Але тоді буде запізно, втратиш останню надію на порятунок. Хочеш, щоб я його привів?
Украй змучений чоловік почав якось дивно тремтіти. Незабаром Клосс збагнув, що Філій сміється.
— Приведи його, приведи, — пробелькотів він. Вони, напевно, повибивали йому зуби.
Цей несподіваний приступ сміху подіяв так, що Гайбель став як укопаний посеред кабінету, не знаючи, що робити. Виручив Бруннер. Він широко розчинив двері й виштовхнув Філіпа.
— Відведіть його! — гаркнув він.
Все це сталося так несподівано, що Клосс занепокоївся, чи встигне він на умовлену зустріч, яку Бруннер призначив йому в пані Ірміни Кобас. Цього разу пиятика мала відбутись у вузькому колі — лише їх двоє та господиня. Бруннер сказав, що вони випиватимуть аж до п’ятої, бо лише тоді, як почне світати, він зможе вирушити до Варшави. У такий спосіб Клосс довідався, що остання нагода звільнити Філіпа може бути використана завтра на світанку. Він майже вибіг з будинку гестапо, впіймав якогось рикшу й наказав везти себе в той бік, де жила пані Кобас. Трохи почекав, поки рикша від’їхав, поминув дім, у якому містилась квартира пані Кобас, і зайшов до крамниці з написом “Качалки”. На щастя, Бартек вже був на місці. Виявилося, він привів з собою чотирьох хлопців, які надійдуть сюди о другій годині.
План, який Клосс запропонував Бартекові, по-дитячому простий. Він спробує якнайдужче споїти Бруннера, відправить його додому, а там хлопці хай чекають на нього, — найліпше в німецьких мундирах. Треба відібрати в Бруннера течку, з якою він не розлучається, — ясна річ, із золотою монограмою. У ній Бруннер зберігає всі документи, у ній, напевно, буде й наказ про виїзд, а також лист до начальника в’язниці з розпорядженням видати Філіпа. Потім зв’язати Бруннера й чекати водія, що, як правило, заходить до кімнати. Водія теж добре скрутити й спробувати щастя визволити Філіпа з в’язниці.
Отже, план простий, але тільки на перший погляд, бо чигає небезпека: в тюремній сторожці може чергувати хтось із тих, що особисто знає Бруннера. Це по-перше. По-друге, ще серйозніше, стосується конвою. Заарештованих возять легковим автомобілем на задньому сидінні, між двома гестапівцями. Але вслід за легковим автомобілем іде напіввантажний “оппель” з шістнадцятьма есесівцями. Отже, треба, крім групи, що визволятиме Філіпа, створити ще й другу, яка нападе на охорону й дасть можливість легковому автомобілеві втекти. Про дрібні небезпеки, наприклад, таку, що Бруннер мешкає в будинку, де живуть лише німці, і досить одного його знака чи крику водія, щоб зіпсувати всю справу, Клосс навіть не згадав. Бартек у цьому не новачок і знає, на що йде. Вони обидва розуміли, що такої нагоди їм не можна втратити. Наостанок вони домовилися, що чекатимуть саме тут, у цій крамничці, що міститься на півшляху між будинками пані Кобас і Бруннера. Коли трапляться якісь непередбачені ускладнення, Клосс їх повідомить.
Він лишив Бартека, який мав протягом кількох годин організувати дві незалежні операції, і чорним ходом вийшов з крамниці. Був певний, що Бруннер уже сидить у пані Кобас, а тим часом сам прийшов перший. Вона не приховувала радості, побачивши його. Посадила в найм’якіше крісло, принесла каву й коньяк. Протягом п’ятнадцяти хвилин не переставала щебетати.
— Це добре, що ви прийшли раніше, — відчув він нову нотку в її голосі. — У мене до вас справа, яку хочеться владнати з вами наодинці.
— Якщо зможу.
— Я знала, що ви, пане обер-лейтенант, мені не відмовите. Хочу оросити вас допомогти мені. Справа, ясна річ, делікатна, запевняю вас, що все залишиться між нами. Ви чули, — зона нахилилася до нього, — про арешт дантиста Сокольницького?
“Провокація? — враз майнула думка. — Страшенно груба. Чому саме йому вона ставить це запитання? Невже вона — отой Гайбелів Вольф? Мабуть-таки, ні. Надто вже демонстративна в них приязність. То ж чого вона хоче від нього, на що заміряється пані Кобас?”
— Чув, — відповів Клосс. — Ну й що з того?
— В чекальні дантиста заарештовано мого родича, далекого родича, чоловіка моєї двоюрідної сестри. Його звати Ян Борецький. Це скромна, безневинна людина, що не встряє ні в яку політику. Службовець, має троє дітей. Він зовсім не причетний до справи дантиста, просто в нього розболілися зуби.
— Ви не за адресою звертаєтесь, — зворушливо усміхнувся Клосс. — Адже напевно знаєте, що ці справи у віданні гестапо. Ви повинні поговорити з Гайбелем або Бруннером.
“Невже вона вважає мене за ідіота? — розмірковував Клосс. — Спритна. Вдає, що дантист Сокольницький її не цікавить, що потрібен їй якийсь Борецький. До цієї дамочки треба надалі добре придивитися”.
— Гайбель, Бруннер, — почув він її голос, — це ж ваші друзі. Вони вас краще послухають. Коли б ви замовили слівце…
— Ви з ними обома познайомились раніше, ніж я.
— Моя кузина, щоб врятувати чоловіка, віддала б усе своє майно.
— Я розумію, — суворим тоном промовив Клосс, — підкуп. Не сподівався я цього від вас. Мені не лишається нічого іншого, як піти й розказати Гайбелеві про нашу розмову. — Він підвівся, ніби справді хотів іти.
— Пане обер-лейтенанте, — пані Кобас була щиро вражена. — Хто ж тут говорить про підкуп? Я, певна річ, не думала про вас, але ці гестапівці…
— Це ще краще, — холодно сказав Клосс. — Ви перекопуєте мене в тому, що німецький поліційний апарат продажний. — Його щодалі більше звеселяла ця розмова.
— Боронь боже, пане обер-лейтенанте, я нічого такого і на думці не мала. Я схвильована, сама не знаю, що кажу. Хотіла б допомогти своїй кузині, та не знаю як. Сядьте, будь ласка, адже ви домовилися з Бруннером. — Дзвінок у дверях був для неї порятунком. — Нарешті, Бруннер, — мовила вона й благально притулила палець до вуст.
Але в кімнату ввійшов не Бруннер. Клосс думав, де він бачив цього чоловіка, коли пані Кобас відрекомендувала його:
— Знайомтеся, це пан Зайонц, теж торгівець. А це обер-лейтенант Клосс. Оскільки у пана Зайонца якась важлива справа до штурмфюрера Бруннера, я запропонувала йому почекати.
— Я радий, — промовив Клосс, — люблю розсудливих поляків. — А воднораз гарячково намагався пригадати, де бачив цього чоловіка. Це прізвище теж йому знайоме.
— Мені приємно, що ви вважаєте мене розсудливим, — спокійно відповів Зайонц.
— Людина, що має спільні справи з Бруннером, не може бути не розсудливою. У мене таке враження, що я вже десь вас бачив…
— Це цікаво, — сказав Зайонц, — мені ваше обличчя теж здалося звідкілясь знайомим. Ну що ж, місто невеличке.
Зайонц поволі потягував коньяк. Пані Кобас клопоталася біля кави. У служниці був сьогодні вихідний.
— Я вже знаю, у нас спільні знайомі, — мовив Зайонц. — Уявіть собі, — він спокійно провадив далі, — ми лікували зуби в одного дантиста.
— Справді? — Рука в Клосса не затремтіла. Він підняв чарку, і в цю ж мить згадався йому спекулянт, якого бачив у лісовій сторожці. Це був він. — Я щось вас не пригадую.
— Ви, пане обер-лейтенант, не звертали уваги на пацієнтів, що сиділи в приймальні. А може, я помилився? — схаменувся він, мовби враз пошкодував сказаних слів. — Пробачте, пане обер-лейтенанте, я пригадав, що маю владнати ще деякі справи.
— Але ж ви хотіли діждатися Бруннера, — мовила пані Кобас. — А пан обер-лейтенант дуже милий чоловік і, запевняю вас, особисто не має нічого до поляків.
— Авжеж, і я так гадаю. — Це пролунало для Клосса як погроза. — Одначе мушу вже йти.
На щастя, подзвонив Бруннер. Клосс пересунув кобуру, щоб зручніше було вихопити пістолет.
“Зараз почнеться”, — майнула думка.
— Мені треба з вами поговорити, — вихопився Зайонц, тільки-но Бруннер зайшов до кімнати. Штурмфюрер жестом відсторонив його. Він був уже напідпитку.
— Дайте спокій, Вольфе, теж мені знайшли час для розмови. Твоя сенсація чекає до завтра.
— Я дуже прошу вас, — настійливо повторив Зайонц.
— Ти спершу вип’єш з нами, заслужив на це. Як гадаєш, Гансе?
— Певна річ, ви завше встигнете, пане Зайонц, — мовив Клосс. І майже силою посадив його в крісло.
— Ви маєте допомогти мені напитись, хлопці. Завтра чекає на мене розмова, якої я й ворогові не зичив би… — Бруннер присунув до себе пляшку.
Вони пили мовчки, тільки Бруннер повеселів. Зайонц сидів насторожений, напружений, зосереджений. Раз по раз нагадував Бруннерові, що має йому щось сказати.
— Пане Зайонц! — вигукнув голосно Клосс. — Ви тільки вдаєте, а не п’єте разом з нами!
— Слушно кажеш, Клосс, — в тон йому мовив Бруннер. — Пий, Зайонц, пий, Вольфе, Sieg heil![24] За твою сенсацію. Ірмінко, музику! Клосс, друже, прошу тебе, подзвони Ругге, скажи, хай під’їде сюди, а не під мій дім. Або ні, стривай, я подзвоню сам, — хитаючись, він підійшов до телефону. — Ругге, гей, йолопе! — гаркнув у трубку. — Машину подай сюди, я тобі кажу, що сюди, адже ти знаєш, де мешкає пані Ірміна Кобас. Підіймись нагору — дістанеш шнапсу.
— Мені вже час іти, — підхопився Зайонц.
— Нікуди ти не підеш, — сказав Клосс. — Пий! — А коли той похитав заперечливо головою, силою влив йому горілку в горло. Потім ще одну чарку і ще. Стежив, щоб той, обтріпуючись від огиди, випив.
— Пане Бруннер! — вигукнув Зайонц. — Я вже справді не можу!
— Пий! — гаркнув Клосс, підсовуючи йому склянку.
— Пий! — зареготав Бруннер.
Клосс нахилився і одним ривком витяг телефонний шнур з розетки. Зайонц підійшов до Бруннера.
— Мені треба до Гайбеля, проведіть мене. Цей Клосс… — він раптом замовк, бо Клосс став навпроти нього з пляшкою.
— Що цей Клосс? — запитав він. Притулив пляшку до рота Зайонца. Зайонц поперхнувся, розпачливим жестом відштовхнув пляшку.
— Він!.. — крикнув, але не закінчив. Клосс вдарив його кулаком у підборіддя. Ще два стрімкі удари, і Зайонц упав додолу.
— Ця свиня, — пояснив Клосс, — вимастила мені мундир. Не шанує німецького мундира.
Але Бруннер не слухав Заточуючись, він простував у ванну.
— Що ви йому зробили? — спитала пані Кобас. — Що з вами сталося, пане обер-лейтенант, ви були завжди такі спокійні?
“Знову мушу ризикнути”, — розпачливо подумав Клосс і сказав по-польському:
— Через три будинки звідси крамничка. Підіть туди негайно, постукайте тричі в вікно і віддайте цю записку.
Пані Кобас від подиву заніміла.
Він вирвав з блокнота аркушик і написав: “Все переноситься на квартиру цієї пані. Вона вас проведе. Обеззброїте обох німецьких офіцерів і зачекаєте на водія. Чоловіка в цивільному треба ліквідувати — це агент гестапо, його кличка — Вольф”.
Він підписав записку літерою “Я” й подав пані Кобас.
— Якщо ви комусь заїкнетесь… — почав Клосс і замовк, помітивши, що вона все зрозуміла.
Майже випхнув її за двері. Потім налив собі склянку коньяку, мало не повну. Чекав.
На щастя, недовго.
Епілог цієї історії розігрався кількома місяцями пізніше в іншому місті. Клосс мав зустрітися з якимось чоловіком на прізвище Стефанський, і коли він ввійшов до умовленого помешкання, назустріч йому з-за столу підвівся Філіп.
Вони довго мовчки стискали один одному руки. Клосс розповів йому про події того вечора, від яких залежала доля їх усіх. їм поталанило. Все вдалося. Бруннерові довелося на другий день вислухати чимало гірких слів від свого шефа, але той нарешті змилосердився і послав куди треба рапорт, що дантиста Філіп’яка вбито під час спроби втекти. Клосс розповів також, як хоробро поводився штурмфюрер Бруннер, що голіруч кинувся па озброєних до зубів нападників. “Тільки поспіх і страх, що німці зчинять тривогу, врятували їм життя”, — сказав Бруннер на допиті.
Найбільше нажився на цьому Гайбель. Всі найцінніші речі з будинку пані Кобас, яку він вважав спільницею бандитів, перейшли спершу в депозит гестапо, а пізніше були переслані на приватну адресу Гайбелевої дружини в Магдебург.
— На жаль, — закінчив свою розповідь Клосс, — я не знаю, що з нею сталося. Ми багато чим їй вдячні. Коли б вона не віднесла тієї записки… Краще й не думати про це.
— Її забрав тоді Бартек у ліс. Але вона була там недовго. Ми дали їй нові документи й перекинули до Варшави. За наші гроші відкрила ларьок на Карцеляку. Офіційно вважається, що вона торгує ношеним одягом, а нелегально скуповує для нас зброю в італійців та німців Знову добре заробила. Ця жінка — геній у ґешефті.
Дякую (нім).
Прошу, прошу, пане офіцер (нім.).
У формі захисного кольору (нім.).
Хай живе перемога! (Нім.)