Найнестерпніші ті години, коли вже нічого не можна вдіяти, лишається тільки чекати, крадькома позирати на стрілки годинника, що посуваються надто поволі. Операція, згідно з планом, скінчиться найпізніше о шістнадцятій. Це значить, о вісімнадцятій Ева має вернутися в місто. Ну, скажімо, ще година в запасі. О дев’ятнадцятій можна піти на Бенедиктинську. До того ж страшенно невдало вибрано явочну квартиру. Похмура кам’яничка, в якій нема жодної майстерні, не мешкає жоден німець. Добре, що хоч вхід з двору. А коли хтось побачить його на сходах? Що може робити німецький офіцер у кам’яничці на Бенедиктинській? Зодягти цивільне вбрання? Ще небезпечніше. Треба одразу ж після операції змінити явочну квартиру. Та ще й Ева необережна. Це він винен — адже в дівчини малий досвід.
Клосс глянув на годинник. Наближалася чотирнадцята. Ще п’ять годин. Майор фон Роде з цікавістю подивився на Клосса.
— Ви не слухаєте, обер-лейтенанте? — мовив він.
— Чому ж, слухаю, пане майоре. Ви говорили про фон Крука.
— Так, казав. — Тепер Роде глянув на годинник, — Він, напевне, виїхав уже з Кєльц. Я зустрінуся з ним сьогодні ввечері. А вас прошу ще перевірити особисті справи обслуговуючого персоналу полігона.
— Слухаю, — сказав Клосс. Полегшено зітхнувши, вийшов з кабінету.
Повернувся до себе, витяг з шухляди особисті справи, але й далі снувалася одна й та сама думка: чи все передбачено? Операція була підготовлена досить поквапливо. Вчора вранці Клосс довідався, що Крук виїде з Кєльц сьогодні о другій годині дня. Отже, на підготовку лишилося менше доби. Крука треба схопити по дорозі, перш ніж він з’явиться на полігоні, то єдина можливість, пізніше це зробити дуже важко. Тільки фон Крук знав усі подробиці секретної броні Х-8, тільки фон Крук знав, коли почнуться випробування. Певна річ, знав про це й фон Роде, але витягти щось із нього так само важко, як викрасти Крука з полігона, що вдень і вночі перебуває під охороною двох батальйонів СС Отже, вони мали пристати тільки на одне рішення, що напрошувалося само по собі. Дорога від Кельн, до Божентова на вісімнадцятому кілометрі тяглася вздовж лісу й повертала до їхньої сторожки Тут треба було зупинити автомобіль, взяти Крука й допровадити його до сторожки живцем. Це мали зробити десятеро чоловік з загону Лиса та Ева. Чому він наказав Еві взяти участь у цій операції? Навіщо це він зробив? Треба було, щоб хтось негайно повідомив про виконання завдання. Сьогодні вранці, перш ніж з’явитися в штабі, він пішов на Бенедиктинську. Лис уже чекав на нього. Молодий хлопець з світлою великою чуприною й круглим дитячим обличчям — один з тих, що стирчать у лісі майже від самісінького початку.
— Впораємося, — сказав він. — Не таке доводилося робити.
Клосс знову глянув на годинник. Наближалася п’ятнадцята. Подумав, що саме зараз починається операція. Знову подумав, що найпізніше о дев’ятнадцятій Ева повинна вернутися на Бенедиктинську. Лишається чотири години. Треба сходити в казино, пообідати, побазікати з лейтенантом Вольфом про успіхи німців на Дону. “Наближаються до Сталінграда, — міркував Клосс. — Доки це триватиме? Доки це ще може тривати?”
Було п’ять хвилин на шістнадцяту. Над лісом висіли низькі білі хмари, але стояв ще прекрасний вересневий полудень, шосе в’юнилося поміж горбами і золотавими від сонця пасмами полів. Хлопці лежали за кільканадцять метрів від шосе на горбику, порослому густими кущами. Тільки Лис і Борсук, літній мужчина, якого називали Дідком, вийшли на дорогу в мундирах жандармерії й німецьких касках. Ева глянула в бінокль. З Кєльц наближалася маленька чорна цятка. Була ще далеко. Ева підвелася й махнула рукою. Це повинен бути він. А якщо буде два автомобілі? Якщо Крукові дали більшу, ніж вони гадали, охорону з СС? Вона уважно спостерігала за сусіднім узгір’ям. Нарешті! Гілка дикої груші відхилилася проти вітру. Це пост із боку Кєльц давав сигнал про початок операції. Він означав, що все гаразд, що проїхав автомобіль з фон Круком і що автомобіль один. Борсук і Лис поправили ремені й вийшли на дорогу. Хлопець, котрий лежав обіч Еви, клацнув затвором автомата. Притулив приклад до плеча. Ще хвилина, дві…
Військовий автомобіль раптово загальмував. Троє есесівців з охорони, що сиділи позаду, тримали напоготові автомати…
— Was ist den loss?[25] — закричав один з них на жандармів, що стояли біля капота автомобіля.
— Хто з вас фон Крук? — спитав по-німецькому Лис. Цю фразу він повторював цілісінький ранок, навіть з непоганим акцентом. Високий чоловік у пальті, що сидів біля водія, підвівся. Саме цього вони й чекали. Застрекотів автомат. Уявні жандарми впали на землю. Лис вистрелив з пістолета, але це вже було зайве. Есесівці так і не встигли вискочити з машини. Тільки один з них упав на шосе і якусь мить намагався повзти до канави, а потім закам’янів, випроставши вперед руку, яка ніби шукала опори. Борсук вистрелив у водія, що кинувся було тікати, а Крук, смертельно блідий, так і стояв у кабіні, навіть не хапаючись за зброю Хлопці вже спустилися з узгір’я, оточили машину.
— Хутчій, тікаймо, — кинула Ева.
Водій застогнав і розплющив очі.
— Пристрелити його, — наказав Лис, але в ту ж мить вони побачили, як від Божентова наближається машина.
— До лісу! — гукнув Лис.
Двоє хлопців взяли Крука попідруч і витягли з автомобіля. Ева йшла поруч, несучи важкий портфель полоненого.
— Що вам від мене треба? Що вам від мене треба? — повторював Крук, не зводячи очей з Еви. — Я тільки вчений, німецький вчений.
Ніхто йому не відповідав. Вони бігли лісом, радше не лісом, а смугою рідкого сосняка, за якою починалися луки, два з половиною кілометри луків, що відділяли їх від справжнього лісу. Бігли зігнувшись, кваплячи Крука і з тривогою дивлячись на простір, що, як на зло, був тут рівний, без жодних виступів. Від шосе долітало ґелґотіння німців, потім застрочив автомат — перші постріли наосліп, для страху. Над лісом повисла червона ракета й поволі почала падати на землю. Через кілька секунд у відповідь їй спалахнула біла, пролетівши з лівого боку майже над їхніми головами. Тільки тоді вони побачили цеп. Німці йшли полем від Божентова, відрізаючи їх од лісу. Німці вже помітили їх. Заблискотіли автомати, загарчав кулемет, вони попадали на землю де хто міг, притискаючись обличчям до сухого піску.
— Борсук і Ева з швабом у ліс! — вигукнув Лис. — Ми спробуємо їх затримати.
Стрілянина дедалі наростала. Німці теж залягли, не квапилися. Тримали їх під вогнем, не даючи підвести голови, відійти назад. Хлопці відповідали все рідше — заощаджували патрони. Над луками, що були зараз у тіні, бо хмари заступили сонце, щомиті спалахували білі або червоні ракети й гасли поволі, як перед догорянням лампа. Наближалася шістнадцята година.
О вісімнадцятій Клосс вийшов з казино. Вольф розповів йому про свою тітку з Гамбурга, яка, напевно, скоро помре й лишить йому кам’яницю на Альбертпрінцштрассе. Він змальовував ту кам’яницю так детально і з такою любов’ю, що не помічав мовчання Клосса й усе оповідав та оповідав, яке приємне міське життя, потім запропонував випити за німців, що по війні створять усім своїм громадянам затишний добробут і вільне користування плодами перемоги. Клосс випив, попрощався й вийшов. Обер-лейтенант Вольф був короткозорий. Коли він скидав окуляри, його обличчя здавалося дивним і беззахисним.
“Такі, як ти, — подумав Клосс, — такі, як ти, заплатять за все це…”
Він залюбки пішов би одразу на Бенедиктинську, але вирішив зачекати ще годину. Не хотілося вертати туди двічі, досить і одного разу, потім уже кінець. Треба б знайти якусь крамничку, казна-що, але хоч яку-небудь, де міг би бувати німецький офіцер.
Клосс мешкав на першому поверсі пристойного будинку, відведеного для німців. Його сусіда, капітан Ецкель, виїхав саме у відпустку, і це була сприятлива обставина, бо Ецкель приходив додому вечорами, нудився й тому заходив до Клосса з пляшкою коньяку й шахами, а потім розповідав про свою дочку, що робила непогану кар’єру. Клосс ліг на ліжко в своїй кімнаті й дивився на стрілки годинника, що повільно посувалися. Чверть на дев’ятнадцяту, пів на дев’ятнадцяту, його ординарець Курт дістав звільнення до двадцятої, й Клосса тішила його відсутність, бо Курт надто дбав про свого офіцера. Часом Клоссові здавалося, що він, однак, про щось здогадується. Може, варто було б узяти собі іншого, який не знає польської мови, але йому шкода цього хлопця, що вже звик до нього і, можливо, заслуговує на його довіру. “Нікому не можна довіряти”, — аж до нудоти повторювали Клоссові, перш ніж послали його на цю роботу.
“Ну, я б нічого не домігся, якби іноді не довіряв”, — подумав Клосс.
Він вийшов близько дев’ятнадцятої. Вже смеркалося, наближалась рання поліційна година. Його минув патруль жандармерії, потім тротуар спорожнів, якась постать, що тулилася до муру, зникла, перш ніж він встиг її побачити. Зупинився на Бенедиктинській, довго розглядав вулицю і, нарешті, зайшов у подвір’я. В під’їзді було темно, скрипіли дерев’яні сходи, Клосс зупинився коло дверей і постукав, як було домовлено. Його завжди смішив цей умовний стукіт, він зачекав, постукав ще раз. 1 квартирі панувала тиша. Клосс натиснув на клямку — двері були замкнені. Чиркнувши сірником, глянув на годинник. Було вже майже пів на двадцяту… Якщо Ева не вернулася…
Ще кілька хвилин прогулювався тротуаром Бенедиктинської. Може, піти до штабу й доповісти фон Роде? Якщо Крук не приїхав, фон Роде, напевне, сам його викличе. Але чому немає Еви? Що трапилося?
Почув розмірені кроки, йшов патруль жандармерії. Клосс наддав ходи. Не треба, щоб його тут бачили. Прийде сюди ще за дві години, хоч і не повинен приходити, бо коли Ева… Він проклинав зараз свою роботу, волів би бути разом з ними там, на шосе, а не тут, приречений на бездіяльність і чекання. “Війна — це чекання”, — майнуло в думці. Це ще одна з тих правд, які підтверджуються щоденно.
На кухні Курт готував вечерю. Він виструнчився — на його обличчі сяяла усмішка.
— Хтось дзвонив? — запитав Клосс.
— Ні, пане обер-лейтенант, я повернувся о двадцятій.
Клосс увійшов до своєї кімнати, жбурнув кашкет і плащ на ліжко і зняв трубку. Попросив з’єднати його з фон Роде, але того не було, а черговий повідомив, що майор не питав про Клосса. Роде сказав, що ввечері зустрінеться з Круком Невже операція не вдалася?
На порозі став Курт з тацею в руках.
— Вечеря готова, пане обер-лейтенант.
— Повечеряй сам, — мовив Клосс.
Та відчепитися від Курта було не так просто.
— Пане обер-лейтенанте, ви ж тільки обідали в казино, а всі знають, як там годують. Той офіцерський харч нічого не варт.
— Іди геть!
Клосс лишився сам і міг тільки чекати. Він сів за стіл і розгорнув перед собою “Фолькішер Беобахтер”. У нього навіть не було чого почитати, нічого не можна було йому тримати вдома, жодної польської книжечки. Та от хряпнули двері, потім почулися якісь голоси на кухні. Хтось прийшов до Курта? У Курта не було друзів, він навіть цурався ординарців інших офіцерів. Клосс відклав газету, і в цю мить на порозі з’явився Курт.
— Пане обер-лейтенант, — звернувся він, — прийшла якась дівчина.
— Хто? — машинально перепитав Клосс.
— Полька, — відповів Курт. Він теж був здивований. Обер-лейтенант Клосс рідко коли мав за гостей дівчат, а тим паче до нього ніколи не приходили польки.
Клосс слухав не розуміючи. Збагнув тільки тоді, як у дверях з’явилася Ева, а Курт зник на кухні Вона була дуже бліда, притулилася до стіни і важко дихала. Клосс відчув раптом приплив радості, що дівчина тут, що вона жива, а потім охопила його лють.
— Чого ти сюди прийшла? — запитав її крізь зуби. — Як ти могла сюди прийти? Скільки разів я повторював тобі! Чекав у домовленому пункті… Ви взяли його?
— Усі загинули, — ледь вимовила Ева. — Була облава. Ми не дійшли до сторожки.
Тільки тепер він помітив, що вона поранена. Дівчина зсунулася на підлогу, потім хотіла підвестись, але Клосс злегенька підняв її й відніс у ліжко. Стяг куртку, вона засичала від болю. Лежала з заплющеними очима. Клоссові здавалося, що вже не дихає, намацав пульс На правому плечі була невміло зроблена пов’язка, геть уся просочена кров’ю. Клосс підбіг до шафи, знайшов бинт, але коли хотів її підняти, вона застогнала, а потім побачив, що плаче.
— Я піду звідси, — прошепотіла крізь сльози. — Поранили мене під лісом. Перев’язали в селі… Янку, Янку, навіщо я прийшла сюди?
Клосс ніколи досі не відчував себе таким безпорадним. Минула вже поліційна година, ні до кого було йому звертатися. Всі залишилися там, під лісом. Скільки треба часу, щоб налагодити зв’язок? Скільки він може протримати тут Еву? Де взяти лікаря?
Цієї миті він почув голос на кухні. Потім важкі кроки, що наближалися до дверей.
— Обер-лейтенант Клосс у себе? — це був майор Роде.
Клосс почав панікувати. Подумав: це вже кінець. Зняв з запобіжника пістолет. І враз збагнув, що, коли навіть застрелить фон Роде й утече, змушений буде лишити тут Еву. В цей час почув Куртів голос.
— Пан обер-лейтенант у себе. У нього дівчина.
Клосс сховав пістолет в кишеню штанів. Притьмом, відриваючи ґудзики, скинув мундир. Курт був незамінний. Коли б не він…
— Дівчина, — промовив фон Роде, стоячи посеред кухні. — Буває. — Він витяг портсигар, запалив, а одну цигарку кинув на стіл.
— Спасибі, пане майор, — подякував Курт.
— Полька? — запитав фон Роде.
— Не знаю… — Клоссові здавалося, що він чує дихання Курта. Чекав. Він має ввійти на кухню зовсім спокійний. — Гарна, — додав ординарець.
— Рядові відповідають тільки на запитання. — Фон Роде показав на двері. — Постукайте.
Клосс відскочив від порога, потім рикнув:
— Хто там?
— Пан майор фон Роде, — відгукнувся Курт.
Клосс почекав ще якусь мить і вийшов з кімнати. Зачинив за собою двері.
— Хайль Гітлер, пане майор. Пробачте, я не був готовий.
— Бачу, — сухо відповів фон Роде. — Зауважу, що ви вибрали не дуже зручний для любовних розваг час.
— Курте, відкоркуй коньяк… Ми ж не ченці, пане майор. У цій проклятій країні…
Роде уважно дивився на Клосса.
— Я не люблю, коли мої офіцери говорять таким тоном. Я не питиму.
— Пане майор, — і далі напускав на себе веселість Клосс, — я пропоную приємний вечір. Належить же нам взяти щось від життя, кат би його взяв!
— Не впізнаю вас, обер-лейтенанте. — Роде говорив стиха, але в його голосі чулася погроза. — Ви ще матимете свій приємний вечір.
Клосс одразу змінив тон.
— Що трапилося? — запитав він.
— Зараз же відішліть цю дівчину..
— Дайте мені годинку на це.
Роде дивився на двері. Хотів ввійти, але не наважувався.
— Полька? — запитав він.
Клосс завагався. Ошуканство могло надто дорого коштувати. В цьому містечку було всього кілька німкень.
— Так, — невдовзі відповів він.
— Полька, — повторив фон Роде. — Обережно з польками, пане обер-лейтенант. І надалі запам’ятайте: я не люблю ні вульгарності, ні сентиментальності.
Вони лишилися в кухні наодинці. Курт виструнчився і, як здалося Клоссові, чекав. Щоб дати пояснення? Чи подякувати? Клосс поклав йому руку на плече. Ні на що вже не було часу. Він мусив прийняти якесь рішення. Була тільки одна можливість — місцева лікарня.
— Не впускай сюди нікого, — наказав Клосс. — Під жодним приводом не впускай. Я скоро повернуся.
Мундир він застібав уже на сходах.
Лікарня в Божентові містилася за кілька кварталів. Це був довгий одноповерховий будинок, оточений кривим муром. До війни хворих возили найчастіше до Кельн або до Радома, ніхто не клопотався про лікарню в Божентові і ніхто б не повірив, що в цьому будиночку можна поставити ліжка для шістдесяти хворих. Ліжка стояли в коридорах, було розібрано два лікарські кабінети, а завідувач лікарні й водночас єдиний лікар порядкував у невеличкій кімнаті чергового. Доктор Ян Ковальський, так його звичайно називали, закінчив медичний факультет у тридцять восьмому році, й сюди, до Божентова, його було прислано на практику. Сподівався, що працюватиме під керівництвом досвідчених лікарів, а тим часом працював один-однісінький відтоді, як лікаря Фаєрса відвезли до гетто в Кєльцах. Він ставив діагнози, виконував прості медичні процедури й цілими ночами висиджував над книжками, шукаючи відповіді на питання, про які в книжках не згадувалося, бо ж ніхто не передбачав, що молодий стажист може упродовж двох років керувати лікарнею.
Цього вечора, як і в інші вечори, він був у лікарні. Сестра Клара саме подавала йому чай. їй було щонайменше двадцять років; вона мала великі очі, заплетену косу й приблизне уявлення про медицину.
— Напийтеся чаю та йдіть спочивати, — мовила вона. — Це вже друга ніч, ви так виб’єтеся з сил.
Ковальський мовчав.
— Я приготую бутербродів, — вела далі Клара. — Мама привезла вчора з села свинячу грудинку… Вам треба дбати про себе. Хтось неодмінно повинен дбати про вас.
— Як почуває себе той із трійки? — запитав Ковальський.
— Непритомний, — відповіла Клара. — Сьогодні, напевно, помре.
— Дай йому корамін.
— Ви ж казали, що це безнадійно.
— Дай, — повторив Ковальський.
Хтось без стуку відчинив двері. Клара побачила німецького офіцера.
— О боже! — прошепотіла вона.
Клосс (це був він) підійшов до лікаря, що поволі підводився з стільця.
— Ви лікар? — запитав по-польському.
— Я.
— Підете зі мною, — сказав Клосс і побачив, як страх змінив Кларине обличчя.
— Хочу вас попередити, — спокійно мовив Ковальський, — я тут — єдиний лікар.
— Знаю. — Клосс звернувся до Клари. — Вийдіть, — наказав він і, коли дівчина зникла за дверима, мовне: — Підете зі мною до хворої. Візьміть все, що необхідно для перев’язки.
— Я не маю права лікувати німців.
— Мерщій, не гаймо часу.
Лікар взяв валізку і рушив до дверей.
— Ви чудово розмовляєте по-польському, — похвалив Клосса.
Перш ніж встиг відчинити двері, на порозі з’явилася сестра Кристина. Вона була старша за Клару, більше схожа на лікарняну сестру. Чиста, охайна, із тих, що не впадають у вічі, з гладенько зачесаним волоссям і блідими, певно, мало коли фарбованими губами.
— Пане докторе, — звернулася вона, — привезли непритомного чоловіка. Якийсь селянин… — Помітивши Клосса, затнулась.
— Кажіть далі,— кинув Клосс.
— Я сказала, що він непритомний.
— Покладіть його тим часом у коридорі, — сказав Ковальський.
— А вільний ізолятор?
— Лишімо його для того з трійки. Зачекайте хвилину, — лікар звернувся до Клосса. — Я огляну його.
— Не довше, як п’ять хвилин, — відповів Клосс.
Хворий, напевно, не був селюком. Ковальський глянув на його пальто і піджак і завважив щось характерне, може навіть чуже, в тому кроєві, а потім ще раз схилився над хворим. Симптоми були типові. Майже як за підручником. Сіра шкіра, колапс.
— Шок, — констатував він, звертаючись до сестри Кристини. — Цей хворий у шоковому стані. Ось тут, на передпліччі, невеличка подряпина. Перев’яжіть.
Неподалік від них стояв сивуватий чоловік, бгаючи в руках шапку.
— Мені вже можна їхати, пане лікарю? — спитав він.
Ковальський тільки тепер помітив його.
— Їдьте. Де ви його знайшли?
— У полі, недалеко від лісової сторожки. Там був бій, потім німці пішли, а він лишився в канаві. Вони його не побачили.
— Ви комусь казали?
— Та що я, дурень? — Селянин раптом замовк, побачивши Клосса, що виходив з кімнати чергового. Весь знітився.
— Минуло п’ять хвилин, — мовив Клосс.
Доктор Ковальський взяв свою валізку і мовчки рушив до дверей.
Коли вони ввійшли в квартиру, де мешкав Клосс, Курт сидів на кухні і саме вечеряв, але яка гарантія, що він не заглядав до кімнати? А цей лікар? Чи можна довіряти випадковому лікареві? Він одразу здогадається: це рана від кулі. І що робити потім з Евою? Як перевезти її до лісу? Якщо Лис загинув, для налагодження зв’язку потрібно кілька днів. Клосс зиркнув на годинник. Фон Роде вже чекає. Фон Роде пунктуальний і небезпечний. Чи він про щось здогадується? Сказав: “Обережно з польками”. Що це мало означати? А втім, хай їм чорт… Найважливіше за все Ева.
— Дайте мені якийсь пасок, — попросив доктор Ковальський,
Він відклав шприц і почав перев’язувати Евине плече. Дівчина розплющила очі, Клосс нахилився до неї.
— Янку, — мовила тихо і побачила Ковальського. — Хто це? — злякалася вона.
— Лікар, — відповів Клосс. — Мовчи.
Ковальський продовжував перев’язувати. Здавалося, він не слухає їхньої, розмови, а може, тільки вдає. Потім підвівся, закрив свою валізу.
— Її треба негайно відвезти до лікарні.
— Це неможливо! Ви лікуватимете її тут.
Ковальський стенув плечима. Сухо пояснив, що в неї — пахвова рана й порушення плечової артерії. Артерію треба зшити протягом двох годин, бо коли кровотечі не спинити…
— Це серйозна операція? — запитав Клосс.
— Операція серйозна. Відвезіть її до німецької лікарні
“Певне, цей лікар прикидається, чи він просто нічого не розуміє?..” — подумав Клосс.
— Ви зможете зробити цю операцію? — Клосс говорив майже пошепки. Відчував на собі пильний погляд Ковальського.
— Ви так само добре знаєте, як і я, що про такі лікувальні процедури треба повідомляти’німецькі власті.
— Я все беру на себе.
— Я хотів би знати більше, — вів далі Ковальський. — Я ризикую.
— Ви й так досить багато знаєте, — Клосс відчував, що повністю віддається в його руки, але чи мав він інший вихід? Чи існував цей вихід взагалі?
— Ви маєте машину?
— Немає в мене машини. — Клосс гукнув Курта. Хлопець ще доїдав вечерю, здавався байдужим, ніщо його ніби не дивувало. Клосс наказав йому знайти дрожки й відвезти дівчину до лікарні. Сам мусив іти до фон Роде. Довірив Еву Ковальському і Куртові. Не було в нього іншого виходу. Дрожки саме під’їжджали, коли Клосс виходив з дому. Старий візник був переляканий. Вже минула поліційна година, але коли солдатові так потрібно…
“Коли б тільки не натрапити на патруля, — молився Клосс. — Коли б тільки не натрапити на патруля…”
У лікарні сестра Кристина не відходила від чоловіка, привезеного в шоковому стані. Вона вже зробила йому ін’єкцію, тепер перевіряла пульс і чекала, поки хворий розплющить очі. Хотіла, щоб він розплющив очі. У нього було гарне обличчя, це, мабуть, таки не селянин і не з містечка він. Скидався радше на вчителя гімназії, аніж на партизана. Вона вже потрусила кишені його піджака і пальта. Не знайшла жодного папірця, лише пачку німецьких цигарок, чисту хусточку з вишитими літерами “А.К.” й кілька пожмаканих марок. Взяла його долоню й побачила золоту обручку. Завагалася. Цієї миті помітила Стефана. Стояв позад неї вже, мабуть, кілька хвилин. Так само уважно розглядав хворого.
— Хто він? — запитав.
— Не знаю, — відповіла Кристина. — Привезли його з села.
— Це його піджак? — Стефан простяг руку до кишені.
— Облиш, я нічого не знайшла. — І в цю мить вона спалахнула люттю на Стефана, яку тамувала вже тривалий час. — Де ти був учора?
Він байдуже знизав плечима.
— Не пам’ятаю. Гадаєш, веду щоденник? Здається, пиячив.
— Не жартуй зі мною, — тихо мовила Кристина.
— І не посмію! — засміявся він, потім обняв її. — Не сердься, дівчино!
— Підеш сьогодні зі мною? — спитала Кристина.
— Побачу, — буркнув він, але вона вже не слухала. Хворий саме розплющив очі. Кристина поклала йому на чоло долоню.
— Schwester, — прошепотів хворий, — wo bin ich?[26]
Він говорив по-німецькому. Однак розумів, або Критиці здавалося, що розумів, коли пояснювала йому, що т у лікарні і що швидко одужає. Заплющив очі, і недовзі Кристина знову почула його голос. Марив. Схоплювала тільки уривки слів. “Wald… Forsthaus…”[27] Потім вуки, що, напевне, означали вибух, і нарешті дата. Двічі повторив дату: “29 вересня або десь за тиждень”. І знову знепритомнів.
Кристина лишилася коло нього й прислухалася до звичного лікарняного гомону. Стогнала жінка в дев’ятій палаті. На п’ятому кашляв туберкульозний, якого давно повинні виписати. Пройшла коридором хвора на анемію молода дівчина. З операційної долинали голоси Стефана й Вацлава. Вони знову сварились. У цій спірці, що тривала кілька тижнів, Кристина радше віддала б перевагу Стефанові. Не тільки тому, що Стефан був її коханцем, а й тому, що Вацлав відтоді, як з’явився тут, все ще якийсь дивний, недовірливий, надто обережний, ніби весь час чогось боїться або на кожному кроці відчуває підлоту, що загрожує саме йому Кристина не чула, про що вони говорять, але раптом злякалася за Стефана, пригадала собі вчорашній вечір і те, про що не хотіла думати, про що боялася думати…
Операційна, перебудована з колишнього лікарського кабінету, була надто тісна. Стефан саме скінчив чистити інструмент, який Вацлав старанно вкладав у шафу.
— Доктор Ковальський, — зауважив Стефан, — любить, щоб скальпелі були складені по порядку — від найменшого до найбільшого… І посортуй голки. Принаймні це ти повинен уміти робити.
Вацлав мовчав. Це був високий хлопець з довгастим обличчям, па якому застиг вираз неспокою або страху. Стефан уважно дивився на нього.
— Боїшся? — запитав він.
— Чого?
— Чи довго тобі вдасться дурити нашого доктора? Йому ти можеш казати, що вчився медицини, а мене не вважай за простака.
— Вчився, — відказав Вацлав.
— Може, кілька місяців. Але з прозекторської втік ще раніше, якщо взагалі тебе туди пускали. Протри шприц.
Вацлав слухняно виконав наказ.
— Ти хочеш сказати, щоб я від тебе відчепився.
— Відчепися, — мовив Вацлав.
Стефан підійшов до нього й поклав йому руку на плече.
— Ім’я ти теж змінив? — тихо запитав він.
Вацлав відсахнувся. Він стояв під дверима трохи нагнувшись, ніби готовий захищатися від очікуваного удару.
— Не бійся, жевжику… Ти надто нервовий, як на мене. Я свій хлопець, мені можеш довіряти. Стережися Ковальського і Клари.
— Дай спокій Кларі
— Нарешті в тобі заговорив мужчина, — знову розсміявся Стефан.
Вацлав вийшов з операційної, грюкнувши дверима. Закашлявся хворий з п’ятої. Десь іздалеку долинула автоматна черга. Стефан обережно відхилив портьєру й глянув у темряву. Нічого не побачив. Тільки мур лікарні, похилі сосонки й спокійне зоряне небо. На порозі операційної стала Кристина.
— Ви знову сварилися? — запитала вона.
Стефан махнув рукою, підійшов до неї й ніжно обійняв.
— Кристо, — почав він, — у мене до тебе прохання. Я не можу виходити, а дзвонити не хочеться… Знаєш, як це буває, — торгівля не жде, а людина мусить із чогось жити.
Вона мовчала. Знала, що станеться за мить, і боялася, що саме це мусить бути. Стефанове обличчя було ясне, він якось пустотливо усміхався.
— Чого мовчиш? Я потім прийду до тебе. І знаєш що?
— Я більше не можу! — раптом перебила вона. Й одразу хотіла виговорити все, що нагромадилося в ній за останні дні. — Я цілісіньку ніч думала, найгірші думки лізли мені в голову. А потім приснився страшний сон. Бачила тебе в трупарні.
— Важко, люба, бо ж війна, і ніщо даром не дається.
— Облиш! — закричала вона. — Я хочу тобі сказати…
Але Стефан уже не слухав. Спитав про хворого з коридора, що марив німецькою мовою, а потім говорив про Вацлава, який йому все менше й менше подобається, казав, що з ним треба обережніше, бо тепер зовсім не відомо, хто й що… Кристина слухала не розуміючи і навіть зраділа, коли вбігла Клара.
— Крисю, — гукнула вона її, — іди хутчій! Треба підготувати ізолятор. Доктор привіз хвору.
— Яку ще хвору? — запитав Стефан.
Еву внесли в коридор і поклали на візок. Курт відкозиряв і вийшов, а Ева, що вже опритомніла, розгледілася по коридору, побачила Ковальського й Вацлава, а потім її погляд зупинився на ліжку, де лежав чоловік, привезений, з луків. Вона заплющила очі й знову розплющила. Так, це був він, вона не могла помилитися… її охопив страх, хотіла щось сказати, попросити, щоб її мерщій забрали звідси, але тільки ворухнула вустами. Чоловік тим часом розплющив очі. Побачив Еву, трохи звівся на ліктях, а потім упав на подушки.
— Відвезіть її в операційну, — сказав Ковальський. — Я зараз прийду.
Візок рушив.
Клосс спізнився на чверть години. Фон Роде вже чекав і, певна річ, пояснив Клоссові, що основним достоїнством офіцера абверу повинна бути пунктуальність.
— Ви не усвідомлюєте серйозності становища, — сказав він.
Клосс мовчав. Він, безперечно, знав, що йдеться про Крука, і знав також, що не можна про нього питати, бо фон Роде аналізує все — слова й жести, а якщо почав запідозрювати або хоча б у нього закралася тінь підозри, довго про це не забуде. Роде хотів тим часом знати, що Клосс робив по обіді; довідавшись, що той не виходив з дому, він потім додав:
— Ви здивували мене сьогодні. Досі я думав, що ви добре виховані. А може, ця вульгарність трохи показна?
— Я ніяково себе почуваю, — признався Клосс, і ця відповідь здалася йому найліпшою.
— Розумію, — вів далі фон Роде. — Але це ще не причина, щоб поводитися, як дурноверхий есесівець.
“Може, атакувати? — подумав Клосс. — Може, спитати, чи не запідозрює він мене в чому?”
Однак Клосс змовчав. Мовчання не давало фон Роде жодної зачіпки. Майор мусив нарешті сказати, у чім річ. Йшлося, звісно, про Крука Сухо, мовби читаючи рапорт, Роде сказав, що сьогодні між п’ятнадцятою й шістнадцятою годинами бандити затримали автомобіль Крука. Шеф абверу має докладну інформацію про це. Виявилося, що водій, автомобіля залишився живий і дав свідчення. Це не був випадковий напад, Роде в цьому не сумнівався. Бандити чекали саме Крука. Двоє з них були переодягнені в мундири жандармів, а німецьким науковцем опікувалась якась дівчина.
Клосс ні про що не питав. Відчував на собі погляд Роде — майор поводився так, ніби чекав уточнень або додаткових відомостей.
— Бандити нарвалися на засаду, — мовив він.
— А Крук? — нарешті запитав Клосс. В його голосі чулася справжня тривога.
— Його, не знайшли, — ствердив фон Роде. — Не піймали й дівчини. — І за мить додав: — Я не припускаю, щоб вони розквиталися з ним загодя. Адже він знав усе про Х-8 і знав дату випробування. А яка ваша думка?
— Він був надто цінний для них, — відповів Клосс.
— Випробування Х-8, — мовив фон Роде, — мають відбутися з Круком або без Крука і у певний час.
— Коли саме? — запитав Клосс і одразу збагнув, що запитання було зайве.
— У певний час, пане обер-лейтенант, — повторив фон Роде.
— Чи обшукали територію поблизу лісової сторожки? — Клосс хотів якнайшвидше змінити тему розмови.
— Обшукали, — відповів майор. Потім додав: — Можливо, надто пізно. В усякому разі, у нас багато відомостей. Маємо свідчення водія машини Крука, що прийшов до пам’яті перед смертю. Він бачив партизанів і розказав нам про дівчину. Наше основне завдання, Клоссе, — знайти Крука. Я повинен мати його за і всяку ціну… і повинен також мані цю дівчину. Можливо, вона поранена.
— Що ви мені накажете робити? — спитав Клосс.
— Ми працюємо разом не перший день. Подумайте, хто міг повідомити партизанів про термін виїзду Крука з Кєльц. У Божєнтові знали про це тільки ми двоє.
— Розумію, — сказав Клосс. Голос його був зовсім спокійний. — Треба буде зацікавитися людьми в Кєльцах. Може, хтось з автомобільного батальйону Або з тамтешнього офіцерського готелю.
— Це ми теж перевіримо, — промовив фон Роде. — Дзвоніть мені через кожні дві години. Ага, ще одне. Про лікарню можете не турбуватися. Там діє мій агент, М-18. Якщо привезуть когось підозрілого, я знатиму.
— Чому ви згадали про лікарню? — Клосс ледве зберігав байдужість.
— Бо таку можливість, — пояснив фон Роде, — ви теж мали взяти до уваги.
Отже, в лікарні діє агент абверу. Ні, цього не можна було передбачити. М-18. Клосс повторював цей криптонім, швидко прямуючи темними вулицями до лікарні. М-18 уже знає. Ева вже в лікарні. Чи встиг він повідомити фон Роде? Якщо не встиг, як виявити, хто такий М-18? Може, це доктор Ковальський? Коли це він, Клосс погорів, а Ева… Що буде з Евою? А коли це одна з сестер? Хто ще працює в лікарні? Це треба негайно з’ясувати. Клосс огледівся. Вулиця булл темна, безлюдна А може, фон Роде наказав уже стежити за ним? Він іде до лікарні, хоч шеф абверу не вважає її об’єктом, над яким Клоссу треба вести спостереження. Що ж його вчинити? Шукати зв’язку з загоном Лиса? Викрасти Еву з лікарні і втекти з нею до лісу? Скільки часу треба на підготовку цієї акції? І що сталося з фон Круком? А ще ж є Курт. Курт знає досить багато, щоб Роде здогадався про решту його вчинків. Клосс уповільнив ходу і запалив. Передусім треба взяти себе в руки, передусім — жодних нерозважливих кроків. Може, є ще якийсь шанс? Якби фон Роде щось знав, він розмовляв би з ним інакше. Не сказав би йому про агента в лікарні. М-18, напевно, не може користуватися телефоном лікарні. Йому потрібно трохи часу, щоб зробити донос, в такому разі Клосс теж має трохи часу. І час вирішує зараз усе.
Доктор Ковальський починав операцію. Він квапився. Кристина принесла в операційну підготовлений інструмент, Ковальський мив руки, а потім старанно натягав на руки гумові рукавички.
— У тридцять восьмому році, одразу ж після навчання, — мовив він, — я асистував доцентові Рутковському при такій же операції. Не думав, що змушений буду робити це сам і за таких умов.
— Це важка операція? — байдуже запитала Кристина.
— Так. Пошкоджена артерія.
— Куля з гвинтівки? — Кристина спокійно розкладала інструмент. — Ця дівчина не хотіла б, напевно, довго лежати в лікарні?
Доктор кивнув і хотів щось сказати, але саме в цей час Вацлав вкотив до операційної візок, на якому лежала Ева. Поміг перенести її на стіл. Він, певно, думав, то лікар дозволить йому лишитися, бо дуже часто допомагав при серйозних операціях, але цього разу помилився. Ковальський наказав йому вернутися до кімнати чергового. Вацлав, не промовивши й слова, вийшов із зали. В кімнаті чергового розгорнув книжку хворих. Стефан зайшов так тихо, що він побачив його аж тоді, коли той став біля письмового столу. Вацлав загорнув книгу й витяг пачку цигарок.
— Закуриш? — спитав він, силкуючись приховати несподіваність.
— Який ти милий, аж любо глянути. Дай. У мене саме кінчилися цигарки. — І він розгорнув книгу хворих. — Ну то як, ти занотував ці два випадки?
— Які? — спитав Вацлав.
— Не корч із себе дурня. Цю дівчину й чоловіка.
Вацлав мовчав.
— Ти, мабуть, не все повинен записувати. — Стефан говорив дуже тихо. — А може, ти надто любиш нотатки?
— Відчепися.
— Хто асистує при операції Ковальському? — Стефан глибоко затягнувся. — Має студента медицини й не хоче користуватися з його послуг?
— Зайва злостивість, — відповів Вацлав. — Кваліфіковані сестри можуть ліпше зарадити справі.
— А дівчина виживе?
— Спитай Ковальського. Не заважай мені працювати.
— Слухаю, пане доктор, — розсміявся Стефан. Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.
Вацлав лишився сам. Вернувся до книги хворих, потім підвівся й підійшов до столика, на якому був телефон — великий старовинний апарат з ручкою, як у млинка для кави. Вацлав зняв трубку з вилки, якусь мить бавився нею. Не помітив Клосса, що тихо ввійшов і кілька хвилин стояв у дверях.
— Добрий вечір, — привітався Клосс.
Вацлав кинув трубку, повернувся і вклонився. Клосс спитав про доктора Ковальського. Вацлав пояснив, що той саме оперує, й додав кілька слів від себе. Операція важка, треба зшити артерію.
— Хто ви такий? — Клосс сів коло столу й розгорнув книжку хворих.
— Фельдшер.
— Прізвище?
— Вацлав Стоковський. Студент медицини. — Голос Вацлава трохи тремтів.
— І залюбки інформуєте німецьких офіцерів. Дякую. — Він хотів ще спитати Вацлава, кого оперують, і знав, коли фельдшер скаже про Еву, то це саме той, кого він шукає, але не встиг, бо в дверях з’явився доктор Ковальський. Стягав гумові рукавички.
— Допоможи перевезти хвору в палату, — звернувся до Вацлава. Вдавав, що не помітив Клосса. Коли Вацлав зник, Клосс підійшов до лікаря.
— Що з нею?
— Гаразд… Дайте мені цигарку. Вона ще втомлена хірургічним втручанням.
— Коли їй можна буде вийти?
— Не сьогодні й не завтра.
— Коли я побачу її?
— Скоро, — відповів Ковальський.
“Може, це він? йому близько тридцяти. Як міг його завербувати фон Роде? Страх, шантаж? Ні, мабуть, швидше всього фельдшер… Поводився якось дивно. Чому заговорював, коли його не питали?”
— Докторе, — попрохав Клосс, — я хочу переглянути список персоналу лікарні.
Ковальський здивовано подивився на нього.
— Як представник окупаційних властей? — В його голосі звучала іронія.
— Скільки у вас працівників?
— Це маленька лікарня. Дві сестри, фельдшер, санітар, сторож і, звичайно, я. Був ще завідувач лікарні, єврей… Зараз усі на місці. За годину лишаться чергувати сестра й санітар. А ось список, — подав Клоссові аркуш паперу.
Певна річ, нічого не говорили йому ці прізвища. Вацлава Стоковського вже бачив Стефан Вельмаж. Але агентом фон Роде та бути й жінка… Котрась із сестер.
— Скажіть мені щось про санітара, — попросив Клосс.
— Тутешній. — Лікар, очевидно, не був з балакучих.
— Відколи працює?
— Зо три місяці. Сидів у вашій… німецькій в’язниці і вийшов у не найкращому стані.
— А що ви можете сказати про сестер?
— Нічого, — відрубав Ковальський. — Нічого не можу сказати, поки не знатиму, з якою метою ви питаєте.
Клосс подумав, що цей чоловік має над ним перевагу і дає йому це відчути. Чи є якийсь шанс? Він сперся на столик з телефоном. Поклав руку на трубку. Вацлав Стоковський стояв саме тут, коли він, Клосс, зайшов до кімнати чергового. Чи дзвонив? А може, Роде вже знає? Клосс підійшов до вікна й відхилив портьєру. За вікном панував густий морок.
Стефан прибрав тим часом операційну залу. Він був прудкий і вправний. Поскладав інструмент, позбирав з підлоги бинти й шматочки лігніну. Не любив цієї роботи, гидував нею. По війні він не працюватиме в лікарні. О, після війни в нього будуть зовсім інші плани… його раптом охопив страх — може, тому, що подумав про такий далекий час, і підійшов до вішалки, яка стояла в кутку. Ковальський давно вже наказав винести її з операційної, але в кімнаті чергового теж було тісно. Стефан засунув руку в кишеню свого пальта і враз одскочив на середину кімнати, коли відчинилися двері. Ввійшла Кристина.
— Ти вже скінчила чергувати? — запитав він.
— Так. — І потім додала: — Благаю тебе, не роби цього.
— Ти останнім часом надто вразлива, — мовив Стефан. Він говорив тепер серйозно, не лукавлячи. — Нам, напевно, доведеться розстатися.
— Скажи, що я просто тобі надокучила.
— Жартуєш. Це ти… Жінка, що ладна пожертвувати своїм хлопцем, бо..
Кристина враз перебила його:
— Брешеш! Ти завше вважав мене за… А я робила все, чуєш, усе…
— Заспокойся. Подивись краще, чи цей офіцер ще в кімнаті чергового і чи говорить з Ковальським.
— Гаразд, — відповіла Кристина.
Стефан лишився в операційній сам. Сів на білому високому табуреті й обхопив обличчя руками. Був стомлений, а на нього чекало ще нічне чергування.
У лікарні панувала тиша. О цій порі кінчається щоденна важка праця; сестри виконали вечірні розпорядження лікаря, міряють ще температуру й заглядають до тяжко хворих. У переповнених палатах погашено світ, горять лише слабенькі електричні лампочки в коридорі.
Стефан знав напам’ять ритм лікарняного життя. Скоро він зможе прилягти на кілька годин. За мить доктор Ковальский повинен з’явитися в операційній і дати на ніч останні вказівки. Але доктор Ковальський не збирався ще йти з лікарні: ця ніч була не така, як інші, вона вимагала присутності лікаря. Хворий з третьої вмирав, чоловік, що лежав у коридорі, знову знепритомнів, стан дівчини після операції ще викликав тривогу. Тож Ковальський почав непередбачений розпорядком дня обхід. У коридорі Вацлав Стоковський сидів біля ліжка чоловіка, привезеного з села. У кімнаті чергового обер-лейтенант Клосс чекав повернення лікаря й сушив собі голову над тим, як знайти спосіб знешкодити агента фон Роде. “Хто він? Як не дати йому зв’язатися з абвером?” Складаним ножем Клосс перерізав телефонний провід — єдине, що міг зробити.
Не виключав, зрештою, що лікарня вже оточена, а фон Роде бавиться з ним, як кіт з мишею. Якщо, скажімо, криптонім М-18 має доктор Ковальський… Клосс міг тільки чекати. Він сів коло столу й розгорнув книгу хворих. Цієї миті пролунав пістолетний постріл. Потім гупання ніг і крик. Клосс схопився з стільця н вибіг у коридор… Думав лише про Еву.
У своєму кабінеті фон Роде розмовляв з ординарцем Клосса. Курт був здивований, але не виявляв тривоги. Можна навіть сказати, що усміхався, і саме це виводило майора з рівноваги.
— Брешеш, — сказав фон Роде. — Ти можеш спокійно говорити правду. Про нашу розмову ніхто не дізнається.
— Я кажу правду, пане майор.
Може, він і справді казав правду? Фон Роде вже не був певний, чи не зробив помилки, викликавши до себе ординарця. Зрештою, він не мав нічого проти Клосса. Хороший, відданий офіцер, майже безпомилково виконує всі завдання. Однак сьогодні ввечері поведінка Клосса викликала в майора неспокій. Ні, власне, нічого конкретного, нічого такого, в чому можна було б запідозрити. Лише та полька в квартирі обер-лейтенанта. Фон Роде знав, що Клосс взагалі уникав жінок. Отже, звідкіля полька? Саме сьогодні, через дві—три години після нападу на фон Крука. А може, він погано знає Клосса? Фон Роде довіряв своїй інтуїції — вона рідко коли його підводила. У Божентові тільки їх двоє знало термін приїзду Крука. А якщо він запідозрює Клосса безпідставно… Цей ординарець може бути базікою. Ні, фон Роде зробив правильно. Його обов’язком є перевірити.
— Ти брешеш незграбно, — повторив фон Роде. — Брехня вимагає інтелігентності, а в тебе її немає.
— Наш фюрер, — відповів Курт, — завжди казав правду, а за кордоном йому не вірили.
Фон Роде засміявся.
— Ти спритно повертаєш. А як було з тією полькою?
— Я вже казав, пане майор, що вони бавилися.
— Вона прийшла сама чи обер-лейтенант привів її?
Минула якась мить, перш ніж Курт одважився відповісти.
— Достеменно не знаю, пане майор, я саме був у казино.
— А потім?
— Обер-лейтенант провів її.
— Як її звали?
— Я не питав. — Курт посерйознішав. Він все ще відчував на собі пильний погляд майора.
— Я викликав тебе сюди не для того, — мовив фон Роде, — щоб ти корчив ідіота. Тебе спіймано. Обер-лейтенант розповів мені все. Ми обидва вирішили перевірити твою лояльність до німців… Ну, якої ти тепер заспіваєш? Курт мовчав. Він вірив своєму обер-лейтенантові, але не був певний… А що, як фон Роде говорить правду? Ні, він, Курт, вже не відступить од своїх слів. До війни його допитували в Битомі. Потім у Вроцлаві. Гестапівці били н залякували, і кожен з них твердив, що знає все. Потім виявилося, що нічого не знали. Курт тоді мовчав. Мовчатиме й тепер. Він дивився на елегантного майора, що саме відкрив портсигар і взяв цигарку. Не почастував, ясна річ, Курта. Куртові хотілося палити; та він чекав… Якщо Клосс такий самий, як і ці всі, якщо він такий самий…
В операційній залі на підлозі лежав труп санітара Стефана Вельмажа.
— Смерть настала одразу, — сказав доктор Ковальський. — Постріл у серце з надто близької відстані.
Перед дверима юрмилася решта персоналу лікарні. Клосс бачив обличчя Кристини й Клари, а в глибині зали — перелякане, спітніле обличчя Вацлава Стоковського. Той схилився над мерцем, спритно й вправно перевіряв кишені. Нічого в них не було — трохи злотих, німецький паспорт і посвідка з місця роботи. Хто вбив цього хлопця? Клосс гадав, що існує лише одна можлива відповідь. Вельмажа убив агент фон Роде, побоюючись свого викриття. Тільки М-18 міг мати зброю. Навіть коли хтось з персоналу лікарні працює в підпіллі, то й тоді мало ймовірно, щоб йому було дозволено носити зброю з собою.
Клосс добре знав, що повинен зробити зараз офіцер абверу — доповісти фон Роде, передати справу абверу й гестапо. Але він не міг цього вчинити. У лікарні була Ева. їй загрожувала смертельна небезпека. Проведення слідства з власної ініціативи давало один шанс із ста, що він викриє вбивцю і водночас агента фон Роде. Мусив, одначе, діяти дуже швидко: якщо М-18 відчує загрозу, він втече й з’явиться в абвер. Проте вибору не було.
— Нікому ні під яким приводом не можна виходити з лікарні, — почав Клосс і звернувся до Ковальського: — Дайте відповідне розпорядження сторожеві. Я допитуватиму всіх по черзі.
Насамперед треба було з’ясувати хід подій. Клосс подумав: вбивця має мале часу, щоб сховати пістолет. Однак важко припустити, щоб він і далі тримав зброю при собі… Хоч, правда, М-18 не знає, або принаймні не повинен знати про зв’язок між Евою і Клоссом, отже, не боїться Клосса. Навпаки — в нього нема жодних причин не довіряти німецькому офіцерові. Хіба що агент — доктор Ковальський і саме він застрелив Вельмажа.
Клосс звелів усім зайти до операційної. Зібралися докупи — дві сестри, фельдшер і лікар. Лишався тільки портьє, але на нього, певно, можна й не зважати: був це старий чоловік, що не виходив із своєї кімнатки.
— Я хочу встановити, — звернувся Клосс, — де кожен з вас перебував в момент пострілу… — Чи не викрив він себе перед М-18, провадячи це слідство? Досить би було, якби шпигун повторив фон Роде це запитання.
Вони відповідали по черзі. Сестра Клара сказала, що діставала на складі ковдри для третьої палати, сестра Кристина готувала укол для хворої після операції і була в перев’язочній. Доктор Ковальський був у лазні. Тільки Вацлав Стоковський зізнався, що тієї миті, як пролунав постріл, він був у коридорі, біля ліжка хворого, якого привезли з села. Жоден з них не мав свідків. Вацлав доводив, що хворий прокинувся і, певне, пам’ятає, що бачив його біля себе саме тоді, як пролунав постріл. Це було кепське алібі.
Клоссові Вацлав здавався підозрілим з першої ж хвилини; так само, як і інші, він міг стояти на порозі операційної й вистрелити, але тільки він один був у коридорі і коли не вбив, то бачив людину, що вибігала з залу одразу ж після пострілу. Цей фельдшер, здавалося, не вмів мовчати.
— Я викликатиму вас по одному до кімнати чергового, — сказав Клосс, — а зараз робіть своє діло. Доктор Ковальський лишиться тут.
Вони мовчали. Ковальський закурив, потім підійшов до умивальника, заходився мити руки.
— У мене склалось враження, — мовив Клосс, — що вас ця смерть не здивувала.
— Вбивство стало досить буденним явищем. Коли ви повідомите жандармерію? — запитав Ковальський.
— Коли вона вийде з лікарні?
Лікар знизав плечима.
— Не знаю, мабуть, ще кілька днів.
Клосс пильно дивився на нього, йому ніяк не вдавалося розкусити цього чоловіка. Часом довіряв йому, а часом він здавався надто підозрілим.
— Ви, певно, зацікавлені в тому, щоб знайти вбивцю Вельмажа?
Лікар відповів не одразу.
— Треба забрати звідси тіло, — пробурмотів він. — А що стосується вбивці… Я не думав над цим, пане обер-лейтенант…
І він дозволив Клоссові перевідати Еву. Чи агент Роде, коли, звісно, це не Ковальський (він знає все!), помітив зацікавлення Клосса цією дівчиною? Ще він думає про присутність німецького офіцера і його поведінку? Застрелив Вельмажа, бо боявся викриття! А може, застрелив тому, що саме Клоссова присутність гарантувала йому безпеку? Коли б хотів, міг би, звичайно, втекти… Розпорядження Ковальського не виходити з лікарні було дуже незначною перешкодою. Клосс сам переконався в цьому, відвідавши прохідну. Старий чоловік, який сидів у тісному приміщенні при світлі гасової лампи, заявив одразу: він, зрозуміло, нікого не випустить, бо так наказав пан доктор, але мур, що оточує лікарню, не такий вже й високий, щоб його не можна було перескочити. При цьому дивився на Клосса з такою погордою і зненавистю, ніби той був справжнім німецьким офіцером…
То що він міг зробити? Пригрозити, що стрілятиме, коли хтось спробує втекти? Нісенітниця. Ситуація була надзвичайно складна, а з розмови з Евою він довідався, що існує ще одна, зовсім не передбачена перешкода, Дівчина лежала в ізоляторі, спершись спиною на високо покладену подушку. Рука її була на пов’язці. Коли Клосс зачинив за собою двері і схилився над нею, вона одразу спитала:
— Ти бачив того в коридорі?
— Він лежить у кінці, — відповів Клосс, — я не звернув на нього уваги та й не підходив до нього.
— То — він!
— Хто? — запитав Клосс.
— Він, — повторила Ева. — Той німець з автомобіля. Інженер Крук.
Коли їх притисли до землі, кваплячись, розповідала Ева, вони з Круком мали відступити до лісової сторожки. Але не встигли. З лісу вискочило двоє есесівців. Один з них жбурнув гранату. Граната вибухнула так близько, що дівчині здалося, ніби Крук вже мертвий. Потім Лис чергою з автомата поклав есесівців, а вона дісталася до лісу. Та виявилося, що Крук вижив. Його знайшов той селянин і привіз сюди.
— Що сталося з документами Крука? — запитав Клосс.
— Не знаю, — відповіла Ева. — Цей німець упізнав мене.
Клосс відчув, що дуже втомився. Якусь мить йому здавалося, що з цієї ситуації вже нема виходу. Все, геть усе в змові проти нього…
Фон Крук знову прийшов до тями. Побачив над собою лікаря — знав напевно, що це лікар, молодий чоловік, якого він уже пам’ятав, власне, здавалося йому, що пам’ятає. Говорив через силу, кожен рух спричиняв йому біль. Спробував підвестись і одразу ж безвладно упав на подушку.
— Мене звуть Йоганн Крук, — прошепотів він. — Повідомте німецькі власті…
Ковальський слухав уважно. Перевірив пульс хворого, потім поклав йому на лоб долоню.
— Повідомте німецькі власті, — повторив Крук. — Ви розумієте, що я кажу?
— Розумію, — відповів Ковальський. — Завтра повідомлю. — Він знав німецьку, але рідко користувався нею.
— Повідомити треба негайно, — вів далі Крук. — Якщо ви цього не зробите… Це обов’язок. Та дівчина… — додав він.
— Яка дівчина? — запитав Ковальський.
— Ви лікар, — шепотів Крук. — У цьому місті німці. Правда? Німці?
— Так, — відповів Ковальський.
Крук полегшено зітхнув.
— Її везли коридором. Була поранена…
Ковальський мовчав.
— Була поранена. — повторив Крук. — Я знаю. — Заплющив очі, але Ковальський знав, що він не спить. У коридорі панувала тиша. Потім у п’ятій палаті знову розкашлявся хворий, а з операційної долинули приглушені голоси. Ковальський підвівся й вийшов на подвір’я. Було темно й порожньо. Тільки в прохідній крізь нещільно зачинене вікно пробивалася вузька смужка світла. Ковальський став у брамі. Вулицею проходив патруль жандармерії. Він проходив тут щодня о цій порі. Ковальський оглянувся й побачив у дверях лікарні жіночий силует. Кристина? Клара? “Клара, — подумав він. — Кристина нижча”. Сестра якусь мить постояла на порозі: може, побачила його в брамі? Коли портьє вийшов у прохідну, її вже не було.
Ковальський не помилився. То була Клара. Вона повернулася в коридор, спинилася перед дверима портьєрні, де Клосс уже, напевне, почав допит, і по хвилі зайшла до операційної. Вельмажевого тіла там уже не було, винесли його у морг.
Край вікна стояв Вацлав. Він круто повернувся, коли зачиняла за собою двері.
— Це ти, — полегшено мовив Вацлав. І потім додав: — Він мене, напевно, зараз викличе.
Боявся. Клара співчутливо глянула на нього, підійшла ближче.
— Заспокойся, — сказала.
— Слухай, — шепотів Вацлав, — цей німець справді хоче вести слідство? Чому він робить це сам? Адже він не з гестапо і не з жандармерії?
— Гадаєш, їх цікавить смерть поляка? Вони можуть усіх нас розстріляти… Або кого-небудь звинуватити.
— Одначе він почав допит, — сказав Вацлав.
— Йому це втіха, — Клара сіла на маленькому табуреті й дивилася вгору на Вацлавове обличчя. — Ти був у коридорі, — пошепки мовила вона. — Знаєш, хто застрелив Стефана?
На якусь мить запало мовчання.
— Не знаю, — нарешті відповів він.
— Мені здавалося, що ти недолюблював його.
Він не заперечував. Дивився на неї як хижак, що попав у пастку.
— Не бійся, — вела далі вона, — я теж не дуже його любила.
Вони мовчали. Вацлав нахилився до неї, простяг руку, ніби хотів її обійняти.
— Не треба, — мовила Клара.
— Кларо ти ж знаєш, що вже давно…
— Я ні про що чути не хочу…
— Не відомо, що буде з нами завтра, — шепотів Вацлав. — Може, нам лишилася всього тільки одна ця ніч.
— Я не боюся за себе, — мовила Клара.
Вацлав відійшов од вікна.
— Я знаю, за кого ти боїшся. Боїшся за нього, за Ковальського.
— Так, — підтвердила вона.
Він різко обернувся.
— Цей докторик… — прошепотів він. — Заради нього ти могла б навіть убити…
У дверях з’явилась сестра Кристина.
— Вацлаве, тебе кличе німецький офіцер, — сказала. — Будь обережний.
Треба знищити Крука, іншого виходу нема. Чи знає агент фон Роде, кого привезли до лікарні? Дивно було, однак, що М-18 досі не зробив жодної спроби повідомити про все фон Роде. А не повідомив напевно, бо коли б фон Роде знав щось про Крука і Еву, негайно прибув би до лікарні. М-18, хто б вій не був, але він на диво бездіяльний.
А може, Вельмаж був шпигом Роде? Клосс поставив собі це запитання і, поміркувавши, відповів на нього негативно. Ніхто з підпілля не вбивав без вироку; треба було бути божевільним, щоб прикінчити німецького агента майже в присутності німецького офіцера. А якщо убивця справді божевільний? Ні, це неможливо. Всі тримаються нормально, навіть занадто спокійно й байдуже, ніби смерть Вельмажа нікого з них не засмутила. Чи так таки й нікого?
Що зв’язувало убитого, наприклад, з Вацлавом Стоковським? Вони разом працювали, мали чимало знати один про одного… Цей Вацлав здається, однак, підозрілим. Клосс глянув на його руки — вони тремтіли, і фельдшер одразу ж сховав їх у кишені. На запитання відповідав поволі. Клосс, звісно, розумів, що, коли цей юнак чесний, він нічого суттєвого не скаже німецькому офіцерові. Зате не вірив, щоб М-18, розмовляючи віч-на-віч, приховав свою співпрацю з німцями. Лише одна людина не сказала б Клоссові, що вона агент фон Роде; цією людиною був доктор Ковальський.
— У момент пострілу, — вдруге повторив Клосс, — ви були в коридорі?
— Був.
— Що ви робили, коли пролунав постріл?
— Сидів біля хворого.
— Ви мали оглянутись. Інстинктивно, звичайно, і побачити, хто вибігає з операційної…
— Я не оглянувся, — мовив Вацлав.
Клосс вибухнув сміхом.
— І ви гадаєте, що хтось у це повірить? Гадаєте, що з німців можна робити ідіотів? Є лише дві можливості. — Клосс не зводив з Вацлава очей, — або ви вбили, або знаєте, хто вбив.
Вацлав мовчав.
“Він знає, мусить знати, — подумав Клосс. — Кого він приховує? Якщо приховує когось перед німецьким офіцером — чесний хлопець”. Не може він припустити, що той оберігає німецького шпига.
— Встати! — гримнув Клосс.
Вацлав підвівся через силу. Клосс обшукав його кишені, але не знайшов нічого, окрім німецького паспорта.
— Це ви вбили, — сказав він.
— Ні! — закричав Вацлав.
— Сядьте. Скажіть мені, хто перший з’явився в коридорі після пострілу?
— Всі водночас, — мовив Вацлав.
— Одначе хтось був перший. Добре подумайте.
— Здається, доктор Ковальський, — прошепотів він.
— А потім?
— Сестра Клара і ви майже разом.
— Отже, останньою з’явилася сестра Кристина, так?
— Так, — відповів Вацлав.
Це вже був якийсь слід. Хлопець нарешті заговорив. Клоссові хотілося одразу ж дізнатись, які стосунки були у Стефана з Кларою і Кристиною. Він помітив, як тремтів голос, коли Стоковський говорив про Клару. Потім студент медицини скачав, що Кристина була коханкою Стефана. “Вони жили спільно”, — мовив Вацлав.
“Одначе він інформує німецьких офіцерів”, — думав Клосс. Почастував його цигаркою, навіть ледь усміхнувся.
— Це все, — сказав Клосс. — З вами розмовлятиме ще майор фон Роде. — І додав. — М-18.
Криптонім М-18 не справив на Вацлава ніякого враження. Він підвівся й запитав:
— Я можу вже йти?
Далі була Кристина. Клосс знав цей тип жінок — покірливих, таких, що на все життя прив’язані до одного чоловіка. У Кристини були згрубілі руки, гладенько зачесане волосся, на обличчі ані сліду фарби.
“Ця жінка, — подумав Клосс, — мабуть, нічим не могла втримати біля себе Вельмажа”.
— Я була його коханкою, — відверто зізналася вона, і Клоссові раптом стало дуже прикро виконувати свою роль, йому жаль було цієї дівчини. Вона теж може бути німецьким агентом. Він запитував, але більше прислухався до тону її голосу, аніж до змісту відповіді. Зрештою, дівчина говорила небагато й неохоче. Аякже, знала Вельмажа два роки, він сидів у в’язниці. За що? Нехай пан офіцер спитає про це в себе. Вона нічого не знає, а те, що знає, не має ніякого значення для властей. Потім випросталася і зненацька мовила:
— Дайте мені спокій.
Клосс мусив гостро відповісти на це. Відповісти принаймні для того, щоб не викликати підозри.
— Ви розмовляєте з німецьким офіцером! — крикнув він.
— Я не боюся, — сказала Кристина, — мені все одно. Знаю, як ви допитуєте. Можете допитувати.
Це було для нього несподіванкою. Клосс не чекав, що ця покірна з вигляду жінка така рішуча. Сказав “майор фон Роде і М-18” не дивуючись уже, коли вона не зреагувала. Ні, мабуть, вона не була німецьким агентом.
Та, зрештою, чи мав він певність у цьому? Поки що брів у темряві, гаяв час, а кожна хвилина, була на вагу золота; навіть якщо йому й пощастить, муситиме знайти якесь вірогідне пояснення для Роде. “Що відомо Роде? Чи вже щось знає?” — це найбільше мучило його.
Допит сестри Клари не дав нічогісінько нового. Вона повторювала, що, коли пролунав постріл, була на складі. Клосс вдався до іншого методу.
— Кого ви побачили, виходячи зі складу в коридор? — запитав він.
— Усіх, — одразу відповіла Клара.
— І сестру Кристину.
— Еге ж.
Вона брехала. Стоковський твердив, що Кристина з’явилася в коридорі останньою. Отже, Клара не могла її побачити.
— Ви кажете неправду, — мовив Клосс.
Вона мовчала.
— Я гадав, ви допоможете мені викрити вбивцю. — Дівчина усміхнулася.
— Вбивці, — прошепотіла вона, — на волі.
Клосс відчув, як тепла хвиля підкочується йому до серця. Треба мати неабияку відвагу, щоб сказати таке німецькому офіцерові. Однак ця дівчина надто необережна.
— Це ви вбили Вельмажа! — крикнув Клосс.
— Ні, не я, — спокійно відказала вона.
— Ми ще побачимо. Що ви знаєте про стосунки Вельмажа з сестрою Кристиною?
— Нічого.
— Вона була його коханкою?
— Не знаю.
— А Стоковський? Вони приятелювали з Вельмажем?
— Можливо, — відповіла Клара.
Він обрав не зовсім правильний метод. Уперше за цю ніч зрозумів, що, граючи роль німецького офіцера, нічого з цих людей не витягне. Вони будуть мовчати або брехатимуть. Тільки один, тільки М-18 поводився б інакше. Хто ж він? А може, все-таки Стоковський? Може… Боявся подумати, але це, либонь, здавалося найвірогіднішим, — доктор Ковальський. Клосс ризикнув:
— Якщо не ви, — мовив він, — лишається запідозрити у вбивстві лише одного — доктора Ковальського.
Тільки тепер він помітив в її очах переляк.
— Ні! — вигукнула вона. — Ні! — І додала: — Якщо ви так думаєте, заарештуйте мене.
Клосс навіть не міг усміхнутися.
“Вона кохає цього лікаря”, — подумав він.
Назвав прізвище фон Роде і криптонім М-18, не здивувався, коли вона просто сказала:
— Не розумію.
Вона була здивована що Клосс дозволив їй іти, а він, із жахом дивлячись на годинник, силкувався тепер систематизувати факти й створити якусь версію, принаймні якусь спробу з’ясувати ситуацію, але відчував, що не зробить цього, так само, як дві години тому. Портьє, останній працівник лікарні, також, певна річ, не зреагував на криптонім М-18. Він знав Вельмажа, вважав його гарним хлопцем, але навіть не обмовився про стосунки вбитого з Кристиною. Тільки Стоковський поінформував про це німецького офіцера Отже: або Стоковський, або лікар—доктор Ковальський. Чи існує інша можливість? Клосс намалював на аркушику паперу план лікарні, занотував черговість появи медпрацівників у коридорі. Одне здавалося йому досить певним: Кристина не була остання. Кристину він побачив уже в коридорі, коли сам вибіг з кімнати чергового. То чому ж Стоковський брехав? Клосс раптом подумав про одну можливість, яку ще недавно рішуче відкинув. А коли так, він не повинен розкрити вбивці… Він повинен його захистити.
Ще раз покликав Кристину. Вона була така ж спокійна, як і раніше.
— Я хочу поставити вам тільки одне запитання, — почав Клосс. — Кого ви побачили в коридорі, виходячи з перев’язочної, коли пролунав постріл?
Вона довго мовчала.
— Нікого, — відповіла нарешті Кристина.
— А Стоковського?
— Не пам’ятаю.
— Стоковський твердить, що був весь час у коридорі.
— Якщо так твердить, то був, — мовила Кристина.
Клосс хотів крикнути: ви брешете, кажіть правду, але мовчав. Сказав їй, що може йти. Вона вийшла з кімнати не оглянувшись, бачив тільки її ледь згорблену спину.
Лишався доктор Ковальський. Лишався також німець, що лежав у коридорі, — фон Крук. Адже у фон Крука відомості, що їх чекає Центр… Кілька чоловік вже загинуло, щоб їх добути. І це завдання не буде виконане: фон Крук помре, а він, Клосс, не встигне, напевно, дізнатися від нього бодай що-небудь. Навіть уточнити термін проведення експерименту.
У дверях кімнати чергового з’явився доктор Ковальський. Клосса чекала зараз найважча розмова.
— Ви допитали всіх? — Лікар сів на стільці й простяг ноги. Вій був стомлений.
— Так, — відповів Клосс.
— Зараз, певно, моя черга? — В голосі Ковальського важко було не помітити іронії. — Я не дуже розумію, навіщо ви проводили це слідство?
— Виникла крайня потреба. — Клосс замовк і якусь мить дивився лікареві в обличчя. Нічого не міг на ньому прочитати. — Уявімо собі, — мовив він, — що йшлося про щось інше, не лише про викриття вбивці.
— Я так і думав. — Лікар підвівся і підійшов до телефонного апарату. Бавився шнурком, який Клосс перерізав. — Ви боялися, що в лікарні хтось може викликати… німців.
Невже провокація? Але ж цей Ковальський і так знає досить багато.
— Дівчина, яку сьогодні ви оперували, — поволі мовив Клосс, — брала участь у бою. її впізнали.
Ковальський, здавалося, не був захоплений зненацька.
— Я знаю, — сказав він. — Знаю навіть, що її поранено неподалік лісової сторожки…
— Тим краще. — Клосс говорив уже різкіше. — Ви довідались про це від нього, так?
— Звичайно.
— Де він лежить?
— Я наказав перенести його до перев’язочної. — І невдовзі додав: — Що ви хочете зробити?
Тепер треба було відкрити карти, не лишалося іншого виходу.
— У нас нема вибору, — сказав Клосс. — В обох. Завтра або навіть сьогодні сюди може прибути гестапо. Ви розумієте, що означають зізнання цього німця?
— Хто ви такий?
— Це не має значення… Докторе, зрозумійте мене, я хочу вам вірити. Знаю, що це важка справа, але цього німця, Крука, нам треба ліквідувати.
Ковальський дивився на Клосса не розуміючи.
— Чого ви мовчите? — Клосс підвищив голос. — Ви бачте інший вихід?
— Я тільки лікар, — відповів Ковальський. — Мене не вчили вбивати пацієнтів.
— А я один з багатьох, що мусять вбивати… — Клосс ледь володів собою. — Йдеться про винахідника смертоносної зброї, про людину, що без вагань віддасть вас завтра в руки гестапо.
— Він перебуває під моєю опікою, — прошепотів Ковальський. — Я нічого не знаю… Не знаю навіть, чи можу вам довіряти.
— Ви знаєте досить багато.
Ковальський підійшов до Клосса. Вони стояли зараз один навпроти другого, обидва насторожені й напружені.
— Я не можу згодитись на це, — мовив лікар. — Ви мусите знайти інший вихід.
— Який? Ви або простодушні, або…
— Або що?
— Не виключено, що ви агент абверу, з криптонімом М-18.
Тепер усі карти були відкриті. Як сприйме це Ковальський? Лікар розсміявся.
— В лікарні діє німецький агент.
— І ви гадаєте, що ним можу бути я? — запитав лікар.
Майор фон Роде не байдикував. Двічі вже розмовляв з Берліном, обіцяючи, що протягом двох годин знайде Крука. Він знав, що ставка в цій справі — його кар’єра. Наказав оточити місто. Агенти абверу й гестапо нишпорили по сусідніх селах. Спеціальні команди СС мали вранці прочісувати довколишні ліси. Роде двоївся й троївся, але з кожною годиною втрачав надію. Знав, що в цій грі час — вирішальний чинник. На бойовищі не знайдено Крука. Крук міг бути ще десь поблизу. Однак наслідки операції були нікчемні. Лише пізно ввечері патруль жандармерії затримав по дорозі з Божентова до лісової сторожки селянина, що їхав порожньою підводою, вимощеною сіном. На сіні знайдено плями крові. Роде вирішив сам допитати затриманого. Це був літній чоловік, дуже переляканий. Він повторював увесь час одне й те ж саме: цього разу, як щотижня, приїхав до міста, побував у харчевні, як побачив панів жандармів, злякався й почав тікати. Але він нічого не знає, нічого поганого не зробив, вони можуть спитати місцевого старости, що він був завжди сумлінний і вчасно сплачував продовольчий податок.
— Не корч дурня! — гаркнув есесівець. Це був найкращий спеціаліст тамтешнього СД, якому фон Роде дозволив застосувати методи, що змушували говорити. Сам він не любив цих методів і не брав участі у таких допитах, користувався тільки результатами.
Роде терпеливо очікував, за годину звелів викликати спеціаліста з СД.
— Сказав? — запитав він.
— Небагато. Потім тільки марив. Зізнався, що знайшов когось на дорозі, — так принаймні виходило з його марень, і одвіз до лікарні.
— Кого саме?
— Не знаю, — відповів спеціаліст з СД. — Навіть ця лікарня — то мій домисел, бо були то швидше всього уривки слів і окремі склади. Ви ж знаєте, як вони говорять.
— Допитуйте його далі.
Спеціаліст з СД усміхнувся.
— Даруйте, пане майор, — сказав він. — Ви, певно, розумієте, що ми вже ніколи ні про що його не спитаємо.
Роде хотів пояснити цьому молодикові в чорному мундирі, якої він думки про його методи, але глянув йому в обличчя і промовчав.
— Я сам особисто перевірю в лікарні, — тільки й сказав він. — Сам особисто перевірю.
Що робити тепер? Треба принаймні два дні, щоб налагодити зв’язок з партизанами і вивезти Еву з лікарні. А Крук? Чи повинен він застрелити Крука, застрелити хворого чоловіка, що лежить у ліжку? Може, є якась можливість відправити і його в ліс? Певна річ, така можливість була б, якби він знав напевно, хто агент Роде. Але він досі тільки здогадується. Ані крихти доказів, нічого, крім власної версії перебігу подій. Чи можна вірити Ковальському? Знову те саме питання. Він мусить вірити, інакше не лишається жодного шансу. Всі інші говорять неправду, кожного можна спіймати на брехні і не можна зробити з цього жодного висновку. Кристина твердила, що безпосередньо перед пострілом готувалася зробити укол Еві. Але виявилось, що Еві дано укол значно раніше, отже, й тут Кристина не хотіла казати правди і, може, саме тому…
Клосс кружляв по кімнаті чергового й ніяк не міг нічого вирішити. Бракувало йому ще одного: дізнатися, чи М-18 повідомив Роде…
Саме в цей час сюди увійшов його ординарець Курт. Виструнчився в дверях. На обличчі був такий самий байдужий вираз, як і завжди, коли заходив до Клосса в кімнату.
— Доводжу до вашого відома, пане обер-лейтенант, що мене допитував Роде.
Клосс підійшов до нього й довго мовчки дивився на цього хлопця, якого знав уже цілий рік, виручивши його перед тим з біди.
— Йшлося про дівчину, — мовив Курт.
— І що ти сказав?
— Навіщо ви питаєте? Те, що треба, пане обер-лейтенант… А потім до штабу привели якогось селянина, затриманого разом з підводою. Я сам його бачив.
— Дякую. Можеш іти, Курт.
— Я нічим не зможу допомогти?
— Ні, — відповів Клосс. — Тут ти вже не допоможеш.
Клосс намагався обміркувати ситуацію спокійно й розважливо. Що міг сказати селянин, який знайшов Крука на узліссі? Тільки те, що привіз якогось чоловіка з бойовища. А можливо, на підводі лишився якийсь слід? Це також треба врахувати. Роде може запідозрювати, що це саме Крук у лікарні. Чекав повідомлення від М-18, а не діставши його, сам скоро з’явиться сюди. Як він, Клосс, пояснить свою присутність у лікарні? Роде накаже обшукати лікарню, знайдуть Еву, знайдуть Крука, все інше тоді з’ясується… Захищатися в лікарні! Нісенітниця!
Клосс подумав, що це, мабуть, кінець… Кілька років важкої роботи… Звісно, живим його не візьмуть. Він простяг руку до кишені, ампулка була на своєму місці. Запасну мав у бумажнику. Дати її Еві? Повинен дати її Еві, бо в дівчини немає вже ніякого порятунку.
Клосс не належав до людей, що миряться з дійсністю. Коли існує якийсь вихід, бодай один із ста, навіть з тисячі випадків, він спробує його… Скажімо, він має ще десять хвилин… Десять хвилин це дуже багато. Ковальський не хотів знищувати Крука, зле не лишається нічого іншого, як довіритися цьому лікареві… Зрештою, М-18 тут один; решта персоналу—порядні люди. Клоссові не можна демаскувати себе. Але часом є тільки один вихід — гра відкритими картами…
Ковальський був у Еви. Сидів обіч неї на ліжку й міняв пов’язку. Ева блідо усміхнулась, побачивши Клосса.
— Сюди зараз приїдуть німці, — почав Клосс, сідаючи біля лікаря. Він дістав з внутрішньої кишені мундира і простяг Еві маленьку ампулку. — Проковтнеш в останню мить. Пам’ятай: в останню мить…
Ковальський дивився на них широко розплющеними очима.
— Що стосується нас, ми так не вагаємось, — мовив Клосс. — Ваш пацієнт, Крук, переживе…
На обличчі лікаря з’явилася невпевненість. Він підвівся, потім виструнчився, як солдат.
— Я до ваших послуг, — сказав він. — Можете мені вірити.
— Боюся, що вже надто пізно, — відповів Клосс.
— Я нічого не знав! — раптом вибухнув Ковальський. — Врешті-решт, ви нічого й не сказали. До останньої миті я не був певен, що це не провокація.
— Тепер це вже не має значення. Якщо ми загинемо, а вам пощастить вижити, розкажете по війні про зустріч з обер-лейтенантом Клоссом і Евою Водницькою — таке її справжнє прізвище. От і все.
— Нічого вже не можна зробити?
Клосс чекав цього запитання. Він знав, як важко часом схилити людей на найбільший риск. Якщо він не помилявся в Ковальському, міг уже на нього важити.
— Можемо спробувати, — сказав поволі Клосс. Глянув на годинник. — Кому з своїх працівників ви найбільше довіряєте?
— Кларі, — не вагаючись відповів Ковальський. І потім додав: — Вона в підпіллі. — Знову вибухнув: — Ви повинні були вірити мені від самого початку…
— Я не міг. Як ви гадаєте, хтось із них, Стоковський або Кристина, працює на німців?
— Ні, це неможливо. Стоковський родом з Варшави, батьків його заарештовано, а він змінив прізвище. Це боягуз, але чесний хлопець. Боявся Вельмажа, бо той щось про нього знав.
— Хто, на вашу думку, вбив Вельмажа?
— Не знаю, — Ковальський знизав плечима. — Це важливо зараз?
— Найважливіше. — Клосс широкими кроками ходив по кімнаті. — Якщо вчинили це не ви, існує одна версія. І вона для нас рятівна…
— Хто?
— Я волів би цього не говорити. Волів би ніколи не казати про це. — Клосс сів знову обіч Еви і голубливо гладив її руки. — У мене шалена думка, лікарю… Божевільна думка… Існує невеличкий шанс на успіх, але якщо Роде вдасться переконати… Чи зможете ви ризикнути?
— Зможу, — в голосі Ковальського відчувалася рішучість.
— Я оцінюю реальні можливості. Роде небезпечний суперник. Це інтелігентний офіцер, не дасть себе легко ввести в оману… Багато значить також випадок. — Клосс пояснював, а вони слухали з величезною напругою. — У нас багато роботи, — вів далі Клосс, — і дуже мало часу. Ви повинні використати й Стоковського…
— А Кристину?
— Ні, Кристині нічого не розповідайте. І пам’ятайте: коли намір не вдасться, я стрілятиму. Захищатимусь… Тоді для вас буде тільки одна можливість — втеча. Певна річ, якщо встигнете втекти, якщо Роде до того не оточить лікарню…
— Чи ще маєте ви до мене претензії щодо Крука? — раптом запитав Ковальський.
— Ні, не маю, — відповів Клосс. — Ми з іншого тіста; ви, можливо, були праві. А зараз покличте Клару.
Дівчина була щиро здивована, побачивши їх утрьох в ізоляторі: Еву, Ковальського, що ходив по кімнаті, і Клосса, який ніжно гладив руки дівчини.
— Кларо, — мовив доктор Ковальський, — ти мусиш нам допомогти.
Вона не зрозуміла.
— Мусиш мені допомогти, — повторив він.
Клосс підвівся.
— Панно Кларо, — пояснив він. — Я офіцер польської контррозвідки. А ви повинні зіграти роль моєї коханки, причому зіграти цю роль добре…
Вони переставляли ліжка й виносили хворих. Робили це швидко і вправно, а Клара щомиті вибігала на подвір’я і вдивлялася в морок. Коли крикнула: “Їдуть!” — все було вже напоготові. Край столу в кімнаті чергового сидів Клосс, бавлячись пістолетом, перед ним стояв доктор Ковальський, Клара сиділа на маленькому стільці під вікном. Гуркіт моторів лящав у вухах, потім раптово вщух. У коридорі пролунали важкі кроки, на порозі з’явився майор фон Роде. Одним поглядом обвів кімнату. Помітивши Клосса, не то усміхнувся, не то скривився.
— Пане майор, — підвівся Клосс, — доповідає обер-лейтенант Клосс…
— Ах, так… — Роде пересунув кобуру на живіт. — Ви, виявляється, прудкіший?
— Дякую за похвалу… — сказав Клосс.
— Похвалу! Всім вийти звідси, — тихо мовив Роде. — Чекати в коридорі.
Вони лишилися віч-на-віч — Роде і Клосс.
— Ну-у-у, Клосс, — фон Роде дивився на пістолет свого офіцера, — сховайте зброю.
— Слухаю, пане майор. — Клосс був уособленням дисципліни. — Дозвольте доповісти, пане майор…
— Відповідайте на запитання! Як ви сюди потрапили?
Клосс споважнів. В його голосі пролунали різкі нотки.
— Ви мій начальник, майоре… Але я нікому не дозволю… — Він знав, що найліпше впливає крик. Ці люди звикли до крику.
— Я вам казав, що лікарня — мій клопіт… — фон Роде розстебнув кобуру. — Ви розумієте, Клосс, що це значить?
— Ви не дозволяєте мені говорити, пане майор.
— Будь ласка. Тільки швидко…
— Сьогодні після обіду, — тепер Клосс намагався бути спокійним і діловим, — ви застали мене з дівчиною. Ця дівчина працює тут, у цій лікарні…
— Ах, так…
Чи Роде повірить? Чи може він повірити?
— Після розмови з вами, — вів далі Клосс, — я повернувся додому. На мене чекала Клара, тобто моя дівчина. Повідомила, що в лікарні вчинено вбивство…
— Що?
— Так, убивство. Я, певна річ, прибіг сюди. Хотів доповісти вам по телефону, але хтось перерізав шнур… — Клосс показав на телефон. — Я вирішив, що краще буде, коли лишуся в лікарні…
Роде мовчав. Клосс відчував на собі його погляд, пильний і уважний. Розумів, що йому не можна зробити бодай найменшої помилки.
— Кого вбито? — запитав Роде.
— Вашого агента, — відповів Клосс.
Обличчя Роде налилося кров’ю.
— Вельмажа? Звідкіля ви знаєте, що він був моїм агентом?
— Бо агент відрекомендувався б мені, коли я прибув до лікарні. Оскільки ніхто не відрекомендувався…
— Хто його вбив?
— Я допитую працівників.
— Ах, ви допитуєте… Це вже мій клопіт… — Роде відчинив двері в коридор. — Лікарю! — крикнув він.
Зайшов до кімнати Ковальський.
— Сьогодні ввечері, — поволі говорив Роде, — до лікарні привезли чоловіка з села. Привезли?
— Так, — спокійно відповів Ковальський.
— Де він? — крикнув Роде.
— Помер. — В голосі Ковальського не відчувалося й крихти вагання. — Шок, в результаті — сердечний припадок. Завтра вранці я повідомив би про це власті.
— Я хочу його побачити.
— Будь ласка, його ще не віднесли в морг.
Роде рушив до дверей. Став на порозі.
— Скільки осіб працює в лікарні?
— Три медсестри, — відповів Ковальський, — санітар і фельдшер. Санітара вбито.
— Знаю, що вбито, чорти б його взяли… — Елегантний майор фон Роде не міг тримати себе в руках. Відчинив двері: — Перерити цей курник! — наказав він.
Наближався критичний момент. Жандарми кинулися в палати, схилялися над хворими. В третій палаті лежав на ліжку літній чоловік.
— Помер тридцять хвилин тому, — сказав Ковальський. — Це його привезли з села. Можна сказати, що вмер з переляку. Його знайдено на місці битви. Так принаймні пояснив мені той селянин.
Роде схилився над тілом.
— Це не фон Крук, — констатував він.
— А ви гадали, — здивовано мовив Клосс, — що знайдете тут Крука?
Роде не відповідав. Важко ступаючи, вийшов у коридор. Відчинив двері до п’ятої палати й побачив сестру в накинутому на плечі халаті, що сиділа біля ліжка хворої. Клосс простяг руку до кишені й відчув під пальцями холодний метал. Коли Роде помітить, що в “сестри” на руці пов’язка, Клосс стрілятиме. А потім — що буде, те й буде… Роде якусь мить постояв на порозі, нарешті грюкнув дверима… Заглянув ще до моргу… Два тіла лежали на носилках, прикриті білими простирадлами.
— Ви хочете побачити Вельмажа? — запитав Клосс. Серце в нього сильно закалатало. Напевно, Крукові дали добру дозу снотворного, і він не проснеться.
Роде махнув рукою й повернувся до кімнати чергового. Сів край столу, поклавши перед собою пістолет.
— Ви мене недооцінюєте, Клосс, — мовив він. — Ми маємо зробити в цій лікарні ще кілька справ. Покличте свою дівчину.
Клара стала на порозі. Клосс з тривогою стежив за її рухами. Чи добре вона зіграє свою роль, чи захоче добре зіграти?
— Підійди-но ближче, — сказав фон Роде. — Гарненька, — буркнув він. — Одначе, смак у вас нічого… Сподіваюся, — цинічно докинув він, — що дівчата, які сплять з німецькими офіцерами, охоче допомагають німецьким властям.
Клара мовчала. Вона підійшла до столика й уважно подивилася на майора. Потім усміхнулася…
— Давно знаєш обер-лейтенанта? — запитав Роде.
— Кілька днів, — відповіла вона.
— Коротке знайомство… А з ким спала до цього?
— Я порядна дівчина! — вигукнула Клара.
— Ну… ну… Розкажи, як це було.
Клара, одначе, добре грала свою роль.
— Я почула постріл, — мовила вона, — і всі побігли до операційної, а я подумала, що треба негайно повідомити Ганса, бо він сказав, що коли щось трапиться, йому треба сповістити.
— Ти не боялася поліційної години?
— Я маю перепустку, пане офіцер. Як усі працівники лікарні, тому й побігла…
— Це вже я чув. Хто вбив Вельмажа?
— Не знаю, пане майор…
— Не знаєш! А все-таки хто це міг вчинити?
Клара знизала плечима.
— Я не задумувалась над цим… пане майор…
— Мало знаєш, — сказав Роде. — А для тебе було б набагато краще, коли б ти знала більше. Я з тобою ще поговорю, а зараз поклич лікаря.
Роде закурив, завагався трохи, потім почастував Клосса.
— Може б, ця дівчина замінила Вельмажа? — мовив він. І потім додав: — Але, мабуть, не замінить. Ви не питаєте, чому я не хочу її використати? Не питаєте?
Клосс мовчав. На порозі з’явився доктор Ковальський.
Роде дивився тепер на Ковальського.
— Звичайно, я міг би провадити слідство, — почав він, — і, може, навіть зібрав би речові докази. Але я не маю на це часу, Клосс. І це мені й не потрібно. — Роде витяг годинник. — Якщо протягом п’яти хвилин не зголоситься вбивця Вельмажа, я накажу розстріляти весь медперсонал. Ви зрозуміли, лікарю? Мій заступник, обер-лейтенант Клосс, надто гуманний, а я роблю так, як вимагається на війні. Отже, п’ять хвилин, гаразд? До речі, лікарня оточена, не намагайтесь тікати. — Потім звернувся до Клосса: — Вам шкода цієї Клари? А може, ви хочете просити, щоб я її пощадив?
Клосс мовчав. Знову відчув у руці холодний метал. Отже, не вдалося, треба було передбачити, що Роде вчинить так, а не інакше. Він не кидає слів на вітер.
Майор тим часом з цікавістю приглядався до Клосса.
— Я не думаю, щоб це була велика любов, — мовив він. — Такий собі невеличкий романчик, правда?
Раптом відчинились двері. На порозі з’явилась Кристина. Очевидно, вона підслуховувала розмову: погляд в неї був нестямний, в руці тримала зброю. Дивилася тільки на Роде.
— Руки вгору! — крикнула вона. — Всі! Ні з місця!
Роде глянув на пістолет, що досі лежав на столі, потім підняв руки. Клосс зробив те ж саме.
Кристина тим часом відступила до вікна.
— Це я вбила вашого агента!.. — вигукнула вона. — Я… сама… Ви зробили з нього квача. Я кохала його…
Не зводячи з них погляду, Кристина відчинила вікно. Чи вона справді сподівалася втекти, чи був у неї на це хоч який-небудь шанс? Есесівець, що стояв на подвір’ї під стіною, дав чергу з автомата майже не цілячись. Роде схопив пістолет і вистрелив у Кристину, яка вже лежала на підлозі.
“Коли б вона цього не зробила, — подумав Клосс, — загинули б усі”. Так, він до кінця життя пам’ятатиме медсестру Кристину, якої не знав навіть на прізвище, яка була звичайною собі жінкою, як тисячі медсестер.
Минала ніч. Німці залишили лікарню, Роде повернувся до свого кабінету, відкоркував пляшку коньяку й повідомив Берлін, що й досі не знайдено Крука. А Клосс почав посилено шукати контактів, бо мав знову обмаль часу. Адже треба було випровадити Еву й Крука в ліс, передати донесення в Центр, взятися за виконання нового завдання…
А 29 вересня 1943 року, коли під Божентовом почалися випробування Х-8, на полігон було скинуто важкі авіаційні бомби…
Що сталося? (Нім.)
Сестро, де я? (Нім.)
Ліс… Лісова сторожка… (Нім.)