З пролісками, фіалками, зграями пташок прийшла з півдня і, пройшовши по долині Араксу, піднялася до вершин Далі-Дагу нова весна. Після зимового сну природа прокинулась знову, скинула біле покривало і наділа барвисте вбрання. В очеретах озера Гіллі знову закопошились, зашуміли, загомоніли на всі лади закохані в природу птахи.
З приходом весни наші юні натуралісти впорядкували інкубатори, добули акумулятори. За зиму все тут змінилося до невпізнання: маленький, зроблений дитячими руками пташник за допомогою колгоспників перетворився у велику ферму. Птиця була розміщена по нових клітках і корм одержувала за особливими раціонами: за одним — несучки, за другим — пташенята, за третім — селезні і півні водяної курочки.
Одного сонячного дня Асмік широко розчинила ворота ферми, і її вихованці — водяні птахи різних порід і кольорів — інстинктивно потяглися до ставка. Поважно перевалюючись з боку на бік, ішли гуси й качки. Пір’я в них блищало так, як це й повинно бути в здорових і гладких птахів.
Асмік не могла натішитись, дивлячись на своїх вихованців.
— Ви тільки подивіться, як вони вже виросли!.. І птах у птаха, недаремно в один день народилися! — радісно повторювала вона.
— Так, всі від однієї залізної матері,— як завжди з сміхом в очах сказав Грикор. — Всі виросли… Адже ж і ти виросла, Асмік. Джейран ти, а не дівчина!
Асмік боляче скубнула Грикора за чуба.
— Ні, ні,— кричав Грикор, — не виросла, не виросла! Пусти, боляче!
Але Грикор сказав правду: Асмік за рік розцвіла. Не відстали од неї і товариші. Камо ще більше змужнів. На верхній губі у нього темніли вуса, що ледь пробивалися, голос зміцнів. Армен теж виріс, але потоншав і став соромливішим. Тільки Грикор залишився ніби таким же: таке ж по-дитячому наївне обличчя, такий же рухливий, меткий, з такими ж смішинками в чорних очах…
Дикі птахи на фермі почали нестися. А тому що несучок було близько ста двадцяти, хлопцям не було більше потреби збирати яєчка для інкубаторів па озері.
З відділу, де перебували лиски, вибігла радісна Асмік. У неї в руках було довгасте, вкрите дрібними цяточками яєчко.
— Перше яєчко! — вигукнула вона. — Перше яєчко лиски! Подивіться, яке гарне!
— Ану, дай мені… Дай на зубах спробую. Ти знаєш, які міцні перші яєчка в курки? — і Грикор простяг руку.
— Не дам! — злякалась Асмік. — Роздушиш. — Вона ніжно притулила яєчко до щоки. — Яке славненьке!
— Давайте зважимо, — запропонував Армен.
Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.
— Ну, таке ж, як і куряче, — сказав Армен, зваживши яєчко. — Тридцять сім грамів, а через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яєчка нестимуть більші. Тепер нам треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?
— Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.
— Давай обміняємо частину наших диких на свійських, — запропонував Камо.
Коли хлопці прийшли до голови колгоспу Баграта і запропонували обміняти частину диких птахів на свійських, колгоспних, він відразу погодився. Голова тепер довіряв юним натуралістам.
За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів — п’ять качок і п’ять гусок. Цих птахів поселили разом з дикими. Качки і гуски почали нести яєчка, і хлопцям було зрозуміло, що з цих самих яєчок і вийдуть гібриди, які їх цікавлять: помісь диких птахів із свійськими.
Нова справа принесла й нові сподівання й нові турботи для юних натуралістів села Лчаван.
Хоч з кормом справа стояла добре і ячмінь на «ділянці Армена» зійшов і зазеленів, але влітку сходам загрожувала посуха — привид, який ніколи не залишав дітей.
Багато різних бідувань бачило на своєму віку село Лчаван. Коли наступав ворог, мешканці села втікали, ховались у Чорних скелях, на вершинах Далі-Дагу. Дехто йшов по той бік гір і ховався в дрімучих лісах Кавказу. Але куди втечеш від посухи? Землі села Лчаван майже всі лежали на сонячних схилах кам’янистих гір, їм вічно невистачало вологи.
Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і накопичує вологу в землі на зиму. Крім того, колгосп засіває поля восени посухостійким насінням. Від цього в районі Севану врожай збільшився. Але все ж посуха і тепер найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.
— Глянь, от в чому наше нещастя, — показав Армен Асмік на оголені гірські схили. — Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій дорогоцінний вантаж — дощі — скидають там, не донісши до нас.
— А наше «море»? — запитала Асмік.
— Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…
…Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було. На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, висохла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.
Завмерли бджоли на пасіці: на полях, на лугах в’янули трави і квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два-три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.
Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань,
— Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? — питала вона Грикора.
— Бідний ставок, він теж пити хоче! — відповів Грикор, і важко було зрозуміти— жартує він чи каже серйозно.
Якось Армен попросив у Баграта гарбу, щоб привезти води з озера. Голова, який встиг за цей час полюбити юних натуралістів і хвалився, що скоро він «весь район завалить дикими птахами», зразу погодився, ні разу не сказавши улюбленого слова «анархія». Крім гарби, на поле виїхала і машина.
Взявши в кооперативі кілька порожніх бочок з-під пива, хлопці поїхали по воду до озера Гіллі.
Наповнивши бочки водою, вони по дорозі на ферму завезли її і на пасіку.
— Десять мільйонів бджіл не вип’ють того, що одне теля вип’є,— засміявся дід. — Марно ви бочки сюди привезли: адже не питимуть бджоли з бочок! Вони звикли пити з струмочків. Але струмки тепер часто пересихають. Чи не можете ви влаштувати для них повий?
— Влаштуємо, тільки вода в ньому буде каламутна. А давайте поллємо цю конюшину — тут вода не забрудниться.
Хлопці обережно зняли бочку з гарби, поставили її на землю і полили зовсім зів’ялу конюшину, що росла вздовж огорожі пасіки.
Бджоли одразу ж відчули воду, і хмарою налетіли на конюшину.
— Так краще. Нехай бджоли п’ють з листочків конюшини, а в струмку вони й утопитися могли б, — зауважив Армен.
— Почекайте, я зараз для них струмок влаштую, — сказав Грикор і побіг додому.
У кутку кімнати давно стояв старий мідний самовар з кривим краном. Грикор схопив його і вибіг з кімнати:
— Гей, шибенику, куди самовар поніс? — крикнула йому навздогін мати.
— Нані-джан, бджоли новосілля справляють, їм великий самовар потрібен.
Не встигла мати опам’ятатись, а Грикора вже й сліду не було.
Принісши самовар на пасіку, він почав підганяти Армена:
— Армене, швидше налий у нього води!.. Так… Тепер потрібно трохи відкрутити кран… Бачиш, який тоненький струмок побіг? Так, так… Треба щодня так робити: наповнювати самовар водою і ледь-ледь відкручувати кран. От вам і «бджолиний струмок».
Решту бочок з водою вони відвезли на птахоферму і розлили там у всі, які тільки знайшлись, корита і ванни.
Гуси і качки від радості зчинили такий гомін, з такою швидкістю кинулись до корит, що мало не розлили всю воду. Багатьом води не дісталося: сильніші птахи витісняли слабших.
— Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще дві гарби. Можливо, ячмінь зможемо полити, — наказав Камо.
Дід Асатур не зупиняв хлопця. «Нехай, — думав він, мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна напоїти всі посіви?»
Які це були нестерпні дні!
Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу безкрайній водний басейн, зверху над ним земля, що страждає від спраги…
А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно все ревіло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»
— Ми бога забули, люди, бог нас і карає! — кричала Сона і здіймала руки до неба.
— Не мели язиком! — сердився на неї старий мисливець. — Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж — не було посухи? Забула, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?
— Такі ось старі, як і ти, довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом. Ходімо, жінки, воду орати.[11] Може, й пожаліє нас господь.
— Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, — оглядаючись, радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк. Що більша була посуха, то він сміливішав.
От Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. Одна по одній увійшли вони в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні в соху і почали з галасом «орати воду».
Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, які вірили в забобони.
— Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть, — сказав він. — Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі; нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.
— А це що? Ми, виходить, записались в колгосп воду носити? — зарепетувала Сона.
— Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і подалася спати… — обурився дід Асатур. — Ходімо, хлопці! Добре надумав Баграт
Арам Акогіяи підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію, Камо — комсомольську, Армен піонерів свого загону, Асмік — своїх подруг.
Баграт відразу ж став схожим на старшину роти, який швидко готує до походу слідом за передовою частиною, що вступила в бій, її транспорт і господарство.
— Запрягти всі колгоспні фургони, вози! — тоном бойового наказу говорив він бригадирам. — На це — двадцять хвилин. Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони! Десять хвилин!
Кожний приніс, що міг: хто бурдюк[12], хто відро, глечик, навіть чайник — все, чим тільки можна було набирати воду. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.
Коли все було готове, голова колгоспу наказав:
— Всі до Гіллі!
І жителі села попрямували до води.
Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава нічна прохолода.
Задзвеніла зурна.[13] Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулись жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.
Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи, також з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.
Набравши води, всі рушили на гору, женучи перед собою осликів чи мулів з прив’язаними до них глечиками з водою.
Ішли бадьорі, радісні, з думкою, що дадуть життя умираючим без води хлібам.
Піднявшись на схил гори, де були поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали набубнявілі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.
Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби казала: «Ой, як легко стало, як хороше стало! Дайте ж напитися ще, ще!..»
Всю ніч колгоспники носили воду і поливали посіви, І всю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці…
Поля ожили і почали поправлятись, ніби маленькі діти після хвороби. Але птахи на фермі ходили захирілі, пір’я їхнє потьмяніло, і бджоли гули дуже мляво: в полях не було квітів, не було вітерця…
У двох вуликах-глечиках, привезених з Чанчакару, бджоли зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глечика мед, віск, кілька сотів, пустий карас виставив на сонце і заходився біля другого.
— Армене, вчений синку, біжи-но поклич завідувача складу, нехай прийде приймати мед.
Армен слухняно побіг до комори.
Дід Асатур своїм довгим кинджалом підрізав віск, яким соти були прикріплені до стінок другого глечика, і, виймаючи круглі медяні коржики, складав їх на велику, дерев’яну тацю.
Враз кинджал натрапив на щось тверде. Старий витяг ще одного коржика. Раптом яскраво заблищав якийсь предмет. Дід швидко прикрив його сотами і боязко озирнувся: чи хто не побачив цієї знахідки?
Робітник прийшов із складу, прийняв мед і, вказуючи на ще неспорожне-ний глечик, запитав:
— А цей?
— Цей я х-хочу розподілити по неповних вуликах, сказав, затинаючись, дід.
Він дуже знітився. Робітник вирішив, що дідові, напевне, захотілося віднести трохи меду своїй старій, і піп, нічого не сказавши, пішов. Армен ще не повертався.
Дід Асатур, залишившись на самоті, витяг кілька стільників і остовпів: глечик наполовину був наповнений золотими грішми, перснями, намистом…
Старий зовсім розгубився. У нього потемніло в очах, і він сів на землю.
Опам’ятався дід не відразу. Згодом він приніс мішок і почав наповнювати його знайденими скарбами. Руки в нього тремтіли, не слухались. Монети, що прилипли до стінок глечика, важко було відколупити.
А дід квапився і боявся, що його застануть за цією роботою. В той же час він не хотів залишати жодної монетки, щоб не виказати себе.
Нарешті, очистивши карас до дна і взявши мішок на спину, дід нерівними кроками попрямував додому. Він задихався, мав вигляд тяжко хворого.
Дід ішов, і йому здавалося, що за ним іде все село.
Та ось і дім. Ввійшовши до свого хліву, дід сховав мішок в стійло.
Коли стемніло, дід Асатур сказав своїй дружині:
— Давненько ти не була в нашої дочки. Пішла б та подивилась, як вона живе.
— І то правда, — згодилася стара Наргіз. — Піду провідаю.
Вона вдяглась і пішла, а дід, залишившись на самоті, взяв глечик з водою, ночви, свічку і пішов до хліва. Міцно підперши двері зсередини, він засвітив свічку, витяг із стійла мішок з скарбом і, наливши в ночви води, почав змивати мед, що налип на дорогоцінностях.
Чисто вимиті вони так блищали, такими райдужними вогниками відливало вправлене в браслети і персні дорогоцінне каміння, що старому на мить здалося, ніби йому сниться якийсь казковий сон.
Асатур закашлявся, стрепенувся. Гомін у дворі змусив його поспішно згасити свічку. Він завмер. Ні, нікого… Напевне, Чамбар пробіг. Від хвилювання у старого перехопило подих: такі скарби!
Боячись, що може повернутися дружина, він наспіх зібрав усе в мішок, швидко викопав яму в темному кутку хліва і сховав туди скарб.
Вийшовши на подвір’я, дід боязко озирнувся. Ні, нікого не видно. Він замкнув двері хліва, вернувся в хату і, сидячи на тахті, в задумі курив свою люльку.
Думки діда були зосереджені на знахідці: і радів їй, і боявся Сидів і насторожено прислухався. Здавалося, що ось-ось прийдуть, викриють його крадіжку.
«Але чому крадіжку? Чиє добро я вкрав? — роздумував дід. — Чого я боюсь?..»
Біля дверей почулися кроки. Повернулася Наргіз.
— Що з тобою? Чому ти такий блідий, тремтиш? Ти захворів? — стурбувалася вона.
— Постели мені, ляжу, — сказав дід і почав роздягатися.
Від цього дня колгоспники стали помічати, що дід Асатур стає дедалі сумнішим, роздратованішим, уникає людей. Навіть на пасіку не ходить, а з рушницею між колінами просиджує весь день на колгоспному току.
Одного разу Грикор прибіг до Камо і злякано сказав:
— Дід Асатур збожеволів!
Вони навшпиньки підійшли до току. Сховавшись за ожередом, хлопчики почали спостерігати за дідом. Старий сидів, витягнувши руки, і поперемінно то підіймав, то опускав їх: у нього в долонях був, здавалось, якийсь вантаж, який він зважував. Губи діда ворушились, наче він розмовляв сам з собою. При найменшому шумі він здригався і оглядався.
— Що з ним? — прошепотів Камо.
— Від старості, напевно, — зробив висновок Грикор.
Ні, не від старості, він ще міцний. Тут щось інше… Невже мій старенький дідусь захворів? — схвильовано сказав Камо, і Грикор побачив на його очах сльози.
— Гукнемо?
— Ні, ні… ходімо!
Днів через два дід Асатур, підкликавши до себе Армена, таємниче шепнув йому на вухо:
— Армен-джан, коли б ти знайшов золото, що б ти зробив?
— Золото? Якби я знайшов золото — віддав би його тому, кому воно належить, — не роздумуючи, відповів Армен. — А чому ти, дідусю, про це питаєш?
— А кому воно належить?
— Державі, народу!
— Як? — здивувався старий. — За золото всі люди готові один одному горло перегризти, а ти кажеш — державі?
— У нас за золото один одному горло не перегризають. Так було в тому, твоєму, старому світі,— сказав Армен. — У нас цього нема. Тільки в Америці через долари різні підлості роблять.
— Коли ти знайшов золото, то воно твоє. Для чого ж його віддавати іншому? — обурився старий. Він, здавалося, хотів заглушити в собі другий, справедливий, що перечив йому, голос.
— Що ж, що знайшов я? Золото — власність держави. Привласнювати його ми не маємо права. Ти сам завжди кажеш: «Бережіть честь дідів!» Що це з тобою раптом сталося? І потім, чого це ти про це завів мову, ніяк не зрозумію!
Старий знітився і, щоб приховати тривогу, закричав на хлопця.
— Не патякай дурниць! Скажіть на милість, цей сисунець мисливця Асатура надумав чесності вчити!
Дід, схвилювавшись, пішов додому. Увійшовши в хлів, він замкнув за собою двері і дістав мішок.
«Ні, треба берегти свою честь… Хлопець каже правду. Я ніколи не робив нічого нечесного і тепер не зроблю!» сказав він собі і, зваливши мішок на спину. хотів віднести його в сільраду. Але… ноги не йшли.
Дід поклав мішок, розв’язав його і почав перебирати дорогоцінності.
Все своє життя, полюючи по горах за дичиною, мріяв мисливець Асатур: «Ех, де ти, бог знедолених? Допоміг би мені знайти глечик з золотом і пожити трохи по-людському!»
П’ятдесят років носив він у серці цю мрію. Ходив по горах, залазив у печери, шукав скарбів і, зневірившись, повертав ся додому з порожніми руками.
В минулому, піл впливом оповідань стариків, він часто бачив сни. «Біжи, — говорили йому в снах, — туди, де було старе село. Там, біля улоговини, під каменем, закопано скарб. Відкопай, візьми! Але сільські забобони не допускали здійснити цього: «Якщо підеш, перекинеш камінь, про який тобі сказано уві сні, і знайдеш золото — помре твоя дружина». Бажання знайти золото, однак, пересилювало. Скільки разів, наперекір забобонам, ходив дід Асатур місячними ночами перекидати камінь! Сни не збувалися — золота не було… «Де вже біднякові про щастя думати!» гірко казав він і йшов лаштувати пастки на вовків.
Дід згадав свою молодість. Про що тільки він не мріяв, одружившись!.. Щоосені, як тільки випадав сніг, мисливець Асатур весело казав дружині:
— Ну, жінко, тепер ми з тобою заживемо!
— Ах, ти, хвалько! Хотіла б я побачити того, хто розбагатів з полювання.
Асатур спалахував:
— А чого, давай полічимо! За шкуру куниці дають три карбованці, так? Уб’ю я за тиждень не менше двох куниць? Уб’ю. За три місяці — а в місяці чотири тижні: це дванадцять тижнів — уб’ю двадцять чотири куниці? Ось тобі вже сімдесят два карбованці. Чого тобі треба? Навіть корову купити можна.
Всю зиму бродив мисливець Асатур по горах, стомлювався, відморожував руки, ноги, але завжди прораховувався. За зиму йому вдавалось убити не більше чотирьох-п’яти куниць. За ведмежачі і лисячі шкури давали копійки, а м’ясо вбитих кізок і оленів він, за мисливським звичаєм, роздавав сусідам.
Усе життя так і прожив дід Асатур бідняком. Тільки при Радянській владі зажив він добре, але страх, який зібрався в ньому за пережите голодне півстоліття, не покидав його.
Цей страх перед злиднями і жадібність дрібновласника, які ще знаходили місце десь у куточку його душі, змусили старого тепер опустити мішок і закопати його глибоко в кутку хліва. «Помираючи, заповім онукам», вирішив він.
Дід Асатур знайшов у карасі ціле багатство. Але не менше багатство знайшов у іншому карасі Армен.
Одного разу, оглядаючи глечик, він помітив усередині на його стінці якісь чудернацькі подряпинки. Армен придивився уважніше. Сумнівів не було: чимсь гострим на стінці великого, погано обпаленого глиняного глечика прямо і криво були надряпані літери старовірменського алфавіту. Деякі з літер були ще заліплені воском.
Армен збігав по гарячу воду і добре відмив і відшкріб внутрішні стінки глечика. Потім він узяв олівець, папір і старанно скопіював знайдений ним напис. Прочитати його він не міг: хоч літери і слова були вірменські, але мова була інша, стародавня, якою тепер не розмовляють. Одне лише слово розібрав Армен: це було «Артак».
Армен помчав до Арама Акопяна.
— Я приніс вам листа від полководця Артака, — сказав він посміхаючись.
— Що, він вкинув його в поштову скриньку? — засміявся вчитель.
— Ні, в карас.
Учитель довго розглядав скопійований Арменом напис, але також не міг розібрати всього, що було написано.
— Це, — сказав він, — старовірменська мова.
Арам Акопян вийняв з шафи словник старовірменської церковної мови.
Розбираючи слово за словом, речення за реченням. Арам Акопян записував їх на аркуші паперу. Деякі місця напису, знайденого Арменом, розшифрувати було важко. Вчитель хмурився, хвилювався, але його обличчя щодалі світлішало і нарешті засяяло задоволеною посмішкою. «Скелі… скелі… шепотів він, — скелі розкололись і поглинули Велике джерело… І після… після… поля…»
— Ура! — нарешті закричав він. — Все. Прочитав увесь напис! Слухай, Армене, ось що сказано в ньому… — І Арам Акопян з захопленням прочитав: — Я, Артак, Севанського краю полководець, народився під нещасливою зіркою. Гора загриміла, земля затряслась, море ви йшло з берегів, скелі розкололись і поглянули Велике джерело. Поля і ниви наші стали пустинею. І прийшов чужоземний загарбник, придушив, знищив мій голодний люд, і ріки крові потекли по всій країні. Нині, оточені ворогами в печерах Чанчакару, очікуємо на милість неба».
— Вода?.. Виходить, в нашому селі було «Велике джерело»!
Відкриття змусило Армена зіскочити з місця.
— Так, вода була і, на жаль, зникла.
— Але де ж воно було, не Велике джерело? — спитав Армен.
— Ось цього ми й не знаємо, сказав Арам Акопян — Ходімо до діла Асатура, поговоримо з ним.
По дорозі їм зустрівся Камо.
— Камо, новина ж яка!.. Ой, і здивуєшся! — показав йому аркуш паперу Армен. — Потім скажу, ходімо до діда,
Старий налякався, побачивши відвідувачів. Обличчя його зблідло.
— Що сталося? — ледве вимовнії він тремтячими губами.
— Нічого. Ти повинен розповісти нам про таємницю караса, — сказав учитель.
— Караса? — дід раптом ослаб, сів на тахту. — Я… я… к караса?.. — запинаючись, казав він.
— Що з тобою, дідусю? Армен знайшов у старому карасі напіс. В ньому сказано, що багато років тому десь в наших місцях було чимало воли. Чи їм знаєш що-небудь про це? Адже ти мисливець, кожний камі'нь у нас тобі знайомий. Можливо, ти бачив десь сліди каналів, якими протікала вода в старовину?
— А, про цей карас? — полегшено зітхнув старий. — Ні, синку, не бачив. Адже ж і ми не дурні. Якби була вода, ми б її дістали. Скільки вже в нас згорали поля від посухи… Якби була вода, хіба б ми її не використали?
— Знаєш, дідусю, — говорив далі учитель, — в старовину в Вірменії був такий звичай: біля початків каналів стави ти кам’яні фігури, статуї- пам’ятники «богові води». Таких статуй ти теж не бачив?
— Ні, таких не бачив… Хіба під Чорними скелями, на Далі-Дагу, є вішап. Такий ніби крокодил, тільки без хвоста…
— Вішап?.. Очевидно, те саме, Ану, дідусю Асатур, збирайся, ходімо! — хвилювався вчитель. — Ходімо швидше!
— Добре було б, щоб усі наші юні натуралісти взяли участь в цій експедиції. На схилах Далі-Дагу є багато чого цікавого… — звернувсь учитель до Камо
— Гаразд!.. — зрозумів думку Ара ма Акопяна Камо і побіг до товаришів.
Біля ферми він застав Сето, який, перегнувшись через огорожу, говорив Асмік:
— Якщо мати із заліза, без серця, то, звичайно, діти у такої матері запаршивіють. Ну, й ферму ж ви влаштували, клянусь бородою вашого діда Асатура! Я б…
Сето не закінчив фрази. Побачивши Камо, він кинувся тікати.
— Не звертай на нього уваги, Асмік. — сказав Камо дівчині. Краще збігай до Грикора і скажи йому, що ми йдемо на Далі-Даг.
— На Далі-Даг? — зраділа Асмік.
Вона миттю зібралася і побігла до Грикора.
Мати Грикора несподівано запротестувала:
— Чого ви його тривожите через усяку дрібницю, не дасте нічого дома гробити? — розсердилась вона.
— Нані-джан, хто б інший сказав так, а ти ж знаєш, що без мене жодна наукова експедиція не вдасться, серйозним тоном сказав Грикор, обеззброївши цим матір.
— Ну, йди, іди, розбишако! Хіба з тебе толк вийде? — сказала мати і, сміючись, махнула рукою.
— Вийде, Нані-джан, але для цього потрібен час, років п'ятдесят напевне, — посміхнувся Грикор матері.
— Чи ви коли-небудь сваритесь з матір’ю? — спитала в нього по дорозі Асмік.
— Сваримось? Як не сваримось? Навіть дуже часто. Отак, як ми зараз сварились. Але сварки в нас завжди закінчуються сміхом.
— А от у сім’ї Сето сварки щодня. Чого тільки не каже синові мати! Так його лає… До нас чутно.
Так розмовляючи, Асмік і Грикор догнали своїх товаришів, Камо взяв з собою кирку, дід Асатур — свою нерозлучну рушницю, Армен — фотоапарат.
Попереду йшов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм господарем Чамбар — він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор. схожий на кульгавого баранчика, що відстав від отари.
Що вище вони піднімались, то ширше розстилався перед ними голубий красивий Севан.
Сумний вигляд мали схили Далі-Дагу: посуха спалила тут усю рослинність. Куші, що поросли серед каміння, пожовкли. Трава, ледве піднявшись, посохла. Схили гір були безрадісно сірі, а в деяких місцях крізь жалюгідні спалені паростки проступали і плями вогняно-червоної піщаної землі Здавалося, вже настала осінь. У цих місцях все було голе, пустинне. Не було й тварин. Вони або загинули від нестатку їжі, або пішли в інші краї.
Спека посилювалась. Шлях був невеселий.
Незабаром наші натуралісти дійшли до широкої похилої стежки, яка з боку Чорних скель спускалась по схилу Далі-Дагу до колгоспних полів села Лчаван.
Коли вони дійшли до середини цієї стежки. Арам Акопян зупинився. Він був явно збуджений.
— Гм… Невже тут? — прошепотів він.
— Що сталося?
Замість відповіді учитель запитав:
— Скажіть, хто з вас був на тому боці гір? Там Далі-Даг такий самий сухий, кам’янистий, як і в нас?
— Ні, що ви! Коли б ви знали, скільки я там з’їв диких слив! Жовтих, червоних! А яблук, а груш!.. Ліси там такі, що не пройдеш, а гірські луки соковиті, зелені. Ми з дядьком Вано не раз пасли там телят, вони бенкетували там, як на весіллі, — відповів учителеві Грикор.
Асмік засміялась. Вона без сміху не могла слухати Грикора, якщо навіть він говорив про найсерйозніші речі.
— А що? Хіба я не правду кажу, дідусю?
— Правду. Гори на тому боці лісисті. Це тут, у нас, голі, — підтвердив старий.
— У Вірменії всі гори такі,— сказав учитель. — У нас усі південні схили гір кам’янисті, а північні — лісисті, в той час як в північних районах нашого Союзу, наприклад, у Сибіру, всі схили гір — і південні і північні — м’які, покриті родючим ґрунтом. А в нас земля буває тільки на північних схилах… Чому це так? А тому, — говорив далі вчитель, відповідаючи на своє ж запитання, — що в нас, особливо з південного боку, гаряче сонце випалює органічні речовини землі. Ану, гляньте на верхній схил — залишилось каміння та рудувата червона глина, яка не боїться сонця.
— А звідки ж тут глина? — обірвав учителя Камо.
— Це руде каміння і є глина. Колись воно утворилось на дні моря з глини. А тепер, руйнуючись, знову перетворюється в глину, яку дощі несуть в озеро. Там, осідаючи на дні, вона знову стає під тиском води таким же рудим камінням. А тому що рослинність на південних схилах бідна, земля тут не може затриматись, всю її змивають дощі. А на північних схилах, де рослинність багато й пишна, верхній шар землі навіть збільшується щороку.
Ці прості пояснення спантеличили діда Асатура Все це він бачив з дитинства, але чи думав він, що один бік гори може розпадатися, другий — наростати, збільшуватись…
— Від того, виходить, спини наших гір такі товсті, як у горбатих? запитав він.
— Ти правильно помітив, діду. «Спина» — товста, а «груди» худі, впалі.
— Але чекайте! — раптом, ніби щось згадавши, втрутився Армен. — Тоді чому ж схили, що йдуть униз від цієї стежки, не руйнуються?
— Ти це теж помітив? — ласкаво спитав Арам Акопян. — Ось якраз це питання і хвилює мене. Подивіться, як різко ця стежечка розділяє Далі-Даг на дві частини.
Камо глянув то в один, то в другий бік дороги, що вела до Чорних скель, — різниця була велика.
Всі уважно оглянули схили, що йшли вгору і вниз від стежки. Контраст був разючий: вершина схилу була кам’яниста і позбавлена рослинності, низ був укритий травою, правда, сухою, випаленою сонцем.
— Це щось та означає, — таємничим тоном сказав учитель. — Ану, Камо, копни землю там, нижче від стежки.
Камо копнув. Шар землі досягав тут чотирьох-п’яти пальців товщиною.
— Тут шар ґрунту не тільки не зменшився протягом років, а навіть збільшився. Що це має означати? — задумливо глянув на хлопців учитель.
— Чи не означає це, що нижче від цієї дороги раніше була густа рослинність? — запитав Армен і почервонів.
— Так, ти, напевне, правду кажеш, Армене: нижче від нас, очевидно, колись тут була буйна рослинність, що залишила нам цей шар ґрунту. Ось і перегній в ньому, змішаний з глинистою землею, тому і колір цього шару темніший, ніж верхній. Тепер, Камо, спробуй копнути зверху… бачите, яка різниця? — запитав учитель, порівнюючи зразки ґрунту, взяті під стежкою і над нею. Один з них був червонорудий, другий — червоносірий, з червовим відблиском. Але як же все-таки міг утворитися тут, внизу, на крутому схилі, такий шар землі?
— Тут він, виходить, не зменшується? — спитав Камо.
— Ні. Нижче від стежки ввесь схил вкритий густим сплетінням трав’яного коріння: воно зберігає ґрунт. Але цікаво, коли утворилось таке сплетіння?
— Воно могло утворитися лише в тому випадку, якщо ні схили зрошувалися, — сказав Армен.
— Зрошувались? А де ж твій вішап, дідусю? І чому така гладенька дорога?
— Дорога, як дорога… Можливо, худоба витоптала. Женуть же тут отари на пасовисько?
— Хіба худоба таку широку стежку протопче? Та й навіщо їй до Чорних скель ходити? Що, там є пасовиська?
— Де там! Одне каміння!
— Ні, це не просто дорога… це щось інше Ось подивіться, нижній край в деяких місцях піднятий, — сказав учитель, — Ходімо, ми це з’ясуємо он біля того каміння, де дорогу перетинає гребінь.
Не пройшовши і ста кроків, Армен зупинився і покликав учителя.
— Ви помітили, що нахил дороги скрізь однаковий? Я знаю, про що ви думаєте, товаришу Акопян, усі ознаки говорять про це ж.
— Ти правий: нахил всюди рівномірний, наче тварини, перш ніж протоптати стежку, спочатку накреслили ЇЇ олівцем, — підморгнувши Арменові, відповів учитель.
Ця загадкова розмова між учителем і учнем привернула увагу всіх.
Армен так виріс в очах Асмік, що коли вона звернулась до нього із запитанням, то мимоволі назвала його на «ви» і зніяковіла.
— Вчений синку, поясни свою думку, щоб і ми зрозуміли, — не витримав дід Асатур.
— Ні, ще не час, — заперечив учитель, — нічого ще сказати не можна. Все з’ясується он біля того гребеня, що перетинає шлях.
Мовчки вони йшли вперед.
«Що ж це за таємниця, яка тільки біля того каміння і стане зрозумілою?» думала Асмік, намагаючись швидше дійти до вказаного учителем місця.
Коли вони були вже недалеко від нього, Арам Акопян зупинився і, звертаючись до старого мисливця, сказав:
— Якщо на цьому камінні будуть виявлені знаки, про які ми з Арменом думаємо, то скоро і вішапа твого знайдемо.
— Звідки ви про це дізнались? — запитав дід, вражений. — Так воно і є…
— Ми знаємо… — відповів учитель, посміхнувшись. — Чи не так, Армене?
Ці таємничі розмови викликали в Камо почуття роздратування. Потай він поглядав на Асмік, помічав, яке враження справляє на неї Армен, і серце його стискалося від образи.
«Чи не заздрість мене розбирає?» подумав він і зупинився, неприємно вражений цією думкою.
Нарешті вони підійшли до кам’янистого виступу. Вчитель і Армен уважно оглянули дорогу в цьому місці і посміхнулися один до одного. Край стрімчака був тут стертий і наче відполірований.
— Ну, ось, дивіться, що зробила вода, яка бігла по цій дорозі до села Лчаван, — сказав учитель, показуючи на обточені водою камінці. — Там був невеликий водоспад. Камо, збігай униз і покопай он там. Там ти мусиш знайти каміння, кругле-кругле. Таке, як річкове.
Камо взяв кирку і побіг униз, куди збігав гаданий водоспад. За Камо побіг і Чамбар. Собака відчув раптову переміну в настрої своїх господарів, але ніяк не міг зрозуміти, де ж дичина і чому старий мисливець не знімає рушниці з плеча…
Камо швидко піднявся на гору, несучи шапку, наповнену каменями — великими і малими. Вчитель і Армен з великою цікавістю почали їх розглядати.
— Бачите, — казав учитель, — жодний з цих камінців не має гострого кута — так обточила їх вода.
— Виходить, Армене, наше припущення вірне. Цю дорогу проклали не тварини і ніхто інший: це русло старовинного водного каналу.
— Каналу?! — здивовано скрикнула Асмік.
— А де ж цей канал починався? — запитав недовірливо Камо.
— Яка вода в цих горах! Перекопаєш увесь Далі-Даг, жодного джерела не знайдеш, — сказав старий мисливець, безнадійно махнувши рукою. — Цією дорогою худоба ходила. Звідки тут воді бути?
— Побачимо. Де твій вішап, діду? Веди до нього.
Юні натуралісти прискорили крок, незважаючи на спеку, від якої ніде було сховатися. Вони пройшли ще один гірський схил, і перед їхніми очима постали величні стрімчаки Чанчакару і Чорних скель.
На небі не було ні хмаринки. Його світла блакить, відбиваючись у Севані, робила й озеро прозорим, ясним. Гори навколо озера, здавалось, закам’яніли в міцних обіймах і спокійно дивляться в чисте дзеркало води, милуючись собою.
Відпочивши, наші мандрівники почали завзято підніматися крутою стежкою далі і незабаром вступили в міжгір’я Чорних скель.
— А ось і вішап, — урочисто промовив дід Асатур, показуючи рукою на високий, круглий камінь, що здіймався, ніби стовп, на гірській стежці під скелями.
— Справді, це він… Тепер будемо просуватися до початку каналу, — радісно сказав учитель і звернувся до Армена — Наше припущення справджується. Ми знайшли початок каналу! Це — фігура «водяного бога», яким його собі уявляли 2 500 років тому колишні жителі нашої країни — урартійці, халди. Таких «богів» вони завжди ставили біля початку каналів та штучних водосховищ. Тут і слід починати розкопки.
Прокопавши цілий вечір довкола вішапа і не знайшовши нічого цікавого, стомлені, але задоволені мандрівники повернулися в село Лчаван.
На світанні другого дня Арам Акопян з юними натуралістами прибули до «водяного бога» і почали копати землю в різних місцях навколо вішапа. Діти працювали серйозно і зосереджено, намагаючись не відставати один від одного. Та найзавзятіше працював Грикор. Йому пощастило зробити важливе відкриття.
Грикорова кирка ударилась раптом об якийсь великий плоский камінь. Хлопець нагнувся, розгорнув щебінь і побачив плиту з якимись дивними знаками.
— Плита якась! — збентежено вигукнув Грикор. — Гей, Армене, ти в нас учений, поглянь, що я знайшов!
Товариші поспішили до Грикора.
Спільними зусиллями вони викопали з землі важку, розколену на кілька частин плиту, вкриту клиноподібним написом.
— Обережно! закричав учитель.
Грикор на якусь мить завмер з піднесеною над головою киркою. Потім повільно опустив її до ніг.
Арам Акопян став на коліна перед знайденою плитою і почав так обережно розгрібати руками щебінь, немовби під ним була кришталева ваза, ідо може раптово тріснути від найменшого дотику. Змахнувши рукою холодний піт, що густо виступив у нього на чолі від стримуваних і напружених рухів, учитель нарешті полегшено зітхнув:
— Візьміть цю плиту, тільки обережно!
Хлопці поставили плиту на ребро і зчистили з неї решту землі.
Арам Акопян дуже схвилювався, коли побачив клиноподібний напис. Він довго розбирав його, але розібрав лише два слова: «Сардур» і «пілі».
— Сардур? Урартійський цар? — здивувався Армен.
— Треба гадати, що він, Сардур царював у цій країні (вона тоді називалась Урарту) за кілька століть до утворення вірменської держави. Він був царем-будівником і покрив свою країну Урарту каналами для зрошування полів, — сказав учитель. — Урарту була військово-феодальною державою, і Сардур споруджував капали руками полонених ворожих воїнів. Цих воїнів Сардур обертав у своїх рабів. Скільки рабів загинуло на будівництві таких каналів! Ось у цей період і було прийнято ставити біля початку каналів такі статуї «богів води». Наші вчені нещодавно знайшли на схилах гори Ахмаган кілька таких вішапів. Це свідчить про те, що кожної весни в цих каналах збирали воду гірських потоків, щоб влітку напоїти живодайною вологою безводні поля і ниви нинішнього Котайка…
— А що означає «пілі»? — спитав Камо.
— «Нілі» по-урартійському — це канал.
— Виходить, тут був канал? — знову запитав Камо.
— Щось ти дуже швидко метикуєш, — втрутився Грикор, — тобі треба сорок разів повторити і ти вже розумієш…
Асмік пирхнула, а Камо почервонів по самі вуха: треба ж йому було запитувати так наївно!
— Звичайно, — сказав учитель. — тут був канал…
Дід Асатур здивовано прислухався до розмов. От що значить наука, яка її сила!.. Знайшла вчена людина камінець якийсь з подряпинами, схожими на цвяхи, і побачила за ними царя, який жив дві з половиною тисячі років тому!.. Хоч і старий він, мисливець Асатур, хоч і багато бачив, та куди тут дідівському досвіду до науки?
— Так, — замислено промовив учитель, — в цій справі без допомоги Академії наук не обійтися. Треба сповістити вчених. Ходімо!
Вони повернулися в село, забравши з собою кирки й лопати.
Того ж дня Арам Акопян зв’язався по телефону з Єреваном.
— Ми давно чекаємо приїзду геолога з Академії наук. Він повинен допомогти нам з’ясувати деякі питання, що цікавлять нас. А тепер сповіщаємо, що ми знайшли сліди старовинного каналу Сардура…
Це повідомлення Академія наук зустріла з великим інтересом. Не минуло і двох годин, як на рівному полі на березі Севану приземлився літак і колгоспна легкова машина привезла в село професора Севяна в супроводі кількох археологів.
Професор щиро обняв свого учня, Арама Акопяна.
— Здрастуйте, здрастуйте! Ви, треба гадати, знайшли щось дуже цінне, коли вирішили ще раз потурбувати мене, старого.
Так, професоре. Тут, біля початку старовинного каналу, ми знайшли плиту з халдським написом. Пліта, на жаль, рокололась, деяких знаків нема і відтворити напис повністю мені не пощастило. Тому я і зважився потурбувати вас, за що прошу вибачення.
— Дрібниці, дрібниці! Від кожної такої знахідки я тільки молодію. В мене зараз стільки енергії, скільки в цьому юному Геркулесі.— Професор ласкаво поплескав Камо по плечі.— Ну, не будемо гаяти часу, показуйте свою плиту. Ви розібрали слово «пілі»? Так, це означає «канал». Можливо, нам і справді вдасться покликати на допомогу колгоспним полям канал урартійського царя Сардура? Га, що ви скажете? — посміхнувся професор до голови колгоспу.
Баграта дошкулила посуха, він Сердито хмурився, і його відповідь професорові прозвучала не зовсім люб’язно:
— Ви нам тільки воду дайте, а чия вона— царська чи диявольська— що нам до того? Скажіть, де вода, як її здобутя — ось те, що нам треба. Ви, вчені, повзши і про це знати. Якщо наука не може допомогти колгоспові в тяжку хвилину, нащо нам така наука?
— Ну, що ж, ходімо подивимось, що там таке, — сказав професор.
Першим рушив дід Асатур. За ним біг Чамбар. У супроводі голови колгоспу, вчителя і своїх співробітників ішов професор Севян. Останніми йшли юні натуралісти. Процесія наблизилась де школи. Зайшли в фізичний кабінет, де зберігалися обидва уламки плити.
Жваве і добре лице професора, коли він побачив камінь, раптом стало серйозним і стурбованим. Він став на коліна і почав розглядати напис в такою побожністю, що всі мимоволі замовкли.
Запала глибока тиша. Губи професора повільно рухались. Було видно, що він намагається розв’язати якесь важке завдання.
Нарешті старий професор підвів голову. Почуття внутрішнього задоволення освітило його лице.
Розібрав, — полегшено зітхнув Зараз я прочитаю вам цей напис.
І поволі, слово за словом, професор переклав напис з урартійської на сучасну вірменську мову;
— «Я, Сардур, цар країни Наірі[14] спорудив цей канал. Прокляття і смерть тому, хто зруйнує цей канал! Прокляття і кара тим селянам, які вкрадуть воду з мого каналу!..»
Всі мовчали.
— Який жорстокий був цар! — прошепотіла Асмік.
— Так, царі були жорстокі до простого народу і, як бачите, посилали прокльони і погрози тим селянам, які насмілилися б зрошувати свої поля водою із збудованого ними каналу, — сказав професор. — Ви знаєте нашу Араратську долину… Тепер вона вся вкрита квітучими садами, пишними полями. А за старих часів більша частина її була пустелею. Там, де не було води, лише чортополох ріс, реп’яхи, будяки. Там, де була вода, вирувало життя, цвіли сади, все було вкрите багатою рослинністю. Пекуче південне сонце нещадно випалює все, де немає води. А коли є вода, сонце солодкими соками наливає плоди. Джерело життя, джерело щастя — скрізь вода… В минулому сильні, багатії віднімали в нашого народу воду. Тисячу років тому княгиня Сюнікського краю Софія провела канал, що ніс полям воду з річки Базарчай в Даралагез, і під загрозою смерті заборонила селянам брати з нього воду. Збудувавши монастир у міжгір'ї Гндевазу, княгиня передала йому право користуватися каналом. «Святі отці» поставили біля початку каналу камінь, на якому зробили напис, що провіщав прокляття і смерть селянинові, який візьме з каналу воду… У 1867 році вірмени звернулися з проханням до царського уряду — дозволити їм відновити Ечміадзинський канал. Дозвіл було дано лише через сорок чотири роки… Біля підніжжя скель за селом Карбі є багаті на воду джерела. Селяни цього села і сусідніх сіл протягом сорока років зверталися до царської влади з проханням провести воду джерел на поливку садів. Дозволу вони так і не одержали… А при Радянській владі воду провели за… Сорок днів. Вона потекла підземними трубами до сіл Аштапанського і Ечміадзинського районів. Вас цікавить, чи був тут канал? Так, багато віків тому тут був канал— сумнівів у цьому бути не може. Але звідки канал діставав воду, як він був зруйнований і куди поділась вода — невідомо. В такій кам’янистій, безводній місцевості, як ваша, існування каналу здається просто загадковим. Коли вірити цьому написові, що ви його знайшли в глечику, вода пропала після землетрусу. Але де брав початок канал? Адже у вас тут немає ні джерел, ні струмків. Відгадати цю загадку повинні геологи. Тільки вони можуть допомогти вам знайти воду. Ми пришлемо геологів. Зараз же пришлемо. Ми не дозволимо, щоб вода пропадала марно.
Попросивши відправити вішапа і плиту з написом до Єревана, вчені повернулися до літака.
Дід Асатур сумно похитав головою.
— Ну й що ж, хіба наші поля тепер заколосяться? — пробурмотів він. — Я щось нічого не розумію в їхній науці. Наука тоді хороша, коли вона дасть воду полям. Щоб хліб уродив, хліб, а то знайдуть розбиту глиняну миску і радіють. Та й ше друкують про це в газеті! Від цього хліба в нас не прибуде.
Баграт був похмурий. Він знав, що дід неправий, але його засмучувало те, що в такі важкі дні запізнювалась допомога.
Другого дня голова колгоспу дав телеграму в Єреван з проханням надіслати в село спеціалістів.
«Міністерство водного господарства вирішило допомогти селу Лчаван», повідомили йому з столиці.
— «Вирішило!..» поки сонце зійде, роса очі виїсть, — бурмотів голова колгоспу.
А юні натуралісти блукали гірськими схилами навколо Чорних скель і думали, як їм знайти воду…
Якось перед будинком Арама Акопяна зупинилась легкова машина.
З машини вийшло два молодих чоловіки в простих міцних чоботях, в грубому, з брезенту зшитому одягу і таких самих плащах. Це були геологи з Єревана.
Один з них, худорлявий і мускулястий, виявився досить діловим і рухливим. Не минуло й кілька хвилин після його знайомства з Арамом Акопяном, як він уже приступив до виконання покладеного на нього завдання.
— Перш за все, — сказав він, — я попрошу повести нас до тих мешканців села, які добре знайомі з Далі-Дагом: до мисливців, пастухів.
— Ну, що ж, ходімо, — згодився Арам Акопян і повів гостей спочатку, звичайно, до старого мисливця, до діда Асатура.
Дорогою вони зустріли Камо.
— Збери свій загін і приведи діда, — сказав йому вчитель.
Коли Камо пішов, Арам Акопян звернувся до молодого геолога:
— Знаєте шо, Ашоте Степановичу? Я боюсь, що ви своїми активними діями вирвете ініціативу в моїх учнів. Заохочуйте їх до своєї роботи, вони багато чого навчаться у вас.
— Як? — здивувався геолог. — Хіба геологічна розвідка може бути здійснена за ініціативою недосвідчених хлоп’ят?
— Мої учні зайнялися розв’язанням дуже серйозного завдання. І вони так захопилися, що відняти в них ініціативу — означало б загасити той вогонь, який їх зараз живить… Дайте напрямок їхній роботі, але непомітно. Ми давно вже так діємо — я і голова колгоспу, — і результати чудові.
— Розумію вас, спробуємо і ми так діяти, — згодився геолог.
Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.
Побачивши через вікно незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже, крім них, в селі Лчаван поки що ніхто не знав про таємницю скарбу!).
— Наргіз, йди глянь, що це за люди, чого їм треба? — збентежено сказав він дружині.— Двоє, видно, з району.
Та Наргіз уже була на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.
Дізнавшись про мету приходу цих людей, дід Асатур підбадьорився
— Не правда, — сказав він. Покійний мій кум Мукел — нехай йому земля пухом! — казав, що чув від дідів, нібито
у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки, коли це було, де було— ніхто не знає… Залишилась нам від дідів наших тільки легенда. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…
— Легенда? — пожвавішав геолог. — Про воду? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.
— Знаю, як не знати, — самовдоволено погладив дід свою білу бороду. — Ще в дитинстві чув від свого діда. Ну, заходьте в хату, прошу, посидимо, закусимо, а тоді вже й розповідати почнемо.
— Ні, ні! Дідусю, розказуй тут…
— Наргіз, принеси хоч стільці сюди під навіс.
Сіли в тіні, хто на тахті, хто на стільцях.
Дід Асатур сів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.
Всі з цікавістю чекали оповідання старого мисливця.
— Кажуть, — почав дід Асатур, — що в давні-прадавні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили в достатку, насолоджуючись дарами свого благодатного краю, своєї чудової природи, а води в них було дуже багато, Люди не знали, що таке злидні. Не було нікого, хто б у них віднімав наслідки їхньої чесної праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим безплідним схилам, де каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.
Але ось одного літа в саму спеку люди побачили, що води поменшало. її невистачало полям. І той, у кого були більші сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим від тих, кому невистачало води. Врожай у них був менший, і вони збідніли. З того часу багачі стали господарями води і позбавляли народ цього дару природи.
А води у бідняків щодалі все меншало. Багачі вволю поливали свої поля і залишали народові тільки краплі. Поля і сади народні сохли І гинули, і люди почали повставати і вимагати своєї частки води. Тоді багачі озброїли своїх слуг-велетнів, поставивши їх біля джерел води і наказавши не підпускати до них людей. «Ваша частка води, — сказали вони людям, — гине на шляху з гір. Підіть подивіться, хто поглинає її…»
Люди взяли лопати й кирки і піднялися в гори. Ішли вони, йшли і, нарешті, побачили, як вода вируючим потоком вливається в одному місці в скелю, а потім знову витікає з неї, але вже не такою сильною і буйною, а тоненьким, безшумним, безсилим струмком… Почали розбивати скелі. Треба ж довідатись, що там робиться, куди дівається, пропадає вода!
Працювали вони дні і ночі: скелі ворушити не жарт!.. Але ось, врешті, перед ними печера — велика-велика, ні кінця, ні краю не видно. Запалили люди смолоскипи, освітили печеру — і що ж бачать!.. В одному з її кутків сидить страшній-престрашний вішап, схилився над водою, і вся вода вливається в його величезну, страшну пащу… Ось цей вішап і поглинає всю воду, і тільки рештки, що збігають у потвори з губів, і дістаються селу. І ще бачать вони: чим більше поглинає вішап води, тим більшим стає він — з хвилини на хвилину росте, ширшає, товщає…
Побачивши людей, вішап затрусився. метнув полум’ям з очей, загримів громовим голосом: «Забирайтеся звідси, а тс проковтну всіх!»
Злякані, розгублені пішли назад люди. А за ними гуркіт, грім: це вішап величезним камінням загороджував вхід до себе.
Повернулись у розпачі люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішана. Ту, що ви бачили. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше того, що збігає з його губ.
Так, вічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що настане час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і відірве їй голову… Що знову буде багато води і вона, як раніше, служитиме людям…
Дід Асатур так образно і переконливо вів свою розповідь, що часом хлопцям здавалось, ніби справді вішап існує і досі поглинає воду, не даючи її Лчавану.
— Виходить, наша річка і є залишком того, що збігає з губ вішапа? — запитав Грикор.
— Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! — хвилювався Камо. Йому не подобався цей вішап навіть у легенді.
Посміхнувшись, Ашот Степанович сказав:
— Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу — це зробила Велика Жовтнева соціалістична революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше — про те, що вода тут була і пропала. Нам треба знайти воду.
Наступного дня Ашот Степанович зібрав юних натуралістів. Знову говорили про воду.
Ашот Степанович, жвава, енергійна людина, сказав:
— Багато ви вже зробили, юні шукачі, а води знайти не можете. Десь у глибинах Далі-Дагу вода є, вона в його грудях знаходиться. Пам’ять про воду залишило нам не тільки каміння, залишилась вона і в серцях людей. Легенда, яку ми почули від діда Асатура, передається з покоління в покоління. Вона має прихований зміст. Народ, створюючи легенди і казки, насправді передає наступним поколінням відомості про те, що було. Користується матеріалом дійсності, хоч одягає її в фантастичні форми… Треба розгадати зміст нашої легенди. Давайте ж і візьмемося за це!..
Геологи зійшли з нашими юними натуралістами на Далі-Даг. Вони обшукали всі стрімчаки, всі її долини, міжгір’я та улоговини.
Але води не було й сліду!
Де-небудь побачивши кілька сухих очеретинок, вони поспішали до них в надії, що біля них знайдуть воду — не міг же вирости очерет на сухому місці?.. Помітивши зелені кущики, бігли до них, оглядали і копали навколо — не можуть же вони рости без вологи?
Одного разу, коли діти, стомившись від довгих і безнадійних пошуків, збиралися вже повернутись додому, Армен раптом звернув увагу на зелену пляму одного з схилів Далі-Дагу. Вона була дуже далеко — значно вище від вершин Чорних скель, — як оазис у пустелі, різко виділялась на сірому, випаленому тлі гори.
— Там є вода, хлопці,— сказав геолог Ашот Степанович. — Без води не може бути такої свіжої зелені на цих вершинах.
— Коли б там була вода, її було б видно. Та й що там — невеликий зелений клаптик, як хустка! — заперечив Камо.
— Я ж не кажу, що там джерело… але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.
— Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш, — пробурмотів Грикор. — Ти, Камо, хоч би рушницю взяв у діда — підстрілив би, в крайньому разі, отого шуліку.
— Потерпи, Грикор-джан! Коли ми знайдемо воду — то преміюємо тебе гускою з нашої ферми.
— І дозволите мені самому її з’їсти?
— Самому.
— По руках, коли так!
Камо подав руку Грикорові.
— Ну, готуй гуску: там вода. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! — І Грикор, лукаво посміхнувшись, почав підніматись на гору.
Шлях був важкий, але всі швидко підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленим килимом. Це був зелений клаптик землі, як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою соковитою зеленню.
Лопатами і кирками хлопці заходились копати землю. Під зеленою травою був напіврідкий, вологий ґрунт.
— Вода!.. Слово твоє міцне? — спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. — Одержу гуску?
— Дивлячись, яка вода. Якщо це та вода, що колись давно пропала, що зрошувала поля, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело — чим воно нам допоможе так далеко?..
Викопавши яму близько півтора метра глибиною, хлопці знайшли джерело. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тоненький шар грунту.
— Цей струмочок неодмінно повинен мати і джерело — там, всередині гори, — сказав геолог Ашот Степанович. — Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.
Хлопці, стомлені і розчаровані, стояли біля виритої ями і дивились, як вона поволі наповнюється водою…
Оглянувши зелений «килим», названий Камо хустинкою, і переконавшись, що це не та вода, яку вони шукають, геологи вирішили обстежити протилежний гребінь гори.
— Ну, а ви, — сказав Ашот Степанович хлопцям, — просто звідси можете повертатись додому.
Це означало, що роботу з ними він сьогодні закінчив і вони вільні.
Хлопці одійшли від джерела і прилягли в тіні скелястого виступу. Вони почували себе дуже стомленими. Говорити не хотілось, знемагав сон.
Так минуло години півтори-дві.
Нарешті Камо, схаменувшись, звівся:
— Ходімо, хлопці, нап’ємось води з нашого нового джерела, вмиємось — і додому.
— Ходімо, — згодились товариші.
Криниця була повна води. Вона стала прозорою, світлою і, переливаючись через край, потекла вниз вузенькою срібного стрічкою, виблискуючи на сонці.
До чого ж приємним було стомленій спекою землі ледве чутне дзюрчання струмочка! Армен згадав рибу, яку він одного разу витяг із сіті і пустив знову в озеро. Так само жадібно, як вона тоді, пила зараз воду і напівмертва трава цього випаленого сонцем схилу. Якби хлопці мали змогу відчути найтонші прояви, викликані водою в рослинах, вони помітили б, як воскресають паростки, які нещодавно помирали, як живодайна волога, засвоювана корінням рослин, піднімається вгору по їхніх стеблинах.
Недалеко від них на камені з’явилась куріпка. Витягнувши шию, вона дивилась на воду.
— Хлопці, адже ж ми, самі того не знаючи, добули воду для куріпок! — вигукнув Армен.
— Еге ж, навіть для шулік, для соколів, для ворон… — з гіркою іронією додав Грикор.
Камо, насупившись мовчав.
Ввечері, коли вони повернулися в село і розповіли дідові Асатуру про знайдене джерело, старий мисливець так зрадів, що перецілував по черзі всіх хлопців.
— Ви самі не розумієте, яку велику справу ви зробили! — скрикнув дід. — Та ж ви врятували диких кіз Далі-Дагу!
— Як це «врятували»? — здивувався Камо. — Адже ж вони від спраги не гинуть? Ти ж казав, що вони за день можуть пройти сто кілометрів?
— В тому-то й річ, що «можуть»… Проходять — і йдуть від нас зовсім: спочатку до озера на вершину гори, а звідти і на другий схил її. Ну, а для чого ж тоді жити старому мисливцеві Асатуру? Чого він буде вартий, коли ці схили Далі-Дагу залишаться без таких чарівних тварин?
Армен, закоханий у все красиве, відразу зрозумів зміст того, що хотів сказати дід. А Грикор зрозумів його слова по-своєму:
— Звичайно, — сказав він, — дід Асатур може залишитись без шашлика, адже він звик їсти двічі на тиждень шашлик.
— Та хіба ж у шашлику справа, дурню!.. Чи бачив ти коли-небудь кіз, як вони одна за одною проходять гребенем гори? Вам подивитись треба, — тоді ви мене зрозумієте. Недарма ж у піснях порівнюють красунь з джейранами… — сказав старий, якого опанував поетичний настрій. — Так, Камо-джан, ви велику й добру справу зробили, молодці!.. Треба тільки ще віднести грудку кам’яної солі, покласти біля джерела.
— Солі? Для чого?
— Для того, щоб кози лизали сіль, пили воду і просили для вас у неба довгого життя.
Армену хотілося обняти діда. Ну, й добрий же дідусь! А досі вони вважали, що дідові на полюванні— тільки б убити дичину.
— Справді, вони, бідненькі, без солі зовсім знемоглись. Раніше я щороку носив і розкладав біля струмків грудки солі, а цього року не поніс: усі струмки пересохли. «Що ж, — думаю, — полижуть солі, пити схочуть, а пити нічого. Тільки страждатимуть від спраги…» А зараз покласти сіль біля джерела — велике діло. Зараз кози, щоб лизнути солі, ідуть на солончаки до річки Аракс, на кордон Ірану і Туреччини. Правда, там вони не залишаються, повертаються на батьківщину. А що ви думаєте? Нема жодної істоти, у якої не було б батьківщини, — з глибоким переконанням сказав старий. — Ось я й кажу: повертаються. Чи є потреба заради солі переходити сотні кілометрів? Шкода їх…
— Добре, дідусю, зрозумів, зроблю! — пообіцяв Камо. — Ось тільки не знаю, де взяти кам’яної солі. Але знайду неодмінно.
— У нас дома є, я принесу, — охоче запропонував свої послуги Грикор.
— От і добре, — розчулився дід, — ми цим остаточно привчимо їх до нас.
Радісні, пішли хлопці від діда. Тепер вони розуміли, що полювати — це означає не лише вбивати диких тварин, але й турбуватися про них.
Коли Камо наступного ранку з великою грудкою кам’яної солі на плечах з’явився на горі, він побачив куріпок, які юрмилися біля джерела. Вони набирали в дзьобики воду і високо піднімали голову, щоб проковтнути її.
Камо усміхнувся. «Просять для нас у неба довгого життя», подумав він, згадавши слова діда Асатура.
За кілька днів після того, як біля джерела була покладена сіль, дід Асатур покликав хлопців:
— Ходімо на гору, я вам дещо покажу біля вашого джерела.
— Що, дідусю? Скажи зараз!
— Ходімо, ходімо, самі побачите. Все життя будете згадувати.
— Візьмемо Асмік? — запитав Камо.
— Чи піде? У неї сьогодні поганий настрій. Кіт вкрав пташеня, — оповістив Армен.
— Кіт?.. — обурився старий. — Чому ж мені не сказали? Я б з нього шкуру спустив! — дід похитав головою і жартома стиснув рукоятку кинджала.
— Треба взяти Асмік, хай піде з нами, трохи розважиться, — сказав Камо.
Армен пішов на ферму. По дорозі він зупинився біля ставка, викопаного піонерами. Руда глина на дні ставка потріскалась від спеки; якщо попаде в таку щілину курча — і слідів не знайдеш…
«Коли він знову наповниться водою? Коли знову плаватимуть у ставку наші птахи?» сумно подумав Армен.
Асмік була в «дитячій». Одне за одним вона пропускала своїх пташенят через якийсь круглий прилад, звідки вони виходили мокрими, потім виганяла на подвір’я.
— Купаєш? — запитав Армен.
— Ні, це захід проти паразитів. Птахи весь час сухі, а на сухих паразити дуже розмножуються, — сумно відповіла дівчинка.
— Ходімо з нами на гору, до джерела, яке знайшов Камо.
— Джерело?.. Вода сюди дійде?
— Ні, це тільки для диких тварин. Ходімо!
Опівдні вони дійшли до гребеня гори, з ущелин якого пробивалось кілька низькорослих кущів тернику. Сховавшись за ними, діти на чолі з дідом Асатуром почали обережно спостерігати, що робилось біля джерела.
— Куріпка, куріпка з своїми пташенятами! — по-дитячому радісно вигукнула Асмік і хотіла заплескати в долоні, але Камо вчасно стримав її.
Видовище, справді, було чудове. Куріпка-мати, перестрибуючи з каменя на камінь, повільно наближалась до джерела. За нею сіренькими пухнастими грудочками котились крихітні куріпки. А напившись, перевалюючись, слідом за матір’ю вони зникали між камінням і сухою травою.
— Дванадцятеро і ні одної, щоб з’їсти, — прошепотів Грикор. — Дідусю, підстріль…
Старий мисливець скоса глянув на хлопця.
— Хіба можна вбивати такі істоти? — прошепотів Армен.
— Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи не вбивав ще ні дитини, ні матері,— сказав спокійно і поважно, підвівши голову, дід Асатур.
— Але ж мисливець, побачивши дичину, забуває про все! Хіба не так, дідусю? — спитав Камо. — Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні дитини не вбивав?
— Правду сказати, один раз в молоді роки матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею цапок був. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а цапка візьму, дома вигодую». Цапкові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався і тоді ось, як зараз, вистрілив: просто в матір — рука б у мене переломилась!.. Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А цапок побачив, що мати лягла, подумав, що вона його годувати зібралась. Підбіг до неї і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, а в голові наче вогнем запалало. Повернувся — і додому… Щоб не бачити ні цапка, ні його вмираючої матері.
На очах у старого показались сльози, голос затремтів.
— Бідне козенятко, — сказала Асмік.
— Ось відтоді я ні дитини, ні матері не вбиваю, — закінчив своє оповідання дід. — Давайте подивимось спочатку, чи знайшли кози воду і сіль.
Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились.
— Знайшли! — сказав він радісно. — Гляньте, як сіль облизали, наче відшліфували.
Навколо джерела було видно багато слідів кіз, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося тріщин.
— Як їх було тут багато! — здивувалась Асмік.
— Мабуть, отара колгоспних овець пройшла, — припустив Камо. — Не може ж бути так багато диких кіз!
Дід багатозначно посміхнувся:
— Тут, на цих горах, я одного разу налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанні і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода — у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.
— І сіль має запах? — здивувався Г рикор.
— Ще й який! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо у дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже… Дика коза запах солі здалеку чує.
— А вовки скоріше запах м’яса почують, а не солі,— розумно зауважив Грикор.
— Молодець! Кожний чує те, що йому треба, — підтвердив дід, повертаючись до кущів тернику.
За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і почали чекати.
— Добре! — сказав дід. — Вітер від джерела в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок, — сказав дід, з захопленням дивлячись на поверхню води.
І справді, на тлі завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.
Чекати довелось довго. Сонце пекло немилосердно. Але бажання побачити диких кіз пересилювало все.
Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного вішапа: «Болт… бо-олт… болт!..»
Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.
У Асмік від здивування широко розкрились очі, вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.
Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, він був схожий на чудову статую.
Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався. Потім, востаннє вдихнувши повітря, він, не поспішаючи, зійшов зі свого постаменту і зник за кам’янистим схилом,
— Бачили? — хвилюючись, запитав дід. — Це був розвідник. Зараз він пішов сказати товаришам, що небезпеки немає.
— Чому ж ти його не забив? — розпалився Грикор. — Такий шашлик з рук випустив!
Старий подивився на нього сердито.
— Як же можна підняти зброю на таку тварину! — обурився він.
— Чому? Що він таке, цей козел?
— Що він таке?.. Коли б тут, біля джерела, був у засаді мисливець, вовк, барс, — хто б був першою жертвою? Він. А він, незважаючи на це, йде, щоб розвідати, чи нема небезпеки для товаришів, чи вільний шлях. Як же можна підняти руку на таку тварину! — повторив дід обурено.
Але тут знову почувся шурхіт, ніби камінці посипались, і старий мисливець пересторожливо поклав палець на губи.
На гребені, за яким тільки-но зник козел-розвідник, чітко вимальовуючись на тлі неба, з’явилось безліч «шабель»— великих рогів кіз. Важко похитуючи ними, ціла отара козлів, легко перестрибуючи з каменя на камінь, кинулась до холодного джерела, тісно оточивши його.
Козлів було так багато, що здавалось, їм не буде кінця… Все нові й нові ряди їх піднімались з-за гребеня.
Козли оточили джерело, і за воду та сіль між ними почалась боротьба. Вони штовхали один одного своїми велетенськими рогами. Кожний намагався відтиснути іншого, щоб самому оволодіти цим несподіваним добром.
Всі тварини були сірого кольору, з трохи темнішою смугою, яка йшла вздовж спини від голови до хвоста. У багатьох темна смуга проходила впоперек спини і грудей, ніби оперізувала їх. Вони були значно більші за свійських кіз, міцно й красиво збудовані. Дивлячись на них, Армен думав: «А які чудові гібриди вийшли б від змішування цих диких тварин із свійськими!»
Козли напились, полизали сіль і, підвівши голови, стали обережно розглядати все навколо: чи хто не бачив їх, чи не сидить хто-небудь у засідці біля джерела?
Дикі тварини довго не перебувають біля води. З свого досвіду і з досвіду своїх предків вони знають, що найнебезпєчніше для них місце — місце біля джерела. Біля води завжди ховаються вороги, знаючи, що, змучені спрагою, тварини рано чи пізно прийдуть сюди напитись. Ось чому, незважаючи на те, що зелень, яка росла навколо джерела і манила їх, жоден козел не нахилився, щоб зірвати кілька травинок. Напившись, вони зразу ж повернулись назад тим самим шляхом, яким прийшли. Перебрались на той бік гребеня і зникли. Стрибки їхні були такі легкі, що здавалося — тварини, не торкаючись землі, пливли в повітрі…
Коли отара зникла, з-за гребеня горн довго ще виглядала голова козла із знайомими нашим хлопцям величезними рогами. Це був козел-розвідник. Він повинен був залишитись тут до того часу, поки не піде вся отара. Висунувши вперед морду, козел-розвідник востаннє понюхав повітря і, переконавшись, що отарі нічого не загрожує, сплигнув з каменя і пішов слідом за нею.
Хлопці полегшено зітхнули.
— Ну от, а ти кажеш— стріляй! — ще раз повторив старий мисливець Гри-корові з докором…
— Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? — сказав Камо.
— Коли тварини п’ють, убивати не можна — жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!.. Мисливці, хоч і проливають кров, але і в них є хороші звичаї.
— Дідусю, а чому тут були тільки козли? Жодної кози, жодного козеняти? — спитав Армен з цікавістю.
— Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? — приєдналась до Армена Асмік.
Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.
— А я ж вам говорив, пам’ятаєте? На березі Гіллі я вам казав, а ви не вірили. Ось тепер могли на власні очі пересвідчитись…
Дав дід загадку!.. Хлопці деякий час мовчали. Першим порушив мовчанку Армен:
— Козли завжди так ходять, окремими отарами?
— Ні, чому ж завжди! З червня до початку грудня, і все.
— А потім?
— Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, на віддалі від них, і живуть у горах з дітьми.
— Тікають від батьків? — здивувався Камо.
— Еге ж, тікають, як від вовка, від мисливця.
— Тс-с!.. — раптом прошепотів дід і підняв палець.
На гребені, за яким зникли козли, несподівано змову з’явилась голова з величезними рогами, що, як здавалося хлопцям, були майже в два рази більші, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.
Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.
— Бачили? Бачили? — повторював він. — Йому вже, певно, років одинадцять, а роги в нього півтора аршина завдовжки!.. — збуджено шепотів дід. — Старий уже, пудів шість. В такому віці козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони дуже старіють і стають поживою для вовків.
— Звідки ти знаєш, що йому одинадцять років? — запитав Камо.
— А по кільцях на рогах. Кожного року — нове.
— А чому він такий білий?
— Старенький став, як я, — погладив дід свою білу бороду. — Тихше, хлопці! Друга отара йде воду пити.
— Аз цієї отари уб’єш хоч одного? — спитав Грикор, погладжуючи свою уявну бороду. На Сході завжди так роблять, коли щось просять.
— Заборонено, — коротко сказав дід.
Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела підбіг білий вожак, за ним слідом велика отара козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, просто до води.
Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.
— Ой джейрани! — тихо вигукнула Асмік.
— Ш-ш-ш… це кози! — пошепки промовив дід.
Хоч вони розмовляли тихо, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. До її гострого слуху долинув підозрілий шурхіт: вона відчула небезпеку. Дві маленькі кізочки вирвалися наперед і, підстрибуючи, підбігли до води. Але мати подала знак, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняну прилягли і затихли Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і немов закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.
Коза, що прибігала до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому щось вороже, подивилась навкруги, подала знак «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в міжгір’ї.
— Бачили? — запитав старий. — А ви ж не вірили, коли я казав!
— Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! — попросила Асмік.
— Прийдуть, доню, але нескоро, налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці, голови болітимуть. Ходімо!.. Та ви тут їм рай влаштували, — додав старий, захоплено оглядаючи джерело. — Більше б таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?
— Будуть, дідусю, зараз викопаємо! — скочив з місця Камо.
— Чим? Адже лопат немає.
— А палицями? — І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.
Зробивши кілька палиць, Камо роздав їх товаришам.
— Копай тут, — сказав він Грикорові, окресливши на землі коло на крок униз від джерела.
Трохи нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче — Камо і Асмік — вона теж хотіла викопати свою ямку. Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузьким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка витікала з джерела, почала наповнювати викопані хлопцями ямки.
Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку, задоволено поглядав на хлопців.
— Камо-джан, — сказав він, — розбий сіль і поклади по дрібку біля кожної ямки.
Камо розбив велику грудку солі на менші грудочки.
— Ця розсипалася, — показав він одну з дрібних грудок старому.
— Ну, нічого, висип просто у воду, — порадив дід.
— Ну й просоляться ж кози! — пожартував Грикор.
Старий Асатур замість відповіді показав на край одного з нижніх стрімчаків. Звідти виглядала маленька голова з гострими ріжками.
— Чекає, бідна, коли ми, нарешті, підемо. Змучилась від спраги… Ну, ходімо вже! — рішуче ступив дід уперед.
Вони відійшли і сховалися за виступом скелі. Звідси можна було обережно спостерігати за джерелом.
Матері-кози, заспокоївшись, зібрали своїх козенят і повели їх до води. Вгамувавши спрагу і полизавши солі, кози, легко й граціозно підстрибуючи, побігли на гребені гори й зникли.
Старий зупинився, з його великої лисої голови рясними струмками збігав піт. Дід витер його папахою.
Обернувшись до Камо, Армен сказав:
— Твій дід — просто скарб
Дід Асатур, почувши це, пополотнів, у нього затремтіли губи.
— Який скарб? — ледве чутно спитав він.
— Це ми про тебе.
— Про мене? Звідки ж у мене скарб?
— У тебе найбільший скарб, дідусю, — привітно сказав Камо.
Старий збентежився ще більше. «А раптом догадались? Пропав я, пропав!..» з жахом подумав він і неодмінно виказав би себе, коли б Камо не додав:
— Твій скарб, дідусю, це твій характер. А ще те, що ти краще за всіх знаєш природу.
— А, це… ти про такий скарб! — полегшено зітхнув старий. — Це, звичайно, скарб, немалий. — Потім замислився на мить і раптом запитав — А справді, ви ось говорите «скарб», я й подумав: що б ви зробили, коли б знайшли глечик з золотом?
— Я б збудував електростанцію і за її допомогою підняв би воду Севану сюди, на гору, а звідси по каналах спрямував би на поля нашого колгоспу. Як би заколосилися наші посіви!.. Це було б для мене найбільшим щастям, — мріяв Армен.
— Я б купив тисячу породистих телят і тисячу вуликів, збільшив би колгоспну ферму і пасіку, — сказав Грикор,
— А я б передав урядові і попросив би збудувати штук п’ятдесят танків, а мене призначити командиром танкової бригади, — схвильовано відповів Камо.
Хлопчики здивовано помітили, що старого не порадували їхні відповіді, навпакн, він став ще похмурішим.
Повернулись вони в село в доброму настрої. Але в глибині душі кожного лежало щось тяжке, що затьмарювало їхній життєрадісний настрій. До цього часу вони не знайшли води, а страшна посуха тривала…
На початку липня, однак, трапився несподіваний випадок, що відразу позбавив їх цього тягаря. Але про це потім. Поки що ми подивимось: куди це вирушає невгамовний Сето.
Навіть тоді, коли Сето від злості й почуття помсти до Камо пускав стріли в квочок, у глибині душі він не міг не відчувати незадоволення своїми вчинками.
Асмік терпляче зносила всі витівки Сето, але якось після одного наскоку на ферму вона все ж змушена була поскаржитись на нього голові колгоспу:
— Дядьку Баграт, вгамуйте Сето! Весь час вештається навколо ферми, сміється, лає мене…
Баграт викликав до себе Сето.
— Знаєш що? — сказав він, суворо дивлячись на Сето з-під густих брів. — Я не вчитель, в різних методах виховання не розбираюсь і застосовувати їх до тебе не буду. Я людина військова, я знаю одне — дисципліну! Мій метод — ось він! — Баграт стукнув по столу важким кулаком. Як ти гадаєш: є влада у нас и селі? Ану, — звернувся він до секретаря, — напиши прокуророві, що Сето Мартиросян веде боротьбу проти колгоспу. Так, прямо так і напиши… Я цього хлопця так притисну, що він стане іншим…
Однак Асмік, зустрівши голову колгоспу ввечері, попросила його до прокурора не звертатись.
— Ми придумали один спосіб, — сказала вона, — спробуємо його, якщо він допоможе, тоді…
— Добре, — одразу згодився Баграт, — зачекаємо. — І він погладив Асмік то голові.
Другого ж дня Сето, почуваючи, що товариші зовсім одвернулися від нього, із злості і відчаю взяв стріли і пішов до птахоферми. Неохоче пішов за ним його брат.
— Однак, Арто, — підбадьорював його Сето, натягаючи свій лук, — якщо вже під суд, то хоч востаннє душу відведемо.
— Ні, ні, кинь!.. З рук цього діла Асатура ми цілими не вирвемось… — просив його Арто.
— Ну й боягуз же ти!
В цей час на вулиці з’явились Камо. Асмік і Армен.
Сето хотів непомітно втекти, але твердий, владний голос Камо зупинив його:
— Сето, почекай, я хочу тобі дещо сказати.
Сето стояв у нерішучості. Всі свої провини він знав, знав, за що йому доводиться відповідати. «Візьми палицю, — каже вірменське прислів'я, — злодійкуватий собака одразу хвіст підгорне».
— Ну, чого тобі?
— Іди сюди, не бійся, скажу тобі щось важливе.
— Кажи звідти, — сказав Сето і оглянувся: чи не закрито йому шлях до від ступу.
Та не бійся ж ти, не займатиму. Скажу тобі кілька слів, і все… — і, обернувшись до Асмік. Камо шепнув їй: — Спробуємо спосіб Армена
Сето не поворухнувся і знайшов у собі досить мужності, щоб не втекти коли побачив, що Камо сам іде до нього.
По-дружньому поклавши руку на плече Сето, Камо сказав йому тепло:
— Ось що, Сето: давай кинемо воювати.
Сето, який за останній час не чув нічого, крім нарікань, а зараз, похмурий, відчайдушний, готувався стати перед судом, рангом розгубився.
— Ти ж хлопець не позбавлений совісті, продовжував Камо. Заради чого ти робиш дурниці, для чого ти себе губиш?
— Пізно, — сумно відповів Сето. — Мене судитимуть.
— Ти не зважай, що дядько Баграт суворий, — втрутилась Асмік, — у нього серце добре. Поводитимешся добре — простить.
— Але ж я хуліган! — іронічно сказав Сето. — Як же я можу не робити дурниць?
— Кинь жарти, просто скажи: для чого ти це робиш?
— Для чого? На зло вам! Навіщо ви мене в школі осоромили?
— За що ж ти злишся? Винен був, тобі про це сказали, а інакше не могли ми зробити.
Тут, читачу, я змушений розповісти про той випадок з Сето, після якого він перестав дружити з товаришами.
Це було ще в сьомому класі. Тоді Сето сидів на одній парті з Арменом, і всі в школі знали, що вони відмінники. Знали й те, що частіше від них ніхто не ходить у шкільну бібліотеку.
Одного разу Сето одержав нову, в красивій обкладинці, товсту книгу Ферсмана «Цікава мінералогія». Бібліотекар Геворк кілька разів просив Сето повернути книгу, але той не приносив. Який чудовий світ відкрила йому ця книга! З раннього дитинства Сето захоплювався всілякими камінцями різних кольорів і видів. Він усе мріяв відшукати в торах, що оточують село Лчаван, дорогоцінні мінерали. Не може бути, щоб у горах Далі-Дагу не було таких мінералів. А в цій книзі про мінерали розповідались найдивовижніші речі. Скільки довгих вечорів просидів хлопець при світлі лампи над цією хорошою, розумною книгою!.. Як же було йому розлучитися з тим, з чим так здружився?
Нарешті, після багатьох нагадувань, Сето книгу приніс.
В той час, коли Сето прийшов до бібліотеки, Геворк видавав книги першокласникам. Було шумно, діти юрмились біля столу з книгами.
Бібліотекар попросив Сето залишити книгу на столі, а за другою прийти іншим разом. Сето поклав книгу на стіл і, сам не знаючи, як і чому, непомітно знову взяв її і сховав під куртку.
А тепер додому! Тепер уже ніхто, здавалось йому, не зможе розлучити його з цим незамінимим другом. Хлопець поспішав додому. І, прибігши додому, Сето сховав книгу на полиці серед своїх підручників. Відтоді він читав її потайки.
Наступного дня книгу шукали по всій школі, запитували в усіх дітей, а в Сето спитати не могли, тому що він не прийшов до школи.
Тоді Геворк написав записку Сето і попросив Асмік занести її своєму сусідові.
Мати накинулась на дівчинку:
— Який тобі Сето? Хіба я його бачу? Книжку вимагає вчитель! Всі забери! Він зовсім від рук відбився, по господарству допомагати перестав, читає вдень, читає вночі, в сараї, палить гас, вранці вставати не хоче, а він же — найстарший в сім’ї…
Коли Асмік серед інших книг побачила «Цікаву мінералогію», вона сказала:
— Тітко Сона, ось ця книга нам і потрібна, — і взяла її.
— Бери, через неї він зовсім збожеволів…
Ось яким чином Сето набув у школі поганої слави.
Відтоді Сето став іншим: пересів на останню парту, перестав слухати вчителів, на уроках думав про своє, пожвавлюючись лише перед кінцем занять. Після дзвоника він одразу ж зникав.
У селі Сето в цей час не бачили, дома його теж не було. Де хлопчик пропадав — ніхто не знав. Тільки пастухи часом зустрічали його в горах. Що він там робив? Лазив по скелястих стрімчаках. А що його туди тягло — про це він нікому не говорив.
Слова, сказані Камо, були суворі, але справедливі, Проте вони не витверезили Сето, а, навпаки, викликали в його малому серці велике почуття помсти. Його взаємини з колективом настільки розладнались, що навіть оті слова подяки, які йому висловили вчитель і товариші за вдалу знахідку плити з клинописом, не дали його розбурханому почуттю жодного задоволення.
Учнів поведінка Сето обурювала, та, як не дивно, дід Асатур з ними не погоджувався:
— А ідо ви думали? Що у нього немає почуття честі?.. Хіба це жарт— образити людину, та ще й при всіх! Пригадую, на весіллі в сина покійного кума Мукела хтось мисливця Каро назвав, насміхаючись, «брехуном-мисливцем». Кулею в серце було для нього це слово. Вихопив кинджал і, як тигр, кинувся на свого кривдника: «Як він смів мене, та при дівчатах, таким словом назвати!..» Ледве ми забрали в нього кинджал. Ото ж то! В кожної людини честь є, самолюбство. Правда очі коле — це вірно. Та ти краще людину десь на самоті присором, навіть побий, а на людях не виговорюй… Ми, горці, не можемо терпіти образливих слів.
— Дідусю, що ти говориш! — сердився Камо. — Люди дикі вчинки чинили, а тобі це подобається?
— Нехай дикі, та молодецькі! — наполягав на своєму впертий Асатур.
Його ніхто не підтримав. Всі засуджували вчинок Сето. Взаємини між Сето і його товаришами по школі дедалі ставали гірші. їх уже розділяла глибока безодня.
Тепер Сето стояв у роздумі. Дружнє ставлення нещодавніх «ворогів» обеззброїло хлопця.
— Іди, Сето, до нас, у нас зараз стільки різних справ!.. Таких справ — світ здивуємо!.. Всі будуть задоволені тобою, навіть Асмік, яку ти так часто змушуєш плакати, — лагідно сказав Армен.
Асмік доброзичливо всміхнулась.
— Жаль тебе, Сето, ти хлопець гарний, хоробрий… — продовжував Армен.
— Так, — ствердила Асмік, — хоробрість Сето мені дуже подобається: він так спритно лазить по скелях!
Слова дівчини, напевно, зачепили Сето за живе.
— А для чого вам по скелях лазити? — спитав він уже миролюбним тоном.
— Всі знають, що ми знайшли старовинний канал, тепер шукаємо воду. Адже ми юні натуралісти. Ми мусимо піднятися на Чорні скелі, як нещодавно підіймались на Чанчакар, на пасіку диких бджіл, — пояснив Армен. — Ми повинні розкрити таємницю озера Гіллі, таємницю «воріт пекла», дізнатися, хто там стогне.
— У таких справах тебе, Сето, ніхто не замінить, — додав Камо. — Давай же не будемо ворогувати! — І він простяг Сето руку.
Вогник, прихований у глибині серця Сето, раптом розгорівся, яскраво запалав, і його промені пробились назовні, тепло освітивши лице хлопця. Він одразу відчув себе іншим і, потиснувши руку Камо, кинув йому до ніг свій лук і стріли:
— Ось, беріть, більше не воюватиму, — сказав він з почуттям.
Це побачив Арто. Щаслива, добра посмішка засяяла на його обличчі. Він підбіг до Камо і теж віддав йому свій лук.
Хлопці й Асмік по черзі потиснули руки Сето і Арто. Тепле, приємне почуття охопило всіх.
— Ось так, тепер ми стали ще сильніші, тепер побачиш, що ми можемо зробити, ми, юні натуралісти! — вигукнув Камо, обнімаючи Сето.
В цю хвилину з пташника стрімголов вибіг Грикор.
— Дорогі мої, останні шкаралупки потріскались! Пташенятка вилуплюються всіх кольорів, ну, просто, як солдати — батальйонами! — кричав він, підстрибуючи на одній нозі.— Великі, маленькі, жовтенькі, рябенькі, так і валять… Хо-хо-хо! От так квочки залізні: всю землю курчатами заповнили! — і, так само витанцьовуючи на одній нозі, Грикор повернувся на ферму.
Асмік і хлопці поспішили за ним. Разом з ними зайшли і Сето з братом. Сето вперше заходив на ферму не як ворот, а як друг.
Вражений великою кількістю пташенят, він прошепотів:
— Справді, як багато, і які вони хороші, ці пташенятка нашої ферми!
Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої радості. Незрозумілого тягаря, що раніш турбував його рамками, як не було.
«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?..» подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.
— Спізнився, нані, скоріше! — підганяв він матір.
— Ти що, косити йдеш? — здивувалась матір.
— Чому ж би й ні? Чим я гірший від Грикора? Скоріше, нані, дай хліба шматок!
Загорнувши в папір сніданок, Сето взяв косу і побіг.
З веселим гомоном виходили з села озброєні косами групи колгоспників і спускались до озера Гіллі, де простяглися темнозелені поля люцерни і конюшини. Лагідний ранковий вітерець ласкаво колихав верхівки густих високих трав, і серця людей сповнювались радістю. Землі, що лежали біля озера, легко було зрошувати — не те, що на горі.
Голова колгоспу Баграт догнав косарів. Він їхав верхи білим конем.
Помітивши голову, Сето знітився, соромлячись глянути на нього.
Притримавши коня, Баграт лагідно спитав хлопця:
— Косити йдеш, Сето?
— Так, товаришу Баграт, — не підводячи голови, відповів Сето.
— Молодець! Ну, що було, те було. Хто старе згадає… Мені Асмік про все розповіла, — по-батьківськи лагідно сказав Баграт.
Проте, відчувши, що хлопця пригнічує його присутність, Баграт від’їхав. Розшукавши в натовпі бригадира, він сказав:
— Овсепе, як видно з усього, Сето вирішив свої гріхи загладити. Обходься з ним ласкаво. Скажи про те всім членам своєї бригади… Зрозумів?
— Якщо слабку струну зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, — добродушно всміхнувся Овсеп.
…Коли через три тижні в правлінні колгоспу обговорювалось питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.
— Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? — спитав один з косарів.
Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:
— За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше від усіх, повертався пізніше від усіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»
— От за таку роботу йому і треба черевики дати, — рішуче сказав Баграт.
Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.
— Тут якась помилка, товаришу бригадир, — зніяковів він. — Я ніякої премії не заслужив.
— Ніякої помилки. Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.
Сето, однак, не наважувався підійти.
— Дурень, — шепотіла мати, смикаючи його за рукав, — іди бери! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.
Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав:
— Беру, та тільки в рахунок майбутньої роботи!
Того ж дня увечері Камо з товаришами прийшли до Сето і поздоровили його з нагородою. Сето так схвилювався, що не міг вимовити й слова. Серпе його радісно билося, коли він згадував, що до нього всі добре ставляться і що він, як і всі, є учасником спільної праці.
Секретар райкому комсомолу якось запитав у голови колгоспу:
— Товаришу Баграт, чому ви не преміюєте наших юних натуралістів? Чому доярка одержує у вас премію, а ті, хто ферму організував чи старовинний напис знайшов, не одержують?
Правду кажучи, я навіть не знаю, чи можна їм давати за де премію, — здивувавшись, відповів голова. — Ми преміюємо тих, хто перевиконує встановлені норми. А чи вкладається в будь-які норми організація птахоферми чи знахідка кам’яної статуї «водяного бога»? Не вкладається, таких норм нема.
Секретар райкому посміхнувся:
— Звичайно, але те, що роблять наші комсомольці й піонери, дуже цінне.
— Згоден, цінне.
— А тому, що їхня робота виходить за межі встановлених норм, незвичайна робота, треба й нагороджувати незвичайно.
— Добре, пораджуся з секретарем партійної організації, щось придумаємо, — погодився Баграт.
На найближчому засіданні правління колгоспу це питання було поставлене на обговорення. Вирішили, що юних натуралістів слід преміювати цінними подарунками.
— Подаруйте їм радіоприймачі,— запропонував Арам Акопян. — Хлопці вони розумні, культурні. Слухатимуть передачі з Москви, з інших наших центрів, і це буде корисно не лише для них самих. З усім, про що вони дізнаються, познайомлять і колгоспників, пояснять їм. Таким чином ці радіоприймачі принесуть користь колгоспу.
— Дорого, — заперечив Баграт.
— Дорого, правда, але вони заслуговують па таку нагороду, — зауважив учитель.
— А дідові Асатуру?
— Для нього рушниця над усе найдорожча. Давайте йому подаруємо хорошу двостволку: його рушниця, як сам він каже, ще кавказькі війни пам’ятає,— сказав бригадир Овсеп.
На цьому й погодились.
Коли члени правління пішли, Баграт запитав Арама Акопяна:
Кого б нам вирядити за цими подарунками?
— Чи не послати нам Сето?
— Хочеш перевірити хлопця?
— І перевірити, і виправити, — відповів Арам Акопян.
— Гроші великі, боюсь…
— А ти не бійся. Спробуємо — побачиш, що не помилимось. Пам’ятаєш Макаренка — як він гроші довіряв? Набагато більші. Та ще яким невиправним хлопцям!
— Так… — задумливо сказав Баграт. — «Педагогічну поему» я читав. Метод випробуваний. Ти маєш рацію… Моя дисципліна не допомогла — спробуємо педагогіку, — посміхаючись додав він.
Почувши про рішення колгоспу, Сето не відчув заздрості до своїх учорашніх недругів, і це його здивувало. Йому зовсім не було боляче, що їх збираються нагороджувати. А який би він був сердитий, коли б це сталося днів десять тому!..
Несподівано його покликали у правління колгоспу.
— Сето, готуйся в дорогу— завтра поїдеш в Єреван, — сказав йому Баграт.
— Чого? — здивувався Сето.
— Купувати подарунки для твоїх товаришів доручено тобі.— Баграт подивився на хлопця запитливим поглядом.
Сето радісно посміхнувся В його чорних очах спалахнули іскорки радості.
Один з членів правління колгоспу, завідувач молочної ферми. Артем, росла, серйозна людина, подивигся на Ба.'рата незадоволено.
Сето помітив цей погляд, і почуття образи кольнуло серце хлопчика, — «Певне, — подумав він, — Артсмові це не подобається. Не довіряє мені. Ну що ж, я йому доведу, що я не той, за кого він мене вважає…»
— Гаразд, — сказав Сето. — Я згоден, товаришу Баграт. Тільки дозвольте мені купити подарунки не б Єревані, а в Тбілісі.
— В Тбілісі? — здивувався Баграт. — Чому в Тбілісі?.. Хіба в Єревані нема радіоприймачів?
— Є, звичайно, дядьку Баграт, тільки звідси до Тбілісі їхати стільки ж, скільки до Єревана, а в Тбілісі у мене є дядько Арут. Він людина знаюча, допоможе мені.
До революції нестатки й нужда гнали людей з берегів Севану на заробітки в Тбілісі, Баку, Батумі, на північ Кавказу. Так залишив рідні місця, «шукаючи щастя», і брат Сона — Арут. Він оселився в Тбілісі і тепер працював на деревообробному комбінаті.
— Арут? Це вірно, Арут культурна людина, він допоможе. Ну, що ж, їдь. Завтра прийдеш, одержиш гроші й посвідчення і поїдеш, — сказав голова, вручаючи Сето записку.
Не встиг Сето вийти з кімнати, як почув за своєю спиною голос Артема:
— Вівцю вовкові під нагляд віддаєш?..
Сето на мить остовпів. Кров ударила йому в лице, але він стримався: згадав украдених ним гусенят, інші витівки — і проковтнув образу.
Слова Артема, проте, боляче вразили хлопця, і він, ідучи додому, весь час згадував їх. Та коли б він повернувся і відчинив двері правління колгоспу, то почув би, що говорив про нього Баграт Артему.
— Як ти можеш цього підлітка з вовком порівнювати, — розсердився він. — Як може бути вовком хлопець, який народився і виріс у колгоспі, вчився в нашій школі?.. А чий він син, щоб бути вовком? Син рибалки Хечо, того, що втопився в бурю, добуваючи рибу для колгоспу… Правда… його мати має поганий характер і зіпсувала своїх хлопців. Ну, а ми з тобою?.. Що ми зробили для його виховання?..
…Прибігши додому, Сето радісно обійняв матір:
— Правління посилає мене в Тбілісі і дає дуже багато грошей…
— В Тбілісі? Для чого?
— Купити подарунки для Камо, Армена, Грикора, Асмік і діда Асатура.
Сона спочатку розгнівалась:
— Нехай їм пусто! Я буду жати, а вони подарунки одержувати?
Нарешті вона вгамувалась і вирішила, що синові не завадить побувати в Тбілісі.
Добре було б дядька побачити: він тебе з порожніми руками не відпустить. Може, сестрі своїй матерії на плаття купить, якщо вже нічим іншим не зможе допомогти… Тільки дружина в нього злюща, наче змія її вкусила. Якби не вона, хіба ж брат не допоміг би мені?.. Пошли ти їй, господи, сто болячок!..
Думки Сето, поки його трясло у вагоні, були прикуті весь час тільки до одного: як могло статися, що дядько Баграт, який завжди ставився до нього з недовір’ям, раптом дав йому таке доручення? Як сталося, що йому дали велику суму грошей; ніхто не подумав, що він може привласнити всі ці гроші і сказати, що загубив?..
Він обмацував портфель і, думаючи весь час про гроші в ньому почував, як підноситься він у своїх власних очах, як повертається до нього втрачене почуття власної гідності.
«А що, коли справді вкрадуть у мене портфель?» раптом промайнуло в голові Сето, і він з острахом оглянув своїх попутників. Хтозна, може, серед них є і злодії? І він боязко поглядав і на чоловіка в папасі, що лежав на лавці навпроти, і на літню жінку, що сиділа поруч, а особливо на двох пасажирів біля вікна. Вони, як здавалося Сето, потай стежили за ним.
Думка, що він знову може втратити довір’я товаришів, навівала на Сето жах, і він міцніше притискав до грудей портфель, частіше перевіряв, чи цілі в ньому гроші, і, незважаючи на глупу ніч, не спав…
Внутрішня тривога, яка охопила Сето, була така велика, що він мимохіть виказав себе. Підозрілі люди, які сиділи біля вікна, одразу зрозуміли, що в портфелі у нього є щось цінне. І вони вдалися до «тактичного маневру»: зробили вигляд, що Сето для них зовсім не існує. Перестали навіть дивитися в його бік і вклалися спати. Сето заспокоївся, поклав портфель під голову і теж простягнувся на лаві.
Сето почав дрімати. На його лиці світилась посмішка, викликана приємною думкою, що нарешті скінчилася та негарна боротьба, яку він вів проти Камо та його товаришів.
Сон зморив Сето. Даремно він боровся з дрімотою, час від часу струшував головою і інстинктивно тягнувся до портфеля, що лежав під головою. Та ні, турбуватися немає причин: портфель на місці… Зрештою, як можна здогадатися сторонній людині, що в портфелі лежать гроші?..
Раптом Сето відчув, що в нього з-під голови мінним і швидким рухом вихопили портфель.
Сето схопився.
— Украли, вкрали!.. — відчайдушно закричав він.
— Хто вкрав? Що?.. — перепитували сонні пасажири і злякано схоплювалися з своїх місць.
Злодій тимчасом добрався до виходу з вагона і повис на поручнях, не наважуючись вистрибнути.
Хтось вибіг із сусіднього вагона, закричав:
— Ось злодій! Я впіймав злодія!..
Але похвальба була марною: злодій на повному ходу сплигнув з поїзда і, пірнувши в нічну пітьму, зник…
Очі Сето запухли і були червоні, коли, приїхавши в Тбілісі, він увійшов до квартири свого дядька Арута.
Столяр Арут радісно зустрів племінника і дуже засмутився, почувши його розповідь про випадок у поїзді.
— Ну, що зробиш! Що було — минуло. Гроші я постараюсь дістати, купиш собі, що треба, відвезеш.
Колгосп зі мною потім розрахується, — спробував він розвеселити Сето.
— Я в село більше не повернусь, — розплакався хлопець.
— Тобто як «не повернусь»? Не залишишся ж ти тут!
— Не повернусь! Хто повірить, що мене обікрали?
— Чому не повірять? Хіба в поїзді акта не склали?
— Склали, він зі мною… Але ж ти, дядьку, не знаєш усього. Я в колгоспі не користувався довір’ям. А зараз вони довірили мені колгоспні гроші… Що ж, виходить, вірно про мене майже всі говорили: «Сето непоправний. Сето — розбійник…» — І він гірко заридав.
Дядько Арут так і не зрозумів, чому Сето не можна повернутися в село.
Неспокійно спав Сето цієї ночі. З боку на бік перевертався він на ліжку, тяжко зітхав.
Думки оберталися весь час навколо такого раптового нещастя, яке сталося з ним: як бути, що зробити, щоб поновити своє добре ім’я, здобуте з такими великими труднощами?
Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспові гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює в час канікул, і він виплатить свій борг. Та чи ж всі повірять, що гроші справді вкрадено? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив у село не повертатися.
Минуло кілька днів, і село заговорило, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.
— Ну, що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? — запитав якось голову один з колгоспників.
— Хіба ж я не казав, що вовка покликали за вівцями доглянути? — додав Артем.
Баграт мовчав, у його серце теж закрадалась тривога — термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні духу… І все ж у нечесність хлопчика не вірилось.
— Знаєте що? — незадоволено сказав він, — як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього доброго, не могло не вплинути на хлопця. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний. Якщо хочете знати, то навіть злодій не привласнить грошей, які йому довірять. Ви зовсім не знаєте людей.
…В той час, як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти, сидячи біля току, були в глибокій сумній задумі. Не тільки пропажа трьох тисяч карбованців пригнічувала їх, а втрата товариша.
— Невже ми помилилися? — замислено сказав Камо.
— Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, — твердо сказав Армен.
— Мені теж здається, що цього не може бути. Щось сталося, — висловила свою думку Асмік. — Сето того дня навіть плакав. Ні, ні, серце мені підказує, що нічого поганого він не зробить.
Між станціями Туманян і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких містків, перекинутих через яри, де збираються каламутні струмки дощової води.
Обходячи свою дільницю, сторож-залізничник Мовсес зупинився на одному з таких містків. З яру було чути задушливий сморід.
«Напевне, поїзд зарізав якусь тварину», подумав Мовсес.
Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднівся чийсь одяг.
Мовсес підійшов і зупинився, здивований. Перед ним лежав до невпізнання скалічений труп людини. В траві недалеко від нього валявся портфель.
Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, скрикнув від здивування.
Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, оглянувшись на всі боки — чи ніхто не бачив? — поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.
Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було такої великої суми! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.
«Ні,— вирішив Мовсес, — гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна. Треба здати».
Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Серобяну.
— Ти нічого не взяв з портфеля? — підозріло глянув на сторожа сержант.
— Білим світом клянусь — нічого! — захвилювався старий. — Я чужого не візьму, не такий! — додав сторож.
Труп людини, що випала з поїзда, відвезли в райцентр — Алаверди. Там перелічили гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин впав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікарів, з тиждень тому.
Працівники міліції не знали, що робити. Слід би відправити труп в село Лчаван, але здійснити це виявилось неможливим, і вони змушені були поховати його в місті Алаверди.
Наступного дня сержант міліції Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів все, що сталося.
Баграт був приголомшений, але, зберігаючи зовнішній спокій, прочитав акт міліції про смерть Сето Мартиросяна.
Баграт довго не міг заспокоїтись. Він почував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи доручення, дане йому колгоспом!
Безмірно були засмучені й друзі Сето.
— Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! — схлипуючи, казала Асмік.
Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпивши голови. А Грикор, відвернувшись, щоб інші не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.
Ну, а Сона?.. Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…
Було за північ. Село Лчаван спало міцним сном.
Недалеко від будинку тітки Сони зупинилась вантажна машина. З неї зійшли люди, швидко зняли якісь речі, і машина помчала далі.
Біля речей залишилась одна постать. Це був Сето. Він стояв у роздумі: як бути, як сказати матері про втрату грошей?..
З тиждень прожив Сето в Тбілісі, в дядька Арута, почуваючи себе в його сім’ї небажаним гостем. Виною цьому була дружина дядька, яка не приховувала свого неприязного ставлення до хлопчика. Робити було нічого, він вирішив скоріше забиратися геть і вже думав навіть стати на роботу на завод, де працював дядько Арут.
Про причини такого ставлення тітки Сето дізнався випадково в останню ніч. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:
— І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!.. Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?
— Ну, вона вдова, тисячі дірок у неї в господарстві, — намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.
— Ти не захищай! Сільські всі такі — жаднющі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!..
Ця розмова так вплинула на Сето, що він зразу ж вирішив послухатись поради дядька Арута і повернутись в село. І ось тепер, без плаття, якого чекала мати, обікрадений, він стояв на порозі свого будинку і боявся постукати. Звідки ж він звав, що його скупа мати, яка сварилася з сусідкою за просяве зернятко, готова була віддати і свій будинок, і худобу, і життя своє, аби тільки був живий її син?..
Сето перерахував привезені ним речі. Все було на місці. Це подарунки, куплені за замовленням Баграта. Гроші десь дістав, звичайно, в борг, дядько Арут. Він же й допоміг зробити покупки.
«Світає, — думав Сето, — незабаром всі дізнаються про мій приїзд. Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи оповідання про те, що сталося в поїзді — про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, — скажуть, — як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»
Ні, про кражу портфеля він нікому нічого не скаже. Всі речі куплені за гроші колгоспні, гроші не пропали. Скаже одній матері. Впаде їй до ніг, буде просити, щоб нікому не відкривала цієї таємниці. А гроші він заробить… А що, коли мати відмовить йому, не захоче зберігати цієї страшної таємниці?.. Почне розповідати всьому селу, кричати, проклинати, аби лише полегшити свій стан…
«В такому випадку налякаю її, скажу, що кинуся в озеро», вирішив Сето і уявив собі, яке це справить враження на матір. І, зупинившись на тому, що найболючіше зачіпало всіх матерів, Сето полегшено перевів подих і постукав.
Почувся якийсь шурхіт, тріск, але до дверей ніхто не підійшов і не відчинив йому.
Сето постукав ще раз, але й на цей раз марно.
В чому ж річ? Стук, звичайно, почули. В будинку прокинулися, хтось ходить…
Ну, звичайно, до матері дійшла історія з портфелем, і вона не бажає приймати сина.
— Мамо, відчини!.. Вислухай мене, потім виженеш…
Сето добре знав вдачу матері. Розсердившись, вона протягом кількох годин мовчала, а потім вибухала, як бомба. «Ну, зараз вона обрушить на мене весь свій запас проклять. Піду я краще до діда Асатура, а вже ранком помирюся з матір’ю», вирішив Сето і, сховавши свої покупки в дворі, пішов до діда.
Сето не знав, що матері не було вдома. Її і братка взяли до себе родичі.
А в будинку бродив і грюкав старий злодюга-кіт.
Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.
Дідусь вийшов напівроздягнений і, побачивши Сето, злякано відступив.
— Гей, стара, що мені тут приверзлось!.. Ісусе Христе, сохрани від зла… — почав хреститися дід. — Послухай, хлопче, — майже закричав він, відступаючи назад, — як же ти ожив?..
Сето знітився: чи не привиділось йому? Він обмацав себе, поглянув на зірки, кинув камінь в собаку, що гавкав… Ні. він, звичайно, не спить.
— Що ти кажеш, дідусю? Ти збожеволів?..
Голос Сето, справжнього живого, обрадував дідуся.
— Справді живий? Слава небесам!..
— Живий, звичайно. В чому річ, дідусю?..
— Оце так історія!.. Ну, біжи скоріше до Баграта. Рятуй свою честь! Біжи, біжи!..
Сето не розумів дідуся. Йому справді треба рятувати свою честь. Але як? Адже він втратив гроші? «Ні, нічого не втратив, — вирішив він. — Піду скажу, що доручення виконав, усе привіз чесно… Зараз же й піду, нехай він і уві сні не думає про мене погано…»
І Сето поспішив до будинку голови.
Чи відчинять йому двері? Баграт тепер, мабуть, про нього як про злодія думає. Сето хотілось як можна скоріше розвіяти підозріння, сказати, що він виконав доручення, привіз усе, що треба.
У вікні будинку голови блимав блідий вогник. Коли Сето постукав, вогник розгорівся сильніше, двері відчинилися і на порозі з’явився сам Баграт. По спині Баграта, коли він побачив Сето, пробіг неприємний холодок.
— Привіз подарунки, товаришу Баграт, — намагаючись бути радісним, доповів Сето.
Баграт мовчав. За роки війни серце його загартувалось, і все ж зараз він дивився на хлопчика не без тривоги. Однак Баграт, як завжди спокійно і трохи насмішкувато, спитав:
— Чи це ти, Сето? Чи не вві сні я тебе бачу?
— Ні, товаришу голова, це я… Я до нас додому заходив і в діда Асатура був…
— Що сказала твоя мати? Не лопнуло її серце від радості?
— Та вона не зраділа, просто не відчинила дверей… Видно, вона на мене дуже сердита.
— Ну, заходь. То як же ти, хлопче?.. Як ти ожив? — уже сміявся Баграт, не маючи сумніву в тому, що перед ним стояв Сето.
— Товаришу Баграт, — хвилювався Сето, — коли ж це я помер і як воскрес? Що ж це, нарешті, таке?
— Ну, а кого ж поховали в Алавердах? І як ти міг купити радіоприймачі, коли всі гроші і портфель твій у мене?
Сето так і підстрибнув:
— Гроші знайшлися? Злодія впіймали?..
Баграт все зрозумів і розкотисто зареготав.
— Е-е, хлопче, чи не злодія замість тебе поховали?.. Ану розказуй що з тобою було.
Оповідання Сето так розвеселило Баграта, що, обійнявши хлопчика, він сердечно розцілував його.
— Ану, дочко, — наказав він, — одягнись та біжи скоріше, приведи сюди тітку Сону. Про Сето мовчи. Скажи: батько терміново у справі кличе.
— Вона ночує в сестри! — гукнула з сусідньої кімнати дружина Баграта.
— До неї хай і побіжить… Так, — говорив далі голова, звертаючись до Сето, — бачив би ти, що тут було… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей за тобою горювало, як лили сльози!..
Сето не зводив очей з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого гарячої любові. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!.. Почуття власної гідності, гордості викликало в ньому оповідання Баграта.
У кімнату ввійшла дочка Баграта — Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:
— Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. — І вона вибігла з хати.
Баграт відвів Сето в другу кімнату.
— Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так зразу зустрічатись…
Швидко повернулась Маро, ведучи за собою Сону.
Сона, хвилюючись, зупинилась: для чого її кличуть, та й ще так рано?
— Сестрице Сона, — сказав Баграт, — сталося непорозуміння… Не турбуйся…
Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію Сето.
Сона слухала, не вірячи своїм вухам. Дихання її стало частішим, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.
— Синочок мій живий? — криком вирвалось у неї.— Дай я твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!.. — І, ставши на коліна, Сона обняла ноги Баграта.
Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.
— Де ж він зараз, мій синок? — стурбовано запитала Сона.
Із спальні вийшла дружина Баграта, поцілувала Сону, промовила: «Світло очам твоїм!» В розмові з нею Сона трохи заспокоїлась.
Тоді покликали Сето. Він вбіг до кімнати і з сльозами на очах обняв матір.
Дружина Баграта стояла збоку І плакала.
А вранці про «воскресіння» Сето дізналось усе село, всі були дуже раді, а особливо, звичайно, наші юні натуралісти.
Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальнику міліції, що людина, яку вони поховали, — злодій. Він обікрав Сето Мартиросяна, члена колгоспу села Лчаван, який повернувся додому здоровим і неушкодженим.
А незабаром голова колгоспу нагороджував наших юних натуралістів цінними подарунками.
З мовчазним задоволенням спостерігав цю сцену Сето, і в його чорних очах сяяла радість. Товариші його нарешті остаточно переконались, що він повернувся до колективу.
Цим і скінчилась історія з Сето.
Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті.
Втративши гроші, хлопець глибоко переживав той гнітючий стан, в який впадає людина, коли вона втрачає довір’я товаришів, колективу.
І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не втратити це довір’я.
Одного разу, зайшовши до Сето додому, Армен зрозумів, що відвертає його від шкільних занять, чому його називають «ледарем».
Скрізь у його кімнаті — па столах, на стільцях, полицях, на шафах — було каміння. Камінці купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Камінці великі й малі, різного кольору, різної форми.
Армен прийшов до Сето в ту хвилину, коли Сома обрушила на «блудного сина» черговий потік своїх прокльонів:
— Щоб ти лопнув!.. Для чого ці камінці? Що вони хлібом тобі стануть?… — І, звертаючись до Армена, кричала далі: — Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки й думає, що про камінці… ні черевиків, ні одежі не настачиш… Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось вони, ці камінці… Та хай вони пропадуть! Всю хату завалив, пройти нема де… — І Сона з досади почала викидати камінці у вікно.
Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але рішуче:
— Ну, чого ти? Адже ж я тепер працюю. Чого ти гніваєшся?
— Працюєш, правда, — подобрішала Сона, — але голова твоя, як і перше, в горах… І ноги не вивихнеш, може б тоді по скелях не лазив!.. Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття звів… Чи подумав хоч раз, що тисячі потреб у нас всяких?
І довго ще скаржилась Сона на свою «гірку долю». Нарешті вона втерла сльози кінцем фартуха і вийшла.
Цей вид — купи каміння, розкиданого на підлозі, скарги і лайки тітки Сопи — іншим разом справили б тяжке враження на Армена. Але зараз він подумав радо: «А ми вважали Сето ледарем!.. Ось чим він захоплюється!»
Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто не знав про його прагнення, а тому і не міг йому допомогти, не міг спрямувати його по вірному шляху. Всі попередні витівки постали перед Арменом у новому світлі.
Армен узяв один з камінців, важкий і грубий. Світлячками поблискували в ньому якісь яскраві зернятка.
— Чи це не золото? — спитав він.
— Ні, це мідна руда… Я знайшов її під Чорними скелями.
— А цей чорний блискучий камінець?
— Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінець.
— Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?
— Ні, — усміхнувся Сето, — яка ж це земля? Це залізо.
— Але ж воно зовсім не схоже на залізо.
— І не повинно бути схожим. Руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній — ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини роблять алюміній. А цей камінець, такий матовий, темний? Адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…
Сето був у своїй стихії. Його чорні очі наче горіли вогнем. Він з захопленням показував Арменові одну за одною свої дорогоцінні знахідки.
— Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Знову тут винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу…» Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться, і ми матимемо чисте залізо. Подивись, що я зробив у нас в хліві…
Сето, взявши товариша за руку, повів його в старий хлів, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися шматки кам’яного вугілля.
Армен застиг від здивування.
Сето навіть спитав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його оповідання, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухав міхом вогонь і перекидав у ньому кусок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якийсь палаючий, іскрометний твердий шматок, він показав його Арменові:
— Ось тобі й те залізо, яке ти бачив… А знаєш, скільки заліза в наших горах?.. І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема! Ось глянь…
В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінець і підняв його:
— Знаєш, що це за камінь? Ти б, напевне, покрутив його в руках та й кинув, а з нього можна виплавити не тільки мідь, а й такий сплав, що в сполуці з іншим металом стає тугоплавким…
— Звідки ти це знаєш?
— Звідки?.. З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я люблю його слухати!.. Та хіба тільки руди в нас є! Ми ще не знаємо, які скарби є в надрах наших гір!
Сето подивився на Армена з почуттям власної переваги і продовжував далі захоплено:
— За Чанчакаром, трохи вище, є невелике міжгір’я, знаєш? Бачив, там в одному місці пробита земля і біля цієї дірки шлак розкиданий?
— Бачив.
— Дід Асатур каже, що там плавили руду наші предки. Вони вміли виготовляти такі сплави, що об щити, зроблені з них, мечі ворогів кришились, як сухарі…
Сето помовчав, потім додав:
— Але, правду сказати, мене зараз ці руди цікавлять мало. Там же, на Чанчакарі, я знайшов такі скелі, що подих захопило: базальт, мармур, та який мармур! Білий, як сніг, з рожевими жилками, чорний з жовтими візерунками — ніби квіти розкидані, зелений… Палаци можна будувати з цього каміння!
— Ну й молодчина ж ти, Сето! Як ти багато знаєш!
Сето ніяково посміхнувся:
— Теж скажеш — багато! Ще так багато є речей, яких я не знаю. Ось поглянь на ці камінці. Я так і не зрозумів до цього часу, що це таке. Ну, нічого, товариш Гаспарян мені пояснить. Чекай, я тобі ще щось покажу…
Сето покопався в ящику, знайшов у ньому невеликий мішечок, на зразок кисета для тютюну, і подав його Арменові:
— Як ти думаєш, що в ньому?
Армен розв’язав мішечок. В ньому було щось подібне до піску, жовтуватого, ніби побляклого.
— Це схоже на махорку, але важке, як метал… Що це може бути?
Очі в Сето засяяли.
— Можеш собі уявити, — сказав він радісно, — золото!.. Справжнє чисте золото! Ще весною його принесла з гір разом з піском наша річка. Але в природі воно не блищить — очевидно, знову винне повітря, а можливо, є якась домішка, точно не знаю. Я виплавив його і ось що зробив. — І, порившись в кутку хліва, Сето дістав безформний кусок золота, який у темряві так заблищав, що Армен одразу зрозумів, що це за метал.
— Блищить, бо після виплавки я його обробив…
— Але цей пісок треба віддати державі, — сказав Армен. — Треба сповістити про знахідку.
— Звичайно, віддам. Я вже сказав товаришеві Гаспаряну і його приятелеві. Мені здається, що незліченні багатства є в наших горах! От я й шукаю їх. І надіюсь, що нова радянська техніка прийде й до схилів Далі-Дагу, що скоро береги Севану перетне нова залізниця… У наших горах стільки багатств, що я не можу сидіти спокійно навіть па уроках…
В розумних очах Сето відбилась щаслива посмішка.
Армен задумливо мовчав. Надзвичайне враження справили на нього оповідання Сето. В них було щось свіже, світле. А Сето, розкривши свою таємницю Арменові, тепер стояв перед ним, як учень, що чекає слова вчителя.
Нарешті Армен заговорив:
— Знаєш шо, Сето? Все не добре: ти, виявляється, був не тим, за кого ми тебе вважали. Але нічим не можна виправдати ні того, що ти тікав зі школи, ні твоїх інших недобрих, мені зовсім не зрозумілих вчинків… Тепер мені твій шлях зрозумілий — ти будеш геологом. Але, щоб стати справжнім геологом, потрібна освіта. Для цього треба вчитись, учитись… Ми поговоримо з товаришем Акопяпом
і з нашими гостями-геологами. Ти поїдеш в Єреван, вступиш до Гірничого інституту. Товариш Гаспарян допоможе тобі… Який ти все-таки цікавий хлопець! — закінчив Армен і радісно й тепло обняв товариша.
— Звичайно, я зроблю так, як ти радиш, — сказав Сето. — Неодмінно зроблю…
Нерозлучні друзі Камо й Армен лежали на зеленому березі річки Гіллі і читали. Один з них читав «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, другий — оповідання про челюскінську епопею.
— Ну на що ми здатні! — раптом скочив з місця Камо. — На що ми здатні? Тебе я питаю, Армене! Подумай, що зробили вони, а ми не можемо знайти воду!..
Молода кров кипіла в ньому, вимагала незвичайних подвигів. Сила Камо росла, думки ставали ширші, міцніла віра в те, що ніякі перешкоди не зупинять його.
Армен за останній рік став мовчазним. Цей хлопець відзначався поетичною вдачею, лагідним, чуйним серцем. Спокійно світилися його добрі, розумні очі.
— Тут треба не тільки розум, — сказав він, — потрібні й знання. Щоб бути геологом, треба знати структуру, будову гір… Однією силою, наполегливістю нічого не візьмеш.
— Ти знову — терпіння, терпіння!.. Я не можу заспокоїтись, а тобі хоч би що… — хвилювався Камо. — Як ти мо-можеш говорити так спокійно, в той час коли поля нашого колгоспу гинуть без води?
— Знаю, але не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.
— Я звідси нікуди не піду. Тут таї; гарно, така прохолода. Чуєш, як тихо хлюпає озеро?
— Що ж, ти тут ночуватимеш?
— Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в душній кімнаті. Я вже сказав матері, що не повернуся сьогодні.
І Камо почав обламувати верхівки очеретів, стелячи собі «м’яку постіль».
— Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірку і слухатиму, як шумить очерет, — спокусився Армен.
Хлопчики лягли і знову заглибились у свої книги.
Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову почувся страшний голос вішапа. В сутінках він здавався ще таємничішим і страшнішим.
— Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! — з досадою сказав Камо, закриваючи книгу.
Армен не відповів, він дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.
Налетів вітерець, сплутав волосся хлопчиків, зашумів в очеретах, покрив брижами дзеркальну поверхню озера. З м’яким шурхотом набігли на берег дрібні хвилі, тихо зашарудів зрушений ними пісок. Одна за одною прилітали з полів качині зграї, з плескотом сідали на воду в своїх заводях, і, тихо посвистуючи, засинали.
Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.
Все в природі окутав глибокий сон. Не спали тільки жаби — дедалі сильнішав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали по прибережному піску, залишаючи на ньому сліди своїх широких, мокрих лап.
Хлопчики розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Нарешті сон здолав і їх…
Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися — ранок підступав до них, повільно спускаючись вниз. Непорушно стояли навколо сплячої красуні — озера, мовчазні велетні-гори, наче чекаючи її пробудження. Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги і, зробивши кілька різких рухів руками, глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.
— Ну, пішли? — усміхнувся він до Армена.
Хлопчики йшли до села дорогою, прокладеною серед колгоспних полів, що перерізала вологу смужку землі і тяглася до озера Гіллі. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Цю землю посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перекликались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.
Грізний оклик зупинив хлопчиків біля села:
— Гей, хто там? Стій!
Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася в них з рушниці.
— Це ми, дідусю, свої…
— Звідки ви, синки, так рано?
— Спали на березі озера.
— Ех, а хороше на березі поспати! — не без заздрощів сказав старий. — Замолоду я часто спав там. — Він набив люльку і повагом продовжував — Лежу, дивлюсь на небо, на зірки, до голосу землі прислухаюся. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю злиться, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерет?.. Ти не чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…
Хлопчики слухали мовчки: дід Аса-тур дуже любив природу і зараз був у своїй стихії.
— Так, все живе, — продовжував дід розсудливо. — Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?.. А он ті дерева, листя, трави, квіти, хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть вони, коли немає води, і гинуть?
Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя, він провів серед природи і поклонявся їй. Думки діда здавались Камо, звичайно, дивними, але він не дивувався. Дід відзначався тим, що знав чудово природу рідної країни. Природу він знав, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все.
Досить було дідові подивитися ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. Він знав життя і поведінку диких тварин краще, ніж Грикор — характер телят. Зірки правили йому за годинник, по вітру він міг розгадати, який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!
— Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? — раптом запитав Камо. Було видно, що філософські роздуми діда він слухав неуважно, його думки полонила вода.
— Звідки… А коли я скажу звідки, принесеш?
— Принесу.
— Чи ж зможеш ти, наприклад, через Далі-Даг пробити тунель довжиною з десять кілометрів?
— Тунель? Для чого?
— А щоб воду з вершини гори провести в село.
— А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?
— Аякже… Звичайно, є… Там є дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, дуже високо. В серпні там ще сніг лежить. Холод там великий. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.
— Як, і олені, і барани? — стрепенувся Камо.
— А чому ти дивуєшся?
Камо замислився.
— Дідусю, — спитав Армен, — чому ж ти нам не сказав, що там є вода на самій вершині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.
Взявши попід руки діда, хлопчики повели його в село. Геологи ще спали.
Прихід таких ранніх відвідувачів насторожив Ашота Гаспаряна.
— Що сталося? — зірвався він з постелі.
— Воду знайшли, але дуже далеко — на вершині гори, — сказав Камо.
— Ну, дідусю, розкажи нам про цю воду з усіма подробицями, — попросив геолог.
— А що мені казати, синку? — ласкаво глянув дід на Ашота. — Далеко воно, те озеро, майже на вершині Далі-Дагу. В хмарах загубилось, холодно там. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій покійний кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, — каже, — цієї безсмертної травички покуштують, живої води поп’ють — довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Казали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі — ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свою дубову палицю та як кине на них. А палиця в нього важка була, кизилова, з залізним кінцем. Попала вона не в овець, а в озеро і потонула. Шкода стало кумові Мукелу своєї палиці, та що вдієш… А через кілька днів приносить раптом її сусід Акоп. «Акоп, — каже кум Мукел, — де ти її знайшов?» І що ж, ви думаєте, відповів Акоп? «На озері Гіллі,— каже, — знайшов». — «Як же це так?» — «Та так: впіймав у озері».
Геолог замислився.
— Це казка… Палиця під землею такого шляху не зробить. Десь застряла б. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю, давай підемо на гору, можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, — сказав він і почав одягатись.
— Ех, синку, — зітхнув дід, — скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг — тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, та не знайшли…
— То було раніш, а ми, можливо, знайдемо, — запально промовив Камо.
— Ну, що ж, — погодився дід, — ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба поглянути. Тоді у вас в голові дещо й залишиться. Ну, ходімо! — і старий мисливець підвівся з місця.
День пишно розгорявся.
Біля ферми хлопчики зустріли Сето. Він покірно і охоче виконував розпорядження Асмік — носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що наказувала Асмік.
Грикор, зазираючи з-за огорожі, жартував з Асмік:
— Плюнь ти на цих паршивих курчат. Хіба не краще бджіл розводити? Прийди на мою ферму побачиш, який у мене мед чистий.
— Відійди від огорожі, не дратуй Асмік, бо й другу ногу тобі переламаю! — кричав на Грикора Сето, точнісінько так, як недавно дід Асатур кричав на нього.
— Сето, адже ти син рибалки? — спитав його Камо.
— Так, а що?
— Тому й питаю. Адже ти добре вмієш плавати і пірнати?
— Зі мною рибі не зрівнятися, — похвалився Сето. — Ти ж бачив, навіщо питаєш?
Камо поклав йому руку на плече.
— Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь, бо на гору підемо.
Сето радісний побіг додому.
— Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, — сказав Армен і теж побіг.
Розшукавши голову колгоспу Баграта, він довго з ним розмовляв. Про що — невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало з нього велике незадоволення:
— А як же оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.
Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен знав, що, навіть діставши необхідне роз’яснення, рахівник буде заперечувати — так не любила ця людина юних новаторів…
— Про мету ти дізнаєшся потім. Учений наш не хоче відкривати своєї таємниці,— сказав голова, посміхаючись. — Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я настільки, що ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого це їм треба.
На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.
Переливши гас у свої бутлі і старанно їх закупоривши, Армен повернувся до товаришів.
— Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде до колгоспного складу, наказав він і побіг до Арама Акопяна.
Хлопці чекали Армеиа з мішками, здивовано переглядаючись.
— Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба незрозуміло? Баграт на дорогу харчів нам відпускає! — зрадів Грикор. — Ми ж в експедицію вирушаємо. — І разом з усіма поспішив до колгоспного складу.
Та яке було його здивування, коли там йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!
— Що це за жарти? — він готовий був розсердитись.
— Дозволь і нам пожартувати, — засміявся Армен, який встиг повернутися. — Ну, беріть кожний свою частку, чого стали!.. Для чого беремо? Поки що нічого не скажу, дізнаєтесь потім.
— Вчена людина без розуму нічого не робить, — допоміг Арменові дід. Він теж узяв бутель з гасом і поклав у свій кошик.
«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» намагалась розгадати загадку Асмік.
Взявши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід. Разом з ними пішли молоді геологи Ашот і Сурен.
З труднощами видираючись на гору, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Гаряче повітря обпалювало обличчя.
Асмік, яка на початку шляху, немов коза, перестрибувала з каменя на камінь, тепер ішла, важко дихаючи і часто зупиняючись. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи жартами своїх товаришів.
Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов діл Асатур. Хоча останнім часом він помітно постарів, все ж намагався підбадьорювати молодь.
— Ну, любі мої, набавте кроку! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.
Невтомним почував себе тільки Камо, Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону виплигував на якусь вершину і гордо дивився вниз на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі горіли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.
Міцний, як Камо, і ще витриваліший новий їхній товариш — Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль переборював важкопрохідні гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях. Він весь час відламував чи піднімав якісь камінці і потай ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки посміхалися — тепер вони знали його таємницю.
Поступово Сето почав відставати і плівся вже позаду всіх: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені… Нарешті він висипав усі камінці в куточку під скелю. «Візьму їх, повертаючись назад», подумав він і, легко підстрибуючи, побіг услід за товаришами.
А ось і вершина гори.
— Ох, і місця ж тут! — вигукнув Камо.
Справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним схилам Далі-Дагу.
В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало невимовно красиве озеро. Воно було таким світлим, таким прозорим, що можна було побачити кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.
— Ах, як гарно! — вирвалось у Асмік. — І кози! Камо, глянь — дикі кози!
На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко бігли довгоногі, стрункі, з білими спинами тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише ватажок отари, з величезними спіральними рогами, зупинився на гребені і, витягнувши шию, стежив за рухом незнайомих двоногих істот.
— Це не кози, доню, — сказав дід, — це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.
— Дикі барани зовсім не схожі на наших свійських, вони швидше скидаються на джейранів, — втрутився Армен. — Це муфлони. Я читав про них!
Молоді геологи стояли трохи далі і робили якісь записи в зошитах.
— Цілком зрозуміло, раніше це озеро було кратером вулкана, — сказав нарешті Ашот Гаспарян, підходячи до хлопців. — Гляньте на його форму — справжня воронка. Коли вулкан погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу, і от вона стала озером. Яке ж воно красиве! Який геніальний художник чи поет зуміє передати його чарівність!.. А твої, Армене, передбачення вірні. Я, як геолог, схвалюю твій план. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.
«Що ж це за таємниця?» згоряла від цікавості Асмік.
А хлопці прислухалися до загадкової розмови між справжніми вченими і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.
— Може, спустимось до озера? — сказав Камо, щоб перебити цю неприємну для нього розмову між Арменом і геологом.
— А найкраще, мабуть, залишити наші речі тут і піднятися на оту вершину. Побачимо, які там місця, — запропонував Армен.
Всі погодились.
Невимовно красивий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, звернутих на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і міжгір’їв.
Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де закінчується Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, росли, немов намагалися дотягнутись до неба, і знову розходились плутаним лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі — їх вкривали соковиті гірські луки з яскравосмарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут, то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами підносились поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок між камінням.
Прозоре, чисте повітря давало можливість бачити звідси майже все Закавказзя.
Пишний зелений світ розстелявся перед дітьми: срібні стрічки річок, родючі долини, незліченні міста і селища в смарагдовій рамці садів і полів. В лісистому міжгір’ї довгою хвилястою струминкою вився димок: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти численними пробитими в скелях тунелями. Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на муллів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкутані хмарами.
На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу з його вершинами, що губилися в хмарах. На сході темною рисою — хмарами в блакиті неба — тягнулись до Каспійського моря пасма гір, зарослих лісами. На півдні вишикувались рядком іранські Кара-Дагські кряжі, на південному заході—похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднеслися величезні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом диміли вкриті фіолетовою фатою гори Казаху.
Силуетами фантастичних храмів, замків, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому тлі небосхилу.
Всюди, куди не кинеш оком, — погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти міжгір’їв і тісним. Наче весь край тут був складений з фантастичних громад і глибоких ущелин.
Внизу, в міжгір’ях, раптово виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли, більшали, важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, сповнили міжгір’я молочнобілим густим туманом. Лише де-не-де вершки гір височіли з нього островами на морі…
На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли й наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе Пушкіна, Лєрмонтова, Горького…
З вершин повіяв вітер і схвилював молочне море туману. Воно піднялось і почало спадати, один за одним з’являлись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкутані туманом.
Дедалі нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він досяг берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи поросле пишною зеленню Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.
— А що це за гора? — спитав Армен. показуючи на блискучу на півночі срібну вершину. — Така висока — вище за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.
— Або Казбек.
— Можливо, й Казбек… — Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. — Ні, це Ельбрус. Шосейною дорогою приблизно вісімсот кілометрів звідси. А де ж гора Двал, дідусю? — звернувся він до старого.
— Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога в Степанаван з її поворотами.
Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.
— Дорога в Степанаван? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, — замріяно сказав Армен.
— Невже та сама? — спитала Асмік.
У неї загорілися очі.— Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?
— Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи в Арзрум, — сказав Ашот Гаспарян.
Армен мрійно дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній, і раптом з почуттям продекламував:
Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним, добрим і сумним блиском.
Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом.
Першим опам’ятався Камо.
— Пізно, ходімо, — підгонив він товаришів.
Вони повернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера. Сіли на зелену траву.
Геологи залишилися на вершині. їх цікавила будова цих гір.
Зелені луки, що оточували озеро, були, як здавалося, вкриті пишними, барвистими східними килимами: так багато на них було квітів.
Сидячи на березі, діти милувались дикими качками, які плескалися в водах озера. Ніким нелякані, вони ніби не помічали присутності людей. Армен, замріяний, сидів над аркушем паперу і зосереджено гриз олівець.
— Хлопці! — гукнув Камо, входячи в роль командира. — Ми, тобто юні натуралісти села Лчаван, за участю старого натураліста діда Асатура і наукових працівників Академії наук, вирушили в похід для того, щоб дослідити це озеро і встановити, чи нема зв’язку між ним і озером Гіллі. Наші геологи сповістили мені, як вашому керівникові, про наслідки геологічних досліджень цього озера Вони гадають, Що вода озера просочується через дно. Чи не так, товаришу Ашот?
— Безумовно. Дно озера утворене з вулканічної лави, та й взагалі вся ця гора вулканічного походження. Тому вона пориста, і вода легко може проникати в її надра.
— Крім того, — продовжував Камо, — ми знаємо, що на дні Гіллі є джерела, багатоводні, як ріки. Ми знаємо, що на схилах цієї гори було «Велике джерело». Пам’ятаєте, про нього сказано в написі, зробленому в глечику. Ми також чули, що палиця кума Мукела впала в озеро, а випливла в Гіллі. Можна, отже, думати, що вода стікає звідси вниз, проходячи під схилами гір, під нашими полями… Тому нам треба негайно розпочати роботу!
Він змовк і замислився. Добре сказано — «розпочати роботу»! Але як розпочати? З чого почати?… Камо цього ще не знав.
— Треба вивчити дно озера, — пошепки підказав йому геолог.
— Так… — зрадів Камо, — так. Отже, роздягайтеся. Приступаємо до вивчення дна озера.
— Кинь, хто полізе в таке холодне озеро! — заперечив Грикор. — Де це озеро, а де Гіллі?.. Вигадав…
— Нічого не вигадав, — втрутився Армен. — Ви тільки подивіться, скільки води прибуває в це озеро. Раз, два, три, чотири… З чотирьох річок вода, крім тієї, що дають дощі. А сніг?.. Адже весь сніг, який збирається на вершинах, тане і теж збігає в озеро.
— Справді! — сказав Камо. — Скільки води, а не помітно, щоб рівень озера підвищився. Та воно б і не вмістило її…
— Може, випаровується? — припустила Асмік.
— Ні, тут холодно, великого випаровування не може бути, — заперечливо похитав головою Ашот Гаспарян. — Тут, звичайно, є десь отвір, куди витікає вода, бо інакше кратер наповнився б водою настільки, що вона переливалася б через край. Адже з усіх озер Вірменії витікають ріки і річки: і з нашого Севану і з озера на вершині Алагезу, і з озера' Айгер-Лич, і з озера Арпа, і з озера Ганли-Гел на вершині Ахмахану, і з озера гори Капуджух. Ці озера ми бачили на власні очі. Всі вони— проточні. В природі є певна закономірність. Якщо це озеро не проточне, значить, закономірність якимось чином порушена. І нам треба з’ясувати: чому?
Дід Асатур не брав участі в цій розмові. Не відводячи очей, дивився він на гребінь гори, де нещодавно стояли гірські барани. Старий мисливець знав, що вони пришлють розвідника, який стежитиме за всіма рухами підозрілих двоногих. Для баранів це було важливим питанням: від того, як воно буде розв’язане, залежало, залишаться вони на цих скелях чи ні…
— Ну, ви подумайте, як дізнатися, що робиться на дні озера, а ми продовжимо наші розшуки, — закінчив Ашот Гаспарян, звертаючись до хлопців.
І геологи пішли до каміння, що виднілося біля протилежної вершини.
— Я хочу, щоб ми відігравали тут тільки роль консультантів, — сказав Ашот Гаспарян своєму товаришеві. — Пам’ятаєш, про що ми говорили в день свого приїзду з Арамом Акопяном. Ти бачиш, що я весь час намагаюсь триматися збоку. Нехай ініціатива залишається в руках хлопців: вони почали цю справу, їм повинна належати і слава. Ми втручатимемося лише в крайніх випадках, якщо вони робитимуть будь-які помилки.
— Ти маєш рацію. Вони на вірному шляху і тепер зроблять все самі… А ось каміння, викинуте вулканом. Ану вдар молотком, побачимо…
І геологи приступили до своєї роботи.
А на березі озера Камо квапив хлопців:
— Ану, доведи, Сето, що ти син рибалки. Асмік, сховайся за каміння. Ми будемо роздягатися.
Сето перший кинувся в озеро. Він, справді, плавав і пірнав, як риба. За Сето квапливо пороздягалися й інші хлопці.
Ніжні форелі злякано метнулись і поспішно сховалися.
Вода в озері була така холодна, що хлопці, сині, тремтячі, зразу ж вискочили на берег і полягали на сонці, в травичці.
Зігрівшись, вони знову влізли в воду, і Сето спробував допливти до середини озера.
Повернувшись, він схвильовано сповістив:
— Хлопці, там, на середині, вода колами йде… Подивіться!..
Хлопці придивились. Дійсно, в центрі озера вода вирувала і пінилася.
— Покличемо вчених… Товаришу Гаспарян! — крикнув Камо і помахав рукою. — Погляньте на середину озера!
Геологи підійшли, подивились на озеро, потім Ашот Гаспарян щось сказав товаришеві, і той схвально закивав головою.
— У дні озера, — сказав Ашот Гаспарян хлопцям, — є дірка. Вода витікає через неї в надра гори. Молодці, хлопці, ви зробили важливе відкриття!
Армен задоволено посміхнувся, — так, наче він давно про це знав, ще в селі.
— Але від чого ж ці кола? — спитав Грикор.
— А налий води у посудину з діркою і подивись — піде вода колами чи ні, коли почне витікати, — відповів Сето, легенько стукнувши Грикора по голові.
— Що ж робити? Треба ж дізнатися… Вся надія на тебе, Сето. — сказав Камо.
Сето запалився. Коли вся надія на нього, він готовий навіть у пекло полізти. Та ще й на очах у Асмік!
І він рішуче кинувся у воду.
— І я попливу туди, — звернувся до свого товариша Ашот Гаспарян і почав роздягатись. — Як не подивитись зблизька на таку важливу знахідку!
Допливши до місця, де вирувала вода. Сето пірнув. Вир закрутив його, стиснув і стрімголов поніс униз до вузької щілини на дні озера. Сето рвонувся, але течія води була така сильна, що він не міг з нею впоратись. З страшною силою потік штовхав хлопця вниз, втягаючи його ноги в щілину на дні озера. Стрімким потоком рвалася вода між ногами
Сето, бурхливим каскадом палала в отвір на дні озера і зникала кудись в глибині гори…
Хлопці побачили, що водяні кола поширшали. Почали надиматися і лопатись великі водяні бульбашки.
— Сето тоне! — схвильовано вигукнув Камо і, кинувшись у воду, поплив рятувати товариша.
І тоді всі побачили, як пірнув Ашот Гаспарян. Пірнувши, геолог побачив Сето просто перед собою. Хлопчик стояв всередині водяного потоку, що стовпом ішов всередину гори. Геолог зрозумів, що на плечі Сето звалився важкий тягар води і що винести хлопця на поверхню не можна… Хіба що виштовхнути з водяного стовпа, але вбік — у «мертвий простір»? Ашот Гаспарян схопив Сето за руку і сильно потягнув до себе. Тут підоспів Камо, і вони разом витягли його на берег.
— Хлопці, там унизу річка, справжня підводна річка… — важко переводячи дух, розповідав Сето. — Якби була ширша дірка, вода затягла б мене всередину гори…
— Ти навмисне повинен був би дати воді занести себе… Цікаво, де б ти виплив? В Севані чи ще десь? — серйозним тоном сказав Грикор. — Чого ти? Хіба це не мета нашої експедиції? Ти приніс би жертву нашій науці, зате ми б знали, куди тече вода…
— Для цього є кращий засіб, — посміхнувся Ашот Гаспарян, підморгуючи Арменові.
Хлопці вдягалися. Підійшли Асмік і дід Асатур.
— Так, але куди ж все-таки тече вода? — розгублено запитував Камо.
— Невідомо куди! — розвів руками Грикор.
— Про це дізнатися важко.
— А для чого ми гас принесли? Ви хоч би раз про це подумали? — спокійно посміхаючись, запитав Армен.
— А й справді! Тепер зрозуміло, зрозуміло! — скрикнула Асмік. — Цікаво! Значить, ви наллєте гас у цей отвір?.. — вона з повагою дивилась на геолога і Армена: розумний вони вигадали спосіб!
— Наллємо ми тут, а ось де вийде цей гас — питання важливе, — сказав Армен. — На Гіллі буде стежити за водою піонерська ланка. Вони будуть стежити за озером і, якщо на ньому з’являться плями гасу, сповістять нас. З ними буде сам Арам Акопян, за планом якого ми робимо це.
— А мені здається, що він не втручається в цю справу.
— Це тобі тільки так здається.
— Сето, як би це нам розбити бутлі біля того підводного отвору, що ти знайшов? — спитав Камо.
— П’ять бутлів? Отже, п’ять разів пірнути і п’ять разів випливти? Та ще й розбити бутлі?.. Ні, це неможливо. Ти бачив, Камо, мене ледве витягли першого разу…
— Цікаво, який вони знайдуть вихід? Помовчимо… Надзвичайно допитливий розум у цих хлопців! — прошепотів на вухо товаришеві Ашот Гаспарян і любовно глянув на серйозні обличчя хлопців.
— Це вірно… — задумливо відповів Армен. — До того ж, якщо розбивати бутлі по одному, гас розіллється. Нам треба вилити весь гас зразу у підводну щілину, тільки тоді й буде толк… От якби одна велика посудина була, хоч би глечик для води чи балон літрів на п'ятнадцять…
— Глечик для води? — підвів голову дід Асатур. — Глечик дістати легко. Його можна попросити в кочовищі азербайджанців. Це на тому боці гори, в напрямку Казаху, зовсім недалеко від нас. Попросіть від мого імені, вони мене добре знають…
Піти за глечиком зібрався Камо, але Сето випередив його.
— Я ж сказав, що мушу свій гріх перед Асмік загладити! — запротестував він і, як був напіводягнений, побіг до наметів азербайджанців.
Коли Сето зник, Камо, обернувшись до товаришів, сказав:
— Який став Сето!..
— Це твоя заслуга, Камо. — посміхнувся Армен. — Ти правильну повів з ним політику.
— За твоїм методом, — засміявся Камо.
— А я просто здивувалась, як Камо, ну, прямо-таки за одну мить, обеззброїв цього злюку, шибеника. Невже ти такий сильний, Камо? спитала Асмік, лукаво на нього поглядаючи.
Несподіваний комплімент збентежив Камо.
— Н-не знаю… — пробурмотів він.
— Ну, як би там не було, ти заслуговуєш на подарунок. Зараз буде готовий… — І Асмік, зіскочивши з місця, почала зривати квіти.
В цей час геологи підходили до урвища навпроти озера. Воно починалося на одній з вершин і спускалося до підніжжя її.
— Мені здається, — сказав Ашот Гаспарян, — що з того, як збудована ця гора, ми можемо дізнатися, куди повинна текти вода: чи по той її бік — до Казаху, чи по цей — до Севану.
— Звичайно, можемо… І, правду кажучи, не з’ясувавши цього, ми не маємо права марно мучити хлопців, — сказав його товариш.
— Зрозуміло, що коли вода тече в бік Казаху, то вливати гас в отвір немає рації, тим більше, що для цього треба пірнати на дно озера.
Позаду них почувся веселий сміх Асмік.
— Глянь, Армене, — казала вона, зриваючи квітку за квіткою, — які вони красиві та запашні!..
Нарвавши квітів, Асмік сплела з них вінок і жартома наділа його на голову Камо.
— За виправлення Сето… за врятування моєї ферми… — перераховувала вона заслуги Камо. Але в мого поета серце па шматки розривається, — обернулась вона до Армена. — Стривай, зараз і для тебе сплету.
Асмік оплела ще один вінок і наділа його на голову Арменові.
— Ой, як же ти покращав, Армене, хоча… ти завжди був гарненьким, — жартувала дівчинка.
В цей день Асмік була на диво балакучою.
— А Грикор?.. Бідний мій братік-пастушок!.. Почекай, тобі я нарву нарцисів, Від твоїх жартів віє запахом нарцисів. Па! Ось тобі мій подарунок. Але якщо ти не будеш лікувати ногу, як ти обіцяв, я тебе перестану любити. А ти що, мій любий дідусю, як дитина, засмутився?.. На цей букет тобі. Бачиш, які в тебе гарні онуки?
Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І дідусь заспівав її так гарно, що діти розчулились.
— Ех, Далі-Даг, Далі-Даг!.. Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і зникали… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди зникають, людині незрозумілі таємниці природи…
Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:
— Ну, піду, хлоп’ята, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюсь, чи зіркі ще мої очі!..
Дід Асатур, тихо покректуючи, піднявся на найближчий гребінь скелі.
Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.
По той бік гребеня, у глибокій лощині, мирно паслося кілька баранів.
Дід звів рушницю. Ватажок побачив його, тривожно пирхнув, і барани, роблячи величезні стрибки, стрімко помчали вниз по крем’янистій горі.
Пролунав гучний постріл. Задзижчала куля, і красивий муфлон, впавши на голову, перекинувся і покотився по схилу, залишаючи на снігу плями крові.
Швидко старий мисливець з рушницею в руках знову з’явився на гребені. Він прикрив очі долонею і довго-довго дивився на Севан, на чудові гори, а потім знову заспівав. Це була пісня його юнацтва — «Пісня пастуха». Співав він сумно, усім своїм схвильованим серцем промовляв «прощай» улюбленим горам…
Убитий дідом баран був великий і важкий. Камо з Грикором, упрягшись в роги, ледве притягли його тушу до берега озера. Блискуча, темна з рудим полиском шкура тварини, в міру того, як холонуло тіло, дедалі тьмяніла.
— Такий красень! Невже не жалко було вбивати? — засмучено говорила Асмік.
Армен мовчав, але й він, напевно, був зажурений.
— Жаль то жаль, — сказав старий, — та навіть і для науки інколи доводиться проливати кров. Днями голова мисливської спілки говорить мені: «Діду Асатур, зоологічному інституту потрібний дикий баран… Хочуть вивчити його шлунок, легені, печінку». Не знаю, нащо це їм — може, довідатись, чи нема яких хвороб? Отже, й надішлемо їм нутрощі, хай розглядають, а м’ясо з’їмо. Добре, що під мою кулю самець потрапив: самця вбити не гріх.
— Дідусю, а навіщо йому такі величезні роги? — запитав Грикор, ледве піднімаючи з землі гігантські вузлуваті роги барана. — І що це за обідки у нього на рогах?
— Роги барану потрібні для того, щоб і захищатись, і нападати. В боротьбі переможець той, у кого голова і роги міцні, а сам ви молодий і сильний… А кожний обідок на рогах — рік життя. Я вже говорив вам про це.
— Виходить, йому вісім років? — підрахував Грикор. — Ого, коли б він прожив двадцять років, роги б виросли метрів зо два…
— Ні, вони так довго не живуть. У вісім років баран уже старий. Вони живуть років дванадцять-тринадцять, не більше. А коли старіють, як оце я, і стають слабкими, одстають від отари і десь в горах спокійно вмирають, далі від злих очей…
В той час, як дід Асатур білував барана, прибіг, задихавшись, Сето з великим глиняним глечиком на плечах. Довідавшись, що Сето з села Лчаван, азербайджанські кочівники з охотою задовольнили його прохання.
З пекучої прикуринської рівнини колгоспники-азербайджанці щоліта приходять до вірменських гір і зустрічають тут сердечний прийом.
З особливою пошаною ставились азербайджанці до старого мисливця.
— Мене ти назвав їм? — запитав дід Асатур.
— Звичайно, назвав.
— Що ж вони сказали?
— Сказали, що для кірва[15] Асатура вони життя свого не пошкодують, — відповів Сето і, підморгнувши товаришам, додав: — Вони хотіли і баранця тобі прислати, та куди ж мені було і глечика, і барана тягнути…
Дід гордо підвів голову.
— Чи не казав я, що мені вони ні в чому не відмовлять?.. Я бувало заб’ю оленя і притягну до них. Зберуться азербайджанці біля вогнища, навкруги в горах пахне шашликом… Ох, де ти, моя молодість!..
— Ну й звір! — ахнув Сето, побачивши барана. — Дідусю, ти забив?
Не менш, ніж Сето, були здивовані й молоді геологи, що повернулися з своєї «наукової експедиції».
— Цей вид дикого барана зветься в науці вірменський муфлон, — сказав Ашот Гаспарян. — Він водиться лише у Вірменії та інколи зустрічається в північному Ірані і в Туреччині.
— Ну, які ж наслідки вашого дослідження? — спитав геологів Армен. — Варто рискувати чи ні? Чи вода йде в Казах?
— Якщо брати до уваги будову гори, то вода озера повинна стікати в Севан. Рискувати варто, — відповів Ашот Гаспарян. — Але, — додав він, — щоб уникнути нещасливого випадку, треба добре продумати, як вилити гас в озеро.
— Нічого, виллємо! — нетерпляче вигукнув Камо. Він не любив довго роздумувати.
— З водою жартувати не можна, внуче, — застеріг дід Асатур. — Почекайте, хлоп’ята, трохи, я вам такого помічника дам, що все обійдеться добре, — сказав він і попрямував до гайку біля підніжжя однієї з гір.
— По-моєму, якщо ми шашлику наїмося, та вволю, нам ніяка вода не може бути страшною — серйозно виголосив свою думку Грикор і підвівся на ноги. — Я зараз збігаю на узлісся, наберу трошки хмизу.
— Назад! — сердито крикнув Камо вслід ділові і Грикору. — Хто вам дозволив іти?..
— Не поспішай, Камо, — спокійно зупинив його Ашот Гаспарян. — Хай старий покаже, що він хоче зробити. З водою треба бути обережним. Ти вже забув, то Сето мало не втопився?
А Грикора вже і сліду не було. Але не минуло й двадцяти хвилин, як він з’явився знову на вершині гребеня з великою в’язкою хмизу на плечах. Такої спритності від нього ніхто не чекав.
Грикор кулею скотився з пагорка і, шкутильгаючи, підбіг до товаришів.
— Швидше розпалюйте вогнище, поки я не очманів з голоду! — сміючись, кричав він.
Хлопці швидко розклали вогнище, нарізали і понатикали на шпички, зроблені з гілок, принесених Грикором. найсмачніші шматочки м’яса. Коли трохи згодом із-за того ж самого горба вийшов дід Асатур, несучи колоду, його мисливський нюх ще здалеку вловив пахучий дух шашлику, знайомий і приємний… І дід прискорив кроки.
— Дичину, яку здобувають на полюванні, тільки так і треба їсти, — сказав дід, сідаючи до вогнища. — А додому принесеш, кинеш в каструлю, зварять — ні смаку, ні задоволення!.. І рибу треба їсти там, де ти її зловив, і на тій же воді готувати: звариш па іншій — весь смак втратиться. А як же інакше? Такі вже закони природи. Ну. мої любі, от вам і помічниця — показав дід на принесений сухий стовбур дерева.
— Це липа, вона легка і плавуча. Киньте на воду і тримайтеся за неї… Мені, однак, запах шашлику не дає спокою… Слово честі, це витівка Грикора!
— Ну, от і гаразд! Тепер усе простіше стало. Я сам збирався доручити Грикорові дістати такий легкий стовбур, — сказав Ашот Гаспарян, — таким чином у нас буде з чого збудувати «підіймальний кран», щоб витягти Сето з озера.
Коли з великим апетитом з’їли шашлик, Камо звівся першим.
— Ну, роздягайтеся, живо! — крикнув він.
— Ні, у нас ще до роздягання є одна важлива справа. — зупинив товаришів Армен. — Треба спочатку нею зайнятись. Сето, допоможи перелити гас із бутлів у глечик.
Коли ця операція була закінчена, Армен сказав:
— Тепер треба приготувати рятувальний круг.
— Рятувальний круг?.. З чого?..
— А от з цих бутлів. Вони досить великі, трилітрові… Дідусю, дозволь відрізати трохи шкури від твоєї мисливської здобичі.
Одержавши дозвіл, Армен вирізав з шкури барана кілька шматочків і щільно обв’язав ними шийки порожніх бутлів. Потім, міцно припасувавши бутлі до кінців і до середини принесеної дідом колоди, він кинув свій «рятувальний круг» в озеро.
— Тепер і ті, хто не вміє плавати, можуть вирушити з нами, — оголосив він. — Хоч до самого центра озера. Мої бутлі можуть витримати деяку вагу.
— Ну, готово? Роздягайтеся ж скоріше! — нетерпляче вимагав Камо.
— Ні, ще не все готово, — заперечив Армен. — А ти подумав про те, як ми опустимо на дно озера цей наповнений гасом глечик? — спитав він, пильно поглядаючи на товариша.
Камо, що рвався вперед, як молодий, ще необ’їжджений кінь, змушений був визнати, що про таку «дрібницю» він і не подумав.
— Адже гас легший від води, і ніхто з нас не зуміє опустити глечика на дно озера, — говорив далі Армен.
— Підв’яжемо до глечика камінь, — запропонував Сето.
— Камінь? Не треба. Гас легший за воду, це так, але глечик — важчий. Глечик з налитим в ньому гасом буде важчий від води на кілограм, — сказав геолог, нашвидкуруч підрахувавши в своєму зошиті різницю між питомою вагою гасу і глечика.
— Ну, ви, нарешті, готові? — нетерпляче спитав Камо.
— Так. тепер можна сказати, що ми готові, — відповів Армен.
— Роздягнемося й ми, — сказав Ашот Гаспарян. — Якщо ми не включимось у такий науковий похід, багато втратимо…
Ввійшовши у воду, хлопці вхопилися за колоду з бутлями і попливли до середини озера. Вир тут відчувався дуже сульно. З глибини озера піднімались бульбашки, лопались, розбігались колами.
— Ось тут і починається підводна річка, — сказав Сето. — Камо, відв’яжи глечик і дай мені. Я…
— Почекай, нехай я спочатку обв’яжу тебе вірьовкою, ось так… — І Армен міцно оповив вірьовкою Сето. — Тут глибоко? — запитав він.
— Метрів чотири.
Армен на око виміряв вірьовку. В ній було більше п’яти метрів Одв’язавши глечик од колоди, Армен вручив його Сето:
— Ну, можеш вирушати.
— Не бійся, я тебе тримаю за хвіст, — засміявся Грикор, взявши в руки кінець вірьовки, якою був обв’язаний Сето.
— Еге, ти ж дивись, хвоста мого не впусти, а то мене занесє потоком, — сказав Сето, і, обнявши глечик лівою рукою, разом з ним пірнув у озеро в тому самому місці, де воно вирувало.
Притримуючись за плавуче дерево, всі з хвилюванням чекали повернення свого ЕІдважного товариша.
Кільця вірьовки, одним кінцем якої був обв’язаний Сето, а другий залишився у Грикора, швидко зникали з поверхні води. Нарешті вся вірьовка пішла під воду і натягнулась. Озеро сколихнулось, завирувало. Над його темною глибиною надувались і лопались великі повітряні бульбашки.
— Щось запізнюється… — тривожно сказав Ашот Гаспарян.
— Ні, хвіст Сето у мене в руках: почне тонути — витягну, — спробував пожартувати Грикор, але раптом посерйознішав і скрикнув: — Вірьовку тягне в мене з рук! Камо, допоможи скоріше! Сето тягне мене за собою!
Камо кинувся на допомогу Грикорові і теж ухопився за вірьовку, але вона з силою тягнула їх униз.
Тут і стала хлопцям у пригоді плавуча колода діда і прив’язані до неї порожні бутлі.
— Хлопці, тримайтесь однією рукою за колоду, а вільною тягніть вірьовку! — кричав Ашот Гаспарян, — тягніть не вгору, а вбік!
Спільними зусиллями вони схопилися за вірьовку і почали її тягнути. Колода тримала їх, не дозволяючи потонути.
Нарешті вірьовка наче відірвалася од чогось і пішла легше. Незабаром з води з’явилась голова Сето.
Вчепившись за колоду, Сето впав на на неї грудьми. Він важко дихав. Пого тіло посиніло і тремтіло.
— На берег! — крикнув Камо.
Вони пливли, підштовхуючи вперед колоду, на якій безсило висів Сето.
Досягнувши берега, хлопці розтерли, обсушили і одягли товариша.
Коли, нарешті, Сето трохи опам’ятався, Камо нетерпляче, як завжди, спитав:
— Ну, що ти там під водою зробив?
— Влив гас у отвір, як і треба було. Тільки мало сам за ним пе поплив. Гас не з'явився на поверхні озера?
— Ні краплі.
— От і добре! Виходить, потік його поніс із собою весь!.. — зрадів Сето. На його блідому обличчі спалахнула посмішка.
— Виходить, ми тебе з самого отвору витягли? — тривожно запитав Грикор.
— Із самого отвору… Коли б не Ашот Гаспарян, вам би мене більше не бачити. А глечик просто з рук вирвало! Вдарився об каміння, на дрізки розбився! Я навіть злякався.
— Ну, все гаразд. Збирайтеся, ходімо! — підганяв Камо. — Підемо подивимось, куди винесе вода наш гас…
Вони швидко вдяглися, забрали м’ясо вбитого муфлона й побігли до села.
Кам’янистими стежками Далі-Дагу поверталися вони в село, йшли мовчки. Всіх турбувала думка: чи вдалася їхня вигадка? Де ж то спливе гас?
«Бо-олт, болт, бо-олт» знову почули діти оглушливий голос вішапа, підходячи до берегів Гіллі.
На озері Гіллі, в очеретах, на берегах знайомих водоймищ тут і там сиділи хлопці, яких ми поки що мало знаємо, і уважно стежили за водою, не боячись криків вішапа.
А ще. далі на березі озера, на в’язці очерету, там, де мало не потонув Камо, сидів Арам Акопян.
Пекуче літнє сонце було нещадним, безжалісно кусали комарі й мошва. Але терпіння у піонерїв було велике. Їм сказано: сидіти і уважно стежити, чи не з’являться на воді сліди гасу, — і вони не спускали з води очей.
Маслянисті плями, що з’являлися на її поверхні, вводили в оману дітей. Аракс, особливо нетерпляча, помітивши таку маслянисту пляму, яка щойно блиснула на сонці, зривалася з місця і голосно кричала:
— Товаришу Акопян! Гас! Гас!
Сурен, який сидів на другому березі озера, почувши ці крики, приглядався до такої ж маслянистої плями, набирав жменею воду, пробував на смак і, морщачись, випльовуваїв.
— Що ти вигадуєш! — кричав він Аракс. — Який же це гас!..
Арама Акопяна такі, схожі на гас, плями в оману ввести не могли. Він знав, що це виділення болотяних рослин, які розкладаються.
Аж ось перед ним в центрі озера з’явились на воді довгі, жирні, стрічко-побідні смуги. Проте вони були так далеко, що вчитель не міг розгадати, якого вони походження. «Напевне, — подумав Арам Акопян, — це ті ж самі болотяні виділення».
Через кілька хвилин знизу, від сусідніх острівців, долинули радісні вигуки:
— Гас, гас!..
— І в нас гас!..
Озеро відразу ожило, і тільки тепер можна було хоч приблизно встановити, скільки в його очеретах ховалося дітей.
Голоси їх дзвеніли у всіх кінцях озера. Піонери перегукувались, вимагали один у одного перевірки, старанного дослідження…
Потім пролунав голос Арама Акопяна:
— Тихше! Увага! Наберіть води з гасом в кварти і чекайте мене.
І Арам Акопян, що був далеко від берега, почав пробиратись до своїх учнів, які терпляче на нього чекали.
Не витримавши спеки і мошви, побіг у село, ще до появи гасу, один лише хлопчик Гурген.
А в цей час наші юні натуралісти, обливаючись потом, уже ввійшли в село. Було за південь, коли вони, стомлені і збуджені, нарешті, сіли перепочити на камінні, коло будинку Сето.
Тут вони й зустрілися з «дезертиром» Гургеном, який втік з озера Гіллі.
Побачивши хлопців, Гурген розгублено зупинився.
Камо покликав його до себе і спитав:
— Ти звідки? З Гіллі?
— Еге…
— Ну, що ви там бачили на озері?
— Гусей, качок… — розгублено відповів хлопчик.
— А вода? Яка була вода? Ти за чим повинен був стежити, га?
Гурген мовчав.
— А гас? Гасу на воді не було видно?
— Гас?.. А ви що, налили гасу?
— Та нащо тебе на озеро посилали? Що тобі наказували робити?
— Дивитись на воду… Ну, я й дивився…
Усі засміялися. Армен сумно схилив голову:
— Отже, ми, виходить, помилилися. Між цими двома озерами немає зв’язку.
Сето зашарівся, йому здавалося, що всі вважають його винним у тому, що гас не з’явився в Гіллі.
— Я все зробив… Зробив так, як ви наказали мені, слово честі… — ніби виправдувався він. — Весь гас пішов під воду.
— Ми тебе не вважаємо винним, Сето, — сказав Камо. — Ми знаємо, що ти зробив усе, що треба було. Напевно, і геологи наші помилились
— Геологи не могли помилитись, — заперечив Армен. — Але зовсім не обов’язково, щоб вода впадала саме в Гіллі. Може, вона впадає в Севан? Важливо те, що протікає вона під нашими полями.
— Ну й що з того? Чим це важливо для нас? Адже ми все рівно не знайдемо річища… Не зможемо вивести воду на поверхню.
В цей час до них підійшли спітнілі Асмік і Грикор, а слідом за ними і дід Асатур.
— Що? Які відомості? — запитала Асмік і, побачивши сумні обличчя хлопчиків, насупилась.
Так стояли вони мовчазні, коли на дорозі з’явилась ціла процесія: попереду йшов Арам Акопян, а за ним бігли піонери.
Учитель, посміхаючись, показав на кварти, які бережно несли в руках хлопці.
— Гас?.. — захвилювався Камо.
Він узяв одну з кварт, надпив і радісно скрикнув:
— Гас! Гас!.. Скоріше беріть ломи, кирки! Ходімо!
Схопивши лом, який стояв біля будинку, Камо стрімголов побіг стежкою, що вела на Далі-Даг.
Армен, Грикор і Сето, захопивши кирки, побігли навздогін.
Лчаванці нічого не розуміли. Вони здивовано поглядали на все це з дахів своїх будинків і похитували головами — йти до Чорних скель вважалось у них поганою прикметою. А Сона посилала вслід дітям, що бігли, свої прокльони:
— Розуму дітей позбавили!.. Ти куди, Сето?.. Додому, кажу тобі, додому! Ух, щоб тебе розірвало!..
Але Сето був уже далеко.
Армен, обернувшись, побачив Асмік.
— Ти куди? Ти ж стомилась, вертайся додому. Ну, вертайся ж!..
— Ти так ласкаво просиш мене, що я вже не почуваю втоми, — засміялась Асмік. — Ні, ні, я вас не покину… Адже я теж хочу знати, що ви робитимете!..
Піднімались на гору всі мовчки, замислившись. За ними в супроводі свого нерозлучного Чамбара йшов дід Асатур. Думали про одне. Знали, що під цими скелями, можливо, навіть у них під ногами, з гірського озера Гіллі тече ціла річка. Але, де саме вона протікає і куди вони йдуть зараз, цього ніхто не знав. І все ж, незважаючи ні на що, вони змушені були йти, не могли не йти… Хіба ж можна було всидіти спокійно, коли знайшлась вода, яка пропадала віками, — знайшлося щастя народу!..
Ішли вони, йшли, спітнілі, стомлені. Нарешті зупинились, тяжко дихаючи, і Армен запитав:
— Але куди ж ми йдемо?
Камо розсердився:
— Ідемо на гору!.. Копати йдемо. «Куди йдемо»?!
Блиснувши очима, він глянув на товаришів.
— Так, але де ж ми копатимемо?
— Де?
Камо зніяковів. Досі йому здавалося. що досить встановити, ідо під схилами Далі-Дагу тече вода, і можна вважати, що нею вже забезпечені колгоспні поля і ферма і що посуха їм не страшна. Зараз він зрозумів, що перед ними постало найважче питання: де копати?.. Схили Далі-Дагу розбігаються на всі боки на двадцять-тридцять кілометрів, а в потоці води, певне, немає і метра завширшки… Спробуй знайти цю крихітну жилку в такому величезному тілі!..
— Ходімо, хлопці, назад, — запропонував дід, набиваючи тютюном свою люльку, — ходімо, з людьми порадимось, послухаємо, що скажуть…
Перш за все хлопці пішли до голови колгоспу Баграта і доповіли йому про наслідки своєї розвідки.
— Оце по-військовому: виконав завдання — з’явись на доповідь до начальства, — з задоволенням промовив Баграт. — Виходить, воду ви знайшли, тобто ще не знайшли, але розвідали? Треба організувати розшуки. Добре…
Баграт замислився.
— Ну, люди, — звернувся він після невеликої паузи до колгоспників, які були в канцелярії, — що ви скажете? Наші хлопці зробили відкриття: вони знайшли воду, яка давно зникла, встановили, що вона тече під нашими землями, тоді як ниви гинуть від посухи, а от де — не знають. Що нам робити?
— Що робити? Треба взяти кирки та й перекопати Далі-Даг. Що ж інше ми можемо зробити? Не будемо ж спокійно сидіти? — сказав коваль Самсон, батько Камо.
— Правильно говориш. Візьми всі ломи й кирки, які знайдеш, та опоряди їх у себе в кузні. Підемо на розшуки, дав розпорядження Баграт. — Бригадирам завдання: виділити по чотири чоловіки з кожної бригади. Сето, підійди-но сюди! Ти теж ходив на вершину Далі-Дагу?
Сето соромливо підійшов до голови.
— Це він знайшов підземний водоспад, — сказав Камо.
— Він? Молодець! — і Баграт дружньо поплескав Сето по плечі. — Побачите, який він буде хлопець… А ми його оплакували… Xа-ха-ха!..
Всі присутні голосно зареготали.
— Дядьку Баграт, я вважаю, що мої товариші погодяться зі мною… Ми усім скажемо зараз… — Камо хвилювався, підшукуючи слова. — Дядьку Баграт, нам хотілося б самим закінчити розпочату нами справу. Це справа честі і для нас і для комсомольської організації. Завтра ми йдемо на розшуки самі. Якщо знайдемо…
Камо не закінчив фрази. Баграт насупив брови.
— Ну, що ж, — сказав він. — Дійте, дійте! Ми допомагатимемо. — І, трохи подумавши, додав: — Дивно ти мислиш, Камо! Знайшли воду, а ти хочеш, щоб колгосп не втручався в цю страву?.. Про яку «честь» може йти мова? Дивно, вузько ти мислиш. Почніть дослідницьку роботу з геологами. Стане ясно, де копати, — тоді ми розпочнемо роботу всім колгоспом.
Баграт підійшов до телефону і подзвонив секретареві райкому, з яким довго розмовляв про колгоспні справи.
Хлопці пішли.
Від голови колгоспу хлопці попрямували до свого вчителя.
— Тепер залишається знайти, де саме проходить вода, що тече з озера, де саме її перехопити, а потім дати їй вихід, — сказав учитель. — Ось і наші геологи, вони нам допоможуть…
— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, як, добре намучили вас мої хлопці?
— Намучили трохи! — засміявся Ашот Гаспарян. — Але які ж сміливі у вас учні, які чудові хлоп’ята! — вигукнув він з почуттям.
Видно було, що така думка склалася в нього давно і що йому не терпілося її висловити.
Розмова в Армена Акопяна тривала довго. Спільно обмірковували, з чого тепер починати.
Мені здається, що необхідно насамперед обстежити печеру — ту, яка зветься «воротами пекла», — радив геолог Гаспарян.
— Я теж такої думки, — погодився вчитель, — треба взяти альпіністське спорядження. В печеру потрапити легко — до неї до верхівки не більше двадцяти метрів буде. Але… хто-небудь з вас звернув увагу, коли ми були на Чанчакарі, на вхід у «ворота пекла»? — спитав він хлопців.
— Ніхто. Чи до цього було — мед їли, — пошепки сказав Грикор.
Асмік пирхнула і почервоніла. Камо мовчав, він також не звернув тоді уваги на це.
Учителеві відповів тільки Армен:
— Я оглядав його уважно і дещо вирішив, але… — він не доказав.
— Я знаю, що така важлива обставина не могла залишитися не поміченою моїм вченим вихованцем, — погладив кучеряву голову Армена Арам Акопян.
— Яка обставина? — несміливо запитав Камо, і в душі його виникло те почуття до Армена, яке він уже колись назвав заздрістю.
— Дослідимо печеру, а про це поговоримо згодом, — відповів учитель, і вони з Арменом обмінялись таємничими посмішками.
«Тут щось є!» весело подумала Асмік.
Хлопці почали просити свого вчителя дозволити їм самим досліджувати вхід до «воріт пекла».
— Гаразд, — посміхнувся Арам Акопян, — ми з Багратом вирішили дати вам свободу дій… Ідіть, вашою експедицією керуватиме Гаспарян.
— Послухай, Арам-джан, навіщо посилати хлопців туди? — втрутився дід Асатур. — Місце те прокляте.
— Якби була небезпека, дідусю, ми б не послали…
Старий покірливо замовк. Відтоді, як почались розшуки стародавнього каналу, учитель став для нього авторитетом, не слухати його було неможливо.
— Асмік залишиться в селі,— рішуче сказав Камо.
Ні, ні! Не залишусь, — і, підійшовши ближче до Камо, вона шепнула йому на вухо: — Товариш Акопян і Армен багатозначно переглянулись, буде щось цікаве, я не залишусь.
— А рушницю, дідусю, з собою захопиш? — спитав Грикор. — Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив — стояла як вкопана.
— Козу? — перепитав Арам Акопян і замислився.
— Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдем на світанку, — сказав Ашот Гаспарян.
— Добре, завтра зберемось якомога раніш у мене, — запропонував Камо. — А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.
— Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! — підвівся з місця дід Асатур. — Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок барана зварила та загорнула в лаваш[16]. Візьмемо з собою, вранці поснідаємо там, біля Чорних скель.
Коли зійшло сонце, всі вже були коло Чорних скель.
Усіх розпалювала цікавість, але треба було відпочити — попереду ще була важка робота.
Дід Асатур неквапливо посмоктував свою люльку.
Наші предки щоосені ходили на поклін до цих скель, жертви приносили, — сказав він, помовчавши. — А ось і «ворота пекла» — он та чорна дірка, — показав дід рукою. — Хто туди проникав, звідти не повертався… Лише одного разу мій кум Мукел набрався сміливості і увійшов у цю пекельну печеру. Коли ввійшов, — розповідав він, — дихнуло таким холодом, наче з могили. Голова пішла обертом. Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно йому стало. Як він втік — і не пам’ятає… «Напевне, — казав він, — це сатана у пеклі душі грішників варить у великому казані. Засукав рукава й кидає одного за одним…» Ото їхні зойки і чув мій кум Мукел…
Старий глибоко затягнувся кілька разів своєю люлькою, випускаючи клубки сивого диму.
— Знову кум Мукел? — посміхнувся Камо. — Дідусю, розповідай скоріше…
— А можливо, що це й справді не пекло? Адже на Чанчакарі девів теж не виявлено! Мало що там угорі шумить!.. Я своїм маленьким розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється, чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він сердився на нас, людей, вогнем і димом дихав, ревів?..
Армен, який весь час був у глибокій задумі, раптом голосно вигукнув:
— Знайшов! Знайшов воду!.. — і, вдаривши киркою об дерево, урочисто запитав: — О дубе! Що п’є твоє коріння?.. Як ти міг вирости в цій пустелі?
Камо, підхопивши думку Армена, продовжував:
— Справді, Друзі, як міг цей дуб вирости отут?.. Адже це єдине дерево на південних схилах Далі-Дагу. І як не могли помітити ми цього раніше? Ходімо в печеру!
— Мабуть, вода під цією скелею, — скрикнув Сето.
— Ага! Незважаючи на посуху, листя дуба зелене й блискуче…
Камо з радісним сміхом кинувся до діда, схопив його в свої міцні обійми і поніс.
— Якщо ти не згрішив, то чого тобі боятись пекла? — пожартував Грикор. — А може, був якийсь гріх у молодості?
Почувши страшне слово «гріх», старий на смерть перелякався — він згадав про скарб.
«Може, якимсь чином довідались?» подумав дід Асатур і почав просити Камо:
— Пусти, внуче, пусти мене старого…
Він вирвався з обіймів Камо і повернувся на дозволену «межу предків».
— Ну, ти йдеш з нами? — ще раз запитав Камо. — Чи ми підемо без тебе, дідусю?
— Я боюсь, я не піду. Я б і вас пе пустив, але якщо вже учитель дозволив, то йдіть… — глухо сказав дід, важко опустившись на каміння.
Знизу підійти до печери було неможливо, І так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель, обійшовши їх з тилу.
Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери — рівний і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не була стрімкою, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститись до печери. Так, за твердженням діда, туди проник і «блаженної пам’яті» кум його — Мукел. Ще легше, правда, було спуститись туди по вірьовочній драбинці.
Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопчики спустили драбинку і почали обережно злазити вниз. Першим спустився Камо. Добравшись до рівного виступу печери, він зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру починалась гладенька, крута скеля, яка закінчувалась глибоко в прірві.
За кілька хвилин до Камо спустились Армен і Сето. Приєднались до них Ашот Гаспарян і Сурен.
З похмурої темної печери дихнуло вологим і холодним повітрям, яке змусило всіх здригнутися. Десь в глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін.
Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих виїмках, нерівних ходах. Печера була великою, і, напевне, дуже довгою.
— Ану, почекай, присвіти мені, зупинив Армена Камо. Він нагнувся і підняв кістяк риби.
— Риба?.. — здивувався Армен. Дай глянути.
При світлі ліхтариків уважно оглядали кістячок. Цілим і незайманим був цей кістяк, що невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.
— Невже Чорні скелі були під морем? — спитав Камо.
Армен запитливо глянув на геолога.
— Ні,— відповів той. — Вони складаються з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… тут щось інше…
Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.
Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.
— Як ретельно відшліфовано! — задумливо, ніби про себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.
— Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і ґрунтуються, — кивнув йому головою Армен.
— Так? Браво!.. І ти можеш пояснити, що це таке?
— Звичайно. А кістяк риби підтверджує наші здогади.
— Тепер більше немає ніяких сумнівів і можна діяти сміливо і впевнено, — енергійно сказав Ашот Гаспарян.
— Невже є зв’язок між цією рибкою і блискучим слідом на скелі? — здивовано запитав Камо.
— Безумовно. Це результат одного й того ж явища.
Слова геолога, таємничі й незрозумілі, ще більше розпалювали цікавість і нетерпіння Камо.
Побачивши це, Армен вирішив покласти край таємниці:
— Ти знаєш, як до цього ми дійшли з Арамом Акопяном? — загадково посміхаючись, спитав Армен у товариша.
— Як?
Камо був збитий з пантелику: Армен завжди знає більше, ніж він!
— Глянь униз.
Камо глянув.
— Що ти бачиш?
— Безодню.
— А ти не бачиш, що від цього краю до самої безодні Фархад прорізано у скелі вузьку улоговинку?..
Камо широко посміхнувся.
— Справді, ніби прорізано…
— А що може прорізати граніт?
— Вода!.. — зірвалося з уст Камо. І він так зрадів, що, обійнявши Армена, підкинув його вгору, як дитину.
— Як могла потрапити риба в печеру?
— Риба, звичайно, не могла б жити в печері, для неї тут не було корму, — спокійно відповів Армен. — Але придивись до кістяка. Адже це кістяк форельки… Чи не так, товаришу Гаспарян?
Ашот Гаспарян кивнув головою на знак згоди, і Армен пояснював:
— А форель, як тобі відомо, живе тільки в гірських річках. Подивись, у неї, крім хребта і бокових ребер, інших кісток нема, і її паща широка. Якраз така форель, яку ми бачили вчора в озері на вершині Далі-Дагу…
— Виходить?.. — скрикнув Камо.
— Виходить, ми знайшли старе річище річки, яка витікає з гірського озера. Рибку принесло сюди водою. Це було незадовго до землетрусу. Вода протікала раніше тут, але землетрус змінив її річище. Скеля всередині розкололась і перепинила шлях річці, змінивши її напрямок. Ми поки ще не знаємо, куди вона тече, але глянь, який тут був водоспад! А он і та дика коза, про яку казав Грикор. Глянь, стоїть унизу, розгублена. Тепер ти розумієш, чому сюди приходять кози? В спеку їх тягне сюди підземний шум води.
Сонце тільки сходило, коли юні натуралісти підійшли до Чорних скель. Гри-корові вдалося роздобути амонал у робітників каменоломень, у Камо знайшлося три капсулі. «Для розвідки і цього вистачить», думав хлопець. Сето завзято ніс вірьовочну драбинку й інше альпіністське спорядження.
Вони зупинилися відпочити. Незабаром їх наздогнав дід Асатур. Старий мисливець був надзвичайно стомлений, важко дихав, рясний піт заливав його чоло. Явно він був чимось збентежений.
— О! Ти ж не хотів іти, дідусю? Що сталося? — запитав Камо.
— Твоя мати і бабуся, — переводячи подих, сказав дід Асатур, — не дають мені спокою — піди та піди, кажуть, приведи Камо додому…
— Що ж ти хочеш? Забрати Камо, а нас залишити отут, у «воротах пекла»? Ну, звичайно, ми тобі чужі,— немовби образившись, промовив Грикор і лукаво моргнув Асмік.
— Грикор-джан! Ріднесенький! Ви мені всі дорогі, рідні, я б вас усіх не пустив у ті сатанинські ворота. Ви краще покажіть бригаді, де висаджувати, а самі йдіть додому. Бригада зробить, що треба.
Проте хлопці не хотіли й слухати старого мисливця. Тоді він почав упрошувати Асмік залишитися з ним:
— Донечко! Залишайся тут. Може бути дощ, гроза… Я по вітру відчуваю.
— Ну, добре, дідусю, я залишаюся з тобою, — погодилась Асмік, яка відчувала втому.
Дід Асатур мав рацію. Незабаром над Чорними скелями почали збиратися хмари. Стало навколо зловісно похмуро, немовби насупились гори. В долині розкотисто залунав грім.
Старий мисливець перехрестився. Це помітила Асмік і пирхнула в кулак.
«О господи, куди мені заховатися від цих комсомольців?» подумав дід.
Шоб змінити настрій, він почав розповідати про пригоди свого кума Мукела. Згодом старий запитав:
— А ти як міркуєш, онучко? Може, пекла немає?
Асмік не могла стримати сміху — таким серйозним стало обличчя дідуся, таким зосередженим погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання, а таке ж важливе, як питання життя і смерті.
— Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш? Краще ходімо звідси: дощ накрапає, глянь — хмара яка суне. Дерево, мабуть, не захистить нас. Ходімо під ту скелю, — кликала Асмік діда Асатура.
Листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою. Дід сів, притулився до дерева і, мрійно посмоктуючи люльку, що давно згасла, говорив:
— Хай іде! Це золотий дощ! Хап іде.
Він благально зводив руки до неба і бубонів:
— Джан! Як приємно! Бач, хмари сунуть до наших ланів.
— Дідусю, ходімо! Намокнемо тут, — наполягала Асмік.
— Дай подрімати під золотим дощем. Скільки вже років я не сидів під деревом під час дощу.
Раптом десь недалеко мигнула блискавка і зловісно щось загриміло, загуркотіло.
Дід схопився.
— Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно!
Старий мисливець поспішив слідом за Асмік у схованку під виступом скелі.
В цей час згори, з «воріт пекла», долинув зловісний гуркіт, десь загриміло, і дим жовтими клубками повалив з пащі печери.
Хмари, що набігли з гір, нарешті зібралися над Севаном. Темні, похмурі, ніби чорною завісою накрили вони світлу гладінь озера. Озеро теж почорніло, потемніло, але незабаром його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Не вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі, покривши їх гребені білою мереживною піною.
Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, затріпотіли…
А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!.. дощ!..»
Якби ця злива пройшла над колгоспними полями, змученими спекою!
Сінокосарки, які працювали на берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу.
— Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде! — і, глянувши на членів своєї бригади, спитав: — А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?
— Чого там запитувати, тільки час гаяти! — сказав молодий кремезний колгоспник. — Почнемо, товариші!
Всі взялися за граблі.
— Ну, любі мої, давайте скоріше! — кивнув толовою Овсеп. і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед.
Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне.
Побоювання колгоспників, що хмари проллються дощем саме над озером Севан, виправдались.
Справді, вітер віяв уже зі сходу на південь: хмари розлились дощем над озером.
— Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!.. — махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів, віддали його озеру.
— Косити далі!.. — безнадійно махнув рукою Овсеп.
Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підтинаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темнозелені смуги.
Розвідники знову повернулись в печеру.
Ледве стримуючи свою радість, за дітьми йшов геолог. По сяючих обличчях дітей було видно, що трапилось щось надзвичайне.
Геолог уважно оглядав печеру. Постукуючи своїм молоточком, він то заходив у глиб печери, то вертався назад. Нарешті він сказав дітям, що нетерпляче очікували його рішення:
— Почнемо тут пробивати.
Сето почав довбати каміння. Армен присвічував йому ліхтарем.
— Армен. світи! Грикоре, вигрібай камінці, — командував Камо. — Дай тепер і я попрацюю. — І він узяв із рук Сето важкий лом.
Грикор старанно вигрібав з видовбаної ямки дрібне каміння, згортаючи його купкою на плоский уламок скелі.
— Малувато, — зауважив він. — Гора моя не більша за кулак…
— А як буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку… — сказав Ашот Гаспарян.
Камо, нетерплячий від природи, цього разу хвилювався найбільше. Він завзято довбав скелю Піт градом лився з нього.
— Зажди, — сказав Грикор, — що ти марно мучишся, як молодий віл, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, — додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. — Бий отак, не поспішаючи, не налягаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.
Грикор, коли будували молочну ферму в колгоспі, допомагав працювати на каменоломні. Взявши в Камо лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.
— Бачиш? От як треба камінь довбати! — хизуючись, промовив Грикор.
Камо ніяково посміхнувся.
— Тепер, — додав Грикор, — дивись уважно. Оцей жовтий порошок — амонал, його треба висипати в пробоїну. Так! Тепер візьмемо цей чорний шнур — це гніт, а це — капсуль. Треба кінець гнота вкласти в капсуль, а капсуль зарити в амонал. Точно! Потім уламками закладемо пробоїну… Камо, допоможи утрамбувати… А кінець гнота повинен залишитися назовні.
— Ну так і роби, чого ж пояснюєш?
— Пояснюю, щоб ти засвоїв, — серйозно відповів Грикор. — Ну, тепер готово! Тільки зажди, не так трамбуєш, я ж говорив, що не на силу треба налягати, а на вміння… — І Грикор досвідченою рукою бувалого майстра утрамбував щебінь.
Його не можна було впізнати. Наче зовсім інша людина, а не вічний жартівник. Він давав розпорядження, і Камо з Сето беззаперечно підкорялися.
Ашот Гаспарян уважно перевірив усе ще раз і тоді наказав:
— Ну, готово! Тікайте!.. Підпалюю!
Він запалив сірник і підніс його до гнота. Почувся легкий тріск, спалахнув слабенький голубий вогник і побіг по шнуру до капсуля, зануреного в амонал.
Всі кинулись в сусідню печеру і там причаїлись біля стінки.
Не минуло й хвилини, як пролунав оглушливий вибух. Скеля здригнулася.
Задушливий запах вибухівки сповнив повітря. Їдка пилюка розкришеного каміння і важкий запах амоналу змушували важко дихати.
У темряві, прорізаній тьмяним світлом кишенькового ліхтарика, обережно пробирались хлопці вслід за геологом до того місця, де був закладений заряд. Підняті вибухом брили каміння були розкидані навколо безформними кусками. На місці вибуху утворилась заглибина завбільшки з велику ванну. Скеля під ногами у хлопців здригнулась так, наче вони стояли на площадці великого генератора.
— Ну, вчений брате, що це, по-твоему? Казан у пеклі кипить чи вода біжить? — звернувся до Армена Грикор.
— Оскільки наукою існування пекла не встановлено, залишається передбачити, що в нас під ногами вирує вода, яка рине кудись униз, — відповів, посміхаючись, Армен.
— Вода? Справді вода?.. І ти так спокійно говориш?.. Та тут збожеволіти мало! Дай сюди лом, Сето! — крикнув Камо. Його охопила невимовна радість. Він навіть зблід від хвилювання. Схопивши лом, він почав гарячково розбивати ним дно утвореної вибухом заглибини.
— Ану, зупинись, Камо. Тихо, дай я послухаю.
Грикор ліг і приклав вухо до великого плоского каменя.
— Вода, справді вода! Справжня вода — булькає, хлюпоче, вирує, джерелом б’є! Вода, водичка моя люба, я тебе із в’язниці твоєї звільню, на білий світ виведу… Ех, друже, — поплескав він по плечі Сето, — чого стоїш, рота роззявив? Радій, радій!
Грикор стрімголов вибіг з печери і, підстрибуючи на одній нозі на самому краю обриву, закричав у міжгір’я:
— Воду, воду знайшли!
Надівши на кінець палиці папаху, Грикор з силою потряс нею — так він робив завжди, намагаючись привернути увагу телят, що розсипалися по луках.
Слідом за Грикором на край печери вибіг Камо і закричав, як божевільний:
— Дідусю, вода! Вода майже поруч! Канал, той самий канал!
— Ех, внуче, чого ж ви чекаєте? — обізвався старий. Що мені робити? Можливо, допомогти вам? — додав він, зовсім забувши про пекло і про свої страхи:
— Ні, дідусю. У нас нема більше капсулів, зараз ми йдемо до вас.
Повернувшись до товаришів, Камо сказав з досадою:
— Жаль, що немає в нас більше капсулів! Яка була б радість!..
Все село кинулось би до Чорних скель… А тепер доведеться ще почекати. Піднявшись по вірьовочній драбині на вершину, наші розвідники спустилися звідти в міжгір’я. На радощах ніхто з них не помічав, що йде сильний дощ.
Камо вже підходив до дерева, коли позаду нього почувся веселий голос:
— Тут, тут! Ми сховались від дощу! — І легкими, як у кізки, стрибками вибігла їм назустріч Асмік.
В цю ж мить знову вдарив грім такої страшної сили, ніби скеля розкололась або зразу вистрілили з сотні гармат. Асмік з Арменом злякано присіли. Те ж саме зробили Грикор і Сето, які йшли за ними. А Камо ніби якась невідома сила підкинула вгору: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.
Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.
Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба: — О сатаеле[17], о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?.. О безжалісний, безсердечний дияволе!..
Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко опам’яталась і, похитуючись, звелась на ноги. Опам’ятались і Сето з Грикором, а незабаром і Камо.
Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивились один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…
Грикор заговорив перший:
— Мало ніг не витягли, поки воду знайшли, — засміявся він.
— Ходім, ходім, хлоп’ята! — тривожно підганяв їх дід.
Дорогою до села дід Асатур казав:
— Ну, що, по-вашому, не сатаел вас ударив?
— Як же б ми залишились живими, коли б він нас ударив? — засміявся Камо.
Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських темних забобонів.
— А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?
— Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, — пояснив Армен. — Для блискавки це найкраща мішень.
— Це, мабуть, вірно, — в роздумі почухав потилицю дід. — Небіжчик дід Симон — кума мого Мукела батько — ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, виходить, ніякого сатани?..
Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.
— Могла статись дурниця, — сказав Камо. — Коли б ми хвилиною пізніше добігли до дуба, блискавка не збила б нас з ніг, а хвилиною раніше— ми всі були б уже під деревом і вона нас напевне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Акопян переконати тітку Сону і бухгалтера Месропа, що сатана тут ні при чому!
— Справді, який збіг обставин, — сказав Армен. — А ви тільки назад погляньте, яке видовище!..
Хлопці зупинилися і обернулись.
Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймався чорний дим і язики полум’я.
На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилось на Чорні скелі. З початком нового життя страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях старих людей. Але те, що відбулося в цей день, раптом воскресило забобони.
Вже зранку все село довідалось, що юні натуралісти пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:
— Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.
Сона, стоячи на даху свого житла, кричала:
— Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?.. Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…
Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали. Це ще більше розгнівило цю люту жінку.
А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував старим жінкам:
— Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!..
І справді, натовп, що з’юрмився, побачив, як величезна темна хмара наповзала з заходу на Чорні скелі.
Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.
— Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! — кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. — Діти, дітоньки, загинули, пропали!.. Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!..
— Годі тобі каркати, вороно! — гримнув на неї коваль Самсон.
— Завжди так на землі буває — маслом сало мажуть, — незадоволено, як завжди, сказав бухгалтер Месроп. — А все через те, що жертв не приносимо уже скільки років господу богу…
— Ось тобі «жертва», — показав батько Камо йому під самий ніс великий кулак, — минув той час, коли ти морочив голову деяким бабам. Тепер не вдасться…
— Але ж я не говорю… Яке мені діло… — перелякано забубонів колишній дяк.
А над озером, над чорними скелями бурхала гроза — спалахували блискавки, гримів грім.
— Люди, дивіться, вогонь! Відчинилися двері пекла! — заголосила Сона. — І бог на нас, і пекло… Це помста сатаела! — кричала вона. — Сето, де мій Сето?..
Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель.
Захвилювалась і мати Камо.
— Самсоне, — сказала вона, — може, наш син там гине… Швидше! Скам’янів ти, чи що?
За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.
До Чорних скель, де гуркіт вибухів змішувався з розкотами грому, поспішала низенька бабуся. На її сухому, зморщеному обличчі був жах. Вона часто зупинялась, поглядаючи на небо, хрестилася і бубоніла:
— О сили небесні! Врятуйте мого Асатура!
Але які ж були вони здивовані й раді, коли на одному з поворотів стежки з веселою піснею вийшли їм назустріч всі наші герої! На безтурботних і радісних обличчях хлопців не було й ознаки будь-якого жаху, пережитого ними.
Старенька Наргіз обняла свого дідуся, матері — дітей, і почались безладні розпитування й запитання.
— Що це у вас там було? Що це гуркотіло там, наче в мене в кузні? — весело розпитував коваль Самсон.
— Як же без грому?.. З чортами воювали, — підморгнувши товаришам, відповів Грикор. — Ми їм під пекло динаміт підклали. Ну, зрозуміло, вони й розбушувалися… З комсомольцями — руки короткі — не впорались, ось вони й накинулись на дерево!
— Бідне дерево!
— І-і-і!.. Сліпі! Своїми очима бачила, як сатана по дереву вдарив… Неправду говориш! — втрутилася Сона.
Сето, зашарівшись по саме волосся, загримав на матір:
— Чи не досить тобі? А я звідки прийшов?
— І-і-і! Очі б мої не бачили — і моє ягнятко з пуття збили!..
Колгоспники, побачивши хлопців живими-здоровими, заспокоїлись і розійшлись по домівках.
Настала ніч, і в її густій пітьмі здавалося особливо яскравим полум’я догоряючого на Чанчакарі дерева.
Старий мисливець ніколи ще не був такий схвильований, як тієї ночі.
— Жінко, скільки грошей дадуть за таких людей, як ми з тобою? — з досадою спитав він у своєї дружини і, не чекаючи відповіді, пішов у хлів.
Наргіз здивовано подивилась йому вслід: що це сталося з старим?
А дід, сидячи в одному з кутків хліва, розмовляв сам з собою:
— Та хіба ж хтось з дідів твоїх купував собі архалук за нечисті гроші, що ти хочеш купити?.. Хіба мати твоя купувала собі плаття за нечисті гроші, що ти захотів купити жінці?.. Хіба хто з нечистими грошима в кишені дійшов до кінця свого шляху, як ти дійшов? — терплячи докори сумління, запитував себе старий. Він проклинав скарби князя Артака, які спочатку обрадували його, а потім стали для нього горем, обплутали його по руках і ногах.
«Будь вони прокляті! Досить їм мене точити. Віддам їх, може, легше стане на серці», вирішив старий.
Але, коли дід узяв скарб, в очах у нього знову потемніло. Хвилювання охопило старого, коли він занурив руки в мішок і почав перебирати золоті речі і дорогоцінне каміння.
— Дивлюся — і не віриться… Скарб, справжній скарб! — повторював він. розглядаючи золоті прикраси. Світло гасової лампочки запалювало на них яскраві вогники.
Боязко озирнувшись, старий вийняв з мішка красивий, червоного золота браслет.
— І все це моє! Адже це царське багатство! Виходить, я, мисливець Асатур, відразу став мільйонером? Від такої радості людина може збожеволіти… — наче в нестямі, бурмотів він. — От зрадіє стара, коли довідається! «Який, — говорить, — мисливець жив добре?» Жіночий розум не вірить у щастя… Ану, давай подол, насиплю золота. Що скажеш? Чи є у мисливця щастя?
Старий обережно поклав дорогоцінності назад у мішок і замислився.
— Ну, що ж, — промовив він до себе, — знову сховати? Але ж доки ховати, до якого часу в такому страху жити? Доки мені бути маленьким перед великими ділами цих хлоп’ят? Ні, це все моє життя перевернуло! Раніше краще було — я не був багатим, проте і на душі легко було. Ні, не треба… свинцем на серці моїм лежить оцей тягар. Не треба, не хочу. Моє вчорашнє життя було таке хороше, чесним був, щасливим був… Нащо ж я чужим добром заволодів? Не по-людському це…
Дід скочив, звалив мішок на спину й пішов до дверей. Але біля самого виходу він зупинився і, знесилившись від внутрішньої боротьби, опустився на землю.
— Ну, чи не дурень я, люди добрі? Все життя мріяв золото знайти, а ось знайшов — і збожеволів. Ні, Асатуре, коли мало глузду — позич розуму.
Прийшло щастя до твоїх дверей — не жени його. Не будь дурнем, не брикнула ж тебе кобила в голову… Ей, чоловіче, живи та живи собі вволю і онукам дай заповіт — хай живуть щасливо та тебе прославляють… Ну, чого ж ти розкис?
І знову давнє, власницьке, особисте приборкало у мисливця Асатура всі його добрі наміри. Він підвівся, взяв мішок і знову заховав скарб у тайник…
Того дня, як ми бачили, хлопці зазнали неждано великого випробування і випадково вийшли з нього цілими. Але воно не було останнім. Наступного дня сталась інша подія, яка була вже наслідком не випадковості, а нетерплячої і впертої вдачі Камо.
Вранці, коли хлопці знову зібрались іти на Чорні скелі, дід Асатур сказав їм:
— Я, дітоньки, сьогодні з вами не піду, справи в мене в колгоспі. Не хочу я, щоб і ви ходили в цю чортячу печеру, та хіба ж вас удержиш? Будьте обережні. Ну, бог з вами, йдіть!..
Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!
Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Гаспарян підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери.
Минуло чверть хвилини, півхвилини — вибуху немає. Камо здавалось, що минула година.
— Не будемо ж ми сидіти отут до вечора? — нарешті не витримав він і вибіг із схованки, — Капсуль, мабуть, не годиться.
Ашот Гаспарян не встиг затримати хлопця.
— Камо, вернись! — крикнув йому вслід Армен. — Згадай про сліпого Оганеса!
Слова Армена перепинив оглушливий гуркіт. Важким камінним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.
Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак на великій кам’яній плиті, лежав Камо. Він був непритомний.
— Ай-ай-ай! Скоріш винесемо його звідси! — крикнув майстер Єгор.
Ашот Гаспарян з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні синів кружечок — не більший за ґудзик.
Камо, здавалось, не дихав.
Нашвидкуруч були змайстровані ноші з уцілілих гілок дуба, і хлопця понесли в село.
Камо принесли додому. Мати хлопчика, побачивши ноші, знепритомніла. Звідусюди зібрались сусідки. Дали знати Араму Акопяну і Баграту. Вкрай стурбований, кинувши всі свої справи, прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Акопян.
Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався. Він швидко підійшов до нош, підняв Камо і переніс його на тахту.
— Вийдіть-но всі звідси! — наказав він. — Залишиться лише Арам Акопян та ось ти, тітко Анаїд, і Шушан хай допоможе нам. Тітко Анаїд, відчини вікна! Ширше!.. Так… Дай води… Сето, побіжи в правління, принеси аптечку. Живо!
Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?
Арам Акопян, мовчки кивнувши головою і знявши піджак, закачав рукава сорочки:
— Якби я був з ними, цього не сталося б. Камо мене послухав би…
Прибіг Сето з дорожньою аптечкою. Кімната сповнилась їдким запахом нашатирю.
Увійшов дід Асатур — його не змогли втримати. Борода у діда була скуйовджена, одяг пошарпаний. Жалісним, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:
— Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради всього, що тобі найдорожче, подзвони в Єреван, дай знати по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!..
— Заспокойся, дідусю!
— Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!..
— Лікар і в нас є, тільки він зараз у район поїхав, незабаром повернеться. Ми й без нього впораємось. Ти в науку віриш? — сказав учитель.
— Вірю, як не вірити, вірю…
— Ну от і потерпи, коли віриш… Ну, не заважай! Живий твій онук і жити буде. Він тільки втратив свідомість — можливо, від запаху амоналу чи вибухом контузило.
— Не бійся, людина, втративши свідомість, може і по двадцять годин бути непритомною.
Надворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хустинкою сльози, що час од часу знову набігали на очі. Від сліз у неї підпухли і почервоніли очі.
Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:
— Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плетеш?.. — кричав він. — Яке пекло, які чорти?.. Вода біжить, розумієш?.. Вирує, шумить! Завтра піду, приведу її в село. Тобі й краплини не дам — здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: «Чорти покарали»… Досить тобі, нарешті, людей морочити!
Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.
Хто сказав, що не вода? Чого ти галасуєш, Грикор-джан?.. розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи ніхто не чує, як його лають.
У цей час на подвір’я ввійшов, опустивши голову, зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.
Хлопчики мовчали. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.
— Ну, а ти чого слину розпустив?.. — їдко спитав Грикор. — Ти чого жалібника розігруєш?
Артуш підвів на Грикора очі, сповнені непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.
— Не сердься на мене! — сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. — Заради нього пробачте!
На очах у Артуша з’явилися сльози.
— Гаразд, — потиснув Артушеві руку Армен на знак примирення. — Тільки зараз не до того, треба йти… Ти, Сето, побудь з Асмік, — сказав він.
Нарешті зусилля Арама Акопяна, що клопотався біля хворого, щасливо закінчилися.
Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.
— Живий? — запитав Баграт.
— Живий!
Ця звістка миттю перенеслась у двір. Звідти залунав голос Асмік:
— Пустіть, пустіть мене до Камо!..
Але Баграт посварився на неї з вікна:
— Ну-ну, так я тебе й пустив!.. Анархія — додав він, але зовсім добродушно, і посміхнувся.
Всі з полегшенням зітхнули.
Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматись від жарту:
— Я вже знаю; Камо лише вдає мертвого, щоб його ще більше полюбили!..
Всі засміялись, але не тому, що їм сподобайся жарт Грикора, а просто з радощів.
Незважаючи на заборону, Асмік вбігла до кімнати.
Зустрівши здивований погляд Камо, який ще не опам’ятався, вона зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.
— Заспокойся, доню, все гаразд, усе минуло, — говорив Баграт, ласкаво погладжуючи шовкове каштанове волосся дівчинки. Але він і сам не був спокійним і ледь стримував радісне хвилювання. що охопило його.
З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна і, припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.
А Камо тупо дивився на всіх великими-превеликими очима і нічого не розумів…
— Ожило, ожило моє левеня! — схвильовано говорив дід Асатур і, знявши руки до неба, мимрив щось незрозуміле. — Тю, що це я кажу! — раптом схаменувся дід. — В руках небесних сил нічого більше не залишилось.
— Ти чого це засумував, дідусю? — ласкаво запитав його Арам Акопян. — Бачиш, все добре, живий твій онук.
— Га?.. — опам’ятався старий і, ніби розв’язавши якесь складне завдання почав говорити знову, але якось дивно і безладно. — Виходить, — ніби питаючи себе самого, сказав він, — виходить, відомий мисливець Асатур серцем менший за цих дітей? Вони для нас життя свого не шкодують, а я гроші шкодуватиму? Ні, досить, досить! — Дід обернувся до Баграта. — Баграт-джан, придушило мене це багатство… Ці мільйони серпе моє висушили… Піду, принесу, на душі стане легше… — Він звівся і рішучими кроками вийшов з кімнати.
Ніхто не зрозумів слів старого.
— Що сталося з нашим дідом? — здивовано звів брови Баграт. — Захворів він, чи що? Які мільйони?..
Арам Акопян здивовано знизав плечима.
Будинок старого був недалеко. За кілька хвилин, згинаючись під вагою великого туго набитого мішка, він з’явився.
— Ось вони, мої мільйони, візьміть їх… — сказав він, кладучи мішок на долівку. — Дочко, принеси який-небудь килим! — звернувся він до матері Камо.
Всі перезирнулись і зашепотіли.
— Іди додому, — поклав руку на плече старого Баграт. — Іди відпочинь, заспокойся…
— Кажу, килим дайте! — розсердився старий, — Чи ви думаєте, що дід збожеволів? Дайте килим, я свій мільйон викладу.
Мати Камо пішла за килимом.
— Відійдіть, місце звільніть. Ось так! — командував дід, широко розставивши ноги і розмахуючи руками.
Взявши килим, він розстелив його посеред хати і вивернув на нього все, що було в мішку.
Усі на мить остовпіли.
— Ой!.. — крикнула Асмік.
Дорогоцінні, всіх кольорів райдуги, каміння, золоті монети, браслети, підвіски, обручки, намисто, сліпуче виблискуючи, купою висипались на килим…
Старий стояв над цими скарбами гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.
— Що? Сказав — дам мільйона! А ви гадали — збожеволів старий? Га, що тепер скажете?..
Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, сповненим докору поглядом Арама Акопяна. І раптом старий усе зрозумів: радісна, переможна посмішка зникла, і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.
— Пробачте, люди!.. Пробач, товаришу Баграт… Пробач, товаришу секретар… Помилився… Пробачте… — глухим голосом сказав він крізь сльози.
Обличчя діда виражало страждання, відразу він наче постарів, став дряхлим і жалюгідним.
— Звідки? — суворо запитав Арам Акопян.
— Знайшов у карасі, який ми привезли з Чанчакару… під медом…
— Чому ти до цього часу ховав, нікому не казав?
Всі насторожились, почувши це запитання.
— Арештують! — злякано прошепотіла Анаїд.
— І добре зроблять, — сказав завідувач молочної ферми Артем. Він прийшов нещодавно і стояв позаду всіх біля дверей.
А старий мисливець продовжував каятись:
— Грішний я, братці… не віддав тоді державі… Жадність очі засліпила. Пробачте, братці!.. Баграт-джан, багатство це місяць цілий пудовою гирею лежало на моєму серці, мучило мене… Візьміть, братці, звільніть мене від цього тягара!
— Як же це ти зараз вирішив з цим добром розлучитись? Заради онука?
— Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені ставало. Готовий був крізь землю провалитися… — Старий показав на Камо, на його товаришів. — Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки — не про себе, а про всіх нас, а мої думки — тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…
Всі мовчки слухали.
— Життям цієї молоді клянусь, — промовив старий, — що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі — віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою втратив через оцей мотлох?
Старий вороже глянув на скарби.
У кімнаті стало тісно. Чутки про незвичайну подію миттю облетіли село, і в будинок коваля Самсона набилося повно людей.
Мовчки слухали старого. Всі розуміли, що він винен, і чекали: що ж скажуть ті, хто має право судити?
— Чого скиглиш? — раптово перебив старого рахівник Месроп. — І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…
— Заради чого віддав би? — підтримала його Сона. — Добре ти зробив, діду, каятись нема чого.
І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Але, коли Месроп простяг руку, щоб допомогти старому звестись на ноги, той відштовхнув його і сказав обурено:
— Геть!.. Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?.. Ні, нехай мене народ судить…
Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:
— Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жити нема чого… Накажіть мене в тюрму відвести. Ні тюрми, ні смерті я не боюся. Ім’я моє чесне втрачу — ось чого страшно. Що таке смерть?!
Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду.
До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.
— Провина велика, — сказав він, — але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто, кому б дід на своєму віку не допоміг?..
— Нема таких людей, — почувся голос Анаїд, матері Асмік.
— Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! — Продовжував Баграт. — Те, що він скарби тримав і вагався, чи віддати їх, — це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не засудимо вчинок діда Асатура!.. Він був совістю нашого села, і ця подія — непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції?
Як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?.. Хто врятував тоді наше життя? Врятував Лчаван? Ленін! Російський народ!.. Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно — для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розділити?
— Дідові Асатуру!.. Звичайно, дідові Асатуру!.. — пролунало з усіх боків.
— Правильно. І ми обрали його тому, що він був чесним. Чесний він і тепер, — підвищив голос Баграт, — а його вчинок — це залишки минулого, залишки старого. Людина, яка зросла в старому, власницькому суспільстві, не змогла цілком позбутись одної з головних вад цього суспільства — жадності і себелюбства. Ось вони, — показав Баграт на хлоп’ят, — вони не мають таких зад, тому що народились і виросли в новому суспільстві, в тому суспільстві, де в людини є лише одне прагнення — підпорядковувати все особисте суспільним інтересам… Отже… Я хотів би, щоб ці наші збори були судом над дідом Асатуром. Я своє слово сказав. Нехай ще інші скажіть свою думку. Тоді ми тут вирішимо і повідомимо про нього уряд.
— Що може бути дідусеві Асатуру? — з острахом прошепотіла Асмік.
Після голови виступив Арам Акопян.
— Це золото, — сказав він, вказуючи на знайдені дідом скарби, — нагадує мені про одну історичну подію. Весною 1921 року, коли вірменські білогвардійці — дашнаки — виступили проти нового, радянського уряду, одна з наших червоноармійських частин відірвалась від одинадцятої армії, очолюваної Орджонікідзе. Коровим і Мікояном, і залишилась у південному кінці Вірменії, у крайньому кутку Араратської долини, біля Нахічевані. Ця військова частина протистояла контрреволюційним силам, не надіючись на жодну допомогу. У бійців не було хліба, не було необхідного спорядження. Попереду були вороги, позаду — феодальний Іран. Розгром здавався неминучим. Але ось пролунав шум мотора, і в небі з’явився літак. Для того часу це була подія незвичайна. Літак зробив круг над нами і скинув торбинку золота, надіслану Леніним. За це золото загону пощастило роздобути в Ірані хліба, люди віджили, підбадьорились і зуміли подолати ворога.
— Правильно! Я був там з ними… — відгукнувся з свого кутка колишній партизан, тепер завідувач молочної ферми Артем.
— Хай не образиться на мене зараз дід Асатур, коли я зроблю одне порівняння, — продовжував Арам Акопян. — То було золото, і це — теж золото. Різниці ніби нема, чи не так? Але для чого послужило те золото і для чого оце, що лежало в хліві діда Асатура?..
Старий мисливець стояв, похиливши голову, і було видно, як боляче йому слухати такі тяжкі докори.
— Я хочу звернути увагу також і на іншу важливу обставину, — продовжував учитель. — Зараз мене, як радянську людину і палеонтолога, хвилює ще одна думка: як було б жахливо, коли б у діда Асатура перемогло старе! І яка велика втрата була б для радянської науки, коли б знову залишились під землею або були таємно продані — просто як цінний метал — ці мовчазні свідки минулої історії нашого народу, його боротьби, побуту, культури… — Арам Акопян узяв з купи золотих речей, що лежали на підлозі, одну монету: Ось бачите, на ній зображено Тиграна Великого. Монета ця була вибита в ті часи, коли й нашій країні ще панувало язичество. А ось на цій монеті зображено союзника Тиграна Великого Мітрідата Понтійського. Вони разом боролися проти римських завойовників. Це дуже цінні, дуже важливі знахідки для науки. Такі знахідки ховати або знищувати, перетворювати з злитки — злочин… Ну, я гадаю, що всього, про що тут говорили, досить для діда Асатура. Він глибоко відчуває свою провину, і це його рятує. Асатур говорить про дідівську чесність, і чимало цієї чесності є і в нього самого. Але мені хотілось би, щоб дід Асатур самому собі поставив запитання: як можна забути про чесність, про людяність, милуючись цими блискучими дрібничками?
— Дідові Асатуру сказали все, що треба було сказати, — промовив Баграт. — В його каяття ми віримо — воно глибоке і щире. Кінець кінцем, дуже добре, що всі ці речі знайшлися. Але більше за все слід радіти тому, що знайшлась людина… що під впливом цих хлоп’ят знайшлась загублена дідом Асатуром чесність… — І він потиснув старому руку.
Старий полегшено зітхнув. Його зблідле обличчя потроху почало оживлятись і набувати природного кольору.
Всі стали посміхатися, і дехто навіть зааплодував. Дід Асатур розправив плечі. випростався. Вологі очі його блиснули, як у старого, але могутнього ще сокола.
Кінець справи більш за всіх, звичайно, обрадував наших юних героїв. Вони дуже любили старого, доброго дідуся і, дивлячись на його страждання, теж страждали.
— Спасибі і нашим відважним хлоп’ятам. Чи не вони знайшли це золото разом з останніми дорогоцінностями в печерах Чанчакару? Чи не вони своїм прикладом урятували честь старого мисливця?.. — промовив учитель.
Покликавши до себе дітей, він потиснув кожному з них руку.
Дід Асатур випростався, набрав молодецького вигляду і, за старою звичкою, знову стиснув рукоятку кинджала. Поверталося до нього колишнє почуття власної гідності.
— Ну, кінець, тепер до мене і смерть не підступиться! — сказав він і раптом, щось згадавши, повернувся до Камо: Камо, рідненький, чи знайшли ви, що там у печері вирувало? Чи не казан сатани?
— Ні, дідусю, який там казан! Це під скелю біжить вода, — слабким голосом відповів хлопець. — В часи царювання Артака вона зникла від землетрусу.
— Справді вода?
— Так. Ясно чути, як вона біжить, вирує…
— У печері можуть працювати лише кілька чоловік, — вихопився Армен, дозвольте нам, ми почали, нам би й кінчити… А людей слід мобілізувати для копання каналу.
— В якому напрямку треба копати канал? — спитав Баграт.
— Збереглися сліди старого річища, — почав своє пояснення Арам Акопян, — ми уважно дослідили його. Мечі і здається, що залишилось небагато зробити для того, щоб продовжити старе річище.
— Якщо це справді, так, то чого ж ми стоїмо, товариші? Ходімо! — сказав хтось збуджено.
Баграт мобілізував колгоспників на копання каналу. По селу швидко полетіли чутки:
— Вода, вода!..
Ніби ліс з коріння зірвався — забігали всі: старі й малі, чоловіки й жінки. Схопивши лопати, кирки, ломи, кинулись на схил Далі-Дагу, по якому проходило колись річище Великого джерела царя Сардура, та сама «таємнича стежка», колишнє значення якої розгадали Арам Акопян і Армен.
З’явились тракторні плуги. Незабаром вони були вже на схилі гори, там, де нещодавно стояв вішап — «бог води», і поповзли звідти, вгризаючись у землю, вниз, до полів колгоспу. За плугами йшли колгоспники і лопатами та кирками поглиблювали річище стародавнього каналу.
Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора, їй було так легко і радісно! Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вляглась. Їй хотілось піти до Камо, але так рано йти самій їй здавалось незручним.
Асмік побігла до Грикора:
— Ходімо до Камо!
Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:
— Тс-с! Він спить.
— Ну-ну, хай спить, йому це треба, — відповів Грикор. — А ми, Асмік, вернемося поки що до нас.
Услід за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.
— Зайдем до Камо? — спитав Армен.
— Ні, він спить, не треба його турбувати.
— Добре, хай відпочиває. Підемо самі. Ось лише Артуша треба взяти, він хотів неодмінно піти з нами.
І вони пішли до Артуша.
— Ти куди, синку? — крикнула мати навздогін Грикорові.
— Ми… збирати гілки, — змушений був збрехати Грикор.
Він боявся, що після всього того, що сталося вчора, мати не пустить його до Чорних скель.
Всі радісно рушили вперед, і перед ними знову постала знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.
Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річище каналу. Широкою чорною стрічкою простягся він, спускаючись по схилах Далі-Дагу до спраглих посівів. І все це зробили колгоспники за одну ніч!
Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячився:
— Ну-ну, мої любенькі, працюйте по-військовому! Завдання таке — по чотири кубометри на людину. Виконав — доповідай. По-бойовому!.. Сьогодні, що б не було, проведемо воду: будівельна бригада всю ніч на Чорних скелях працювала.
Ніби у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулись один за одним кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвались із печери.
— Ми запізнились! Вони випередили нас! — засмучено промовив Армен. — Ходімо швидше!..
І вони побігли.
Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, з низу до гори обпалений, стовбур його розколовся, гілки позвисали — поламані, обвуглені. Мідний глечик, винуватець загибелі дуба, лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.
На вершині Чорних скель з’явились люди, і хтось із них крикнув униз:
— Грикоре, це ти? Що, зміна прийшла?
— Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.
Будівельна бригада, що працювала в печері, спустилася в ущелину. На зміну їм піднялись на гору наші хлоп’ята.
Важко змахуючи крилами, знялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.
Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно і волого. Вузький вхід поступово розширювався. Стіни й низ були вологі і покриті слизом. Звідкись, нібито з-під землі, чути було глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, то звуки ці ставали чутніші.
Хлопці підійшли до вузької чорної щілини — проходу в одній із стін.
Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись вгору. Однак шлях був уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці організували перші вибухи. Слідом за ними сюди приходила і будівельна бригада. Тут вона залишила ломи.
— Адже вода, коли ми її звільнимо, рине в прохід, яким ми щойно прийшли… Виходить, вона відріже нам шлях і ми залишимось у цій печері, — в роздумі сказав Армен. — Треба вихід розширити.
Хлопці знову засвітили ліхтарі, знайшли ломи і оглянули прохід. Чорні скелі в глибині своїй були складені не з граніту, а з м’яких гірських порід, і зараз хлопці ломами легко збільшували вузьку щілину до ширини звичайних дверей, потім вони пройшли в той куток печери, де минулого разу ними було зроблено в скелі виїмку, схожу на ванну. Тепер, після того, як тут побувала будівельна бригада, виїмка стала набагато ширшою і глибшою, під цією «ванною» вже було чутно, як вирувала, хлюпала, кипіла вода.
— А може, й справді там казан з грішниками? — сміючись, сказав Грикор. — Чого доброго, ще впіймаємо душу кума Мукела і віднесемо в подарунок дідові.
— Брр… — здригнулась Асмік. Вона ніяк не могла позбутися почуття страху. Дівчинка боязко притиснулась до Армена.
Найхоробрішими були Сето і Грикор.
— Не бійтесь, — заспокоював товаришів Грикор. — Це вода, вода-полонянка! Скоро ми її звільнимо. Ану, посвіти, Сето!
— Ні, нам світитиме Асмік, а ми візьмемо ломи, — сказав Сето, передаючи ліхтар дівчинці.
Вони пробрались серед розкиданого вибухом каміння і ввійшли у виїмку, під якою вирувала вода. Ліхтар кидав сніп світла па нерівне, вищерблене дно.
Армен скинув з себе куртку і накинув її на плечі Асмік.
— Не треба, — запротестувала вона, — застудишся.
— Ну, що ти!.. Я працюватиму, мені скоро стане душно.
Скинули свої куртки і гаряче взялися за роботу — Сето, Грикор і Артуш.
На краю виїмки, з ліхтарем в руках, стояла Асмік. Куртка Армена не допомогла. Дівчинка тремтіла все дужче, і світлий зайчик ліхтаря весь час то піднімався, то тікав з виїмки.
— Е-е-е, це не діло, — нарешті вирішив Армен. — Ти тут замерзнеш, Асмік. Краще б ішла додому, а з ліхтарем ми й без тебе впораємось.
— Ні-ні, нізащо!..
— Іди, іди… Ти там будеш корисною, їди доглянь Камо, розваж його.
— Ні! — ще раз сказала Асмік і зашарілась. Добре, що світло ліхтаря падало не на неї і товариші не помітили цього.
— Справді, — втрутився Сето, — нічого тобі тут залишатись. Іди додому, а ліхтар ми прикріпимо до каменя, і світло не танцюватиме по землі, як зараз.
Асмік нарешті поступилась. Сето провів її до виходу з печери і допоміг вибратись на вершину скелі. Звідти вже сама Асмік, підстрибуючи, як кізка, побігла до села.
Увечері в сінях почувся тупіт ніг, двері з грюкотом відчинились, і в кімнату до Камо ввалились Армен, Сето, Грикор, а за ними, намагаючись бути непомітним, і Артуш.
— Ах ви, дезертири! Нас у «пекло» послали, а самі тут прохолоджуєтесь, байдики б’єте? Ось як, виявляється, ти комедії розігрувала? Дрижала, скаржилась: «Холодно», — жартував Грикор.
Хлопці кинулись до Камо і почали його обіймати.
— Ой, не всі разом, ставайте в чергу, — жартував Грикор.
Камо лише зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і ніяково м’яв у руках шапку. Він був, як і всі інші, в поросі і землі.
На пожвавленому обличчі Камо промайнула тінь, він став серйознішим.
Асмік побачила це й поспішила на допомогу Артушеві.
— Ось, — промовила вона, ніби рекомендуючи його, — новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, підміняючи тебе. Артуш щиро визнав свою попередню поведінку негідною, і ми всі простили йому. Простиш і ти, Камо, чи не так?
Хіба могло будь-яке почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця? Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо? Та ще тепер, коли він тільки-но врятований від смерті, був сповнений найкращих почуттів, до всіх людей…
І тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити вибачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і ласкаво промовив:
— Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.
І хлопчики обнялися.
— Ну, як ти себе почуваєш, Камо? — чуйно спитав Армен, узявши товариша за руку.
— Трохи важка голова, а то все добре.
— Ну, ще б пак не добре! — втрутився Грикор, лукаво покосившись убік Асмік.
— Як же вода, вода?.. — нетерпляче опитав Камо.
— Вода буде, працюємо. Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, — сказав Сето. — Вода під ним — це зрозуміло. Проб’ємо камінь — вода фонтаном рине.
Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:
— Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Розумієте: ми. юні натуралісти! Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.
— Ми власними силами не скоро впоралися б, а запізнюватись не можна. Вони правильно зробили, що прийшли нам на допомогу, — сказав Армен. — Якщо води не буде ще днів два-три, поля пропадуть…
Ще не настав ранок і село Лчаван спочивало в глибокому, міцному сні. Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною і ломом, поспішаючи, їхав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, ніби робив щось таємниче і не хотів, щоб його бачили. Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, він прив’язав до нього коня і поліз на скелю.
Добравшись до її вершини, юнак зупинився і подивився вниз.
Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали. Високо в небосхилі ще яскраво горіла тільки Венера.
В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершин Далі-Дагу иа дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини зміняло свій колір і ставало дедалі світлішим.
Яке чудове життя! Яка чарівна гарна природа! Як хороше жити, насолоджуватись благами нашого чудового світу!..
Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! Він став ще милішім, жаданішим після того, як так близько пройшла смерть!.. І ніхто, ніхто, так як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити цей світ…
Вірьовочна драбинка висіла на своєму місці, прикріплена до одного з зубців скелі: мандрівки у «ворота пекла» стали такими звичайними, що її більше й не приймали.
Хлопець звично спустився по драбині і ввійшов у Печеру. Серце його завмерло від щастя: плескіт води, нещодавно такий глухий, було чути цілком виразно. Стрясаючи скелю, з клекотом і дзвоном мчав десь зовсім близько під ногами бурхливий водяний потік.
Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут виконана величезна робота.
Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої виїмки, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.
Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.
Не встигли вони вибратись на вершину, як раптом всередині її почувся вибух і з отвору печери повалив густий дим.
Діти здивовано перезирнулися. Що там таке?.. Чи не сатаел знову шаленіє?.. їм і на думку не спадало, що Камо, який учора ще лежав у ліжку хворий, сам вночі добрався до Чорних скель і продовжує не закінчену ними роботу.
— Вернімось, — злякано запропонувала Асмік.
— О, а чий же тут кінь стоїть? Ну, звичайно, Камо. Це Камо там! — захоплено скрикнув Сето і побіг стежкою, що вела на гору.
— Але ж він хворий і на руках його ще садна не загоїлись! — схвильовано промовила Асмік.
— Теж мені — садна! Що таке садна при такій великій роботі! — весело озвався Грикор. — Ходім!.. Камо, рідненький, наводь, наводь страх на чортів. Ми йдемо до тебе! — склавши рупором руки, крикнув він.
Слідом за першим на Чорних скелях почулося ще кілька вибухів.
Цього ранку вибухи на Чорних скелях розбудили багатьох в селі Лчаван і радістю відгукнулися в серцях людей. Радісних, дуже радісних подій чекали колгоспники.
Але в сім’ї Камо ці вибухи викликали тривогу.
Мати Камо, не знайшовши сина в ліжку, з криком кинулась до свого чоловіка:
— Чого ти стоїш? Камо знову пішов на Чорні скелі!..
Батьки Камо ще не опам’ятались від тривоги, яку вони пережили в останні дні. А тут, будь ласка, — нова!
Коваль Самсон, завжди спокійний і стриманий, вискочив з дому і побіг до Чорних скель.
— Хлопці знову пішли в ту чортячу печеру! — кричала Сона і, вибігши на дах, дивилася вслід ковалю Самсопові.
Прибіг Артуш, незадоволений тим, то товариші пішли без нього, і, ні в кого не питаючи дозволу, побіг і собі наздоганяти їх.
За ним рушило ще кілька школярів.
Вийшов з дому голова колгоспу Баграт. Слідом за ним з’явився і вчитель Арам Акопян.
— Ходімо, товаришу Арам, — сказав Баграт, — подивимось, що роблять наші герої… І Асмік з ними пішла, ще на світанку. Нишком пішла… Ех, де-то наша молодість! — посміхаючись у вуса, говорив Баграт. — Дивлюсь я на цю молодь, на її діла, бачу, як уся її увага, всі її думки, серце цілком належать народові, як вона тільки й думає про те, щоб зробити добру справу, потрібну Радянській країні.
Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:
— Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, — кивнув Баграт Араму Акопяну на старого мисливця.
Учитель тільки усміхався — хіба він не знав діда Асатура.
А Сона кричала:
— Сето, Сето! Шибенику, вернись, негіднику, не йди в те місце прокляте!
— Ти чого це знову розкричалась, бабо? І дав же тобі бог голосок, — докірливо похитав головою дід Асатур. Помовч трохи! Зараз усі підемо, побачимо, що треба робити.
І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.
Швидко на вершині скелі над печерою зібралось багато сільської молоді. Сміливіші хлопці навіть Спустилися по вірьовочній драбинці і зникли в чорній пащі «воріт пекла».
А внизу, в міжгір’ї, зібралися колгоспники біля обгорілого дуба і, підвівши голови, з цікавістю поглядали вгору.
Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік.
Побачивши старого мисливця, вона радісно кинулась до нього:
Дідусю, а як же ми? Ми так і підемо в печеру?
— Як не підемо, хіба без нас щось вийде? — щиро здивувався дід Асатур. — Ходімо!
Не встигли старий мисливець з дівчинкою досягнути вершини, як знову, цього разу вже з міжгір’я, почувся голосний крик Сопи (і вона прибігла сюди з людьми):
— Ей, синку, Сето, агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!.. Ой, сил моїх невистачає!
І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.
— Почекай, почекай, мамо! — крикнув він униз, — нам тут зовсім мало роботи залишилось — рвонемо разок, і все буде ясно: чи то вода під камінням, чи то пекло… мало залишилось, почекай там…
Але не скінчивши, Сето раптом зірвався з місця і по вузькій стежці поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли інші хлопці і один за одним побігли за ним.
— Гей, агей, тікайте! — крикнув униз Грикор. — Тікайте! Зараз скеля лопне і весь світ сповниться рогатими чортами!..
Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що скупчились унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяні товаришів, які вже спускалися вниз вузькою стежкою, що губилася з міжгір’ях.
— Ох, вже цей Грикор! — промовив хтось унизу. — Світ не бачив такого баляндрасника і насмішника такого…
Але тут і справді здригнулися і захиталися Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом вішапом виповзла з «воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонне. І раптом, з гуркотом, громом, дзвоном ринула в міжгір'я вода…
Вирвалась вона з чорної паді «воріт пекла», і своєї похмурої, багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, у міжгір’я. Це був. напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З неосяжної височини спадав могутній потік холодної, світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок та іскор, що яскраво горіли на сонці…
Важко передати словами захоплення колгоспників. У першу мить вони ніби втратили мову і мовчали, палаючими очима дивились на доріжку, то раптово виникла на чорному тілі скелі, — живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни. Потім мовчанку порушила громове «ура». В повітря злетіли шапки. Люди опустились на коліна, припадали до води, торкаючись її, ніби цілуючи устами…
Люто гавкав на спадаючу в міжгір’я воду Чамбар. Чи то радість, чи то здивування виявляв він — адже зовсім, зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!
Несподівано, на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руках. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Акопяну про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.
Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодні струмки звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. Їм, юним громадянам великої Радянської країни, пощастило здійснити вікову мрію свого народу. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.
Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, тупав копитами, іржав і здригався від бризок холодної води, що падали на нього.
Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші. колгоспники. Його сьогодні не можна було впізнати — так він сяяв.
Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на рукоятку довгого кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:
— Ось воно як, люди… Виходить, що жодного пекла не було і нема. Наші онуки розумніші за дідів виявились… Де ти, куме Мукел? Встав би ти з могили та подивився, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі»… Що одержав народ!
Але старого мисливця майже ніхто не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли лопати, з-під кирок, що пробивали кам’янистий ґрунт, летіли іскри…
Вирвавшись із міжгір’я, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де нещодавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, зроблений колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.
Вода розбігалась по полях, напуваючи ґрунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаюча земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… О-ох… О… а… ще… ще…»
Невеликим розгалуженням каналу вода добігла до самого села, влилась у висохле річище джерела, а потім наповнювала став, викопаний школярами.
Асмік дуже зраділа. Вона побігла на ферму, відкрила ворота і погнала доставка своїх захирілих вихованців. Гуси, качки, водяні курочки, б’ючи крилами, кинулись у воду. їх радісне гелготання і крики весь день стояли над селом. Ожили не лише пташенята, а й бджоли.
Радісно, гомінко цього дня було в селі Лчаван. Не брав участі в загальній радості лише один вішап, який протягом століть лякав селян своїм грізним ревінням. Він раптом замовк, і ніхто в селі не помітив цього.
…Увечері на сільській площі зібрався мітинг, присвячений радісній події.
Героями дня були, звичайно, гоні натуралісти — Камо, Армен і їхні товариші.
Баграт, вітаючи їх від імені партійної організації, сказав:
— Маючи таких дітей, як ви, наша велика Радянська країна завжди буде переможницею.
Учитель, який весь час керував гуртком юних натуралістів, звернувся до односельчан:
— Дорогі товариші! Відважні хлоп’ята нашого села звільнили, нарешті, з вікового ув’язнення воду. Зацвітуть пишно наші сади і поля!.. — він окинув радісним поглядом усіх колгоспників. На їхніх обличчях сяяли щасливі посмішки. Вчитель говорив далі: — Разом з тим юні натуралісти розкрили таємницю загадкових «воріт пекла», що віками лякали наших дідів і прадідів…
Промову вчителя колгоспники зустріли хвилею оплесків. І, переборюючи своє хвилювання, Арам Акопян встиг вигукнути ще кілька палких слів:
— Наша Батьківщина непереможна тим, що в неї є такі відважні, завзяті хлопці і дівчата!
Останні слова вчителя потонули в звуках зурни і барабана.
В селі Лчаван починалося велике свято.
Якщо стати на східному березі Севану спиною до озера і глянути на поля села Лчаван, може здатися, що там, під ніжним гірським вітерцем, злегка хвилюється друге, золотисте озеро, — озеро пшениці, що так пишно розрослась.
Коли бригадир Овсеп підносить угору руку і каже: «Гоп!» — це означає, що бункер комбайна повний і його треба спорожнити. Підходить автомашина, забирає золоте зерно і відвозить його в колгоспне зерносховище.
Після одної з таких погрузок Сето і Артуш підійшли до бригадира Овсепа.
— Дозволь мені і Артушу, — сказав Сето, — піти в село, нас викликає секретар комсомольської організації.
— Який секретар? — нахмурився Овсеп.
— Секретар нашої організації комсомольської — Камо.
Лице Овсепа прояснилось:
— Камо? Ну, йдіть, коли Камо кличе, — він без діла від роботи не відірве. Щось важливе…
На терасі у Камо зібрались юні натуралісти села Лчаван і дід Асатур. Коли до них підійшли Сето і Артуш, Камо сказав:
— Ну, тепер усі в зборі, ми тільки вас і чекали. Нам сьогодні доведеться вирішити важливе питання: чому замовк вішап озера Гіллі?
— А й справді, — здивувався Артуш, — щось його зовсім не чути…
— Та хіба він, боячись нас, подасть голос?.. — похвалився Грикор.
— Нам зараз не до жартів, — серйозно зупинив його Камо. — Ми, юні натуралісти села Лчаван, сьогодні повинні розкрити таємницю озера Гіллі і покласти край усяким вигаданим «чудесам», а також таємниці «воріт пекла», яку ми викрили… Ми розділимось на два загони. Один піде на Чорні скелі, другий — на озеро Гіллі.
Тон у Камо був офіціальний, командирський.
— Замовк вішап? Ну й що ж, тим краще, що його не чути. Чого ж нам турбуватися? — здивувався Сето.
— Як це «тим краще»? — з удаваним обуренням сказав Грикор. — Люди від дня народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк. Як без нього селу бути? Всі звикли, зжилися… Усім зараз не по собі без нього…
— Повинні ж ми з’ясувати, звідки бралося це ревіння? Як ви думаєте? — спитав Камо.
Хлопці захвилювались:
— А як же ми це з’ясуємо?
— Це таємниця нашого вченого, — сказав Камо, і всі глянули на Армена.
— Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, — озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. — Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас в тривозі.
Армен посміхнувся:
— По-перше, це не моя таємниця. Наш Арам Акопян поставив перед нами завдання — з’ясувати це. А по-друге, хіба не зрозуміло те, що я роблю? Скажіть, хто з вас чув, як реве вішап відтоді, як ми випустили з печери воду?
— Ніхто…
— Я багатьох питав — ніхто не чув… хіба ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях і вішапом озера Гіллі?
Асмік обернулась:
— А, зрозуміла, зрозуміла!.. Яка ж я дурна!.. Ходімо скоріше, ходімо!..
Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому він, цей вішап, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, — сказав Армен, підводячись.
— Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди, знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, — скомандував Камо. — Тільки не забудь, найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бабусі Наргіз віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажите на віслюка і візьміть його з собою — ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!.. Я, Асмік і дідусь підемо на озеро… Ще одне, — візьміть з собою Артуша, він сміливий хлопець, згодиться.
Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.
— Про найважливіше ми не домовились, — сказав Армен. — Камо, коли нам тебе чекати на озері?
— А як по-твоєму? Коли мені треба бути?
— Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?
— Близько п’яти.
— Ну, якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Виходить, рівно о третій годині тобі треба бути з фотоапаратом в руках на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з вішапа. Зупинишся там же Палець — на спуску затвора. Не прогав, зараз же клацни…
— Страшенно цікаво!.. — згоряючи від цікавості, неспокійно крутилась на місці Асмік. — Ходімо, чого ж ми чекаємо?
Незабаром Камо й Асмік вийшли з села. Тут до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазуху, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодшав.
— Що ж, Камо-джан, ти хочеш повести свого дідуся в пащу вішапа… — пожартував старий мисливець.
— Ні, дідусю, ти з Асмік залишишся на хиткому острові, полюватимеш там, а я піду сам…
— Еге! Самого я тебе не пущу, — заперечив дід.
Камо перебив його:
— Ти ж знаєш — там болото. Асмік саму не можна залишати. Побудеш з нею, щоб качки не напали…
Асмік засміялася.
— Еге ж! — протягнув старий мисливець, — качки можуть помститися мені… А, Чамбар, іди сюди, іди!.. — гукнув дід собаку, який, побачивши свого господаря, весело завищав і замахав хвостом.
Вони йшли польовою стежкою. До їхніх ніг вклонялася великим колоссям пшениця «вірменка».
— Який врожай! — захоплювався дід Асатур, оглядаючи з-під долоні золотисті ниви. — Наш Овсеп може Героя одержати… Власне, головну роль зіграла вода, Камо, знайдена нами… — і через хвилину запитав: — Камо-джан, а чому ви не зробили оце дослідження з вішапом місяць тому?
— Для цього досліду треба на кілька годин припинити потік води. А тоді хто б наважився це зробити — поля вмирали від спраги.
Так, розмовляючи, вони дійшли до берега найкоротшої в світі річки Гіллі.
— Річка ніби поміліла. Що ти скажеш, Камо?
Камо усміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.
— А як же інакше, дідусю? Адже у нас серпень місяць?
— Що ж, як серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не міліла, — обстоював старий.
Камо знову загадково усміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.
— І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? — нетерпляче вимагала вона.
— Що ж мені казати? Чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас. в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?
— Так, дійшов.
— Коли ми зробимо це тепер, так гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.
— Як це, хлопче? — здивувався дід Асатур.
— От ще недотепні люди! Зрозуміло ж. Гас потрапить у водяний потік, що йде з «воріт пекла», звідти в канал, а з каналу на наші поля, в сільський струмок, у ставок…
— Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! — захоплено сказав старий мисливець, нарешті зрозумівши, що відбулося. — Нащо вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не зрозумів би…
— І твій кум Мукел теж, мабуть, не второпав би, — пожартував Камо.
Заливисто засміялась Асмік. Її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура джерелом, з якого мисливець постійно черпав приклади життєвої мудрості.
На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.
— Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? — спитала Асмік у Камо.
— Аякже, — кивнув головою Камо. — Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився він з хиткого плавучим, цей наш острівець?.. Як багато качок, дідусю, але вони чогось не літають. Дай-но рушницю, — простяг він руку, — я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята безпері, чи що?
Численність качок збудила у Камо мисливські інстинкти. А Чамбар, висолопивши червоний язик, скавучав і нетерпляче поривався з човна.
— Дивна річ — на воді жодної качки всі в очеретах. Мабуть, каченята, — промовила Асмік.
— Дай мені рушницю, — ще раз попросив Камо.
Але дід Асатур не дав рушниці.
— Не можна, — промовив він. — Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, змінюють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти не можна, шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростуть і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна — турбот немає, може і про себе потурбуватись. Так, друзі, все в природі розумно розраховано…
Ось вони й дісталися хиткого острівця. Старий мисливець і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.
Розлучимось ненадовго з Камо і подивимось, що робить другий загін юних натуралістів, який пішов на Чорні скелі.
Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і вірьовочною драбинкою спустилися в печеру — просто у воду, що витікала звідти, вируючи і пінячись.
Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями — такою холодною була ця вода, народжена талим снігом з гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, проти течії, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтарика.
Бурхливий потік води збивав їх з ніг. Стіни печери, мокрі і слизькі, були ненадійною опорою. Проте діти подолали всі перепони. Не зупиняла їх і могутня маса води, що мчала з проходу в глибині печери. Мокрі від голови до ніг, вони, нарешті, потрапили до другої печери і зупинилися в ній, щоб перепочити.
— Розумно ми зробили, Армене, — зауважив Грикор, — що розширили цей прохід. Інакше ми залишилися б тут у полоні. Ти, як вчений, передбачаєш майбутнє…
— Ви розширили? — спитав Артуш. — Виходить, ви з самого початку знали, що добудете воду і вона через цей самий отвір І піде?
— Так, за багатьма прикметами давно ми дійшли цього твердого переконання, — серйозним тоном відповів Армен.
— Але я не з тих, хто в полоні залишається, — говорив далі Грикор. — Я б уткнувся в цю дірку і закупорив би її. Вода наповнила б печеру і викинула б мене силою… як шампанське корок!..
— План чудовий, але трохи запізнився ти з ним, — тим же серйозним тоном промовив Армен.
А Сето сказав сміючись:
— Вилетів би разом з водою — головою в прірву…
— Ого, стрибок був би чудовий, та ще без парашута… Ну, розпочнемо, вже час. Адже Камо довго чекатиме нас, від нудьги на щось задивиться і, може трапитись, знову по шию вгрузне в болото.
Вони підійшли до гирла потоку. Вода, що вибігала з гірського озера з вершин Далі-Дагу, з страшною силою вдарялася об стіни — басейну, утвореного вибухами амоналу і динаміту, шалено кружляла, вирувала, збивала піну і, вирвавшись на поверхню, швидко ринула до виходу з печери.
Такий гуркіт був у цьому темному підземному світі, такий таємничий гул лунав з усіх кутків печери, що хлопцям стало якось моторошно. Чи то вир цей страшний поглине їх, чи, не витримавши жахливих потрясінь, розсиплються скелі і поховають їх під собою…
Поклавши на каміння мішки з соломою, хлопці сиділи на них і при тьмяному світлі електричних ліхтариків дивились на воду, що шалено вирувала.
— Ну, що ж ми повинні робити в цьому пеклі? — не без остраху спитав Сето.
Армен підвівся, підійшов до басейну і, освітивши ліхтариком одну з його стінок, сказав:
— Бачите цей закладений отвір? Раніше вода витікала з нього, бігла в глибину гори. Після того, як Камо востаннє висадив у повітря тут скелю, вода змінила течію і пішла так, як тепер. Потім з колгоспу прийшли майстри й зацементували цю дірку. Зараз ми повинні знову її відкрити і знову спрямувати воду на її попередній шлях.
— Висушити канал?! Позбавити село води? Та що ти!.. Що скаже Баграт? — злякано спитав Сето.
— Про це ми вже домовилися з ним. Зараз вода колгоспу не потрібна. Сьогодні обійдуться, а завтра дірка буде знову зацементована.
— Так, але отвір цей вище від рівня води. Вона не піде в нього більше, — сказав Артуш.
— Ну, це байдуже. Ми закладемо камінням вихід з басейну, вода в ньому підніметься і піде в попередній стік, знову пройде під горою і поллється в Гіллі, а там на неї чекатиме Камо з апаратом в руках, — нарешті відкрив товаришам таємницю їхнього походу на Чорні скелі Армен.
— А коли вода піде не в Гіллі, а зовсім в інший бік? — спитав Сето.
— Може трапитись… Але саме для того, щоб довідатись про це, ми й повинні зробити цей дослід. Тому Камо й чергує на озері, чекаючи нашої посилки… відомостей про нас. Спробуємо… Ну, Грикоре, візьми лом, почнемо. А ми носитимемо каміння, складатимемо.
Грикор з вправністю досвідченого майстра кількома ударами лома вибив цементову пробку, що закривала попередній стік. Відкрилася глибока чорна щілина.
— Виходить, — знову не утримався від жарту Грикор, — якщо я впаду в цю дірку, то випливу в Гіллі?
— Спробуй, тоді побачимо, — сказав Армен.
— Ой, ні, не треба, я не хочу цього! — злякався Грикор. — Не кинусь, не кинусь… Я краще шапку свою надішлю Камо. — І він кинув у щілину свою стару шапку. — От здивується Камо! Сето, тягни мішки!
Хлопці висипали солому в щілину, а потім міцно заклали камінням виїмку в басейн, з якої виливалась і надходила в печеру вода.
Басейн швидко сповнився водою до країв, і, дійшовши до розколини, вода, грізно вируючи, з ревінням і свистом ринула у своє попереднє, що йшло невідомо куди, підземне річище.
Під шаленим тиском води задрижала. стряслася скеля. В її недосяжних глибинах щось стогнало, плакало, ухало… Від цих звуків мурашки побігли по спинах хлопців.
— Ну, чи не пекло?.. Недарма наші предки вважали, що воно не лише існує, а й міститься під цими скелями, — сказав Армен.
Хвилин за п’ятнадцять хлопці розкидали каміння, яке вони склали у виїмці басейну. Рівень води в басейні знизився, вона перестала вливатись у міжгір’я і знову, з клекотом і дзвоном, ринула в печеру, а з неї бурхливим сріблястим каскадом спадала в міжгір’я, в гирло колгоспного каналу.
— Ну, ходімо, ми своє завдання виконали. Ходімо! — сказав Армен.
Швидко мокрі, брудні, але задоволені, хлопці вийшли з темної печери, і в очі їм ударило сліпуче світло радісного серпневого полудня.
Вистрибнувши з човна, Камо стояв на купі поваленого очерету і милувався новим, строкатим убранням озера Гіллі.
Зеленими й жовтогарячими вогнями пломеніли в променях сонця береги озера і очеретяні острівці на ньому.
На озері панувала тиша. Здавалося, що його покинуло все пернате населення, завжди таке численне. Не крякали качки, не було чути гелготання гусей. Птахи міняли оперення.
Рівень води в озері дуже знизився. Важко було сказати, що вплинуло на це — чи спека засушливого літа, чи доступ води припинився з басейну, захованого в Чорних скелях. У всякому разі очерети порідшали, на острівці стало сухіше, і Камо без особливого напруження добрався до того місця, де минулого разу він мало не пішов на дно.
Поруч з ним стояв Чамбар. Настороживши короткі вуха, палицею витягнувши хвоста, собака уважно вдивлявся навкруги, стежачи за напрямом погляду хлопця.
В очах Чамбара відбивалося явне непорозуміння. Чому, здавалося, треба стояти тут в такій бездіяльності? Це було поза його собачим розумінням… Краса виблискуючої в променях сонця водяної поверхні і відбитої в ній стіни очеретів могла бути зрозумілою лише людській істоті.
Камо подивився на годинник. Було майже три.
Вийнявши з футляра фотоапарат, Камо перевірив роботу затвора, повернув до краю важіль, що регулював швидкість, спрямував об’єктив на середину басейну і завмер у непорушній позі.
Йому здавалося, що так він пробув дуже довго. Можливо, це через нетерпіння, яке він відчував.
Вода в озері була спокійна. Хіба що вітерець налітав інколи і покривав її легкими брижами. Того разу, навесні, озеро хвилювалось, здіймалось, і лопались великі бульбашки, а вода розходилась колами і бігла до берегів. А зараз — жодної, ознаки вішапа. Дзеркало води рівне і-світле. У ньому лише відбиваються очерети та іноді промайне тінь яструба, що кружляє над островом, шукаючи здобичі..
Все навкруги було таким мирним, така панувала тиша, що у Камо навіть задзвеніло у вухах…
Гаряче серпневе сонце розпекло очерет, що почав жовкнути. Його гаряче дихання обпалювало, і обличчя Камо почервоніло й палало.
Напруженість становища стомлювала його, але треба було стояти не ворушачись і чекати.
Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів.
Потім раптом вода озера піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»
Озеро здригнулось, захвилювалось…
Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій…
На обличчі Камо заграла переможна усмішка.
«Гаразд, — здавалось говорив він, — більше не здивуєш і не злякаєш — знаємо ми, що ти таке!..»
Вішап виніс з собою з глибини озера і розсіяв по поверхні багато дрібно покришеної соломи. Камо натиснув кнопку фотоапарата, дивився на солому і усміхався.
От звідки йде ця вода! Ось чим пояснити це страшне ревіння!..
Раптом він помітив на воді щось чорне.
«Що це, їжак чи мертва лиска?» подумав хлопець.
Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.
— Та це ж чиясь шапка! — здивовано скрикнув він. — Як вона сюди потрапила?..
Зломивши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг її на берег.
Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки і, вирвавши її з рук Камо, старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.
— Адже це шапка Грикора! — скрикнув Камо. — Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?.. Може, його понесло в глибину скелі?..
Шапка зіпсувала гарний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений повернувся він до човна, на якому колись Грикор вивів слова: «Теплохід кум Мукел», і поплив до острівця, де залишив Асмік і діда.
— Ну, ну, що там було?.. Ревіння ми чули. Це він на тебе ревів?.. — потоком нетерплячих запитань обрушилась на Камо Асмік. — Що ти бачив? Який він?
Асмік хотілось одержати відповідь на всі запитання разом — таке велике було її нетерпіння.
— Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, я його сфотографував, — сказав Камо. — Але, дідусю, все це дурниці. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою надіслали нам з Чорних скель.
— Оце так штука! Виходить, стовп, що піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? — щиро здивувавшись, запитав старий мисливець.
— Так, так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.
— Значить, це не вішап?
— Дідусю, який вішап? Все вже ясно.
— А хто ж кричить?..
— Ревіння зв’язане з водою… Але краще ми про це в Арама Акопяна і Армена запитаємо, вони докладно з’ясують, чим воно викликане.
— Звичайно, вони з’ясують. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? — наївно запитала Асмік.
Старий мисливець замислено погладжував бороду.
Всі його вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалося в голові.
— Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… — з недовір’ям похитав головою старий.
— А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття і не радієш? — запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.
— Знаєш що… я шапку Грикора впіймав у озері. Погано це…
Він дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора.
— Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера. Боюся, чи не сталося чогось з Грикором!
— Грикор упав у підземний потік?.. — злякалася Асмік. — Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? — і дівчина стрімголов кинулась до човна.
Вони гребли що було сил, досадуючи, що їхній шлях перетинали водорості, які заповнювали протоки.
Ось, нарешті, і найкоротша в світі річка і будиночок рибалок на березі.
Камо і Асмік вистрибнули з човна і побігли в село.
На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. На їхніх обличчях був сум.
— А де Грикор? — з тривогою в голосі запитав Камо.
— А хіба він не виплив в Гіллі? — питанням на питання відповів Сето. — Це що, його шапка?..
Очі Асмік наповнились слізьми.
— Ну, годі!.. Не змушуй дівчину плакати, — звернувся в бік снопів Армен.
З-за снопів, що стояли в полі, показався чуб Грикора.
Асмік підбігла до Грикора і повисла в нього на шиї.
— Ти живий, Грикоре, живий? — допитувалась вона, оглядаючи товариша з усіх боків.
— Не плач, моя рідненька, Грикор не з тих, що вмирають даремно, — сказав він, ніжно погладжуючи голову Асмік. — Дурний я, чи що, щоб покинути цей прекрасний світ, землею вкритися чорною?..
Утираючи сльози, напівсердячись, напівеміючись, Асмік смикала його за волосся.
— Боляче! — верещав Грикор, але щасливо посміхався. — Дякую тобі, господи! — жартував він, звівши до неба очі, як дід Асатур. — Виходить, і за мною є кому плакати… Ну, що, Камо, випливла солома в озері?.. Адже ми чули, як цей чортяка репетував…
— Ревіння ми почули рівно через сімнадцять хвилин після того, як пустили воду, — сказав Армен. — В цей час ми вже підходили до села.
— Твоя мати, певно, галас зчинила знову, як почула ревіння вішапа? — сміючись, запитав Камо у Сето.
— Ну, звичайно, зчинила, — відповів за нього Грикор, — зараз же полізла на дах і давай руками махати, бити себе по колінах і на допомогу кликати…
— А ви?
— Посміялися, звичайно. Пояснили колгоспникам, що це ми воду в озеро спускали, через те й ревіння, — сказав Артуш.
— Ну, вчений брате, поясни нам тепер, як на твою думку, що це викликало ревіння? — звернувся Камо до Армена. — Проти твоїх глибоко наукових висновків є серйозні заперечення. Одне, — показав він на діда Асатура, — йде від цього шановного старика, а друге, — повернувся він до Асмік, — від завідуючої птахівничою фермою. Ці заперечення, власне, одного порядку, зводяться до того: «Чому вода, Що б’є вгору, повинна ревіти, як вішап, коли це не вішап? «Чому вода, що тече з джерел, не робить «бо-олт… болт… бо-олт?»
Армен засміявся. Товариші оточили його, чекаючи пояснень. Запитання діда Асатура: «Чому вода, що б’є вгору, повинна ревти, як вішап?» цікавило всіх не менше, ніж старого мисливця.
— Вода, яку ви бачили, — почав Армен серйозним, переконливим тоном, — не звичайне джерело чи струмок. Це справжня річка, яка спадає до того ж з величезної височини, а тому і з страшною силою. Прямуючи в печери Чорних скель, водяний потік захоплює з собою і маси повітря і доносить їх до озера Гіллі. Там, в озері, він з страшною силою викидає це повітря з води. Ось чому і піднімається вода стовпом. Це повітря підкидає її вгору, повітря створює гігантські бульбашки. Бульбашки лопаються, і ось саме тоді й лунає це жахливе «бо-олт… болт… бо-олт!»
— Ох, хлоп’ята, до чого ж це просто! — скрикнула Асмік. — Нарешті це дійшло до мене! Адже й справді, лопаються бульбашки, повітря виривається і… реве.
— Дідусю, чи можеш ти щось заперечити? — звернувся до старого мисливця Камо.
— Що ж мені казати? Ви завжди маєте рацію… Мої заперечення і копійки не варті, — зніяковіло відповів старий. — Бачу одне: немає ніякого вішапа, ніякого білого буйвола…
— Так-то, дідусю, не вір кумові Мукелу, — сказав Камо. — Ну, ставлю на голосування: хто за те, щоб прийняти пояснення Армена, підніміть руки!
Руки підняли всі, навіть старий мисливець.
— Одноголосно… Отже, таємниці Чорних скель і озера Гіллі розгадані. — оголосив Камо, і всі рушили далі.
— Вишап ревів сьогодні востаннє, - сказав Армен дорогою.
І справді, від цього дня вішап більше не ревів…
Погожа була сонячна осінь.
Юні герої востаннє кинули погляд на рідні місця. Вони їхали в Москву. Їх запросили окремим листом до себе в гості. Центральна станція юних натуралістів.
На березі Севану, біля підніжжя Чорних скель, амфітеатром лежить багате на врожай село Лчаван. Сьогодні його не впізнати. У смарагдовій зелені мічурінських садів і гаїв біліють тут і там новенькі будиночки. Бурхливим потоком виривається з колишніх «воріт пекла» звільнена ними вода, приємно вражаючи слух жителів цього гірського, колись безводного, краю своєю дзвінкою піснею. Вода тепер дає лчаванцям світло — увечері на вулицях і в колгоспних будиночках яскраво світять електричні лампочки, і вода тепер дає лчаванцям енергію — потужні водоспади приводять в рух млин, молотарки, майстерні, які сповнюють повітря могутнім, радісним гулом. У серцях жителів Лчавана не лишилося і сліду од віковічного жаху перед незнаними силами природи, що протягом багатьох років лякали їхніх предків…
Машина мчить їх далі. Ось уже зникає за крутими поворотами чудесний водоспад. Уже не чути, але ще видно, як в чорної пащі «воріт пекла», збиваючи срібну піну, виривається і падає у міжзір’я бурхливий потік. Він розбивається об каміння алмазними зернами, що в погожий день виблискують всіма кольорами райдуги. Казкова веселка немовби поясом оперізує стрункий стан Чорних скель.
А там внизу, працює вже нова ГЕС. Завжди глухий гул її зараз не долинає до машини. Останнє, що встигають ще побачити паші герої — це розбитий блискавкою дуб. Від його розчахнутого стовбура відросли нові, молоді, сильні пагінці, що вкрились пишним листям і тягнуться до сонця.
Отам ти упав під час грози, — з ніжною посмішкою говорить раптом струнка дівчина з чудовим каштановим волоссям, показуючи рукою в бік старого дуба.
— Так, — мрійно відповідає їй юнак атлетичної будови, — це було в один з чудових днів нашого золотого дитинства…
І всі мовчки дивляться на гірські кряжі, що виринають з ранкового серпанку.
— А що, вже немає на Чанчакарі бджіл? — знову порушує мовчанку струнка дівчина, глянувши на руді скелі.
Вони тепер дзижчать на колгоспній пасіці, — відповідає хтось дівчині.
— А чудеса?
— Чудеса? А хіба не чудо цей бурхливий потік, ця багатокольорова райдуга серед темних скель? Хіба не чудо цей канал, вода?..
Всі переводять свої щасливі погляди на блакитну поверхню спокійного в погожі дні озера Севан.
В старому вірменському селі забобонні селяни вважали, що коли «зорати воду», то піде дощ.
Бурдюк — водонепроникний мішок із шкури овець або кіз.
Зурна — духовий музикальний інструмент.
Наірі — стародавня назва Вірменії.
Кірва — друг (азербайдж.).
Лаваш — тонко скачаний прісний хліб.
Сатаел— сатана, диявол.