З базарного майдану було видно як на долоні міст на Резі та юнкерський палацик, у якому розташувався штаб дивізії. У глибині, аж під лісом, що темнів на обрії, виднілися луки, вкриті латками буро-сірого талого снігу. Була відлига. Цього року вже перші березневі дні віщували ранню весну.
Клосс дивився на міст, на річку, що затопила прибережні поля, на шосе, що губилося між дерев, і думав про бронетанкові підрозділи, які повинні пройти саме тут, щоб відкрити шлях на Колобжег і Щецін. Через річку Регу, яку Клосс уже не міг інакше називати, як тільки по-польському, через приміське селище Форбург, тобто Осєк, і далі через Дьоберітц чи просто Добжице. Не дивно, що генерал Пфістер, командир гренадерської дивізії, точніше її недобитків, що лишилися після боїв за Поморський Вал, надає такої ваги мосту на Резі: “Висадити в повітря чи захистити, в жодному разі не віддати ворогові”.
Десь здалеку долинув гуркіт артилерійської канонади: кожний німецький гренадер знав, що ворог уже зовсім близько, і, либонь, вже ні Пфістер, ні навіть есесівець Куссау не вірили, що Рега стане перепоною на шляху в глиб рейху. “Треба вистояти, фюрер дивиться на вас”, — зачитав сьогодні генерал депешу з ОКВ. Потім сказав: “Захистити чи висадити”, хоч означало це просто: висадити в повітря у відповідний момент, щоб через міст не пройшли танки Т-34, що викликали страх на сотнях кілометрів од Вісли до Вроцлава і Поморського Валу. Для цього ж таки наказано замінувати міст, і командир охорони чекає тільки на телефонний дзвінок генерала…
З майдану віялом розбігалися вулички, одна з них — Дьоберітцштрассе, або Добжицька. Табличку Клосс помітив здаля, але перед тим, як повернути, він уважно огледівся, перевірив, чи не стежать за ним — робив це швидше за звичкою, ніж із справжньої потреби. Ніхто в цьому Форбурзі, що завтра буде знову Осєком, не звертав уваги на капітана вермахту. Від мосту на Резі йшов угору, а далі плентався саме Добжицькою похмурий натовп біженців. Це були жінки, старі й діти. Хто тяг візка із домашнім збіжжям, а хто просто чалапав з торбою за плечима.
Час від часу лунали попереджувальні вигуки: хто не встигав зіпхнути візок на узбіччя, втрачав усе майно під гусеницями транспортерів і самохідок, що мчали на Схід.
Солдати в касках похмуро дивилися на біженців, мовби ті були в усьому винні. Але Клосс не відчував жалю: нарешті прийшло те, на що він багато років чекав.
Наддав ходи. Номер 64 має бути десь у кінці вулиці. “Він живе сам і в гарному місці”, — сказав зв’язківець, даючи Клоссу цю адресу у Форбурзі. Дивізія Пфістера прибула сюди напередодні як другий ешелон оборони, але Клосс протягом дванадцяти годин спромігся зібрати багато інформації, якою зможе зацікавитися командування польських частин, що наступають на цій ділянці фронту. Він сподівався, що форбурзький товариш допоможе налагодити зв’язок і передати повідомлення. Насамперед — це система оборони мосту і полк гренадерів з резерву ОКВ, який вночі перекинуто до лісу Вайперт… Про це годину тому говорив Пфістер, коли викликав до себе Клосса й капітана Куссау, відрядженого до них з розбитої над Віслою дивізії СС.
Пфістер — типовий пруссак, майже хрестоматійний тип офіцера вермахту, для якого не існує нічого поза даною ситуацією на довіреній йому ділянці фронту.
— Я сподіваюсь від вас особливо ретельного виконання наказів, — мовив він.
Обидва, Клосс і Куссау, сказали “слухаюсь”, але потім Клосс наважився запитати:
— Пан генерал вважає, що ворог зламає нашу оборону на річці?
— Я так не вважаю, — відповів Пфістер. — Я передбачаю все можливе. Цілим цей міст не може потрапити до їхніх рук. А висадити міст у повітря можу наказати тільки я і зроблю це лише тоді, коли не буде іншого виходу.
Потім генерал поінформував їх про полк резерву, що стоїть у лісі Вайперт, а далі без паузи, тим самим байдужим тоном почав говорити про справу обер-лейтенанта Калерта.
— Віддати до польового суду й розстріляти, — безапеляційний тон генерала не припускав ніяких дискусій чи сумнівів з цього приводу.
Клосс розумів, що заперечувати марно, що доля цього офіцера вирішена. Він помітив задоволення в очах есесівця Куссау, що не любив Калерта. І не дивно! Калерт, студент із Відня, був одним з найпристойніших офіцерів дивізії і не дуже приховував свою зневагу до есесівців.
— Калерт, — провадив далі генерал, — всупереч наказу, віддав більшовикам село Клаудорф.
— Він там не міг втриматися, — зауважив Клосс. — Калерт зайняв найвигідніші оборонні позиції, але…
У нього вп’ялися скляні очі генерала.
— Ви знаєте, капітане, наказ фюрера. Для прикладу його треба скарати.
Клосс замовк. Він подумав про Симону, маленьку француженку, яка працювала в казино дивізії і вже тривалий час приятелювала з Калертом. Вони сподівалися дотягти до кінця війни…
Клосс пройшов уже майже всю Дьоберітцштрассе і нарешті побачив номер шістдесят чотири. Невеличкий дерев’яний будиночок з квітником, металева табличка з прізвищем власника. Він прочитав: “Томаля”.
Двері відчинив сивий чоловік років під шістдесят, його обличчя здалося таким своїм, рідним, що Клосс, всупереч інструкції, сказав першу частину пароля по-польському:
— Це ви відвідуєте в Берліні тітку Елізу?
— Авжеж, — тихо відповів Томаля. — Тітка Еліза мешкає на Александерплаці.
Він завів Клосса до невеличкої кімнати, яких Клосс бачив сотні в тутешніх селах і містечках. Гаптовані килимки, єдвабні подушки, вишивані написи. Лише ікона матері божої з Ченстохова на стіні контрастувала з цим по-німецькому міщанським інтер’єром.
Томаля поставив на стіл пляшку і дві чарки. На Клосса позирав ще трохи з недовірою, по-селянському хитрував і не відразу перейшов до справи.
— Добре, що ти є, — ствердив нарешті хазяїн. З самого початку він звертався до Клосса на “ти”. — Завтра починаємо операцію “Дубове листя”.
— “Дубове листя”, — повторив Клосс, — що це за операція?
— Тобі не казали? — В голосі Томалі знову забриніла недовіра.
Клосс спокійно прикурював цигарку.
— Я тут з учорашнього дня. — Він теж уважно оглядав Томалю. Його досвід підказував, що в конспірації найнебезпечніше є налагодження нових зв’язків. Томаля відразу, викликав довіру, але Клосс був насторожі,
— Операція “Дубове листя” планується вже кілька тижнів, — пояснював тим часом Томаля. — Треба захопити міст на Резі на початку наступу і втримати його до підходу наших частин. Не можна допустити, щоб німці знищили міст.
— На кого покладено виконання цього завдання? — запитав Клосс.
Томаля довго мовчав.
— Післязавтра о четвертій ранку на західній околиці лісу Вайперт висадиться десантом загін наших парашутистів, — сказав він нарешті. — Я проведу їх через ліс до Форбурга. Коли почнеться наступ, вони нападуть на німецьку охорону біля мосту.
Клосс схопився із стільця. Він швидкими кроками ходив по кімнаті. Через ліс Вайперт! Збожеволіли! Адже в цьому лісі розташувався бронетанковий гренадерський полк!
— Операцію треба негайно відмінити! — вигукнув він. — І змінити плани!
Томаля, нічого не розуміючи, дивився на нього.
— Чому?
— Навіть миша не прошмигне через ліс Вайперт.
— Сьогодні ще в ньому нікого не було. Цю інформацію я сам передав.
— До сьогодні, — сказав Клосс.
Томаля потягся до чарки. Рука його тремтіла.
— Я вже нічого не можу зробити.
— Хочеш, щоб хлопці загинули?
— Я вже нічого не можу зробити, — повторив він. — Бачиш, зв’язківець, скинутий місяць тому з рацією, сидить десь у Добжице. Навіть я не знаю, де саме.
— Як це — не знаєш? У тебе нема з ним зв’язку?
— Лише через нашу людину в Добжице. Звуть його Вайс. Він приїздив сюди раз на тиждень. Проте зараз дороги перекриті, проїзду нема…
— До цього Вайса треба негайно когось послати. Ти знаєш, де його шукати?
— Адресу я знаю. Власне… — Клосс розумів, що Томаля не має права називати йому ту адресу, але ситуація була виняткова. — Байтценштрассе, двадцять вісім.
— Треба негайно когось послати. Це якихось двадцять з гаком кілометрів.
Томаля мовчав. Лише зараз Клосс помітив, що старий украй змучений. Під очима синці, губи пересохли. “Він тягне з останніх сил”, — подумав Клосс.
— Скільки та які є в тебе люди? — запитав лагідніше.
— Всі нові, — сказав Томаля. — Тільки нові. Колись тут мешкало багато поляків, — раптом заговорив він швидше, — ціла Добжицька вулиця — самі поляки. Не дочекались. Я теж, мабуть, не дочекаюсь.
— Які в тебе люди? — повторив Клосс.
— Янка. Полька, що працює в сусідів. Сусіди вже повтікали. Онук мій Ервін. йому оце шістнадцять минуло. Є ще кілька хлопців з Польщі, яких вивезли сюди на роботу, але я не встигну їх так швидко попередити.
— Розумію. — Клосс ходив по кімнаті. Зупинився перед груповою фотографією.
— Тутешні поляки, — тихо сказав Томаля. — З тих, що на фото, лишився тільки я… Може, в концтаборі хтось виживе.
— Не треба було зберігати це фото. І в усякому разі — не треба було вішати його на помітному місці, — сухо пояснив Клосс. Сів навпроти Томалі й теж відчув утому.
“Ще два місяці, — подумав він, — може, три…”
— Треба послати Янку і твого онука, — сказав і поглянув на старого. — Нема іншого виходу. Хай ідуть до Дьоберітца, тобто до Добжице, — виправився, — двома різними шляхами. Хтось із них мусить дійти. Ще сьогодні. Вайс устигне передати повідомлення.
— Ервіну шістнадцять років, — шепнув Томаля. — Янці трохи більше…
— Розумію. Але зробиш так, як я сказав. Пам’ятай, що, коли ми не попередимо, наші парашутисти загинуть у лісі Вайперт, а німці встигнуть висадити міст.
— Їх зараз гукнути?
— Потім покличеш. Вони не повинні бачити мене. Як ми довідаємося, що попередження передано і операцію відмінено?
— Двічі на день — о сьомій тридцять ранку та о дванадцятій вечора в діапазоні п’ятнадцяти мегагерц наші передають дев’ять тактів Полонеза ля-бемоль мажор Шопена.
— Що це означає?
— Полонез — буде операція. Нема полонеза — операцію відмінено.
— Ясно.
— Ну гаразд. Якщо наш загін не прибуде, як врятувати міст?
— Подумаємо, — сказав Клосс. — У рапорті треба запропонувати інше місце висадки. — Він вийняв з планшета карту й довго її вивчав. — Може, на південь від Форбурга. Від Осєка, — виправився він знову.
Томаля протер окуляри.
— Очевидно, можна, — сказав він. — Якщо там чисто.
На вулицях і полях, ще вкритих снігом, завис туман. Клосс зупинився, оглянувся, це вже була звичка, закурив. Врешті, він збагнув, що його вразило: тиша. Гармати на сході мовчали. “Це, мабуть, означало, — подумав він, — що завтра чи позавтра… Авжеж, найпізніше позавтра, за кілька годин після приземлення парашутистів, приземлення, якого не можна допустити…”
Тимчасове приміщення казино штабу дивізії розташувалося в палаці у напівпідвалі: щоб до нього втрапити, треба було зійти сходами вниз із просторого холу, де постійно чергували офіцер і два сержанти. Генерал Пфістер особисто вибирав приміщення для казино. “Місце, де їдять офіцери, — повторював він, — має бути охайне та приємне”. Про охайність казино дбала, власне, Симона.
Калерт познайомився з нею, коли дивізія стояла у Франції, і вблагав генерала, щоб він дозволив йому взяти дівчину з собою і дати їй роботу в штабі дивізії. Ця красива брюнетка з великими очима вразила Клосса. Вона, здавалось, нікого, крім Калерта, не помічала: до всіх ставилася з однаково байдужою, сухою чемністю, з якою вони зустрічалися в невеличких кав’ярнях та бістро Парижа. Вони звикли до цієї дівчини, навіть полюбили її по-своєму, а начальник штабу — набагато інтелігентніший офіцер, ніж його керівник, — сказав якось, що ця дівчина, яка у такий пекельний час вважає, що з усіх справ на цьому світі лише кохання має вагу, є в дивізії чимось на зразок амулета. Калерт, з яким Клосс подружився, — якщо слово “дружба” можна тут вжити, — сказав, що з Симоною вони ніколи не говорять про війну. Ніколи не сперечаються, хіба що тільки з приводу того, де потім вони житимуть — у Парижі чи на його батьківщині у Відні. Не буде ніякого “потім”: Пфістер дав наказ розстріляти Калерта, і Клосс знав, що на скасування цього рішення годі сподіватись.
Коли, повернувшись від Томалі, Клосс зайшов у казино, там було порожньо. Симона стояла біля стойки й витирала чарки. Вона робила це вправно, швидко, ніби нічого, крім цих чарок, її не цікавило.
Клосс сів до столу, вона негайно підбігла, несучи порцію гуляшу.
— У мене для вас є дещо із Франції, — сказала вона. Налила чарку і відразу сховала пляшку під прилавок. Симона стала поруч з Клоссом.
— Ви сідайте.
— Ні, спасибі, — шепнула вона. Ніколи, працюючи в казино, Симона не сідала до столиків. — Пане капітане, — почала вона кострубатою німецькою мовою, раптом перейшла на французьку і заторохтіла своїм паризьким діалектом, ковтаючи закінчення й цілі слова. — Пане капітане, скажіть, бога ради, що вони хочуть з Рольфом зробити?
Клосс мовчав. Він розумів, що повинен їй це сказати, але не наважувався.
— Гансе, — шепнула вона. Симона знала його ім’я, але до Клосса зверталася так уперше. — Гансе, — повторила Симона, — я чула, як Зіберт, ад’ютант генерала, говорив, що його розстріляють. Це правда?
Він мовчав.
— Благаю — це правда?
— Так, Симоно…
— Треба щось зробити, — це був мало не крик. — Треба йому допомогти, просити генерала. Він не схотів мене прийняти. Вони не повинні його розстріляти… Зробіть щось, пане капітане, негайно зробіть щось!
Клосс подумав про тих, кого розстрілювали у Франції і розстрілювали у Польщі. Він не міг допомогти Калертові й не хотів брехати.
— Я безсилий, Симоно, — сказав він. — Я намагався… — Голос йому урвався.
— А Рольф вважав вас своїм другом. — Вона сказала це по-німецькому і відразу перейшла на французьку. — Ви ставитеся до мене з погордою? Ви гордували і Рольфом, і мною. Француженкою, що пішла за німця! Я пішла за німця, — крикнула вона, — і нічого мене, крім нього, не цікавить. Він не повинен загинути, ви чуєте? Ця проклята брудна війна не повинна забрати його від мене!
Клосс мовчав.
— Ви незворушний і холодний, як усі пруссаки, — вона заплакала. — А я гадала…
На порозі казино з’явився Куссау. Він зметнув руку в гітлерівському привітанні і з неприхованою іронією подивився на Клосса й Симону.
— А він? — спитала вона раптом. — А може, він захоче допомогти?
— Це безнадійно, Симоно, — твердо сказав Клосс.
Вона, звичайно, не повірила. Незабаром Симона вже підходила до столика есесівця, несучи на таці чарку й ту саму пляшку французького коньяку, яким частувала й Клосса. Вона зупинилася поруч з гауптманом Куссау, як нещодавно спинялася біля Клосса. До нього долинали уривки їхньої розмови, м’яка, школярська німецька мова Симони й тверда берлінська вимова есесівця.
— У мене величезне прохання, капітане, величезне, — говорила Симона. — Ви знаєте, очевидно, що йдеться про Калерта. Лише ви можете мені допомогти.
— Ми поговоримо про це, — Куссау зручно розлігся на стільці, — поговоримо, дитинко. У тебе є щось краще за цей гуляш? Може, сосиски? Учора ти нам давала чудові сосиски з гірчицею.
— Для вас є.
Вона зникла за перегородкою буфету, а Куссау вищирив зуби, посміхнувшись.
Клосс підвівся. Що б він зробив зараз, це підійшов би до Куссау й сказав, аби й Симона почула: “Не дури дівчину. Адже добре знаєш, що Калертові ніхто не допоможе і сам усе зробив, щоб його розстріляли”. Та він мовчав, мусив мовчати. Гостра сутичка з Куссау ризикована, це ускладнило б виконання доручення, а Клосс уже навчився стримувати себе, на війні не існує нічого, крім того, що служить війні. А проте…
Симона принесла сосиски. Куссау ковтав їх, намащуючи гірчицею. Француженка стояла поруч.
— Ще одну чарку коньяку, — сказав Куссау. — А про Калерта, дитинко, поговоримо згодом. Згодом, у мене в кімнаті. Якщо, звісно, ти матимеш бажання.
Клосс вийшов.
Кімната Клосса була на третьому поверсі в кінці коридора. Через вікно він бачив річку Регу, міст і узлісся. Далеко на обрії спалахували блискавиці. Там був фронт. Якщо вдасться зберегти цей міст, думав Клосс, бронетанкові частини відразу вийдуть на оперативний простір, опиняться в тилу Pommern Stellung,[3] вийдуть до моря. Як оцінює ситуацію генерал Пфістер? Коли він дасть наказ висадити міст? Якби він смертельно не боявся Гіммлера, то, безперечно, наказав би знищити міст раніше, але тоді він відрізав би відхід німецькому авангарду, що перебуває на тім боці річки. Може, він уже пожертвував ними? Він знає, що на рубежі Реги не втримається, але розуміє також, що наступ треба стримувати.
Він подивився на годинник. Маленька стрілка майже добігла до цифри вісім. Клосс увімкнув радіо, знайшов потрібну хвилю: якусь часину він чув лише тріскотняву, потім крізь шум і гурчання прорвалися перші такти Полонеза ля-бемоль мажор. Йому здалося, що вони звучать надто голосно, що музика лунає в усіх куточках палацу. Вимкнув радіо. Отже, повідомлення ще не дійшло Не могло дійти. Янка та Ервін вийшли три години тому, у Добжице будуть найраніше опівночі, а коли Вайс устигне передати доручення радистові? Встигне. Він стягнув сорочку і впав на ліжко. За кілька хвилин прокинувся від стуку в двері. На порозі стояла Симона.
— Я прийшла, — сказала вона. На ній була вечірня сукня, в якій вона ніколи не з’являлась у казино.
Він схопився з ліжка.
— Сідайте, Симоно… Я зараз…
— Я сяду поруч з вами, — блідо всміхнулася вона. Зажурила. Він побачив її обличчя дуже близько, коли подавав вогонь.
— Я могла піти до вас або до нього, — шепнула вона. — Я знаю, що ви не любите наражатися, знаю, що це небезпечно, та якби ви справді схотіли… Може, варто спробувати… — додала вона. Клосс помітив, що Симона насилу стримує сльози, губи її тремтять, і коли всміхнеться за хвилю, то здобуде над собою величезну перемогу. Клосс знав цьому ціну.
— Симоно… — почав він і відразу зрозумів, що вона не повірить нічому з того, що почує від нього.
— Може, варто спробувати… — повторила Симона. — Він сидить у підземеллі, я просила, щоб мене до нього пустили, щоб я могла побачити його. Гансе! Ти не відмовиш?.. Ти любив Рольфа, і я тобі теж трохи подобаюсь.
— Симоно, — сказав він твердо. — На що ти від мене сподіваєшся? На співчуття?
— Ні, — гостро кинула вона. — Не співчуття. На це я не сподіваюсь. Я знаю, що даремно нічого… Я ладна… Адже ви не повинні вбити його! Це неможливо! Це абсурді Безглуздя! Нащо Рольф має гинути? Я ніколи не повірю… Якщо не можна його звільнити, дайте йому втекти… Гансе! Адже…
— Спробуй добитися до генерала, Симоно. І не покладай великих надій, — це він мусив їй сказати.
— Ти відмовляєш?
Клосс мовчав.
— Відмовляєш, — повторила вона. Схопилася з ліжка. — Ти пошкодуєш! Ви всі пошкодуєте! За річкою стоять росіяни!
— Ні, — заперечив він. — За річкою стоять поляки, Симоно.
— Все одно! Тоді ви благатимете про співчуття. — Вона вийняла пудреницю, витерла сльози і, не поглянувши більше на нього, вийшла з кімнати.
Клосс тихо прочинив двері у коридор і став на порозі. Куссау жив на цьому самому поверсі, через кілька кімнат. Симона зупинилася перед дверима есесівця, постукала, зайшла… Клосс чекав. Закурив, вимкнув світло й сів біля прочинених дверей. Йому не хотілося спати: заграва на сході поблідла, гармати замовкли. Симона не вийшла з кімнати Куссау.
Наказ Клосса іти двома різними шляхами виявився практично нездійсненним. До Добжице, щоправда, було дві дороги — шосе й путівець через ліс Вайперт, але в лісі стояв гренадерський полк. Тому-то Янка та Ервін вирішили йти по шосе — звичайно, не разом: Ервін вирушив перший, за годину пішла Янка. Томаля навчив їх називати пароль і змусив визубрити повідомлення. Поцілував онука, руки йому тремтіли, він говорив через силу.
— Твоя мати померла, — шептав Томаля, — батько… молімося, щоб він повернувся. Будь обережний…
— Нічого зі мною не станеться, дідусю. — Він здавався надто самовпевненим. У мундирі гітлерюгенду він анічим не відрізнявся від тисячі хлопчаків, що марширували й горлали на вулицях. Ервін поклав у рюкзак хліб і одну зміну білизни, на Добжицькій вулиці відразу приєднався до натовпу біженців, що сунули зі сходу безперервним потоком.
Біженці йшли повільно й мовчки. їх пойняли розпач, жах і ненависть, вони озиралися на схід і бачили там лише заграви над обрієм. І ще бачили своїх солдатів у касках, гармати й кулемети, але перестали вже вірити, що є сила, яка затримає навальний наступ зі сходу.
Невдовзі Ервін помітив, що своїм вбранням він вирізняється в юрмі біженців. Хлопців його віку було небагато, а чоловіки переважно літні, одягалися лише в цивільне. Ніяких мундирів, ніяких членів партії, СА. Сіра, одноманітна маса. На Ервіна зиркали з недовірою, дехто зітхав, дехто відводив очі. Хлопець прискорив ходу. Хотів пробитися до голови колони, бо розумів, що він повинен швидше дістатися до Дьоберітца. Досі дідусь нічого не доручав йому: навчив тільки польської мови, розповідав історію Польщі та історію їхньої родини. Ервін жив у роздвоєному світі, між школою й домівкою, гітлерюгендом та дідусем, читав лише по-німецькому, бо ніяких польських книжок, окрім біблії, вдома не тримали, і мав друзів, що святкували перемоги, які його не цікавили. Він знав, що його батько у вермахті, а коли надійшло офіційне повідомлення, що єфрейтор Ганс Томаля, загинув безвісти, дідусь шепнув, що Янек “уже, напевне, в наших”. Батько був одночасно Гансом і Янеком, він сам, Ервін, був то німцем, то поляком.
Однак усе польське було минувшиною, історією, трохи казкою, а дійсністю була Німеччина, і тільки тепер, коли світ несподівано перемінився, усе, що він чув і знав, набрало реальних форм. Виявилося, що дідусь, спокійний, літній мужчина, який підписувався “Thomala”, вже багато років боровся за те, щоб тут була Польща і щоб він, Ервін, міг говорити й думати своєю рідною мовою. Ервін не знав і не уявляв собі, якими є т і, що прийдуть сюди. З цими, що тікали зараз на захід, він прожив усе життя. Ідучи дедалі швидше, він думав про Ельзу, п’ятнадцятирічну дівчину, яка з родиною вже вийшла з Осєка і, ймовірно, перебуває десь тут, у цій колоні, але він не сподівався її зустріти.
Морок густішав, Ервін уже наближався до голови колони, до возів, у які були запряжені змучені коні, коли зненацька йому вдарило в очі світло прожекторів. Воно вихоплювало з темряви людські обличчя, нишпорило у візках і придорожних чагарниках. Ервін схаменувся надто пізно. На розпутті зупинилися вантажні машини, жандарми в касках перекрили дорогу. Він хотів стрибнути вбік, але світло вже намацало його: Ервін заплющував очі, почуваючи себе беззахисним і безпорадним.
— У мене немає однієї легені, — скиглив якийсь чоловік. — Люди добрі, я ж не підніму зброю. Я не можу ходити.
— Ми тебе довеземо, — сміявся жандарм. Він заштовхував чоловіків на вантажну машину, а його колега рахував нещасних…
Ервін зупинився перед ним і зметнув уперед руку.
— Хайль! — легковажно сказав жандарм. — Цей хоч у мундирі. Як тебе звуть?
— Ервін Томаля.
— Куди йдеш?
— До Дьоберітца, до дядька.
— Скільки тобі років?
— Шістнадцять.
— Гаразд. Годишся. Твої однолітки вже воюють.
— Дядько хворий… — спробував одкараскатись Ервін.
— До вантажної машини! — загорлав жандарм, і хлопець слухняно поліз на машину. Чи була нагода втекти? Ервін весь час думав про це. Але надто великий ризик. Якби побачив їх раніше, якби одразу стрибнув убік…
Вантажна машина рушила. Вона мчала вздовж колони біженців на схід, минула Форбург, або Осєк, перехопилася через міст на Резі й посунула через ліс у напрямі фронту.
— На бойню, — сказав якийсь чоловік. — Так, на бойню…
Ервін думав про Янку. Може, їй удасться? Адже дівчат не чіпають.
Тим часом Янка йшла в чужому натовпі, дбаючи лише про те, щоб бути однією з біженок, нічим не різнитися від них, занадто не поспішати, нікого не випереджати… Вона зірвала з сукні й плаща літеру “П” і шкодувала тільки, що не взяла з собою хоч якийсь багаж, бодай рюкзак, бо всі були нав’ючені, тягли валізки й клунки. Подумки повторювала слова повідомлення, щоб нічого не забути: “Ліс Вайперт зайнятий, висадка неможлива, пропоную інше місце…” Треба дійти з цим донесенням до Ганса Вайса, Баутценштрассе, двадцять вісім. Ганс Вайс. Вона озирнулась і побачила заграву на сході. Ще кілька годин тому Янка сподівалася, що піде на схід і незабаром повернеться до Любліна, а тим часом вона чимчикує на захід у юрмі жінок і дітей, які по-справжньому вперше за всю війну скуштували почім фунт лиха. Янка йшла легкою, невимушеною ходою, коли нараз відчула на собі чийсь пильний погляд… Отже, вона таки вирізнялася в цій юрмі! Якась жінка штовхала поперед себе чималий віз з полотняним дашком.
— Ти сама, дитино? — запитала вона.
— Мої попереду, — відповіла Янка. Її не дуже зграбна німецька мова не впадала в очі.
— Допомогла б трохи!
Янка впряглася у віз поруч з жінкою. Йшли бруківкою, тепер вона справді була однією з біженок, ніхто на неї не дивився, вона спотикалася й напружувала м’язи, мовчки, як усі в цій колоні.
Зупинилися. Десь далеко спалахнули смуги світла, чорна вантажна машина загальмувала на узбіччі.
— Хоч відпочинемо, — сказала жінка.
— Я краще до своїх повернуся, — шепнула Янка.
— Допоможи ще, — попросила жінка. — Вони далеко не підуть. Усі зустрінемося в Дьоберітці.
Аж тут з-під полотняного накриття візка вигулькнула маленька дівчинка. Вона продерла очі і, коли промінь світла вихопив на мить з темряви обличчя людей, подивилася на маму і Янку.
— Мамо, — гукнула вона, — а що тут робить ця полька? Вона у Гінтерів служила…
— Полька?! — причепилася жінка до Янки. — Отже, ти полька? Чому ти не хочеш допомогти? Де твоє тавро?
— Я…
— На своїх чекаєш? — Утома й зненависть вилилася в крик. — Придивляєшся до нас, радієш, що ми гинемо?
З вантажної машини, що стояла на узбіччі, виліз жандарм.
— Сюди, сюди! — гукнула жінка. — Полька!
Жандарм біг до них. Янка, не думаючи, штовхнула жінку, перескочила через рів і побачила перед собою чорну стіну лісу. По ній ковзнуло світло прожектора. Коли добігла до перших дерев, почула сухий тріск автоматної черги й голосну німецьку лайку. Вона не відчувала страху, лише серце калатало і піт заливав очі. Земля була грузька, Янка ледве витягала ноги, гілки били по обличчю: жандарми були вже на узліссі, світло ліхтариків зблискувало між деревами. Янка несподівано послизнулась і впала в яму із сухим листям. Затамувала подих. Вони йшли повз неї, в глиб лісу.
— Проклята полька! — почулося.
Пройшли. Через кілька хвилин вони повернулися до шосе, далеко обминувши її яму, змучені та байдужі. Рух на дорозі був уже не такий інтенсивний, коли-не-коли чувся гуркіт мотора, минали години, і лише удосвіта вона почула грім гармат, що долинув далеко зі сходу. Янка засинала і відразу прокидалась, у неї не було годинника, вона не знала, скільки минуло часу…
Рушила, коли з темряви виступили силуети дерев, між якими виблискувало шосе. Ішла узліссям, там було безпечніше. Раптом ліс скінчився, Янка вийшла на луку й побачила попереду Добжице. На шосе — ані душі. Лише при вході в містечко стояло двоє молодих солдатів вермахту. Вона пройшла повз них — серце калаталося — і її не затримали, Янці навіть здалося, що вони вдали, ніби нічого не помічають. Після ночі, проведеної в лісі, вона мала жахливий вигляд: подерта й пожмакана сукня, скуйовджене волосся…
Нарешті вона була в Добжице. Йшла безлюдними вуличками, на яких чого лишень не було — ганчір’я, поламані стільці, етажерки, купи паперу тощо. Деякі будинки були відчинені навстіж — господарі пішли з них. На кожному розі читала таблички. Баутценштрассе? Не уявляла собі, де може бути ця вулиця.
Літня жінка несла на плечах клунок. Коли Янка запитала в неї, куди йти, жінка поставила клунок на землю й уважно оглянула дівчину. Баутценштрассе? Авжеж, була така вулиця. Вона сказала: “була”.
— Підете прямо, а потім ліворуч…
Вже здалеку Янка побачила ряд спалених будинків, кілька хвилин ішла повз них. А двадцять восьмий номер?.. Ні, цей триповерховий будинок уцілів. Ворота відчинені. На другому поверсі Янка помітила мідну табличку з прізвищем “Ганс Вайс”. Знайшла! Причепурилася й передихнула, потім натисла на кнопку дзвінка. Так, як казав старий Томаля: три короткі, один довгий…
Їй відчинив чоловік у чорному мундирі. Перш, ніж вона встигла щось промовити, відскочити або кинутись навтьоки, він втяг Янку до передпокою. Інший, з пістолетом у руці, вже чекав у дверях.
— Еге ж, гарна пташка? — зайшовся він сміхом. — Я знав, що хтось прийде.
Її заштовхнули у невелику кімнату. На підлозі серед викинутої з шафи білизни, книжок і паперів сидів літній чоловік, його обличчя було в крові.
— Ну, пане Вайс, — сказав гестапівець з пістолетом, — тепер ти почнеш говорити. Хто ця панночка?
Вайс мовчав.
Другий німець, у мундирі штурмбанфюрера, підійшов до Янки і дулом пістолета провів по щоці дівчини.
— Послухай, моя маленька… Мене звуть Кнох. Запам’ятай це прізвище, бо якщо протягнеш кілька тижнів, то й уві сні повторюватимеш його. Запам’ятала?
— Авжеж.
— Як тебе звуть?
Янка мовчала.
— Як тебе звуть? — гаркнув він. — І кажи негайно, хто послав тебе.
Янка заплющила очі, і їй здавалося, що вона знову в лісі. Падає в яму, яка дуже глибока. Вона не відчула навіть удару, що кинув її на підлогу.
Клосс подивився на годинник, наближалася одинадцята ранку. По шосе знову сунули біженці, вони неохоче одводили візки на узбіччя, даючи дорогу мотоциклу. Клосс їхав поволі, а діставшись до лісу, повернув убік, вузенькою стежкою заглибився в гущавину. Вимкнув зчеплення. Тут його, мабуть, ніхто не бачить. З внутрішньої кишені плаща дістав таблички з номерними знаками. Клосс вирішив бути гранично обережним: він усвідомлював, що гра ризикована, а ставка дуже висока. Якщо хто у Добжице навіть запише номер його мотоцикла, то не зможе цим скористатися. Клосс змінив таблички, справжні сховав у кишені й поїхав назад до шосе. Він має бути в Добжице якнайраніше, має знайти Вайса, бо якщо явка провалилася або повідомлення не можна передати, треба буде… Клосс уже мав план. Але спочатку треба все з’ясувати. Чому не дійшли зв’язківці? Затримали на дорозі? Не застали Вайса? Він ще мав надію, коли вранці о сьомій тридцять настроював рацію на хвилю п’ятнадцять мегагерц. Клосс чув шум і потріскування і подумав: не буде полонеза, але вже за кілька секунд долинули знайомі звуки. Операцію не відмінено! О четвертій ранку парашутисти приземляться на захід від лісу Вайперт і неминуче зіткнуться із солдатами гренадерського полку. Німці висадять міст. Ні, цього не можна допустити! Він мусить діяти сам.
Добжице вже були за межами дислокації їхньої дивізії, отже, для виїзду потрібен дозвіл. Він саме міркував над цим, коли фельдфебель покликав його до генерала.
У Пфістера вже зібралися офіцери: Куссау, обер-лейтенант Вальтер, капітан Келлер, був також командир охорони мосту майор Фогель. Генерал схилився над картою.
— На мою думку, ворог наступатиме найближчими днями, — сказав він. — Може, навіть у найближчі години. Фюрер надає величезної ваги резькому рубежеві… Я отримав наказ: ні кроку назад. — Він глянув на своїх офіцерів. Вони стояли нерухомо, жоден з них не збирався виступати. Тільки Куссау схвально кашлянув.
Клосс дивився через вікно на міст і марно намагався придумати, як вмотивувати виїзд до Дьоберітца? Нічого не міг він вигадати: дуже сумнівався в тому, що генерал дозволить виїжджати зі штабу. Але виявилося, що він даремно хвилювався. Спочатку Пфістер повторив наказ командирові саперів Фогелю: “Міст висаджувати за моїм розпорядженням — отримаєте його, коли ворожі танки безпосередньо загрожуватимуть передмістю”. Отже, він не вірив серйозно у те, що можна утримати рубіж Реги. Потім генерал відпустив Фогеля і зробив те, чого Клосс не сподівався: він наказав Вальтерові, Келлерові, Куссау та Клоссу виїхати на інспекцію до підрозділів дивізії. Клоссові випав гренадерський полк у лісі Вайперт. Ліс Вайперт! Західний добжицький напрям. Звісно, він не мав права робити гак до Дьоберітца, але доводилося ризикувати. Підроблені номерні таблички вже готові: він хотів їх знищити напередодні, бо небезпечно возити з собою такі речі, але не встиг. Пости на шосе записують номери… Ніхто не повинен знати, ідо він був у Добжице.
Клосс ще зайшов до казино поснідати. Куссау саме допивав чай. Симона стояла поруч. Долинули уривки їхньої розмови.
— Прийдеш сьогодні, — сказав Куссау.
— Що з Рольфом? Зараз треба йти до генерала. Адже ви обіцяли…
Куссау відсунув склянку, підвівся і розреготався.
— Ти гарна дівчина, Симоно… Напрочуд гарна. Мене тобі мало?
— Ні, — крикнула вона, — адже…
Проте він не слухав. Кивнув Клоссові й пішов з казино. Симона мовчки подала тарілку супу. Клосс їв швидко, гаряча рідина обпікала губи. Вона стояла біля буфету, зосереджена й нерухома. Що він міг сказати їй? Що вже нема на що сподіватись, що Куссау обдурив її?.. Клосс мовчки вийшов. Часу було обмаль. Хотів ще забігти до Томалі, потім заїхати до лісу Вайперт, подивитись на гренадерський полк, знову повернутись на шосе… і — на Добжице. Скільки треба Вайсові часу, щоб передати повідомлення?
Томаля нічого не знав. Він був неголений, очі позападали, постарів на кілька років за цю ніч.
— Мені не треба було його посилати, — сказав він тихо. — Не треба. Тепер у мене нікого не лишилося.
Клосс хотів його втішити, але він тільки махнув рукою.
— Я не втрачаю надії, — сказав Томаля. — Життя привчило мене до найгіршого, і я ніколи не втрачаю надії. Облишмо це. Одне з двох: або Ервін і Янка не змогли дійти до Добжице, або Вайс провалився…
— Це треба з’ясувати, і тому я їду до Добжице, — повідомив Клосс.
— Ти?
— Так. Пароль і адресу.
— Ти не повинен цього робити.
— Доводиться.
— Уже нічим не зарадиш. Вони будуть о четвертій ранку.
— Операція не повинна провалитися. Слухай-но, якщо я знайду Вайса і якщо він не провалився, то ще можна встигнути попередити їх, а коли цього не вдасться зробити…
— Ти сам провалишся.
— Не провалюся, — твердо сказав Клосс. — Не можу собі цього дозволити. В кожному разі я сюди повернусь. Мобілізуй принаймні чоловік п’ять поляків — з тих, що вивезені сюди на роботу. Розумієш? Зможеш?
— Зможу. Що їм робити?
— Чекати мене у тебе вдома. Це мають бути надійні люди: не виключена можливість, що я розкриюсь перед ними, якщо Вайса нема. — І додав: —Я розкриваюся тільки тоді, коли нема іншого виходу. За весь час моєї роботи це сталося лише один раз. А тепер — пароль і адресу.
Клосс під’їздив до Добжице. На шосе знову юрмилися біженці, а машини, що йшли зі сходу, відпихали їх на узбіччя. Везли поранених. їх випереджали мотоциклісти, і лише коли-не-коли з’являлися із заходу бронетранспортери. Клосс, лавіруючи у цій товкотнечі, під’їздив до перехрестя. Він уже бачив Добжице, що розкинулося на рівнині. Дістав з кишені наказ про виїзд і уповільнив швидкість, коли проїздив повз жандарма, що зайшов у суперечку з якимось літнім чоловіком у тірольському капелюсі, який доводив, що має в Дьоберітці родину.
— 148-ма бронетанкова! — вигукнув Клосс.
Жандарм подивився на нього, але не встиг підняти руку. Клосс подумав, що номер він, мабуть, записав, але це не мало жодного значення. Клосс натис на газ і загальмував аж біля перших будинків містечка. Воно, здавалося, було безлюдне. Біля величезного будинку стояли машини, на які поліцейські та гестапівці вантажили скрині.
“Тікаєте, — подумав Клосс, — і ніколи вже сюди не повернетесь”. Він ще подумав, що, може, виконує зараз останнє своє завдання на цьому боці фронту.
За ринком було кілька вуличок. Клосс навмання виїхав на найширшу і зупинився на перехресті. Бо треба було когось розпитати, де ця проклята Баутценштрассе! Він побачив молодого хлопця в мундирі гітлерюгенду.
— Баутценштрассе?
— Так, — запопадливо відповів хлопець, показуючи ліворуч.
Тепер треба бути дуже обережним. Він, щоправда, припускав, що, коли Вайс і провалився, гестапівці не влаштовували засідку в його квартирі, їм-бо не до того зараз, але треба кожну дрібницю передбачити. Він їхав уздовж спалених будинків: здалеку помітив, що № 28 стоїть на розі якоїсь вузенької вулички. Клосс повернув на неї, поставивши мотоцикл проти муру. Мотора він не глушив. Коли зупинився перед входом до будинку — нічого підозрілого не помітив. Порожня спалена вулиця. Клосс піднявся на другий поверх — мідна табличка із написом “Ганс Вайс”. Дістав пістолет, зняв із запобіжника. Потім натис на дзвінок: двічі — коротко, раз — довго. Й одразу відскочив од дверей. Той, хто стоятиме на порозі, помітить його лише через кілька секунд.
Двері рвучко відчинилися. Клосс побачив молодого гестапівця з пістолетом у руці. Отже — засідка! Пастка!
— Що там, Франце? — почувся голос зсередини.
Клосс вистрелив. Натис на курок тієї миті, коли гестапівець його помітив. Франц і не зойкнув, а Клосс стрибнув униз. Другий гестапівець пальнув по ньому: куля його просвистіла над головою Клосса. Він на секунду повернувся, побачив його обличчя, узяв на мушку, але штурмбанфюрер — так, це був штурмбанфюрер — відскочив за двері.
“Він мене бачив”, — подумав Клосс. Скочив на мотоцикл і помчав безлюдною вулицею. “Тепер спокійно, — думав він, — треба вибратися з міста, обов’язково іншою дорогою”. Штурмбанфюрер уже здійняв галас. Скільки треба часу, щоб організувати погоню? Три, чотири хвилини… У квартирі Вайса, безперечно, встановлено телефон: машини вже вирушають, якщо, звичайно, є вільні… Припустімо, що є… Дали наказ постам: затримувати мотоциклістів. Може, кинути мотоцикл? Ні.
Зупинився, закурив, витяг з кишені карту. Тікаючи, не слід надто поспішати — такий був у нього принцип. Поспішають лише аматори. Даремно він сказав жандарму на шосе: 148-ма бронетанкова. Вони шукатимуть у дивізії. Зрештою, все одно шукали б: іншої частини тут нема. Звісно, згодом можна розраховувати на успішний наступ наших підрозділів, але зараз треба знайти дорогу, яку ще не перекрили. Де? Єдиний вихід: путівцем до лісу Вайперт. Клосс сховав карту, натис на газ; невдовзі він виїхав на широку алею, обабіч якої стояли вілли, мабуть уже покинуті, помітив ріденький ліс праворуч і луки, що тяглися до шосе.
“На шосе виїду вже в лісі”, — подумав Клосс.
Мотоцикл і жандарма він побачив несподівано, коли вискочив з-за повороту. Пересунув кобуру на живіт, розстебнув її. Чи є вже наказ у жандарма? Навряд, вони перш за все попередили пости на шосе. Жандарм ще нічого не знає, але якщо вимагатиме документи, треба стріляти. Німець курив цигарку, тримаючи автомат напоготові. Він помітив мотоцикл Клосса в останню мить і руки підняти не встиг. Клосс бачив його ще кілька секунд у дзеркалі, потім усе вкрила курява.
“А втім, слід було стріляти, — подумав Клосс, — хоч якби вистрелив, то вони напевно знали б, що я проїхав саме тут… Жандарм не міг роздивитися обличчя, хіба що номер зафіксував…” Клосс усміхнувся: нехай собі фіксує.
Він в’їхав у ліс і одразу повернув до шосе. За кілька хвилин побачив сіру від куряви дорогу, якою сунула нескінченна колона біженців.
У Томалі його уже чекали. Клосс поставив мотоцикл у дворі й не встиг ще постукати, як на порозі з’явився старий.
Вони зайшли до темного передпокою і стали поруч так близько, що Клосс відчував на обличчі його дихання.
— Там пастка, — сказав він сухо.
Томаля мовчав. Клосс поволі звикав до темряви: побачив очі Томалі — старий витер їх рукавом.
— Вони чекають, — сказав Томаля.
— Скільки? — запитав Клосс.
— Троє. Більше не вдалося знайти.
— Надійні?
— Я знаю їх кілька місяців. Вони виконують прості завдання, постачали інформацію. Один з Варшави, двоє з Кельців.
— Ти їм казав що-небудь.
— Ні. Лише те, що на них чекає серйозне завдання. Вони готові.
— Гаразд, ходімо.
— Отже, ти розкриєш себе?
— Доводиться. Слухай-но: якщо зв’яжешся з нашими, а я… а я залишусь на цьому боці фронту, цих трьох треба буде відіслати у глибокий тил і, хтозна, може, ізолювати до кінця війни… Це доконче потрібно.
— Я розумію, — сказав Томаля.
Він одчинив двері. Сонце, що хилилось на захід, осявало кімнату. Клосс, освітлений промінням, зупинився на порозі й побачив тих трьох з літерами “П” на сорочках — вони посхоплювалися зі стільців, онімілі, глибоко вражені Один з них кинувся до вікна, але його затримав владний голос Томалі:
— Стій! — І потім: — Зачини вікно. Обговоримо подробиці операції.
Клосс сів посеред кімнати, почастував їх цигарками.
Всі троє були дуже молоді, старшому ледве перейшло за двадцять років.
— Едвард Сасік, — відрекомендувався він. — З Варшави.
— Де ти працював?
Він знизав плечима.
— Трохи в слюсарному цеху.
— Підпільник?
— Десять місяців, — гордо відповів Едвард. — Я працював на заводі.
— На якому заводі?
— Як — на якому? Ми зброю робили.
Двоє молодших були односельцями: Томек Пакула і Болєк Скалка. Поза своєю кельцівщиною вони не показували носа, сюди їх пригнали нещодавно.
— Операція небезпечна, — сказав він. — Можна загинути чи попасти до рук ворога. Якщо хтось не хоче брати участь, то кажіть про це зараз.
Усі мовчали.
— О четвертій ранку трохи на захід від лісу Вайперт приземляться наші парашутисти. Вісімнадцять чоловік, на яких покладено завдання, що має надзвичайну вагу для успіху наступу: не дати німцям змогу висадити в повітря міст на Резі і втримати плацдарм біля мосту до появи наших танків. О шостій ранку їм треба бути біля річки. — Клосс зробив паузу. — Ви їх проведете через ліс Вайперт, де розташувався німецький бронетанковий полк…
— Як ти хочеш це зробити? — запитав Томаля. Він ще не знав плану Клосса.
— Є лише один спосіб. Провести їх як групу польських полонених. Хто з вас володіє німецькою?
Крім Томалі, по-німецькому трохи вмів Сасік.
— Ризиковано, — сказав Томаля, — дуже ризиковано.
Ніби Клосс не знав! Але хіба є інший вихід? Хто у фронтовій обстановці веде полонених до першого ешелону оборони? Звичайно, вони скажуть: до штабу дивізії.
Чи повірять пости в лісі Вайперт? Чи не вимагатимуть документи? Чи якийсь меткий гестапівець не зніме телефонну трубку?
Клосс спробував уявити собі цю дорогу серед замаскованих у лісі гармат другого ешелону. Якому німцеві спаде на думку, що хтось наважився на такий нечувано сміливий план?
— Є шанс, що пощастить. Великий шанс, — додав він.
Томаля знизав плечима. Обличчя в нього скам’яніло, здавалося, що він більше не помічає ні Клосса, ні хлопців.
— Якби й не було жодного шансу, — сказав Томаля, — я однак пішов би. А німецькі мундири? — несподівано запитав він.
— Зброя в тебе є?
— Два автомати у схованці та один пістолет.
— Вистачить. Мундири треба дістати на дивізійному польовому складі. І якийсь візок, що ним ви відвезете принаймні п’ять комплектів до місця висадки. Тих, хто хоч трохи вміє по-німецькому, переодягнете.
— Склад… мундири… Як ти хочеш це зробити?
“Як ти хочеш це зробити?” — Клосс нерухомо сидів на стільці й відчував, як його долає втома. Це був справді божевільний план. А на підготовку лишилися лічені хвилини.
— Склад обмундирування, — сказав він, — на бічній вуличці, попіл лісом. Охороняє його один вартовий. Головне — не натрапити на зміну варти.
Клосс подивився на годинник. Скільки ще в нього часу? Він був переконаний, що добжицькі гестапівці з’являться у штаб дивізії. Може, спочатку шукатимуть у полку та в місті? Якщо приїде той, що бачив його на східцях будинку, — повернення до штабу буде просто божевіллям. “Перевищенням меж дозволеного риску”, — як гарно кажуть у центрі. А проте він мусив повернутись. Мусив. Клосс подумав, що протягом чотирьох років служби він жодного разу не рятувався втечею. “Витримаю до кінця”.
Хлопці чекали. Чи могли вони уявити собі всю складність операції? Як вони доберуться до західної околиці лісу Вайперт? Доведеться йти вночі, штовхаючи попереду візок з комплектами німецьких мундирів і вдаючи біженців, а може, краще імітувати військовий патруль? Потім повернути до лісу, якомога далі на захід. Чекати…
Клосс підвівся.
— Ходімо, — сказав він. — Край Кобургштрассе є невеличкий гайок. Знаєте, де це?
— Знаємо, — відповів Томаля.
— Я під’їду мотоциклом, тоді ви…
Дивізійний склад обмундирування був, як звичайно у польових умовах, тимчасовий. Величезний намет, оточений низькою огорожею з колючого дроту. Напис: “Вхід заборонено”. Вартовий у касці ходив, покурюючи. Ставився він до тилової служби, як усі фронтовики, дещо несерйозно. Але Клосса на мотоциклі він побачив учасно, виплюнув цигарку й розтоптав її чоботом.
Клосс загальмував мотоцикл, не зупиняючи мотора.
— Курите на посту!.. — гаркнув він.
— Більше не куритиму, пане капітан…
Цієї миті з-за дерев вибіг Сасік. Жандарм, вирячивши очі на Клосса, не побачив його. Кілька секунд… Клосс натис на газ, і гуркіт мотора заглушив крик німця.
У наметі було темно. Ліхтариком Клосс освітив стоси ретельно складених мундирів.
— Сорочки, штани, кашкети, плащі. Не забудьте про пояси. Томаля, знайди плащ з нашивками фельдфебеля. Щоб він підійшов на тебе… Ти командуватимеш. Сміливість… Будьте сміливі, на питання відповідайте криком… У нас обмаль часу, щоб роздобути якісь документи.
Вони приміряли плащі, порпались у купах головних уборів.
— Мерщій! Це має бути схожим на бандитське пограбування. Доки рапорт дійде до штабу дивізії, мине кілька годин. Не хвилюйтесь — вони не встигнуть попередити пости у лісі Вайперт. Не додумаються.
Нарешті! Вони подалися узліссям до шосе. Клосс скочив на мотоцикл і лукою помчав до вулиці, паралельній Кобургштрассе. Він уже під’їздив до штабу. Проїхав через ворота у подвір’я палацу, знайомий вартовий козирнув йому, і цієї миті Клосс згадав про номерні знаки. Забув їх змінити… Отже, він таки припустився цієї безглуздої помилки! Врешті, кожний припускається помилки! Повернути назад? Пізно: здалеку побачив капітана Келлера, який зістрибнув з мотоцикла, махнув йому рукою і подався до палацу. Мовби знічев’я кинув оком по подвір’ю. Побачив чорний “мерседес” біля входу. “Вони вже тут, встигли поперед мене”, — подумав він.
Клосс зупинив мотоцикл біля самої стіни казино, зірвав таблички. Огледівся. Що з ними робити — не брати ж із собою! Зігнув їх та увігнав у землю під стіною, зарівняв чоботом місце. Він не помітив Симону, яка уважно стежила за ним з вузенького віконечка казино.
Два штурмбанфюрери з Добжице — Кнох і Леман — з’явились у штабі за кілька хвилин до повернення Клосса. Вони зробили все можливе, щоб знайти чоловіка, одягненого в офіцерський мундир вермахту, який попав у пастку, але вбив гестапівця Фріца Шальбе й утік. Обидва вони розуміли, що ставка висока, що вони натрапили на слід небезпечного ворога, найвірогідніше — розвідника, який носить німецький мундир. Розслідування у Добжице одібрали багато часу. Перші — щоправда, дуже скупі — дані повідомив хлопець з гітлерюгенду, якого Кнох зустрів на розі Баутценштрассе.
— Ти не бачив мотоцикліста в офіцерському плащі?
— Бачив, — відповів. Показав йому вулицю, але не запам’ятав точно чину і не звернув уваги на номер. Проте хлопець стверджував, що мотоцикліст лише один раз проїздив повз нього.
Довелося опитати всі пости на виїздах з міста. Вартові часто змінювалися. Кнох і Леман мали розмову з кількома жандармами. Звичайно, майже ніхто не виконав наказ записувати номери. “Наказ був досить розпливчастий, — пояснювали вони. — Власне, йшлося тільки про підозрілих”.
— Підозрілих треба затримувати! — гарчав Кнох.
Певна річ, вони бачили багато мотоциклістів. Леман записував інформацію, з якої нічого не випливало. Аж ось два рапорти — поста зі східного, форбурзького шосе і з дороги від Дьоберітца до лісу Вайперт — якоюсь мірою, здається, прояснили становище.
Жандарм зі східного шосе бачив мотоцикліста, який здалеку показав йому перепустку на виїзд і гукнув “148-ма бронетанкова”. Найвірогідніше, другий жандарм завважив того ж таки офіцера, що взагалі не зупинився біля жодного постового.
— Тобто як — не зупинився? — бурчав Леман. — Розкажете судові.
Обидва запам’ятали тільки окремі цифри номера: 3, 8 і 7. Та вже й цього було багато.
Негайно надіслано гестапівців до всіх полків 148-ї дивізії. Генерал Пфістер прийняв їх не дуже ґречно. Вони докладно пояснили суть справи, але не змогли викликати цим зацікавленості генерала.
— У мене в дивізії, — сказав старий пруссак, — нічого подібного статися не могло. Ми знаємо своїх офіцерів.
— А проте це сталося, — гостро заперечив Кнох. — Мотоцикл був, безсумнівно, із 148-ї. Ми знаємо деякі цифри номера: 3, 8. 7.
— Ну, то шукайте. У мене фронт на шиї!
— Пан генерал вважає, що нам треба звернутись до командувача фронту рейхсфюрера Гіммлера? — пошепки запитав Кнох.
Пфістер розм’як. Він викликав чергового офіцера й наказав назвати осіб, які протягом останніх годин користувалися службовими мотоциклами. Записи чергового були докладні: гауптман Келлерт, гауптман Клосс, обер-лейтенант Вальтер, гауптштурмфюрер Куссау.
— Куссау нас не цікавить, — відразу сказав Кнох, — а решту, пане генерал, викличте, будьте ласкаві, сюди.
— Я всіх викличу, — сухо сказав Пфістер. — Якщо є підозра. Куссау матиме рівні з усіма права. За годину, — додав генерал. — Зараз мені ніколи. Ви можете тим часом повечеряти.
Вони пішли насамперед оглянути мотоцикли. Клосс бачив, як вони виходили від генерала: він одразу впізнав Кноха і повинен був негайно залишити штаб. Які в нього шанси? На що він ще сподівався? Почастував чергового офіцера цигаркою й пішов униз, до порожнього казино.
А раптом Кнох його не впізнає? Він бачив його обличчя лічені секунди, Клосс був тоді у касці та великих захисних окулярах. Доводиться ризикувати, зараз не можна втекти, треба дочекатись, коли хлопці з парашутного десанту почнуть боротьбу за плацдарм біля мосту і розгорнеться наступ.
Симона стояла біля бару.
— Коньяк? — запитала вона байдуже. — Вечерю?
— Якщо можна, коньяк. Я пізніше поїм.
Вона поставила перед ним чарку.
— Пізніше? — перепитала Симона. — Ви вважаєте, що буде якесь “пізніше”?
— Не розумію.
— Черговий офіцер сказав мені, чого приїхали гестапівці з Дьоберітца.
— Справді? — Клосс неквапно пив коньяк. — Чого ж?
— Ви не знаєте?
— Ще ні.
— Я дивуюся з вашої витримки, — шепнула вона. — Хто ви насправді?
— Ми давно знайомі з вами, Симоно.
— Хтось убив гестапівця в Дьоберітці. Невідомий їхав мотоциклом. Його шукають. Якби довідались, що один офіцер, приїхавши до штабу, міняв номерні знаки, у них не лишилося б жодних сумнівів.
Отже, вона його бачила!
— Цікаво, — Клосс відсунув порожню чарку. — І що далі?
— Цей офіцер був не вельми обачний. Він втоптав таблички в землю тут, під моїм вікном. Я могла б їх показати, але номер я й так пам’ятаю: 3837. Збігається?
Він мовчав.
— Кажіть щось!
Він знизав плечима.
— Мені нема чого казати. Що ви хочете зробити, Симоно?
— Я не маю діла до вашої війни, — шепнула вона. — А як ви гадаєте: моя інформація — достатня ціна за життя Рольфа?
Він мовчав.
— Ну, то як ви гадаєте? Життя за життя. І квит. Так?
Він підвівся. Просити? Переконувати? Пояснювати, що нічого вона за це не дістане? Клосс подивився на її обличчя. Очі позападали, губи потріскалися.
— А потім? — запитав він. — Як з цим можна жити потім?
Цієї миті долинув шум моторів, недалекий вибух захитав підлогу.
— Вони вже тут, — шепнула Симона. — У них надійний свідок, чи не так?
“А якщо її застрелити? — подумав він. — Ні, я не зможу”.
Клосс почув, як хряпнули вхідні двері: на порозі з’явився штурмбанфюрер Кнох. Ще ближчий вибух, брязнуло скло.
Кнох подивився на Клосса, потім схопився за кобуру.
— Це ти! — заволав Кнох. — Руки…
Більше він нічого не встиг сказати. Клосс був меткіший. Він зробив два постріли. Кнох звалився на підлогу. Клосс підбіг до нього — гестапівець був мертвий. Обидва постріли влучили. Симона скам’яніла біля стойки, затулила рукою рота, змушуючи себе не кричати.
З казино Клосс побіг ще нагору: в кімнаті переховував деякі речі, що їх не повинні були знайти. Непроявлена плівка, шифр, мініатюрний фотоапарат… Потім треба якось перейти Регу.
Він був уже на другому поверсі, коли його перестрів черговий офіцер.
— Вас кличе генерал.
— Я прийду за п’ять хвилин, — сказав Клосс.
— Ні. Генерал сказав, що це пильна справа.
— Гаразд.
У коридорі з’явився сам Пфістер.
— Зайдіть до мене, Клосс.
“Сталося”, — подумав він і попрямував за генералом.
У кабінеті було затишно й тихо. Пфістер закурив цигарку, не почастувавши гауптмана.
— Зараз, — сказав він, — усі прийдуть сюди. Слідство веде штурмбанфюрер Кнох з Дьоберітца. Як ви гадаєте, чи ймовірно, щоб хтось з наших офіцерів…
Клосс мовчав.
— Завтра, найпізніше післязавтра почнеться наступ, — провадив далі Пфістер. — Я не можу припустити якийсь нелад у штабі. Ви розумієте?
— Аякже.
— Тому я вирішив, що ви як представник штабу візьмете участь у веденні слідства. Я повідомлю про це Кноха.
— Я серед підозрюваних.
— Дурниці, — сказав Пфістер. — Ви офіцер нашої контррозвідки.
На порозі з’явився ад’ютант.
— Офіцери чекають, пане генерал.
— Просіть.
Клосс, не питаючи дозволу, закурив цигарку. Вже для всього пізно. Він перевірив язиком, чи капсула з отрутою на своєму місці між зубами. У безвиході треба до цього приготуватись: рано чи пізно так повинно було скінчитись. “Нагородять посмертно, — подумав Клосс, — але в офіційному повідомленні не скажуть навіть за що. Так уже воно ведеться — про нас не говорять”.
Вони ввійшли. Попереду Леман, а за ним усі, хто протягом останніх годин користувався мотоциклом: Келлер, Куссау, Вальтер… Куссау був п’яний, на обличчі застигла посмішка, він ледь стояв на ногах.
— Де Кнох? — запитав генерал.
— Ось-ось прийде, — відповів Леман. — Я вже послав за ним.
— Починайте, — Пфістер нетерпляче подивився на годинник. — Ще одне… Від штабу участь у слідстві візьме гауптман Клосс. Він інформуватиме мене про результати.
— Як хочете, — байдуже сказав гестапівець. — Та я тим часом волів би перевірити, чи капітан Клосс не належить до тих…
— Починайте ж нарешті, — наказав генерал.
— Я хотів би почекати на Кноха. Він бачив ту людину.
— У мене замало часу. — Пфістер сів до письмового столу.
— Прошу, хай кожний з вас назве трасу, якою їхав сьогодні, — сказав гестапівець.
— Я був у лісі Вайперт, — перший озвався Клосс.
— А я їздив по підрозділах. — Куссау широко розставив ноги. — Я проїхав багато кілометрів і тому вкрай змучений.
— Прошу висловлюватись точніше… — втрутився Пфістер. Проте Куссау не встиг відповісти. До кабінету вбіг гестапівець, один з людей Кноха.
— Пане генерал, штурмбанфюрер Кнох загинув!
Генерал вискочив з-за столу:
— Як загинув? Під час нальоту?
— Ні, пане генерал. Його застрелено в казино.
— За мною! — вигукнув Пфістер.
Нема жодної можливості втекти… У залі вже юрмилися офіцери штабу дивізії. Леман поруч з Клоссом, капітан відчував на собі пильний погляд гестапівця.
На підлозі казино лежав Кнох. Над ним схилився штабний лікар. Побачивши генерала, він виструнчився.
— Смерть настала десять хвилин тому, пане генерал, — доповів він. — Два постріли. Обидва в серце.
Клосс лише зараз побачив Симону: вона ще стояла біля стойки, а поруч — гестапівець у чорному мундирі. Вона вже сказала? Ні, не схоже.
Гестапівець виструнчився.
— Вона повинна була бачити вбивцю, пане генерал.
— Призналась?
— Вона сказала, що скаже це в присутності пана генерала.
— Ну, нехай каже, — Пфістер навіть не подивився на Симону. Здавалося, він не помічав її присутності. Дівчина підбігла до генерала.
— Пане генерал…
— Кажіть, кого ви бачили? — буркнув генерал неохоче.
Поруч з ним стояв Леман і дивився на Симону, як мисливець на легку здобич. Трохи збоку — Куссау, за ним — Келлер і Вальтер, а біля вікна, окремо, Клосс… Що зробити, коли вона скаже? Звичайно, стріляти. Передусім у Лемана, а потім у Куссау. Просто… дорого віддати, дорого віддати…
Запало мовчання.
— Пане генерал, — сказала нарешті Симона, — я прошу вас пообіцяти, що ви помилуєте Рольфа Калерта. Я все розповім, що знаю…
— Пообіцяйте, генерале, — шепнув Леман.
Пфістер випростався й холодно подивився на дівчину.
— Я нічого не можу вам обіцяти, — пробурчав генерал. — Обер-лейтенанта Калерта розстріляно кілька годин тому.
Здавалося, що вона впаде. Симона дивилася на гауптштурмфюрера Куссау, потім перевела погляд на Клосса.
— Його розстріляно, — повторила вона. — Він мертвий…
— Хто вбив Кноха? — Леман майже кричав.
— Я скажу, — зненацька крикнула Симона, — безперечно, скажу. Гадаєте, я мовчатиму? Гадаєте, що не викажу вбивцю? Це він, пане генерал! — Рішуче, впевнено Симона показала рукою на гауптштурмфюрера Куссау. — Нехай тепер він заплатить! Я була тут…
Куссау, який ще хитався на ногах, вихопив пістолет з кобури.
— Брешеш! — гаркнув він. Куссау вистрелив не цілячись. Вальтер і Келлер миттю вирвали у нього зброю, але постріл був влучний. Симона впала на підлогу… Леман і лікар уже схилилися над нею, Пфістер навіть не подивився.
— Куссау, — шепнула Симона.
— Мертва, — лікар закрив їй очі.
Леман поліз до фартуха дівчини. Дістав з кишені зігнуті номерні знаки.
— Це ті самі таблички, — сказав він.
— Ви їй вірите? — Куссау намагався вирватися з рук Келлера й Вальтера. — Це вона була більшовицьким шпигуном, це вона… мабуть… вбила Кноха…
— І їхала сьогодні мотоциклом, так? — глузливо спитав Леман. — Ти наказав їй сховати ці номерні знаки. Вона працювала з тобою!
— Леман, ти здурів! — завив Куссау.
— Куссау провів з нею останню ніч, — сказав гауптман Келлер.
— Годі! — генерал не підвищував голосу. — Заберіть його, — наказав він, — і допитайте. Дивізійний польовий суд винесе вирок. Слідство провадити, як я казав…
Клосс і Леман лишилися в казино самі.
— Допитуватимемо його разом, — сказав Леман. — Це дуже довго триватиме, Клосс, дуже довго, бо нам треба знати все.
Клосс не слухав. Він дивився на мертву Симону. Невдовзі її теж заберуть.
Літаки з’явилися раніше, ніж на них сподівалися. Томаля з хлопцями чекав на західній околиці лісу Вайперт, заховавшись у чагарниках. Луки й неродючі землі тяглися звідси аж до Добжице. Чи приземляться вони за планом? А якщо вітер віднесе парашути на схід, до лісу, де розташувався німецький бронетанковий полк, або на північ до шосе, де розставлено жандармські патрулі? Коли Томалі й хлопцям пощастило сюди дійти, вони повірили в успіх операції. Мундири перевезли на візку, ідучи узбіччям шосе, а потім — узліссям. їх ніхто не зачепив: юрмисько біженців, що весь час зростало, було непоганим прикриттям. Проте вони знали: зворотний шлях буде набагато важчий — адже треба провести “полонених” повз німецькі Дислокації.
Томаля роздав ліхтарі: три короткі світлові сигнали повинні були показувати парашутистам місце, де на них чекають.
Літаки кружляли над лісом і шосе, а незабаром почулися вибухи бомб. Вони побачили пожежу, яка раптом осяяла ліс, почули кулеметні черги і тріскотняву зеніток. На заході кривавилася заграва, обіймаючи дедалі більший обшир неба.
Горіло в Добжице.
Лише за кілька хвилин вони помітили куполи парашутів, що повільно спускалися на землю. Десантники приземлювались під акомпанемент вибухів. Вони сіли майже у визначеному місці. Томаля й хлопці вибігли з-за кущів. Повторили свої світлові сигнали… Здалеку ще долинали вибухи, заговорив короткою чергою кулемет, потім запала тиша…
Солдати парашутного десанту з’явилися перед ними несподівано: насамперед вони побачили трьох чоловік з автоматами, що готові були стріляти. Далі, на луці, хтось іще виплутувався із стропів.
Томаля став немов у землю врослий.
— Хто ви?
— “Дубове листя”, — сказав Томаля.
Чоловіки поопускали автомати. Молодик у касці, з планшетом на грудях підійшов до Томалі.
— Поручник Кожух, — відрекомендувався він, — командир загону, — і простягнув руку.
Томаля стояв виструнчившись, мовчки: він не міг відвести очі від плаща, від каски з білим орлом.
— Я не сподівався дочекатись, — шепнув він. — Потім відразу опанував себе. Докладно пояснив ситуацію. Поручник слухав мовчки, трохи недовірливо.
— Нам казали, що ліс Вайперт чистий, — поглянув він ще раз на карту.
— Був чистий. Але ми не змогли більше налагодити з вами зв’язок і запропонувати інше місце приземлення.
— У мене нема вибору, — сказав поручник. Парашутисти юрмилися довкола них. Кожух перевірив: увесь загін приземлився. Вісімнадцятеро чоловік…
— Хто знає німецьку?
Вийшли наперед — солдат із Сілезії і школяр із Любліна. Хлопці Томалі принесли мундири. Сасік і Скалка та двоє парашутистів мали бути конвоїрами. Томаля старанно застебнув вермахтівський плащ — він наче був пошитий на нього,
— Хлопці, — сказав поручник, — ремені й автомати сховайте під плащами. Гранати — в кишені. У разі потреби я стрілятиму перший.
Рушили. Просто на ліс Вайперт: поручник глянув на годинник.
— Друга година, — буркнув він. — Маємо встигнути.
Всюдихід застукав їх зненацька, ще на луці, не встигли й до путівця дійти. Спалахнули фари, освітлюючи Томалю і двох хлопців з конвою. Мотор вискнув на високих обертах і заглух. Офіцер СС з прутиком у руці вискочив із машини. Томаля гаркнув: “Стій!” — і відрапортував есесівцеві. Він служив колись у війську кайзера, його рапорт був бездоганний.
— Конвоюєте до штабу дивізії, — повторив офіцер СС. — А звідки?
— Диверсійний спецзагін, — відповів Томаля. — Їх узято в полон на північний схід від Дьоберітца. З диверсійного десанту…
Офіцер СС недовірливо оглядав їх. Щось йому все-таки не подобалось, щось викликало у нього підозру. У всюдиході лишився тільки водій, до нього саме підходив солдат із Шльонська.
Есесівець ішов уздовж групи полонених. Перед поручником він зупинився.
— Офіцер?
Поручник мовчав.
— Відповідати!
— Я не розумію по-німецькому.
Есесівець зірвав у нього з плеча планшет. Відкрив. Присвітив ліхтариком. Побачив ліс Вайперт і позначену блакитним олівцем його західну околицю.
— Що це означає?
Поручник мовчав.
— Хто може перекласти? — гаркнув есесівець.
Поруч з есесівцем вигулькнув Сасік. Німець освітив його ліхтариком. Помітив автомат Сасіка.
— У вас російська зброя?
Сасік не зрозумів запитання.
— Відповідати!
— Я не знаю, — відповів хлопець по-німецькому. То було єдине речення цією мовою, що в його безпомилковості Сасік був переконаний.
— Ваші документи, — звернувся німець до Томалі.
Есесівець пересунув кобуру на живіт, неспокійно роздивлявся їх. Вибору не лишалося. Поручник прийняв рішення: не виймаючи руку з кишені, він вистрелив у німця. Хлопець із Сілезії ударив прикладом водія. Запала тиша.
— Нам пощастило, — сказав поручник, — бо вони були самі. Але далі?..
Томаля знизав плечима.
— Доводиться ризикувати. Це у нас єдина можливість…
Пішли. Дорога вела через ліс. На галявинах вони бачили намети. Контури машин і темні силуети людей. Багаття ніхто не розкладав. Попід деревами ходили вартові, пильно на них позираючи. Парашутисти не звертали на це уваги. Руками, засунутими в кишені плащів, стискували шерехату поверхню гранат… Здавалося, що цей шлях ніколи не скінчиться. Вони то видряпувались на піщані пагорки, то зникали в гущавині, проходили повз вантажівки, і легковички… Поручник, ідучи за Томалею, намагався запам’ятати все. Укріплень, думав він, приготувати вони не встигнуть…
Якийсь офіцер у плащі вермахту підійшов до Томалі.
— Що це за натолоч?
— Поляки. Полонені, пане обер-лейтенант.
— Куди? На першу лінію? Ви збожеволіли?
— До штабу дивізії.
— Залишити їх тут.
— У мене наказ: відвести до штабу дивізії,— гаркнув Томаля.
Офіцер здивовано глянув і відійшов. Вони йшли далі, поручник почав неспокійно позирати на годинник, на сході було тихо, але він знав, що за двадцять-тридцять хвилин… Попереду ще чималий шмат дороги через ліс Вайперт, поблизу позицій бронетанкового полку…
— Ви справді збожеволіли! — Обличчя гауптмана Куссау вкрилося рясним потом. — Це не я, не я, розумієте? Шпигун на волі, — він важко дихав. — А ви мене, тут…
Леман затопив йому в пику. Куссау впав, незграбно спробував підвестися з підлоги. Роздерта на грудях сорочка, скривавлені губи, він мав страшний вигляд. Клосс чекав, що той кинеться на Лемана, але Куссау сів знову на табуретку, важко дихаючи.
— Ти скажеш? — запитав Леман. — Якщо скажеш, то матимеш хоч якусь надію. Відколи служиш у них?
Куссау мовчав.
— Перевір, де я був після обіду, — прошепотів він нарешті.
— Ти сам сказав, що під Дьоберітцем.
— У давнього приятеля, лісника…
— Він завтра про все розкаже, — мовив Леман.
— Дурень! — зарепетував Куссау. — Ідіот проклятий!
Леман знову ударив його, Куссау поточився аж під двері й довго не підводився. Він, як сліпий, хапав руками повітря.
Клосс подивився на годинник. Вони вже повинні бути! Незабаром він має побачити через вікно, як вони входять на подвір’я. Штабну охорону ліквідують легко. Не можна допустити, щоб Пфістер дав наказ висадити міст у повітря… Треба раніше познімати пости і втримати плацдарм над Регою… Скільки? На думку Клосса, опір першого німецького ешелону за річкою не міг бути дуже завзятий… А якщо вони не пройшли через ліс Вайперт?
— Клосс, — сказав Леман, — ця свиня ні в чому признаватися не хоче. Гадаю, він і досі не збагнув, що на нього чекає. А має ж бо знати…
— Ідіот, ідіот проклятий! — пробелькотав Куссау.
— Тепер ти, — мовив Леман. — Він мене замучив.
Аж тут Клосс їх побачив. Вони наближалися до штабу. Томаля перемовився про щось з вартовим, потім зупинив загін неподалік палацу. Клосс помітив високого чоловіка, в якому одразу впізнав офіцера: він з цікавістю роззирався, поглядом показав хлопцям, що стояли поруч нього, пост німецького кулеметника. “Ось-ось почнеться”,— подумав Клосс. Томаля поділив загін: п’ятеро з одним “конвоїром” рушили до палацу, решта лишилася на місці.
— Клосс, — сказав Леман, — починай нарешті…
Цієї миті до групи “полонених” підійшов капітан Келлер, який чергував у штабі. Він звернувся до “конвоїра”.
— Пора, — подумав Клосс.
Польський офіцер вихопив пістолет з-під плаща, вистрелив. Зчинилася страшна бійка… “Полонені” подіставали автомати… Поки німецький кулеметник встиг зорієнтуватись, гранати знищили його гніздо. Есесівці з штабної охорони відстрілювалися з-за машини, з палацу вибігали офіцери, які ще не збагнули, що сталося, і тут же гинули. Поручник з групою солдатів штурмував уже палац.
— Поляки! — гаркнув Леман. — Зрада!
Куссау, який досі спокійно сидів на табуретці, схопився й метнувся до вікна: він подивився з висоти другого поверху на подвір’я, де оборонялись есесівці, і, перш ніж Леман встиг зорієнтуватись, ухопив його пістолет, що лежав на столі й кинувся вниз.
— Стій, Куссау! — гаркнув Леман. — Клосс, стріляй!
Куссау вже підвівся з землі, він мав страшний вигляд: обличчя закривавлене, подерта на шмаття сорочка не прикривала тіло. Він вистрелив у парашутиста, що біг, не влучив і за мить упав, прошитий автоматною чергою.
— Але він, — сказав Леман, — не зрадив… Хто ж тоді?
Клосс вибіг із кімнати. У коридорі було порожньо, внизу ще стріляли, десантники відвойовували вал. Кабінет генерала був у протилежному кінці коридора; коли Клосс підбігав до дверей, палац зненацька здригнувся, шибки брязнули, моторошний, безперестанний гуркіт долинав зі сходу.
Почалося! Наступ!
Він штовхнув двері до кабінету генерала. Пфістер сидів біля письмового столу нерухомий, скам’янілий, ніби все, що коїлося внизу і довкола нього, його не турбувало. Клосс, відсапуючись, зупинився на порозі.
— Доповідайте, Клосс, — сказав генерал.
Клосс відрапортував. Давно він не почував себе таким дурнем. Подумав: найважливіше зараз — не допустити, щоб Пфістер подзвонив до Фогеля і дав наказ висадити міст у повітря. Якщо Томаля не встигне, не з’явиться тут за мить — а було домовлено, що саме Томаля увірветься до кімнати генерала — Клоссу доведеться самому перешкодити Пфістерові знищити міст. Війна триває! Клосс не повинен розконспіровуватись. Але ж трапляються ситуації…
— Десант, — сказав генерал. Точніше прокричав, щоб Клосс почув його в шаленому гуркоті. — Вони почали наступ. З’єднайте мене з плацдармом біля мосту.
Клосс підійшов до телефону. Тепер треба вихопити зброю… Револьвер Пфістера лежав на письмовому столі, він не встигне схопити…
— Мерщій, Клосс!
Клосс підняв трубку і розстебнув кобуру. Аж тут відчинилися двері. На порозі з’явився Томаля, за ним — польський офіцер.
— Руки вгору! — наказав Томаля бездоганною німецькою вимовою. — Руки вгору, швидко!
Пфістер виконав наказ.
— Я командир дивізії, — сказав він.
— Знаю, знаю, — буркнув Томаля. — Зв’яжіться з плацдармом біля мосту! Генерале, прошу взяти трубку й викликати до штабу командира саперів. — Клацнув запобіжник пістолета Томалі. — Ну, швидше!
— Я не зроблю цього!
— Ви зробите це негайно!
Пфістер підняв трубку.
— З четвіркою, — сказав він.
Це був чималий ризик! Томаля повинен розуміти, що Пфістер не дасть такого наказу. Звичайно… позбавити плацдарм командира — це полегшує завдання, але якщо генерал замість: “Прошу прибути до штабу” скаже: “Висадити”? Якщо він не злякається погроз?.. Чи Пфістер вірить, що він загине? Та, може, Томаля краще знає психіку німецьких генералів, ніж він, Клосс.
Вони чекали кілька секунд.
— Фогель, — пролунав голос Пфістера, — негайно прибудьте до штабу.
Отже, Томаля мав рацію!
Генерал поклав трубку.
— Мене тероризували неприпустимим чином, що не личить цивілізованим народам, які ведуть війну.
Цивілізований народ!
— Ви залишитесь тут, — сказав польський офіцер Томалі. — Стережіть їх.
Усе йшло так, як вони планували! Пан генерал Пфістер здобуде свободу, щоб він, Клосс, міг і далі діяти!
Клосс підійшов до вікна. На штабне подвір’я в’їздила машина майора Фогеля. Його відразу оточили парашутисти. Невдовзі ця машина з польськими десантниками вже поверталась до плацдарму біля мосту… Міст було врятовано.
Гуркіт артилерії потроху вщухав, почулися довгі автоматні й кулеметні черги.
— Можна закурити? — запитав Клосс. Це був сигнал.
— Куріть, — спокійно відповів Томаля.
Клосс підійшов до нього й одним швидким рухом звалив з ніг. Чи не дуже сильно він його вдарив? Здається, ні… Ухопив автомат Томалі.
— Тікаймо, генерале!
Вони збігли вниз і через казино вискочили на задвірок палацу. Потім стежкою понад Регою, ніким не помічені, рушили в напрямку лісу Вайперт.
Коли вони зупинилися на пагорку й побачили в долині річку, палац, прибережні поля, до плацдарму біля мосту вже підходили танки… Польські танки їхали через міст…
“Шкода, — подумав Клосс, — шкода, що я не зміг залишитись”.
— Ви врятували мені життя, — сказав генерал, — але, сподіваюсь… — Пфістер не договорив.
Клосс мовчав. “Ти боїшся, що я розповім про твоє боягузтво, — подумав він. — Бійся, так треба. Але я тебе врятую, бо ти мені потрібний: ти даєш мені незаперечне алібі”.
— Про те, що сталося, — озвався він нарешті, — ніхто нічого не дізнається, пане генерал. Даю слово німецького офіцера.
Генерал Пфістер полегшено зітхнув.
Поморський Вал (нім.).