Відчинив вікно. Дим увірвався до купе, фіранка здулася, як гумова куля, наповнена повітрям, а газети й папери злетіли зі столика на підлогу. Звісно, він нічого не побачив, навіть контурів будинків, лише слабке світіння ліхтарів. Негайно зачинив вікно — розлютився на себе, що зробив зайве, піддався почуттю, якому не можна піддаватися: гадав, побачить рідний краєвид, бо це вже була Польща, але ж хіба що побачиш у такій темряві… Поглянув на дівчину, яка повернулася обличчям до стінки купе. Вона поправила волосся і відклала книжку. У скромній коричневій сукні мала кращий вигляд, ніж у мундирі. Він відчув на собі її уважний погляд і відразу зрозумів, що припустився другої помилки протягом цих кількох годин, які вони провели разом у купе швидкого поїзда, котрий ішов з Берліна через Познань, Варшаву й далі — на Люблін і Львів, з півночі на південь, перетинаючи окуповану країну.
Перша помилка — тільки-но від’їхали од Берліна — він теж стояв біля вікна і раптом побачив схрещені на небі промені прожекторів, а потім почув глухий вибух авіабомб. Поїзд мчав відкритою місцевістю, об’їжджаючи місто, межі якого позначалися тепер вогнями пожеж і сяйвом ракет, які повільно падали. Він не одводив очей від цього видовища і не помітив, що вона стоїть поруч, зовсім близько, і не у вікно дивиться, а стежить за його обличчям.
Щось помітила? Чи вдалось їй те, чого не вдалось досі нікому: заскочити Ганса Клосса зненацька, коли він послаблює контроль над собою, особливо над своїм обличчям? Адже він досяг у цьому майже досконалості: стільки років приховував ненависть, огиду, розпач, з байдужим виглядом вислуховував на нарадах кривавих катів і не хапався за зброю, коли рука сама тяглась до кобури. І зараз — ця дівчина. Нічого не сказала ні тоді, коли він одчиняв вікно, ні тоді, коли зачиняв його. Звісно, якби вона й почала щось підозрювати — все одно мовчала б. Він повинен, дивлячись на неї, на її гладенько зачісане волосся, вузькі губи, увесь час повторювати собі: це Ганна Бойзель — небезпечний ворог. Не гарна дівчина, з якою приємно подорожувати в порожньому купе, а офіцер німецької розвідки. Не жінка, яка подобається йому з того часу, коли побачив її в штабі берлінського абверу, а ворог, хитрий і досвідчений агент, може, один із найнебезпечніших супротивників, що з ними він, Клосс, мав досі справи. Вона курила сигарету.
— Тобі душно, Гансе? — запитала вона. — Якщо хочеш, можеш трохи прочинити вікно.
— Ні, дякую… Послухай, Ганно…
— Знову! — перервала вона нетерпляче. — Ти забуваєш, що я Єва, а не Ганна.
“Входить у роль”, — подумав він. І відразу пригадав собі оту, справжню Єву, закатовану в берлінському гестапо. Як же міг він ставитись до майора Ганни Бойзель, нехай всього лиш одну мить, як до жінки? А тієї Єви він майже не знав — бачив її вряди-годи у коридорі військового міністерства в Берліні й не припускав… Тобто занадто пізно здогадався, лише тоді, коли побачив її пізно увечері під портретом Фрідріха Великого, який висів у коридорі неподалік од дверей до інтендантури, де хазяйнував оберст Люфт. Єва, Єва Фромм, працювала у Люфта. Вона була секретарка, перевірена СД і допущена до секретних справ. Трохи молодша за Ганну, вона належала до дівчат, на яких не звертають уваги. Маленька, непоказна, Єва годинами гибіла за машинкою, не підводячи очі навіть тоді, коли хтось увіходив до кімнати. Тому він і не запам’ятав до ладу її обличчя.
Лише того вечора… Клосс допізна працював над якимись відомостями, зрештою, роботи було достобіса, бо доступ до важливої інформації виявився в центрі абверу менший, ніж він припускав, тому й думав, як дістати собі інше призначення… Старанно впорядкував папери й прочинив двері в коридор. Тоді й побачив Єву. Вона стояла під портретом Фрідріха… Коли за кілька хвилин він біг униз, побачив її знову. Два бовдури, що їхні функції Клосс визначив безпомильно, тримали її під руки Вона була бліда, коли перед нею відчиняли дверцята легкової машини. Трохи далі стояла ще одна машина. За кермом сиділа жінка в мундирі. Він тоді не знав, що звуть її Ганна Бойзель.
Про дальшу долю Єви він довідався через кілька днів. Викликаний до оберста Лангнера, одного із заступників Канаріса, він зустрівся в його кабінеті з Ганною Бойзель і гауптманом Больдтом, якого добре знав, бо працювали разом у секторі абверу “Схід”.
— Це обер-лейтенант Клосс, майоре, — сказав Лангнер, звертаючись до Ганни. — Один з найздібніших наших офіцерів. Тому на час цієї важкої операції я віддаю його під ваше командування.
Клосс мовчав. Він уже знав, що прусські офіцери, — а Лангнер був пруссак, — не люблять, коли підлеглі розпитують їх. Підлеглий повинен мовчати і слухати, час від часу нагадуючи про своє існування коротким, мов постріл, вигуком: “Так точно”.
— Ви працювали в Польщі, ви й поїдете до Польщі, — почав Лангнер. Стисло, але докладно він пояснив завдання. — Отже, кілька днів тому заарештовано Єву Фромм, за якою вже тривалий час стежили. — Не німкеня, ще й донька офіцера, — кинув він. — Встановлено, що Фромм працювала на ворожу розвідку. Зо два місяці. Переписуючи секретні документи, вона робила на одну копію більше і лишала її в схованці, що містилася — яке нахабство! — за портретом Фрідріха Великого в коридорі військового міністерства. На жаль, допити не дали потрібних результатів. Єва Фромм не сказала, ні на кого вона працює, ні хто забирав копії зі схованки. Не сказала, — повторив генерал, а Клосс подумав про ту дівчину, якій довелося пройти через усі кола пекла… — Твердила, що не знає. Що зустріла якогось чоловіка, котрий дав їй інструкції та гроші. Відтоді більше його не бачила. Часом у схованці за портретом вона знаходила для себе завдання. Це, звісно, брехня, — кинув оберст, — але, на жаль, Єва Фромм уже нічого не скаже. Допитувач виявився надто старанний, — Лангнер скривився. — Ви розумієте, що це означає. — вів далі він. — Лише працівник міністерства, в кожному разі той, хто мав доступ до наших відділів, міг користуватися схованкою.
Клосс попросив дозволу і закурив цигарку. Це було єдине питання, з яким він звернувся до оберста.
— Отже, в день арешту Єва Фромм лишилася в кабінеті оберста Люфта сама. Якийсь додатковий передрук. її начальник був необережний, але скажемо, зрештою, одверто, — додав генерал, — що він не мав приводу не довіряти секретарці — і не включив сигналізацію каси. Єва Фромм мала достатньо часу, щоб зробити мікрофільми наших укріплень на Західному валу.
У кабінеті залягла тиша. Больдт байдуже дивився в простір, Ганна Бойзель розглядала Клосса і робила це так демонстративно, що обер-лейтенант почував себе ніяково.
— Цей мікрофільм, — заговорив оберст, — попав, треба гадати, в руки ворожої розвідки, бо хоч наші люди відразу після арешту Фромм ретельно обшукали схованку, планів там уже не було.
Знову тиша. Клосс на мить стулив повіки й побачив Єву під портретом Фрідріха. Хто ж міг припустити, що в цій непоказній дівчині було стільки сили! І хто краще від нього розумів, що то означає “нічого не сказала”! Він, звісно, не знав, на кого Єва працювала — на американців чи на англійців, думав про неї як про солдата, що поліг у боротьбі.
— Власне, у зв’язку з цією справою, — вів Лангнер, — майор Бойзель і обер-лейтенант Клосс поїдуть до Польщі. Є в Генеральному Губернаторстві така місцевість — Ліско-Здруй, там будинок відпочинку для офіцерів. То ми гадаємо, навіть знаємо напевно, що найближчим часом у Ліску з’явиться союзницький агент, полковник Конрад, і що метою його подорожі є зустріч з берлінським агентом їхньої розвідки, який повинен привезти мікрофільми планів Західного валу.
“Звідки ви знаєте?” — хотів спитати Клосс, але змовчав. Він уже розумів, що має тепер справу з однією з тих важливих підпільних ігор, які часто вирішують долю битв.
— Ми маємо докладні інформації, — повторив Лангнер. — У Ліску п’ятнадцять років працює наш агент. Він прекрасно вжився у тамтешню обстановку. Член польської підпільної мережі. Його звуть Плюш, запам’ятайте, Клосс, добре: Плюш.
— Так точно, — нарешті озвався Клосс. І потім додав: — Я розумію, ми повинні захопити Конрада і його мережу. — Він, звісно, розумів, що вони їдуть туди не для того, але знав також, що пруссаки люблять, коли їхні офіцери не виявляють кмітливості.
— Ви не в гестапо працюєте, — кинув погордливо Лангнер. — Майор Ганна Бойзель зіграє роль Єви Фромм — між іншим, та Фромм повинна була виїхати післязавтра до Ліска — і вручить Конрадові плани Західного валу. Ось мікрофільм, — він кинув на стіл пакуночок. — Ви, Клосс, охоронятимете її. Зв’яжетеся з нашим агентом і доглянете, щоб Конрад спокійно повернувся до Лондона з цією здобиччю. — Він розсміявся. — Нарешті вони матимуть наші плани! Звісно, мікрофільм має на меті дезинформувати ворога, — додав Лангнер, бувши, мабуть, дуже невисокої думки про інтелектуальні здібності своїх офіцерів.
Операцію було задумано хитро — Клоссові довелося це визнати, а коли знову запала мовчанка, він ризикнув спитати:
— А якщо з’явиться справжній їхній зв’язківець? Якщо він попередить про арешт Єви Фромм…
— В тім-то й заковика, — відповів генерал, — треба взяти його, перш ніж він дійде до Конрада. Треба одібрати в нього справжні плани. Від цього залежить успіх нашої операції та безпека майора.
Була вона справді гарна, ця Ганна Бойзель, яка повинна була відіграти в польській розвідувальній мережі ту саму роль, яку Клосс грав у абвері, а йому треба було перешкодити їй і зробити це так, щоб на нього не впала навіть тінь підозри…
— Ти задумався, Гансе, — почув він її голос, — а хотів мені щось розповісти.
Поїзд гальмував перед станцією.
— Подорож територією Генерального Губернаторства, — сказав він, — не належить останнім часом до найбезпечніших. — Це було перше, що спало йому на думку.
— Ти боїшся?
Клосс не відповів. Невже вона його підозрює? Чи, може, його вже в Берліні запідозрили? Він завжди ставив собі це запитання і намагався знайти відповідь, що ґрунтувалася б виключно на аналізі фактів, бо знав, що у грі, яку вів, нема нічого найнебезпечнішого за паніку; людина починає тоді робити дурниці…
— Це чудова гра, — почув він. — Знаєш, що захоплює мене найбільше? Те, що я приношу більше користі, ніж багато чоловіків на фронті, а водночас у мене бурхливе життя, я ризикую і не відчуваю страху, коли подвоюю ставку. Життя віддячує сторицею!
“Провінційна Мата Харі”, — подумав він із зневагою, бо добре знав, якою ціною оплачується ця гра, і щодня проклинав мундир, який носить, і свою працю в цій війні, марячи про карабін і окоп, про звичайну солдатську роботу, коли йдеться лише про те, щоб знищити ворога.
— Ти любиш змагатися з чоловіками? — промовив він, аби щось сказати.
— Авжеж. Залюбки, наприклад, зіграла б з тобою.
— Але ми граємо в одній парі, — відповів він одразу, відчуваючи, як росте в ньому напруження. — Ти давно працюєш у розвідці?
— Такі питання ні до чого, але можу тобі сказати: з тридцять восьмого, — розсміялася вона. — Напевно, довше за тебе. У тридцять восьмому я приїхала до рейху. Я німкеня з Аргентіни, звідти й мови знаю…
— Стають у пригоді?
— Безперечно. У мене здібності до мов, мій любий. Я знаю навіть польську.
Він подумав, що без знання польської їй важко було б виконати завдання Лангнера. І подумав, що його завдання набагато важче. У складній плутанині окопів підпільної війни йому треба було знайти стежку до Конрада і водночас не наразитися на німецького агента Плюша; зробити це треба досить швидко, щоб зруйнувати плани абверу.
Поїзд пішов повільніше. Клосс знову відсунув фіранку й побачив контури будинків та руїни. Він уперся лобом у шибку, щоб Ганна не могла бачити його обличчя. Клосс не був певний, що його не зрадить вираз очей або ще щось.
— Що це? — запитала Ганна Бойзель.
— Варшава, — відповів він.
— Он воно що! Колишня столиця колишньої Польщі. Місто, яке назавжди лишиться провінцією. Гадаєш, ми довго тут простоїмо?
— Сподіваюся — недовго, — сказав він.
У Варшаві йому треба було зважитись на ризик, хоч, думаючи про це згодом, коли вже під’їздили до Ліска, він збагнув, що зустріч на вокзалі організували не так, як слід… Зрештою, за кілька хвилин він припустився третьої помилки: не дооцінив спритність “провінційної Мата Харі”.
Мацей мав чекати на пероні. Клосс надіслав з Берліна поштову листівку, текст якої був умовним шифром і містив дату й годину прибуття поїзда. Отже, треба було вийти з вагона: перон був, на жаль, порожній. Він одразу впізнав Мацея, хоч цей спеціаліст по маскуванню постав перед ним у вигляді літнього чоловіка в чорному плащі й такому ж капелюсі. Клосс узяв до рота незапалену цигарку, і за мить Мацей дуже запопадливо, навіть надто запопадливо, подав йому сірника. У них було лише кілька секунд.
— Я їду до Ліска, — встиг сказати Клосс. — Чекаю післязавтра. Йдеться про контакт з Конрадом. Не знаю, хто це…
Мацей кивнув головою і неквапно пішов уздовж поїзда. Клосс повернувся до вагона, даючи в проході дорогу плечистому літньому чоловікові в тірольському капелюсі. Завантажений валізами, він лаявся як навіжений.
— Жодного носильника у цій Варшаві, — горлав він, піднімаючи свій вантаж на полицю. Клосс допоміг йому витягти величезну шкіряну торбу і так познайомився зі старшим радником Гебардтом, який, як виявилося згодом, також їхав до Ліска.
Поїзд рушив. Клосс лишився в тамбурі й міг побачити ще, коли виїздили з тунелю, краєчок алеї Третього травня, а потім з мосту поглянути на Віслу й на Прагу.
— І все-таки надить тебе ця Варшава? — почув він за собою. Рвучко повернувся: Ганна Бойзель заскочила його зненацька втретє.
— Я провів тут кілька місяців, — кинув він.
— Поляки, як видно, добрі люди, — вела тим часом Ганна, — варто вискочити на перон, щоб відразу з’явився хтось і подав вогника німецькому офіцерові.
— Мабуть, теж німець, — сказав він байдуже. — А ти напрочуд спостережлива.
— Я… — сказала вона серйозно. — А тепер слухай: в Ліску ми не знайомі. Обоє приїздимо до будинку відпочинку. Пам’ятай — там щомиті може з’явитися їхній справжній зв’язківець із Берліна. І щоб не було більше сумнівів: я керую всією операцією.
Клосс відповів, що в нього немає ніяких амбіцій, принаймні коли йдеться про Ліско. Вона ще щось сказала, проте він не слухав. Вони стояли біля дверей. Вистачило б тільки повернути клямку на “відчинено” і потім… Якщо він ліквідує її зараз, чи повірять, що це нещасний випадок? Може, повірять… Величезний ризик, але хоч певність, що ще одна провокація абверу загине в зародку. Не треба зволікати. За ким слово? Повернув клямку на “відчинено” — був певний, що вона не могла побачити його руху руки…
— Нам треба бути обачними, Гансе, — сказала вона, — бо кожна помилка може дуже дорого коштувати. — Вона посунулася від дверей, а потім таким самим швидким рухом повернула клямку на “замкнено”.
Інтуїція? Передчуття? А може, вона помітила? Він думав про це увесь час, коли повернувся до купе. Тут уже розіклався старший радник Гебардт зі своїми валізами. Він крикливо відрекомендувався і одразу сказав, що берлінські залізничники дезинформували його, і йому доводиться подорожувати до клятого Ліска з пересадкою у Варшаві. Чи варто взагалі проводити відпустку в Генеральному Губернаторстві? Сам собі дивується, що він, маючи можливості, як високий чиновник міністерства пропаганди, поїхати в гори Гарцу або навіть на французьке узбережжя, подався натомість до якогось Ліска. Військові спогади? Бо треба знати, що він брав участь у бліцкригу тридцять дев’ятого року й частину кампанії пробув неподалік од Ліска. Ті щасливі дні справді незабутні…
Він говорив безугавно: Клосс навіть радів, що може мовчати, обмежуючись ввічливими короткими відповідями на питання пана Гебардта. Бо пан Гебардт був ще й цікавий: він сказав, наприклад, що бачив Клосса на Фрідріхштрассе, а діставши схвальну відповідь, зізнався, що теж бував частим гостем у військовому міністерстві. Це зацікавило Ганну Бойзель, вона подивилася на старшого радника уважніше, а потім їй заманулося розсміятися з якогось жарту, може, трохи ризикованого, але усі ж свої люди… Вона пересіла ближче до Гебардта, а до Клосса збайдужіла й почала ставитися зверхньо, звертаючись до нього “пане обер-лейтенант”.
Отже, в їхньому купе панувала дружня атмосфера. Гебардт дістав із валізи пляшку французького коньяку і келишки; вони поволі пили і слухали старшого радника, який встиг усе або майже все про себе розповісти та повідомити, що на вокзалі в Ліску на нього чекатиме машина місцевого амтсляйтера.
— Це мій гарний приятель, — інформував Гебардт. — Статечний німець має тепер приятелів у кожній окупованій країні. — Він голосно розреготався. — Поїдете разом зі мною й побачите, який з мене водій. Це моя пристрасть.
Машина й справді чекала. Був ранок погідного дня. Вони їхали з вокзалу широким шосе, обсадженим деревами, невдовзі, якось несподівано, виринуло містечко, сховане в долині, та похилі пагорби, зарослі лісом. На полях стояли стіжки, а стерня, що сягала аж до крутосхилів, нагадувала про недалеку осінь. Санаторій був одразу за містечком — треба було проїхати вузенькими вуличками між одноповерховими дерев’яними будиночками, які повгрузали в землю й безсоромно повиставляли свої злидні й старість.
Гебардт наддав газу, вони вискочили на пустир, а за кілька хвилин побачили двоповерховий будинок у густому парку на схилі пагорба.
— Приїхали, — сказав Гебардт, — тут і відпочиватимемо. — І натис на сигнал.
Звісно, це найменше схоже було на відпочинок. Він припускав, що Ганна Бойзель поділиться з ним наявною інформацією, що його вважатимуть у цій грі за повноправного партнера. Проте вже перші години перебування в будинку відпочинку довели, що йому визначено набагато скромніші функції: виконання окремих конкретних доручень без втручання в саму операцію. Отже, він повинен увійти в контакт із агентом абверу Плюшем, але не знав, яким чином Ганна збирається потрапити до Конрада і до відділу Армії Крайової, який прийме скинутого парашутом посланця з Лондона. Клосс мусив чекати на Мацея, без Мацея він не мав ніякої можливості протидіяти операції абверу. А часу зовсім обмаль: день, може, два…
Клосс не належав до людей інертних. Він діяв. Коли Ганна нічого не скаже, він стежитиме за кожним її кроком. Він думав про це, ідучи коридором будинку відпочинку, прибраним і чистим: на стінах красувалися картини, на яких змальовано німецькі перемоги на всіх фронтах. На цю мазанину він уже не міг дивитися… Клосс зупинився перед дверима кімнати панни Бойзель, міркуючи, як цього разу повестися з цією хитрою лисицею.
Вона сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся. Клосс увійшов — вона й очей не підвела.
— Дуже мило, що ти прийшов. — Він чув у її голосі насмішку, і це непокоїло його дедалі більше. — Ти, мабуть, турбувався, як я тут влаштувалася. Але я хотіла б, щоб ти занадто не афішував наше знайомство.
— Мені неприємно, — сказав Клосс, — твоє ставлення до мене. Я розумію, що ти хочеш бачити мене якомога рідше…
Ганна подивилася на нього лагідніше. Отже, він обрав правильну позицію.
— Я мушу бачити тебе стільки, скільки повинна бачити.
— Я хотів би частіше.
— Що це? — майор Ганна Бойзель дивилася на нього без усмішки. — Освідчення?
Клосс мовчав.
— Ну, то гаразд. Поводишся, як дитина, якій не дали на кіно. Казала вже тобі, що ти хороший хлопець, але я взагалі згадую, що я жінка, лише тоді, коли цього вимагає служба.
— Я хотів би, щоб ти робила це й… поза службою.
— А ти, — запитала вона раптом, — неодружений?
— Ні.
— Наречена є?
— Ні.
— Дивно. Я знаю мало офіцерів твого віку, що не мають дівчат на батьківщині.
Клоссові закортіло змінити тему.
— Коли ти підеш туди? — запитав він. Не знав, звичайно, “куди”, але в неї мало бути щось таке, що полегшить їй доступ до Конрада.
— Коли я туди піду? — повторила Ганна Бойзель. І розсміялася. — Звісно, якомога швидше, мій любий. У нас обмаль часу, бо цей третій, на кого працювала Єва Фромм, може з’явитися першої-ліпшої миті.
— Він міг приїхати разом з нами.
— Я на це зважила, — відповіла вона байдуже. — Якщо він приїхав, то знає той самий пароль, що і я, і знає, що справжня Єва Фромм заарештована…
“Отже, ти знаєш якийсь пароль, — подумав Клосс, — і маєш якусь явку. Безперечно, й ця інформація від Плюша”.
— Знайди якомога швидше Плюша, — наказала Ганна.
— Я хотів би захищати тебе, — сказав Клосс. — Ти можеш опинитись у небезпеці.
Вона розсміялася.
— Не треба. Поки що я сама собі дам раду. А тепер дозволь мені одягтись.
Так нічого він і не довідався. Лишалось тільки стежити за Ганною та чекати на Мацея. Клосс ладен був побитися об заклад, що панна Бойзель спробує налагодити контакт із людьми Конрада протягом найближчих годин. Йому пощастило, бо з вікна своєї кімнати він бачив вхід до будинку відпочинку, отже, цей чудовий спостережний пункт не можна залишати й на хвилину. Рух був великий: офіцери в мундирах, офіцери в цивільному, багато калік, безруких і безногих “героїв німецької перемоги”, як тут казали. Клосс побачив примітну постать радника Гебардта, який стовбичив перед виходом, зав’язував нові знайомства і щомиті вибухав громовим сміхом. Це вперше він подумав про Гебардта як професійний розвідник, хоч здавалося малоймовірним, щоб польська чи англійська розвідки вербували таку людину. А втім, хто знає… І знову подумав про Ганну: вона йому не довіряла — в цьому не було сумнівів. Одне цікаво: чи була ця недовіра заронена ще в Берліні, чи сама вона почала щось підозрювати?
Сутеніло. Клосс відійшов трохи в глиб кімнати й закурив цигарку. Може, все-таки панна Бойзель не настільки квапиться, як він собі уявив? І тут побачив її. Вона збігла сходами й швидко попрямувала до паркової брами. Щось у вбранні та зовнішньому вигляді Ганни здалося йому несподіваним. Опинившись внизу і пішовши за нею темною алейкою, що вела до містечка, Клосс уже знав, чому Ганна змінилася в його очах: просто вона мала такий вигляд, як у тисяч польських дівчат. Отже, не було сумніву, що вона йшла “на роботу”, ретельно замаскована. Треба було йти за нею так, щоб вона не помітила, а це робити нелегко, бо тут Клосс мав справу з досвідченим агентом… Він розраховував тільки на те, що Ганна не сподівається й не може сподіватися на чиєсь слідкування.
Вулиці в містечку, звичайно, не освітлювалися. Вузькі та чорні, вони схожі були на коридори з фантастичного фільму. Вулички п’ялися нагору, спадали стрімкими переходами вниз і несподівано закінчувалися на захаращених подвір’ях. Клосс зрозумів, що Ганна заплутує сліди, про всяк випадок тримається обережно, і ще раз подумав, що має справу з дуже хитрим ворогом. Нарешті вона зупинилась, уважно роздивилася довкола. Клосс ледве встиг відскочити в затінок одноповерхового будиночка, коли вона зникла в темряві якогось подвір’я. Він трохи зачекав і підійшов ближче… Якась дерев’яна руїна в глибині вулиці. Ганна постукала, і за мить, коли відчинилися двері, він побачив її в променях світла, що падало зсередини будинку.
— Добривечір, — почув він. — Вона зверталася чистою польською мовою, без акценту. — Я від Юзефа.
Це була, мабуть, перша частина пароля. Більше він не почув нічого, бо двері одразу зачинили й замкнули. За фіранкою він розгледів лише дві тіні: панни Бойзель і похилену, згорблену постать — мабуть, літньої жінки. Клосса опосіла безсила лють. Що з того, що він знає явку? Панна Бойзель вже почала свою гру, проникла до польської підпільної організації, налагодить зв’язок із лондонським посланцем, а він, Клосс, не має жодного шансу завадити цьому. Адже не піде ж він до незнайомих людей і не скаже: “Стережіться, це німецька агентка”. Він викриє себе, не можна ж ризикувати до такої міри, бо ще, поки війна скінчиться, у нього знайдеться чимало роботи.
На вуличці загуркотів віз із величезною бочкою: стара частина Ліска не мала водогону, його функцію виконував водовоз. Клосс чув притишені голоси за стінами, містечко все-таки жило, у темних подвір’ях, у будинках із затемненими вікнами були люди, які з неспокоєм дослухалися до вуличного гомону. Наближався патруль, і все раптом завмерло. Чекати на панну Бойзель не було вже рації. Що міг, він зробив, закурив і поглянув на годинник. Треба ще встигнути познайомитися з Плюшем, “нашим агентом протягом п’ятнадцяти років”, як сказав Лангнер.
Плюш працював у єдиному великому ресторані міста “Здройови”. Клосс легко туди потрапив — ресторанний зал був просторий і напівпорожній, кельнери сонно снували між столиками. Один із них… Клосс сів до столу, дістав із кишені фотографію Плюша, яку вручив йому в Берліні Лангнер, і ще раз уважно роздивився це обличчя. Лисуватий чоловік, товсті губи, окуляри… Клосс невдовзі помітив його і попросив жестом руки підійти. Плюш відразу підійшов.
— Слухаю, пане обер-лейтенант. — його німецька мова була майже бездоганна.
Клосс бавився цигаркою.
— Здається, вас звати Плюш?
Кельнер підтвердив і неспокійно зиркнув на сусідній столик, за яким сиділо двоє німецьких офіцерів. Вони розмовляли про ситуацію, що склалася на Східному фронті.
— Я від Курта з Берліна, — повторив Клосс пароль, названий Лангнером.
— Ми тут не зможемо поговорити, — зашепотів Плюш. — Я зараз принесу каву. А може, чогось міцнішого?
— Може, чарку коньяку.
— У нас ще є французький коньяк, пане обер-лейтенант. Вже приїхав Конрад. Я боюся, що мене починають підозрювати. У нас смачні біфштекси, якщо ви пожертвуєте на це свої картки… Завтра о восьмій на старій пристані. Ви знаєте, де це?
— Знайду, — відповів Клосс.
До старої пристані треба було йти стежкою через луки, уздовж вузенької, крутої річечки, яка текла з гір і навесні ставала бурхливим, грізним потоком. Клосс вийшов із містечка раніше і мав тепер удосталь часу, щоб докладно оглянути місце зустрічі, обстежити довгий дерев’яний будинок, через вузеньке віконце зазирнути до роздягальні, а потім сісти на прогнилу лавку в затінку дерев, звідки було добре видно стежку в містечко. Він задумав витиснути з Плюша якомога більше, навіть пароль і явки, що ними користувалася Ганна Бойзель. “Згодом Плюша треба буде ліквідувати — про це потурбуються люди Конрада. Якщо, звичайно, доберусь до них…” Бо ситуація чимдалі ускладнювалася, а вчорашній день не приніс нічого, що полегшувало б його завдання…
Відразу після сніданку він пішов на вокзал, якщо можна так назвати дерев’яний барак. Мацей був, як звичайно, пунктуальний, він стояв під розкладом руху в тому самому, що й у Варшаві, костюмі літнього чоловіка… Клосс подумав, що це все-таки необачність, що треба було одягнутися у щось інше, але не сказав нічого, бо не мав часу на зайві балачки. Мацей повідомив, що справа виявилася складнішою, ніж він припускав. До Конрада можна потрапити лише за допомогою Центру — треба два—три дні, щоб одержати пароль і явку. Клосс висловив жаль, бо Бойзель уже встигла розшифрувати Конрада та його людей у містечку, а вони повинні чекати…
Мацей, звичайно, вислухав це мовчки, а потім сказав, що приїде через два дні.
— Тільки вдягнися інакше, — кинув Клосс. — Ага… І спробуй довідатись про все, що можна, про радника Гебардта з Берліна. Схоже, що він тут був колись…
Клосс навіть не поглянув на Мацея і пішов до виходу. Коли відчиняв двері, у вікні, що виходило на перон, помітив обличчя Ганни Бойзель. Воно тієї ж миті зникло. Тоді Клосс захвилювався і мав для цього всі підстави. Ганна Бойзель стежила за ним. На варшавському пероні, щоправда, було досить темно, але характерна постать літнього чоловіка могла запам’ятатися. А тепер вона ще й тут його побачила… Гра ставала небезпечною, і Клосс відчув, як зростає нервове напруження.
У будинку відпочинку, навіть не зазираючи в свій номер, він постукав до кімнати Ганни. Вона вже прийшла. Показала йому на стілець, а сама примостилася на бильці крісла. Вона була дуже приваблива, але Клосс вбачав у ній уже тільки небезпечного ворога, якого в разі потреби…
— Ну як — пощастило тобі вчора? — запитав він.
— Пощастило, — відповіла вона холодно. — З паролем і явкою все гаразд, зустріли мене як свою. Невдовзі я дістануся до Конрада.
— Ти вважаєш, що той ще не з’явився?
— Напевно, ні. Але ти не турбуйся, я дізнаюся, хто це. — Вона сказала “я дізнаюся”, а не “ми дізнаємось”. Клосс кивнув у відповідь головою. — А ти? — запитала Ганна. — Що ти можеш мені доповісти?
— Я домовився з агентом Лангнера — Плюшем. На сьогодні, на восьму вечора.
— Де?
— На старій пристані.
— Гаразд. А більш нічого не хочеш мені сказати?
Клосс завагався. Як зіграти? Удавати щирість було вигідно, але… Він не обміркував жодного плану дій.
— Навіщо ти вчора стежив за мною?
Коли вона помітила? Як входила до будинку? А може, визирнула у вікно? Надто довго він стирчав біля цієї руїни на вулиці Рибній, чотири.
— Здається, це мій обов’язок, — відповів Клосс. — Хтось мав тебе охороняти. Якщо ти сама цього не розуміла…
— Я вже тобі казала, — відрубала Ганна, — щоб ти робив лише те, що тобі наказують.
— Я подумав, — його голос був такий же байдужий, — що Лангнер ніколи не подарував би мені, якби тебе ліквідували. А могло статися, що той, їхній справжній агент, раніше налагодив би зв’язок… Я боявся за тебе…
Вона мовчала, а Клосс чекав, чи згадає вона про зустріч на вокзалі. Ні, жодним словом… Було гірше, ніж він думав. Почувся стукіт.
— Іди до ванни, — наказала Ганна. — Я не хочу, щоб тебе бачили в мене.
Вхід до ванни був з коридорчика. Клосс замкнув за собою двері і майже відразу почув голос Гебардта.
— Ви обіцяли випити зі мною чарку, панно Бойзель.
— Я обіцяла і вже готова. Ідіть униз, я незабаром прийду.
Отже, вона цікавилася Гебардтом, але йому, Клоссові, ні слова про це не сказала. Чи вона вже встигла надіслати до Берліна якийсь рапорт?
Клосс думав про все це, чекаючи на Плюша. Хмари затулили місяць, і стара пристань потонула в мороці. Зірвався вітер, над річкою шуміли дерева. Клосс закурив цигарку й подумав, що його можуть помітити зі стежки. Але Плюш прийшов не стежкою. Він несподівано з’явився поруч, очевидно, була ще якась дорога між заростями дерев. Вони подали один одному руки, долоня агента була волога й слизька.
— Генерал висловлює вам подяку, — сказав Клосс. — Ваші інформації підтвердились, і цим ви зробили велику послугу Німеччині. — Знов зашуміли дерева. Клосс почув шелест, неспокійно роздивився довкола, але знову запала тиша, пристань була порожня й темна.
— Я повинен сказати вам, — нервово почав Плюш, — дуже важливу річ.
У цю мить пролунало два постріли, один за одним, на такій близькій відстані, що Клосс побачив вогняні спалахи у кущах над річкою… Плюш зойкнув і поточився: спочатку ніби ставав навколішки, а потім гепнувся обличчям у пісок… Клосс теж упав на землю, вихопив із кобури зброю і вистрелив не цілячись, — зрештою, він не знав, хто й чого напав на них. Вони стояли поруч, Плюш і він, обидва курили, обох було видно, але ж влучили в Плюша, а не в нього. Хто? Люди Конрада? Вони не могли знати про зустріч на пристані. Хіба що стежили за Плюшем, підозрювали його в зраді… Малоймовірно.
Клосс схилився над німецьким агентом, намацав пульс. Плюш був мертвий. Що ж, він заслужив на цей безславний кінець, але Клоссу від того легше не буде. В його присутності вбито агента німецької розвідки. Виправдатись буде важко, особливо якщо додати сюди ще й підозри Ганни Бойзель… Він обмацав кишені Плюша, дістав гаманець, цигарки, навіть кельнерський записник, — все це треба буде ретельно вивчити. Тіло залишив на землі. Знову виглянув місяць і вихопив із мороку річку, луки, мертву пристань…
Клосс повернув ключ у замку і ввійшов до своєї кімнати. Він був змучений, але не міг дозволити собі перепочинку: на нього чекала розмова з Ганною, її не можна було відкладати до завтра. Не засвічуючи в кімнаті, сів на ліжко. Які в нього шанси в цій грі? Йшлося вже не тільки про Конрада і зведені нанівець плани абверу, а й про себе самого.
Клосс заплющив очі й тієї ж миті почув:
— Запали світло, Гансе. — Голос Ганни Бойзель. Отже, вона була тут? Перш ніж схопитися і повернути вмикач, він подумав про валізи. Чи не було там нічого такого, що його б викрило? Ні, здається, ні. Безперечно, вона порпалась у його речах, і в кишенях костюмів. Пачка “Juno”. Всередині однієї цигарки був шифр. Необачно було залишити пачку в номері: це новий шифр, він ще не вивчив його напам’ять. А якщо зараз її застрелити? Це, безперечно, кінець, тоді вже можна йти лише до партизанів…
Він примружив очі, коли спалахнули лампочки. Ганна Бойзель була в кутку кімнати, повільно рушила до нього. Вона була в халаті…
— Ти не дуже чемно вітаєш мене, Гансе. Досі не можеш отямитись.
— Даруй, я дуже знервований.
— Що повідомив Плюш?
— Плюш нічого не повідомив, — відповів Клосс. — Плюш мертвий…
— Що? Яким чином?
Клосс докладно розповів про події на пристані.
— Я нічогісінько не міг вдіяти. Розумієш? Убивця зник у кущах — напевно, добре знав місцевість.
— І це говорить офіцер абверу! — вигукнула Ганна. — У його присутності вбивають агента! Кому ти сказав про зустріч із Плюшем?
— Тобі.
— Кому ще?
— Нікому, Ганно. Ти мені не віриш?
— Єво, а не Ганно! Навчися, зрештою. Ні, не вірю. Я не з учорашнього дня працюю в німецькій розвідці…
Вона полізла до кишені халату й поклала собі на долоню маленький пістолет. Бавилася ним, як іграшкою.
— Це міг зробити отой третій, — Клосс намагався бути спокійним. — Отой справжній зв’язківець із Берліна, що мав доступ до військового міністерства. Лише він.
Ганна мовчала.
— Сховай, — підвищив він голос. — Я не люблю, коли жінки граються такими цяцьками.
— А я люблю. Німецьким жінкам це до лиця. А може, ти мені ще скажеш, Гансе, що робив сьогодні на вокзалі?
Він розсміявся — це була єдина можлива реакція на її запитання, і сміх його вдався.
— Я люблю провінційні вокзали. Хіба в цьому є щось погане?
— І дуже любиш літніх чоловіків на вокзалах. Я раджу тобі, Гансе, будь зі мною відвертий.
— Я відвертий. Що ти, власне, хочеш? — Тепер він перейшов у наступ. — Я хотів би, щоб ти просто так приходила до мене — без цяцьок у кишені халату.
— Я не люблю втрачати довіру до своїх співробітників.
А тепер крик, лише крик:
— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Користуєшся тим, що ти жінка?
Він таки змусив її відступити. Очевидно, її підозри були ще не досить вагомі.
— Ну, гаразд, годі, — буркнула вона. — У справі Плюша ми проведемо докладне розслідування.
— На коли ти домовилася з Конрадом? — атакував Клосс далі.
— Коли треба, мій любий, ти знаєш.
Вони почули стук у двері.
— Тепер ти сховайся до ванни, — сказав Клосс. Це був хоч якийсь, а реванш.
На порозі з’явився капітан Больдт, той самий Больдт, що брав участь у їхній берлінській нараді в Лангнера. “Отож, Лангнер не довіряє навіть Ганні, — подумав Клосс, — коли присилає ще і його, а може, Больдт…” Ні, це здавалось абсолютно неправдоподібним.
“Хайль Гітлер” Больдта було приязне й радісне; Клосс навчився у Берліні розуміти різноманітні відтінки фашистського привітання.
— Ну, ти ж не сподівався, Клосс?
— Не сподівався, — відповів він одразу. — Ти приїхав мене змінити? Чи, може, якісь нові завдання?
— Ні те, ні інше, мій дорогий. Я приїхав просто відпочивати.
— Так, як і я?
— Не будь занадто підозрілий, Гансе. А де гарненька панна Бойзель? Я не знайшов її у кімнаті.
Ганна випливла з ванної кімнати.
— Я тут… — У її голосі не відчувалося ніякої тривоги.
Больдт схилився над її рукою.
— Гарний халатик, видно, що ви справді відпочиваєте… Мені треба поговорити з тобою, Ганно… Даруй, Клосс, що ми залишимо тебе самого.
Нарешті він сам. Сів біля вікна і, дивлячись на вхід до будинку відпочинку, подумав, що це, може, останній вечір у німецькому мундирі… Але він знав, що не здасться так легко, а втече лише тоді, коли не буде іншого виходу. Звісно, якщо буде ще змога тікати. Нащо приїхав Больдт? Може, Ганна вже щось донесла і, не довіряючи Клоссові, просила генерала допомогти? Чому Больдт захотів розмовляти лише з Ганною, а не з обома? Як Бойзель викладе Больдтові події на пристані?
Минуло два дні, а в нього самі невдачі. Він знав зараз не набагато більше, ніж коли тільки прибув до Ліска. А Мацей? Коли ж він з’явиться?
На безлюдній зараз алейці, що вела до міста, він побачив раптом знайомий силует. Старший радник Гебардт ішов кудись, дуже поспішаючи. За мить він зникне в темряві. Куди поночі зібрався пан Гебардт?
Клосс схопив кашкет і побіг сходами вниз. Він стежив обережно, чимдалі більше дивуючись, бо пан старший радник і не збирався йти до міста., Із шосе він повернув на путівець, що вів уздовж лук просто до лісу. З його боку це неабияка сміливість. Німець, що сам іде вночі до лісу в Генеральному Губернаторстві,— цього Клосс досі не бачив. А той, мабуть, чудово знав дорогу, бо йшов несхибно вперед, не спинявся на перехрестях, повернув праворуч, а потім піщаною стежкою дійшов до кількох забутих польових могил і тільки тут попрямував до лісу. Клосс міг тепер іти за ним на близькій відстані, чув навіть, як той важко відсапується. Пересунувши кобуру на живіт, він забув про втому, бо прогулянка чиновника міністерства пропаганди дедалі більше заінтриговувала його.
Стежка час від часу губилася в кущах, знову з’являлася й нарешті вивела їх на чималу галявину, зарослу густою високою травою. Місяць виплив з-за дерев, і Клосс, стоячи край галявини, бачив силует пана Гебардта, який, здавалося, справляв тут якийсь таємничий ритуальний обряд. Він підійшов до самотнього крислатого дерева, став навколішки, зірвав кору зі стовбура, потім випростався і, старанно відміряючи крок, рушив просто на Клосса, потім під прямим кутом повернув ліворуч, нарешті зупинився і з-під плаща щось дістав. Клосс не відразу впізнав у темряві звичайну саперну лопату. Старший радник скинув плащ і піджак, зняв капелюх і з запалом узявся копати. При цьому він голосно сопів і орудував лопатою так невправно, що Клосс ледве стримувався од сміху. Часом він переставав копати, ставав навколішки, гріб землю руками, ніби щось шукав… Потім починав копати трохи далі, але, як видно, даремно,
“Здається, я починаю дещо розуміти”, — подумав Клосс. І збагнув, що панові старшому раднику доведеться ще не раз повернутися на цю галявину, а він, Клосс, мусить про це знати. Бо особа пана старшого радника здавалася йому тепер надзвичайно цікавою.
Танцювали. Цього вечора йому ніщо не було подаровано. Коли Клосс вертався зі своєї лісової прогулянки і, проходячи через хол, побачив відчинені двері набитого дансінгу, йому навіть на думку не спало, що незабаром він пригортатиме до себе панну Бойзель. Але саме так сталося. Вона, мабуть, чекала на нього, бо, коли брав ключ у портьє, побачив її біля себе, — вона мала неабиякий хист з’являтися несподівано, — у занадто декольтованій бальній сукні. Нічим не скидалася на скромну дівчину, яка попереднього вечора йшла темними вуличками містечка на Рибну № 4. Голос був у неї лагідний і м’який — Клосс не впізнавав її.
— У мене величезне бажання потанцювати з тобою, Гансе, — сказала вона.
Він подивився на свої чоботи, потім на неї й утримався від відповіді, яка вже крутилася на язиці.
Ганна тулилася до нього навіть з надмірною пристрастю. Вона, зрештою, танцювала бездоганно, була красива Й чарівна, проте Клосс знав, що це її перевтілення таке ж небезпечне, як і те, що було кілька годин тому.
— Ти любиш вечірні прогулянки, — шепотіла Ганна, але в її голосі не було іронії. — Шкода, що ти не подумав узяти мене з собою.
— Шкода, — буркнув Клосс, міркуючи тим часом, про що могла вона розмовляти з Больдтом. Больдт, зрештою, теж був тут, Клосс помітив його — він самотньо сидів біля столу і всміхався до них.
— Про що ти думаєш? — почув Клосс голос Ганни.
— Що ти не віриш мені, — відповів одразу.
— Ах, ти знову про це! Ти нестерпний… Я не люблю таких злопам’ятних чоловіків… Не розумієш?
— Чого?
— Що ти подобаєшся мені, Гансе…
— Як партнер?
— Може, як супротивник, — якусь мить це знову була та сама Ганна, що й кілька годин тому.
— Тобі не спало на думку, — знову перейшов він у напад, — що я виконую лише накази Лангнера. — Це звучало досить двозначно, та він уже давненько носив німецький мундир, аби знати, що в цьому світі ніхто нікому не довіряє і всі постійно ведуть одне проти одного жорстоку війну, роблячи ставку часом на залізний хрест, а часом і на життя.
Вона не дивилася йому в очі.
— Не треба про це казати, — прошепотіла вона. — Сьогодні дивовижна ніч. І гарна музика.
— І вродлива дівчина… — закінчив Клосс тим самим тоном.
— Дякую тобі, Гансе. Отже, можеш дозволити собі зробити невеличку паузу?
— Можу. Якщо ти, звичайно, захочеш…
— Якби ти лише сказав мені, куди ходив на прогулянку.
— Чому ти про це питаєш?
— Може, я ревнива.
— Знову недовіра.
— Облиш! Пригорни мене…
Але він не встиг виконати цей наказ, бо музика раптом урвалася, й вони вернулися до столика, до усміхненого Больдта, який поквапливо наливав чарки. Випили, Больдт розстебнув комір, обличчя було в нього червоне й одутлувате. Він торочив про велике довір’я, з яким генерал Лангнер ставиться до Ганни й до Ганса, до обох; генерал вірить, що вони не тільки доберуться до Конрада, але й викриють того, третього. Він стиха вилаявся, вирячив на них очі й додав, що той третій, може, вже тут, хоч він особисто в це не вірить.
— Він схибив, убивши Плюша, — повідомив Больдт авторитетно. — Вони самі не тямлять, що розчистили таким чином шлях для Ганни.
Клосс не розумів, як Больдт зміг дійти такого висновку; адже насправді все було інакше, але він поглянув на Ганну й помітив, що панна Бойзель усміхається. її погляд блукав по залу, вона була ніби відсутня, а коли знову заграла музика і Больдт узяв її в свої обійми, танцювала з ним зовсім не так, як з Клоссом, далека й байдужа, хоч гауптман з Берліна намагався досить безцеремонно її пригорнути.
Біля окремого столика під вікном сидів пан старший радник Гебардт. Клосс подивився на його змучене обличчя і руку, що тремтіла, несучи до рота кухоль пива, і йому раптом спало на думку, що може виникнути нова ситуація, яка прискорить темп гри, якщо, звісно, пан старший радник взагалі бере або візьме участь у цій грі. Клосс підвівся й попрямував до його столика.
— Можна, пане старший раднику?
— Безперечно! — Гучний сміх, але це вже вдавана веселість. — Пива вип’єте?
— Ні, спасибі.
— Може, сигарету? Із запасів амтсляйтера.
— Я курю тільки цигарки, пане старший раднику, але інші звички у нас збігаються.
— А саме?
— Ми любимо тривалі нічні прогулянки, пане старший раднику.
Гебардт довго мовчав. Пив пиво, а потім подивився на Клосса налитими кров’ю очима.
— Що ви маєте на увазі, пане обер-лейтенант?
— Більш нічого, пане старший раднику. Тільки те, що сказав. Що ми любимо нічні прогулянки… — І, помітивши по очах Гебардта, що в нього відлягло на душі, Клосс одразу завдав удару. — Ви надзвичайно смілива людина… Мало хто з нас наважився б піти тут уночі до лісу, пане Гебардт.
Удар був невідпорний, старший радник зіщулився і похилився над столом. Його спокій остаточно був порушений, і він годинами тепер думатиме, що Клосс насправді знає. У цьому стані непевності та пригніченості його треба залишити. Клосс встав і по-прусському клацнув закаблуками.
— Прошу мені вибачити, іншим разом порозмовляємо докладніше. На мене чекає товариство…
Пан старший радник теж почав був підводитися, щось забелькотав невиразне, але Клосса вже не було. Пари верталися до столиків, а Ганна вже стояла і підносила чарку.
— Перепив, — сказав Больдт і впав на стілець.
— Ти не пий, Гансе, стривай, не пий, я хочу танцювати. І лише з тобою.
Вона була свіжа, а в нього — ноги з вати. Танго — ще сяк-так, але коли почали грати вальс, йому довелося напружити всі сили.
— Кружляймо, Гансе, кружляймо… Я хочу, щоб мені затуманилося в голові… З тобою хоч коли-небудь буває таке? Чи лише тоді, коли багато вип’єш… Дивися, Больдт здався.
І справді, Больдт, похитуючись, чвалав до виходу.
— Ми лишилися самі, — прошепотіла Ганна.
Клосс танцював і не розумів, на що вона справді розраховує і чому вона нині така. Лише гра? Інколи гру легко розгадати, але буває й так, що не второпаєш, де гра, а де серйозно; раптом, під час танцю, а може, коли сиділи, прихилившись одне до одного, за столом і пили вже котру, чарку, Клосс почав казати про неї як про гарну дівчину, з якою він прийшов сюди, і забув, що це Ганна Бойзель, що ще в залізничному купе він собі повторював: не жінка, а підступний, досвідчений агент німецької розвідки.
Про те він забув, — а може, й хотів забути, — коли вони стояли в коридорі, а потім вона відчинила двері своєї кімнати й сказала:
— Поцілуй мене, Гансе, поцілуй мене зараз, бо, може, ніколи мені вже не забажається цього…
Уранці все мало інший вигляд. Клосс знав, що наближається вирішальна мить, агент Ганна Бойзель добре виконала своє завдання і дістала, напевно, можливість побачитися з Конрадом. А він нічого не знає… Мацей повинен з’явитися найшвидше після обіду; до того часу Ганна може впоратися зі своєю роботою: передати Конрадові дезинформацію й викрити його групу. Це також наперед вирішувало долю третього, справжнього зв’язківця з Берліна. Клосс уже знав, що цей третій — не старший радник Гебардт. Тоді хто?
Лишалось одне: ні на мить не спускати ока з Ганни. Іти на будь-який ризик, щоб вона не змогла виконати свого завдання. Клосс став на своєму спостережному посту біля вікна. На лавці проти лагідного сонця сидів старший радник Гебардт і курив сигару. Інваліди виносили шезлонги, а сестри в білих хустках вкривали їх ковдрами. Минуло багато часу, перш ніж він побачив Ганну… Знову та сама скромна сукня й ніякої косметики. Клосс аж до болю закусив губи й дивився на неї якусь мить із зненавистю. Вона зупинилася біля пана старшого радника, вони, мабуть, розмовляли про погоду, бо старший радник показував газетою на сонце і радісно гиготів, але й тепер це була удавана безтурботність.
Клосс вийшов із кімнати, коли панна Бойзель уже повертала на дорогу до міста. Треба бути обачним: Ганна — це не Гебардт… Вона не повинна помітити, що за нею стежать. Клосс ішов, ховаючись у затінку дерев, і не знав, що слідом за ним, на достатній, щоправда, відстані, йде ще хтось третій.
Тільки тоді, коли дівчина повернула на вузьку, майже не помітну стежку відразу біля цвинтарного муру, Клосс зрозумів, що вона може зникнути з очей. Ця дорога вела до лісу. А Клосс уже знав спосіб, як опинитися там раніше: він піде крутосхилом, порослим рудою травою і кущами ялівцю; вона не помітить його, бо стежка йде нижче, уздовж пересохлого струмка. Клосс знав цю дорогу й розумів, що Ганна йтиме нею принаймні чверть години; приблизно стільки є в нього часу, щоб, зручно випроставшись у затінку цвинтарного муру, обміркувати ситуацію й свою подальшу поведінку. Він витяг цигарку і, мнучи її в пальцях, думав над тим, чи Ганну Бойзель треба зараз застрелити в лісі, чи піти за нею слідом, з її допомогою знайти Конрада і разом з ним вирішити долю агентки. Але б тоді він викрив себе перед Конрадом, що хоч і виправдовується теперішньою ситуацією, проте надзвичайно небезпечно, бо коли сам Конрад став уже тільки знаряддям у руках абверу (а це ж він повинен передати англійцям план укріплень, виготовлений у відділі дезинформації), то вже самий цей факт засвідчив би, що абвер спромігся виявити його оточення. Чи Плюш сам працював над викриттям Конрада? Знову загадка. Хто вбив Плюша? Клосс був до самих кісток розвідником, щоб не пов’язувати ці три факти. Про його зустріч із Плюшем знала Ганна, Плюш був тією людиною, яка могла полегшити Клоссу доступ до Конрада, і саме Ганна чекала на Клосса в його кімнаті досить легко одягнена, ніби хотіла цим показати, що вона не виходила з пансіонату… Проте, хоч висновок напрошується сам собою, Клосс не може припустити, що в Плюша стріляла Ганна, бо це неможливо пояснити. Доводиться майже автоматично виключати Ганну. Існує, звичайно, варіант, цілком теоретичний, який надав би змісту смерті Плюша: якби Ганна Бойзель була польським агентом, а він, Ганс Клосс, — запеклим гітлерівцем, її поведінка мала б бути саме такою. Але ж тут усе навпаки…
Клосс почув шурхіт чиїхось кроків, подивився у той бік і помітив старшого радника Гебардта. Товстун роздивлявся на різні боки, ніби шукав когось, ніби раптом загубив чийсь слід. Клосс збагнув, що надто багато часу минуло після того, як пройшла Ганна, щоб Гебардт стежив за нею. Отже, якщо не Ганна Бойзель була об’єктом нагляду пана старшого радника з міністерства Геббельса, то лише він — Ганс Клосс — міг бути ним. Та чи тільки об’єктом нагляду? Товста, заросла білою щетиною рука Гебардта напівзасунута в кишеню піджака. Кишеня віддувається, а форма, якої надає їй предмет, що лежить усередині, виключає припущення, буцімто там може бути загорнутий у серветку другий сніданок, котрий старший радник збирається з’їсти на лоні природи. Клосс відчув знайомий холодок поза спиною: сигнал небезпеки, а водночас і ознака того, що, врешті, починає щось відбуватися. Надходив час діяти. Зараз Клосс уже напевно знає, що сам прискорив його отими кількома двозначними фразами, сказаними в ресторані пансіонату. Аби ще тільки Клоссові знати, чого боїться Гебардт. Зустріч із Мацеєм запланована надвечір; якби Мацей зміг пояснити причини страху життєрадісного старшого радника…
Гебардт пішов стежкою. Клосс перечекав ще хвилину, поки той зник у видолинку, де був висохлий струмок, потім підвівся, обтрусив мундир, кинув цигарку й рушив схилом угору. На мить він наче забув, нащо він тут, думкою полинув у ті часи, коли як гарцер складав спортивні норми у Високих Татрах, і це сповнило його відчуттям легкості й снаги. Був вдоволений, що тіло його слухається, що він молодий, що він живе. Видряпавшись нагору, Клосс вибрав позицію, яку запримітив ще раніше, з неї зручно буде стежити за Ганною. Він, на жаль, не сімнадцятирічний гарцер, Сташек із Косцежини, котрий пишається вишитими на лівому рукаві куртки всіма можливими “нормами”, які виконав; він — агент під криптонімом “Я-23”, доросла людина, яка ось зараз може застрелити молоду, вродливу жінку, не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління, а єдиною турботою після влучного пострілу буде думка про те, як звести нанівець її плани й замести сліди.
Невдовзі Клосс помітив її. Вона ступала повільно, видно, втомилася, хоч стежка уздовж потічка не була надто стрімкою. Мабуть, Панна Бойзель не складала гарцерські норми. Та й де б вона їх складала? В Аргентіні? І ще одне: завербована адміралом аргентінська німкеня, звідки вона знає польську?..
Вона зупинилася майже навпроти його схованки. Помітила чи ні? А може, тут повинна відбутися зустріч із містичним Конрадом? Це Клоссові не подобалося. Гебардт надто близько…
Ганна сіла на повалений бурею стовбур, зняла сандалі, висипала з них пісок. Потім вийняла з маленької сумки пудреницю, подивилася в люстерко, трохи підпудрила ніс. І тут цей такий беззмістовний і такий жіночий жест змусив його поглянути на Ганну іншими очима. Звісно, Клосс знав, що Ганна Бойзель молода, приваблива жінка, навіть провів з нею вечір, але й тоді ні на мить він не забув, хто ця дівчина: довірена оберста Лангнера, віддана фюрерові нацистка, а отже, смертельний ворог Клосса. Зрештою, він бачив, що вона також постійно, навіть у хвилини зближення, контролює себе, ніби відчуває в ньому свого ворога. І лише зараз, коли Ганна за кілька хвилин до виконання важливого завдання взялася чепуритись, Клосс відчув до неї симпатію. Вона враз стала звичайною жінкою, яка хоче подобатись чоловікам.
Ганна поклала пудреницю до сумки, яка була мініатюрною копією кондукторської, енергійним жестом перекинула ремінець через плече, підвелась і поспішно рушила, мовби раптом помітила, що витратила забагато часу. І знову була вона Ганною Бойзель, яку Клосс знав уже кілька днів.
Він трохи почекав — нехай іде: її яскраву сукню видно здалеку. І тут Клосс збагнув, що, перш ніж він покінчить з Ганною, треба позбутися Гебардта, якийсь ось-ось надійде. І справді, невдовзі почулося його сопіння. Цей опецьок ледве долав підйом. Він зупинився біля поруччя кладки над потічком і великою картатою хусткою витирав з обличчя рясний піт.
Дійшовши до розпуття, Клосс навмисне вибрав найстрімкішу стежку, розраховуючи, що це відіб’є в старшого радника бажання лізти за ним. Окрім того, Клосс ішов на сліпуче сонце, що пробивалося крізь дерева, і Гебардту важко буде побачити його на зеленому мерехтливому тлі. Отже, стріляти він не наважиться, а швидше подумає, що Клосс його не помітив, і причаїться десь поблизу — чекатиме, коли обер-лейтенант повертатиметься. Такі, як Гебардт, опасисті літні чоловіки, дуже терплячі й люблять вичікувати.
Пройшовши якихось п’ятдесят метрів, Клосс сховався за штабелем обдертого дерева і лише зараз поглянув униз. Передчуття — отой холод поза спиною, коли він помітив руку Гебардта в кишені піджака — не зрадило його. Гебардт ховав револьвер у кишеню. Він боявся стріляти проти сонця, боявся схибити. І чим же загрожує для нього Клосс — лише тим, що сказав кілька фраз, з яких випливало, ніби він міг бачити, як гладкий старший радник копає землю саперною лопаткою?
Ці думки роїлися в голові Клосса, коли він продирався через чагарі, щоб якнайшвидше побачити яскраву сукню Ганни Бойзель.
Вона вже дійшла до невеликої галявини. Зупинилася біля низького сарая з позбиваних абияк дощок і роздивлялася довкола, наче на когось чекала. Якусь мить Клоссові здалося, що саме на нього: це припущення стурбувало його, бо в такому разі Ганна Бойзель помітила, що Клосс стежить за нею. Цю думку він одкинув як неправдоподібну. Припав до землі. Вирішив якомога ближче підповзти до сарая, в дверях якого зникла Ганна. Повз до штабелів неподалік від сарая, щоб потім одним стрибком опинитись біля тильної стіни. Він намагався робити це тихо — чув навіть монотонне гудіння лісових бджіл. Ще двадцять, ще десять, ще п’ять метрів до штабелів, де він буде у відносній безпеці. Нарешті стрибок. Вже біля штабелів. Перше, що він побачив, — сандалі на босих ногах Ганни Бойзель. А вже потім — два націлених на себе дула автоматів і молодих хлопців, що їх тримали. Рука, якою він машинально потягнувся до кобури, зависла на півдорозі.
— Ти маєш рацію, Гансе, — сказала Ганна, — пізно. — А потім додала: — Я була переконана, що ти підеш за мною, і дивувалася, чому ти відмовився од цього наміру.
Один хлопець поклав свій автомат, притис Клосса до стовбура і повільно, не кваплячись, витяг у нього з кобури револьвер. Другий, за три метри від них, із спрямованим на Клосса дулом автомата, аж кусав губи від напруження. Тільки й чекав на якийсь рух німецького офіцера, щоб натиснути на спуск. Ганна Бойзель теж тримала в руці парабелум. Зброя в її маленькій руці мала смішний вигляд. Йому кортіло сказати про це Ганні. Але натомість він мовив:
— Я хотів би поговорити з тобою, Ганно.
— Про що? — знизала плечима. Ганна не чекала на відповідь. — Ліквідуйте його, — звернулася вона до хлопців, взутих у чоботи і одягнених у напіввійськові куртки. — Ліквідуйте його, — повторила вона, — але, — подивилася на годинник, — приблизно за годину після того, як я піду звідси. — І рвучко обернулася.
— Іди, фашисте, — сказав один із хлопців і підштовхнув Клосса автоматом.
Вони йшли повз сарай. “Послухай, Ганно… ” — долинув до Клосса уривок фрази, сказаної чоловічим голосом. Він подумав, що це, напевно, і є Конрад. Клосс багато зараз дав би за те, щоб бути всередині цього збитого з кількох дощок сарая.
— Не затримуйся, хутчіш! — озвався другий. З його голосу Клосс зрозумів, що хлопець неймовірно гордий з того, що захопив німецького офіцера. “Може, — подумав він з меланхолією, — мені випаде бути його першим трупом”. Вони відійшли на край галявини — тридцять метрів, не більше.
— Тут, — сказав перший. У нього було хлоп’яче обличчя — вуса тільки-но пробивалися. — Звідси ми побачимо, як вона вийде. Тоді поглянемо на годинник.
Другий, що мав продовгувате нервове обличчя (“Схожий на студента історії мистецтва”, — подумав Клосс) і примружені очі короткозорої людини, лише кивнув головою.
“Отже, Ганна Бойзель виявилася спритнішою за мене”, — подумав Клосс. Дістав із кишені цигарки, хлопці не відводили від нього очей. Рішучим жестом відмовилися, коли Клосс простягнув їм пачку. Він намагався спокійно все обміркувати, хоч ситуація й не сприяла цьому. У кожному разі є ще принаймні година життя, бо Ганна вирахувала, що дійде за цей час до Ліска. їй тільки алібі потрібне чи в неї ще якісь справи? Він пригадав уривок фрази, що долинув до нього, коли проходили повз сарай, і знову відчув тривогу. Але пояснити, чому сказані чоловічим голосом слова “слухай, Ганно” викликали в ньому цю тривогу — Клосс не міг. Вона наказала вбити його — це логічно. Мабуть, викрила його гру, звісно, гру лише в цій справі, але й того їй цілком вистачило. Контакти з Мацеєм були надто демонстративні, а Ганна (“слухай, Ганно”, — знову бринять в голові ці слова) надто розумний ворог, щоб не зіставити його спроби витягти з неї інформацію, зустрічі з Мацеєм і, зрештою, історію з мікрофільмом, що зник з-під портрета Фрідріха Великого. Чи в цьому теж вона його запідозрила? А коли так, то чого вирішила вбити його рукави польських партизанів? Чого не зробила це сама у найзручнішій для себе ситуації, коли вони були вдвох? Адже викриття Клосса було б для неї великим успіхом. Усе це якось не тримається купи, і Клосс відчув, що тут він не зведе кінці з кінцями.
Заглиблений у свої думки, він і не помітив, як Ганна вийшла із сарая.
— Подивись на годинник, — сказав хлопець.
— Чверть на дванадцяту, — озвався другий.
Ганна, навіть не поглянувши на Клосса, пішла у гущавину лісу. її яскрава сукня ще кілька хвилин миготіла поміж деревами.
— Скажи цьому вилупку по-німецькому, що ми прикінчимо його через годину, — озвався хлопець з рудим пушком над губою. Другий спробував зліпити фразу чисто по-школярськи. Він замовк на півслові, коли Клосс сказав по-польському.
— Облиш, я розумію. Але ви не вб’єте мене.
Не можна сказати, що ця фраза, сказана бездоганною польською мовою людиною в мундирі офіцера вермахту, не справила на них враження. Але жоден із них не опустив спрямованого на Клосса дула.
— Ти розумієш, — спитав хлопець з обличчям студента, — ви розумієте, — виправився він, — по-польському?
— Хлопці, — серйозно сказав Клосс, — мені треба побачитися з полковником Конрадом.
— У нас наказ, — відповіли.
— Знаю, але ви повинні сповістити його, що я хочу з ним поговорити. Це важливіша справа, ніж моє життя або навіть ваше. Ви ще встигнете мене застрелити, на це завжди знайдеться час. Відведіть мене до полковника.
— Обережно, — сказав другий хлопець, — він хоче дізнатися, що там всередині.
— Нащо воно мені, якщо я загину? Зрештою, я здогадуюся, що там всередині, напевно, рація.
— Ви добре поінформовані.
— Гаразд, — погодився Клосс. — Якщо не хочете мене туди вести, запросіть полковника Конрада сюди. Нехай один із вас піде й покличе його. Ви дорого заплатите, якщо…
— Він гадає, що з одним швидше впорається, — іронічно сказав хлопець, у якого пробивалися вуса.
— Можете мене раніше зв’язати, — підказав їм Клосс. Один із хлопців почав розстібати ремінь, і Клосс зрозумів, що вони клюнули. Він ступнув у бік хлопця, закладаючи одночасно руки за спину, ніби готував їх до зв’язування. Напружив м’язи. Інструктор у таборі під Єреваном називав цей спосіб “захватом самурая”. Відчувши на своїх руках долоні хлопця, Клосс блискавично присів, випроставши руки вгору. Хлопець злетів угору, описав дугу і впав, збивши з ніг свого товариша. Клосс встиг уже відбігти метрів на тридцять, коли почув, як лісову тишу пронизала автоматна черга.
Він був у безпеці. Принаймні — зараз.
Сутеніло. Мацей підвівся з каменя, ретельно обтрусив штани, взяв парасольку. Він мав вигляд літнього чоловіка на моціоні в Ліску-Здруї.
— Тепер, — сказав він, — ти все знаєш про старшого радника Гебардта. Пам’ятаєш пароль для Конрада?
— Мене послав до вас Жук, — повторив Клосс. — Якби я знав його раніше… — зітхнув він.
Мацей знизав плечима.
— Адже ти знаєш, що це нелегко. Що ти робитимеш?
— Спатиму, — відповів Клосс. — У мене був жахливий день. Треба непомітно прослизнути до своєї кімнати, навести там порядок і подумати, як закінчити цю гру.
Клосс прийшов до пансіонату, коли з жодного вікна не просочувався й промінчик світла — на всіх були чорні штори. У холі теж було темно, а портьє дрімав під дошкою з ключами. Клосс пройшов повз нього, не беручи ключа. Його універсальна відмичка, виготовлена майстром своєї справи з Вісбадена, відмикала будь-які замки. Бо Клосс хотів, щоб дві людини, котрі, як і він, мешкали у цьому самому пансіонаті, дві людини, котрі не змовляючись пробували сьогодні вбити його, думали, коли поглянуть випадково на дошку з ключами, що Ганса Клосса нема в своєму номері.
Вже у себе, почистивши мундир, скупавшись і лігши врешті на широкий диван, Клосс почав думати про цю другу людину, що хотіла заподіяти йому сьогодні смерть. Після розмови з Мацеєм Клосс знає, чому старший радник Гебардт, причаївшись біля кладки над струмком, двічі стріляв у нього з близької відстані.
Правду кажучи, Клосс повівся легковажно. Він забув, просто забув про Гебардта, а знав же перед тим, що радник чекатиме на нього. Поглинутий думками про те, як вирватися з рук партизанів, він забув про Гебардта. Либонь, тільки інстинкт і цього разу допоміг йому. Коли він добігав до кладки, яскравий сніп сонячного світла на мить засліпив його. Він перескочив через поруччя саме тієї миті, коли пролунав постріл. Один, потім другий. Старший радник Гебардт, мабуть, педант і любить доводити справи до кінця. Інша річ, що другий постріл мало не влучив у ціль. Вже коли чистив свій мундир, Клосс помітив чималу дірку під пахвою. Черговий замах на життя заради кількох скриньок з порцеляною. З того, що сказав Мацей, і з того, що Клосс домислив сам, випливала, просто кажучи, така історія. Вересень тридцять дев’ятого року. Піхотний батальйон 202-го полку захоплює місцевість Ліско-Здруй. Обер-лейтенант Гебардт, шукаючи квартиру, випадково потрапляє до будинку з багатющою колекцією порцеляни. Гебардт теж колекціонер, не кажучи, що сама колекція коштує великі гроші. За кілька днів колекціонера з усією родиною знаходять у підвалі його будинку. Усі вбиті пострілом у потилицю. Колекції не стало. Зараз Клосс пригадав, що Гебардт, либонь, ще в поїзді розповідав якусь геройську історію про свої подвиги тридцять дев’ятого року поблизу Ліска-Здруя. Мовби він з невеличким загоном наштовхнувся на поляків, зав’язався бій, і лише йому, Гебардту, пощастило вийти з тієї сутички живим. Може, ця історія не така вже й далека від дійсності? В такому разі жменька людей, з якими Гебардт пробирався через приміські ліси, не загинула в боротьбі з польськими солдатами. Зараз, зараз… Мацей розповідав, що люди бачили, як з будинку колекціонера виносили скрині, і що керував цим мародерським розбоєм сам генерал. Що ж, логічно. Зайвих свідків завжди знищували.
Клосс відчув, як його заполонює сон, і, вже засинаючи, пригадав хтозна-чому слова, які почув, коли партизани в лісі конвоювали його повз сарай: “Послухай, Ганно…” “Чому “Ганно”? — встиг ще подумати, перш ніж його здолала втома.
Була, мабуть, сьома чи початок на восьму, коли він прокинувся; точно він не знав, бо забув звечора завести годинник. Голячись і одягаючись, він обдумав подробиці плану, що почне його незабаром здійснювати.
Клосс натиснув на ручку до її кімнати. Вона легко піддалася.
— Це ти, Больдт? — почувся її голос. — Добре, що ти прийшов. Не знаєш — Клосс не вернувся? Я турбуюсь за нього.
Він зупинився над ліжком, спрямувавши на неї пістолет.
— Ти даремно турбуєшся, — нарешті озвався Клосс.
Вона схопилась, а потім знову впала на подушку. Рукою зробила непомітний рух чи тільки збиралася зробити. Але Клосс не хотів більше ризикувати. Він ухопив подушку за ріжок і висмикнув її з-під голови Ганни. Там, де Клосс і сподівався, лежав великий, надто великий для жінки парабелум. Він узяв його й пожбурив під шафу.
— Ти брутальний. Шкода, що ти від самого початку не був такий. Я люблю брутальних чоловіків.
— Одягайся, — кинув Клосс.
— При тобі? — вона ще пробувала грати. — Мені ніяково.
— Як хочеш, — сказав Клосс. Він дістав з кишені глушник і приладнав його на дуло револьвера. — Якщо хочеш, ми почекаємо, доки почне бити отой великий годинник у холі. Його дзвін легко заглушить цей звук.
Енергійним рухом вона скинула з себе ковдру. Невдовзі Ганна стояла поруч з ним у тій самій сукні, що й учора, і легеньких сандалях. Вона потяглася до сумки, але Клосс дозволив узяти її лише після того, як переглянув, що в ній лежить.
— Гаразд, — сказав він. — Тепер накинь плащ на плечі, я вестиму тебе під руку, а цю іграшку триматиму якраз на висоті твого жалісливого серденька, що так хвилювалося за Ганса Клосса. І стрілятиму не вагаючись, якщо ти вирішиш, що моє товариство тобі набридло.
— Куди треба йти? — поцікавилася вона.
— Побачиш, — відповів він. Напівобійняв її — так, щоб відчувала доторк металу під плащем. Так вони пройшли хол і коридор, нікого, крім портьє та прибиральниці, не зустрівши. На вулиці минули водовоза і старенького ксьондза, який осудливо зиркнув на жінку, що пригорнулася до німецького офіцера. “Він, мабуть, думає, що це полька”, — усміхнувся в думках Клосс. Біля муру вона затрималася.
— Куди ти мене ведеш?
— Чому ти хотіла, щоб ці люди вбили мене? — спитав Клосс замість відповіді.
— У мене не було виходу. Ти мені мало не зіпсував усе. Моя місія важливіша за життя якогось там обер-лейтенанта абверу.
— Потім, — сказав Клосс, — ти звинуватила б мене перед Лангнером, і мене вважали б шпигуном, який витяг з-під портрета мікрофільм із справжніми відомостями.
— Мені довелося б це зробити, — відповіла вона. — Наші шефи люблять, коли зрадник зазнає заслуженої кари.
— Але ти не подумала, що це я, наприклад, міг бути шефом Єви Фромм і забрати той мікрофільм?
— Не подумала, — сказала вона, — і не подумаю.
Вони вже були біля кладки. Це тут старший радник Гебардт спробував застрелити Ганса Клосса.
“Він буде нестямно вражений, — подумав Клосс, — коли побачить мене знову”. А вголос сказав:
— Тепер ти вже знаєш, куди ми йдемо.
— Міг і раніше застрелити мене.
— Ти й справді не здогадуєшся? Ми йдемо до полковника Конрада.
— Збожеволів?! Ти мене до них ведеш?! — сказала вона з острахом, але острах цей був перебільшений, ніби удаваний, бо Клосс, торкаючи її, відчув, що вона зітхнула, начебто перестала раптом боятись. — Ти гарний, Гансе, і дедалі більше починаєш цікавити мене, — сказала вона.
— Ти поводишся так, ніби не знаєш, що на тебе чекає там.
Вона розсміялася коротко, нервово.
— Пароль! — почули вони попереду.
З-за дерев вийшов озброєний партизан. Клосс із полегшенням завважив, що він не з учорашніх його знайомих. Тепер і партизан помітив мундир Клосса.
— Скажи хлопцеві пароль і поясни, що я не можу підвести руки вгору.
— До Конрада, — мовила вона. — Веди до Конрада. Скажи, що прийшла Ганна.
— Ганна? — уголос повторив Клосс. — А не Єва?
Вона мовчала.
І раптом Клосс почав здогадуватися. Це неймовірно, а проте…
— Ганна? Ти знов тут? — Перед ними стояв лисий чоловік, одягнений у штани-гольф.
Замість відповіді, вона скинула з пліч плаща.
— Мене прислав до вас Жук, — сказав Клосс.
— Жук казав мені про вас, — відповів Конрад.
Але тепер Ганна нічого не розуміла. Дивилась на Клосса круглими від здивування очима. Конрад жестом відіслав хлопця з автоматом.
— Цю дівчину, — сказав Клосс, коли хлопець зник за деревами, — звуть Ганна Бойзель, і вона… — Він замовк, бо раптом усе збагнув. Ганна сміялася. Конрад іронічно позирав на Клосса.
— Сховайте зброю, тепер вона вам не знадобиться. Ходімо до мого сарая, вип’ємо перед відльотом. За дві години літак… Я повинен вам розповісти, — провадив він далі уже в сараї, коли вони випили по склянці справжньої “White horse”, яку Конрад, мабуть, привіз таки з самого Лондона. — Я повинен розповісти вам, як це було насправді. Ганну завербовано в Аргентіні, а точніше кажучи, ми дозволили їй завербуватися до абверу, бо вже два роки вона була кадровим працівником Інтеллідженс Сервіс. Дівчина вона здібна, то й стала близьким співпрацівником Лангнера, а при нагоді зробила неоціненні послуги Сполученому Королівству Ганна має чин майора військ Його Королівської Величності.
— Мені треба було збагнути це раніше.
— У тебе було мало даних, — сказала Ганна.
— Ми всі працюємо навпомацки, — додав Конрад. — Ми мало не ліквідували вас. Ви мусили загинути разом з Плюшем.
— Отже, у вас уже є справжній мікрофільм? — запитав Клосс.
— На жаль, — допомогла Конрадові Ганна. — Єва Фромм справді була нашою агенткою, проте в схованці під портретом нічого не було. В кожному разі фальшивкою нас не піддурять. А це вже щось.
— Одначе, що для тебе вартий справжній план, той, який сфотографувала Єва Фромм?
— Він у тебе? — запитала вона. — Отже, це ти? Скільки хочеш?
— Багато, — відповів Клосс. — Твою дружбу. — Він відкрив бляху пояса з написом “З нами бог”, витяг маленький рулончик у цигарковому папері.
— Англія ніколи не забуде вам цього, — сказав Конрад, беручи з побожністю із рук Ганни рулончик.
— Ми союзники, — Клосс підніс склянку з напоєм кольору слабкого чаю. Крім того, мені було б дуже прикро, якби праця Єви Фромм була замарною. Ця дівчина дорого заплатила…
Він ще якийсь час думав про маленьке непоказне дівча, чекаючи на лісовій галявині Ганну, з якою Конрад хотів ще порозмовляти віч-на-віч. Ось вона вийшла, але похмура й мовчазна. Лише на зворотному шляху по-дружньому взяла його під руку.
— Я скажу тобі щось, чого не повинна була б казати.
— Не завдавай собі клопоту, — відповів Клосс. — Я знаю, що ти хочеш сказати: Конрад наказав тобі завербувати мене. Розчаруй його і не повертаймося більше до цієї теми.
— Може, так і краще, — усміхнулася вона.
— Нам треба подбати про подарунок для твого шефа, — сказав Клосс. У кількох словах він розповів їй усе, що стосувалося Гебардта. Сценарій вони розробили спільно: хтось із них змусить Гебардта діяти. А тоді вже, залежно від обставин, треба обрати зручний момент і покінчити рахунки з ним.
Цього ж дня увечері до столика, за яким старший радник Гебардт закінчував роздирати печене курча, підійшов обер-лейтенант Клосс. Не питаючи дозволу, сів і, перш ніж товстун встиг отямитися від того, що бачить людину, яку вбив ще вчора, запитав:
— Чи маєте час побалакати зі мною про кілька скриньок старої порцеляни і кількох солдатів, які загинули, супроводжуючи їх?
Гебардт не мав часу. Він відштовхнув столик і витяг револьвер. Але постріл пролунав раніше, ніж він натиснув на спуск. Гауптман Больдт, який сидів за сусіднім столом разом з Ганною Бойзель, недарма вважався чудовим стрільцем. А за те, що він перешкодив втекти грізному шпигунові, старшому радникові Гебардту, його похвалив у наказі сам оберст Лангнер.