поляків теж є аристократія, пане обер-лейтенант. Ви це знаєте? Клосс стояв перед великим різьбленим письмовим столом, виструнчившись, з витягнутими по швах руками, як належало за статутом, і думав, до якої категорії начальників можна віднести свого нового шефа, полковника Гофберга. Хоч минув лише тиждень відтоді, як він прибув у розпорядження начальника тутешнього абверштелле, тим паче запитання полковника не здивувало. Гофберг висловив його з абсолютною і непохитною зверхністю, переконаний у тому, що саме він перший відкрив той дивовижний факт, що в поляків теж є аристократія.
— Так точно, пане полковнику, — серйозно відповів Клосс.
Залягла тиша. Гофберг заходився гортати папери на письмовому столі, ніби забувши про свого підлеглого.
“А чи не помиляюсь я? — далі снував свою думку Клосс. — Якщо Гофберг справді бовдур, то звідкіля оці успіхи? Тутешній відділ абверу є одним з найкращих. Військова в’язниця в підвалі сільськогосподарської школи зовсім не поступається за кількістю затриманих перед “конкуруючою фірмою” — тюрмою гестапо. І сидять у ній люди не просто схоплені навмання, не випадкові перехожі чи жертви нашвидку організованої облави”. Клосс досить довго працює в абвері і знає: у тутешньому абверштелле вершаться великі, серйозні справи.
Але все це якось не в’язалося в його уяві з розвалькуватою постаттю шефа, його одутлим обличчям і великими, простодушними, як у дитини, очима. Не подобалися Клоссові й оці запитання полковника, з яких кожне — не доведи боже! — справжнє відкриття.
Крім того, Гофберг ще й поводиться з своїми підлеглими так, ніби вважає їх недорозвиненими малюками. Саме це, очевидно, й розгнівило так капітана Любке, котрий за власним бажанням рік тому пішов воювати на Східний фронт, а пізніше, діставши поранення в руку, працював у школі абверу. Клосс зустрів його за кілька днів до від’їзду в це місто, вже маючи в кишені наказ з’явитися в розпорядження полковника Гофберга.
— Хай тебе бог береже! — сказав Любке, котрий відтоді, як більшовицькою міною йому відірвало руку, став набожним. — Хай тебе бог береже! — повторив він.
І більше Клоссові нічого не вдалося з нього витягти; тільки на прощання Любке, незграбно стискаючи його долоню своєю лівою рукою, промовив:
— Бережись, Гансе, то паскуда.
— Ви знайомі зі справою Г-298?
Клосс витратив чимало часу, щоб опанувати себе. Полковник Гофберг закінчив перегортати папери і дивився на нього голубими очима, чекаючи відповіді. Тільки тепер Клосс помітив, що в Гофберга гарні довгі вії.
— Щось не пригадую, — відповів Клосс.
— Ви прийняли господарчий сектор. Ця справа проходить по ньому. Наскільки мені пригадується, я наказав вам ознайомитися з усіма незакінченими справами вашого сектора.
— Я ж тут усього тиждень, пане полковнику. Можливо, я й переглядав цю справу. Якби ви зволили нагадати мені її деталі…
— Я вимагаю, щоб усі мої офіцери знали свою ділянку роботи назубок. Скільки буде сім разів по дев’ять? — несподівано запитав він.
Клосс мовчав. Цього він від Гофберга аж ніяк не сподівався.
— Я вас питаю, обер-лейтенант, — промовив Гофберг і поклав обидві руки на стіл. Точніше, не поклав, а вчепився руками в стільницю. Його великі пазуристі пальці разюче контрастували з ясно-голубими очима, облямованими торочкою вій.
— Шістдесят три, пане полковнику! — голосно відповів Клосс.
“Хочеш бачити в мені йолопа, — подумав він, — то що ж, будь ласка”.
— Ось так ви повинні мені відповідати, коли я питаю про справи вашого сектора. Справа Лятошека. Це вам про щось говорить?
— Ні, — збрехав Клосс, Він вирішив дати Гофбергові можливість похизуватися своїм красномовством.
— Весною тридцять дев’ятого року один польський інженер, на прізвище Лятошек, розробив технологію легкого, міцного і стійкого до високих температур сплаву. Ви навіть собі не уявляєте, яке це має значення для літакобудування, а точніше — для виробництва авіаційних двигунів. Ще в жовтні тридцять дев’ятого року ми розпочали пошуки технічної документації. На Жаль, безрезультатно. Всі матеріали патентного бюро, як і належало сподіватися, були знищені або сховані. Лабораторію інженера Лятошека, що знаходилася на одному з військових заводів на території так званого ЦОПу,[2] було знищено в переддень вступу наших військ. Чи знаєте ви принаймні, що таке ЦОП?
— Ні, — відповів Клосс.
— Поляки намагалися створити воєнну промисловість перед самісінькою війною і навіть дещо встигли зробити. — Але хіба під силу було полякам створити таку промисловість? Ви зі мною згодні?
— Звичайно, пане полковнику.
— Отже, як я вже сказав, лабораторію було знищено, а сам інженер безслідно зник. Ми встановили, що мобілізований він не був, але про всяк випадок перевірили всі німецькі табори для військовополонених офіцерів. Ось уже два роки, як в усіх відділеннях гестапо в Генерал-губернаторстві і на територіях, повернених рейхові, є детальний словесний портрет інженера Лятошека, його фотографії і все, що треба, аби його схопити. Заарештовано триста шістдесят чотири особи, схожі на нього, але серед них його не знайшли. Напередодні війни він мешкав у Жешуві. В його будинку ми обдерли штукатурку, розрили підвали, оглянули кожну дошку в підлозі. Ніде нічого.
— Я розумію, — перебив його Клосс.
— Нічого ви не розумієте. Ми дістали нові дані. Недалеко звідсіля село Пшетока і фільварок з однойменною назвою, що належать якомусь графові Пшетоцькому. Тому я й запитав вас, чи знаєте ви, що в них теж є аристократія. Проте мушу вам сказати, що їхня аристократія — переважно німецького походження.
— Це так, — сказав Клосс, тамуючи внутрішній сміх.
— Ну, не зовсім так, не перебільшуйте, Клосс. Не завжди німецького походження. Так ось, дочка цього Пшетоцького одружилася з Лятошеком. Щось схоже на мезальянс. Граф не підтримував стосунків із зятем, принаймні гак він стверджує. В нас у справі є протокол його допиту, складений ще восени тридцять дев’ятого року. Водночас наша агентура нещодавно встановила, що напередодні вступу наших військ інженер з дружиною були в Пшетоці. Той бовдур, який допитував старого Пшетоцького в жовтні тридцять дев’ятого, навіть не звернув уваги, що подружжя Лятошеків лишило старому свою доньку. Отже, можна припустити, що коли вони наважилися залишити свою дитину, то могли з таким же успіхом залишити й ще щось. Технічна документація, обер-лейтенанте, повинна бути в Пшетоці,
— А обшук зроблено? — запитав Клосс. — А Пшетоцького повторно допитували? — вирішив він до кінця вдавати дурника.
Гофберг піймався на гачок. Це втішило Клосса і навіть обнадіювало.
— Надзвичайна проникливість, Клосс! — Полковник від задоволення аж закліпав очима. — І про вас Райнер ще написав у характеристиці “чудовий, інтелігентний офіцер”! Так ось, послухайте. Якщо треба буде розібрати садибу і перекопати весь маєток — то ми це зробимо! Ви знаєте, що таке технічна документація? Це картонна течка з кількома кресленнями, формулами й обчисленнями. Все це може згоріти за п’ять хвилин. А мені потрібна документація у повній цілості, а не купка попелу. Пшетоцького я завжди можу взяти. А що з того? Я вже довгенько в цій країні і знаю, що мовчати поляки вміють.
— А якщо, — запитав Клосс, — документація знищена?
— Це можливо, — відповів Гофберг. — Але це малоймовірно. Пшетоцький знає, що ця документація надто дорого коштує. Він сподівається, що після війни матиме за неї гроші. Окрім того, якщо зять, навіть нелюбимий, залишив йому документацію на схов, то старий її берегтиме. У них теж є деяке поняття про честь,
— Розумію.
— Добре, що ви починаєте дещо розуміти. Так от, ви поїдете в Пшетоку. Я дам вам сім чоловік, ви особисто поселитесь у палаці. Людей же розмістите десь поблизу.
— Я повинен буду розпочати пошуки?
— Я ще не закінчив. Візьмете з собою всі документи, що стосуються цієї справи, читатимете їх собі там від дошки до дошки — і більше ні за холодну воду. Ви у відпустці. В звичайнісінькій собі відпустці. І ніяких самостійних дій. Житимете там, аж поки я вас не відкличу. Гадаю, що це буде через тиждень. Чекатимете. Ви мене зрозуміли?
— Я повинен там чекати, так?
— Браво, обер-лейтенанте! Проведете собі в кімнату польовий телефон і підтримуватимете зі мною постійний зв’язок. Окрім того, ви переходите в розпорядження спеціального агента, який туди прибуде.
— А як я його впізнаю?
— Він вас упізнає. І зішлеться на мене. Можливо, ви будете йому потрібні, а можливо й ні. Але ви повинні там бути, створювати в домі атмосферу загрози, непевності. Крутіться в усьому будинку, заглядайте в усі його закапелки, але самі нічого не шукайте, бо коли вони щось помітять і знищать документацію, ви заплатите головою. А втім, чого мені жаліти вашу голову?! Взагалі-то, — задумливо промовив він, — треба було б, мабуть, послати туди когось іншого. Але в мене, Клосс, саме нікого немає напохваті. Найкраще було б послати туди жінку. На жаль, це неможливо, — сказав він ніби про себе. І раптом, наче отямившись, запитав звичним тоном: — Ви знаєте, обер-лейтенанте, що такі делікатні справи найкраще доручати жінкам?
— Так точно! — виструнчився Клосс. — Ще одне запитання, пане полковник. Коли я маю виїхати?
— Запам’ятайте собі, — Гофберг аж підвівся, — що мої накази треба виконувати негайно. Вже півгодини внизу вас чекає машина з людьми. Чого ви ще тут стовбичите?
— Хайль Гітлер! — стукнув підборами Клосс. І, повернувшись кругом, вийшов.
Він поволі спускався сходами, тримаючи під пахвою картонну течку з написом “Г-298”. Наказ виїхати негайно до Пшетоки зруйнував усі його плани. Треба було за всяку ціну попередити про це Леона.
Одначе Гофберг не любить, коли зволікають з виконанням його наказів. Хто знає, можливо, він стоїть зараз край вікна й чекає, коли від’їде машина.
Та іншого виходу не було. “Почекаю ще хвилин дві”, — подумав Клосс, натискаючи на ручку дверей вбиральні. Скоріше за звичкою, ніж з необхідності, він окинув поглядом тісне приміщення і переконався, що за ним ніхто не стежить. Вирвавши з книжечки цигаркового паперу маленький клаптик, він квапливо написав на ньому кілька слів і, відкривши кришку годинника, поклав туди цидулку. Годинник, як і слід було сподіватися, зупинився.
Солдати з фельдфебелем коротали час грою в ската.[3] Вони так захопилися, що навіть не помітили, як підійшов Клосс. Сховавши карти в долоні, фельдфебель доповів обер-лейтенантові, що група телефоністів готова до виїзду. Але куди треба їхати, він навіть Клосса не спитав. Наказ він одержав, очевидно, від когось іншого.
Шофер через силу розвернувся на вузькій вуличці перед будинком колишньої сільськогосподарської школи, де містилася резиденція Гофберга. На перехресті Варшавської вулиці він на мить зупинився, пропускаючи безконечний ряд військових підвід. Клосс ніби мимоволі глянув на годинник і з здивуванням, щирість якого не могла викликати сумніву, помітив, що він стоїть. Вилаявшись на адресу польського годинникаря, який так несумлінно його полагодив, він жестом наказав фельдфебелеві злізти з машини.
— Тут недалеко, — сказав Клосс, подаючи йому годинника, — є майстерня. Занесіть його туди і скажіть, що вас прислав обер-лейтенант Клосс, якому цей майстер лагодив годинника. І ще скажіть, що коли через п’ять хвилин він не буде готовий, то обер-лейтенант Клосс розправиться з майстром особисто.
Фельдфебель повернувся кругом і пішов. По виразу обличчя видно було, що йому не дуже подобається доручення обер-лейтенанта. Клосс проводжав його поглядом до самісіньких дверей майстерні, мимоволі розстібаючи й застібаючи кобуру. Спосіб зв’язку був вибраний не дуже безпечний, але іншого виходу немає. Якщо фельдфебель не повернеться через три хвилини…
На порозі майстерні з’явився фельдфебель. Він швидко біг до машини.
— Годинникар просить вибачити, каже, ніби там щось заїло. Він сказав, що коли знову зіпсується, то полагодить пану обер-лейтенантові годинника безкоштовно.
Клосс з цікавістю глянув на некрасиве, повісплене обличчя фельдфебеля. Адже хлопець міг, користуючись його наказом, увірватися до майстерні Леона з галасом, вимахувати пістолетом, погрожувати. Більшість із них так і чинить, причому без усякого виправдання і потреби, з самого лише бажання підкреслити, що належить до панівної раси. Цей же пішов явно неохоче, а виходячи, очевидно, спитав, скільки коштує послуга.
Це ще раз підтверджувало, що німці бувають різні; часом поміж них трапляються прості, хороші люди, яких силоміць одягли в мундир, які ненавидять війну і соромляться накинутої їм ролі володарів світу. Щоразу, зустрічаючись із такими людьми, Клосс відчував не тільки задоволення, а й неначе збентеження: воюючи проти справжніх фашистів, він воює і з цими. Але він не мав можливості відрізняти добрих німців від поганих, не міг роздумувати, придивлятися до кожного з них зокрема.
— Поїхали! — різко кинув він шоферові.
У Пшетоцького аж серце тануло від радості, він не знав, де й посадити Йоланту. Нарешті вирішив, що найбільш підходящим місцем для неї буде бідермейєрівське крісло, яке стояло під стіною, завішаною портретами його пращурів. Піднісши важку латунну гасову лампу, він трохи освітив її.
— Дай мені надивитися на тебе, моя дитино. Адже коли я тебе бачив востаннє… Зосю, — раптом схаменувся він, — ти сказала на кухні, щоб для панни Кшемінської приготували щось попоїсти? Вона ж, сердешна, в дорозі стомилась. Ну, що нового в Кракові? Через цю війну людина й світу білого не бачить; сидиш отут у своїх чотирьох стінах і боїшся навіть носа виткнути на вулицю, бо й у своєму домі небезпечно…
— Усе гаразд, дідусю, — втрутилася Зося. — Янова дружина смажить для панни яєчню, я зараз принесу.
— Дякую, моя дитино. Не знаю, пані Йоланто, чи я познайомив вас із своєю онукою? Я так розгубився… Ми тут просто відвикли від гостей. Це Зося, — демонстративно скривився він, — Зося Лятошек. Боже праведний, і хто б міг подумати, що ця дівчина, яка носить прізвище Лятошек, — онука Пшетоцьких!
— Дідусю, — докірливо промовила Зося. Це була молода вісімнадцятилітня дівчина, білява й синьоока, не дуже вродлива, але висока й ставна. Біла шкіра і свіжий рум’янець на обличчі додавали їй чарівності.
— Дуже приємно, — сказала Йоланта. — Мій батько часто згадував про вашу доньку, пані Гелену, якщо я не помиляюсь.
— Не помиляєшся, моя дитино. На жаль, я нічого не знаю про Гелену. Відколи почалася війна, я її більше не бачив, і цього, як його там… Лятошека, теж. Ну, добре, годі журитися. Зосю, — він вибачливо поцілував її в щічку, — даруй старому склеротикові… Я не раз розповідав тобі про мого приятеля, Генрика Кшемінського, з яким ми у Відні, пане добродію, гультяювали замолоду, і ти бачиш, онучко, гора з горою не сходиться… Генрик одружився пізно, він любив парубоцьке життя, ой любив, аж гріх при жінках згадувати. Тому й дочка в нього така молоденька, не набагато старша за мою внучку. Правда, моя Геленка теж поквапилася, — махнув він рукою. Щемливе відчуття нерівного шлюбу його дочки глибоко засіло старому в душу.
На щастя, цієї миті зайшов Ян, несучи в руках тацю, на якій парувала яєчня.
— Правду кажучи, я не голодна, — сказала Йоланта.
— Їж, їж, — примовляв старий. — Ще ніхто з гостей Пшетоцьких не лягав спати не повечерявши, а ти ж, дитино, з такої далекої дороги! В наш час це майже геройство. Я радий, що Генрик не забув про мене. Ти вмов його приїхати сюди. Ну що в вас там за життя в місті? Голод. Але як добре, що хоч ти провідала старого.
— На жаль, — мовила Йоланта, — я не зможу довго побути у вас. Не так довго, як хотілося б.
— Ти не думай, що я тебе так просто відпущу. Посидиш, спочинеш, під’їси трохи сільського хліба. Яне, Яне! — покликав він. Потім звернувся до Зосі: — Вже надто пізно, розваж нашу гостю, а я звелю Янові приготувати кімнату для панни…
Дівчата залишилися самі.
— Давай називати одна одну на ім’я, — запропонувала Йоланта, — адже ми з тобою майже ровесниці. Як ти гадаєш, твій дідусь не розгнівається на мене, якщо я зараз закурю?
— Кури, не бійся, — відповіла Зося, але сама заперечливо похитала головою, коли Йоланта простягла їй маленький золотий портсигар. — Дідусь особисто перевірить, чи Марта постелила тобі ліжко, чи Ян натопив грубу. Він дуже переживає, що зараз майже ніхто нас не провідує. Дідусь любить гостей.
— Таким я його собі й уявляла, — сказала Йоланта. — Бо ж пам’ятаю дуже туманно. Але я приїхала сюди не для того, щоб відновити спогади, я приїхала до тебе, Зосю,
— До мене? — здивувалася дівчина.
— Розмарин зацвів під вікном, — промовила Йоланта, напружено дивлячись на Зосю. — Ти не розумієш?
— Я не чекала. Я не сподівалася, що пані, що ти… — А потім додала так само, як і Йоланта, з притиском вимовляючи кожне слово: — То не розмарин, то барбарис.
— Усе гаразд, — з полегкістю мовила Йоланта. — Я боялась помилитися. Мені потрібен зв’язок.
— З ким? — запитала Зося.
— Сама знаєш, з ким. Навіщо ж питаєш? Я можу розмовляти тільки з уповноваженим представником Богуна.
— Сьогодні вже надто пізно. Я постараюсь завтра повідомити пана ротмістра.
— Зосю, — з докором сказала Йоланта. — Ну навіщо мені знати про військовий чин твого знайомого? Пам’ятай, нам не можна знати нічого, крім того, що необхідно. Якби я зараз попала до рук гестапо, у мене було б на одну інформацію більше, ніж треба.
— А ти б нічого не виказала.
— Не знаю, — відповіла Йоланта. — Ми мусимо бути обережними. Одне слово може згубити людину, поставити під загрозу всю організацію.
— Вибач мені, — прошепотіла Зося. Вона відчула, що обличчя її зайшлося рум’янцем, і ще дужче зніяковіла.
— Дурненька, — обняла її Йоланта. — Тобі ні за що переді мною вибачатися. Я знаю, що ти хотіла зробити краще. Ми з тобою обидві — солдати, просто в мене трохи більше досвіду. Але ж я, — меланхолійно усміхнулася вона, — на добрих кілька років і старша за тебе. — І Йоланта поцілувала Зосю в щоку.
У цю мить зайшов Пшетоцький.
— О, я бачу, мої дівчатка, що ви вже подружили. Нарешті Зося матиме для себе компанію. А то живемо на безлюдді, мало хто до нас приїздить, в кращому разі загляне часом хто-небудь із сусідів; у преферанс зіграти — і то навіть ні з ким. Щоправда, один сусіда смалить халявки до нашої Зосі, але…
— Дідусю!
— Ну, гаразд, гаразд, гляди тільки, щоб Йоланта не відбила в тебе цього Едварда. Ти гарна, панно Кшемінська. Ану признайся, скільком кавалерам ти закрутила голову?.. — Він хотів ще щось сказати, але тривожний звук, що долинув знадвору, обірвав його на слові. Старий підійшов до вікна і відтулив штору. Тепер і дівчата почули, як завищали гальма машини, що раптово зупинилася. Потім на ґанку пролунали важкі кроки.
Ян нечутно з’явився в дверях.
— Німці, пане граф.
— Відчини, — звелів Пшетоцький. Коли Ян вийшов, він звернувся до Йоланти: — Моя дитино, якщо в тебе є Щось таке, що треба сховати… — А коли та заперечливо похитала головою, промовив: — Ну й слава богу.
Клосс аж замружився. В залі, освітленій кількома гасовими лампами, було дуже ясно.
— Я вас слухаю, — почув він голос.
Обер-лейтенант Клосс навіть здивувався, помітивши, що таким гучним голосом говорив маленький дідусь, старанно виголений і майже зовсім лисий. Слухаючи Гофберга, він уявляв собі гордовитого, високого дідугана з поставою як у сенатора, постриженого йоржиком, з довгими й густими вусами. Цей же, одягнений у трохи поношену домашню куртку, скоріше скидався на вчителя гімназії або поштового чиновника.
— Я хотів би поговорити з паном Пшетоцьким, — сказав Клосс по-німецькому. Він вважав, що краще буде приховати своє знання польської мови.
— Я вас слухаю, — повторив господар крізь зуби.
— Я дістав наказ поселитися у вашому палаці.
— У моєму палаці? — перепитав Пшетоцький чистою німецькою мовою з віденським акцентом. — Мій палац спалено. Ви спалили його, — поправив він, — у тридцять дев’ятому. А якщо ви маєте на увазі оцей дім, то це всього-на-всього флігель. Колись тут мешкали машталіри. Ну, а коли йдетеся про ваше поселення… Що ж, тепер ви тут господарі. Я, правда, не розумію, чому ви обрали саме мій дім. Але що я можу вдіяти?..
Слухаючи старого, Клосс думав: він і справді такий відважний чи тільки вдає? Може, він хоче похизуватися перед цими двома молодими жінками? Якби на місці Клосса в цьому мундирі був хтось інший — навряд чи минулося б це старому так безкарно. Німецькі офіцери не люблять зневаги в голосі.
— Ви хочете самі вибрати собі кімнату? Я сподіваюсь, що це не буде моя спочивальня, — долинули до нього слова Пшетоцького.
— Поселіть мене там, де забажаєте. Я пробуду тут усього кілька днів. Тільки зважте, що мені треба буде встановити в своїй кімнаті телефон.
— Зосю, покажи панні Йоланті її кімнату і скажи Марті, щоб вона постелила пану офіцеру на мансарді, знаєш, там, де немає груби.
Клосс, щоб не пирснути, відвернувся до стіни, вдаючи, що роздивляється портрети пузатих і вусатих пращурів господаря. Пшетоцький вибрав для німецького офіцера неопалювану кімнату, сподіваючись цим швидше його спекатись.
— Хто, крім вас, ще мешкає в цьому будинку? — запитав Клосс, сідаючи в зручному кріслі під стіною. Він помітив, що Пшетоцькому це не сподобалося.
— Моя онука, її подруга — дочка мого давнього приятеля, панна Йоланта Кшемінська, і троє слуг: камердинер Ян, його дружина — куховарка та їхня дочка Марта — покоївка. Тримати більше слуг у цьому курені немає потреби.
Клосс розглядав стилет, що висів на стіні. Це була чудова робота старих майстрів — піхви і руків’я геть змережені розкішним візерунком.
Тільки тепер він збагнув, що поведінка Пшетоцького не була продиктована ні надмірною відвагою, ні пихатістю. Це був мудрий розрахунок, який ґрунтувався на знанні психології німців. Старий інстинктивно відчував, що з людьми, одягненими в мундири Feldgrau,[4] треба говорити спогорда, що у них у крові таїться повага до того, хто насмілиться розмовляти з ними, як з рівними. Назвавши свій прекрасний будинок, де було кільканадцять кімнат, куренем, кажучи, що за цих умов йому не треба більше слуг, Пшетоцький ніби хотів спитати німецького офіцера: “А скільки в тебе було слуг?” Іншими очима глянув тепер Клосс на низенького дідуся, що мав такий гучний бас. Ян шепнув щось на вухо старому.
— Ян проведе пана офіцера до його кімнати, — сказав Пшетоцький. — Ваші ж люди поселяться в другому флігелі.
Клосс легенько вклонився і пішов за Яном. На сходах він зупинився, щоб пропустити дівчат, які йшли згори і яких він перед цим бачив у залі. Вони навіть не глянули на нього. Більше того, старша з них, гарніша, з явною театральністю демонструвала свою зневагу.
“Очевидно, це внучка, — подумав Клосс, ступаючи сходами за Яном, котрий ніс лампу і не міг навіть озирнутись, чи німецький офіцер іде за ним слідком. — Зневага виказує їхню родинну схожість”.
Коли дівчата зайшли до зали, Пшетоцький нервово ходив з кутка в куток. У зубах він жував давно погаслу люльку.
— Навіщо його сюди прислали? — спитала Зося.
— Я й сам про це думаю.
— Якби вони хотіли виселити вас із Пшетоки, — почала Йоланта, — то прислали б принаймні офіційний документ, як вони завжди роблять у таких випадках. Крім того, цей офіцер з вермахту. А вони, певно…
— З лиця він навіть симпатичний. Але все-таки, любі мої, це шваб, тому поводьтеся розсудливо. Мені здається, що по-польському він ні в зуб не розуміє, та обережність ніколи не зашкодить.
— А ви ж самі, дідусю… — докірливо промовила Зося.
— Боже праведний, я — це зовсім інша річ! Я вже старий, а що можна заподіяти старому? Вбити? Так це ж ласка! Не треба буде чекати костомахи. Та що там я! Он твій батько, Йоланто, той умів з ними говорити! — щось пригадавши, враз повеселішав Пшетоцький. — Пам’ятаю, якось ще під час першої світової війни їхали ми вдвох, Генрик і я, з Пшетоки до Карчмиськ. І якраз перед самими Карчмиськами, коло хреста, зупиняє нас, пане добродію, німецька варта і наказує злазити. їм, мовляв, нащось потрібна наша підвода. А Генрик, тобто твій батько, він тоді у Відні мав адвокатську практику, як відкрив свою пащеку… то, боже праведний, п’ятнадцять хвилин шпетив лейтенанта, як економ наймита!
— Ну й що? Ви так і не дали підводи? — запитала Йоланта.
— Довелося віддати, — похмуро відповів старий. — Ми злізли й пішли далі пішки, але зате Генрик їх що вибатькував, то вибатькував!
— То були інші німці, — сказала Зося.
— А тепер спати, любі мої! — закінчив старий.
Протягом наступних двох днів нічого цікавого не сталося. Клоссові, правду кажучи, було страшенно нудно. Кілька разів він перечитав від дошки до дошки всі папери в справі “Г-298”, їх, власне, було не так багато, і тільки один з них затримав на мить його увагу. Залізничник з Карчмиськ, якийсь Вацлав Трембецький, зізнався на допиті, що востаннє бачив Лятошека з дружиною на вокзалі в Карчмиськах. Пан інженер їхав до Кракова. Це був останній поїзд, бо наступного дня прийшли німці. Перед від’їздом він дуже хвилювався, боявся, що не встигне в Кракові пересісти на львівський поїзд. Якщо він устиг… Якщо опинився у Львові п’ятнадцятого або шістнадцятого…
Так, надто багато було невідомих. В усякому разі, показання залізничника, які, очевидно, не зацікавили Гофберга, здалися Клоссові вартими уваги, і він подумав про те, що їх треба передати куди слід.
Життя в домі Пшетоцького минало в спокійному сільському ритмі. Кінчався листопад, а разом з ним і польові роботи, дні дедалі коротшали, а відсутність електрики спричинялася до того, що від дев’ятої до пів на десяту вечора всі розходилися по своїх кімнатах спати.
Наступного дня після приїзду до Пшетоки Клосс, як веліла інструкція, наказав провести в свою кімнату польовий телефон і з’єднався з Гофбергом. Він доповів йому про свої справи і обстановку, яку застав у Пшетоці, обминаючи, ясна річ, неістотні для полковника деталі, такі, як, наприклад, поведінка старого Пшетоцького і його ставлення до німецьких офіцерів.
— Хто мешкає в Пшетоці? — допитувався Гофберг.
— Пшетоцький удівець, — відповів Клосс, — живе з онукою, про яку ви знаєте. Тут зараз гостює ще молода жінка, напевно, приятелька внучки, якась Йоланта Кшемінська з Кракова. Окрім того, слуги: куховарка, камердинер і покоївка — ціла родина. Куховарка Матильда — дружина, а покоївка Марта — дочка камердинера Яна Кшиволя. Які будуть розпорядження?
— Чекати, — відповів Гофберг.
— Коли прибуде людина, якій я повинен допомагати?
— Клосс, — прохрипів полковник у трубку, — вам ніколи ніхто не казав, як кінчають вельми цікаві офіцери розвідки?
— Мене мучить бездіяльність, пане полковник.
— Подовше гуляйте або спіть, тільки не морочте мені голови. А може, ви скучили за активною діяльністю десь у близькому тилу на Східному фронті?
— Прошу мене правильно зрозуміти, пане полковник, — промовив Клосс якомога смиреннішим тоном. — Ви доручили мені створити загрозливу атмосферу і викликати напруження, які допомогли б вашій людині. Але я не знаю, чи можна мені щось робити в цьому напрямку, якщо агента досі немає?
— Сама ваша присутність — уже загроза, — сказав Гофберг. — Люди, яких я вам дав у поміч, повинні заходити до вас по кілька разів на день і навіть уночі, доповідати, що в них було на обід і що б вони хотіли з’їсти на вечерю. Адже стан загрози, чорт забирай, повинен виникнути в мешканців будинку, а не в нашої людини. А може, ви хочете, Клосс, щоб я прислав гувернантку, яка водитиме вас за ручку? Судячи з характеристики з попереднього місця служби, ви — офіцер самостійний і інтелігентний. Так пам’ятайте, що наступну характеристику писатиму вам я. Хайль Гітлер! — верескнув він на прощання і поклав трубку.
Клосс розсміявся, скрутив цигарку, запалив і тут же пошкодував за своїм сміхом. А може, Гофберг щось пронюхав? Може, провалився хтось із підпільників? А можливо, йому вдалося розкрити явку в годинникаря, і всю цю гру затіяно лише для того, щоб викрити його, Клосса, як агента польської розвідки? Він повинен чекати, нікуди звідси не відлучаючись; завдання зв’язало йому руки й ноги, а оці люди, шестеро солдатів на чолі з фельдфебелем, що приїхали з ним сюди і обжираються зараз яблуками з графського саду, можливо, приставлені не охороняти його й допомагати йому, а навпаки — стерегти й не спускати з нього очей. Недаремно вранці, пригадав Клосс, блукаючи знічев’я по фільварку, він кілька разів здибав одного й того ж солдата. Звичайно, можливо, що солдати нудьгують так само, як і він, і так само, як і він, заглядають з цікавості в усі закамарки. А якщо ні?
Але для чого треба було Гофбергові ставити йому пастку? Якщо яка-небудь важлива ланка зв’язку справді провалилася, якщо хтось виказав Клосса, то годі було б зробити очну ставку, кілька разів простежити або, нарешті, створити безвихідне становище й змусити Клосса зайти до годинникаря з повідомленням. Ні, це не дуже ймовірно. Та все-таки щось його тривожить, роль, яку йому наказано зіграти, надто неясна, щоб Клосс не міг підозрювати пастки.
Він спробував тверезо обміркувати ситуацію. Врешті-решт, у нього дуже мало підстав, щоб серйозно сподіватися пастки. Ні, це всього-на-всього загострений інстинкт самозбереження, звичка вівці, перебраної у вовчу шкуру, яка роками живе у вовчій зграї, змушує Клосса брати до уваги навіть найменший сигнал небезпеки.
Припустимо, що Гофберг і справді вирішив добути документацію Лятошека, чого не вдалося зробити кільком його попередникам на посаді шефа тутешнього абверштелле. Легкий, міцний і стійкий до високих температур сплав, винайдений польським інженером, — ласий шматок для авіаційної промисловості рейху.
Та в усій цій історії є доля іронії, якої, напевно, не помічає не тільки Гофберг, а й інші аси контррозвідки “великого рейху”, що полювали за документацією Лятошека, і яку легко завважив тільки Клосс. А саме: фашисти, котрі йменують себе “юберменшами” — надлюдьми, прагнуть скористатися плодами думки слов’янської “підлюдини”, народженої в країні, господарство якої вони презирливо називають “polnische Wirtschaft”![5]
Отже, це може бути не пастка, а своєрідний екзамен, яким Гофберг хоче перевірити свого нового офіцера. Полковник справді хоче добути документацію цінного сплаву, і його міркування, що вона знаходиться десь тут, цілком правдоподібні. Тікаючи від німців, родина Лятошеків залишає в Пшетоці найдорожче: дитину і документацію винаходу.
Придуманий ним спосіб знайти картонну течку (невідомо чому Клоссові здавалося, що це буде саме картонна течка, хоч з таким же успіхом це могла бути й металева скринька) свідчить, що Гофберг не такий простак, якого з себе вдає. Несподіваний арешт, обшук могли б не дати ніяких наслідків, а точніше, напевно не дали б їх, оскільки Пшетоцький міг сховати невеликий предмет (все одно, чи то течку, чи скриньку) деінде, можливо, в когось із вірних слуг, хоч на перший погляд він не здавався людиною, що має друзів у бараках. Міг також вивезти його в один із сусідніх маєтків або закопати в землі в тільки йому відомому місці.
Теоретично є, звичайно, можливість “перекопати весь фільварок”, як сказав Гофберг. Але ж тільки теоретично, бо щоб перевірити лише за допомогою міношукача близько чотирьохсот гектарів маєтку, з них понад сімдесят гектарів лісу і мочарів, вистачило б роботи кільком десяткам людей на кілька років. Через те Гофберг обрав найкращий варіант: створити загрозливу обстановку, посіяти в Пшетоцького підозру, що цінним матеріалам загрожує небезпека, й примусити його переховати їх.
До цього моменту мета Гофберга збігається з метою Клосса. Він теж охоче роздобув би документацію Лятошека і передав би її куди слід. Але в Пшетоці повинен з’явитися ще хтось, людина, яка, можливо, не признається Клоссові, яка сама вирішить, чи потрібна їй Клоссова допомога, яка намагатиметься використати створену Клоссом загрозливу обстановку для того, щоб добути матеріали або як-небудь виманити їх у Пшетоцького.
Стривай, стривай… Якщо їх виманити, то це може зробити тільки добре знайома Пшетоцькому людина, котра має право знати, що документація знаходиться в старого, і запропонувати безкорисливу допомогу. Цього Клосс не повинен допустити.
Але поки що в Пшетоку не приїхала жодна людина, яка могла б звернутися до графа з такою пропозицією. Йоланта Кшемінська, напевно, не входить у цю гру (вже наступного дня Клосс довідався, що молодшу дівчину звуть Зосею і вона — онука Пшетоцького; старша ж і гарніша, в очах якої ще першого вечора на сходах він побачив стільки зневаги, — гостя, дочка якогось давнього друга господаря); важко припустити, що старий лис зможе до такої міри довіритися молодій жінці, яку він пам’ятав ще дівчинкою з кісками.
Може, Зося? Запальне дівча, що відкрито демонструє свій патріотизм? Дурниці. Вона могла б це зробити тільки на бажання батьків, але якби Лятошек був у руках у німців, вони навряд чи шукали б документацію, а скоріше намагалися б змусити його відтворити її.
Залишаються слуги. Ян, котрий, як уже встиг з ясувати Клосс, служить камердинером у Пшетоцьких майже сорок років; його дружина, дебела буркотлива жінка з червоним лицем, що майже не виходить з кухні? А може, Марта — їхня дочка, котра з незворушним обличчям стелить йому ліжко і прибирає кімнату? Ні, все це безглуздя. Агент ось-ось з’явиться, а поки що він змушений скоритися наказу Гофберга — сидіти і чекати.
Клосс вчасно зробив спритний хід, приховавши, що розуміє польську мову. Вже наступного дня після його приїзду, коли Клоссу подали в залі сніданок, Пшетоцький під час розмови з обер-лейтенантом (цього дня він був трохи добріший і не так гаряче виявляв свою зневагу перед вискочнем, з яким мусив ділитися шматком хліба) промовив ні сіло ні впало по-польському: “Пан обер-лейтенант вимастив собі рукав мармеладом”. “Що?” — перепитав по-німецькому Клосс, дивлячись з незворушним обличчям на Пшетоцького.
Старий швидко попросив вибачення, сказавши, що звертався до внучки. Дівчата перезирнулися, а в куточку вуст Йоланти Клосс помітив щось схоже на усмішку.
Одначе на цьому граф своїх штукенцій не облишив, ще кілька разів він пробував спіймати Клосса. Якось Зося, що майже весь час мовчала, сказала Клоссу, дивлячись йому просто у вічі: “Знав би ти, як я тебе ненавиджу, солдафоне!”, а Йоланта з своєю звичною, ледь помітною, усмішкою хутко “переклала”, що Зося питає, як давно пан обер-лейтенант не бачив своєї родини.
Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.
Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав:
— Пан обер-лейтенант просив сповіщати його, якщо до нас хтось повинен приїхати. Мене щойно повідомили, що сюди збирається завітати мій сусіда, пан Маєвський, з небожем. Я, звичайно, можу відкласти відвідини, якщо пану обер-лейтенантові це не до вподоби.
Клосс відповів, що йому аж ніяк не заважає візит сусідів, що він не хотів би своєю присутністю порушувати звичаїв цього дому, а просив він сповіщати про це тільки з службового обов’язку, і це, мабуть, пану графові зрозуміло.
Оскільки вечеря наближалася до кінця, Клосс підвівся, байдуже вклонився (свого часу він з величезними труднощами опанував цей характерний уклін чистокровного пруссака: нерухома шия і ледь помітний кивок підборіддям), віддав паннам на добраніч і пішов до своєї кімнати.
“Отже, завтра, напевно, завтра, — думав Клосс. — Хто ж вони такі, оцей пан Маєвський і його уявний чи справжній небіж?” З натяків, рум’янців і сміху Зосі він здогадався, що панну Лятошек щось єднає з цим Едвардом. “Може, це саме він, — майнула раптом думка, — наречений чи залицяльник, претендент на руку Зосі, мав би право і на документацію як на частину посагу?” Може, в цьому й полягає провокація Гофберга? А в тому, що це саме провокація, Клосс зараз анітрохи не сумнівався.
— Дурень! — голосно пробурмотів він до самого себе. — Побудував цілу гіпотезу, майже не маючи для цього даних. Треба зачекати до ранку. А сьогодні вночі спробувати трохи побешкетувати в будинку. Гофберг має рацію: вони повинні відчути його присутність, почати, нарешті, боятися.
За дверима почувся якийсь шурхіт. Тихо, в самих шкарпетках, Клосс підійшов до них і раптово розчинив. На порозі стояв Ян з ганчіркою в руках.
— Я витирав пил з дверей, пане обер-лейтенант.
— Зрозуміло, — відповів Клосс. — Пил треба витирати.
Він зачинив двері і, зробивши паперову кульку, заткнув нею замкову щілину. Він не любив відчувати, що за ним стежать.
Гості приїхали, коли в домі вже доснідували. Ян церемонно провів їх до зали.
— Пан Маєвський з паном Едвардом, — сповістив він, зупинившись на порозі.
Клосс звернув увагу на те, що Едвард, вродливий двадцятишести—двадцятисемилітній чорнявець з вусиками, в добротних високих чоботях, у першу чергу привітався з Зосею, навіть поцілувався з нею. Отже, це, напевно, її офіційний наречений, інакше пан Пшетоцький навряд чи стерпів би таку фамільярність. Другий же, літній чоловік, худорлявий, високий, трохи сутулий, з буйною й геть сивою чуприною і дуже рано постарілим обличчям, одягнений у мисливський костюм, не приховував свого збентеження, викликаного присутністю Клосса.
— Непроханий гість, — розвів руками Пшетоцький. — Поселився кілька днів тому і від’їжджати поки що не збирається. Але не страшний. Він ні в зуб не розуміє по-польському.
Ротмістр докірливо глянув на Зосю. Дівчина хотіла щось сказати на своє виправдання, але він, ледь піднявши руку, перебив її на півслові. Коли б навіть Клосс досі і не помітив нічого, то на цей жест не звернув би уваги хіба що сліпий. Та й мисливський убір гостя був майже мундиром. “Офіцер, та ще й високого рангу, — подумки оцінив його Клосс, — а Зося — його підлеглий по службі”.
— Потім! — кинув Маєвський.
Марта внесла ще два куверти; гості сіли до столу, а Едвард, пошепотівшись уже з Зосею, оглянув Клосса довгим, прискіпливим поглядом. Розмова явно не клеїлась. Присутність німецького офіцера діяла на всіх, як струмінь крижаної води. Клосс поволі мастив грінку маслом, намагаючись якнайбільше побачити й почути. Його перше враження виявилося слушним, бо вже через кілька хвилин Пшетоцький запитав, підсовуючи до Маєвського цукорницю: “Ви вже солодили, пане ротмістре?” Отже, він уже знав навіть військовий чин сутулуватого чоловіка. Одначе все свідчило про те, що пана Маєвського нелегко буде переконати як в абсолютно випадковій присутності в домі німецького офіцера, так і в тому, що цей офіцер ані слова не розуміє по-польському.
Пшетоцький заходився розповідати якусь довгу історію про адвоката Кшемінського, батька Йоланти, безперестанку вимагаючи, щоб дівчина підтвердила його слова, що вона й робила, зрештою, зовсім неохоче. Вона помітно нервувала — певно, балаканина старого їй набридла.
Здавалося, дівчина чогось чекає. Вона була зосереджена, насторожена, непривітніша, ніж звичайно, і ця холодність надавала її красі неживого відтінку. Цього разу вона дужче, ніж завжди, нагадувала красивий манекен.
— А чи знаєте ви, пане Тадеуше, — спитав Маєвський, коли, нарешті, настала його черга, — що Венгожевський одружується?
— Боже мій, Венгожевський? — старий недовірливо засопів. — Але ж він на п’ять років старший за мене, пане добродію! Сподіваюсь, не з панною?
— З удовою. Їй пішов уже п’ятий десяток, але вона ще зовсім, зовсім…
— Дозвольте, добродію, мені вгадати. Конопацька?
— Ви, пане граф, як завжди, в саму ціль.
— Конопацького, царство йому небесне, я добре знав. Його землі межували з моїми.
— Розумна голова.
— Та де там, пане, — закукурічився старий. — Чоловік він був добросердий, але дурний як пень. Пам’ятаю, приїхали вони колись сюди разом, здається, за рік до війни. Так я потім Янові наказав усі вікна в палаці повідчиняти, щоб їхній дух, прости господи, вивітрився…
Клосс мало не поперхнувся. Жарт Пшетоцького, такий несподіваний і влучний, ледве не виявив, що йому зрозуміла вся розмова. На щастя, жарі чимось добре зачепив Маєвського, бо він аж підхопився з стільця.
— Пане Тадеуш!
Тим самим Пшетоцький мимоволі допоміг Клоссу. Боячись німецького офіцера, ротмістр Маєвський намагався вести розмову про сусідів, згадувати плітки та побрехеньки. Жарт Пшетоцького, що асоціювався з довоєнними і, очевидно, ще живими тут політичними суперечками і чварами, повернув бесіду в інше русло, чого саме й чекав Клосс.
— Гаразд, гаразд, адже ви мені тоді не повірили, а я ж говорив, попереджав…
— Ну навіщо це зараз? — примирливо сказав Маєвський. — Навіщо ворушити старе?
— Поляк мудрий по шкоді, — не здавався Пшетоцький. — А треба було…
— Ні до чого нам зараз старі сварки, — Маєвський, як міг, намагався вгамувати графа.
— Старі, нові… А хто з мене ще чотири роки тому глузував за ендеків?[6] Яка ота Росія не є, більшовицька чи не більшовицька, але завжди вона залишається Росією, добродію! Якби ті, кому треба, мене тоді послухали, то цей тип не сидів би тут, — він промовисто глянув на Клосса, котрий в цю мить удав, що цілком зайнятий розливанням кави, боячись пролити бодай краплю на сніжно-білу скатертину.
— Дідусю, — благально промовила Зося, — він же може здогадатися, що йдеться про нього.
— А ти, моя дитино, не заважай, ти в цьому нічого не розумієш, — засопів Пшетоцький у її бік, тамуючи злість. Він поволі заспокоювався, збагнувши, напевно, недоречність свого гніву; потім потроху заходився притакувати Маєвському, який почав розповідати щось про годівлю коней.
На протилежному кінці столу Едвард нахилився до Йоланти.
— Ви, пані, не грали до війни в теніс на кортах вулиці Фраскатті?
— Ви маєте на увазі постійно? Ні, звичайно. Здається, всього раз чи два. Я ж майже не знаю Варшави і не можу присягтися, що це взагалі було саме на Фраскатті. А чому ви питаєте?
— Мені здалося, що я вас десь бачив. Такі обличчя, як ваше, не забуваються.
— Це комплімент? — запитала Йоланта 1, звернувшись до Зосі, додала: — Твій пан Едвард — страшенний компліментник!
Клосс уважно стежив за цією парою. Йоланта усміхалася, але усмішка трималася тільки в куточках вуст; очі в ній участі не брали. Вони були холодні, зосереджені, серйозні. Едвард теж, здавалося, розігрував якусь роль. Тон, яким він ставив побіжні, висловлювані якось знехотя запитання, весь час Клоссові щось нагадував. Але що саме — він не міг збагнути.
Клосс уже хотів підвестися, вирішивши, що дальша присутність йому нічого не дасть, а навпаки, може тільки викликати підозру. Та й взагалі — скільки можна сидіти за столом, коли тебе цілком ігнорують співбесідники? І тут Едвард раптом звернувся до нього:
— Пан обер-лейтенант давно в Польщі?
Він блискуче володів німецькою, зовсім не так, як поляки, котрі вивчили цю мову в школі або в інституті; його мова відрізнялася акцентом і інтонаціями від мови Пшетоцького, що мала дуже помітний австрійський вплив. Клосс був у цю хвилину твердо впевнений у тому, що або в Едварда були прекрасні вчителі і феноменальна слухова пам’ять, або він кілька років жив у Німеччині, і не взагалі, а в певних її районах. А може, німецька — його рідна мова?
— Всього кілька тижнів, — відповів Клосс, зрадівши можливості лишитися за столом. Спершу йому захотілось висловити Едвардові свою думку про його німецьку вимову, але, поміркувавши якусь мить, він передумав.
— А до цього? — невимушено запитав той далі. — Звичайно, якщо це не військова таємниця.
— У Франції, в Росії, а останнім часом — у Югославії, — збрехав Клосс. — Щоправда, в Югославії я був теж усього кілька тижнів, — додав він швидко, аби в присутніх не виникла думка, що він, знайомий з сербохорватською мовою, міг би дещо розуміти й по-польському.
Клосс спостерігав за обличчям Едварда, стежив за його допитливим поглядом, і йому здавалося, що він уже знає, що йому нагадує тон Едварда, його манера запитувати — уривчаста, глузлива, з безконечними застереженнями, — “якщо це таємниця, то вона мене зовсім не цікавить”. Саме в такий спосіб одержують відповіді на запитання; про це Клосс добре знає, бо цим методом, багато разів перевіреним і майже цілком безвідмовним, завжди користується сам. Та ще й оця прекрасна німецька мова, справжня “платтдойч”!
Отже, це або людина, якій в разі потреби Клосс повинен допомогти, або агент із “двуйки”.[7] “В усякому разі, це мій співбрат по фаху”, — подумав він. Йому скортіло повести далі цю розмову.
— Ви ж знаєте, як буває в армії, — промовив Клосс. (Хай Едвард не думає, що Клосс не впізнав у ньому військового). — Людину весь час перекидають з місця на місце; ніколи не знаєш, де будеш завтра. Часом, — додав він з ноткою відвертості в голосі, — навіть і не здогадуєшся, навіщо тобі наказують бути в тому чи іншому місці. Я вам заздрю, панове, вам тут надто спокійно живеться.
— Спокійно? — здивувався… Едвард. — Я б не сказав…
— Ви маєте на увазі, — Клосс стишив голос, як і повинен був зробити культурний німецький офіцер, котрий не хоче образити почуттів господарів, вживши неприємне для них слово, — партизанів? Мене попереджали друзі, що на цій території діють партизани, але я бачу, що вони помилялись. Поки що тут панує спокій.
— У цьому домі ви можете бути цілком спокійні, — відповів Едвард. — Дім пана Пшетоцького славиться гостинністю. — Він глянув на годинник, ніби йому враз стало ніколи.
Клосс зрозумів цей жест і підвівся.
— Дякую за розмову. Піду подивлюся, що поробляють мої хлопці.
Він вийшов на подвір’я, перетнув його навпрошки і підійшов до другого флігеля, де квартирували його солдати.
Його зовсім не цікавило, що вони роблять. Клосс і так знав, ще солдати ріжуться в карти. Але коли він був ще посеред подвір’я, то помітив постать, яка швидко ковзнула від бічних дверей палацу Пшетоцьких у бік села, що мріло здалеку.
У Клосса був добрий зір — навіть на такій відстані він упізнав Яна, камердинера, котрий, як висловився старий граф, “служить у Пшетоцьких від створення світу”.
Пшетоцький посидів ще трохи після того, як вийшов Клосс, поки не здогадався, що всі чекають, коли він нарешті піде спати.
— Пане ротмістре, — промовив він підводячись, — я не хочу втручатися у ваші справи, але вважаю за потрібне сказати вам свою думку: особисто я проти вплутування дівчат у цю вашу, прости господи, конспірацію. Це не жіноча робота.
— Коли б ви знали, графе, які прекрасні з них солдати, — сказав Маєвський.
— Так, так, — бурчав старий, виходячи. — Вони воюватимуть, а ви будете політиканствувати…
— Ви назвали пароль, — глянув Маєвський на Йоланту, коли за старим зачинилися двері. — Ви хотіли зустрітися зі мною.
— Я повинна переконатися, чи говорю з потрібною мені людиною.
— Я Богун, — відрекомендувався Маєвський. — Ротмістр Богун. А це, — він показав рукою на Едварда, — поручик Журав. Зосю, — звернувся він до дівчини, яка, здавалося, була до краю захоплена цією церемонією, — Зосю, зроби ласку, вийди на ґанок — попередиш нас, коли німець вертатиметься.
— Так точно, — відповіла Зося тоном дисциплінованого солдата, котрий виконує неприємний наказ.
Тільки коли вона вийшла, Йоланта простягла ротмістрові руку.
— Ягода, — промовила вона, — кур’єрка з Лондона.
— Тепер ми, в свою чергу, хотіли б переконатися, — втрутився Едвард, зайнятий до цього, як могло здатися, лише мовчазним спогляданням її струнких ніг, — що говоримо з належною особою.
— Це зрозуміло, — Йоланта відкрила маленький портсигар і, вийнявши цигарки, шпилькою натисла штифтик. З плоского тайника дістала половинку паперового долара. — Правильно? — запитала вона.
Ротмістр допитливо глянув на Едварда, який, присунувшись до вікна, скрупульозно складав дві половинки доларової кредитки.
— Усе гаразд, — сказав він нарешті. — Але мене турбує оцей офіцер. Можливо, за вами стежать?
— Мене теж турбує, — відповіла Йоланта. — Але я таку можливість відкидаю. Ви ж здогадуєтесь, що я приїхала не тільки до вас. Ви — це моє останнє завдання, можливо, найважливіше, але до нього я вже виконала кілька інших у Кракові, в Варшаві й Радомі. В усякому разі, якби було помічено щось підозріле… Адже мене там охороняли.
— Це зрозуміло, — сказав ротмістр. — А інструкції ви привезли письмові чи…
— Хвилинку, — перебила дівчина. — Я попрошу вас, панове, ненадовго відвернутися.
Коли вони повернулися обличчям до вікна, Йоланта розстебнула спідницю, швидко скинула з себе товстий, чимось напханий пояс і вийняла з нього кілька полотняних мішечків.
— Вже, — промовила вона.
— Отож-бо ви мені й здалися трохи занадто дебелою в талії, — сказав Едвард. — Тепер у вас нормальні пропорції.
У відповідь на це Йоланта усміхнулася.
— Прошу полічити і видати мені розписку, — мовила вона до ротмістра, який виймав з мішечків доларові кредитки і золоті монети по двадцять доларів.
— Усе гаразд. Добре, що ви почали з грошей. Ми дістали наказ не розмовляти ні з ким, поки він не пред’явить оцього, — Маєвський показав на мішечки. — Як завжди, мало, — додав він, ставлячи на розписці кучерявий розчерк.
— Інструкцію я знаю, — холодно відповіла дівчина.
— Ви там, у Лондоні, — вів далі ротмістр, — вважаєте, що ми сіємо грішми, а все оце — крапля в морі. Ми повинні купувати зброю. А часом доводиться витягати цінну для Польщі людину з лап гестапо. Якби ви тільки знали, скільки все це коштує!
— Можете написати про це в своєму рапорті, — перебила його Йоланта. — А зараз по суті. — Вона замовкла, глянувши на двері.
На порозі стояла Марта. Вона напевно побачила купу банкнотів і кілька стовпчиків золотих монет.
— Пробачте, що я вам перебила, зі столу я приберу пізніше, — промовила вона і зникла за дверима так само тихо, як і з’явилась.
— Не хвилюйтесь, пані, — заспокоїв Йоланту ротмістр, — у пана Пшетоцького слуги небалакучі.
— Це вже ваш клопіт, адже я поїду, а ви тут залишитесь. Але до від’їзду ви повинні допомогти мені виконати одне завдання. Чи знали ви зятя Пшетоцького, інженера Лятошека?
— Зосиного батька? — перепитав Маєвський. — Та ні, либонь, усього раз його бачив. Ви ж знаєте, пані, що пан Тадеуш не давав згоди на цей шлюб…
— Це мене не цікавить, — майже різко перебила Йоланта. — Так от, Лятошек незадовго перед вторгненням німців у Пшетоку залишив Пшетоцькому важливу технічну документацію. Ця документація потрібна союзникам, вона допоможе наблизити перемогу.
— Я нічого про це не знаю.
— А я дещо чув від Пшетоцького. Німці допитували його ще в тридцять дев’ятому році, — сказав Едвард.
— Як ми довідалися, німецька розвідка теж розшукує цю документацію. В її руках вона не повинна опинитися. Мені наказано доправити її в Лондон.
— Ви розмовляли про це з Пшетоцьким? — запитав Маєвський.
— Я з Пшетоцьким? — здивовано підняла брови Йоланта. — Ви ж, напевно, розумієте, що мені не можна перед ним розкриватися? І розмовляти я з ним не буду.
— А інженер Лятошек, — поцікавився Едвард. — Зосин батько, — додав він, даючи цим зрозуміти, що питає про це особисто, а не з службовою метою, — зараз не в Лондоні?
— Я нічого вам про це сказати не можу.
— То звідкіля ж у вас така певність, — вів далі Едвард, — що документація у Пшетоцького?
— Не будьте дитиною, поручику. Мені відомо стільки ж, як і вам. Просто я одержала наказ привезти документацію. Коли мені загрожуватиме провал, то я мушу її знищити за всяку ціну і не допустити, щоб вона попала до рук німців.
— Пшетоцький повинен передати документацію польському підпіллю, — тихо сказав Маєвський.
— Старий досить упертий. Це треба зробити розумно, — затарабанила Йоланта пальцями по столі. — Він може сказати, що в нього її немає.
— Покличмо Зосю, адже справа торкається безпосередньо її. — Ротмістр рушив до дверей, але ще не встиг дійти до них, як вони відчинилися. На порозі з’явився кремезний чоловік.
— Моє шанування панові ротмістру, цілую ручку прекрасної пані! Пробачте, що я так, без стуку.
— Звідкіля ви тут узялися? — суворо запитав Маєвський.
— Пан ротмістр так завжди спогорда зі мною розмовляє, що мені відразу пригадується, як я був взводним у першому кавалерійському. А в мене невеличкий інтересик до пана графа. Дозвольте відрекомендуватися, ласкава пані. Я — Пісарський, Вінцентій Пісарський, тутешній, з Карчмиськ, — промовив він, з надмірною галантністю поцілувавши її руку.
— Відомий діяч на ниві вітчизняної контрабанди? — глузливо вигукнув Едвард. — Король шмуклерів.[8]
— Без таких діячів, добродію, — обурився Пісарський, — люди в місті з голоду повмирали б. І даю вам слово, що після війни, пане, ставитимуть пам’ятники невідомому шмуклерові. Між іншим, є в мене дещо й для вас, пане ротмістр. Що б ви сказали про партію консервів? Свіжесенькі, з гарантією; вони їхали на Східний фронт, але на одній з віток вагончик узяв та й відчепився. Випадково, зовсім випадково, ясна річ, — потер він долонями.
— Давайте побалакаємо, пане Пісарський, а чому б і ні?
— Я, напевно, сьогодні тут заночую, — сказав Пісарський. — Ви маєте час до ранку. Тільки попереджаю, що покупці в мене вже є. Пан граф нагорі? — запитав він і, не чекаючи відповіді, рушив до сходів.
— Консерви з німецького ешелону? — здивувалась Йоланта. — Не охороняють їх, чи що?
— Пісарський підкуповує жандармів і залізничну охорону. Правду кажучи, у Карчмиськах всі у нього в кишені.
Тим часом ротмістр вийшов на ґанок і за хвилину повернувся з Зосею.
— Даруйте, пане ротмістр, — виправдовувалась Зося, — але я гадала, що наказ стосується тільки німця.
— Не біда. Пісарський нічого не почув, а коли б навіть… Ні, це його не цікавить. Ти знаєш що-небудь про папери, які твій батько залишив на схов дідові?
Зося не знала. Вона пам’ятала тільки, що приїхали вони тоді вночі; вони з матір’ю відразу пішли спати, а батько замкнувся з дідом у його кабінеті. Це було ще в палаці — наступного дня в нього влучила фугасна бомба, і він згорів.
Ротмістр коротко пояснив дівчині ситуацію. Вона, не перебиваючи, слухала його, і лише тоді, коли Маєвський скінчив, запитала:
— Йоланто, скажи мені тільки одне: мій батько живий?
— Очевидно, хтось повідомив командування, принаймні так мені здається. Тобі цього досить?
— Ні. А він, а вони… — голос її затремтів. — Адже якби вони були там, у Лондоні, переказали б мені бодай слово, бодай що-небудь…
— Тобі вже вісімнадцять років, ти присягла на вірність польському підпіллю, а сприймаєш усе, як дитина. Я нічого не знаю про твого батька. Я дістала наказ — і це все.
— А ти не спитала навіть… — докірливо глянула дівчина на Йоланту.
— Я не маю звички питати про зайве.
— Як це — зайве?
— Даруй, Зосю, — промовила вона аж ніяк не вибачливим тоном, — адже я тебе не знала, а твого діда пам’ятаю мов уві сні. Скажу тобі ще одне. Від вересня тридцять дев’ятого року я вперше в Польщі. Я була в Кракові, але навіть не провідала свого батька. Єдине, що я змогла зробити, — це зателефонувати з автомата, почути його голос і переконатися, що він живий. Та сама я не змогла обізватися й словом — його телефон могли прослуховувати. Тепер ти розумієш?
— Зосю, йде війна, і немає часу обговорювати особисті справи, — перебив ротмістр. Він узяв її попідруч і по-батьківському погладив по голові.
— Отже, ви вперше після вересня в Польщі, Йоланто? — запитав Едвард.
Вона кивнула головою.
Зося відвернулася й витерла очі.
— Пробачте, — сказала вона. — Що я повинна робити?
— Виконати доручення, — відповів ротмістр. — Ознайомити діда з завданням підпілля. Ніяких подробиць і прізвищ.
— Але ж дідусь…
— Ти хочеш сказати, що він здогадується? Тим краще, Документи — це, зрештою, і твоя справа теж. Ти вже майже доросла, а вони належать твоєму батькові.
— Так. А ви гадаєте, що дідусь їх віддасть?
— Я твердо переконаний, — промовив ротмістр, але в глибині душі усвідомлював, що каже неправду. Маєвський дуже добре знав старого Пшетоцького, як знав і те, що добути з його рук документацію — річ не проста.
Солдати й справді грали в ската. Коли вони, побачивши Клосса, хотіли підхопитися, він зупинив їх жестом руки. Побалакав трохи з фельдфебелем, котрий на всі заставки вихваляв життя в Пшетоці і нічого не мав би проти того, щоб лишитися тут до кінця війни.
Клосс слухав його неуважно, бо, дивлячись поверх голови фельдфебеля, побачив двоколку у дворі, з якої зіскочив кремезний чоловік. Гість, очевидно, був добре знайомий слугам, бо до нього відразу підбіг один з конюхів, випряг з двоколки гнідого красеня і повів на стайню.
Чоловік на мить зупинився на ґанку, перекинувся кількома словами з Зосею і впевнено відчинив двері. З його поведінки Клосс навіть на відстані помітив, що він часто буває в цьому домі, що він тут майже свій.
— Що ви сказали? — перепитав Клосс, не почувши останньої фрази фельдфебеля.
— Я питав пана обер-лейтенанта, як довго ми ще тут пробудемо.
— Мушу вас засмутити, — сказав Клосс. — Напевно, вже завтра ми звідси поїдемо. — І подумав: “Сьогодні ввечері або найпізніше вночі все повинно з’ясуватися”.
Приїзд третього гостя упевнив його в цьому. Він уже знав, що чекання скінчилося, що настав час діяти.
Фельдфебель навіть не пробував приховати свого розчарування.
— У вас будуть якісь розпорядження, пане обер-лейтенант?
— Так, — відповів Клосс, бо саме цієї миті у нього в голові сяйнула думка. — Так, — повторив він. — Починаючи з цієї хвилини аж до скасування наказу ніхто з присутніх у палаці не має права покидати Пшетоки. Але впускайте кожного. Призначаю вас відповідальним за це завдання.
— А якщо хтось спробує… — почав фельдфебель.
— Ні! — Клосс відразу збагнув, про що подумав рябий німець. — Не стріляти. Затримати будь-якими засобами, але не стріляти.
“Цей хлопець, — подумав Клосс, відійшовши від фельдфебеля і почувши його тиху команду картярам, — занадто явно демонструє свою нехіть виконувати службові обов’язки. Можливо, він сектант-пацифіст, а може, просто порядна людина? В усякому разі, якщо він наскочить на справжнього нациста, його чекають великі неприємності”.
Клосс перейшов двір і повернув до стайні. Йому хотілося зникнути з очей Зосі, яка сиділа на ґанку і, очевидно, мала завдання стежити за ним. Проте, оглянувшись, він помітив, що дівчини немає, але напрямку не змінив, бо за ним могли стежити і з вікна маленької кімнати.
Зайшовши аж за ріг стайні, Клосс одним стрибком опинився біля флігеля, де мешкала графова родина, і притиснувся до стіни. Його найдужче цікавили ті двері, з яких кілька хвилин тому вийшов камердинер Ян.
На щастя, двері не були замкнені і відчинилися, навіть не рипнувши. Клосс опинився в невеликому вестибюлі, з якого круті сходи вели нагору. Прямо перед ним знаходилися однісінькі двері; судячи з звуків і специфічного запаху, що долинали звідти, там мала бути кухня — царство Янової дружини.
Намагаючись ступати якнайтихіше, він почав обережно підійматися сходами. Раптом вони різко заскрипіли. Миттєво зорієнтувавшись, що так він наробить чимало галасу, Клосс уперся руками в поручні, перегнувся навпіл і, через силу напружившись і відштовхнувшись від проклятого приступця, опинився на площадці сходів. Одначе Янова дружина, сполохана шумом, все-таки виглянула з кухні.
— Хто там? — запитала вона, висунувши скуйовджену голову.
Та Клосс уже встиг сховатися за величезною шафою.
— Прокляті коти! — пробурмотіла стара і з грюкотом зачинила двері.
Тільки тепер він міг розгледітись. Довкола панувала темрява. Сходи ставали дедалі вужчі, очевидно, вони вели на горище. Клосса зацікавили двері. Куди вони ведуть?
Він довго прислухався, поки, нарешті, відважився натиснути на ручку. На жаль, двері були зачинені, але ключа в замку не було. Це полегшувало справу.
Клосс витяг свого універсального складаного ножа, зробленого на замовлення під час минулорічної кількаденної відпустки у Вісбадені. Він прогулювався вузькими вуличками над Рейном і на одній з них, поруч із старим портом, нагледів у підвалі слюсарну майстерню, над входом до якої висів величезний ніж. Клосс, загорівшись поглядом, розглядав на вітрині ножі з багатьма предметами, призначеними, як говорили відповідні написи, для рибалок або мисливців, і відразу зорієнтувався.
Якби не мундир обер-лейтенанта, то старий слюсар в окулярах у дротяній оправі, що весь час спадали з носа, міг би подумати, що має справу із зломлювачем. Клосс намалював йому більш-менш повний комплект ключів і відмичок найрізноманітніших форм і розмірів. Щоб заспокоїти громадянське сумління майстра і не допустити думки про донос у гестапо на дивного замовника, Клосс запитав, чи може він виписати рахунок за роботу на військову частину. Старий відразу повеселішав, значливо підморгнув і сказав, що коли його забезпечать сталлю відповідних ґатунків, то він може виготовити таких ножів скільки завгодно.
Результат перевершив усі Клоссові сподівання. Дрібні деталі ключів, вирізи і потовщення були рухомі і взаємозамінні. Завдяки цьому для обер-лейтенанта Клосса перестали існувати будь-які замки. Ось і цього разу він подумки подякував старому майстрові з Вісбадена, коли замок безшумно відімкнувся всього лише з третьої спроби.
Клосс опинився в кімнаті, що, очевидно, правила за кабінет. Письмовий стіл, а точніше секретер, старе крісло і високий стілець, проста поличка з якимись швидкозшивачами. На секретері — шило, з наколеними на нього папірцями. Напевно, якісь рахунки. Отже, це був кабінет Пшетоцького, тут він приймав слуг і ділових відвідувачів, вів господарські справи. Сюди він, мабуть, і йшов, коли казав, що йде працювати, хоч тоді, коли Клосс це чув, був певний, що старий просто йде подрімати.
Окрім дверей, через які він зайшов, були ще одні. Трохи подумавши, Клосс здогадався, судячи з плану палацу, що там знаходиться спочивальня графа.
Він знову витяг з кишені шедевр вісбаденського майстра. У спочивальні було зовсім тихо.
Раптом Клосс завмер. Скрипнуло крісло або канапа, що стояли, певно, поруч, бо скрип було чути надто виразно. Потім він почув, як хтось відчинив і зачинив двері.
— Можна до пана господаря? — долинув чийсь голос. Голос, зовсім не знайомий Клоссу.
— Боже праведний, що ж це таке, Пісарський? — Цей голос, безсумнівно, належав старому Пшетоцькому. — Ти заходиш до мене, як до власної дружини, навіть не постукаєш!
— Перепрошую, пане господар. Але ж я у вас не вперше, правда? Чи, може, мені відрекомендуватися? Хіба ви, пане граф, не знаєте, хто такий Пісарський? Купить, продасть, не ошукає…
— Не завжди, не завжди, — буркнув старий. — Сідай. Що там сталося з маслом?
— Масло, пане граф, їй-богу, шваби реквізували. Але ви не повинні до гробу мені про це згадувати, бо половину грошей я вам заплатив. Нічого не вдієш — торгові витрати.
— Ці торгові витрати весь час припадають на мою долю. Ну, чого тобі ще треба?
— Завтра середа, — сказав Пісарський, — як ми й домовилися. Хмиз, — захихотів він, — треба забрати. Але зараз я прийшов не по це. Є валюта, — мимоволі стишив він голос, — пане граф. Раджу купити, скоро ціна підніметься.
— Ти завжди, Пісарський, мені про це говориш.
— І завжди маю рацію.
— Я ще подумаю. Почім?
Пісарський пошепки назвав якусь суму, так тихо, що Клосс її не розчув.
— Дорого, — промовив Пшетоцький, — як завжди. Завтра перед світом забереш свій хмиз, — він значливо пирхнув. — За цей час я подумаю. Ага, ще одне. Привезеш мені все, що я написав у списку. Візьмеш його в Янової дружини.
— Привезу, чому б ні? Пісарський ніколи не підведе і не погребує й копійкою. А щодо валюти, то ви, пане граф, добре подумайте. А може, у вас, пане господар, є щось продати? Я не про те, що завжди, я все куплю. Коли б і папери які-небудь, то теж, га? Навіть їх можна вигідно продати. Треба ж якось жити.
Клосс зі злості так стиснув кулаки, що аж побіліли кісточки на пальцях. Невже цей?
— Що ти сказав, Пісарський? — майже крикнув старий. — Що ти хочеш купити?
— Все, що ви, пане граф, схочете продати.
— Звідкіля ти знаєш про папери? Як це тобі спало на думку?
— Та я просто так сказав. Папери бувають різні, наприклад, якісь акції. Якщо першими прийдуть більшовики — все пропаде. Якщо англійці — можна добре заробити. Але я можу дозволити собі ризикнути. Тільки долари ціняться завжди, і найкраще за всі монети, пане граф.
— Геть! — вигукнув старий.
— Ви, пане граф, не кричіть, — сказав Пісарський з погрозою в голосі. — Я не з боязких. Мене криком не злякаєш. Я знаю стільки, що…
— Забирайся геть!
— Як хочете, пане граф. Я не ображаюсь. Купцеві ображатися не можна. Я повернуся. Пісарський завжди повертається і купує подешевше.
Клосс почув, як двері тихо зачинились. Потім пролунали розмірені кроки старого, його тихе сопіння.
Невже це агент Гофберга? Ні, цього не може бути. Але звідки він знає про папери? Треба буде з цим Пісарським поговорити. Клосс ще раз окинув поглядом кімнату, в якій був. Ніяких тайників, ніяких сейфів. Звичайно, Пшетоцький міг би вкласти цінну документацію в один із цих швидкозшивачів з рахунками. Це було б на нього схоже, свідчило б як про його спритність, так і про зневагу до праці якогось там Лятошека. Треба б їх переглянути, але не зараз, бо Пшетоцький у будь-яку хвилину може зайти до свого кабінету.
Він уже відійшов од дверей, коли його зупинив тихий стукіт, що долинав через стіну, а потім голос Зосі:
— Можна, дідусю?
— Заходь, заходь, моя дитино, — пружини голосно рипнули. Певно, Пшетоцький знову всівся в крісло.
— Дідусю, — відразу почала зона. Клосс здогадався, що вона скаже. І не помилився. Майже те саме, що він почув кілька днів тому, стоячи струнко перед різьбленим письмовим столом полковника Гофберга. — Батько залишив папери. Я вже доросла і прошу віддати їх мені.
— Це все, що ти хотіла сказати?
— Так, дідусю.
— Невдячна шмаркачка. Без мого дозволу… Адже ти про них не знала, не могла знати. Хто тебе послав?
— Я не можу сказати.
— Не можеш сказати? Ніби я сам не знаю. Думаєш, якщо я старий, боже праведний, то нічого не бачу? Ну, я вже з ними побалакаю! Я ж їх просив, попереджав…
— Дідусю, це мій обов’язок.
— Тільки я знаю, в чому полягає твій обов’язок, — сказав Пшетоцький. — Ти вчилась, екстерном склала екзамени на атестат зрілості, після війни вступиш до університету. А поки що вчись у Янової дружини варити й пекти, це тобі більше знадобиться в житті, аніж оті конспіративні химери. У твоєї покійної бабусі було три куховарки, але коли вона хотіла зробити для мене приємне, то сама готувала паштет. І знала б ти, що це був за паштет! Але ти непокірлива, я знаю. Уся в Геленку. Вона теж мене не слухала. І Лятошек теж впертий.
— Не говори погано про моїх батьків.
— Я ні про що не хочу слухати. Присилають до мене дитину, — пирхнув він, — ніби я з дитиною буду вести переговори. Старого Пшетоцького не ошукаєш, так їм і скажи. 1 ще скажи, що Пшетоцький ні разу за сімдесят два роки життя не порушив даного ним слова, навіть коли дав його не шляхтичеві.
— Але ж, дідусю, мова йде перо те, щоб винахід мого батька використати для боротьби з німцями. Його відвезуть у Лондон, і союзники будуть…
— Я краще знаю, що з ним робити. Союзники! — зневажливо промовив він. — Я знаю цих гендлярів. Ні, хоч би який був твій батько, але я йому обіцяв і нікому його паперів не віддам. Тільки після війни.
— А якщо це доручення мого батька?
— Він тобі написав? З підписом, засвідченим нотаріусом? От бачиш! Після моєї смерті — будь ласка. Якщо я помру раніше, ніж скінчиться ця проклята війна, ти одержиш ці папери. Я вже так влаштував, що одержиш… Зосю, — сказав він лагідно, — це все твоє багатство, все, що тобі лишилося від батька. Ти поглянь, що діється на білому світі. Потім будеш згадувати. Перед смертю людина бачить далеко. Ті, хто прислав тебе, сліпці. Я знаю, що після війни жодного з Пшетоцьких не залишиться в Пшетоці. Ну, годі, годі, не плач. Скажи їм, нехай самі прийдуть до мене, і перекажи їм усе, що я говорив.
Клосс вирішив, що довше лишатися в кабінеті йому нічого, та й небезпечно. Він швидко підібрав потрібний ключ і замкнув за собою двері. Все повинно бути на своїх місцях, адже він сюди ще повернеться.
Він знову побачив сходи, що вели нагору, глянув на годинник і відважився. Вузькі й незручні, вони, на щастя, не рипіли. Тепер він опинився на одному поверсі з своєю холодною кімнатою. Клосс згадав про невеличкі двері, котрі вели з його кімнати, як він встановив першого ж дня, на горище. Подумав, що так може дістатися до своєї кімнати, але враз помітив, що сусідні горищні приміщення не з’єднуються між собою.
Клосс хотів уже сходити вниз, та раптом збагнув, що драбина, приставлена до стіни, є ніби продовженням сходів, отже, існує ще один поверх горища. Він швидко виліз туди. Згинаючись і протискуючись поміж якимись скринями, валізами, стосами старих газет, Клосс пробрався до того місця, під яким мала бути його кімната.
Документації, звичайно, тут бути не могло — будь-яка пожежа може її знищити. Окрім того, він вважав, що коли вона взагалі схована в будинку, то неодмінно десь поблизу Пшетоцького.
Обминаючи якусь скриню, Клосс мало не провалився в отвір у підлозі. Глянув униз. По великому емальованому голубому тазові він упізнав побілений вапном виступ, що прилягав до його кімнати, і через кілька секунд вісбаденським ключем відчиняв двері свого помешкання. Витягтись на вузенькій канапі і поклавши ноги на спинку підставленого збоку стільця, він пролежав, роздумуючи, майже годину.
Коли пролунав гонг, що кликав на обід, Клосс мав уже готовий план дій, хоч ще й не всі його деталі були для нього зрозумілі.
Обід минув у цілковитій тиші. Зося сиділа з почервонілими очима, Йоланта раз у раз кусала губи. Тільки тепер Клосс помітив, що в неї тонкі, некрасиві губи.
Наприкінці обіду ротмістр запитав, чи може він зайти до пана графа перекинутися кількома словами, на що старий буркнув, що звичайно, але не зараз, бо він повинен після обіду хоч з годинку подрімати.
Він підвівся з-за столу, тільки-но кінчився обід, навіть не пережувавши як слід десерту. Клосс, одначе, встиг ще до цього спитати його, чи не заперечує пан граф, якщо він трохи попрацює в залі; треба прочитати деякі папери, а в його кімнаті дуже холодно.
Старий погідливо кивнув головою і, не обізвавшись ні до кого й словом, почалапав нагору.
Клосс вибрав маленький столик біля вікна, за яким, напевно, колись грали в карти, витяг течку з написом “Г-298”, котру взяв з собою в залу, що правила й за їдальню, і, вдаючи, що уважно вивчає папери, прислухався до розмови за столом, чекаючи слушної нагоди. Розмова велася напівголосно, до нього долинали лише окремі слова, але те, що він уже знав, давало йому можливість орієнтуватися.
— Спершу я спробую його переконати, — сказав ротмістр.
— Примусимо, — почув він від Едварда.
— Я мушу, — мовила Йоланта, — взяти це…
Краєчком ока Клосс помітив, що Едвард поглядає в його бік. Настала слушна мить. Вдаючи, що шукає в течці якийсь документ, він необережно скинув кілька аркушів на підлогу. Один з них, як він і передбачав, полетів до столу, майже під ноги Едвардові. Клосс підхопився, щоб позбирати папери, але зробив це так, що Едвард устиг підняти аркуш, який лежав на підлозі.
Клосс відразу ж підійшов і взяв простягнутий йому документ. Глянувши в обличчя Едвардові, зрозумів, що задуманий намір удався. Едвард устиг побачити в тексті слово “Лятошек”, надруковане великими літерами, яке повторювалося кілька разів. Кивком голови він подякував Едвардові.
— Нема за що, пане обер-лейтенант, — відповів Едвард. І відразу ж звернувся до Маєвського: — Дядю, ви не хочете прогулятися зі мною? Я з приємністю подихав би свіжим повітрям.
Маєвський підвівся, не дуже розуміючи, чого від нього хоче Едвард. Коли вони вже були біля дверей, обер-лейтенант Клосс відвів погляд від паперів.
— Даруйте, — сказав він, — я забув попередити, що приготував для вас невеликий “сюрприз”. Я одержав повідомлення, що в околицях з’явилися партизани. Через це довелося вжити деяких застережних заходів. Моїм людям віддано наказ нікого звідсіля не випускати. — Він помітив, як Едвардова рука стала наближатися до кишені штанів. — Якщо в цьому будинку пролунає хоч один постріл, його буде спалено, а людей, що знаходяться в ньому, — взято заручниками. Звичайно, коли ви просто хочете пройтися подвір’ям, то я нічого проти не маю, але будь-яка спроба, — Клосс стишив голос, — буде припинена всіма можливими, — він підкреслив слово “можливими”, — засобами. Та й навіщо вам ризикувати? Очевидно, завтра тривогу буде знято, і всі спокійно поїдуть, куди їм заманеться.
— Ми заарештовані? — запитав Едвард своєю прекрасною північнонімецькою мовою.
— Я сказав усе, що мав сказати, — відповів Клосс і знову вшнипився в папери. Не підводячи голови, він почув схлипування Зосі і чиркання сірника. Це запалила цигарку Йоланта.
— Панове, не нервуйте, — спокійно мовив Маєвський, — адже пан обер-лейтенант обіцяв, що завтра все буде по-старому. А втім, ніхто з нас і так не збирався покидати цього дому. Ми просто трошки провітримося і невдовзі повернемось.
Тільки-но вони вийшли, Клосс підвівся, склав свої папери в картонну течку, холодно вклонився дівчатам і почав підійматися сходами. В коридорі він зустрів Яна, котрий ніс, тримаючи обіруч, велику дерев’яну кадку з пальмою. І так невдало спіткнувся, що коли б не Клосс, то впустив би чудову рослину. Він усміхнено подякував Клоссові, і ця усмішка на завжди суворому обличчі Яна, камердинера, який виглядав, як сто камердинерів, разом узятих, здивувала Клосса ще дужче, ніж сказані ним слова:
— Іде зима, треба занести її в оранжерею. — Він, ясна річ, сказав це по-польському, але таким тоном, немовби ні на мить не сумнівався, що обер-лейтенант Клосс його зрозуміє.
Найперше, що зробив Клосс, увійшовши до своєї кімнати, — відчинив своїм безвідмовним складаним ножем двері сусіднього горищного приміщення. Якщо все буде так, як він собі уявляв, то ті, хто схоче сюди прийти, не повинні мати зайвих труднощів. Клосс ще раз пригадав усе те, про що дізнався, і вирішив, що відтепер він сам диктуватиме хід подій. Сон старого давав йому прекрасну нагоду добре покопирсатися в письмовому столі Пшетоцького.
Він саме роздумував над тим, чи краще піти кружним, уже відомим йому шляхом, чи скористатися лядою, зробленою в стелі сусідньої мансарди, коли почувся стукіт у двері.
— Чого вам треба? — запитав він у чоловіка, якого бачив, коли той вилазив з двоколки, а потім чув його розмову з графом.
— Пане обер-лейтенант, — сказав Пісарський, — я хотів би відрекомендуватися. — Він назвав своє ім’я і прізвище, не забувши додати, що мешкає в сусідньому селі Карчмиськах.
Тільки тепер Клосс згадав, що Пісарського не було за обіднім столом — очевидно, граф не міг допустити такої фамільярності.
— Ви що, прийшли до мене задля того, щоб відрекомендуватися?
— Даруйте, пане обер-лейтенант, але я довідався, що ми знаходимося ніби під домашнім арештом, і я хотів просити…
— Мій наказ ясний. Аж до його скасування ніхто з Пшетоки не виїде.
— Але завтра на світанку я мушу виїхати, пане обер-лейтенант. Я купив дві хури хмизу і…
— Можливо, до завтра наказ буде скасовано, — сказав Клосс, думаючи водночас, що може критися за цим проклятим хмизом.
— Я не маю нічого спільного з політикою, пане обер-лейтенант. У мене дуже багато знайомих німецьких офіцерів, можете спитати у будь-кого з тих, які тут довше служать. Пісарський може завжди стати в пригоді. Часом треба відіслати посилку додому… — Він говорив ламаною німецькою мовою.
— Ви пропонуєте мені гендель? Ви спекулянт!
— Ну навіщо ж так, пане обер-лейтенант? Я нічого не пропоную, послуга за послугу. Ви надаремне гніваєтесь, пане обер-лейтенант. Я не спекулянт, а скоріше посередник. Пісарський завжди виконує те, що йому наказують. Спитайте хоч би полковника Гофберга. Ви його знаєте?
— Що ви сказали? — підхопився Клосс. Це несподіване посилання на полковника збило його з пантелику. Невже він помилився в своїх розрахунках? Невже щось випустив з уваги? Він вирішив діяти відверто.
— Ясно. Які у вас для мене інструкції?
— Інструкції? — Пісарський закліпав очима. — Я не розумію. — Він почав спиною відступати до дверей. — Це якесь непорозуміння. До побачення, пане обер-лейтенант. Я прошу…
Але Клосс так і не почув, про що збирався просити Пісарський. Ледве торкнувшись дверей, він так швидко зник за ними, що Клосс не витримав і розреготався. Він підійшов до вікна і побачив, як Пісарський промчав через двір і зник в одному з сараїв.
Він все-таки вирішив піти в кабінет кружним шляхом, а при нагоді глянути, куди це так надто квапливо вибіг чоловік, який залюбки все може купити і все продати. “А може, кожного?” — подумав Клосс, наближаючись до дверей великого хліва, в який забіг Пісарський.
Клосса здивувала велика купа хмизу, що лежала під дверима. Він проминув двері, став навшпиньки і заглянув у маленьке віконце. Та нікого там не побачив. Тільки перегодя, коли очі його звикли до темряви, він помітив маленькі сходи, що вели в підвал. Тоді Клосс обійшов хлів і в задній стіні нагледів підвальне віконце. Нахилившись до нього, він спочатку побачив тільки Пісарського, що жваво розмовляв з якимось чоловіком у покритому плямами фартусі, потім — винуватця цих плям: під стелею висів надітий на гак величезний кабан, якого чоловік у фартусі спритно білував. Клосс розсміявся і жартома подумав, що питання, яке його мучило: “Що криється за цим хмизом?”, сформульоване неправильно. Воно повинне звучати так: “Що буде сховано під цим хмизом?” Схована буде свинина!
Едвард, певна річ, не забарився повідомити ротмістрові, яке слово тричі повторювалося на машинописному аркуші, що його так необережна впустив обер-лейтенант Клосс.
— А ти не помилився? — насупився ротмістр.
— Напевно ні, пане ротмістр. — Коли вони були самі, не було вже необхідності називати його дядею. — Але найбільше за все, — мовив він далі, — мене тривожить щось інше; я ще не можу зрозуміти, що саме…
— А чому ти запитав Йоланту, — перебив його ротмістр, — чи вона вперше приїхала з Лондона на батьківщину?
— І це мене теж непокоїть. І ще дещо. Бачите, якраз тоді зайшов цей Пісарський. Я назвав його “королем шмуклерів”, а потім він сам говорив про пам’ятник невідомому шмуклерові. Ви пам’ятаєте? А Йоланта на це ніяк не зреагувала.
— Не розумію. А на що вона повинна була зреагувати?
— Це слово належить до окупаційного жаргону, пане ротмістр. Звідкіля вона його знала? Вона повинна була запитати, що це означає.
— Чи не занадто ти не довіряєш? Адже вони в Лондоні добре поінформовані, все про нас знають…
— Я офіцер контррозвідки і мушу не довіряти. Окрім того, ви звернули увагу на їхню розмову за сніданком?
— Чию розмову? Про що ти говориш?
— Пробачте, я не доповідаю, а просто думаю вголос. Так ось, старий за сніданком розмовляв з Йолантою, згадував щось про молоді роки, проведені з її батьком. При цьому розповів, як одного разу в Юраті він так заговорився з своїм Генриком, що обидва не помітили, як кудись поділася восьмирічна Йоланта. її розшукали тільки за допомогою поліції. Йоланта довго не могла цього згадати, нарешті пригадала, навіть додала якісь подробиці, а тоді Пшетоцький ляснув себе по лобі і, проклинаючи свій склероз, через який він плутає все на світі, сказав, що, по-перше, це було не в Юраті, а по-друге, не з Йолантою, а з якоюсь Басею Козеллувною.
— Вона просто не хотіла перечити старому…
— Можливо, — з сумнівом у голосі відповів Едвард. — Але я даю собі голову відрубати, що бачив її на варшавських кортах Фраскатті…
— Вона ж сказала, що, можливо, там була.
— Так, звичайно, — мовив Едвард. — Але я до війни ніколи не був у Варшаві. Це означає, що я міг її там бачити недавно, рік—півтора тому, а корти ж Фраскатті, як і більшість варшавських кортів, — nur für Deutsch.[9]
— А може, то була схожа на неї дівчина? — непевно запитав ротмістр. Йому почав передаватися Едвардів неспокій.
— А ви не вважаєте, пане ротмістр, що цих “можливо” надто багато?
— Так усе ж гаразд. Пароль вона назвала, показала половинку долара, яку ти сам перевіряв, привезла гроші.
— Ах, коли б я це розумів, — зітхнув Едвард.
— У тебе є ще якісь сумніви, якими ти зі мною не поділився?
— Так, але цього я вже зовсім не розумію. Це у мене в голові ніяк не вкладається. Можете назвати це як хочете, пане ротмістр, — інтуїцією, інстинктом. І взагалі, можете навіть не зважати на те, що я кажу, бо ніяких доказів у мене немає. Але я старий контррозвідник, агент Другого відділу, ви знаєте, що я ще до війни працював у Гамбургу…
— Знаю, кажи коротше.
— Свій свояка вгадає здалека. Тільки-но я побачив цього німця, то відразу зрозумів, що це хтось із наших.
— З наших? — не зрозумів ротмістр. — Поляк?
— Та ні, я не це, звичайно, мав на увазі. Він теж із контррозвідки, з абверу. Але в цьому, врешті-решт, немає нічого незвичайного. Тільки бачите, пане ротмістр, я твердо впевнений у тому, що він зумисне впустив аркуш з прізвищем Лятошека: він хотів, щоб я його прочитав.
— Але яку він міг при цьому переслідувати мету?
— Не знаю, — відповів Едвард. — У мене було кілька припущень, одне неймовірніше за інше. Я відповідаю за вашу безпеку і…
— Річ не в мені, — перебив ротмістр. — Якщо ці папери справді такі важливі, то вони не повинні опинитися в руках німців.
— Саме так, пане ротмістр. Ми не маємо права їх віддати, доки не переконаємося в надійності Йоланти.
— Поки що, — знову насупився ротмістр, — документи не в нас, а в Пшетоцького, якщо вони взагалі в нього є. Хоч, коли Зося їх просила, він не заперечував, що вони є. Я спробую їх у нього роздобути.
— І ще одне, пане ротмістр. Домашній арешт. Чому цей німець створив умови, що утруднюють наше пересування? Може, він хоче сповільнити наші дії, а може, навпаки? А втім, коли йдеться про нашу безпеку, то ви можете бути спокійні. В разі чого я сьогодні опівночі подам ліхтариком умовний сигнал із західного віконця горища. Через годину в Пшетоці будуть двісті наших людей.
— Отже, до півночі все повинно вирішитись, — сказав ротмістр, навіть не підозрюючи, що таку саму фразу нещодавно подумки виголосив обер-лейтенант Ганс Клосс.
— Пане ротмістр, я хотів запропонувати вам один план, щоправда, досить ризикований, але весь риск я беру на себе. Прошу вашого схвалення.
— Говори, — кивнув ротмістр. — Тільки поквапся, бо дівчата нас чекають.
У кабінеті Клосс нічого цікавого не знайшов, хоч сантиметр за сантиметром оглянув підлогу і перегорнув купи паперів у течках. Як виявилося, документи були в бездоганному порядку — Пшетоцький педантично вів своє господарство.
Трохи клопоту завдав невеличкий секретер, який Клосс ніяк не міг відкрити, але незамінний ніж і тут не підвів. Та всередині не було нічого, окрім старенької друкарської машинки марки “Ундервуд”, арифмометра, кількох пачок друкарського паперу і кільканадцять картонних течок. Він почергово розгортав їх — вони були зовсім порожні й новенькі. Трохи подумавши, Клосс вирішив вчинити дрібну крадіжку, сховавши одну течку і кілька аркушів чистого паперу за пазуху. Дальші пошуки успіхом не увінчались — ніякого тайника в секретері не було.
Клосс замкнув секретер і став біля дверей на сходах, готовий будь-якої миті сховатися за ними, якщо здригнеться ручка тих, других дверей. Ще раз перевірив себе; все було правильно, факти компонувалися в єдине ціле. Тепер Клоссові треба було роздобути документи для себе, точніше для свого Центру, викрити німецького агента, що перебуває в цьому будинку, і водночас не дозволити демаскувати себе.
Він почув, як за стіною заскрипіли пружини крісла: очевидно, граф ще не ліг спати. А відразу після цього пролунав стукіт у двері.
— Увійдіть, — майже тої ж миті обізвався Пшетоцький.
— Що в вас, графе, стало так порожньо? — долинув стишений голос Маєвського. — А, я вже знаю, ви винесли свої екзотичні рослини.
— Іде зима, довелося винести в оранжерею. Але ви, певно, не по те прийшли, щоб розпитувати про мої пальми й агави? Сідайте. Я злий на вас, як сто чортів. Я такий злий, що вперше за багато років не заснув після обіду.
— Виспитесь після розмови зі мною. До вечері ще далеко. Ми, пане Тадеуш, знаємося багато років і завжди довіряли один одному, хоч і мали різні політичні погляди.
— Ви називаєте це поглядами? У вас ніколи не було ніяких поглядів. Могилу для Польщі ви копали, от що, добродію.
— Я не вступатиму з вами в дискусію, — сказав Маєвський.
— А хто вам дозволив втягти в це Зосю? Хіба так поводяться шляхтичі? Адже вона ще дитина, а ви, замість того, щоб прийти до мене і чесно сказати, добродію…
— Вона вже доросла і півроку в організації. Ви не можете заборонити їй служити вітчизні.
— Не вам, пане ротмістр, вчити Пшетоцьких, як треба служити вітчизні.
— Я звертаюсь до вашого патріотизму, до почуття громадянського обов’язку. Ви можете внести свій вклад у перемогу.
— А що ви хочете зробити з цими документами? — пирхнув старий. — У Карчмиськах у кузні куватимете літаки? Чи, може, продасте їх кому-небудь?
— Ви розмовляєте з керівником підрозділу Армії Крайової. Майте це на увазі, пане граф.
— Я знаю, з ким говорю. Який ви, таке й ваше підпілля, — кожна дитина про це знає. А на моє запитання ви так і не відповіли.
— Документи буде передано в розпорядження нашого уряду в Лондоні.
— Поштою? — глузував старий.
— Їх доправить кур’єр.
— Ага… — протяг старий. — Так ось навіщо знадобилася давня дружба. І як це я відразу не здогадався? Бач, забув вам сказати, що ми дружили з Генриком Кшемінським тільки до тридцять сьомого року, коли цей старий шелепа програв мені процес у сто тисяч. Відтоді ми не бачилися і, напевно, ніколи вже не побачимось.
— Це мене не цікавить, — перебив ротмістр. — Що буде в документами?
— Те, що й мало бути. Після війни я віддам їх Лятошеку. Може, він мені й віддячить за це. Якщо сюди прийдуть більшовики, то він у них буде великою фігурою. Він завжди водився з червоними. А якщо я помру або Лятошек загине — документи дістануться моїй онуці.
— Коли до цього у вас не відберуть їх німці. Питаю востаннє: ви віддасте ці документи представникам законного уряду Речі Посполитої?
— Прошу не кричати на мене в моєму домі, пане Маєвський. Останнє слово я вже сказав. А німці як досі не дістали документів, так і не дістануть їх після. Я вже про це подбаю. На все добре. Сподіваюсь, що тільки-но цей німець дозволить виїздити з Пшетоки, ви негайно з цього скористаєтесь.
Клосс тихенько вибрався з кабінету і поволі став спускатися сходами. Він так задумався, що ледве не зіткнувся з Мартою, котра бігла на кухню. На щастя, вона також дуже поспішала і не звернула на нього уваги.
Вийшов на подвір’я, перевірив, чи солдати на своїх місцях. Кілька хвилин поговорив з фельдфебелем. Клосс не квапився. Він хотів, щоб Маєвський встиг розповісти про свою невдачу. На цьому ґрунтувався весь його план. Він давав їм можливість зробити те, що сам передбачив. Потім вирішив пройтися по оранжереї. Коли через півгодини, приховуючи задоволення, прийшов у залу, то нікого вже там не застав. Очевидно, всі розійшлися по своїх кімнатах. Підіймаючись сходами на свою мансарду, він пробував зрозуміти: що його так вразило в залі? Якась незначна дрібниця, просто чогось бракувало, але чого саме?
Зайшовши до кімнати, він лишив двері відчиненими. Це також було передбачено планом. Ще на порозі Клосс переконався, що поки все йде, як намічено. Виходячи, уклав клаптик паперу в дверцята, що вели на горище. А зараз його не було. Туди хтось увійшов. Саме цього Клосс і сподівався, саме тому підкинув Едвардові аркуш з прізвищем Лятошека.
Клосс став біля письмового столу так, щоб затулити собою горищні двері, витяг з-під куртки картонну течку з кількома аркушами чистого паперу, яку взяв з графового кабінету, потім сів до столу, краєчком ока стежачи за дверима на горище; будь-якої хвилини він готовий був до дії на випадок небезпеки. Бо хоч усе свідчило про те, що особа, яка ховається за дверима, спостерігатиме за ним або чекатиме людини, котра прийде до Клосса на зв’язок, та все ж ніколи не вгадаєш — чи не спаде часом цьому кому-небудь на думку прошилити обер-лейтенанта Клосса стилетом.
Роздумуючи над цим, Клосс квапливо мережив аркуш за аркушем першими-ліпшими формулами, хімічними, фізичними й математичними знаками, малював складні діаграми, що не мали ніякого смислу, а також писав рівняння, добував корені, логарифмував і інтегрував. На дев’ятому аркуші він вирішив, що годі, промокнув написане і, зібравши все в течку, поклав її в шухляду столу, старанно замкнувши його на ключ.
Ще якусь мить Клосс посидів нерухомо — і раптом у нього в голові проясніло. Він ще раз повернувся до думки, яка виникла в нього, коли писав ці безглузді формули. Тоді й подумав, що хтось із-за дверей його може вбити, ні, не просто вбити — прошилити стилетом. Тепер він уже знав, що його вразило в салоні — на стіні не було стилета з майстерно різьбленим руків’ям, висіли лише порожні піхви.
Тепер він знав, що комусь загрожує смертельна небезпека, але чи не занадто пізно це зрозумів?
І так різко підхопився, що особа, яка була на горищі, певно, навіть злякалась. Проте, поспішаючи, Клосс не забув замкнути дверей. Тепер незнайомцеві доведеться побути там довгенько.
“Тільки б устигнути”, — подумав він, збігаючи сходами.
На другому поверсі він стишив крок, міркуючи, які двері ведуть до спочивальні Пшетоцького, адже старий хотів заснути. “Ці”, — вирішив Клосс і тихенько постукав, йому відповіла тиша.
“Невже запізно?” — подумав він, натискаючи на ручку. Ні. Пшетоцький, укритий картатою ковдрою, спав і розмірено сопів.
Клосс роздумував, де б сховатися, коли за дверима почув, а певніше, відчув шурхіт. Він застиг і притиснувся до стіни.
Дівчина ковзнула тихо і, не розглядаючись, пішла прямо до канапи. Але тільки-но вона підняла стилет, Клосс стрибнув, заломив їй руку, водночас затиснувши рота. Стилет з брязкотом упав на підлогу. Затискаючи й далі їй рота, щоб вона не зчинила галасу, Клосс довів її до своєї кімнати. Тільки там він відпустив її і витяг пістолет.
— Дурень! — вигукнула по-німецькому Йоланта.
— Мовчи. Тепер я з тобою побалакаю. Я все знаю — ти кур’єрка з Лондона.
— Ах, ідіот! І навіщо тільки Гофберг прислав тебе сюди? Ти повинен був чекати! Чекати! — істерично закричала вона. — І сам нічого не роби! Ти все мені зіпсував! Знаєш, що за це буде?
— Тобто як? — прикинувся здивованим Клосс. — Значить, ти…
— Ще не зрозумів? Обер-лейтенант Хільда Кілар із контррозвідки.
— Треба було мене попередити… — докірливо промовив Клосс.
— Та ти не зумів виконати найпростішого завдання! Ну, чого ти на мене витріщився? Іди ж, нарешті, треба негайно вбити старого. Тоді Зося одержить документи. Якщо нам вдасться виконати завдання, то Гофберга ми вже якось задобримо.
— Завдання виконане, — спокійно сказав Клосс. Він відкрив шухляду письмового столу і подав їй течку, яку нещодавно сам туди поклав. — Ось документація Лятошека. Завтра вранці я вручу її полковнику Гофбергу. Сподіваюся, що він за це не пошле мене на Східний фронт.
Поки вона гортала змережані формулами аркуші, Клосс думав про підступність Гофберга, котрий зробив усе, щоб переконати його, що агент, якого він чекатиме, не може бути жінкою. Йому вдалося ввести Клосса в оману, але з якою метою?
— Де ти це знайшов? — запитала вона.
— В тайнику на горищі. Як бачиш, і в мене є свої методи.
— Власне кажучи, ми могли б удвох вручити цю течку Гофбергові, — промовила Хільда.
— Я вважаю, що ти повинна це зробити сама, адже тобі доручено це завдання.
— Та ти ще й лицар! Я недооцінила тебе, Клосс.
— Цю помилку роблять багато моїх друзів.
— Я гадаю, що Гофберг теж тебе недооцінює. Я побалакаю з ним. А це ти здорово придумав — заборонити виїзд із Пшетоки! Це прискорило справу. Повідом Гофберга, що я поїду звідси не пізніше, ніж завтра ввечері. Мені доручено не деконспіруватися відразу, окрім того, я хочу скористатися нагодою розкрити групу Богуна.
— А це не ризиковано, Хільдо?
— Така вже в нас робота, Гансе. — Вона запалила цигарку і глибоко затяглася. — Я думаю, що після цієї операції ми ще зустрінемось. Ти мені сподобався.
— Скажи, а як було насправді? Ви схопили цю зв’язкову з Лондона, Йоланту Кшемінську?
— Гофберг особисто чекав її на вокзалі, у нас були точні дані. А потім сам її допитував. Він витяг з неї все, перш ніж… Він це вміє!
— Ясно, — сказав Клосс. Він відчув, як зсудомило в горлі, боявся, що Хільда це помітить.
— Вона була на зріст така, як я, і її одяг був ніби на мене пошитий.
— А ти чудово знаєш польську мову.
— А ти прекрасно вдавав, що її не знаєш. Я закінчила польську гімназію в Познані, але ніколи не переставала бути німкенею. На адмірала Канарка я працюю з тридцять восьмого року.
— Ходімо, — мовив Клосс. — Ти повинна повідомити свого ротмістра, що документи в тебе.
Виходячи, він не повернув ключа в замку. Не хотів людині на горищі, для якої він приготував це визнання Хільди Кілар, завдавати клопоту вийти звідси.
Але їм довелося повернутись — задзвонив телефон.
— Б’юся об заклад, що це Гофберг, — сказала Хільда. — Ти дозволиш, Гансе?
Коли він кивнув головою, вона підійшла до телефону.
— Обер-лейтенант Хільда Кілар. Це я його попросила, пане полковник. Я хотіла особисто доповісти, що ми виконали завдання. Завтра ввечері в умовленому місці передам документацію. Я хотіла подякувати вам, пане полковник, за Клосса. Це чудовий офіцер. Щоправда, мені довелося через нього трохи понервувати, але я не знаю, що б без нього робила. Він дуже спритний, дуже. Так точно. Хайль Гітлер, пане полковник!
— Ти задоволений, Гансе? — запитала вона, прискаливши око. Клосс подумав, що в цю хвилину вона справді, гарна і ще що ця гарна дівчина, очевидно, не доживе до завтрашнього дня. А він, Клосс, не зробить нічого, щоб перешкодити, бо ця красива дівчина — смертельно небезпечний ворог.
Він залишив її на другому поверсі, а сам спустився в залу. Ян, котрий стояв біля вікна, вклонився йому.
— Добре, що я вас зустрів, Яне, — сказав Клосс. — Повідомте всіх, що виїзд із Пшетоки дозволяється. Подякуйте також від мене графові за гостину. — Побачивши на обличчі Яна грайливу усмішку, Клосс вирішив, що той його не розуміє. — Вам ясно? — перепитав він.
— Атож, — відповів Ян по-польському і, уважно розгледівшись, додав: — Чудова сьогодні погода.
— Минулого року о цій порі… — мимоволі почав Клосс і, здивувавшись, замовк. Потім оглянувся і закінчив по-польському: — Йшов дощ.
— Дощ із снігом, — докінчив Ян.
— Все гаразд, — промовив Клосс. — Ти від Бартека.
— Відповідаючи на твого останнього листа до Леона, Центр повідомляє, що ця справа його не цікавить. Чоловік, про якого ти писав, працює в Заураллі, а його сплав застосовується там із сорок першого року.
— Це Зосин батько. Знайди нагоду її повідомити, — сказав Клосс. — Окрім того, — він витяг з кишені пласку коробочку, забруднену землею, — візьми це і якнайшвидше спали її. Якщо в цьому вже немає потреби, то краще, щоб цього не було. Ага, — пригадав він, — скажи садівникові, нехай догляне за тією пальмою в оранжереї, хоч я й сподіваюсь, що не пошкодив коріння. Шкода буде, коли вона засохне.
На сходах з’явився Едвард. Клосс покрадьки всміхнувся, побачивши, що його рукав вимащений вапном, яким було побілене горище.
— Яне, — запитав Едвард, — де пан Маєвський?
— У себе, — відповів Ян.
Клосс холодно вклонився Едвардові і рушив до дверей. Він знав, що через хвилину вирок буде винесено.
— Виведіть із стодоли машину, від’їжджаємо! — крикнув Клосс фельдфебелеві.
І тільки тоді, коли вдалині зникли будинки Пшетоки, він уперше зміг подумати про дівчину, якої ніколи не бачив і ніколи не побачить, — про справжню Йоланту Кшемінську, закатовану Гофбергом і його негідниками.
ЦОП — Центральний промисловий округ.
Гра, в якій послугуються тридцятьма двома картами.
Колір хакі (нім.).
Польське безладдя (нім.).
Ендеки — члени реакційної політичної партії націонал-демократів у панській Польщі.
“Двуйка”, або Другий відділ — контррозвідка в буржуазній Польщі.
Жаргонне слівце періоду окупації, що означає спекулянт, махінатор, шахрай.
Тільки для німців (нім.).