Обідали дуже пізно — все чекали з ярмарки батька. Все не сідали, бо він обіцяв повернутись до обіду.
Але під обід саме такий густий сніг пішов, ніби з неба на землю покотилась снігова гора. І все посипалось на село, на гай, на всі круті пагорби навколо села.
Господиня поставила густий наваристий борщ з білими грибами, щедро заправлений конопляною засмажкою. Круту пшоняну кашу з урдою. Пироги з калиною і узвар.
Старша сестра, ставна і статечна дівка, несла ложку так обережно і плавко, мов на себе з боку милувалася.
А менша сестриця її, мала, руда, вся в ластовинні, з білими віями і блискучими чорними очицями, все робила швидко, рвучко. І хліб не відкусювала, а рвала просто зубами, як вовк телицю. Ще й крутила на! всі боки.
Поки матір, велика ставна молодиця, не цитьнула на неї.
— Чи в тебе швайка в гузні? Ну куди ти поспішаєш? До вечорниць тобі ще…
— Я до хрещеної хочу…
— Ви її слухайте! То їй кортить на парубків хоч здалека подивитись… — з погордою і насмішкувато проказала старша сестра.
Три інші сестрички, що зовсім із маленьким братіком сиділи на ослоньчику при вагані з борщем, повернули голови, порозкривали роти і слухали, що старші між собою говорять.
— Ану, дівчата! — Мати злегка стукнула ложкою по столу.
Дівчатка злякано зачали сьорбати борщ.
І старий дід прокинувся від дрімоти, схопив свою ложку і наставив спрацьовану старечу руку до сивого волохатого вуха.
— Га?!
— Нічого, нічого, тату! — А… — старий покивав головою, проковтнув ложки дві і знов закуняв, опустивши сиву голову на груди.
А старша сестра вела своє, краєчком ока спостерігаючи, чи дошкуляє це молодшій сестрі.
— А Параска, як хтось із хлопців свисне, то все кидає та біжить подивитись — хто там посвистує…
— То ти, як твій Микола тільки нагаєм стрельне, то вже вмираєш! Тільки що виду не подаєш.
— Мамо! Затуліть їй рота, бо я їй такого Миколу покажу, що вона Параскеву Великомученицю побачить!
— А ну тихо, дівчата! Ти, Параско, шануйся!
— То нехай вона шанується! Хіба то я до Коропів, наладналась гостювати?..
— Параско! Ой вкорочу тобі язика! Не до Коропів іду, а на вечорнщі!
Треба перед колядками розспіватись. Щоб до ладу був спів!
— Теж мені — колядниця! Так вона співає, як наша стара гуска шипить… — Мамо!..
— Параско! Ще слово і я тобі й без батька!.. І сиди мені тихо, поки Ганна не піде з хати. І з хати носа не потикай. Шануйся!
Як виходила Ганна з хати, то якраз і хмари кудись за обрій забігли.
І мороз міцнішав із кожною хвилиною.
Крізь розчинені двері було чути, як рипів сніг під Ганьчиними ногами.
— Мамо! А чого ви їй свої чоботи дали?!
— Ох і стерво ж ти в мене! Може тобі свої чоботи дати? Ти якраз в один чобіт обома ногами і влізеш.
— Ууу! — Струсонула рудою кучерявою головою і вибігла через сіни до хліву і там заспівала низьким грудним голосом колядку.
— От чортова одміна! І в кого вона така? — Здвигнула тугими плечима господиня.
Стара, що сиділа поряд діда, нарешті сказала своє слово.
— Подоба в неї не твоя, а така чортиця, як і ти була дівкою! Чи вже забула?.. Та й голос твій! Прислухайся!
Поки жінки мили посуд і прибирали зі столу, а дітлахи полізли на ще теплу піч, з вулиці почувся сміх, дівочі голоси, пісня… Потім кінське іржання, парубочі голоси.
Забігла до хати аж посиніла від холоду Параска. Прикладала червоні руки до печі, поверталась то тим боком, то сим.
— Ти, чортяко, отако на вулицю бігала?!! Ну й, кого ти там угледіла?
Миколу? Ти йому на очі не потикайся! Не ганьби сестру? І запам'ятай — поки Ганну не віддамо, тобі в дівки дороги немає! Ти мене, стерво, чуєш?!
— Чую, матінко…
— Ну то й добре! Показилась і досить. До хрещеної можеш збігати. Та більше нікуди мені! Візьми бабину свиту, взуй ходаки і бігом туди й назад. Бо батько ось-ось повернеться!
Руда в одну мить спорядилась і вилетіла з хати. Тільки вона майнула у завулок, як до садиби під радісний гавкіт кудлатого пса притяглись важкі Твіл і шута корова.
Тут в хаті таке поробилося. Верещали і стрибали всі четверо малих! Так раділи батьковін з'яві. І було зразу видно, що при батькові їм повна воля. А коли високий рудий дядько приніс до хати торбу з горіхами, медовими коржиками, та ще й цілого оселедця, згорнутго обручем у горщечку, то був такий гармидер, що аж тмяні шибочки у рамах дзвеніли.
Господар умився над різанкою, утерся тонким рушником. І, зрештою, заговорив.
— Ну, жінко, мої слова таки справдились! Пам'ятаєш — я ж казав, що Кирило все одно мені продасть шутую? А він сміявся. А тепер, коли його зігнали з хутора, він мені і вола, і корову продав!
— За скільки? — лишились гроші і помогоричити і з кумами в корчмі погуляти. І тобі плахту київську купив, і дівчатам стрічок ї всім вам по гребінцеві!..
— А кого бачив?
— Та всіх вигнаньців… А худобу і добро вони за шеляги віддають… А за міський крам ормяни та греки страшні гроші деруть… Ну а про кумів я вже казав… Ми з ними добре посиділи. Та ще ось що — ляхів, ляхів понаїхало в гості до сотника. Ціле тобі військо! Разом із сотниковими козаками цькували зайців. І це у неділю, у піст! Гріх і срамота! Ну та вони нани — що з них візьмеш?! Ага, ледь не забув! Там таке було, таке було!
Ото прийшов із Московії один блазень з ведмедем і козою…
— Із живою, чи колядною?
— Жінко! Ведмідь живий, звіриний. А коза — дівчисько в личині козиній. Чого тільки той вчений ведмідь не робив! І горох тобі крав, і танцював, і млинці випікав, і відра на коромислі носив. Та найголовніше — з похмілля у ведмедя боліла голова. І він почав просити, щоб похмелитись. То йому запхали в пащеку цілу пляшку, запхали в пащеку. І він смоктав горілку! А потім тому блазневі ляхи дали цілого золотого дуката за його штукарства!!! І той блазень пішов до корчми. І кого не бачив, усіх пригощав! Може й десять діжок оковитої видудлили!!! А мо й більше!.. Та це не все! Бо потім тому ведмедеві закортіло жидівської риби скуштувати. А корчмар не дав. Тоді ведмідь потрощив шинквас. Рибу всю пожер! І зі злості засрав геть усю корчму!.. То ми з кумом вже догулювали в іншій корчмі…
— Слухай, Євтуше, а ти Миколу не бачив?
— Якого? Миколи Грака не бачив…
— Тю на тебе! Та нащо мені той старий! Я про молодого, про небожа Коропівського.
— А чого ти питаєш?
— Та Парасці казали, що Микола до Коропів у гості завітає… Ну, на вечорниці. Туди й Ганна подалась..
— Ну то й що?
— А те, що в тебе п'ятеро дочок! І старша в дівочу громаду рік ходить! А Миколу, небожа Коропів, до пана в, службу взяв сам Гнат. Пан положив йому платню, як жолніру у вінську! І батьків його не зачепив — господарство все і лани лишив. Та ще, ти тільки подумай, обіцяв «чинші» зняти! Якщо ж Микола добре служитиме, то обіцяв і в козаки записати!..
— Ну то й що?
— Як що? Та якби Микола посватав Ганну, то було б добре. Бо й Параска, хоч мізерна, а вже дівка. ти так зовсім не думаєш… Все я маю думати!
— Жінко! Коли я думаю, в мене голова болить. А коли в мене голова болить, мені кортить випити. Краще принеси мені баклажку із саней — там ще трохи лишилось, якраз буде до обіду…
… Після обіду Євтуха зовсім розібрало і він згадав:
— А де Параска, до слова кажучи?
— Та побігла до хрещеної.
— А чого?
— Та каже, що хрещена кликала щось там помогти.
— А що, дома вже ніякої роботи немає?
— Та нехай побуде серед людей! Вибігається — тихіше буде! А то таке язикате, в мене од неї аж вуха пухнуть?.. Ну добре, ти лягай та відпочивай, а я піду, подою нашу гулую…. Побачимо, як вона мені дасться.
Молодиця для принади взяла окраєць хліба, щедро його посоливши. А з трьох молодших доньок взяла до хліва найстаршу — років десяти дівчинку, щоб та доглядала за глиняним ліхтарем, поки мати доїтиме нову корову.
Голова ж сімейства вмостився на піл, притулившись спиною до теплого боку печі. Давив здоровенними лабетами горіхи. А дітлахи схилялись із печі і визбирували з його грубезної долоні горіхове зерня.
Та зрештою, смачна страва та оковита, та ще й тепла піч солодко зморили його, і він міцно заснув.
А дітлахи тихо притулились на краю печі над ним, немов стерегли його сон.
Задоволена новою коровою, такою слухняною, господиня саме переходила із хліва через сіни до хати.
Як тут загуркотіли у двері.
— Хто там?! — Насторожилась господиня.
— То ми, кумо! Я й Параска! Відчиняйте!
Господиня, сказала малій:
— Тримай повище каганець? — І кинулась відчиняти двері.
У розчинені двері спиною уперед переступила кума, щось тягнучи по землі. З-за неї виднілась зігнута Параска, яка теж щось волочила Ніби цілу купу обмерзлих лахів, чи що воно… І стара жінка і її хрещениця потягли все це до хати.
— Дитино! Іди та світи! — Підштовхнула господиня дівчинку з каганцем.
Стара жінка і руда Параска пронесли-протягли свою кострубату ношу і поклали на долівку.
У дівчинки від страху стрибав каганець у руках.
Господиня, тим часом, роздмухувала скалки в посвіті.
Згори з печі висунула голову стара.
— Євтуше! Прокинься! У нас пригода! Чуєш?!!
Євтух із великим зусиллям розкліпив очі, протер їх кулаками і почав злазити з полу.
— Де ви оце знайшли? — Спитала хазяйка, не дуже маючи надію на Євтуха.
— Та це не я, кумо! Параска його здибала на в городі в Коропів.
— І чого ти туди попхалася?!!
— Бо мені почулось, що мене кличуть…
— От же брехуха! Ну в кого ти тільки вродилася?
— А ні в кого!!! Я сама собою вродилась!…
— Тьху на тебе!.. Євтуше! Ож не позіхай! А мерщій іди сюди!
Євтух проляпав босими ногами по долівці. Обійшов купу лахміття, обмерзлого кригоюі і примерзлим снігом. Почухав потилицю і виголосив.
— Та воно наче того… дохле… Слухайте, а звідки ви його притягли?..
Нехай би там і лежало…
— Тату! Та воно ще дихало і харчало, як я його побачила…
— Ну добре, баби! Давайте, стягайте з нього лахи! Побачимо, що воно там таке…
— Та ми боїмось. Може це нечиста сила?..
— От же баби, сучі діти! Добре, дайте мені гострого колія. Треба все це померзле шмаття розрізати, бо так ніяк його не стягнеш… Воно геть усе позмерзалося.
Євтух схилився з ножакою над цією обмерзлою, закрижанілою купою лахміття. Де він розрізав, де розривав тканину і шкіру, де розламував кригу руками. Все робив наче навмисне поволі. Певно, що могоричання та кумування в містечку на ярмарку його зовсім зморили.
Він сказав жіноцтву.
— Та ближче каганця тримайте і ночви принесіть.
— Для чого тобі? — Спитала чорноброва господиня.
— Бачиш, скільки криги? Поки я впораюсь, то воно все на долівку попливе.
— Євтуше, а швидше ти не можеш? Уже глупа ніч!
Жіноцтво принесло ночви і намагалось якомога краще присвітити і допомогти господареві.
Коли, зрештою, було весь верхній одяг розрізано і здерто, то всі побачили, що на долівці лежить хлопчик. Із закритими очима, зціпленими руками майже під горлом. І в тих посудомлених пальцях він затис зламаний якийсь дерев'яний держак.
Параска зразу пхнулась руками — а чи теплий ще хлопчик?
— Ну куди ти під ножа лізеш?!! Куди тебе нечиста сила тягне?
А Параска просто впала до малого на груди і слухала чи б» еться серце.
Не могла зрозуміти. Тоді вона розв'язала пояс, розкрила поли і розв'язала стрічку на комірі сорочки і приклала до голих грудей хлопчика вухо.
— Живий!!! Серце — як у горобця тіпається. Швидко, швидко, але слабенько.
І нікого не слухаючи, схопила малого і витягла на лаву. Всі аж вирячились — така мізерна, а як вправно і легко вмостила непритомного хлопчика.
— А воно… не те? Ну, як би то не сатана… часом, га?
— То нехай його Параска розбере! Що воно таке, тоді всі побачимо…
Всі стали півколом біля лави, але не впритул! Ніби раділи, що хтось за них небезпечну працю згодився зробити.
Параска хвацько здерла з малого каптанчик із лунського сукна.
Каптанчик тонкого сукна був замочений тільки на кінцях рукавів та по низу. Але ніде не обмерз. На ногах у хлопчика під скрижанілими личаками і грубими онучами були ще постоли поцяцьковані і м'які вовняні онучки. І якщо постоли промокли, особливо на носаках, то онучі лишились сухими. Товсті суконні штани промокли лише на колінах. Та й то не дуже. А от сорочка із найтоншого лляного полотна була без жодної мокрої плямки.
— Мамо, ож подивіться! Яке полотно тонесеньке!
І господиня, і хрещена мати підступили і помацали сорочку. Хрещена довго, довго неребирала полотно пальцями, мружила очі на вишивку.
Зрештою, вона виголосила беззаперечно:
— Нехай хто що там каже, але цей хлопчик не одміна. І полотно, і шви, і вишивка під силу тільки Одарці з Глинища.
— Ну то й що? — Спитав Євтух, чухаючи товсту зарослу рудими кучерями шию.
— Як що?! Це чиясь дитина козацька із Глинищ. Може воно одбилось і приблукало до нас?.. — Е ні, жінко! Треба його спитати. Що воно скаже?..
— Євтуше! Іди краще спати. Ми далі без тебе впораємось. То вже бабська справа. Завтра вранці спитаєш.
З великою радістю Євтух, широко позіхаючи, почапав до полу.
Та й сама господиня не стала довго затримуватись біля хлопчика.
А стара жінка сказала своїй хрещениці:
— Параско, моя дитино! Тепер треба розтопити козиного лою і добре розтерти малого. Поки не пізно! А тоді загорнути в кожуха. Якщо Бог дасть, оклигає!
Парасці не треба було повторювати двічі. Вона метнулась до комори і притягла надколоту миску із задубілим козиним лоєм.
Розігріла над полум'ям посвіта. Поставила поруч малого на лаві.
— Візьми ряднину. Роздягни малого. Поклади на ряднину. І починай натирати, та швидше.
Спочатку стара жінка показувала, як капати рідкий лой на долоню, як натирати груди, як розминати суглоби та пальці на руках і ногах. Потім вона стомилась і притулилась на широкій лаві біля столу.
Дівчина ж розтирала і розминала голого хлопчика навпроти посвіта. Бо козиний лой швидко твердів і його весь час доводилось підігрівати. Коли Параска майже весь лой витратила на малого, то притулила вухо до грудей. Серце в смалого билося наче і рівніше і сильніше.
Загорнула хлопця у бабин кожух ще й поясом хлопчиковим перев'язала, як ляльку, щоб не розкрився.
Всі потихеньку заснули. Що піч топили пізно, то було в хаті тепло. А взимку від тепла всіх на сон тягне.
І Параску тягло на сон. Бо ще й до всього тріски в посвіті загасли. І лише з комина блимав каганець.
Але щось, вона потім і сам не знала чому, примусило взяти з комина глиняний каганець і принести і поставити на поличку над вікном.
Розсунула бараняче руно — стала розглядати хрестик і ладунку, що висіла в нього на шиї. Хрестик звичайний, мідний, литий. Не роздивлялась його довго. А от ладунку на шовковін плетеній шворочці їй закортіло роздивитись. Ну дуже!
Вона обережно стягнула ладунку через голову малого. Той хоча б застогнав, чи очі розплющив. Дівчина розв'язала шворку. Обережно випростала на дошки столу, Сині камінці і зелений камінний хрестик дзвінко лягли на дошки столу.
Параска аж здригнулась усім тілом від несподіванки. Завмерла зі страху, їй здалось, що всі прокинулись. Вона завмерла, чекаючи біди. Але на дзвінкий удар камінців по дошках столу ніхто й не порушився, ніхто й не закамешився.
Тоді вона зняла з полиці каганець і поставила на стіл. Прочистила кінчик Т Дівчина перекочувала з долоні на долоню сині іскристі камінці. Крутила проти вогню зеленим кам'яним хрестиком. І тоді наче на ньому проступали якісь знаки. І був він схожий на зелену каламутну кригу.
І раптом, зовсім нечутно, підвелася на лаві хрещена. Вона й не дивилась на Параску. Все протирала очі і трусила головою, намагаючись прийти до тями. Параска стала похапливо засовувати сині камінці й хрестик зелений до ладунки. І коли вже здалось, що все просунула у кожану горловину, один камінчик вислизнув крізь пальці і кудись полетів на долівку.
І саме в цю мить хрещена спустила ноги на долівку і зашаруділа соломою. — Ну, моя дорога хрещенице, як там твій утопленик?
Вона схилилась, над малим.
— Ану бо, посвіти, Параско!
Уважно, уважно, сильно примружившись, вдивлядась в обличчя малого. Тоді приклала тильну сторону п'ястука до свого чола, потім до Парасчиного, а тоді зразу ж до шишкуватого чола хлопчика.
— Ти диви — диво! Ну трошки тепліше чоло, ніж у тебе!.. Якщо до світанку не підніметься у нього жар, то він зразу й на ноги стане! Ти вже повір моєму досвіду — трьох хлопців і п'ятьох дівчат викохала!.. А з цим малим так просто не віриться, що після всього аж не віриться…
— А що: «після всього»?
— Ну як же! Хіба ти без поняття, що він аж від Колдобини сюди добувся? А це ж миль не менше десяти, якщо по стежці йти.
— Хрещена, а як ви знаєте, що він у Колдобині вимочився?
— А того, що тільки в Колдобині вода ніколи не замерзає!
— А чого він туди полїз?
— Ну, дитино, звідки ж я знаю? Отямиться хлопчик — спитаєш! Ой люди добрі, та мені вже час іти.
— Та куди ви оце? В таку ніч? Уже й другі півні співали! В таку ніч повно всякої нечисті!…
— Ну що ти мене лякаєш? Татари не прийдуть — у них зараз пошесть.
Кажуть, купцігреки переказували. Ну а для харцизяк я і стара і бідна…
— А вовк? Он люди з Калинівки казали…
— Люди багато чого кажуть. Вовки овець ріжуть, собак крадуть. Я потихеньку піду…
І як не умовляла Параска свою хрещену матір, та взулася, перев'язала намітку і одягла свою гаптовану чепурну свитку. І пішла в безконечну грудневу ніч із найтоншою скибочкою іржавою місяця на зорянім небі.
— А собаки? — 3 порога прохала Параска.
— Що — собаки? Вони мене впізнають. Ага, ледь не забула. Запар цвіту липи. Якраз, як прокинеться даси йому випити. Очищає груди.
— А лоєм ще розтирати?
— Як не кашлятиме, то й не чіпай. А ще, як прокинеться, дай молока гарячого з медом і лоєм. Отакусіньку маленьку грудочку лою. Ну бувай здорова, хрещенице!
— Ходіть з Богом!
Хрещена мати пішла, а Параска укинулась до хати.
Знов узяла шкіряну ладунку і знову, але дуже обережно, висипала на дошки столу. Так, другого синього камінця не було! Лишився тільки зелений кам'яний хрестик та синій іскристий камінець. Дівчина обережненько позакладала коштовності в ладунку, гарливо зав'язала її і сховала собі за пазуху.
Тоді підлила олії в каганець, обскубла нагар на Тдитячий ослінчик. Опустилась навкарачки і почала свої пошуки. Спочатку вона мала надію, що швидко знайде камінець. Що він коштовний, вона зразу зрозуміла. Бо хто ж якесь скельце носитиме поряд із дорогоцінним смарагдовим хрестиком?! А певно, що дуже багатих козаків дитина, бо така на ньому сорочка, і каптанчик лунського сукна і пояс коштовний, шовковою ниткою протканий. Ну нічого, опритомніє і все їй розповість. От якби тільки синього камінця знайти!!!
Адже якщо вона не знайде і не покладе назад цей чортів камінець, то виявиться, що вона колупалась нишком у чужій ладунці і вкрала звідтіля чуже добро! Від тих думок її аж у жар кинуло, мов кропивою обпекло, а тоді крижаним холодом пройняло. Та які собі біди не уявляла Параска, як ретельно не перебирала солому, і сміття на долівці, а знайти заклятий камінчик поки що їй не випадало.
З безпеки, на півдорозі спинилась і прислухалась до музики. І потім завернула на другу вулицю.
Ступила через перелаз на подвір'я з великою охайною хатою, гарливо обставленою очеретяними кулями. Круглі скельця шибочок у віконних рамах світились різним кольором — одні жовтуватим, другі зеленкуватим, треті наче синюватим.
А шалена музика — скрипка та бубон — так і вікна пробивала і крізь сінешні двері неслася на весь куток.
Там, у великій рубленій хаті тупотіли парубки і дівчата, аж брязкотіло залізо на запорі дверей.
Парасчина хрещена постукала «для годиться». Та, звичайно ж, її ніхто не почув. Тоді вона сама відчинила двері і вступила до сіней, У сінях було досить світло.
Бо світло падало і через велику щілину хатніх дверей, і з напіввідкритих дверей комірчини.
У світлиці шалено вищала скрипка і вибухав сухий, добре нагрітий, бубон.
А з комірчини неслося одноманітне важке гуркотіння жорен.
Хрещена відчинила двері в комору.
— Добрий вам вечір, Карпо!
— Га?! — Обернувся до дверей високий старий чоловік, продовжуючи погоначем крутити камінь-поверхник. — Та який там вечір, Марійко! Он треті півні небавом проспівають. Здорові були, Марійко!
— Бог поміч! Сідайте, Марійко І Правди в ногах немає!.. — І однією рукою показав на діжку, а другою продовжував швидко вести погонач. — Молодь ото собі танцює, а мені Килина загадала на млинці гречаного борошна намолоти.
— А вам, Карпо, і не нудно отут в коморі жорна ганяти?
— Та мені що? Мені і з людьми весело і без людей не сумно. У мене, завжди якесь діло є!.. То Килина без людей не може… І хата в нас велика — чого їй порожньою стояти? Та й молоді користь, що у нас збирається. Ну хто ще, крім Килини, стільки старовини знає? От вони в неї і навчаються батьківських звичаїв..
— Таки ваша правда, Карпо. То вже добре, як люди гуртуються. От мені так сумно, як людей не бачу. Не знаєш, що у світі діється.
— І то ваша правда, — не спиняючись, тягав за погонач Карпо. — Часом таке буває на світі, що й уві сні ніколи не присниться!.. От приїхав оце мій небіж Микола…
— Гарний парубок! Тьху, тьху! щоб не наврочити! Як мальований! Бачила — у сідлі орлом сидить!
— І я кажу, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити!.. Так оце він і приїхав пізно ввечері, вже зовсім під ніч. І гостинців привіз — Килині ниток шовкових, мені пляшечку оковитої, а дівкам на вечорниці повний міх горіхів. — То й щедрий ваш небіж, Карпо!
— А чого не бути щедрому? Як пан добре платить, і отаман при собі тримає. Ну, він і старається, не без того. Та й служба не легка. Оце, знаєте, яка пригода на ярмарку трапилась? У самого гайдука Сметани коня звели. А Сметана не просто собі гайдук, а права рука їхнього отамана. Отож коня звели, та не просто так, а чародійством і душогубством!
— Боже! А коли оце Євтух приїхав з ярмарку, то не казав…
— Ваш кум, Марійко, вчора вдало побазарював, то з радості дообре помогоричив… Того він всього і не знає, що там було…
— А що ж там було? — Аж подалась уперед хрещена. — А було, що об'явився на ярмарку якийсь страшний чародій. Той чародій потовк ребра Миколиному отаману, що той не міг звестися… Я бачив їхнього отамана — здоровенний чоловік… І він упав під тин і не міг звестися!
— То може він надрався, як вовк глею та й каже про чародія?
— Та тю на вас, Марійко! Гнат де попадя не п» е! В себе вдома — буває.
Але так десь — остерігається. У нього служба така, ворогів багато… Так ото я й кажу — тільки знайшли отамана під тином, нова пригода — пропав Сметана. А Сметана чоловік моцний і лютий. Та не сам пропав — з двома панськими гончаками!.. Ну, люди бачили, що він, той Сметана, ще в суботу заїхав на присілок до однієї молодиці. Вона, кажуть люди, потиху шинкарює… Та ще й відьма до всього… А Гнат тимчасом просто вмирає, так йому все нутро болить. І не своїм голосом волає, щоб знайшли Сметану. Попитали людей і кинулись на той куток. Коло хати ніяких слідів. Все снігом припорошене. Та й хата із середини замкнена. А до клуні відчинено. Туди — там панський гончак конає! Сам собі черево гризе. Від коня тільки шалька на стовпі висить та купа кізяків лежить. Тоді почали в хату добуватись. Бо сусіди з кутка бачили, як уночі з димаря і чорний дим клубочився, і наче щось в іскрах високо вгору вилітало. Як підважили двері, потім другі — таке, що не приведи Господи! Та шинкарка, в одній сорочці! простоволоса, лежить на тому Сметані. Ще й пляшку горілки в руці затисла. Розштовхали її — вона щось белькоче і плаче і божиться, що вона не винна, а то все нечиста сила… Як її з того Сметани стягли і почали до тями приводити його до тями, то ще гірше, ніж із шинкаркою. Він і слова до слова не годен був скласти. Белькоче, белькоче, а тоді скочив і під піч сховався. Люди нахилились, щоб його витягти — аж там другий собака. Вже дохлий. І теж із роздертим черевом. І знаєте що, Марійко, найдивніше?
— Ні. Звідки мені знати?
— А те, що й на Сметані теж була тільки сорочка. Все інше в печі згоріло. І свита, і чоботи, і штани і шапка, і зброя і обладунок. Тільки недогарки під комином лишились. І піч була ще тепла, як люди мацали.
— Ой, таке говорите! Та то вони обоє якоїсь горілки чиї із зіллям, чи з куриним послідом понапивались і подуріли!.. Того вони й покидали свої лахи у вогонь!..
— Е ні, Марійко! Не так воно все… Побігли тоді до Гната і все йому розповіли. Гнат і говорить: «Шукайте малого палія! То він коня вкрав. Я його біля корчми вловив! Та мене нечиста сила оголомшила, і я зомлів…» Ну тоді всі його хлопці кинулись шукати малого палія. Ну шукали, шукали, бігали, бігали і… нічого… Коли один поселенець, що приїхав на ярмарок і каже гайдукам: «Та я його бачив! Він на половому коні тільки що до Старих Млинів потрюхав!» Ну а там тільки одна дорога, більше немає…
— Таке кажете! Чи я тут не народилась?
— Так ото отаман Гнат прикликав усіх гайдуків до себе і каже, щоб вони поскакали Вовчою стежкою навперейми! Ну, Степан за головного. Але наш Микола їх усіх повів. Не тому кажу, що мій небіж, а тому що справді дуже тямучий хлопець! Вони малого перехопили на шляху вже недалеко від Старих Млинів. І воно кинулось зі шляху та в яри. Там кинуло коня і почало дряпатись нагору з яру. Степан каже: «Стріляйте! Бо втече, сучий син!» Бо за ним подерлися двоє гайдуків — наш Микола і там ще один. У того щось заїло! А наш Микола як вистрелив — так йому голову і відстрелив. Так роги на тріски і розлетілись!
— Підождіть, підождіть, Карпо! Які такі роги раптом у малого?
— Як які? Та той сатана, що вкрав коня, був у личині «кози»! Ну піднялись наш Микола і той парубок. Дивляться, дивляться — ніде й сліду. Щез — мов дим! Ну коня вони забрали. Бравий кінь, козацький. Добрий коник. Під турецьким сідлом. Отаман Гнат і сказав, щоб Микола собі взяв коня, поки Сметана оклигає… Але думаю, що Сметана ніколи не оклигає — йому руку відняло. Синя вся і висить. От така пригода…
— І в моєї хрещениці теж пригода! Прийшла вона сьогодні мене допомогти. Бо ще кужелю добре лишилось — а вже ось-ось Різдво. Треба впоратись. Як узялись, ми удвох, то й усе майже попряли. Не того, що моя хрещениця, а по-правді кажу — такої беручкої дівки я не знаю в селі. Все в неї в руках так і горить! Раніше всіх і краще всіх упорається!
— Отаке мале?! Як кошеня захарчоване! Та де їй там до доброї дівки? — Відверто засумнівався Карпо.
— Як не вірите — то ще побачите! І не тому що вона моя хрещениця. Та ото я й кажу — попрацювали ми за десятьох. І вже стала геть ніч. Вона й каже: «Піду я додому!» Пішла. Коли через якийсь час стукав у віконце:
«Хрещена! Відчиніть!» Заскакує до хати — очі отакі і каже: «Хрещена! Там за Коропами щось воно таке! Воно наче дихає і ворушиться. Воно приповзло по снігу. Поможіть мені.» Ну вдяглась я і ми побігли. Дійсно, в снігу лежить купа якихось обмерзлих лахів. З-під усього того мотлоху стирчать здоровенні заледенілі личаки. Потягли ми ту крижану купу до садиби кумів. А коли роздерли і розрізали всі лахи, то під тою крижано шкаралупою виявився хлопчик. Може йому вісім — може більше, а може й менше. Лежить без пам'яті. Але живий і цілий. Параска ним опіковується. А я оце додому пішла, та й до вас завернула… Ага! Ще одне — згори на хлопчикові була козина шкура. Була та козина шкура прироблена дерев'яна, колядницька, козина морда. А верх козиної морди, геть потрощений… Якби воно так не було, що саме в цього хлопчика і стріляв ваш Микола…
— Не. може бути! То був таки сатана в подобі «кози». І не тільки, а й сусіди шинкарки бачили.
— А це хлопчик в личині «кози». Параска натерла його лоєм та загорнула в бабин кожух. Лежить на лаві і чи воно вже спить чи ще його млость не відпустила.
— А чи є на ньому хрест на ньому, ви подивились? — Не на жарт стривожився Карпо і полишив ганяти погонач жорен.
— Хрестик у нього є. Такий мідний, литий. Тільки не київської роботи, грубіший. А ще в нього на шиї на шовковій шворці шкіряна ладунка.
— О! Ото й воно! Та може там якраз і найсильніші чари?! Ви хоч зазирнули туди?!
— Тю на вас, Карпо! Та хто ж у чужу ладунку носа пхає?!
— Отакої! Та воно ж дитина! А може воно сатан?!
Хрещена хотіла щось відповісти, та з хати вийшла в сіни сама господиня. — Ой! Здоровенькі були! І ви до нас на досвітки?! Ой! Я така рада, що ви до нас завітали!! — Висока, рухлива Килина так і сяяла вся.
І Марія їй радо посміхалася. Вони обнялись, почоломкались. Та Карпо перервав їхні бабські віншування. І коротко виклав про обмерзлого хлопчика. — Килино! — Підвів Карпо до дії. — Скажи Миколі та підемо і подивимось на того… малого!.. Може воно хлопець… а може воно сатана?..
— Боронь Боже! Та щоб мої досвітки якимось відьмаком перебивали?!! — Килина так струсонула головою і шиєю, що аж сім разків коралів задзвеніли на всю комору. — Зараз нехай молодь веселиться! А вже як зійде сонце, тоді й підете собі з Миколою на оглядини того сатани.
— А може я краще сам зараз піду та й подивлюсь?! — Не вгавав Карпо.
— І що ти робитимеш? Без Миколи нема чого туди пхатись.
— А все ж… Може воно таки краще зараз піти?..
— Карпо! Котику, май голову — наш Микола і їхня Ганна наче паруються. А ти тут із якимись «козами» та чортами! Потерпи до сонця! А ви, Марійко, не погостюєте оце в мене?
— Та як же я? Та у вас все молодь!.. А я…
— А ми з вами, сусідонько, гречаних млинців спечемо для молоді…
— Ну як ваша, Килино, ласка, то я з радістю… допоможу вам млинці пекти.
— Це я вам, Марійко, допоможу! Хто ж ваших млинців у нашім селі та не знає?!
Вже й о півнях було, а Параска не спромоглася знайти синій камінчик.
Від усіх думок, від хвилювання і голова розболілась, і серце почало пекти. Більше за все боялась, що доведеться ще й тоді шукати, коли всі попрокидаються! Ну що їм сказати? Як пояснити, чого вона повзає по долівці? Признатись?! Та ні за що!.. І так її всі повсякчас шарпають та повчають, як треба жити!.. Зрештою, Парасці стало так гірко, що вона сіла і вирішила поплакати. Але сльози ніяк не йшли!.. Сиділа вона, сиділа та не зчулась, як отако сидячи і заснула…
І спала, поки не розбили її сну дуже схвильовані і гучні голоси.
Прокинулась в легеньких сутінках грудневого ранку.
В печі тріскотить хмиз і спалахує бадьорий, яскравий вогонь.
Із манесеньких круглих шибочок напливало блакитне ранкове світло.
В хаті повно людей. Обступили лаву, на якій мертвим сном спав хлопчик, запеленутий у бабин кожух.
— Параско! — Потрусив її за плече високий, чорнявий красень Микола. — Давай ладунку!
Ще не прийшовши до тями, Параска витягла з-за пазухи ладунку і подала її молодому гайдукові.
Та тільки гайдук заходився розв'язувати ладунку, як загуркали у двері.
Господиня штовхнула Параску, щоб та відчинила двері. Параска, мов яка мана, підвелася і попленталась у сіни.
Та тільки вона відхилила двері, як у ноги їй мовчки кинувся їхній здоровенний собака. Підобгавши хвоста, вскочив у хату і забився у куток під полом в І тихо повискував від смертельного жаху.
У дверях нікого не було.
Параска висунулась на подвір'я. І в ту ж мить її із сіней висмикнула за плечі шалена сила і поставила босу на сніг.
— Тссс! — Засичав чоловік з-під темного каптура. — Писнеш — заріжу!
Малий у вас?
— У нас…
— Добре! Пішли! — Чоловік прихопив Параску за плечі і нереніс через поріг.
І заштовхнув її до світлиці.
Нараз пес під полом завив смертельним виттям. Всі люди стали, як стій!
Навіть діти застигли так, як виглядали з-за комина.
Поки ніхто не встиг і поворушитись, чорний чоловік відкинув в один бік, до печі, Нараску. Високу Килину в кут під мисник. І вже прихопив міцно руку молодого гайдука з ладункою в кулаці. Тихо просичав хрипким лютим голосом. Але в повній тиші всі добре чули.
— Так це ти вкрав мою ладунку?!
— Та яка вона… твоя?.. Це… ось цього… палія…
— А-а-а-а… — Радісно прошепотів незваний гість. — То він — палій? А ти тоді хто? І хто тоді Гнат? Сметана? Василь? Степан?
— Гей, гей, чоловіче!!! Чого в хату лізеш без дозволу?! Чого тобі треба?! — Пробасив розгніваний з похмілля Євтух. — І хто ти такий?!!
— А той, хто тебе з яру витяг. Пити треба мірою — тоді і воли не пропадатимуть!
Євтух почав поводити сірими круглими очима на всі боки. Але змовчав.
Та його чорнява господиня вихопилась:
— Так ось чого корова була на воловоді!..
— Тихо, жінко! А тут я тому, що жену слід… Оцей красуньчик приклав свою руку до вбивства, грабунку, підпалу і конокрадства, І ще за ним є окремі діла…
— Якщо женеш слід, чоловіче, треба «підняти про твоє «поволання», тоді треба і копний суд скликати. Та «лице», «лице» своє покажи! Щоб усі бачили, про що волаєш! — Завела високим голосом Килина.
— Спасибі, жінко, що підказала і наш звичай нагадала!.. Ей, дівчино!..
— Чоловік головою до запічка, де заклякла Параска. — Підійди і відхили з мене відлогу!
Параска тремтячими ногами підступила до чоловіка.
— Стань збоку і відхиляй!
Так Параска і зробила.
Коли дівчина спустила відлогу на плечі чоловікові, всі побачили оксамитову вишневу мегерку із золотою «квіткою» на вершку.
— Запорожець… — прошелестіла вперше ставна Ганна.
Інші стояли мовчки.
— А тепер слухай ти, Килино! — Козак голову не відвертав від блідого гайдука. — Оцей бахур служить ляху. Йому копа не страшна — його пан від. вас, очкурів сраних, захистить! А тому я сам і «волання» здіймаю, і слід веду і покару визначаю! Отак я вам «копа», а йому кат!
Молодий гайдук при слові «кат» спробував вирватись і розжати пальці з ладункою. Та запорожець правицею так стис кулак парубка, що той аж застогнав.
— Ой лишенько! — Заголосила хрещена мати Параски. — Та не мордуй ти, козаче, дитину!
— Ож не скигліть, тітонько!.. А тепер всі станьте до столу… Ага, отако по боках. А ти, тхір, поклади ладунку на стіл. В цій ладунці мій гайтан. Зеленого каменю. На правому рамені зі спинки є манюсінька сколина. І ще. в ладунці є два синіх самоцвіти. Розкрий ладунку і висип усе обережненько на стіл!
Запорожець відпустив пальці гайдука. І той висипав з ладунки на стіл зелений кам'яний хрестик і синій шахвір!
— Дівчино! Візьми гайтан і вдягни мені!
Коли Параска вдягала козакові його зелений хрестик, гайдук рвонувся до виходу.
Та дарма — козак підставив йому ногу! І гайдук опинився на долівці.
Підводячись, він встиг висмикнути шаблю і потнути нею в козака. Та шабля пройшла під пахвою.
Козак ступив крок уперед, затис ворожу руку із шаблею у себе під пахвою. Ударив правицею межи очі.
Гайдук захитався. Між очей закровила рана. Кров бризнула на жупан, на долівку.
— Всі під стіни! Та живо! — Заволав козак.
Люди не зрушились.
Тиша.
Малий на лаві, загорнутий у кожух, злегка посапував відкритим ротом.
Під полом заскиглив собака.
— Ну!!! Бо зараз його порішу!
— Ой пане-козаче! Помилуй! Пожалій старих його, батька і матінку. Він у них одинак! — Заголосила Килина.
— Тихо! Розкудкудакались, сестри-жалібниці! Всі одійдіть подалі! Геть всі!!!
Козак обернув молодика і з силою відштовхнув від себе. Той через усю хату пролетів і вдарився об піч. Але шаблі не випустив. І козак вже був із шаблею.
— Мав би тобі зразу горлянку перетяти! Але шкода дівок — люблять тебе. Тому нехай буде божий суд! Як я помилився — мені кінець. Як ти винен — помреш, як чоловік, зі зброєю в руках!
Жінки в один голос заголосили.
А красуня Ганна кинулась у ноги козакові.
— Геть!!! — Заревів козак. — Геть, бо порішу!!!
Ганна мовчки, навіть не схлипуючи, відповзла до полу.
— Він не хотів… малого… пострелити… Йому… Йому Гнат загадав…
В нього така служба…
— Не Гнат, а Степан. І за малого я на нього не «волаю». Останній раз кажу вам — геть всі одступіться!!!
Запала повна тиша. І раптом на лаві закамешився хлопчик. Вислизнув, голяка із кожушини. І загугнявив із закладеним носом.
— І куди ця йобана сорока подалась?…
— Га?! — Скинувся козак і не втримався і повернув голову до малого.
— Синку! А де ти такого слова навчився?!! — Чи не вперше прозлютився на малого козак.
— Так Прошка на неї казав!..
Почувши шум, козак пригнувся і в захисті викинув уперед себе шаблю. Та дарма!
Гайдук не нападав на нього, а протисся між жіноцтвом і вискочив на подвір'я. З шаблею наголо побіг по вулиці.
Запорожець рвонув на двір за утікачем.
Люди повибігали з хати. Тільки Ганна та дітлахи лишились у хаті.
Ганна впала навколішки і дерла на собі коси.
Хлопчик подивився на все зовсім відсутніми очима, голосно висякався на долівку та й заліз до теплого кожуха. І вмить заснув.
На вулиці ж була гонитва. Спочатку молодий гайдук добряче таки випереджав козака.
Та от він перечепився один раз на рівному.
Потім перечепився другий раз на зовсім рівному місці. Про це потім не один рік згадували свідки.
І третій раз гайдук зачепився чоботом за рівне.
Та коли він упав учетверте, то над ним стояв козак.
Чекав, поки молодик підведеться.
Гайдук швидко підвівся і наставив перед себе шаблю. Козак поволі зайшов на нього з лівого боку і стрімко викинув клинок уперед.
Гайдук відбив.
Козак із правого боку зайшов і вдарив шаблею. І це гайдук відбив. Тоді гайдук посмілішав і замахнувся на козака.
Козак вправно підставив свій клинок і загасив ворожий удар, і викрутив свою шаблю так, що різонув парубка єломанню по правій щоці.
Гайдук роз'ятрився. Кинувся вперед.
Та козак відбив удар і сіконув єломанню вже по лівій щоці.
У молодика тепер обидві щоки спливали кров'ю.
Потім козак пробив захист гайдука і сіконув самим вершечком єломані знов по правій щоці. Тільки навхрест по першому удару.
Гайдук сильно розмахнувся шаблею. А козак підловив його і сіконув навхрест вістрям і по лівій щоці.
Гайдук оскаженіло розмахував шаблею і кидався на козака. Але влучити не міг.
Козак тільки робив легкі й швидкі випади і легко колов його гострою єломанню.
— Ну що, гайдуче, гнидо очкурная! А чи солодкий панський хліб?!!
Все сміявся козак, підколюючи парубка то в плече, то в стегно, то просто розтинаючи червоний жупан.
Вже і Євтухова родина підбігла, і Коропи, і хрещена мати Параски.
Благали, кричали баби.
Наспіли і сільські люди.
Чоловіки похмуро і мовчки дивились на дійство.
Деякі спльовували і йшли геть, кинувши: «Не завжди коту масляна».
Парубки зловтішно посміхались — пригадали Миколі його хизування добрами і владою перед дівчатами.
Притьопали і старійшини. Почали просити, щоб козак припинив бій і не наводив ляхів на село.
— Я не наведу! От ці наведуть!
І з повною силою козак вперше ударив по шаблі парубка. Той аж попустив руку. І тоді коротким ударом тилія шаблі знизу вибив шаблю з руки гайдука. Клинок злетів у повітря.
Козак підхопив його на льоту!
Всі аж ахнули в один голос!
Гайдук, весь перекаляний рудою, що скрізь напливала із неглибоких, різаних ран, хитався, схопившись за груди. Ніяк не міг віддихатись.
Козак свою шаблю кинув у піхви, а гайдуцьку перебрав у лівицю і став упритул до гайдука. Як залізними кліщами схопив двома лише пальцями за адамове яблуко.
— Ви, очкурі, не бійтеся! Я заберу свого коня і піду геть. Цього коня я лишив одному козаку. Козака вбили. Садибу облупили і спалили. На коні є три «лиця» — у гриві, над здухвиною і каштан правий. — тридільний.
Підіть, люди добрі, і подивіться, чи є ці ознаки «лиця» на місці, що я означив, і якщо «лиця» є, а він утіче, я спалю Карпа і Килину, як покривачів. А хто буде гасити — застрелю. І запам'ятайте — де козацька шабля дістане, там наш старий звичай буде. Ну йдіть, та швидше!
Поважні дядьки пішли з порізаним гайдуком, підтримуючи його з боків, бо він ледь ноги волочив після всього.
Небавом вони повертали і вели коня.
— А де жеребчик? — Сміючись спитав козак.
— Скиглить! Візьми коня… Наче і справді твій…
— І я оце думаю, що наче мій… — Сміявся козак. — І сідло наче моє.
Можете подивитись — під потебнею знак — серп, а над ним зірочки… га?.. Ну от — бачите?… Відведіть коня до Євтуха та припніть до тину з вулиці. Ще й казан не закипить, як мене тут не буде. Та мовчіть і жінкам закажіть. Щоб вас у свідки ляхи не потягли. Бувайте здорові!
— Ходи з Богом!
Дядьки повели коня, а кінь все хропів, рдився, шорошив вуха, козирив наляканим оком.
Один із дядьків сказав:
— А чого кінь так сполошився, якщо його це кінь?!
— Тссс! — Зашепотів найстарший чоловік, сивоусий, у здоровенній рудій кучмі. — Тобі що — очі повилазило?! Чародій він!..
А козак із розгону перескочив через тин і по снігу навпростець до Євтухової хати. Поки всі тяглися до хати (тільки Параска прибігла раніше всіх), там вже хазяйнував козак.
— Синку! Нумо! Вдягайся, щвидше! Он вже й Лиска привели! Чуєш, як ірже? Це він тебе чекає! Давай швидше та поїдеш верхи.
Козак підняв з полу кирею і кинув на лаву.
— Я спати хочу… — Вередував малий, порпаючись у штанях. Козак підступив до малого, що тупцював на лаві.
— Тримайся! Підставив шию, і малий обома руками вчепився. — Тихо! А то ще задушиш! А кажеш сили немає! Тебе Лиско чекає!..
Козак зашепотів малому на вухо.
— Я ще в поході… Мене, ти бачив як, і собаки, і коні бояться. Як я підступлюся — кінь сполошиться і може понести…
— А чому? — Теж прошепотів малий.
Почулися на вулиці голоси, але першою, раніш за всіх, влетіла Нараска і гукнула до Ганни, що скоцюобилась у кутку:
— Ганно! Ану швидко до Коропів!
— Убив?!! — Заволала Ганна, заламуючи руки.
— Не репетуй! Живий! Тільки пика вся покопирсана. Тепер вже його ніхто в тебе не одіб'є…
Ганна на мить завмерла. А тоді як заверещить, як кинеться до сестри і як вчепиться їй у коси.
Козак полишив малого. Схопив кухоль з водою і хлюпнув Ганні в лице.
— Тобі сказано — іди до свого суженого!
Ганна завмерла, відпустила сестрині коси і прожогом, як була розібрана, так і погнала вулицею до Коропів.
Позаходили господарі в хату і стали мовчки.
— Чого стоїте у своїй хаті? Сідайте! Ми йдемо.
Малий закінчував обертати пояс на каптанчику. Козак забрав зі столу синій самоцвіт. Сховав його у ладунку і повісив малому на шию.
— Господине? Щоб ми швидше пішли, знайди нам якусь стару свитку і рукавиці…
Дебела молодиця з кам'яним обличчям сиділа мовчки і дивилась на свої руки, які поклала на коліна.
— Дівчино-рибчино! — Козак усміхнувся жорстокою усмішкою до Параски. — Ти притягла малого, тобі і випроваджувати його. Отож — свитку, рукавиці і… шапку! Хоча… хоча і ця ніде!…
Козак взяв з лави сіру смушеву шапку з червоним верхом. Підійшов до печі. Надяг шапку на кулак і пошарудів у комині по сажі червоним верхом.
Потім похукав на верх шапки, здуваючи зайву сажу, та ще й протер віхтем, що лежав при усті. Насунув малому на голову і ще їй заломив на бакир.
— Ну, синку, можеш іти до пана в гайдуки! І з дівками можеш женихатись — у такій шапці всі тебе любитимуть! Тільки коней не кради.
— Чиїх коней? Гайдуцьких чи панських?! — Зле спитав малий, засовуючи під шапку пасмо чуба.
— Людських, синку, людських! Ну й бравий же з тебе хлопець у цій шапці! Тепер вона тільки на тебе дивитиметься, — козак кивнув головою на Параску, — і геть забуде про чужих парубків!..
Не дослухавши, Параска вискочила в сіни і до комірчини. Загуркотіла там всяким начинням.
Ні господиня, ні Євтух, ні баба й дід, ніхто не підняв очей і не повернув голови, і не подивився ні на страшних гостей, ні на відкриті двері. А дітлахи на печі, взагалі, причаїлись, мов миші. Тільки кудлатий собака, зрештою, наважився виповзти з-під полу і прожогом вискочити у сіни і далі, до хліву…
Тут якраз із сіней і з'явилась Параска. Вона тягла в оберемку лахи.
Кинула на лаву і розвела руками. Козак мугикнув, примружившись на одяг, а тоді запхав руку в черес і витяг щирі литовські денарії. Почав їх по-одному припечатувати до стола.
— За. свитку! За пояс! За рукавиці! Євтухові на вола!..
— Щоб знову пропив? — Не витримала і вихопилась господиня.
— Молодице, тихо! Він його не пропив — він його у провалля завалив… А це тобі, Параско, на дукач! — І козак із дзвоном припечатав на дерево важкого таляра.
— Не візьму! Ой не візьму?… Як же мені можна, якщо я… — Параска так попекла раків, що аж шия в неї стала червоною. І вона відчула це і з плачем вибігла з хати…
— А твоє срібло не чортове? — Спитала стара баба після довгої мовчанки. Спитала про те, що у всіх було на думці, та страшно було і подумати, щоб таке спитати.
— А ви, бабусю, перехрестіть те срібло то й побачите!
Стара придибала до столу і перехрестила по черзі кожну монету.
А малий притупцьовував, розминаючи підсохлі постоли. Вдяг здоровенні рукавиці і поляскав ними одна об другу.
— Батьку! Я вже!
— От і добре! Ходімо! А ви, люди добрі, стережіться? І, головне, мовчіть. Щоб до вас ляхи не завітали. Бо ляхи, я їх знаю, страшніші за татарву! Татари наскочать і втічуть. А ляхи приїхали сюди жити. Пити і гуляти. І добра наші проїдати!
— Наче й правду кажеш… А от тільки через тебе нам усім біда. Та й де ті ляхи?.. Вони по містах, а ти тут веремію зчиняєш…
— Діду, діду! Ви стара й мудра людина, а початку пригоди не бачите. А з чого почалось? А з того, що сюди, на вільні, землі прийшли ляхи. Привезли із собою папери на ці землі, посадили на наших землях своїх челядників. А охорону набрали із наших бахурів. І що роблять сучі ляхи? Рубають наші ліси, переводять на поташ, смолу й дьоготь. А корабельний ліс кудись під три чорти вивозять! От хоча б що з малим сталось? Ляхам хтось спалив корабельний ліс. І хтось показав на дитину. Тоді ляхи надіслали своїх православних псів ловити дитину. Вони за нею верхи скакали, стріляли та гончаків по сліду пускали!… То оце я приніс вам біду?!!
Старий розвів руками — і винувато схилив голову.
Малий у довгій свиті, що аж волочилась по долівці, під сірою смушевою шапкою з чорним верхом, виповз на двір.
— Кінь біля перелазу. Перевір, щоб підпруга не була підрізана і щоб голку десь не підклали… Та зразу вирушай отією вулицею.
— Батьку! Я боюсь! Ви мені вчора сказали: ввтопився…
— Сьогодні не бійся! Я піду позаду зразу за тобою!
— Пішки? Ви коня не доженете!
— Швидко ти забув наші проходи!
— Аааа!.. Добре. Тільки дайте мені пістоля. Бо мені страшно…
— Добре! Візьми! Як з нього бити знаєш?
— Ще й як знаю! Мене дід Пацюк кожен день вчив! Ми з ним стільки стріляли!
— Розбазікався! Скажи, що треба робити?
— Оцей гачок одвести, прицілитись і натиснути гачок.
Козак запхав малому за пояс каптанчика маленький залізний пістоль.
— Бережи його! Це знаменита німецька робота! Таких тут ні в кого немає. — І в отого ляха-ротмістра?!
— Велике цабе, той ротмістр… У самого воєводи канівського немає. І взагалі, що вони зрозуміють у добрій зброї?..
Сам же козак підійшов до клуні. Відхилив від стіни високий очеретяний куль. І з-під нього витяг коротку аркебузу і довгий вузький згорток у полотні. Миттю звідкілясь видобув і вставив у курок. Згорток поклав на ліве плече, аркебузу ж тримав на зігнутій правиці, затисши приклад під пахвою.
Малий ще не сідав на коня, а обтерши об полу свитки моркву, пригощав Лиска.
— Синку! Рушаймо! — З-за тину сказав козак.
Малий вставив коню вудила і поляскав Лиска по лопатці.
Кінь постояв, постояв, а тоді нехотя опустився на коліна. Тоді хлопчик, підкасавши обома руками поли свитки, заліз у сідло. Тихо, тихо два рази цмокнув, і кінь зразу випростався.
Пустив коня кроком посеред вулиці і все озирався, чи встигає за ним батько Омелько.
Омелько попередив хлопчика, щоб той стерігся і добре приглядав за конем. Бо сьогодні кінь може непокоїтись від його, Омелькової, присутності. І справді, кінь то йшов спокійно, то враз починав вивертати морду, наполохано іржати і збрикувати. Завеликі рукавиці заважали малому добре утримувати поводи. Та тільки малий захотів зняти рукавиці і правити голими руками, як Омелько крикнув йому в спину:
— Не знімай рукавиці! Відморозиш пальці!
«І як він усе знає?! Не дарма ж він характерник! Он як його всі бояться!..» Коли малий проминув садибу Коропів, то почув позаду дзвінкий і сильний удар у дерево.
Озирнувся. У тесових дошках Королівських воріт стирчала і дрібно тремтіла гайдуцька шабля.
А Батько Омелько йшов посеред вулиці. Приклад аркебузи під пахвою і блакитною ниткою в'ється димок над курком.
Козак головою не крутив у не озирався, наче це й не він загатив клинок у браму.
Як дорога завертала ліворуч між хатами, малий ще раз озирнувся.
А що малий мав гострий зір, то й побачив, як мов з-під землі з'явились парубки. Намагались видерти клинок із дерева. Один парубок так і ногою в браму вперся, а не міг висмикнути шаблю.
Поки козак і хлопчик рухались селом, ніхто їм не трапився на зустріч.
Хоча малий бачив, як завмирають у дворах люди, коли вони, він і Батько Омелько, проходять повз їхні садиби.
Кілька собак кинулось під ноги коневі.
Та тільки до них наблизився козак, вони порозбігалися, підобгавши хвости і перелякано відбріхуючись!
Поки мандрівці йшли селом, вони не чули перегуків людських голосів, як ото завжди буває вранці в селі. Чулося тільки кудкудакання, іржання коней, десь настирливо мукала телиця. На далекім кутку проспівав голосистий півень і вискливо гавкотів собачка.
Батько Омелько спересердя плюнув на дорогу.
— Бач як налякали згоном! Погана вістка стрілою летить!..
Коли вони вийшли за сільський вал і перетнули белебень, і неквапно спускались пологим схилом до липового гаю, то з-за кущів з'явилась Параска.
Брела глибоким снігом і мовчки махала рукою.
Омелько тихо свиснув, і малий спинив Лиска. Хотів повернути назад до Батька Омелька. Але той показав стояти і нікуди не рухатись.
Забрьохана, вся геть у снігу, з пасмами рудого волосся, що вибилося з-під хустки і налипло на спітніле чоло, вона вибралась, зрештою, на стежку і побігла до Омелька. Лівою рукою притискувала до грудей торбу.
— Що тобі, дівчинорибчино? — Ласкаво спитав Омелько. Але в тій ласкавості наче бриніла якась загроза.
— Візьміть ось пироги з маком!.. Бо вони кажуть, що ви сатана… А я знаю, що ви — чародій, людина, але чародій…
— Спасибі за пироги! Як з'їм, тебе згадаю… А зараз вертайся додому, бо застудишся! Он як упріла!
— Не застужусь!.. А як ви взнали, що то я все?.. Своїми чарами взнали?..
— Дитино, ну які там чари?! Та все ло твоїх брудних руках і бруді на колінах. Ще по купках соломи на долівці. Ну хто ж усю солому задля втіхи перетрусить? Сама подумай. Отако нишпоритиме по всій хаті тільки тоді, коли вузлом до гузна прийшлося.
— А чому мене не звинуватили?!
— Та не хотів при всіх таку руденьку перепілочку ганьбити. Річ дуже коштовна. Дуже. Ти знайдеш і все буде тишком-нишком і ніхто не дзьобатиме. Чи хіба тобі мало дістається щодня? Га?..
— Господи! Ви справжній характерник — все, все ви знаєте!
— А от Господа не гніви! То він усе знає… а ми тільки те, що зможемо…
— То скажіть, що ж мені робити?!
— І вчепилась обома руками в керею і підтяглась навшпиньки до його підборіддя — така була мізерна.
— На Масляну маю бути у Києві на Подолі на Житньому базарі у коваля Микити… Ну а що тобі робити? Краще, як ти сама знайдеш. Щоб я сюди не повертався. Якщо ти знайдеш, а в тебе заберуть, то скажи їм, що я горлянку йому розріжу від вуха до вуха!.. Ага, ось іще одне — повернись додому і скажи, що ми пішли до Глинища…
— Так ви ж туди і йдете.
— Отож бо, дівчино?
— А ви б мене могли покохати?..
— Але за жінку не візьму, дівчино-рибчино?
— Чому?
— А ти сама подумай…
— Бо ви січовик!.. Але звідки у вас син? Як не можна жінку брати?
— Названий син. Я його з колодязя витяг.
— Батьку? — Покликав малий, вводячись у сідлі..
— Двоє на конях. Гайдуки. Я впізнав! до села завертають!
— Параско — додому! Тимко — за кущі! Ну! — Просто рикнув Омелько.
— Підождіть, підождіть, я подивлюсь — хто?
Параска вибігла наперед і витягла шию. Та й назад чимдуж, чимскорше.
— І Степан! І Василь! Страшні харцизяки! Це не Микола Коропівський.
Вони і сильні і люті!
— Тікай швидше і подалі! — Остаточно наказав січовик. — Мені свідки не потрібні! Ти чуєш?!
Дівчина побігла межи кущами. А Омелько прихилив аркебузу до груші-дички і в одну мить звільнив від полотна, сітки і кармака лижі.
Засунув свої м'які татарські чобітки в петлі лиж, взяв аркебузу. та швидко і плавко почав спускатись униз, навперейми двом вершникам. Він при тому спуску балансував аркебузою, як ярмарковий канатоходець жердиною. Він все сильніше й сильніше розганявся, зрізаючи шлях, по схилу високого горба.
Вилетів на вершників в ту мить, коли вони проходили найвужчим відтинком шляху. З одного боку схил, з другого — урвище.
Аж сам був у захваті від того, як все вдало вийшло.
Вони до останньої миті його не бачили. І не почули. І враз він вилітає просто на них.
І зненацька завиває пововчому.
Та ще й вітерець йому в спину на їхніх коней повіяв!
Один кінь здибився, оступився, послизнувся і… завалився додолу.
Другий кінь вивернувся і понісся назад вниз по дорозі. Омелько ще два рази провив вовком.
І з кожним завиванням кінь прискорював свій біг. На звороті послизнувся. Упав набік; Але вершник утримався на ньому!
А кінь все ж піднявся і помчав від вовчого виття. Кінь добрий, тарантоватий, справжній запорізький кінь.
Перший же кінь з дороги вилетів на схил і покотився вниз по схилу. Поки на заваді не стали кущі. Тут падіння коня і вершника припинилось.
Омелько піднявся трохи назад по дорозі і плавко по схилу з'їхав до коня і вершника.
Кінь лежав на боці, застрягши копитами в густе пруття ліщини. Вершник напівлежав дивно — плечима обпирався на кущі, а розкарячені ноги задер вгору по схилу.
Гайдук важко дихав, з кута рота стікала темна кров.
Спираючись на аркебузу однією рукою, а другою утримуючись за пагони ліщини, схилився і спитав верхівця.
— То ти, Василю, кажеш, що ти перший помітив сліди від чобітків із підківками? І тоді всі пішли по тих слідах… Я… не… Василь… а я… Степан… Чого… тобі… треба?!… Я… разом з ними… не був… коли вони по сліду… до Одарки… вдерлись… Я її не чіпав… У мене своїх вистачає…
— То ти не — чіпайте козачку… Повернуться козаки… І відплатять… Вони не послухали… Сміялись над молоденьким і під'южували… Його…. Він тоді й почав… Ледащо!.. Кілька разів штрикнув і… пшик! Сміху було!..
— І ти сміявся?
— А то?!.. А ти б… не сміявся?..
— Той молоденький тобі про мене розповідав? — Спитав Омелько, відхиляючи відлогу і нахиляючи своє лице ще ближче до гайдука.
— Ні, ні, ні… Я не той… то вони…
Омелько зняв лижі і притулив їх до кущів. І аркебузу притулив до ліщини. Майже весь гнот зотлів, але димок ще курився найтоншою блакитною змійкою.
Козак утоптав сніг над самим гайдуком.
— Ну, Степане! Підвестися можеш? Спробуй!
— Не знаю…
— Давай, давай!! У мене часу немає!
Гайдук спробував звестися. Але голосно застогнав і відпустив руки, якими вже вчепився у ліщину.
— Не можу…
— Ну як не можеш, то і не треба…
Омелько висмикнув гайдукову шаблю із піхов і, уважно оглянувши її, кинув у провалля.
— Що ти робиш??! — Заволав гайдук, деручи нігтями сніг, трухлу траву і мерзлу землю.
— Шабля тобі більше не потрібна. І пістоль не потрібен..
— Я… я… я жити хочу… Я не старий…
— Хіба ти живеш? Ти ж на людей полюєш! Людоїде!
Омелько неквапно примірявся і м'якою підошвою татарського чобота. притис гайдукові горло.
— Чого ти хрипиш? Не подобається? — Дуже тихо спитав козак. Та певно, що гайдук вже його не чув.
Пика панського посіпаки зробилась буряковою, майже чорною. Він захарчав і струсився в судомах. Омелько надавив ще сильніше на горлянку. Ще сильніше. Затріщали чи то хрящі горлянки, чи то хребці шиї.
Омелько відпустив ногу.
Прислухався. Гайдук не дихав.
Тоді Омелько підняв його за ноги і закинув ноги на кущ. І вийшло, що гайдук завис головою вниз межи товстих прутів ліщини.
Тут кінь почав сіпатись, намагався звільнити копита з кущів. Та дарма.
Омелько проказав слова заговору і миттю штрикнув ножем у велику судину на шиї коня. Кров приснула потужним струменем вниз до коріння ліщини, паруючи і розтоплюючи незайманий сніг. Від пари розпливався гарячий солодкуватий запах.
Омелько вдяг лижі, підхопив аркебузу і драбинкою, драбинкою, переставляючи лижі одна по одній, почав підійматися до шляху.
Кілька разів зупинявся і прислухався. Крім дзвінких криків синичок на вербових нагонах нічого не чув. Навіть Тимко не подавав голосу.
Поки піднявся на шлях, кілька разів озирався на гайдука. Гайдук міцно застряг у кущах ліщини. Головою вниз.
А кінь шарпався у судомах. І за кожною судомою кущі струшувались, і гайдук кожного разу все міцніше застрявав у пагонах.
Видряпавшись із яру, Омелько перейшов дорогу. Ніде нічого не вгледів і нічого не почув. Як не придивлявся, як не прислухався.
А той гайдук, Василь, певно, за цей час встиг далеко втікти. Бо ніякого й натяку на звук кінського чвалу по крижаній дорозі не було чутно.
Тихо і порожньо навколо.
Тільки дві чубаті посмітюшки дріботіли по твердому насту, наче швидко пливли по дорозі.
Омелько широкими розмахами кроків заїхав за високі і розлогі кущі рясної шипшини.
Малий просто із сідла оббирав здоровенні багряні ягоди. І кидав їх у торбу з морквою. На малому аж дві торби висіло. перетинались на сірій свиті. — Ну що — покріпимось? Бо таганувати ніяк не вийде. Дим зараз далеко чути. У зелені, як ото влітку, він не розійдеться, а вільно попливе між стовбурами… А головне — зараз скрізь за нами слід тягнеться! Просто плюнеш — і вже видно твій слід! Сніг — радість, як ти ловиш! Сніг — страшна біда, як тебе ловлять!.. Кинь мені пиріжка, щоб я до коня не підходив.
— А чого. Батьку?! Ну скажіть мені таємницю!..
— Якби ти був дурненький, я 6 тобі сказав. Але ти, як добре помізкуєш, сам розгадаєш таємницю. Спробуй сам упоратись — ти ж мій син!
Омелько зловив пиріжок з маком і задоволено захитав головою.
— Добрий пиріжок! А мак же смачний! Не мак, а щирий тобі мед. Спасибі Парасці — догодила козакові!..
Ще з'їли по два добрих пиріжки. А що води та узвару не було, то пресмачні пироги заїли снігом!..
Омелько сперся на ліщинові палиці і прочовгав по черзі лижами по снігу. Чи добре ковзаються, чи не налипає сніг? Та, дякувати долі, не налипав на полози.
Омелько підняв послинений палець. І зразу визначив північнозахідний вітерець.
— Батьку, я що маю діяти?
— Головне — дивись на дорогу і прямуй за мною. Та не дуже гони коня!
Кінь може послизнутись, хоч у нього і чотири ноги, і, не дай Боже, впасти. І тебе може поранити і сам повередитись… А тепер, як ото казали московські опришники: «Гойда! Да гойда!» Батько Омелько сильно відштовхнувся палицями, нахилився уперед. І пішов, пішов широченними кроками ковзати по снігу.
Малий напружився, вичекав час і пустив Лиска риссю. Легенький, але їдучий вітерець почав все сильніше повівати в спину.
І Лиско зразу заспокоївся і весело та слухняно виконував усі посили.
Як вони їхали нижнім шляхом, то Омелько показував на відбитки копит, що весь час крутились то до одного краю дороги, то до другого. Показував Омелько на сліди палицями, не обертаючись, щоб не згубити з очей всі нерівності шляху.
Малий зрозумів, що хоче сказати Батько Омелько — цей гадський Василь таки добре забився, бо шарпав коня то в один бік, то в другий. А тікав назад до містечка, під захист валів і гострого паколля.
Так вони і поспішали порожнім шляхом.
Батько Омелько попереду, нахилившись уперед, сильно відштовхуючись палицями, швидко протягуючи лижі.
За ним на добрій відстані дрібною риссю тупотів Лиско. Ось вони спустились плавко між двох здорових гір.
Ось враз вітерець повіяв не в спину, а збоку, а потім і в лице. І зразу ж Лиско шарпонувся, здибився, потім опустився. І вивертаючи морду, козирячи наполоханим оком, пішов якось боком, боком.
— Тримайся, синку! — Закричав Омелько. — Жени повз мене! Попід гору, попід гору!!!
Ледь утримуючи натягнутий повід, малий вивернув коня, пустив обабіч дороги. По глибокому снігу, попід самим крутим урвищем високої засніженої гори.
Кінь шарпався, хрипів, пряв вухами, роздував ніздрі, зі свистом втягуючи і видихаючи повітря.
Омелько спинився з другого боку дороги. Чекав, поки малий виведе коня на шлях понереду нього на пристойну відстань.
Коли це сталось, кінь заспокоївся і пішов короткою риссю. А Омелько погнав за ним на лижах.
Вітер більше не мінявся. І кінь остаточно заспокоївся.
Ось тоді й докумекав малий — чимось Батько таким себе намастив, чого страшно бояться і собаки, і коні. Якесь це чародійське мастило, бо від його запаху он як полохаються коні, і геть дуріють найбільші пси?
Малий обернувся і прокричав:
— Батьку! Я відгадав таємницю — від вас пахне страхом! Ви себе чимось страшним намастили!
— Ай молодець ти в мене, синку! Таки кебета в тебе козацька! А тепер уважно дивись — за горою зразу кущі глоду. Завертай праворуч. Побачиш лижву і по лижві, по лижві!
За горою йшло чисте поле. Тільки праворуч на пагорбах чорнів липовий гай, а за ним вже ховалось далеке село.
Низьке грудневе сонечко ледь пробивалось крізь сіру імлу. Наче й не світило.
Тому Тимко спробував подивитись на сонце. Але в очах у нього зразу запливали зелені й червоні кола.
— Що з тобою? — Десь здалеку донеслось від Омелька.
— Та на сонце подивився! Геть осліп!
— Спини коня! Опусти голову, закрий очі. Перепочинь!
Вони спинились і прислухались.
Тихо. Зовсім тихо.
На мить тишу розбив дрібний сорочий стрекіт. Над ними, весело пурхаючи, пронеслися три довгохвості сороки. І знов настала тиша. Повна тиша короткого грудневого дня. Вони попростували засніженим полем далі, минаючи з правого боку пагорби з липовими гаями.
Вони прямували по неглибокому снігу (тут сніг вітри здували), під яким ховались смарагдові пагони озимини.
Коли раптом по чистому полю з-за низьких кущиків вискочила ціла череда зайців.
— Ой, зайці! Батьку, вони дорогу нам перебігли! Біда нам буде!
— Тіпун тобі на язик! Перехрестись і плюнь через ліве плече!
Вони спинились і споглядали, як один за одним біжить більше дюжини зайців.
А лисиці, яка мала бути там, де зайці, так вони і не побачили.
І чого бігли ті зайці через усе житнє поле, якщо за ними ніхто не гнався?
Отако відкритим полем вони йшли майже до полудня. На невисокому сугорбі Омелько сказав зупинитись.
Сам не підходив, а наказав малому, щоб той спішився. Оглянув коня і розім'яв ноги. І щоб походив — не поморозив ноги. Бо ходаки не чоботи!
Та сам лижі не знімав. Тільки відщібнув шаблю і приторочив до аркебузи, сітки і кармака.
Опустив поли кереї, а потім знов закасав під пояс і перевірив, чи добре тримаються.
Хлопчик, як і перше, не підступаючи, пожбурнув пиріжка Батькові.
3'їли по пиріжку. А Лиска малий пригостив морквою.
— Батьку! Я тільки на мить підійду до вас! Я хочу вам сказати…
— І не руш! Запах на тебе перейде; і твій кінь злякається тебе. Мало тобі, що ці гниди ледь його не звели?!. — Омелько аж скригнув зубами.
Та зразу, миттю опанував себе, дожував пиріжок.
— Ну, синку, по конях! — Зрештою сказав Омелько, злизавши з долоні останні крихти солодкого маку.
І знову вони неквапно, та вперто просувались тихими засніженими полями.
Часом ішли під самими заростями кущів терну. Тоді не стримувалися, спинялися і ласували мороженими медовими ягодами.
Юга на обрії не проходила, а все густішала, розпливалася на все небо.
Стало западати на швидкий грудневий вечір. Золотаве сонце зовсім розчинилось у сірі юзі.
Темніло.
— Нічого не поробиш. Доведеться на якомусь хуторі заночувати. До Млинів далеченько. Десь отут є хутори.
— А ви тут були колись? — Здалеку спитав хлопчик.
— Саме отут — ні. Але в цих краях — не раз. Не мертвись — знайдемо хутір. Тут хуторів — мов груші з торби порозкочувались! Знайдемо!
Почав сіятись сніжок.
Стемніло і враз настала холодна сніжна ніч. Вітер повернув їм у спину.
Тому Омелько й вийшов наперед.
Малий на Лискові за ним. Просувались за вітром і все перегукувались.
Бо хоч і близько йшли, та в темряві.
І раптом наштовхнулись на стіну густих колючих чагарів. Почали шукати прохід в кущах, щоб сховатись від вітру.
І знайшли небавом.
Омелько закричав малому, щоб той заводив коня в затишок і добре прив'язав.
Сам же Омелько нахилився, щось поколупався зі своїми м'якими чоботами, щось попорпався із лижами, ще там щось покамешився та й крикнув у темряву: — Синку! Ти прив'язав Лиска?
І почув крізь шум заметілі розпачливий крик:
— Лиско втік!!! Де ви, Батьку?!!
— Я тут! — Закричав козак. — Іди на мій голос!!!
Отак перегукуючись, вони, натикаючись на кущі, колючись і об терен, і об глод, зрештою, здибались.
Омелько вхопив малого на руки, притис до себе.
— Що, синку, злякався?!
— Ні, не злякався, бо ви тут… Я злякався, як опарину побачив…
Дивлюсь… а нечиста сила так і тягне мене у воду… Так і тягне, так і тягне!..
— А як за тобою ці лядські сраколизи гонили?
— Та ні! Страшно не було! Тільки серце чогось так калатало, як на гору дряпався!.. Ага, трохи злякався, як у болото упав… А зовсім мілко… Ну було страшно — ніяк не міг звестися. Так я рачки з болота виліз. Я руки сховав під личину. А воно раз — і обмерзло геть! Руки як пов'язало. І коза стала така важка, як камінь!.. Я пішов тоді. Ішов, ішов, а потім упав…
— А що далі? Що далі було? Розкажи, синку!
— А тоді далі я прокинувся… Ну згадав про свою сороку. А ви мене насварили… А чому?
— Бо ти лаявся по-московськи! То така, така брудна лайка, що жах! Щоб ти ніколи, ніколи такою лайкою не лаявся!..
— А як мені лаятись?
— Лайся по-нашому!.. Добре, пішли, бо замерзнемо. Тримайся за полу.
Козак і хлопчик побрели у повній темряві, натикаючись кущі та купи бур'янів.
— Ти не спи! — Говорив Омелько і час від часу мацав хлопчика. — Не спи! Як заснеш, замерзнеш!
І козак тягнув малого, бо в того вже заплітались ноги. Потиху вітер став ущухати.
Десь у чорноті неба з'явилась невелика чиста латка, на якій заіскрились такі великі яскраві зірки, що малий аж заволав.
— Батьку, Батьку! Он зоря Віфлеємська!!!
— Ні, синку! Віфлеємська зірка буде через п'ять днів. А це зоря нам дороговказ! Тепер ми порятовані!..
Місяця вже не було — остання хата закінчилась, і була переміна на три дні! А в переміну тільки зірки на небі від зорі до зорі. Якщо хмари не покриють, отого й світла вночі над землею.
Зоряне небо відкривалось все більше й більше. І запеленута снігом земля почала потроху відокремлюватись від оксамитової чорноти неба. Зорі сяяли так яскраво, їх стільки висинало на небі, що поступово можна було хоч щось роздивитись.
Наче десь в заростях заіржав Лиско.
Баламут спинився і переливчасто засвистів тонким і високим свистом. Із темряви справді заіржав Лиско. Це, без сумніву, був Лиско!
Його іржання почало до них наближатись. Але впритул Лиско не наблизився. Певно той запах, про який здогадався Тимко, не давав тварині підступитися до своїх хазяїв.
Отак порізно — кінь і люди наближались до хутора. Вони його раніше почули по запаху диму, ніж роздивились в темряві. Хутір постав перед ними в останню мить, коли вони вийшли до брами і побачили яскраве світло у малесеньких шибочках.