Колеса поїзда монотонно стукотіли. Блакитнуватий відблиск лампи навіював сон, але годі було заснути. Едита заплющила очі, вдаючи, що спить. Може, молодий обер-лейтенант, нарешті, вгамується, замовкне, його перекидають на Східний фронт, і він намагається за розмовою забути свій страх перед скорою зустріччю з “Іваном”.
— Запалите? — спитав він, аж ніяк не збентежений її мовчанкою. Мабуть, все-таки помітив, що вона не спить.
— Дякую, — відповіла Едита і мерщій заплющила очі, щільніше вкуталася в чорний плащ військового крою. Вона вже знала, чому їй не хочеться розмовляти з милим, навіть досить вродливим хлопцем, який сидів навпроти неї в купе першого класу поїзда Берлін—Львів. “Берлін—Львів”, — подумки повторила Едита, бо така назва і далі фігурує на табличці кожного вагона. Але поїзд уже давно не доїжджає до Львова. Лишилася тільки назва кінцевої станції, що ось уже кілька місяців перебуває в руках ворога. Едита цієї миті збагнула, що вона так само, як молодий лейтенант, боїться, просто боїться. Цей страх охопив її ще два тижні тому, тоді, коли шеф у приміщенні начальника маленької станції неподалік Відня вручив їй запечатаний сургучем конверт.
— Ми мусимо розлучитися, Едито, — сказав він. Протезом правої руки, на який була натягнута коричнева рукавичка, він почухав давно не голену щоку. — Я дуже шкодую: ви їдете на схід, до Генерал-губернаторства. — Його червоні від безсоння блідо-голубі очі сповнив справжній сум.
— Наказ є наказ, — відповіла тоді Едита, розірвала конверт, знайшла назву міста в самому центрі Польщі, куди такого-то дня вона має прибути як телефоністка штабу бойового з’єднання. І відтоді стала боятися. Це був досить нерозумний страх. Щоправда, радянські війська досягли вже правого берега Вісли, але Едита Лауш вірила, що після невдалих останніх місяців знову настануть радісні хвилини. Едита Лауш не боялася фронту. Коли в тисяча дев’ятсот сороковому році зголошувалася в допоміжну службу, їй хотілось бути ближче до фронту. Та, прочитавши назву цього міста, вона вжахнулася. Тут Едита Лауш була близько чотирьох років тому.
Раптом уявила все це ще раз: вона входить у темну браму одного з найгарніших будинків міста. Поляків давно звідси виселили, в кам’яниці мешкають лише німці. Едита скромний собі службовець і має невеличку кімнатку на четвертому поверсі, в якій колись, очевидно, жила служниця. Тої ночі вона поверталася з роботи, була стомлена, хотілось якнайшвидше відпочити. І тоді, коли вона звернула від брами на сходи, викладені штучним мармуром, з претензійними постатями гіпсових жінок, сталося найгірше. Ступила крок у бік сходів і почула постріли. На другому поверсі хтось грюкнув дверима, й тоді пролунав постріл удруге. Мимоволі притислася до муру. Побачила тінь чоловіка, що великими стрибками наближався до неї. Вихопила з кобури пістолет.
— Руки вгору! — істерично вигукнула Едита.
Чоловік кинувся на неї, штовхнув її. Едита впала. Невідомий у світлому пильовику, переляканий так само, як і вона, зник у брамі. Едита підвелася на ліктях, хотіла бігти за ним, але в ту ж мить другий мужчина, що біг сходами, вибив у неї зброю. На якусь долю секунди Едита побачила його скривлене від люті або від страху обличчя, поли чорного цератового плаща, які носять службовці СС, шмагнули її по обличчю. Вона хотіла підняти випущений пістолет, але мужчина чоботом притис її руку до сходів: Едита скрикнула від болю і тільки тоді, як невідомий зник у темряві, підвелася. Хитаючись, припала до найближчих дверей. Стукала в них кулаками. Не могла збагнути, як людину, що мешкає за цими дверима, не розбудили ані постріли, ані її крик. Тільки тоді, коли їй відчинили двері і вона впізнала в заспаному мужчині з розхристаною піжамою присадкуватого капітана саперів Шнайдера, тільки тоді нерви її не витримали. Вона з плачем упала йому на груди.
Ні, це дуже неприємний спогад. Вона відігнала його від себе, як настирливу муху. Розплющила очі. Молодий обер-лейтенант тільки цього й чекав.
— У мене в термосі кава, може, вип’ємо?
— Я б закурила, — мовила Едита, і, коли він давав їй припалити, намагаючись прихилитись якнайближче, перед очима в неї ще стояла та сцена, що відбулася чотири роки тому.
— Ви спите з цигаркою, — сказав молодий обер-лейтенант, легенько торкаючись її долоні. Едита здригнулася, ніби справді спала. їй стало жаль цього хлопця, що невдовзі поїде на фронт, може, загине, може, повернеться без руки чи ноги, з відмороженим обличчям або попеченим тілом. Засоромилася, що кілька годин уникає розмови з тим, кому — знає це з самісінького початку — дуже подобається і для кого, можливо, ця розмова буде останньою розмовою з жінкою перед найгіршим, що може спіткати їх усіх, що напевно спіткає їх усіх. Ця думка знову її налякала, але, наперекір своєму страху, вона усміхнулася до молодого офіцера.
— З дому? — спитала Едита.
— Так, — відповів він і спохмурнів. Едиті була відома ця похмурість. На п’ятому році війни вона знала, що це означає. Розбомблений будинок родини, брат або батько, які загинули десь у широкому російському степу. Не питала про деталі, вони ЇЇ не цікавили. Поклала свою долоню на руки офіцерові і промовила, вірячи в це менше, ніж будь-коли:
— Знову рушимо вперед.
Поїзд раптом здригнувся, й Едита опинилася в обіймах офіцера. Поїзд ще раз шарпнувся і зупинився. Хлопець відпустив її, стояв тепер навпроти неї виструнчений. Він знітився, і ця зніченість була якоюсь дитячою.
— Щось трапилось, — мовив він, — піду подивлюся. — І вибіг ніби задоволений — нарешті знає, що йому робити. Едита зручніше вмостилася на лаві. Розвеселив і трохи зворушив її цей безпорадний хлопець. “Він схожий га учня перед випускними екзаменами”, — подумала Едита і враз здалася собі старою, хоча молодий офіцер міг бути молодший від неї всього на два—три роки. Машинально взяла в руки ілюстрований журнал. На першій сторінці було фото солдата, що голубив дітей під ялинкою. П’яте воєнне різдво. Жирним шрифтом цитата з недавньої промови фюрера: “Переможемо або загинемо”. Едита усвідомила, що це “або” стало з’являтися в офіційних промовах зовсім недавно. І це знову її настрахало.
— Зараз рушимо, — сказав молодий обер-лейтенант. Він уже отямився, а може, тільки вдавав. — Знову ці бандити. Намагалися висадити в повітря віадук. На щастя, їм це не вдалося. Хоча я особисто, — він усміхнувся широко, по-хлоп’ячому, — не мав би нічого проти. — А на запитливий погляд додав: — Довше побув би з вами, бо до “Івана” не дуже кваплюся.
“Справді, — подумала Едита. — Він схожий на учня, якого спитали на уроці, а він зовсім не готовий відпо-сідати”.
Унтер-офіцер з охорони віадука говорив трохи безладно. Комір куртки в нього був розстебнутий не за правилами статуту, а голова під шапкою була пов’язана шарфом, що затуляв вуха. Він скидався на стару бабу, але ні обер-лейтенант Клосс, ні майор Брох не звергала на це уваги.
— Це було вдосвіта, — сказав унтер-офіцер, — якраз під час зміни варти. Чорт його знає, звідки вони довідались про це. Убили фельдфебеля Трошке, тяжко поранили рядового Грубера. На щастя, хлопці на станції почули постріли, дрезина стояла напоготові, ми прибули сюди через три хвилини після їхньої втечі. І саме тоді, коли я думав, що вже все гаразд, стався цей вибух. Солдати зіскочили з дрезини, розбіглися, я скомандував: “Лягай!” — бо гадав, що віадук заваливсь або станеться другий вибух.
— Був тільки один вибух, — мовив Клосс, — частина зарядів не спрацювала. Легко пошкоджено один прогін, і рух може відбуватися нормально.
— Ви не знаєте, Клосс, як їм вдалося пройти через мінні поля? Адже єдиний підхід до шляхопроводу від річки мав бути замінований. Я намну вуха Шнайдерові. Дякувати, що відбулися ми лише страхом. Інакше я мусив би віддати його до польового суду.
— Пробачте, майоре, — відповів Клосс, — Шнайдер не винен. Позавчора я оглядав територію — була замінована.
— Ви хочете сказати, що вони знали розташування мінного поля?
— Не виключено, — насупився Клосс. Він замовк, бо з щойно зупиненого поїзда вийшов якийсь молодий обер-лейтенант і підійшов до них. Помітивши Броха, почав було доповідати: “Пане майор…”, але Брох махнув рукою.
— Що трапилося?
— Можете вертатися, — відповів Брох. — Зараз від’їжджаєте.
Він жестом послав унтер-офіцера до поїзда. Той біг важко, ніби спутаний, очевидно, на ньому було кілька вдяганок. Поїзд засвистів тихо, ніби боячись, що голосніший свист може виманити з довколишніх лісів інші загони польських месників.
Брох узяв Клосса попідруч і повів до машини. Мотор ритмічно двигтів — шофер не вимикав його, бо машина погано заводилась.
— Це вже Друга спроба висадити шляхопровід, — сказав Брох. — їм це дуже потрібно.
— Вас це дивує? Адже це найкоротша лінія сполучення з фронтом.
— Все ближче й ближче цей фронт, Клосс, — зажурено промовив Брох. — Чи ви ще вірите, що ми колись були під Москвою?
— Немає підстав тривожитися, — зауважив Клосс, кивнувши на шофера, що прислухався до їхньої розмови, смокчучи недокурок, схований у напівстуленій долоні.
— Рушай! — наказав Брох шоферові. І, коли машина набрала швидкості, а гуркіт мотора заглушав їхні слова, додав: — Дякую, Клосс.
— Абвер мусить піклуватися про моральний дух армії, — усміхаючись, відповів Клосс. Машина вже виїхала на забруковані круглим камінням вулички міста.
— Зупинися, — плеснув він по плечу шофера, — мені треба тут дещо зробити.
— Ви не забули про зустріч Нового року? Я готую сюрприз.
— Я чекаю, майоре. Так, як умовилися, близько одинадцяти. Можемо розпочати нашу велику пиятику.
— Так, — кивнув головою Брох, — лишається ще тільки напитися. — Він махнув рукою водієві. Машина різко зірвалася з місця.
“Брох, — думав Клосс, минаючи убогі будиночки передмістя. — Сумно тобі, Брох. Ти інтелігентний, тебе не ошукають дуті зведення командування, ти надто розумний офіцер, щоб вірити в “скорочення фронту” і “переможне відривання од ворога”. Відчуваєш, що все валиться, що дедалі ближче кінець, але не можеш нічого вдіяти”.
Клосс навіть любив Броха, цінував його лояльність, якусь, так би мовити, скаутську пристойність. Брох безпосередній, залюбки сходиться з молодими офіцерами. В його віці з його знаннями треба бути генералом. Він служив колись в головному штабі, подавав надії стати здібним штабістом, але різниця думок, якась критика рішень геніального фюрера, що про неї хтось послужливий негайно повідомив куди слід, враз зруйнувала майбутню його кар’єру. Та при всьому цьому Клосс знає, що Брох сліпий. Сліпий, як усі вони, молоді офіцери з першої світової війни, пізніші кадри райхсверу, сьогоднішнє ядро німецького командування. Коли вони й спроможуться нарешті вчинити запізнілий переворот, — Клосс пригадав собі торішні липневі події,— то основною його метою буде вбивство дурноверхого єфрейтора, бо, на думку німецьких генералів, це якась можливість врятувати Третій райх від остаточної поразки.
Клосс поминув невеличкий майдан з руїнами спаленої синагоги, що стриміли перед очима, звернув у вузеньку вулицю, безлюдну о цій порі, хоча вже й розвиднілося, — ще тривала поліційна година. Пройшов повз дерев’яний, пофарбований колись у жовтий колір будинок з вивіскою годинникаря, оглядівся, зробив ще кілька кроків уздовж високого паркана із щільно збитих дощок і натиснув на хвіртку, яка прочинилася, хоча по великому заіржавілому замку видно було, що її не відчиняли роками. Опинився за жовтим будинком. Крізь шпарину у віконниці пробивалася тоненька смужка світла. Він тричі постукав і, коли рипнули двері, впевнено зайшов у темні великі сіни, минув одну й другу темні кімнати й опинився в тій, що прилягала до крамнички годинникаря. У кімнаті горів миготливий вогник карбідової лампи. Чоловік з землистим обличчям і глибоко запалими очима скинув навушники, поклав їх обіч оксидованої скриньки короткохвильової радіостанції й запитливо глянув на Клосса.
— Знову невдача, — сердито кинув Клосс. — Що за ідіотів ви посилаєте на цей шляхопровід! Вибухом зірвало лише трохи штукатурки з стояка, оце й усе.
— “Тітка Зюзанна”, — чоловік протер долонями очі, ніби хотів прогнати сон, — “тітка Зюзанна” вимагає впоратися з цим шляхопроводом найпізніше до сьомого січня.
Клосс усміхнувся. Він усміхається, коли чує “тітка Зюзанна”, хоча чув це безліч разів і сам не раз послуговувався цим криптонімом Центру. Простяг радіотелеграфістові цигарку, дивився, як той з приємністю затягся димом. Тільки тепер помітив, як страшенно втомлений цей чоловік. Шкодував уже, що так різко висловився, адже годинникар не винен. Поклав на столі щойно почату пачку цигарок “Юно”.
— Умовся про мою зустріч з Бартеком, — сказав Клосс, прямуючи до виходу. — Мені потрібно поговорити з ним особисто.
Не минуло й півгодини, а Едита вже знала майже все про свою сусідку по кімнаті й нову подругу. Грета зраділа, справді зраділа приїздові Едити Лауш; Едита її ровесниця, і через кілька хвилин по тому, як вона зайшла до цієї погано вмебльованої кімнати, що правила за готель цивільним працівникам, залізничникам і дівчатам з допоміжної служби, Грета запропонувала їй називати одна одну на ім’я. їй уже справді набридла Едитина попередниця, яку кілька днів тому відіслали до фатерлянду через нервовий розлад.
— Я дуже рада, що буду з тобою, — патякала Грета, — так мені остогидла та божевільна. їй усе заважало — цигарковий дим, гармидер у кімнаті, якось, коли я помилково взяла її рушник, то думала, що стрельне в мене! Вона спала з пістолетом під подушкою. До цього була в Мінську, працювала в гестапо й завше клала під подушку пістолет. Хвора, зовсім хвора. Ми всі стаємо тут хворими. Це похмуре місто. Безнастанно чуємо про якісь напади польських терористів. Немає дня, щоб хтось із наших не загинув.
— Я знаю, — мовила Едита, — була вже в цьому місті. Не люблю його.
Складаючи у виділеній для неї половині шафи своє ганчір’я, вона знову пригадала ту ніч, від якої минуло майже чотири роки. Разом з присадкуватим, смішним віденцем капітаном Шнайдером, коли його вдалося, нарешті, заспокоїти їй, вони побігли нагору. На другому поверсі в репрезентаційних апартаментах мешкав тутешній комендант. Кілька днів тому його викликали до Берліна, очевидно, у справах ліквідації євреїв. Місто на той час було вже звільнено від євреїв — місцевих євреїв, зігнаних спершу в тісні вулички Затожа, пізніше переселили до Варшавського й Лодзінського гетто. Вдома лишалася дружина коменданта, висока блондинка з гарним, зачесаним у кок волоссям, яку Едита знала з лиця, та їхня дворічна донька, блакитноока плакса. Коли вони піднялися із Шнайдером на другий поверх, Едита спершу побачила, що в гіпсової статуї, яка стояла в ніші, немає руки, і тільки тоді помітила прочинені двері у квартиру коменданта. Шнайдер увійшов першим, стискаючи знятий із запобіжника пістолет. Промінь його ліхтарика вихопив з мороку скуйовджену постіль, розкидані папери, перевернуті меблі. Потім він погасив ліхтарик й схопив Едиту за руку.
— Спустіться, будь ласка, до мене й подзвоніть у гестапо. — А коли Едита ступила крок уперед, ніби хотіла переконатись у своєму припущенні, він раптом зупинив її. — Далі не заходьте: жінка й дитина мертві.
— Це польські бандити, — сказала тоді Едита.
— Схоже на звичайне пограбування, — відповів Шнайдер і потім додав: — Комендант добре нажився при ліквідації гетто.
Едита хотіла заперечити, тоді в неї не вкладалося в голові, щоб німецький офіцер з таким високим чином, призначений на цю посаду фюрером і партією, міг робити те, в чому її переконував Шнайдер. Але не заперечила, не могла вимовити й слова. Як же вона ненавиділа тоді поляків, цих диких нелюдів, що вдираються вночі, аби мордувати німецьких жінок і дітей.
Грета завважила, що Едита її не слухає, і враз змовкла.
— Говори далі, я слухаю, — мовила Едита, ніби боялася тиші. Насправді водночас із картиною, що врізалась їй у пам’ять і пробігла в неї перед очима, наче фільм, чула базікання Грети, яка оповідала саме про те, як реалізує свою нескладну життєву філософію: не згадувати про війну, ні про що не думати, розважатися, пити, втішатися життям. Вона була при цьому сентиментальна, якісь випадкові, скороминущі зв’язки з мужчинами називала чудовими пригодами, незабутніми переживаннями, великим коханням, ніби забуваючи, що п’ять хвилин тому, коли розказувала про Горста, а не про Фрідріха, також запевняла: “Це було найбільше кохання в моєму житті”. Грета, певно, вважала, що знайшла в Едиті приятельку і майбутню співучасницю оргій, а точніше — жалюгідних пиятик в офіцерському казино, і Едиті не хотілося розчаровувати її, подумала тільки, що попередниці не дуже легко жилося з Гретою. Але була задоволена, що Грета не вгаває, що вона може ще раз вернутися в думці до подій чотирирічної давності.
Вона тоді недовго затрималася в цьому місті. Через кілька днів після пам’ятної ночі дістала запечатаний сургучем конверт з наказом про виїзд. Побувала в Салоніках, потім у Південній Франції, Відні. Знайомилася з підкореною Європою — туристка мимоволі, яку перекидали то туди, то сюди за наказами невідомих штабів, що ними керував мозок найбільшого фюрера в історії Німеччини. Того-таки дня присадкуватий, смішний капітан Шнайдер проводжав її на вокзал, упадаючи коло неї з дещо старомодною галантністю віденського судового радника, ким він і був колись, Едита дивувалася, чому він веде її закутнями вузеньких вуличок, гадала, що Шнайдер обминає центр міста, петляє кружною дорогою, аби побути довше з нею віч-на-віч. Це тішило її трохи, і тільки тоді, коли вони підійшли до вокзалу, який був розташований трохи вище, так, що видно було місто з квадратним центром, Едита збагнула, яке видовище хотів приховати від неї віденський екс-радник. У прозорому повітрі здіймався голубуватий димок від автоматних черг. Це привернуло її увагу. Вона глянула в бік білих мурів костьолу й побачила щільний натовп, що падав, підкошений залпом.
— П’ятдесят, — промовив Шнайдер. — Відплата за жінку й дитину коменданта, — додав він.
— Там було тільки двоє, — сказала тоді Едита — не тому, що хотіла пожаліти скошених залпом, а заради елементарної справедливості. Шнайдер нічого тоді не відповів. Може, пам’ятав, що тої ночі в нього вихопилися слова, не дуже похвальні для коменданта, і боявся Едити, а може, і для нього, обізнаного з мірою покарання, диспропорція тих двох смертей і цих п’ятдесяти була надто вражаюча. Він тільки глянув на годинник, і Едита зрозуміла, що треба квапитися.
Рушники вже були вкладені, свіжа постіль лежала на ліжку, на якому нещодавно спала жінка, що захворіла від перебування на радянській землі і в Польщі. Грета запопадливо кинулася допомогти Едиті надіти чохол на ковдру. Торохтіла без угаву. Тепер про якогось хлопця, що їй страшенно подобається. Може, тому, що, в противагу іншим, він зовсім не звертає на неї уваги.
— Високий, вродливий блондин, — мовила Грета, — мені надзвичайно симпатичні блондини, а в нього в обличчі щось таємниче; часом здається, що він думками десь далеко-далеко. — Цього року не вдалося, зате наступного — Грета обіцяє, що обведе обер-лейтенанта Клосса навколо пальця.
— Як його прізвище? — зацікавилася раптом Едита.
— Обер-лейтенант Ганс Клосс. Невже ти його знаєш? — Грета була майже здивована, що Едита перебила її, ніби звикла, що її ніколи не перебивають.
— Боже мій, Ганс! Через стільки років! Чи він мене впізнає?
— Ти справді з ним бачилася, Едито? Благаю, давай зустрінемося десь разом, познайом мене з ним! Це камінь, а не мужчина.
Едита усміхнулася, згадавши щось миле й далеке. Єдине приємне в цей день страшних спогадів. Вона відкрила валізу, витягла конверт з пачкою знімків, довго копирсалася в них, аж поки знайшла стару, вже пожовклу аматорську фотокартку.
— Пізнаєш його? — запитала.
— Та це ж якийсь шмаркач.
— Цей знімок зроблено в тридцять шостому році, — пояснила Едита. Вона перевернула фотокартку й глянула на дарчий напис. Грета читала, заглядаючи через її плече: “Едиті, якої я ніколи не забуду. Ганс”.
— Схожий?
— Наче трохи схожий, — відповіла Грета. — Я віддаю його тобі, він — твій. Зрештою, я маю тут хлопця, — додала вона з удаваною жвавістю, — його прізвище Бруннер, гестапівець, теж вродливий, знаєш, тип сильного мужчини… — А бачачи, що Едита все ще дивиться на підпис, зітхнула: — Матимеш нагоду, моя люба, переконатися, чи дотримують чоловіки слова.
У Клосса був божевільний день. Спершу розбудили його вдосвіта через цей нещасний віадук, потім ледве встиг поголитися і з’їсти скибку хліба із штучним медом, приготовлену Куртом, як його було викликано до генерала. Обпікаючи губи, випив чашечку кави, проскочив кілька вулиць, що ведуть до штабу угрупування, і протягом двох годин змушений був вислуховувати напучування й добрі поради, які стосувалися розташування мінних полів. Тільки й користі з цієї конференції, що Клосс довідався про нову дислокацію артилерії, а ці дані, напевне, зацікавлять “тітку Зюзанну”. Перш ніж дістатися до себе в комендатуру, з’їздив у другий кінець міста, на продовольчі склади, де мали чекати й справді чекали на нього пляшки вина, подаровані йому квартирмейстером за колись зроблену невеличку послугу. Але на складах була штовханина, полки одержували за нарядом свій пайок шнапсу й цигарок, спеціально збільшений з нагоди Нового року. Коли, нарешті, страшенно навантажений, повернувся з вином і кількома пачками чудових сигар, кудись повіявся Курт, що мав чекати на нього в комендатурі. Клосс гадав, що Курт подався в казино, де в нього є дівчина, тому мусив дзвонити, розшукувати його, не бачачи, що в нього над головою стоїть єфрейтор Якобс, його секретар, з якимись важливими паперами, що вимагали підпису обер-лейтенанта.
— Віднеси ці пляшки додому, — сказав він Куртові, коли той нарешті з’явився знічений. — Одну пляшку можеш узяти собі, вип’єте з Маргаритою за моє здоров’я.
— Дякую, пане обер-лейтенант, — виструнчився Курт, задоволений, що йому не перепало на горіхи.
— Але квартира має блищати.
— Слухаю, пане обер-лейтенант, — Курт крутнувсь на п’яті, стукнувши перед цим підборами, і мало не налетів на штурмфюрера Бруннера, що, як завжди, несподівано з’явився в дверях.
— Привіт, Гансе. Нам треба погомоніти. Ти чув, що партизани викинули нам коника?
— Намагалися, — відповів Клосс, подаючи йому стільця.
— Після Нового року ми дамо їм прочуханки. Підтягуємо резерви з усієї губернії, — він не сів, а ходив по кімнаті, заклавши за спину руки.
— То й поговоримо про це після Нового року, — відрубав Клосс. Бруннер здивовано глянув на нього, якусь мить постояв ще серед кімнати, ніби на щось чекав
— Хайль Гітлер! — нарешті промовив він, але вийшов тільки тоді, коли на письмовому столі Клосса задзвонив телефон. Коли б загаявся ще трохи, то побачив би, як перемінився Клосс на обличчі.
— Обер-лейтенант Клосс? Говорить Едита Лауш, — долинуло з трубки. Клосс відчув, як у нього затремтіла рука.
— Хвилинку, — відповів він. Поклав трубку, витер зрошене потом чоло, запалив цигарку і тільки тоді, коли відчув, що оволодів собою, сказав:
— Це справді ти, Едито?
— Ти не помиляєшся, Гансе, це — я. Не сподівався мене зустріти? Я теж не думала, що тебе ще побачу і саме в цьому місті…
Потім почув, що вона довідалася про нього зовсім випадково і хотіла б його якнайшвидше побачити. Клосс підтакував, запевняв, що й він мріє про зустріч з нею. Докидав, де треба, слівце, що вони бачилися під час канікул у тридцять шостому, і, напевно, обоє дуже змінилися. Далі, сам не знаючи, що робить, запросив її на одинадцяту вечора до себе, назвав адресу, погодився, — може, навіть з надмірним запалом, — аби взяла з собою подругу, що мріє з ним познайомитися… Ще багато разів повторив, що радий, що це чудово — зустріти випадково кузину (“Мабуть, більше, ніж кузину”, — додала Едита), перш ніж зміг нарешті покласти трубку і обдумати становище. Спершу йому хотілося тікати, залишити все й тікати. Потім прийшло на гадку: адже він так схожий на нього, минуло вісім років, неможливо, щоб…
— Едита Лауш — це наймолодша дочка тітки Гільди, — вголос подумав Клосс, бо єфрейтор Якобс здивовано глянув на нього.
— Слухаю, пане обер-лейтенант, — нахилив він до Клосса своє гладке, баб’яче обличчя.
— Нічого, нічого, — Клосс підійшов до вішалки, одяг плащ, не стараючись навіть приховати похмурого настрою.
— Ви, пане обер-лейтенант, повинні були прочитати й висловити свою думку про цей проект інструкції. — Єфрейтор уклонився до нього з притаманною дрібному службовцеві, яким він завжди був, покорою й настирливістю.
— У наступному році, — відповів Клосс, що Якобс сприйняв як добрий дотеп. Клосс вислухав його найліпші побажання, зайшов до кабінету шефа, щоб висловити свої, поцілував у підставлену щічку руду Фредку, шефову секретарку, не намагаючись навіть зиркнути на розкладені перед нею папери, бо його мозок свердлила одна-єдина думка: “Я мушу знати все про Едиту Лауш”.
Клосс повернувся додому стомлений. Не поспішаючи відімкнув двері своєї надто просторої, як для однієї осо/ би, кімнати. Колись, до війни, в цьому непривабливому будинку з червоної цегли містилося ремісниче училище; тепер офіцерів розквартирували в колишніх класах. Спершу Клосс почував себе ніяково в цьому приміщенні, де легко можна було б розмістити два взводи солдатів. Ця кімната припала йому до душі після одного випадку. Якось уночі його розбудив грюкіт у двері і крик: “Відчиняйте, гестапо!”
Потім виявилося, що це був невибагливий жарт Бруннера, який вдерся з приятелями, шукаючи шнапсу. Але за кілька секунд, перш ніж з’ясувалося, в чому річ, Клосс полюбив цю кімнату: десятиметрова відстань від дверей до його ліжка дозволила б йому відправити на той світ кілька гестапівців, раніше ніж вони дісталися б до нього.
Клосс роззувся, скинув мундир і приліг. Зробив усе, що треба було зробити; тепер кілька годин чекання. Вдасться чи не вдасться? Він не любить очікувати. У такі хвилини, як ця, просто лягає і спить. Сьогодні ж треба спочити як ніколи, бо цей день, останній день 1944 року, приніс йому багато вражень. “Мусить пощастити! Стільки разів щастило”, — встиг ще подумати перед тим, як заснув.
Розбудив його стукіт у двері. Перш ніж сказати “Увійдіть!”, Клосс пригадав собі все те, від чого втік, шукаючи порятунку вві сні. Кузина Едита, подруга дитячих розваг… Юнацька любов… На порозі з’явився Курт.
— Приніс хлопець від годинникаря, — промовив він.
— Дякую, Курте. — Клосс узяв з рук ординарця великий старомодний будильник. — Я відпускаю тебе аж до ранку. Можеш іти до своєї Маргаритки. Чекай, ось їй від мене новорічний дарунок, — гукнув Клосс, простягаючи плитку шоколаду.
Курт козирнув. Він не розсипався в подяках. Знає свого шефа не віднині. Відчуває, коли обер-лейтенант хоче лишитися наодинці. Тепер саме оце настала така хвилина, тож Курт іде собі, розмірковуючи над тим, що коли він зараз віднесе Маргариті шоколад, то чи встигне вона спекти на вечір шоколадний торт. Бо Курт над усе любив шоколадні торти.
Клосс тим часом почекав, поки стихнуть кроки Курта в довгому темному коридорі, що пахнув пилевбираючою рідиною. Тільки тоді повернув у замку ключ, підійшов з будильником до вікна. Скорше із звички, ніж з потреби, поклав на підвіконня переведений на запобіжник пістолет. Один рух, і задня стінка будильника відскочила, мов стиснена пружина. Клосс вийняв тоненько скручену записку. На ній рясніли рядочки літер: “Тітка Гільда хвора на ревматизм. Останній лист у тридцять восьмому році, остання зустріч у тридцять шостому в маєтку дядька і тітки Вайсенбергів. Катання на човні. Освідчення під кущем бузку. Альтанка в саду. Місяць”.
— Небагато, — буркнув Клосс, — та добре й це”
Він замислився. Пригадалися йому тижні, проведені в тісних кімнатках будинку мінської контррозвідки. Радянський офіцер годинами допитував людину, на яку, — на щастя чи на нещастя, — був так разюче схожий. Мав тільки слухати. І придивлятися крізь шибку, що з тої о боку була дзеркалом, до допитуваного. Стежити, як грають м’язи на його обличчі, за його жестами, за тим, як курить цигарку. Якось йому спало на думку, що хоч він уже два місяці приглядається до Ганса Клосса, а ще ні разу не бачив, як той сміється. Сказав про це Гриші, офіцерові, що допитував Ганса Клосса, і той під час наступного допиту робив надлюдські зусилля, аби викликати усмішку на сумному обличчі німця. Нарешті, ні сіло ні впало, розповів якийсь пікантний анекдот, але обличчя в Ганса Клосса так і лишилося нерухомим.
— Ну що ж, — сказав Григорій, — усміхатимешся по-своєму. Зрештою, не думаю, щоб тобі там часто випадала нагода сміятися.
Нагоди випадали, але сьогоднішній вечір їх, напевно, не подарує.
Клосс намагався пригадати, що саме говорив той німець про Едиту. Говорив неохоче. Не розумів запитань, які йому ставили, і з якою метою їх задають. Адже звідки йому було знати, що там, за дзеркалом, боячись поворухнутися, щоб не скрипнуло старе крісло, хтось сидить. Але щось все-таки з нього витягли…
І зараз він хоче все це пригадати. Часом його огортає страх, бо не може собі уявити пори дня (а може, ночі), коли, катаючись на човні по ставку (по вкритому ряскою ставку — так він думає, хоча й не знає, чи довідався про це тоді, сидячи в кімнатці за дзеркалом, чи його фантазія створила такий вигляд ставка в маєтку Вайсенбергів), Едита, схотівши зірвати водяну лілею, перехилилася й з криком упала в воду. Ганс тоді витяг її. Було не дуже глибоко, але Едита не вміла плавати. Він витяг її в мокрій сукні, що пристала до тіла, покритій зеленою ряскою (“Чого мені ця клята ряска влізла в голову!” — промовив уголос). Едита наказала йому тоді відвернутися (усвідомив собі цієї миті, що подумав, ніби це вона йому наказала тоді відвернутися, а не справжньому Гансові Клоссові, який народився в Клайпеді 5 жовтня 1921 року). Скинула сукню, виполоскала її, розіклала на сонці, щоб висохла, сама ж зарилася в копицю сіна, що пахло зіллям, і тільки тоді гукнула його. Невже це тоді Ганс Клосс уперше поцілував Едиту Лауш? А може, колись іншим разом? Йому було п’ятнадцять років, а їй тринадцять…
Він ще раз перечитав текст записки. Про ревматизм тітки Гільди, про листи, альтанку, місяць. Потім вийняв запальничку, спалив шматочок паперу, кришка будильника знову опинилася на своєму місці, і ніхто б не здогадався, що цей старий годинник, який вічно псується і який Курт вже проклинав стільки разів, бо йому вже остогидло носити його до годинникаря, виконує роль, яку за нормальних часів виконував би звичайний конверт.
Клосс розставляв на столі пляшки й чарки, приготовлені Куртом, хліб з м’ясними консервами й думав, чому в тридцять восьмому році припинилося листування Ганса Клосса з Едитою Лауш. Ох, коли б він зараз міг хоч чверть години порозмовляти з тим, що десь у глибині Росії сидить в окремій камері, кого добре годують і з ким лагідно поводяться (“…будемо на нього хукати й дмухати, щоб, боронь боже, не застудився, — сказав Якубовський, коли вони прощалися. — Не відомо, коли цей німець нам ще знадобиться”) І от знадобився. Витягли з нього ще кілька даних, але як можна передати почуття пятнадцятирічного хлопчини до тринадцятирічної дівчинки в короткій радіограмі, в короткій—тому, що надто довге радирування викрило б радіостанцію. Коли б він тоді знав, що стріне Едиту Лауш, що ця дівчина пам’ятатиме Ганса Клосса… Він був підготовлений до зустрічі з дядьком Гельмутом, судовим засідателем з Крулевця, годинами вдивлявся в порите зморшками обличчя старого прусського бюрократа, щоб впізнати його з першого ж погляду. І впізнав, коли зайшла потреба. Але Едита не старий чоловік з гострим носом і бородавкою на підборідді. Щоправда, він бачив її на фотокартці, ледь-ледь пригадує її собі. Білява дівчина з довгими, товстими косами. Вісім років… Тринадцятирічна дівчинка вже стала дорослою жінкою. Сталися найважливіші вікові зміни.
“Я маю право її не впізнати, — заспокоював він сам себе. — А чи вона мене впізнає? Ганс Клосс теж мав право змінитися за вісім років. З неопереного підлітка став мужчиною. А особливий знак…” — Клосс підійшов до дзеркала й придивився до свого шраму під правим вухом.
Він розставив уже посуд, розклав ложки й виделки, лишається ще щонайменше година до приходу гостей. Якщо вони не спізняться. Ні, Едита не спізниться напевно. Вона ж так хотіла з ним побачитися, він ледве відмовився, пославшись на безліч справ, коли запропонувала йому зустрітися негайно.
Чи хоч гарна вона? Той казав, що гарна. Чи можна вірити враженню п’ятнадцятирічного хлопця? На фотокартці, аматорській, не дуже виразній, небагато можна було побачити. Досить правильні риси обличчя, світлі, очевидно блакитні або сірі, очі, багато пушистого волосся. “Певне, таки гарна”, — подумав він, і це ніби трохи заспокоїло його, хоча, по суті, йому все одно, чи кузина Клосса, Едита Лауш, справді гарна. Не на те його готували кілька місяців, не на те так страшно випробовували його, перевіряли витримку, ерудицію, знання німецьких ідіом, щоб зараз відновлювати в пам’яті якісь хлоп’ячі спогади, до того ж не свої, а людини, в яку він перевтілився.
Зненацька сяйнула думка: певна річ, як це він одразу не здогадався? Ганс Клосс у тридцять восьмому році склав випускні екзамени й поїхав учитися в Гданський політехнічний інститут. Він теж учився там, але восени тридцять восьмого року переїхав до Варшави. Лютування гітлерівців у Гданську, їхня ненависть до поляків з Помор’я, що оселилися у формально вільному Гданську, який гітлеризувався з кожною годиною, стала набирати таких розмірів, що він мусив виїхати. Хто знає, якби він тоді зостався, може б, і зустрівся колись із Гансом Клоссом. Мабуть, затрималися б обидва, вражені просто неймовірною схожістю. Двоє людей різної національності, з яких один вважається представником вищої раси і, либонь, не був би щасливий, що його майже дзеркальний відбиток є поляком, виходцем з народу, приреченого довічно слугувати народові вищої раси. Ганс Клосс був напевно серед тих, що ходили на паради з пов’язками на рукавах, у коричневих сорочках, галасували і палили смолоскипи, що стояли в пікетах біля польської пошти й польської митниці. Член таємного осередку націонал-соціалістської партії у Клайпеді і вихованець також таємної німецької військової школи, мабуть, не стояв осторонь… А вона, Едита? Що собою являє? В допоміжну службу зголошується доброхіть. Чи тому, що хоче вкласти і свою цеглинку в будівлю тисячолітнього райху, чи тому, щоб її мати (“Хвора на ревматизм моя тітка Гільда”, — усміхнувшись, подумав він) могла діставати кращі продовольчі картки, які давали право одержувати кількадесят грамів масла замість маргарину?
А могло бути й так: Ганс Клосс ще з фотокарткою Едити Лауш у бумажнику приїхав до Гданська. Познайомився тут з якоюсь іншою дівчиною. Тому листування, що тривало два роки, враз припинилося. Чи то також була студентка, подруга нічних парадів зі смолоскипами, котра до хрипоти вигукувала антипольські гасла на нескінченних зборищах? Чи, може, дочка якогось поважного купця, добросердна міщаночка? А може, дочка вдови службовця, що здавала житло студентам? Хто вона така? Чи Ганс Клосс говорив щось про це? Чи його про це питали?
У голові була пустка. Тільки за мить він схаменувся, що це ж не стосується Едити, що коли б він справді був Гансом Клоссом, то саме цього в розмові вони уникали б обоє.
Годі! Клосс, а точніше — чоловік, який чотири роки носить прізвище Ганса Клосса, надто довго не журитиметься; він волів би, щоправда, не чекати її, але тепер, коли збагнув, що для Едити Лауш може бути справжнім Гансом Клоссом, що небезпечна гра, яку з усім усвідомленням риску (а може, саме задля цього риску?) почав чотири роки тому, буде продовжена, він заспокоївся.
Згадав про віадук. Подумки перевірив, чи нічого не забув. Цей шляхопровід треба неодмінно висадити в повітря. “Тітка Зюзанна” (він усміхнувся) дуже наполягає. У неї своя мета. Невже довгожданний наступ? Рядові солдати, не бентежачись його присутністю, плескали про великий наступ, який готує “Іван”. Клосс надто довго на війні, щоб нехтувати інтуїцією простих солдатів. Отже, тим паче віадук мусить бути висаджений в повітря. Коли прямо з комендатури, відразу ж після розмови з Едитою, забувши навіть про елементарну обережність, він побіг до годинникаря, аби добути від “тітки Зюзанни” необхідну інформацію про ревматизм, ставок, човен і місяць, на нього чекав уже Бартек. Клосс любив цього інтелігентного хлопця, з ким працював уже давно і на якого міг цілком покластися. На Бартека, командира великого партизанського з’єднання, що вславилося численними сміливими операціями (до яких і Клосс був причетний), поліція й СД розіслали оголошення про розшук, і ще недавно його селянське квадратне обличчя дивилося на Клосса з міських парканів, поки його не затулили інші плакати, де йшлося про розшук інших “злочинців” або сповіщалося про черговий розстріл “осіб, які підняли руку на представників німецького народу”. Але Бартек і вухом не вів, навіть у найнебезпечніший час приїжджав селянською підводою до міста на базар, ніби знаючи, що не відділиш його від юрби, вбраної в кожухи й високі чоботи.
Бартек був засмучений, годинникар повторив йому несхвальну оцінку останньої операції. Він не взяв цигарки, загорнув собі у клаптик газети трохи смердючої махорки, почекав, поки всі годинники в крамниці відіб’ють третю годину, і тільки тоді розповів про нещастя. Виявилося, що під час операції, коли малось на меті висадити в повітря віадук, загубився один чоловік.
— Хто саме? — запитав Клосс.
Бартекових людей він знав тільки за кличками.
— Флоріан, — відповів Бартек. — Прикро, якщо попався, може виказати, що ми користувалися планом розташування мінних полів.
— Я спробую довідатися, — сказав Клосс. — Знаю, що відразу ж після вибуху не спіймали нікого. Я прибув туди через п’ятнадцять хвилин після вас…
Він перейшов до найважливішого:
— Мусите впоратися з віадуком в ближчі три дні, незважаючи на втрати. Вони, зрештою, повинні бути невеликі. Німці не сподіваються удару відразу ж після невдалої операції. Треба використати цей момент. Найліпше буде, коли діяти протягом наступних двох—трьох ночей.
Клосс передав Бартекові нові дані, що стосувалися мінних полів, і те, що встиг підгледіти, зиркаючи на розкладені перед Фредкою, секретаркою його шефа, папери, — розклад руху поїздів, найважливіших залізничних перевезень. Запропонував висадити шляхопровід разом із якимось важливим транспортом…
Бартек відразу ж пожвавішав. Залізниця — це його фах. Він з цього й почав, спершу з вісьмома товаришами. Тепер його загін налічує майже двісті чоловік і має на своєму рахункові дві тисячі вагонів з постачанням і устаткуванням. Визнали за необхідне організувати невеликою групою людей фальшиву атаку, щоб відволікти увагу німців від віадука; умовилися також про термін і місце наступної зустрічі. Клоссу хотілося знати, коли відбудеться чергова спроба. Він у цей час повинен мати абсолютне алібі. Наостанок, намагаючись приховати хвилювання, жартома повідомив Бартекові, що знайшов свою “кузину”.
— Бережися, — мовив Бартек, — це може бути провокація.
— Ну що ж, — відповів Клосс. — Я бережуся вже чотири роки.
Бартек наповнив чарки самогоном. Вони мовчки цокнулися, потім міцно потисли один одному руки. Слова були зайві — кожен з них знав, чого прагне в наступаючому Новому році.
Майор Брох був уже трохи напідпитку. Він весело увійшов у кімнату, з повагою глянув на батарею пляшок, що стояли на столі, поставив коло них і свою, темно-зелену.
— Шампанське? Чудово! — вигукнув Клосс.
— Про подарунки я теж не забув. Це мій сюрприз. Але для вас я маю ще кращий. Дорогий друже, офіційно це стане відомо за кілька днів, але у великій таємниці можу вже вам сказати. Я щойно переглядав список підвищених у чині. Поздоровляю… капітане Клосс!
“А все ж підвищили мене в чині, — думав Клосс. — Очевидно, за варшавську справу”. Коли б вони знали, що він викрив тоді як грізних ворогів райху найвірніших і найжорстокіших катів. Коли б знали… Коли б знали, що всього кілька годин тому він учинив найбільшу зраду, передавши останні відомості. Працює серед них уже чотири роки, мають його за свого, отже, і цих володарів світу можна обвести, ошукати, одурманити в такій мірі, що вони нагороджують навіть орденами і підвищують в чинах своїх смертельних ворогів, йому згадалося кілька епізодів з минулих чотирьох років, блискавично промайнули в думці ситуації, що здавалися безвихідними й мали скінчитися неминучою поразкою, викриттям, а якби встиг, то й самогубством. Коли він починав цю роботу, коли вперше побачив себе в дзеркалі у мундирі лейтенанта, то подумав, як добре було б, коли б йому вдалося продовжити цей маскарад хоч би на рік. Після двох років, уже з погонами обер-лейтенанта, він жахнувся своєї думки, йому досі страшенно таланило, але колись же цьому прийде кінець. Тільки б якнайбільше нашкодити, перш ніж настане оте найгірше, що може бути в житті. А зараз Брох, той самий Брох, що, воював усю війну, був двічі поранений, брав участь у всіх найважливіших кампаніях, і все ще майор, повідомляє його про підвищення в чині.
— Ви не раді? У ваші літа… Мені сорок сім років, Клосс. Ви майже вдвічі молодші. Але я вам не заздрю, справді щиро поздоровляю вас, ви давно мали стати капітаном.
— Всі знають, пане майорі що ви прекрасний офіцер.
— Так, — скривився Брох, — всі знають, а скоро дізнається весь світ. — Він нахилився до Клосса і пошепки закінчив: — Ще в грудні тридцять дев’ятого року я сказав, що думаю про план нападу на Росію, про цей шал єфрейтора, пойнятого манією величі. Вже відомо, що я мав рацію, більшовики тепер на Віслі, через місяць будуть на Одері, а через два місяці… Не ошукаймо себе, Клосс. Війну програно. “Іван” тепер не випустить свого, зажадає від нас відповіді. І що тоді?
— Пане майор, — спокійно відповів Клосс, — я вас, дуже люблю і гадаю, що доброзичливішого у мене тут більше немає нікого. Але зрозумійте… На порозі Новою року я хотів би забути, що працюю в абвері, хотів би, щоб мені не нагадував про це друг, людина, яку я шаную, люблю і високо ціню.
— Клосс, — зітхнув Брох, — я люблю Німеччину і знаю, що станеться.
— Не треба бути таким страшенним песимістом, — Клосс намагався говорити тепло й довірливо. Зараз йому хотілося, щоб Брох вважав його краще ідіотом або боягузом, аніж своїм однодумцем. — На щастя, у нас доволі випивки, майоре, аби забути про прикрощі і в припадку хвилинного жалю висловлені погляди. — Клосс відчував: те, що він говорить, досить неприємне, огидне. Це розчарована людина, сьогодні вже напевно ворог гітлерівської системи правління, але Клосс не може простягти йому руку, навпаки — повинен погіршувати становище, в якому Брох буде слабший. Легковажна одвертість не забувається, Брох пам’ятатиме про де, надалі може бути обережніший, але коли складеться так ситуація, що доля Клосса залежатиме від Броха, той змушений буде мовчати. Завдяки цьому Клосс чотири роки протримався у ворожому мундирі, у самісінькому серці їхньої воєнної машини. Він не може бути приязним навіть до людини, яка на цю приязнь заслуговує, якщо не шкодить найважливішому — його власній безпеці Але Броха він справді любив. Хотів прим’якшити йому гіркоту цієї розмови. — Зараз прийдуть дівчата, — закінчив він.
— Будуть жінки? Німкені? — як утопаючий за соломинку, схопився Брох за іншу тему.
— Це був мій сюрприз, майоре. Уявіть собі, мене знайшла тут моя кузина. Щоправда, надто далека, ще н до того ж юнацька любов. Ми не бачились вісім років, я хвилююся.
— Ну, я думаю, — пожвавішав Брох. — Гарна?
— Я намагаюсь уявити собі, яка вона з вигляду, — відповів Клосс і, побачивши здивований погляд Броха, додав: — їй було тоді п’ятнадцять років. Я не знаю, чи н впізнаю її.
І саме цієї миті хтось постукав Клосса раптом осінило. Він притулив палець до вуст і, як пустун, що хоче щось утнути, сховався за дверима. Брохові сподобалася ця забава. Він жестом показав Клоссові, щоб той сховався ще далі, а сам відчинив двері.
— Прошу, прошу, будьте гостями! — голосно звернувся він до дівчат. — Клосс зараз прийде.
Коли в шпарині дверей Клосс побачив ясноволосу дівчину, що стояла до нього спиною, і хотів уже вийти, з’явилася друга, теж блондинка. Тепер у нього вибору не було.
— Едито! — гукнув Клосс, раптово виходячи з-за дверей.
Едита враз огледілася.
— Ганс? — В її голосі звучала непевність. Клосс через силу розслабив м’язи на обличчі і ледь помітно усміхнувся.
— Я дуже постарів?
— Ви дуже змінилися, обер-лейтенанте, — втрутилась Грета.
— Це Грета, про яку я тобі казала. Познайомтесь. Вона давно про це мріяла.
— А звідкіля ви знаєте, — ґречно запитав Клосс, — що я змінився?
— Я бачила вашу фотокартку.
— Фотокартку? Яку фотокартку? — Клосс був насторожений, напружений, хоч усмішка не сходила з його обличчя. “Отже все-таки провокація? — подумав він. — Бартек мав рацію, коли застерігав мене. Чи вони щось знають, чи просто випробовують?”
— Ох, Гансе, ти не пам’ятаєш? — дивувалась Едита. — Ту, що ти мені прислав з екскурсії до Крулевця в тридцять восьмому році…
— Пробач, Едито, стільки літ минуло… — промовив він і гарячково силкувався пригадати, чи справжній Ганс Клосс там, у Мінську, згадував щось про екскурсію до Крулевця. Мабуть, таки згадував, що відбулася перед самими випускними екзаменами. Тоді бачив і дядька Гельмута. Роздуми ці не завадили Клоссові познайомити всіх між собою і жартома погасити здивування дівчат таким багатим столом. Хотів, щоб Брох хутчій вийшов звідси з Гретою; йому здалося, що коли вони залишаться з Едитою самі, то він зуміє переконати її, що вона розмовляє з Гансом Клоссом, товаришем дитячих розваг, героєм дитячого роману. Саме так і сталося; Брох шепнув щось Треті, крикнув Клоссові, що підуть зустрічати Шнайдера, і вони нарешті зосталися наодинці.
Якусь мить було ще гірше, він не знав, що сказати, не сподівався, що кузина Ганса Клосса така вродлива.
— Як почуває себе тьотя Гільда?
— Ти пам’ятаєш маму? Вона частенько тебе згадує. Сердешна, останнім часом майже не встає. — Едита придивлялася до нього, ніби не знаходила якихось знайомих рис в обличчі молодого мужчини в мундирі обер-лейтенанта, що стояв перед нею. Невже не впізнала його? А може, запідозрювала в чомусь. Ні, це неможливо! А може, той дитячий роман лишив у ній якийсь слід? З хвилину Клосс відчував себе злодієм, що нишпорить у чужому домі. Адже це не він, а той цілував її в копиці сіна, адже це з тим вони палко присягалися у вічному коханні.
— Її вічно мучить ревматизм? — запитав він з турботою в голосі. Не можна мовчати й хвилини. Тиша небезпечна.
— І це пам’ятаєш, Гансе? Гадала, що ти зовсім про нас забув.
Цієї миті Клосс відчув, що якась невидима стіна, котра розділяла їх досі, враз зникла. Вони стояли, розглядаючи одне одного, мовби нічого не змінилося, як повинні стояти люди, що колись кохалися й випадково стрілися після довгої розлуки, що, не зважаючи на відстань, плекали в собі ніжні думки одне про одного.
— Я нічого не забуваю, Едито. Я дуже любив тьотю Гільду й одну з її дочок. — Відчув, що це найсприятливіша нагода взяти її за руку. Едита не відсмикнула її.
Так і застали їх усміхнені, рум’яні від морозу Брох і Грета, що тримали, наче цінну здобич, Шнайдера, який опирався або тільки вдавав, що це робить.
— Уявіть, він ще хотів працювати! — вигукнув Брох.
— Ви відсвіжили спогади? — улесливо спитала Грета.
— Більше того, — відповів Клосс, — я попросив Едиту бути сьогодні за господиню.
— Як ви здогадуєтесь, я з приємністю прийняла цю пропозицію, — відповіла не змигнувши оком Едита. І враз зустрілася поглядом із Шнайдером. Перш ніж той встиг промовити слово, вона кинулася до нього і впала йому в обійми. Шнайдер був спантеличений, але щасливий. Він відвів її від себе й розглядав якусь мить.
— Ви погарнішали, Едито.
— Я сьогодні думала про вас, власне, вже кілька днів згадую нашу зустріч.
Вони розповідали, перебиваючи одне одного, про те, як зустрілися, про події тієї страхітливої ночі, випили першу чарку за чудовий збіг обставин. Адже завдяки йому Едита, що так боялась повернення до цього міста, стрілася з Гансом (“Моїм нареченим, — усміхнулась вона. — Ти, певно, не забув, Гансе, що обіцяв одружитися зі мною, як виростеш?”), якого давно не бачила, і знайомим австрійцем, що мав її за дочку, — милим капітаном Шнайдером. Шнайдер трохи скривився, намагався заперечити, що не вважав тоді Едиту дочкою, швидше небогою, але після першої ж чарки змирився із своєю роллю; домагався тільки, щоб Клосс і Едита стали перед ним навколішки, а він їх по-батьківському благословить. Потім Брох не витримав і по великому секрету розповів усім про те, що Клосса підвищено в чині. Поздоровляли його всі по черзі. Едита підійшла до нього з чаркою, роз-веселіла Грета зажадала, щоб коханці негайно поцілувалися, і вони, отож, поцілувалися вперше.
— Пам’ятаєш, Гансе, коли і за яких обставин ми поцілувалися востаннє?
Він сказав, що це було тоді, як прощалися, коли вона від’їжджала з маєтку дядька й тітки Вайсенбергів; Едита твердила, що Ганс поїхав раніше; посперечалися якусь мить, але Клосс уже знав напевно, що небезпека минула, що Едита також не дуже пам’ятає, хто з них того літа поїхав перший. У веселощах мало не проґавили дванадцятої години. За хвилину до Нового року Брох почав відкорковувати шампанське, робив це мляво. З динаміка долинали вже перші удари годинника, як нарешті впорався. Він розливав пінисте вино, а Шнайдер, що вже добре увійшов у роль батька, гукнув:
— Тихо, діти мої, зараз привітаємо Новий рік!
— Але спершу штурмфюрера Бруннера! — мовив мужчина, що вже гарненько хильнув і тепер застиг у дверях, широко розставивши ноги, ніби боявся впасти.
— Германе! Чудово, що ти завітав! — зраділа Грета, але нікого більше не втішила поява несподіваного гостя. Якби Бруннер не був такий п’яний, він помітив би, що зіпсував усім настрій. Але він, цмокнувши Грету, вже ввійшов у кімнату і вимагав чарки. Белькотів, що нюх ніколи його не підводить, коли йдеться про випивку.
— Я не познайомив тебе з моєю кузиною, — звернувся до нього Клосс, і цієї миті вловив він якусь настороженість у погляді Едити. Вона зосереджено дивилася на Бруннера, ніби намагалась прогнати від себе якусь думку. Вимушено усміхнулася, коли Бруннер підкотився до неї з чаркою.
— За здоров’я чарівних дам, — почав він і змовк. Впустив додолу чарку і незграбно нахилився, щоб позбирати скло. Едита помітила, коли він підвівся, що його погляд став неначе тверезіший. Вже ладна була повірити, що їй це просто приверзлося, що це — наслідок останніх роздумів про ту ніч, і їй зараз здалося, що не помиляється вона.
— Я вас наче десь бачила, — сказала Едита і завважила холодний зблиск у блідих Бруннерових очах. Одразу ж пошкодувала, що сказала це; була задоволена, що ніхто з присутніх не помітив цієї сцени.
— За фюрера, за перемогу, за Wunder Waffe![28] — підняла свою чарку Грета й нараз змовкла, бо з-за вікна до них долинув тривожний, але такий знайомий сигнал повітряної тривоги. Лампочка за столом захиталася, згасла на мить, потім спалахнула знову. Водночас вони почули вибухи, а потім приглушений гуркіт авіамоторів. Мовчки кинулися в бомбосховище. На площадці сході в Едита пригорнулася до Клосса.
— Я боюся, — прошепотіла вона.
— Будь мужньою, кохана, — відповів Клосс. — Бомбардують віадук, а може, вокзал, а не місто.
Але вона тільки похитала головою, бо не могла йому сказати, що думає не про літаки.
Грета була розлютована. Передусім через зіпсовану новорічну ніч. Щоправда, за годину вони вернулися нагору, тільки без Бруннера, який кудись завіявся під час нальоту, однак розвага вже не клеїлася. Всі робили вигляд, наче нічого не сталося. Шнайдер пригадав віденські вечірки з чаєм, хотів розвеселити їх співом, але це не дуже помогло. Всі знали, що в їхнє життя, в життя людей, які нещодавно володіли майже цілою Європою, вкралося щось нове. Хтось наважився зіпсувати їм зустріч Нового року, і вони не могли перешкодити цьому.
“Де наша зенітна артилерія?” — думав Шнайдер, хоча і знав, що, очевидно, артилеристи мають наказ не розсекречувати своїх позицій перед очікуваним великим наступом радянських військ.
“Я казав, скільки разів я казав, що це безглуздя”, — із мстивим задоволенням міркував собі Брох.
Хоча господар вечора, обер-лейтенант, чи, власне, вже капітан, Клосс гаряче вмовляв лишитися і завів навіть патефон з роздобутими десь платівками останніх берлінських наймодніших пісеньок, всі з полегшенням зустріли пропозицію Едити Лауш розійтися.
Отже, зіпсована новорічна ніч була першою причиною Гретиної люті. Другою — холод, що стояв у їхній кімнаті. Служниця-полька, що мала натопити, не з’явилася сьогодні, на додачу вкравши у Грети дві банки консервів. Едита хотіла протопити в грубці, але виявилося, що скінчилося вугілля. Не задумуючись, вона порубала табурет, на якому стояв умивальник. Умиватись можна й ставлячи миску на столі, але тепла вистачило тільки на той час, поки вони готувалися до новорічного вечора. Зараз у кімнаті знову було страшенно холодно, крізь шпари у вікнах дув вітер. Вони лежали на своїх ліжках, клацаючи зубами, накрившись усім, що було в домі, але жодна не могла заснути.
Тільки тоді, коли Грета запропонувала, щоб Едита перейшла на її ліжко, вони, закутавшись двома ковдрами, трохи зігрілися. Кілька хвилин ділилися враженнями про вечір, Едита ще раз подумала: як добре, що ніхто не завважив, як Бруннер упустив чарку. Коли б Грета щось помітила, Едита мусила б їй придумати якусь брехню, бо правда застряла б їй у горлі.
“Чи я не помиляюся?” — міркувала Едита. Це питання мучило її вже кілька годин.
Коли вони верталися з Гансом, Брох із Гретою і Шнайдером пішли вперед, щоб, як сказав приземкуватий капітан саперів, дати закоханим можливість розповісти про все, їй хотілося розказати йому про Бруннера, про незвичайну підозру, яка закралася в ній, але навіть йому не змогла цього викласти. Почала було щось казати, але замовкла, не договоривши фрази, а на Рапсове наполягання кинула, що розповість йому іншим разом, що хотіла заінтригувати його, що прагнула, аби він з нетерпінням чекав зустрічі. Клосс нічого тоді не відповів, тільки міцно обійняв її, й Едиті почало здаватися, ніби й не було восьмирічної перерви в їхньому знайомстві, що вони попрощалися вчора, зустрілись сьогодні і тепер зустрічатимуться щодня.
“Я божевільна, — мовила сама собі Едита, — сентиментальна ідіотка, але не зможу думати про нього інакше, як з ніжністю”.
Вона, певна річ, завважила, що подобається йому, і завважила також, що він якийсь трохи інший, ніж той, з ким попрощалася влітку тридцять шостого року; замість запальності, нескінченної зливи слів — присягання в почуттях, які діяли на неї так, що довго вночі не могла заснути, — ласкавий жест, потиск руки, турботливі обійми. “Просто він подорослішав, — думала Едита, — змужнів. Окрім того — війна. Вона всіх нас міняє”. Не відомо чому пригадала свою попередницю, про яку вранці говорила Грета. Грета тоді на диво вдало зауважила: “Ми всі від цього хворі…” Чи Ганс теж хворий? Вона не раз приглядалася до нього за весь вечір — спокій, ретельно зважені рухи, нічого таємничого, про що казала Грета. Чи лишилося в нього щось від того, про що вони згадували з усмішкою, щось від тої юної пригоди з часу канікул? Коли він почав розповідати про своє навчання в Гданському політехнічному інституті і згадав про атмосферу тих днів, їй хотілося спитати його, хто та особа, через яку вона не дістала відповіді на останній лист, але втрималася. Едита Лауш вже не тринадцятилітня дівчинка, що зачитувалася сентиментальними романами й потайки переживала перше кохання. Вона — доросла жінка, рік тому пережила смерть коханого чоловіка. Знала: те, що єднало її колись із п’ятнадцятилітнім хлопчиськом, може бути якимось місточком до нового зближення і більше нічим, що коли вона хоче Ганса, то мусить його жадати таким, яким він є тепер, забути про того п’ятнадцятилітка. Адже один раз вона вже забула його. Півроку життя з Рудольфом, що так безглуздо вкоротив собі віку (з допитів, які їй потім вчинили, вона збагнула, що її Руді, який ні разу протягом того півроку не заїкнувся їй про політику, мав якусь причетність до змови проти фюрера), дало їй можливість забути про перше, ще майже дитяче захоплення. Коли сьогодні вранці Грета назвала прізвище обер-лейтенанта Клосса, її тільки здивував цей, здавалося б, незвичайний збіг обставин, а дарчий напис на фотокартці зворушив швидше сентиментальну Грету, ніж її. І тільки коли з-за дверей кімнати, до якої вона зайшла з Гретою, вийшов чоловік, який мовив. “Едито”, — відчула, що серце мало не вискочило в неї з грудей.
Грета розмірено дихала, згорнувшись у клубок, притулившись до неї, як дитина.
“Я хотіла б мати дитину, — подумала Едита, — хотіла б, щоб вона була схожа на Ганса”. — І ця думка її розсмішила.
— Боже, — промовила вона вголос — я навіть не спитала його — може, він одружений?
Почула або здалося їй, що почула, якесь шарудіння за вікном. “Певно, повернулася служниця-полька”, — подумала Едита крізь сон і вирішила, що віддасть Греті свої консерви, аби оберегти цю бідну залякану жінку від звинувачення в крадіжці. І тоді почула брязкіт розбитої шибки, а за мить розітнула тишу автоматна черга.
Грета, враз пробудившись, сіла на постелі й почала істерично кричати. Едита схопилася, силкуючись пригадати, де вона почепила ремінь з кобурою, пошкодувала, що не тримає пістолет під подушкою, як та не відома їй жінка, яка захворіла на нервовий розлад. Але поки знайшла зброю, почула за вікном важкі кроки, вигуки патруля і грюкіт у двері.
— Хвилинку, — спокійно мовила Едита, накинула на плечі пальто, взула чоботи і тільки тоді підійшла до дверей. Кілька переляканих сусідів, одягнених нашвидкуруч, так само, як вона, ввірвалося до кімнати, хтось із них почав ще з порога:
— Я лікар. Кому тут допомогти?
Інший увімкнув світло. І тоді Едита побачила: її ліжко, на якому мала спати і з якого втекла до Грети, боячись холоду, було навскіс посічене кулями. Вона захиталася, при цьому встигла ще подумати: “Мене хтось-таки хотів убити”, — а потім побачила схилене над собою обличчя мужчини, який говорив, що він лікар.
— Вам уже краще, панно Лауш? Нічого не сталося, просто ви зомліли. Нормальна реакція. Шок.
Першого січня Клосс прокинувся пізно, поголився, з’їв яєчню з грудинкою, підсмажену Куртом, поговорив з ним про вчорашню гулянку. Хлопцеві пощастило — він проспав наліт, пригорнувшись до своєї рослої Маргарити; приніс шматок шоколадного торту, щоб пан обер-лейтенант (“пан капітан”, — виправив він, йому вже було відомо, що Клосса підвищено в чині) покуштував. Клосс з’їв торт, похвалив дівчину Курта за кулінарні здібності. Ординарець обмовився, що хоче з нею одружитися, звісно, після перемоги, — швидко додав він і поглянув на Клосса, ніби хотів дізнатися, коли ж настане ця перемога. Потім поділився з капітаном черговою порцією пліток, що ходили між ординарцями. Клосс завжди уважно слухав їх, бо вже не раз йому доводилося черпати таким чином цінні відомості.
— Бандити знову напали вночі, — сказав Курт. — Стріляли в дівчат.
— Справді? — байдуже запитав Клосс.
— Вони мешкали в інтернаті залізничників, що недалеко від вокзалу. Одна з них приїхала тільки вчора. Скажіть, чи розумно це — поселяти дівчат у кімнаті на першому поверсі!
— Стривай, стривай, — збентежився Клосс, — ці дівчата працювали в офіцерській їдальні?
— Ні, — відповів Курт, — телефоністки із штабу. Ви, мабуть, їх не знаєте. Та друга, що працює тут давніше, водиться з штурмфюрером Бруннером, — сказав Курт, прискаливши око.
Клосс уже не слухав. Він швидко пив каву, закушуючи тортом, спеченим Маргаритою, що, певно, стане гарною дружиною, коли, звісно, не відкладатиме одруження до перемоги.
“Отже, стріляли в Едиту, — подумав Клосс. — Хто? Невже Бартек, турбуючись про нього, зайшов так далеко? Боявся провокації. Ні, не може бути, не може бути, щоб Бартек зважився на такий вчинок, не порадившись з ним. Хіба про щось знає”. Цієї миті пригадав — адже не спитав, що сталося з дівчатами. Його вразила думка: Едити, мабуть, уже немає в живих.
— Набралися страху, — мовив Курт, — хто б не злякався? Але, здається, обидві живі й здорові.
— Слава богу, — щиро зізнався Клосс. Він одягся, відпустив Курта. Треба було побачитися з Бартеком, але зустріч призначалася на вечір. До годинникаря теж не можна піти серед білого дня. А як це провокація? Тільки ж яка її мета? Він не бачить ніякого зв’язку між появою кузини Едити й замахом на її життя. Звичайно, мусить зараз туди піти — так повинен вчинити брат і близька людина. Але Клосс відчуває, що відвідав би Едиту навіть не зважаючи на ці роздуми. Він справді боявся за неї.
Грета ще спала, сказала, ні, не гнівається за те, що розбудив її, трохи плутано розповіла про події вчорашньої ночі. Потім зняла ковдру з Едитиного ліжка й показала Клоссові посічене кулями простирадло.
— Нам поміняють кімнату, мешкатимем на четвертому поверсі.
Клосс відмовився від кави, яку запропонувала йому Грета. Вона її не дуже наполягала: в неї сьогодні не було охоти кокетувати.
Клосс минув вартового, що стояв перед будинком, перейшов навпрошки вулицю й рушив у бік станції. В приміщеннях колишнього товарного вокзалу містилася нині центральна телефонна станція штабу військового угрупування, де чергувала Едита. Коли він постукав, вона сказала “Прошу!”, не повертаючи голови від щита. Обернулася лише через хвилину й побачила його на порозі. Вона не помилилася. Він тривожився за неї, а зараз, зрадівши, що бачить її, не може вимовити й слова. Едита зняла навушники й ступила крок до нього. Тоді й Клосс рушив уперед. Вони зійшлися посередині кімнати. Едита мовчки обняла його за шию.
— Гансе, — мовила вона, — може, це нерозумно, але я найбільше боялася того, що могла вмерти і більше ніколи не побачити тебе. А ти боявся за мене, правда?
— Боявся, Едито, — відповів Клосс, і вперше за стільки часу його голос сам по собі пролунав щиро. Він справді боявся за неї. Вертаючись уночі додому, після того, як попрощався з Брохом і Шнайдером, він марно прагнув затьмарити її образ думками про нові завдання. Клосс не боявся, що йому припала до душі.ця уявна кузина Едита, бо ж не раз протягом цих чотирьох років подобалися різні дівчата, а оскільки й він їм теж подобався, то все виходило просто, без ускладнень. Війна вимагає темпу, скорочує залицяння. “І я не вагався, ніколи не присягався у вірності, — говорив він сам собі, — але й ніколи не втрачав контролю над собою”. Отже, він боявся не, того, що вподобав Едиту Лауш, а того, що вона подобається йому по-іншому. Дивно виходить якось: думаючи саме про неї, він не хотів “воєнних темпів”, бажав, аби найдовше тривало їхнє зближення. Думка, що це безглуздо, що це теж звичайне собі захоплення і з ним треба хутчій кінчати, бо все одно він мусить бути самотнім, адже немає на світі такої жінки, якій би він довірив свою таємницю, — цього разу здалася непереконливою.
Клосс просидів у Едити з годину. Мова зайшла про різні речі, але про вчорашню ніч не згадували. Едита говорила про свою службу, з гумором розповідала про свого останнього начальника, негарного чоловіка й інваліда, що закохався в неї до нестями. Вони не споминали минулого, і Ганс був цим задоволений. Та хоча жодне з них нічого особливого під час цієї розмови і не сказало, обоє знали, що від тої миті, як Клосс зайшов до кімнати і як вони стали мовчки обійнявшись, вони вже не зможуть бути одне без одного. Збираючись іти, Клосс, усміхнувшись, спитав її, що ж вона хотіла сказати йому вчора, але Едита, так само усміхнувшись, різко відповіла, що нічого. А потім, намагаючись пом’якшити цю різкість, запитала, що він робитиме після обіду, бо вона буде вільна й охоче прийшла б до нього.
— Едито, — запитав Клосс, — те, про що ти хотіла мені розповісти, має якесь відношення до цих пострілів? Ти не здогадуєшся, хто міг у тебе стріляти?
— Облиш! — майже крикнула вона, а потім спитала: — Ти не хочеш, щоб я прийшла до тебе?
— Я чекаю, — відповів Клосс, — чекатиму на тебе, Едито. — Він хотів поцілувати її, але саме в цю мить задзвонив телефон, і Едита, наклавши навушники, мала з’єднати штаб корпусу з якоюсь “Незабудкою”.
Штурмфюрер Бруннер старанно відрізав сигару. Перш ніж узяти її в рот, він понюхав, насолоджуючись якусь мить її ароматом. Бруннер був старим, досвідченим гестапівцем, — в поліції він почав служити ще перед тим, як до влади прийшов Гітлер, — і знав, що ніщо так не нервує людей, викликаних на допит, як та затяжна пауза перед першим запитанням. Майор Брох сидів навпроти нього з почервонілими очима: мабуть, цієї ночі погано спав.
“Саме про це я його й спитаю, — подумав Бруннер, — ніщо так не збиває з пантелику, як зовсім невинне перше запитання”.
— Справді, — відповів Брох, — мені не можна пити, але людині важко втриматися.
— Ви пили ще після нальоту? — спитав Бруннер.
— Ми чекали на вас, але трохи випили. Як для мене, то забагато.
— Обов’язки, обов’язки, — гучно засміявся Бруннер і затягся сигарою. — А потім?
— Що потім? — не зрозумів Брох.
— Що ви робили після нальоту?
— Разом з Клоссом і Шнайдером провели наших дівчат. Потім вернулися всі разом. Клосс був стомлений, тож одразу пішов до себе. Я хотів трохи провітритися, тому провів Шнайдера, він мешкає в казармах, що за мостом.
— Коли ви дізналися про замах на панну Лауш?
— Хіба вже точно відомо, що стріляли в неї?
— Ви не відповіли на запитання, майоре.
— Півгодини тому за обідом у казино. Після того я одразу ж повернувся додому, і ординарець доповів мені, що ви мене викликаєте.
— Ординарець помилився, — сказав Бруннер, — я просив пана майора. Але повернімося до того вечора. Ви провели дівчат, а пізніше, мабуть, розмовляли? Про що?
— Ви повинні скоріше запитати, чи не зустріли ми якихось підозрілих осіб біля будинку цих дівчат.
— Я знаю, про що питати.
— А я не бачу зв’язку між…
— Спершу розмовляють, а потім стріляють, — сказав Бруннер, допитливо дивлячись на Броха. — Стріляють, — повторив він, — або, — Бруннер підвищив голос, — ставлять течку з бомбою, обладнаною годинниковим механізмом.
— Я прошу не розмовляти так зі мною! — схопився Брох
Бруннер сидів непорушно, мовчав. Брох за хвилину сів, ніби знітився від його погляду. Він знає, куди хилить Бруннер. До замаху на Гітлера. Гестапо знає все, а отже, напевно знає й те, що Брохові були відомі кілька учасників недавнього замаху. Щоправда, це було давно, але… — Я достоту не пам’ятаю, про що ми розмовляли, — нарешті промовив Брох. — Говорили про сорок перший рік, згадували дні, коли просувалися вперед по п’ятдесят кілометрів на добу.
— Небезпечна тема, — усміхнувся Бруннер.
“Як довго, — подумав Брох, — такі люди, як цей, що тримає в зубах сигару, пихатий страшенно і поважний, бо знає, що за спиною в нього стоїть могутній апарат насильства, як довго ці люди будуть правити нами? То через них усе це сталося, через них ця поразка, що неминуче спіткає країну. Чи зможемо ми коли-небудь повстати?”
— Ті, хто не нюхав пороху, — різко сказав він, — переоцінюють небезпеку. І Шнайдер, і я — старі фронтові офіцери й не раз потрапляли в справжню небезпеку. У вас є ще якісь запитання, штурмфюрере?
— Шнайдер був уже в цьому місті в сорок першому. Він згадував про це? — Бруннер уважно подивився на Броха.
— Я не збагну, куди ви гнете. Якщо в чомусь запідозрюєте Шнайдера, то я розповім…
— Оце й усе. Поки що дякую, майоре. — На словах “поки що” Бруннер зробив особливий наголос. Брохові не треба бути дуже впевненому в собі. — До побачення. — Бруннер простяг йому руку.
— Хайль Гітлер! — відповів Брох, підвівшись і викинувши вперед праву руку в фашистському вітанні, ніби не помітив простягненої долоні. Енергійним кроком рушив до дверей. Він вдавав, що не бачить глузливої посмішки, яка майнула на вустах штурмфюрера Бруннера.
Після того, коли Брох вийшов, Бруннер на якусь мить задумався. До приходу Шнайдера лишалося ще чверть години. Він затягся пахучим димом, з приємністю дивився на сигару, з якої не спадав попіл. Тільки в гарних сигарах попіл тримається до кінця. Бруннер любить палить і палить тільки гарні сигари. Він узяв трубку, набрав номер і попросив з’єднати з обер-лейтенантом Клоссом. “Це має бути, мабуть, непоганий план”, — думав він, чекаючи, поки на другому кінці проводу візьмуть трубку. Нарешті почув голос Клосса.
— Пробач, Гансе, що турбую тебе в святковий день, але ти знаєш, в нашій роботі немає свят. Передусім хочу привітати тебе з підвищенням у чині, я забув зробити це вчора, був п’яний як ніч. Сподіваюся, ти не гніваєшся за вчорашнє вторгнення. Я скучив за тобою, друже. Ти ж знаєш, що я не можу довго бути без тебе. До речі, маю щось таке, що може тебе зацікавити, напевно зацікавить. У гестапо перебуває партизан, якого схопили позавчорашньої ночі під час нападу на віадук. Чи говорить? Навіть співає, ти ж знаєш, я вмію змушувати співати людей, навіть тих, — розсміявся він, — які зовсім не мають слуху. Зайди до мене, як матимеш вільну хвилину, прочитаєш його зізнання. А може, хочеш допитати його сам?
Бруннер поклав трубку, глянув на годинник. Шнайдер ось-ось прийде. “Чи сказала вона йому про це? — міркував він. — Це б ускладнило справу. Треба б щось пошукати проти Шнайдера, а щось може знайтися. Правда, є ще Клосс, — снував він далі свою думку, — але не дуже вірогідно, щоб вона сказала йому про це. Кузина, давня любов. Дурниці! Клосса повинні переконати зізнання цього партизана. Клосс надто дбає про свою кар’єру і не ризикуватиме, захищаючи якусь там кузину…”
Він пригадав собі ранкову розмову з Едитою. Пішов до неї зумисне. Мусив гак зробити. Він теж погано спав цієї ночі. А може, він помиляється? Може, то була не ця дівчина? Адже Бруннер бачив її тільки якусь мить, було темно. А коли навіть вона? Чи впізнала б вона його через стільки років? І хто б їй повірив, що саме тоді вона побачила його й запам’ятала? Але Бруннер знає, що не можна ризикувати, аби його звинуватили в цьому. Колишній комендант цього міста нині обіймає високу посаду в Берліні. Документи, що містяться в архіві, знову витягли б на світ божий, і хто знає, що можна знайти в старих документах? Едита Лауш зізналася, Що була вже в цьому місті в сороковому році, виїхала в сорок першому, але хоч як наполягав Бруннер, вона не могла пригадати жодного інциденту, нічого не лишилося в неї в пам’яті. То, може, вчора вночі, коли він підходив до неї з чаркою, йому примарилося, що вона якось особливо глянула на нього? А сьогодні вона дивилася інакше, власне, робила все, щоб уникнути його погляду. Але тоді вона сказала, що познайомилася з Шнайдером раніше, при першому перебуванні в цьому місті, отже, йому треба допитати Шнайдера. Від того, що скаже Шнайдер, залежить подальша доля юнацької любові Ганса Клосса”. Ці роздуми здалися йому такими втішними, що він почав реготати, дивлячись на зовсім викурену сигару. Він перестав сміятися тільки тоді, коли знизу подзвонили, що прийшов капітан Шнайдер.
Клосс вирішив іти пішки. Щоправда, далеченько, але він любить ходити. Коли хоче над чимось подумати, щось добре обміркувати, вирішити, іде на прогулянку. Сьогодні він має кілька справ, які мусить розв’язати.
Він почував себе добре й легко, йому було приємно, що сніг рипить під ногами, вщухла хуртовина і бліде січневе сонце виглянуло з-за хмар. Він почував би себе ще краще, якби не оте невиразне передчуття загрози. “У тварин є інстинкт, який попереджує їх про небезпеку. Невже й у мене за ці чотири роки, — думав Клосс, — виробилась така ж остережлива система?” Він хотів би знехтувати цими побоюваннями, відкинути їх геть, бо вони суперечать його натурі, адже він любить, щоб усе було просто і ясно. Але досвід вчить, що не можна легковажити навіть цими, ледь відчутними побоюваннями.
Це почалося ще вчора після обіду, як прийшла Едита. Він чекав на неї й трохи боявся, зовсім недаремне. Було так, як і мусило бути. Ввечері вона просто спитала:
— Ти хочеш, щоб я лишилася в тебе?
Потім довго мовчали обоє. Він дивився на дівчину, що лежала обіч нього, радий був, що вона гарна, на кілька годин забув про війну, про небезпеку, яка йому загрожувала, відчував довір’я дівчини і мріяв віддячити їй тим самим, хоча знав, що це неможливо. Коли вона прокинулася серед ночі й зони обоє закурили, він несподівано для себе почав декламувати вірш, що не сходив у нього з думки:
Мало не впав я у розпач:
Сил бракувало мені…
— Це Гейне, — сказала Едита. — Ти знаєш вірші Гейне?
— Звісно, — збентежився тоді Клосс, ніби спійманий на гарячому. — Це лишилося в пам’яті, певне, ще зі школи, — відповів він і почав гарячково лічити роки, щоб переконатися, що Ганс Клосс міг знати ці вірші зі школи. На щастя, міг. А втім, Едиту це не цікавило.
— Мама любить ці вірші. Вона не віддала Гейне — пам’ятаєш, тоді, як палили книжки.
— На твою гадку це дуже погано? — запитав він.
— Не знаю, — відповіла вона, — сама не знаю. — І Клосс повірив їй: вона не знала.
Потім, коли Едита знову заснула, він проклинав себе, що втратив почуття самоконтролю. Офіцер абверу Ганс Клосс міг знати зі школи вірші Генріха Гейне, але не повинен їх читати.
Може, тоді він уперше відчув цю небезпеку, суті якої не може збагнути, але знає, що вона існує. Так, він дуже хотів би бути відвертим з нею. Ця потреба назріла в нього за стільки років брехні, лицемірства й Маскування. Але не може. Мусить витримати. “Скажу їй після війни, — подумав Клосс, — ніби не було нічого простішого на світі, як зізнатися в тому, що всю війну він був смертельним ворогом її фюрера, якого вона, коли навіть не любить і не захоплюється ним, то визнає за свого”.
А може, він відчув цю загрозу ще раніше, учора ввечері?
— Едито, зготуй щось на вечерю, — попросив Клосс, виставивши перед нею всі домашні запаси, — мені треба ще дещо зробити.
Вона не перечила, знала, що так і треба, не питала, куди йде її Ганс і які справи йому необхідно владнати, — це були його чоловічі справи, в які вона, як справжня німецька жінка, не хотіла втручатися, а може, просто думала, що вони стосуються війни, а їй так не хотілося сьогодні думати про війну.
Бартек чекав на нього, як завжди, в темній кімнатці за крамничкою годинникаря і смоктав свою смердючу самокрутку. Вони підготували операцію на друге січня, дістали якісь англійські міни, що, певне, діють безвідмовно. Бартек був оптимістом, вірив в успіх цієї операції, наперед тішив себе думкою, що в повітря разом з віадуком злетить транспорт, позначений криптонімом “Е-19”, а всякий транспорт з позначкою “Е” надходив з Руру — отже, ясно було, що це зброя й боєприпаси. Вони обговорили подробиці: операція почнеться о двадцять другій годині п’ятдесят вісім хвилин, за сім хвилин до наближення ешелону (“Аби тільки не запізнився”, — молитовно склав руки Бартек). Щоб відвернути увагу, за півгодини до цього окремий загін нападе на поліцейський пост у Грудках. Клосс схвалив це рішення. До Грудок сім кілометрів, отже, стрілянину почують, але дорога погана і дістануться туди не швидко. Наостанок Бартек ніби знехотя сказав, що тривога, яку зчинили після зникнення Флоріана, фальшива. Він під час відходу підвернув ногу, але одразу ж, боячись облави, подався вбік, шкутильгаючи, дістався до садиби якихось своїх родичів і там, сховавшись у клуні, пересидів до ранку.
То, може, ця справа так непокоїть Клосса? Коли вчора подзвонив Бруннер і з безцеремонним тріумфом сказав, що спіймали партизана, Клосс був певний, що саме Флоріан потрапив до рук гестапо, і єдине, що він міг зробити, це спробувати вирвати його з лап Бруннера, забрати у в’язницю абверу і якнайдужче заплутати справу, затягти її; Клосс плекав надію, що в метушні перед наступом Флоріанові, можливо, вдасться лишитися живим. Отже, якщо не Флоріан, то хто попався в руки Бруннера? І звідкіля цей тріумф у його голосі? Може, загримали просто якогось селянина, що не має нічого спільного з партизанами? Але ж Бруннер сказав, що спійманий “співає”. І чому Бруннер, який не любить, коли втручаються в його справи, й не ділиться успіхами, згоджується, ба навіть наполягає, щоб Клосс допитав “його” партизана?
Клоссові це не подобається. Він знає піну показній дружбі Бруннера. Бруннера тут не люблять.
— Я не можу збагнути, Клосс, — сказав йому сьогодні Брох, — як ви можете приятелювати з цим мерзотником?
Ну от, Брох. Що означав той ідіотський допит, ті випитування змісту розмови, яку вони вели позавчорашньої ночі, коли верталися від дівча г? Невже Бруннер запідозрює, що в Едиту міг стріляти хтось із них? Може, він запідозрює саме його? Клосс не раз відчував на собі допитливий погляд бляклих, майже прозорих очей Бруннера. Невже він щось відчуває? А може, то провокація? Може, Едита Лауш — його спільниця?
Ні! Це Клосс рішуче відкидає. Він уже, мабуть, трохи навчився розбиратися в людях, неможливо, щоб вона вдавала… Тільки ж чому, власне, неможливо, якщо він зумів ось уже чотири роки вдавати з себе іншу людину? Чому він думає, що випадок з ним — щось незвичайне, феноменальне? Жінки вроджені акторки. Едита гарна — це їй тільки на руку. Ми так охоче віримо, що подобаємось гарним жінкам…
Одначе, ні. Він не знає чому, але вірить в Едиту. То, може, Бруннер напав на якийсь слід і просто користується з нагоди?
Тоді в новорічну ніч Клосс попросив Едиту, щоб принесла йому фотокартку, яку він надіслав їй з екскурсії до Крулевця. Вчора після обіду вона сказала, що не могла її знайти, кудись поділа. Чи правда це? Скажімо, Едита не обдурює, але ж вона мешкає не сама, а з Гретою, про яку Курт казав, що та водиться з Бруннером. Отже, ще одна ниточка веде до Бруннера. Невже це і є ті густо розставлені сіті, щоб зловити рибку?
Але що тоді означає допит Броха, а тим паче Шнайдера? Клосс зустрів присадкуватого віденця, коли той саме вертався від Бруннера. Він тремтів від люті.
— Ця тварюка звинуватила мене в брехні… — Тільки коли він випив чарку коньяку, трохи заспокоївся. Розповів, що Бруннера дуже цікавило, за яких обставин він познайомився з Едитою Лауш, а коли розказав йому про напад на дружину коменданта, все інше більше його не цікавило.
— А як саме він звинуватив вас у брехні? — запитав його годі Клосс.
— Він спитав мене, чи після виїзду панни Лауш з цього міста в сорок першому році я зустрічався з нею пізніше. Я відповів, як було насправді, що зустрівся лише у вас, у новорічну ніч. Але він мав можливість переглянути наші службові картки і виявив при цьому, що в сорок третьому році ми з панною Лауш в один і той же час побували в Києві. Може, воно так і було, але я зовсім не знав, що вона теж там находилась…
А що, як Бруннер запідозрює в чомусь Шнайдера, гадає, що Едита щось про нього знає і саме той хотів її вбити?
“Не дуже ймовірно, хоча й можливо”, — сказав Клосс сам собі, підіймаючись сходами будинку, в якому містилося гестапо.
— Нарешті, Гансе, ти прийшов, — підвівся Бруннер. — Я не міг тебе дочекатися. Уяви собі, я недавно до тебе Дзвонив, але якийсь милий жіночий голос відповів, що ти пішов до мене. Ти не хвалився, що взяв до себе квартирантку. Може, я б відраяв тебе від цього?
— Я запрошу тебе, Германе, на заручини, — мовив Клосс.
— З квартирантами буває клопіт, Гансе. Послухай поради старшого, досвідченішого приятеля: особливо з квартирантками.
— Про це ти й хотів зі мною поговорити?
— Сідай, сідай. Це дуже серйозна розмова, жартувати не слід, Клосс. Можеш ускочити в халепу. Чи ж це тобі потрібно?
— Дай мені сигару, Германе, у тебе завжди чудові сигари.
— Що ти цим хочеш сказати, Гансе? — процідив крізь зуби Бруннер.
— Нічого, — відповів Клосс. — Просто під час серйозних розмов люблю палити гарні сигари. Але перш ніж поділитись сенсацією, ти, може, скажеш мені, що вдалося з’ясувати стосовно замаху на Едиту Лауш? Питання — особисте, я запитую, як її кузен і… — Клосс підвищив голос, — наречений.
— Я хотів застерегти тебе, Гансе. Ти, мабуть, не знаєш, що діється довкола тебе. Присягаюсь нашою дружбою, що тобі треба порвати з цією дівчиною. Я нікому не скажу, але ти з свого боку мусиш запобігти розголосові. Того, що було в тебе з нею, ніхто не повинен знати.
— Я не розумію, Германе. Говори ясніше.
І тоді Бруннер наказав покликати схопленого партизана. Перше, на що звернув увагу Клосс, був його убір. Цей лисуватий чоловік, якому перевалило за тридцять, не був добре вбраний, але одяг мав цілий і чистий. Ніяких слідів побоїв. Клоссові не раз доводилося бачити жертви допиту в цьому будинку. Він стискав кулаки, лютий від безсилля. Знав, який мають вигляд жертви після таких допитів. І тут він зрозумів: Бруннер допустився помилки. Потім, коли вислухав зізнання, прості, навіть дуже прості, зрозумів більше. Напад на віадук не дуже, як видно, цікавив Бруннера. Удаваний партизан називав себе ад’ютантом командира партизанського загону Бартека. Коли Клосс попросив розповісти про його зовнішність і той сказав, що Бартек — блондин, Клосс уже знав, що то липа, але не міг збагнути, навіщо все це. Бартек в оголошеннях про розшук охарактеризований блондином, та він вже майже рік носить темнувате волосся. Однак суть зізнань Васяка (таке прізвище і кличку Грім назвав затриманий) полягала в іншому. Васяк твердив, що Бартек невдовзі має зустрітися з жінкою, яка давно співробітничає з більшовицькою контррозвідкою. Вона молода, нещодавно приїхала до цього міста, в якому колись була, тоді її саме й було завербовано. Васяк знає ім’я тієї дівчини. Звісно — Едита. Клосс усміхнувся. Педантизм Бруннера тішив його.
Клосс наказав відвести Васяка, сів навпроти Бруннера і, не питаючись, взяв ще одну сигару. Якусь мить палив мовчки, він зрозумів майже все, бракувало лише одного факту. І тоді Клосс пригадав собі один випадок, з першого погляду непримітний, на який тоді не звернув уваги. Бруннер підійшов з чаркою до Едити і раптом упустив її, потім нахилився і почав збирати тремтячими руками скалки. Він подумав тоді, що Бруннер був просто п’яний. Тепер же збагнув, що Бруннер упізнав Едиту, а вона — його. Останній вузлик загадки. Тепер Клосс розуміє, чому Едита не хотіла розповісти йому про своє відкриття. Воно мучило її, але Едита не могла змиритися з думкою, щоб офіцер гестапо був тим бандитом, який тієї ночі наступив підбором на її руку. Недарма скривився Бруннер кілька хвилин тому, коли Клосс ніби між іншим натякнув йому про чудові сигари, що їх завжди палив штурмфюрер. Це кумедно, він справді натякнув і ніби між іншим.
— Ну, що ти тепер скажеш? — прискалив око Бруннер. Він розігнав рукою блакитнуватий дим.
— Тобі належить взяти реванш, — відповів Клосс, широко всміхнувшись. — Ти нещодавно застерігав мене, а тепер я тебе попереджу. Уяви собі, Бруннер, що ти йдеш дорогою і бачиш те, що здається тобі, наприклад, яєчком, таким гарненьким, кругленьким. Ти береш його в руки, а воно раптом вибухає і відтинає тобі пальці. То не яйце, Бруннер, то граната! Пам’ятай, що тебе попередив приятель. Краще не торкайся його — бо обпечешся. Чи ця метафора не складна для тебе?
— Я не можу знехтувати зізнаннями цього партизана, — промовив Бруннер.
— Можеш продиктувати йому інші, такі ж, “правдиві”, як ці. А втім, наскільки я розумію, цей чоловік довго не протягне.
— Я хотів, щоб ти був на моєму боці, а ти воюєш зі мною!
— Мене зовсім не цікавить неприязнь, яку дехто має до блондинок, і не хочу цим цікавитися. Але перш ніж ти зробиш легковажний крок, пам’ятай про яйце, що може вибухнути в руці. Це все, Бруннер. Я візьму собі на дорогу ще одну сигару, вони справді чудові. — Цього разу Клосс не щадив Бруннера. Цей натяк про сигари мав прозвучати двозначно, про дорогі, надто дорогі сигари, ціна на які під час війни сягала астрономічних цифр. Треба бути дуже багатим, щоб дозволити собі палити такі сигари. Саме це хотів сказати Клосс Бруннерові. Той повинен зрозуміти.
Вдома він застав Курта, що прав фіранки, які, відколи Клосс тут мешкав, ніколи не пралися. Ні він, ні Курт не бачили в цьому нічого ненормального.
— Пані наказала, — відповів Курт на його запитливий погляд, ніби для них обох не могло бути сумніву, про кого йдеться. Віддав Клоссові також записку, залишену Едитою. Вона писала, що чергуватиме до півночі і сподівається, що Клосс її відвідає. Він хотів був піти до неї одразу, після того, як з’їв обід, принесений Куртом з казино, але його викликали до штабу. Там він сліпав майже до десятої вечора над картами, на які треба було нанести дані про концентрацію радянських військ за Віслою, доставлені нещодавно розвідувальною авіацією. Переходячи через колію, Клосс, задивившись, ледве не попав під маневровий паровоз; пригадав собі, що перебуває поблизу місця операції, яка невдовзі почнеться. Клосс глянув у гой бік, ніби побоюючись, чи не побачить чогось такого, що могло б перешкодити операції, але схоже було на те, що німці нічого не підозрюють. Щоправда, вартовий притупував ногами коло в’їзду в віадук, там, де відгалужуються дві колії, що ведуть на фронт.
Гуркіт паровоза, що саме проїжджав, заглушив кроки Клосса, коли він заходив до кімнати телефоністок. Він став за спиною в Едити й легенько торкнувся рукою її обличчя.
— Гансе! — зраділа вона. — Який ти холодний. Я рада, що ти прийшов. Я так хвилювалася…
— Тепер можеш бути спокійна, Едито, — поважно мовив Клосс.
Майже безперервно дзвонили телефони. Едита вставляла й виймала штепселі. Простягла йому блокнот і олівець.
— Щоб ти не скучав, будеш моїм секретарем.
Клосс розгорнув блокнот і побачив там фотокартку. Хотів перекласти її в інше місце, але Едита не дозволила.
— Ти не впізнаєш? Це ж той знімок, який ти прислав мені з Крулевця.
Клосс якусь мить розглядав чужого хлопця. Він тоді, певна річ, виглядав інакше.
— Який я тоді був юний, — відповів Ганс, — ще зовсім молокосос.
Електричний годинник, що монотонно цокав, показував двадцять чотири хвилини на одинадцяту. Ще лишилося півгодини. Замислившись, Клосс не почув, як відчинилися двері. Здригнувся тільки тоді, холи почув голос Бруннера.
— Я не сподівався тебе застати тут, Гансе.
Клосс поволі обернувся до нього.
— Ти не послухав моєї ради, не зробив висновків з казочки про яйце, яке виявилося гранатою?
— Годі жартувати, — урвав його Бруннер. — Панна Лауш, ви заарештовані.
Тільки тепер Клосс помітив, що Бруннер прийшов не сам. Двоє есесівців у касках, насунутих на очі, стояли на порозі.
Едита якусь мить не могла вимовити й слова.
— Ви збожеволіли, — врешті сказала вона.
— Заспокойся, Едито, — втрутився Клосс. — Будь ласка, роби своє діло. А ти, Германе, відішли своїх людей униз. Якщо схочеш, покличеш їх через п’ять хвилин. Коли ти цього не зробиш, я говоритиму в їхній присутності. Але не радив би тобі. Це небезпечно.
— Рівно п’ять хвилин, — погодився Бруннер. Він махнув рукою есесівцям. Ті мовчки пішли. — Панну Лауш я заарештую за співробітництво з більшовицькою контррозвідкою.
— Це брехня! — схопилася Едита, але Клосс заспокійливим жестом наказав їй повернутися на місце.
— Я розумію, Бруннер, зараз ти заарештуєш панну Лауш, а коли переходитимете через колію, вона почне тікати й загине. Васяк, щоправда, теж загине або вже загинув, та лишиться документ, що звинувачує Едиту. Досі твої міркування були правильні. Але ти помиляєшся, коли гадаєш, що після смерті Едити Лауш не буде вже нікого, хто б знав прізвище вбивці, бандита, який чотири роки тому з грабіжницькою метою застрелив жінку й дворічну дитину. Ми обидва знаємо, Бруннер, що той убивця ось уже чотири роки після того палить тільки п’ятимаркові сигари.
— Це він! — істерично вигукнула Едита. — Тепер я знаю напевно.
— Я просив тебе, Едито, не хвилюватись, — заспокоював її Клосс, як дитину. Коли він знову обернувся до Бруннера, той стояв уже з пістолетом, спрямованим на них. Але Клосс, зовсім не спантеличений цим, зручно всівся, ніби не помітив дула пістолета, який Бруннер тримав на рівні його голови.
— Сховай пістолет і сядь, — підкреслено спокійно мовив він. — Ти не думай, Бруннер, що я ідіот і не приготувався до цієї розмови. Крім Едити Лауш, був ще один свідок, про якого ти не знаєш, сторож того будинку…
Це була липа.
Але Клосс знав, що Бруннер не зможе зараз цього перевірити. Йшлося про те, щоб він якнайшвидше сховав пістолет.
— Його показання, — поволі провадив він Далі, — а також показання панни Лауш лежать у конверті, який в разі моєї раптової смерті потрапить до рук одного високого службовця в Берліні, котрого це дуже цікавить, бо саме він був комендантом того міста. Це тим більше зацікавить його, що він втратив тоді не тільки золото й коштовності, які нажив таким же чином як і ти, а ще й дружину й дочку. Тепер ти розумієш, Бруннер, що повинен якнайшвидше сховати цей шматок заліза, який тримаєш у руці, і все зробити, щоб я дожив до сивини, бо моя смерть коштуватиме тобі життя.
Бруннер ще й до того сховав пістолет. Він стояв зараз перед Клоссом з благанням у водянистих очах, якийсь кволий, у мундирі, що враз обвис на ньому, ніби в одну мить він постарів на кільканадцять років.
У нього тремтіли руки.
Він навіть не намагався приховати цього.
— Гансе, — пробелькотів Бруннер, — ми були друзями, ти не зробиш цього…
— Не зроблю, — відповів Клосс, — якщо ти негайно вийдеш, забереш своїх есесівців, знищиш брехливі показання гаданого партизана Васяка і забудеш, що вони будь-коли існували.
— А гарантії? Які я матиму гарантії?.. — запитав Бруннер.
— Ніяких, — холодно закінчив Клосс, — і йди геть. Але перед цим попроси пробачення у панни Лауш за помилку, якої ти мало не допустився.
— Пробачте мені, панно Лауш, — сказав Бруннер незграбно відкозиряв і вийшов, спіткнувшись об поріг, перш ніж Едита встигла щось відповісти.
— Я розумію, Гансе, — мовила вона, — що мені загрожувало. Ти знову врятував мені життя, як тоді, коли я тонула. Але це йому так не минеться, мене не обходить ваша домовленість.
Задзвонив телефон. Едита дала йому блокнот і олівець.
— Телефонограма, пиши: “Передати начальникові вокзалу наказ: затримати на станції транспорт “Е-19”, що прибуде через дві хвилини. Першим пропустити спеціальний поїзд номер 1911, який везе робітників на спорудження прифронтових укріплень”, — поволі диктувала Едита. Коли вона скінчила, потяглася за блокнотом, в якому він писав. Клосс затримав її руку.
В одну мить він уявив собі, що станеться за кілька хвилин.
Багато тисяч людей, набитих в товарняки, внаслідок вибуху зваляться разом з вагонами в тридцятиметрову прірву каменеломні. Стовп вогню, стогін поранених, понівечені тіла.
— Ти не передаси це повідомлення, Едито, — прошепотів Клосс.
Вона не зрозуміла. Якусь мить думала, що Клосс не дуже вдало жартує, хотіла йому сказати, що жартувати не час, що невиконання наказу загрожує їй службовими неприємностями, що поїзд ось-ось прибуде, а начальникові вокзалу потрібен час перевести стрілки, але, глянувши на Клосса, зрозуміла: він не жартує. Вона вхопила штепсель, який мав з’єднати з кабінетом начальника вокзалу, хотіла встромити в гніздо, але Клосс грубо вихопив його в неї з рук. Вона побачила, що він тримає в руках пістолет, що він, її Ганс, цілиться в неї, а з виразу його обличчя відчула, коли Ганс вирішив, щоб Едита не передала цього наказу… Лише гуркіт поїзда, що швидко мчався, транспорту “Е-19”, який мала затримати і який зараз ішов у напрямі віадука, вивів її з заціпеніння.
— Гансе, — почала Едита, — я не розумію…
Клосс дивився на тремтячу секундну стрілку — ще тридцять секунд, ще двадцять…
— Розтули рот, — попросив він, і, коли вона це зробила, страшний вибух струсонув повітря. Крізь вибиті шибки раптом влетів вітер, підхопив розкладені папери й сипнув снігом.
“Він знав про це”, — майнула в неї в голові страшна думка. І в одну мить Едита усвідомила те, чого навіть не передчувала і що тепер, коли їй все стало відомо, вкладається в логічне ціле. І те, що він сховався за дверима, коли вона зайшла до його кімнати, і якась нехіть у нього до спогадів, котру вона відчула одразу, і ця домовленість з Бруннером, і навіть те, що кілька хвилин тому він не впізнав себе на фото.
— Слухай уважно, — ніби крізь сон долинув до неї голос Клосса. — Тепер у нас немає іншого виходу. Мусимо втікати обоє. Я сховаю тебе, переживеш якось війну я справді кохаю тебе і все тобі поясню.
— Стріляй! Чому не стріляєш?.. Скажи, як тебе звати, як тебе звати насправді, а потім убий мене. А може, ш хочеш запропонувати мені співробітничати, хочеш, щоб разом з тобою я висаджувала в повітря німецькі поїзди, вбивала німецьких солдатів? Хто ти? Ти — не німець…
— Це зараз не має значення. Я кохаю тебе і хочу врятувати. Якщо ти лишишся, Бруннер розстріляє тебе, я не можу тебе оберегти.
— Бруннер убивця, мерзотник, але він німець. А ти… А ти не можеш навіть мене застрелити. Я ненавиджу тебе, чуєш, ненавиджу! — вигукнула вона і з плачем упала йому на груди.
“До Бартека, — гарячково думав Клосс. — Я мушу дістатися до Бартека”. Він намагався пригадати, чи не лишив у квартирі чогось такого, що могло б комусь завдати прикрощів. Певно, що ні, він завжди був обережний. Майнула ще думка, що в нього скінчилася його роль, що ніколи вже він не буде Гансом Клоссом, і він відчув полегшення.
Едита, що притулилася до нього, торкнулася долонею чогось холодного. Це привело її до тями. Вона вихопила з кобури пістолет і відскочила на два кроки. Хотіла вистрелити, але рука її опустилася. Вона теж не могла стріляти в нього.
— Тікай! — гукнула вона. — Тікай сам! — І враз обернулася, ніби відчувши, що в дверях з’явився штурм фюрер Бруннер. — Добре, Бруннер, що ти прийшов. Я хотіла тобі сказати, що мене не обходить ваша домовленість. Ти заплатиш за вбивство тієї жінки… А ти, Гансе… — Вона повернула голову в його бік, та більше нічого не встигла сказати. Цієї миті вистачило Бруннерові, щоб вистрелити. І він сховав пістолет у кишеню.
— Вона не передала наказ затримати транспорт. Сама підтвердила свою провину.
Клосс підвівся з колін і накрив мундиром мертве тіло Едити. Мовчки подивився в очі Бруннерові. Вони обидва знали, що з цієї миті стали смертельними ворогами.
Чудо-зброю (нім.).