Вони прийшли до цих велетенських кам'яних пагорбів. Ще поночі. Але було видно, мов удень. Бо здоровенний місяць бив блакитним промінням на землю з неймовірною силою. Так сліпив очі, як на небо дивитись, що й зірок не побачиш.
Чаклуни розділились надвоє. Одні пройшли уперед, другі стали за ним. І почали підніматись по округлому кам'яному схилу. Вони йому показали, щоб він ставив ноги у зачовгані заглибини у кам'яній стіні і намагався зачепитись за кам'яний схил пальцями правиці. Але даремно. Наче був вилитий камінь цей — ніде ніякої тріщини чи виступу. Ішли не просто вгору, а навскіс по схилу.
Підіймались вони довгенько, хоча, зрештою, піднялись, і не високо — може, саженів на п'ять. І тут був майданчик. Можна б і сказати, що це був майданчик із низьким козирком гроту чи неглибокої печерки… Якраз, щоб двом чоловікам сховатись від дощу і сонця.
Старі всі видерлись на майданчик. Стали впритул. Його вони поставили у найбезпечніше місце, щоб часом він не упав вниз.
А внизу була чорна прірва. Тільки сюрчали коники у повній тиші.
Старі чаклуни враз підняли праві ноги і, видихнувши разом, мов один чоловік, вдарили босими п'ятами по ще теплому каменю.
Потім підняли ліві ноги і видихнули і вдарили п'ятами по каменю. І так тупали по каменю і одним подихом дихали.
Він теж підняв свою ногу. Але найближчий із чаклунів, що стояв до нього спиною, завів миттю свою руку за спину і прихопив його коліно. Ніби говорив: «Не руш!», і він обережно, обережно поставив свою ногу у м'якій козиній сандалії.
А старцічародії піднімали босі ноги і гатили ними в камінний майданчик з однаковими проміжками. «І що вони хочуть? І чого їм оце треба тупотіти?!» — Думав він. — Якби отак гунали по землі, то було б добре здалеку чути!
Бити по цій кам'яній горі — тільки п'яти відбивати… Щось воно не те!…» Він прислухався і враз відчув, як наче якесь тремтіння проникає через сандалії в його стопи, проникає через сандалії в його стопи, піднімається до колін, а тоді підкрадається до черева, і наче все нутро починає в нього коливатись, наче невидима рука почала то стискувати, то відпускати його груди.
І він спіймав себе на тому, що він вже дихає в одне дихання разом з усіма чаклунами. І його коліна тремтять і осьось самі собою підстрибнуть, відірвуться від каменя.
А старі чаклуни ще й руками почали змахувати вгору. І коли тупали п'ятами у камінь, то й опускали вниз руки і ляскали в долоні. Та все сильніше і сильніше.
Тремтіння все збільшувалось, збільшувалось. І враз прорвалось потужним гудінням. Таким гудінням, ніби весь цей велетенський кам'яний моноліт був неймовірним дзвоном. І десь під землею в нього почали бити кам'яним билом. Він з легкістю, з неймовірною спритністю скинув сандалі, вхопив їх у руки і, не тямлячи себе, бив п'ятами у камінь в один удар разом зі всіма і дихав один подих. Тільки не долонями ляскав, а козиними сандалями.
А звук із кам'яної горидзвону все міцнішав.
І в ту мить, коли він поплив над околицею справжнім дзвоном, що все вищав і вищав, чорні старцічародії враз всі присіли. Тільки він стояв над ними і його всього тіпало від дивного збудження.
А кам'яна гора все дзвеніла і дзвеніла. Старцічаклуни протягували до нього руки і торкались його плеча і по одному починали спускатись униз.
Лишилось двоє. Вони поклали біля нього добрячий пакунок, обгорнутий широким зеленим листям, тикву з водою і потерту леопардову шкіру.
Показали, на мигах, що, коли сонце перейде полудень, вони повернуться із зіллям. Показали, що тут він у безпеці і щоб не спускався вниз.
І ці обережно спустились на землю. Він не чув, як вони ступали і не міг побачити, куди вони зникли.
Спустились у чорну прірву з каменя і, мов риба в ополонці, зникли.
А теплий камінь все ще гудів і співав. Тільки вже не рівно, як у найвищий момент, а нерепадаючи, то на басах, то на дискантах. Тільки перед, перед самісіньким сходом сонця зовсім замовк.
І тоді стало чути, як просто під ним, у широкому видовженому листі сюрчить цвіркун.
Щось дивне діялось із його очима — він з усієї висоти може у яких і п'ять саженів побачив у блакитних місячних променях дірку в тому широкому листку. А в дірці коника з блискучими очицями. Коник із цієї своєї дірки в широкім листі сюрчав, мов із діжки луна котилась по всій галявині перед кам'яним монолітом.
Мандрівцеві не хотілось їсти і сну зовсім не було після того, як через його тіло мов пройшов наскрізь чародійський кам'яний дзвін. А було безсумнівне відчуття, що стануться з ним дива.
І вирішив він їх дочекатись і гідно зустріти. Перевірив обидва ножі, що були заткнутими за браслети на руках. Зняв з пояса шнур, плетений із кожанкою посередині. Натягнув нетельку на зап'ястя, обкрутив по руці і виклав перед собою кілька кам'яних кульок.
А тоді розкрив комір широченної бавовняної сорочки і відв'язав якісь шворки на шиї, потім на попереку і видобув три залізяки. Кожна завдовжки з лікоть. Дві пласкі, одна гранчаста з жолобком у середині.
Сонце випірнуло червоним колесом з-за обрію, мов нурець вискочив із болота.
Коник тільки перестав сюрчати, мандрівець зиркнув униз і побачив: з-під куща вгору злітає зелена із золотими смугами жаба. І довгим язиком просто витягує коника просто із його дірки в листі. Чоловік із захопленням похитав головою — оце так стрибок! І продовжував дивитись на жабу. Вона від куща плиг, плиг! Та й до здоровенної калюжі, що межи каменями розлилась.
Застрибнула в калюжу, роздула пухирі і почала кумкати і кректати. З другого краю калюжі їй відповіли. Потім ще і ще повитикались із води і закумкали жаби. Кричали, стрибали, борюкались у мілкій воді по краях калюж. Тільки ця жаба, що проковтнула нічного коника, сиділа непорушно на своєму місці і найголосніше кумкала. Сиділа і кумкала. Чоловік підняв довгу широченну сорочку і видобув із калити, що була прив'язана до очкура широких коротких штанів, кілька залізячок.
З'єднав ними пласкі залізяки і вийшов невеликий сталевий лук. Той лук він утопив у прорізь жолобчатого залізі. Прикрутив двома гвинтами, вставив у жолоб кістяну кулю з надрізом і приладнав до неї пласку пружину і залізний гак. А на передок прив'язав плетене стременопетлю. Розмотав з лівої руки другий мотузяний браслет, який був накручений із шовкової линвочки, зачепив за ковані і відполіровані роги сталевого лука. Став ногою в петлюстремено. Потяг щосили шовкову тятиву до зарубки на кістяній лискучій кулі. Тятива зайшла в паз, і лук міцно напнувся, аж задзвенів, а тятива забриніла.
Чоловік поклав у жолобок гранчастого заліза свинцеву кулю. Він її теж видобув із капшука на очкурі.
І в цю мить враз урвався крик жаби, тієї, що проковтнула нічного коника. А той коник так розважав його, коли пішли чорні чаклуни і він лишився один.
За ті кілька хвилин, що він колупався із складною кушею, сонце змінило своє ранкове рожеве проміння на нищівне біле проміння африканського дня.
І в тих шалених променях світла він побачив, що на місці галасливої жаби сидить здоровенна, просто потворна, жаба і дожовує ту меншу, співучу зелену жабу.
Від неї тільки стирчать із пащі великої і дригаються в судомах ноги.
Мандрівець тільки сплюнув.
За його плювком довгий забруднений камінь ожив і перетворився на здоровенну пантеру з великим черевом і відсмоктаними сосцями.
Пантера невдоволено покрутила кінчиком довжелезного хвоста, стала й нечутно пішли до ручаю, що там далі випливав з-під цього сіророжевого кам'яного горба.
Поликтала, поликтала, повернулась назад і на очах у мандрівника щезла серед рудих рідких пучків пожовтілої високої трави. Він так і не міг зрозуміти, чи залягла вона ось тут, поруч біля підніжжя грандіозної округлої скелі, чи пішла кудись геть.
Поки він до сліз вдивлявся, поки в нього не почало рябіти в очах, у той бік, куди попрямувала пантера, щось змінилось в калюжі.
Він ще відчув раніше, ніж роздивився. Ага! Замовкли жаби!
А на краю калюжі, де тількино велетенська жаба жувала меншу, вже розляглася здоровенна змія. Неквапно, наче розтягуючи насолоду, вона втягувала в себе велику жабу. Чогось вона її заковтувала з дупи. Тому із зміїної пащі стирчала голова великої жаби. А з пащі великої жаби стирчали кінчики жаб'ячих лапок. І ті лапки й досі дригались.
А щоб тебе нечиста сила побила! А хто ж тепер тебе з'їсть?
Поки змія заковтувала жаб, на мандрівця впала тінь. За якусь мить тінь розповзлась по всій околиці. Навколо потемніло, і з сухим шумом крил, пронизливим щебетом впали з неба незліченні пташки. «Геть наші горобці! — Подумав мандрівник. — Тільки дзьоби червоні.» Пташки верещали, цвірінькали. Зривались угору, фуркотіли крильцями. запахом пташиного пір'я і червоної земляної пилюки.
У червоному тумані куряви враз за пташками з'явились хрещаті тіні яструбів. Вони надали на край пташиної хмари, виставивши вперед жовті пазуристі лапи. Раз! І сіра пташка — у жовтих лабетах! Вони змахували щосили чорними крилами і здіймались вгору. А їхні жовті лапи зі здобиччю зразу відкидались назад і ніби тяглись у повітрі за хижаком.
Пташки, коли на них падав яструб, зривались вгору, кружляли і знов опускались до води — на калюжу, на джерело, на болітцестарицію висохлої річки. І скільки з їхнього велетенського гурту не тягали собі поживи яструби, ці пташки, поки не напились, не відлетіли геть.
Коли хмара птахів злітала вгору, знявся сильний вихор і потягнув за собою вгору густу хмару з рудої пилюки і трав'яного сміття. Воно обсипало з голови до ніг мандрівця на майданчику. Коли він обтрусився і протер очі, то побачив, що калюжі немає. Тільки руда грязюка, в якій камешаться купи брудних жаб.
Стінки височенної побурілої трави і бур'янів, яка закривала мандрівцеві вид на долину з джерелом і старицями пересихаючої річки, зникла.
Лежали замість неї купи трав'яної полови, цурпалків і хмарки пилу, наче диму, що курився над купами цього сміття.
Його увагу привернуло камешіння і писк у грязюці біля скелі.
Звідкілясь з'явилось ще дві змії. Тільки менші. Вони вхопили по жабі. І зажирали тих жаб, натягуючи на них свої пащі.
Але і це не було головне.
З кущів, що ліворуч на схилі, десь з-під коріння дерев з'явився здоровенний ящір. Він наближався до залишків калюжі, високо піднявши тулуб над землею, метеляючи довженним хвостом і вигинаючись позміїному м'язистим тулубом.
З його вузької морди на товстенній довгій шиї весь час, безперервно, то з'являвся, то зникав довгий, роздвоєний язик.
Зелені змії з недоковтаними жабами метнулись якомога швидше в каміння від залишків калюжі.
Та ящір кинувся за нею.
Змія спинила свій стрімкий біг, вона роздула горло по боках, і в неї утворився справжній каптур за головою. Вона скрутилась пружиною, а верхню частину тіла, з роздутим каптуром, підняла високо над землею.
Зробила кілька ковтків головою, немов клюючи повітря.
Ящір спинився. Завмер, але його роздвоєний язик то висовувався, то втягувався. Ящір ще вище піднявся на пазуристих лапах і водив своєю товстою шиєю з невеликою гострою головою туди й сюди.
І отут странній побачив те, про що всі говорили, але він цьому не вірив. Від напруги в нього аж пальці заціпило на залізнім ложі самомтрілу. Йому здавалось — на такій відстані! — що він почув, як змія засичала. Тільки потім він про все не розповідав. Мови чорних він не знав. А турки й арабини самі про це багато базікали. А християнам він потім ніколи і не думав розповідати. Бо, напевно, цьому вони віри не йнятимуть. Скажуть, що це все брехня. Хоча іншій брехні вони вірять із великою охотою.
Ящір кинувся уперед.
Змія назустріч йому відкинула голову назад, відкрила пащу і просто сциконула цівками отрути в очі ящеру. Він не спинився, хоча отрута й залила йому очі.
Він кинувся уперед, вхопив змію і почав бити нею об землю. Певно, та здорова жаба, заковтана змією, зробила її менш рухомою, заважала їй вивертатись.
Змія виверталась, крутилась, обкручувалась навколо товстої і довгої шиї ящера. Розкривала зубату пащу і била нею, била в ящера! Та дарма! Ящір, мов сталевими кліщами, прихопив її. Різкими сильними помахами своєї воластої шиї скидав із себе лискуче пружне тіло змії. І той момент, коли змія знов намагалась обгорнутись навколо ящера, він бив змією об землю. Та змія не здавалась. Звивалась і нападала на морду ящера швидкими випадами. І так вони — змія та ящір — присувались все далі й далі до схилу, до заростей колючих кущів і великих уламків каміння.
Може, на рівному змія б і вирвалась, все ж таки, із щелеп ящера. Але тут, після кожного удару об каміння, змія слабішала.
Поки, зрештою, не розм'якла і зателіпалась у зубах ящера, немов товста чорна лискуча линва.
Ящір наче присів на задніх лапах, а передні випростав. І це підняло його передню частину вгору. І він почав заковтувати здобич, високо підкидаючи вгору голову. Чоловік на скелі відвів погляд від трапезуючого ящера.
Він подивився просто вперед. Куртини із трави і бур'янів не було. Ці малесенькі пташечки перевели все на порох.
Тепер було видно, як джерело поволі напливає водою.
Було видно, як джерело поволі напливає водою.
Було добре видно висихаючі плеса стариць у сухому руслі річки.
Протилежний урвистий берег річки ряботів від чорних цяток пташиних нір.
І з тих чорних незлічених дірок на стіні урвища вилітали щурки. Мов хто з пращі вистрілював самоцвітами — сонце спалахувало на їхніх смарагдових крилах і гострих клинерах бірюзових хвостів.
Поки мандрівець задивлявся на стрімкий лет зеленосмарагдових щурок, ліворуч, на схилі, у кронах дерев почулись мавпячі крики. Здорове кодло мавп повидералось на рідколисті, але яскравозелені гілки невисоких дерев.
Були там і мавпи з дітлахами, що вчепились за материнську шерсть і висіли в своїх матерів під черевом. І здоровенні самці, і підлітки, і молоді самці і самички.
Всі вони щось щипали з тих зелених гілок, бадьоро перегукувались між собою і знов щипали зелень і якісь чи то стручки, чи довгі ягідки і все швидко тягли собі до рота.
Не встиг странній добре роздивитись мавп, як унизу серед невисоких пучків забурілої трави з'явились руденькі лобаті газелі з чорними лискучими ріжками, вигнутими, наче малесенькі ятагани. Помахували чорними хвостиками над білими гузнами. І підбирали з підніжжя зелені листки, стручки, які впустили з дерева мавпи. З тими дорослими газелями прискакали і козенята.
Вони теж нахилялись до зелених окрушин з мавпячого сніданку. Але більше бігали одне за одним, буцались. І, взагалі, забавлялись, як хотіли.
Чоловік, досхочу помилувавшись на ігри руденьких козенят, повернув обличчя до ящера.
Той підняв високо вузьку хижу морду на товстенній розбухлій шиї і, поштовхами, ніби натягуючи своє тіло на лискучу змію, пожирав здобич. На це мандрівникові було бридко дивитись. І він відвернувся знов до мавп.
Майже половина мавп спустилась на землю. Ходили вони, мов собаки, задерши хвости, і щось видивлялись, видирали зпоміж кущиків висихаючих бадилин.
А кілька маленьких мавпочок з-під материнського черева перелізли на материнські спини. Возсідали, мов вершники на коні, біля самісіньких материнських хвостів і на все роздивлялись блискучими карими очицями.
Деякі мавпенята позіскакували на землю. І почали гасати поміж дорослими мавпами.
Газелі відійшли трошки від неспокійного товариства. І козенят своїх відвели.
Але одне козеня то до тих, то до тих мавпочок лізти, буцатись і стрибати. Тільки щось мавпи не приймали до своєї гри.
Поки одна зовсім, зовсім маленька мавпочка вискочила на спину козеняті і почала на ньому їздити. Тоді інші мавпенята почали за мавпенямїздцем бігати. Так захопились біганиною «в квача», що й не помітили, як з ближнього дерева спустився сірожовтий з темною мордою самець.
Він одним могутнім стрибком навалився на козеня з мавпочкою. Від несподіванки козеня завмерло. І цього тільки й треба було самцеві. Він прихопив козеня за ніжку. Мавпочка з виском зіскочила зі свого «коня» і побігло чимдуж до своєї матері.
А самець схопив обома передніми лапами і щосили прокусив своїми здоровенними іклами шию козеняті. Біля самісінької потилиці.
Козеня захарчало, дригнуло чорними блискучими ратичками. Потім по маленькій тварині пройшли судоми. І воно обм'якло і зависло з пащі зажерливої мавпи.
Самець потяг у кущі козеня, щоб там його зжерти.
Стрілець із кушею на кам'яній горі закляв уголос! Він не встиг прицілитись, поки ця потворна мавпа вбивала козеня. Він просто не встиг отямитись від всього. Його просто тінало від злості на мавпу. Він знав: тільки мавпа з'явиться у просвіті між чагарями — він її поцілить. Тут не більше двохсот кроків. На такій відстані і кам'яною кулею попаде. На це падло можна свинцю не витрачати, хоча він аж трусився зі злості. Був дуже уважний — щоб не прогавити на відкритому місці ту паскудну мавпу.
Та йому не випало прикінчити вбивцю маленької газелі.
Звідкілясь з-за дерев вискочив ще більший самець. Просто неймовірної величини. Кинувся у кущі. Почулись відчайдушні крики мавп. І ось вже між кущів виступає здоровенний темний майже чорний, самець і тягне замордоване козеня.
Сідає під деревом і починає дерти загарбану здобич і жерти здоровенними шматами.
Та з-за кущів з'являються самецьвбивця і з ним ще молодий самець.
Старий полишає здобич і кидається за ними.
А з-за кущів вискакує третій молодий самець і хапає подерте, скривавлене козеня і тягне його до кущів.
Старший, без сумніву, перемагає в кущах обох напасників.
Бо вони репетують і тікають світ за очі.
Біжить мавпавбивця і не зауважує, як з-за каменя, збоку вистрибує стара пантера і б'є його щосили лапою в потилицю.
Мавпа навіть не встигає заверещати. А пантера вже тягне його нагору, на єдине товсте дерево на всю околицю.
Тепер пантеру було добре видно. Вона не ховалась і почала з насолодою дерти здобич. Облизувалась, витирала морду, як домашня кішка, коли намагається розгризти курячу кістку.
Мавпи все бачили. Вони зняли страшенний галас і обступили дерево з усіх боків. Кричали, вищали, махали лапами на плямистого ворога.
Та при кожному повороті в їхній бік з виском і галасом відскакували подалі. Певно, що весь цей рейвах і продовжувався б, поки пантера і не з'їла б забиту мавпу.
Та враз двоє мавпдозорців із верховіття дерева (вони і на мить не полишали його) тривожно закричали.
Зразу вся зграя мавп облишила пантеру на дереві і відступила до зеленіючих ще й досі акацій.
Мавпи видерлись на них так швидко і легко, що мандрівець і оком не встиг кліпнути. Мавпи видерлися на дерева, і, на відміну від інших випадків, вмостились швидко і тихо.
Пантера перестала жерти здобич, прихопила її і полізла вище аж на гілки, що прогинались під її вагою. Запхала недоїдену мавпу у розвилку між гілками. Витяглась мордою туди, куди й мавпи дивились.
Дорослі мавпи захвилювались. Почали шарпати гілки, мотати мордами, кліпати очима і піднімати й опускати брови.
Пантера завмерла, тільки кінчик хвоста, наче сам собою, подригувався неспокійно.
Що там щось дуже небезпечне, мандрівець не сумнівався. Але тільки тоді, коли в проході між кущами почали з'являтись одна за одною дорослі левиці з левенятами, а потім і два здоровенних чорногривих леви.
Чоловік на скелі захоплено похитав головою. Таких могутніх левів він не бачив навіть на півночі за пустелею. Не утримався — і порахував левину зграю. Усього їх було тридцять і лише шість левенят!
Хижаки прямували до води.
На березі стариці, мов по команді, звірі опустились і почали зовсім покотячому ликтати воду.
Полові м'язисті тулуби притиснуті один до одного. Лопатки випираються горбами вгору над хребтом, могутні шиї схилені вниз до життєдайної вологи. І раптом мандрівець аж пирснув від сміху! Біля останнього левеняти примостилась велика черепаха з високим гранчастим панциром. Вона теж опустила голову до води.
Коли левеня наликталось води, воно потяглося до черепахи. Звичайно ж, черепаха сховалась під панцир. Левеня пазурами зачепило гранчастий панцир і спробувало вигризти із панцира таку смачну здобич. До першого левеняти приєдналось друге. Вони почали качати в багні здоровенну черепаху, згризти її.
Мандрівник відчув, що він дуже захопився спогляданням левенят.
А він добре пам'ятав настанову старого арабиналюдолова: «Будеш у країні чорних — нам'ятай: все обдивись уважно, що перед тобою. Потім озирнись. А потім обдивись знов те, що перед тобою. Від одного до другого краю. А коли все уважно обдивився, то зразу знову все оглядай! І не забувай назад озирнутись і на небо поглянути!» Мандрівець підняв голову до неба — арабинлюдолов говорив діло.
По колу, але все наближаючись до цих стариць пересохлої річки, ширяли кілька воронів.
З-за пагорбів почулося якесь далеке двигтіння, чи гуркотіння. Та воно досить швидко наближалось до звіриного водопою.
Минуло зовсім небагато часу, як двигтіння землі стало відчутним і на камені.
Так могла двигтіти земля лише під стадом волів чи під копитами кінського табуна! А, може, це антилопи? Тільки великих табунів антилоп він не бачив. Найбільше, що він занам'ятав, коли переходив пустелю, то було може з десятків три казкової краси довгоногих оріксів. От тільки як їх арабини називають?… Геть забув!..
Та довго пригадувати не довелось, бо з-за кам'яної стіни з правої руки і з-за дерев на схилі з лівої руки у хмарах червоної куряви помчали велетенські буйволи.
Чужинець глипнув на старицю у висохлому руслі. Вся зграя левів кинулась на той берег. Хто навпростець — бродом! Хто оббігав по узрізу і по сухому поспішив на той берег. Де здіймалось урвище, з якого злітали стрілами смарагдові щурки.
Червона курява опадала на мандрівця. Вона хвилювала його запахом теплого молока і густим коров'ячим духом.
Його просто за горло прихопило — скільки, скільки років він не чув цього запаху хліва і ясел.
Буйволи товклися, подавали якісь дивні звуки, чи то мукання, чи то неголосне рикання, чи якесь утробне булькання.
Пилюка поволі опадала на все це стадо. Стало видно, що над чорнорудими велетнями пурхають якісь пташки з рожевими дзьобами і жовтими волами. Вони сідають на буйволів, лазять по них і стрибають.
Кілька буйволів забрели в рідкий намул неглибокої калюжі, яку випили червонодзьобі пташки.
Велетнірогачі розляглися в намулі.
Чоловік глянув на дерева.
Мавпи легко позлітали з дерев і помчали кудись із неймовірною швидкістю, але в повнім порядку своєї своєї зграї. І щезли десь ліворуч за чагарі і дерева.
Пантера причаїлась серед товстих гілок найбільшого дерева. Лежала мертвою полінякою. І злегка подригувала кінчиком свого яскравого плямистого хвоста.
Одні буйволи ще пили, як інші з цієї череди вже позалазили до води і викачувались в рідкій грязюці біля самого урізу води.
Та другим ні надудлитись, ні вивалятись у багні не пощастило.
Бо почулись за деревами наче звуки далекої сурми. Потім ближче.
Леопард враз ожив і швидко почав, рачкуючи, спускатись з дерева.
Швидко, але обережно, злазив задом на землю.
А коли був у якійсь сажені від землі — відштовхнувся у неймовірнім стрибку. І просто нерелетів через верх куща і в одну мить щез.
Навіть жодна гілочка не здригнулась і курява не закурилась…
А з-за дерев тим часом з легкого марева червоного, у палючих променях високогопревисокого сонця, майже торкаючись сірими спинами верховіття дерев, почали випливати слони.
Вони ворушили здоровенними вухами, як крилами гігантського, неймовірного метелика. То розкривали «крила» вуха, то складали, притискаючи їх до своїх дивовижних голів, наче виліплених із порепаної сірої землі. Слони просувались таким швидким кроком, що це був справжній біг, а не звичайна хода. І ніякого звуку! Примари і все!
Ставили ноги стовпи з легким перекатом, що не було ніякого шуму, тупотіння! І, взагалі, якби деякі слони не подавали голосу — пронизливого і хрипкого, як у побитої полкової сурми перед боєм, то можна було б подумати, що це справді «мара», «адамові вівці». Що все це створилось не з плоті і крові, а з тонкого їдучого пилу і палючого африканського сонця.
Отут в подорожнього і справді дух забило від захоплення. Такі гори — а легкі і швидкі!
Ось тепер, вперше з того часу, як опинився на камені, він з острахом відчув, що він вже не в повній безпеці. А якщо отако стане дибки один із цих сірих велетнів, то може й прихопити його хоботом за ногу!
Та все одно, захоплення від велетенських тварин, цікавість — а що ж буде далі? — все одно були сильніші від страх.
А далі було ось що.
На трубні, хрипкі і вискливі крики слонів вся буйволяча череда сполошилась.
Відвернулась від води і виставила назустріч слонам могутніх биків із величезними, важенними, гострими рогами. Слони притишили свій стрімкий крок, згуртувались, притисши вуха до голів, а хоботи скрутивши, як линви, і сховавши їх під охорону дорогих білих бивнів.
Потім найбільший слон із найдовшими і найтовстішими іклами, пронизливо і хрипко засурмив, викинувши високо вгору свою гнучку «руку»! І згуртовані слони, як одна гігантська сіра скеля, посунули на буйволів. І буйволи з ревом, з кашлем, з хрипом почали рачкувати, рачкувати.
А тоді все змішалось. Почулись сухі тріскотливі удари один об одного важенних рогів, мукання телят, голосний тупіт сотень і сотень гострих ратиць.
Буйволи зрушились з місця, вже без усякого порядку, де телята, де матки, де бики! Поперли через плесо стариці на той бік.
Враз вода стала темною, мов смола. Вона зривалась хвилями, шурувала піною, злітала вгору рудими бризками і на ній спалахували діамантовочисті промені веселки.
Вся череда перла на той берег, де було довжелезне урвище з незліченними норами смарагдових гострокрилих щурок.
Піднялися хмари густої червоної куряви. І що там, в тім тумані, робилось — було зовсім не видно.
Коли ж слони спустились до води, то вона тільки злегка хлюпала об багнистий берег. А на самому урізі води, перегорнута догори пласким черевом, безпорадно метеляла лапами, хвостом і головою велика черепаха.
Біля води слони роз'єднались, і кожен став на своє місце водопою.
Отут мандрівець і побачив те, чого він не міг побачити, коли слони стали щільним гуртом.
Біля черепахи спинилась найбільша слониха і хоботом забирала воду із стариці. Між передніх ніг у неї камешилось маленьке слоненятко. З величезними вухами і тонким коротким хоботом.
Здоровенна слониха пила воду, час від часу перериваючись, щоб помити з хобота маленьке слоненя.
Черепаха ж спинилась якраз біля задньої ноги велетенської тварини.
Черепаха чіпляла слонячу ногу лапами, намагаючись об щось спертись, щоб перевернутись. Тоді слониха піднімала злегка ногу і відштовхувала черепаху.
За якийсь час черепаха знов підкочувалась до слонячої ноги і починала шкрябатись об неї лапами. Тоді слониха знов, продовжуючи обливати слоненя, відштовхувала черепаху, яка, певно, лоскотала своїми лапами її ногу.
Напившись, слони почали набирати в хоботи воду і з великою насолодою обливатись.
А потім слони враз завмерли. Всі до одного, отак стоячи у воді чи над водою.
Мандрівець не міг зрозуміти, що відбувається.
Але якось прийшов до тями — слони стоячи спали.
Слони спали, а на них поприлітали ті ж жовтогруді птахи, що тільки-но обсідали буйволів.
Самих же буйволів на тому боці не було видно.
Чи вони стояли десь за щільною стіною безлистих світлокорих чагарів, чи вже були і мчали саваною кудись на південь, мандрівець не міг сказати.
Лише під самим урвищем із щуровими норами один здоровенний буйвіл намагався підвестися з землі. Та щось в нього не виходило — задні ноги його не слухались.
Він пробував звести рогату морду, могутню шию, випростовував передні ноги. Упирався ратицями і піднімав передні ноги. Впирався ратицями і піднімав перед тулуба. Та задня частина була нерухома. Вона тягла його вниз. І він знов падав у порох.
Сильно вдаряючись рогатою мордою і важкою шиєю об схил. Щоразу над ним вибухала хмарка червоної куряви.
Сонце стало рівно в центрі небесної бані. Тінь самого мандрівця сховалась межи його ніг у товстих козиних сандаліях.
З-за кам'яної стіни скелі, з правого боку потягло гострим звіриним духом. «Гієни!!!» — І миті не сумнівався, визначив странній. — Зараз попруть до буйвола!» І справді — з вискотінням, кувіканням і дурним хихотінням з-за кам'яної стіни з'явились із десяток гієн. Задерши сторчма короткі хвости, зграя промчала чвалом повз старицю із непорушними, скам'янілими слонами. У цих непорушних, сплячих велетнів на якусь мить ожили тільки самі кінчики хоботів. І тільки.
Навіть слоненятко куняло між ніг велетенської слонихи, опустивши свій коротенький тонкий хобот.
Поки гієни добігли до повередженого буйвола, із сліпучої вишини впали кілька воронів.
Та не на буйвола, а на край урвища над пташиними норами. Щурки з тонкими, наче свист сопілки, криками шугали над чорними білоплечими воронами. Але напасти боялись.
Зате гієни добігли до буйвола і захопилися його, ще зовсім живого, пожирати.
Буйвіл лише хрипів і закидав нищівні гострі роги то в один бік, то в другий.
Але гієни і не збирались підступати до його небезпечної морди. Вони доїдали живу здобич від задніх ніг.
Гієни жерли, шматували живу тварину і ще встигали гризтися між собою, та так, що рвали в кров одна одній морди, дерли лапаті вуха і прокусювали плечі.
І кричали, хихотіли, завивали і пищали, наче мордовані немовлята.
Тут де взялися кілька золотих шакалів і, поки гієни гризлися, встигали висмикнути собі по якомусь шматочку м'яса чи тельбухів.
Гієни зняли такий гвалт, що здавалось, ніби не вони доїдали конаючу тварину, а то їх живцем їдять.
Ось і ворони злетіли з урвища і стали походжати біля кривавого обіду.
Чи гієни розбудили слонів, чи час уже прийшов їхньому набіжному сну, а тільки всі враз прокинулись.
І з великим завзяттям і шумом почали обливатись.
І знов, не змовляючись, швидко і нечутно обійшли старицю і поспішили вгору курним схилом. Туди, куди перед ними втекли леви, а за левом і буйволом.
Біля води лишилась тільки велика черепаха з високим гранчастим панциром. Якось вона спромоглася перевернутися і тепер знову пила воду.
Коли слони наблизились до кривавого бенкету, гієни із хихотінням і завиванням відбігли подалі до чагарів.
Цим зразу скористались здоровенні білоплечі ворони і підлетіли в кілька помахів чорних лискучих крил до кривавого м'яса.
Шакали теж притьмом, пригнувшись, наче підповзаючи, кинулись на поживу. Коли череди слонів порівнялись із понівеченим буйволом, ворони і шакали полишили здобич і кинулись врозтіч.
Один слон відділився від череди, підступив до останків рогатого велетня.
Чи то обнюхав, чи то обмацав хоботом скривавлені роги і низько і тривожно засурмив, розмахуючи піднятим угору хоботом.
Отак сурмлячи, порачкував, порачкував до своїх сородичів.
Йому так само відповіли — глухо і трубно.
Слон повернувся і приєднався до своїх, завершуючи всю слонячу череду.
Зразу ж гієни повернулись від кущів. Тільки їх було тепер чи не вдвічі більше. Вся ця плямиста, смердюча зграя, скиглячи та хихотячи накинулась на щедру здобич.
І шакалів набігло більше, ніж раніше. А за тим із біло-блакитного розпеченого неба стали падати грифи, мов розшматовані чорні хрести. Гієни їх не чіпали. Мандрівцеві набридло споглядати, як всі ці крилаті й зубаті грабарі донищують велетня-рогаля.
Він знов звернув свою увагу на залишки калюжі.
Від неї лишилась пляма, може, не більша, як воляча шкура.
І ось що дивно — де грязюка світлішала і висихала, і почала розтріскуватись на руді луски, там наче починали блищати і світитись блідо-жовті грудочки.
«Невже золото?!!» — Здригнувся від здогадки.
Чужинець уважно, неквапно оглянув все, що потрапляло в поле його зору.
Перед собою, потім ліворуч, затим праворуч. І так три рази.
Ще трохи поміркував, чи є загроза від гієн, чи ще з якого іншого боку.
Наче не було.
Всі пристрасті вирували навколо половини скривавленого пошматованого буйвола. Чоловік перевірив ножі за браслетами на передпліччях, закинув за спину самостріл і почав обережно спускатись по кам'яній стіні.
Він намагався спускатись так, щоб якомога менше торкатись оголеним тілом до рознеченого каменя. Прихилився тільки боком, який захищала товста бавовняна сорочка. Він цю сорочку купив у чорних ткачів за невеличкий брусок солі, на другий день, як тільки вони прибули із пустелі до Тімбукту. Чогось вона йому сподобалась — цупка, міцна і дивно вифарбована. Широкі жовтаві, сірі, білі і рудуваті смуги і плями по всьому полотну. Кажуть, що ті чорні ткачі фарбували бавовняну різними глинами. Глинами чи ні, але він її носив у всіх цих неймовірних мандрах.
Сорочка не злиняла, не вицвіла при переходах по пустелі. Вона жодного разу під дощем чи при пранні не пустила фарби.
Він притримувався час від часу кінчиками пальців. І, обпікаючи руки, подумав, що обов'язково пошиє собі рукавиці із такої ж бавовни, як оця сорочка. Тільки б — о Боже! була б Твоя воля — побачити знов царицю пустелі — Тімбукту!…
Коли лишилось сажені півтори, він спинився і уважно і швидко обдивився підніжжя. Намітив вільне від уламків каміння і зелені місце. І стрибнув туди.
Хоча він на цій кам'яній сковороді шайтана і застоявся, та однак стрибок був вдалим, як завжди. Він обережно пройшов через великі і дрібні камені.
Все оглядав перед собою уважно, перш ніж ступити крок. І не розгинався, а йшов якомога сильніше прихилившись, притисши під лівою пахвою ложе спорядженої куші.
Озирався після кожного кроку на всі боки.
Потім дивився на всі боки і знову ступав. Ось з-за каменя з сухої трави виткнулась змія і зашипіла на нього.
Не прикладаючись до плеча і не прицілюючись, просто від живота вистрелив із куші.
Свинцева куля розбила на друзки зміїну голову.
Та коли чоловік обережно нахилився за камінь, то побачив, що то не змія, а молодий ящір. Точнісінько такої породи, як той, що зжер змію.
Чоловік не став тягти із собою вбитого ящера, а кинув його до підніжжя своєї кам'яної схованки.
Він обережно пройшов до залишків калюжі.
Всі жаби, якими аж камешилась грязюка, кудись зникли. А кілька жабок, що здохли, вже встигли і засохнути під палючим сонцем.
І якраз там де лягли жаб'ячі мощі, яскраво світились великі жовті наче боби і грудки, завбільшки з їстівний каштан.
Обдивився знов на всі боки. Все, як і раніше.
Гієновий вертеп був саме в розпалі. Але мандрівець знав — треба поспішати! Все може скінчитись в одну мить.
А гієни не леви — ніколи не бувають ні ситі, а ні спокійні.
Він швидко повиколупував із твердої грязюки ці золоті грудки.
І коли виколупував, і коли зважував їх на долоні, то весь час безперервно озирався. Чи все скрізь спокійно?
Він лишив тільки чотири найбільші золоті грудки, як волоський горіх. А останні кинув за пазуху.
Чотири найбільші золоті грудки ретельно обтер об залишки зелені, а тоді об картатий рукав сорочки. І під прямовисним сонячним промінням вони засяяли нестерпним жовтим сяйвом. Він ішов і жонглював золотими грудочками. І радів, що пальці його не втратили рухливості і швидкості.
До скелі лишилось кроків десять, не більше. Як враз з-за каміння стрімко виросла, виструнчилась чорна змія. Чорна змія з білими смужками на череві. Змія цвіркнула отрутою.
І влучила отрута точно в блискучі золоті самородки, які чоловік саме підкинув угору!
В останню, останню мить відсмикнув руку від отруйного золота. Та ще й устиг четвертою грудкою кинути у змію.
І який жах — він змію поцілив! Але кидок був хоч швидкий, та слабий, як уві сні. Поки золота грудка летіла в голову змії, змія ще встигла два рази чвіркнути отрутою в золоту грудку!!!
Чоловік вивернувся на місці, відскочив і двома стрибками був вже на чистій, без каміння, землі.
«А щоб тебе холера взяла з тим золотом!!! — Подумки в шаленстві заволав чоловік. — Суча ваша матір з цим золотом! Як не в гівно з ним ускочу, то в неволю, то в трутизну!!! А бодай тобі!!!» Він тремтячими пальцями повибирав з-за пазухи золоті грудки і пожбурив їх назад у клаптик рідкої грязюки.
Коли почув з того боку, де лишилась змія, якесь щебетання і писк.
Зиркнув і побачив, як у каменях, то в тіні, то на сонці стрибають двоє смугастих звірят. І нападають вони на ту чорну змію, що чвіркнула отрутою на його золотий скарб.
Звірята нападали з двох боків і по черзі. Змія щоразу підкидала голову і чвіркала отрутою на звірят. Але звірята були спритніші! І отрута сіялась то на камені, то на суху траву.
«Ех! Мені б так із аркебузи бити, як вона плюється!!!» — Із заздрістю подумав мандрівець.
Але змія, певно, витративши весь запас отрути і впавши на землю, швидко повзла попід кам'яною стіною. Ось тут вже звірята накинулись на неї і почали гризти. Змія скручувалась колесом, хльоскала своїм гнучким тілом, мов батіг, на всі боки, крутилась по землі, билась об землю, намагаючись звільнитись від звірят.
Та вони заповзялись і таки доконали змію, але вже аж на глиняному схилі, ліворуч від схованки.
Вони затягли її у рідкий затінок під акацію і взялася за трапезу.
І весь час звірятка щебетали, щебетали і попискували. І коли ухилялись від смертельних плювків, і коли кусали змію. І коли тягли у затінок. На їхнє щебетання з'явилось ще кілька звірят, і всі вони, щебечучи і обнюхуючись, заходились гризти змію.
Мандрівець не забрав ящера — а раптом на ньому є зміїна отрута? Та подерся на скелю до своєї печерки. Хоч скеля не вичахла під час його відсутності, а, навпаки, але від збудження він не відчував таких опіків, як перед тим. Тільки пити хотілося. Зігнувшись, заліз у печерку.
Сів на леопардову шкуру.
З майданчика пекло, мов із горнила, зате в спину і згори віяло такою легенькою прохолодою, що він враз почав оживати. Навіть піт перестав затікати у глазниці і на запалені повіки.
Він їсти не хотів, але спрага, не дивлячись на його витривалість, почала дошкуляти.
Простягнув руку до тикви-горлянки і взявся за вичовгане горло. Щось залоскотало йому палець.
Вже підносячи тикву до обличчя, щоб відкоркувати її і напитись, подивився і завмер!…
На квачі-затичці примостився скорпіон. І зігнутим своїм хвостом торкався його великого пальця.
Невеличкий скорпіон, але з білими цятками. Саме той скорпіон, від якого його застерігали перед далекою мандрівкою.
«Оце тобі, дурню, Африка! Це тобі, щоб гав не ловив!!!» — Ледь не заплакав мандрівець від розпачу і злості.
Він плавко, поволіволі, опустив горлянку з водою на камінь і миттєво відсмикнув руку.
У ту саму мить і скорпіон вдарив жалом. Тільки не в палець людині, а у поліроване горло тикви з водою.
Чоловік висмикнув з-за браслету ножа і кінчиком леза скинув скорпіона на скелю. Далі зняв сандалію і сандалією загилив отруйну потвору подалі.
Скорпіон полетів на чисте місце і, піднявшись високо на своїх колінчастих ніжках, помчав до купи каменів. Чоловік схопив із купки камінець і щосили жбурнув у скорпіона. І поцілив! Розтрощив панцир і відірвав дві ноги. Те, що ще хвилю тому було смертельним жахом, конало, висихало, перетворювалось на купку шкаралущі.
Не встиг він розправитись із цією огидною потворою, як зі схилу почувся відчайдушний вереск, писк, перелякане щебетання.
Під акацією репетували смугасті звірята, що тількино ласували змією.
На гілках над ними вмощувався хижий птах, чи то орел, чи то прездоровенний яструб, чорний з червоно-бурою спиною пазурами однієї лапи він затис смугастого переможця змії. Мандрівець ні на хвилю не сумнівався, що це саме звірятко і вбило змію.
Бідолашна тварина пронизливо вищала і пручалася. Але птах дзьобнув тварину, і вона завмерла.
Чоловік схилився, вставив ногу в петлю-стремено куші і напнув тятиву.
Поліз за пазуху за свинцевою кулею. Але в руку йому потрапив важкий округлий самородок. Він і заклав його в кушу.
Прицілився і натис на гак.
І з птаха так і бризнуло чорне і руде пір'я. Хижак завалився межи гілок і випустив із жахливих пазурів звірятко.
І смугаста звірина теж не впала на землю, а застрягла межи покручених гілок.
Чоловік діяв без жодних вагань. Швидко зліз по вже знайомих заглибинах на камені і побіг до акації. Трусонув дерево щосили.
Разом із пораненою твариною на землю впало кілька великих жуків, ящірка і… скорніончик! Смугасте звірятко ледь животіло — було видно, що птах не лише роздер їй спину, а й добре пом'яв своїми могутніми кігтями.
Чоловік запхав тварину за пазуху і побіг далі до скелі.
На бігу, бічним зором, спостеріг, як кілька гієн поспішили до води.
Коли він піднімався вгору на скелю, обдивляючись кожну п'ядь (після скорпіона!) кам'яної стіни і озираючись без упину, зауважив, що кілька гієн ликтали воду. залізла у воду і розляглася на мілкому.
У неї так роздулось черево, що вона ледь дихала.
Друга гієна оббігла старицю і спробувала, але якось ліниво, прокусити панцир черенахи. Може, вона і розкришила б гранчастий панцир черепахи, але чомусь облишила.
І не відходячи далі від води, присіла, розкарячилась і наклала здоровенну купу лайна!
Мандрівцеві здалося, що він аж тут, на камені, вгорі, почув жахливий той сморід. Бо що може бути смердючіше за лайно гієни?…
Спорожнившись і наликтавшись води, ця гієна вчвал, якось наче зневажливо підкидаючи низький зад, задерши хвоста із виском і хихотінням помчала до буйволячих останків.
Чоловік обережно взяв за широке денце горлянку з водою, ще обережніше витяг затичку і приснув водою на звірятко.
Розкуйовджена жорстка шерсть тварини позлипалась на спині від крові.
Він промив рани, пообрізав гострим, мов бритва, ножем, шерсть навколо рани. Ще раз збризнув водою звірятко. Воно наче повело мордочкою, злегка дригнуло лапами і зачепило великими пазурами за сорочку. Чоловік склав долоню ковшиком і націдив води з горлянки. Пхнув туди гостру мордочку звірятка.
Звірятко повело носом, чхнуло і заходилось ликтати воду з долоні. Коли вода скінчилась, чоловік не налив на долоню знову воду, а дав тварині облизати його долоні і пальці до сухого.
Чоловік дивився на довгу, через усю спину, рану звірятка і думав, чим би його біді зарадити.
Наче й не воно врятувало його від сутички із чорною смертю. Але все ж саме воно відігнало від скелі змію. Як не міркуй, а все одно це звірятко — його помічник у цій небезпечній пригоді.
Було в нього в ладунці трохи порошку. Дали йому марабути ще в пустелі цей порошок із якихось порхавок. Щоб він рану присипав, коли його ящір черконув пазуром по литці. З того часу рештки порошку мандрівець носив у ладунці на грудях. Не хотілося на тварину такий чудовий лік витрачати. Але все ж він взяв злегка, на самі пучки золотавий порох і притрусив рану.
Як же називали цю тварину арабини? Його аж зло взяло, що сьогодні він не міг пригадати кількох слів!
Тут він відчув, що у всьому настала повна зміна.
Наче все примовкло. Навіть цикади своїм тремтячим дзвоном не так вже й докучали.
І гієни без завивання і хихотіння геть помчали від скривавлених ребер буйвола. Шум помахів крил зграї грифів долинув аж до скелі.
Мандрівець тільки встиг покласти на шкіру леопарда поранену тварину і спорядити свинцевою кулею арбалет.
Як на південному березі постало чорне воїнство.
І це не був натовп дикунів, як йому казали арабини, що торгували чорними невільниками.
Всі воїни стояли щільною лавою.
На чверть кроку попереду високий щитоносець із здоровенним щитом, трьома списами і тиквою-горлянкою на поясі. Цей пояс, та ще сандалії і плетена з кори шапочка на голові — ото й увесь одяг щитоносця.
А за правим плечем кожного щитоносця був лучник. Наче приріс до щитоносця. Ці негри лучники були прездорові. Всі на голову вищі від мандрівця, якщо й не більше! Тримали вони здоровенні прості луки з товстих гілок. І довжиною були луки якби не в сажень з двома п'ядями. Сагайдаки за спинами висіли навскіс, так, щоб було легко правицею з-за лівого плеча висмикнути стрілу.
Тут з лівого боку, зі схилу, з-за дерев почулись старечі голоси.
Мови цих старих чаклунів чоловік не знав і не міг її вивчити за ці дні поспішного переходу через річкові плавні, чагарі, переліски.
Але добре зрозумів, що вони кличуть його до себе, і якомога швидше.
Він схопив тільки арбалет на плечі, а звірятко запхав за пазуху і поспішив униз по кам'яній стіні.
Воїни на краю урвища заверещали високими жіночими голосами, коли побачили втечу мандрівця зі скелі.
У повному порядку, по двоє — щитоносець і лучник, воїни скочувались на курний, витоптаний усіма тваринами савани, шлях.
І бігли по двоє, як насилені на шворку намистини. Розфарбований у червоне, із жовтим щитом, щитоносець і геть чорний, з розфарбованим білими смугами обличчям під солом'яною шапочкою із цілим півнячим хвостом угорі.
Мандрівець пострибав між уламками каменів, а тоді вгору під захист дерев.
Під деревами стояли чорні старці-чаклуни і відчайдушно йому махали руками, щоб він поспішав.
І він показав їм, що хоч він і не довгоногий чорний бігун, а бігати здатен справно! Старі радісно закричали, коли побачили, як швидко і легко він підіймається вгору.
Та їх радість була марною…
Коли мандрівець добіг до них, і вони схопили його за руку, щоб потягти під порятунок непролазних кущів, з'явились воїни з блискучими метальними ножами.
Ці воїни заволали з такою силою і гучністю, що чаклуни впали навколішки.
Мандрівець згарячу, а водночас і з відчаю, націлився арбалетом в командира цих метальників ножів.
Головний із вояків опустив руку з ножем і показав, що чужинець повинен піти з ними.
Мандрівець на мигах показав, що він піде, якщо старці-чаклуни підуть з ним. Вони закивали на згоду і всі рушили до висихаючої стариці.
Стрункі, жилаві метальники ножів оточили мандрівця і дідуганів з усіх боків. Розглядали його з усіх боків, мацали зброю, шарпали за одяг. І щось говорили, говорили, наче якісь дрозди щебетали і метеляли при цьому всі головами з безліччю тонких, намащених жиром косиць.
Коли вони прийшли до стариці, то побачили, що один із щитоносців намагається пробити списом черепаху.
Тут сивий чаклун кинувся і щось присвистуючи та клацаючи язиком, почав доводити воїну.
Воїн нехотя облишив черепаху, і вона посунулась нагору до коріння підмитих повенями дерев.
Мандрівця ні лучники, ні щитоносці не оглядали так нахабно, як метальника ножів. Не простягали рук до його одягу і зброї, до його світлої, хоч і засмаглої, шкіри.
З-за щільного кола воїнів, що оточили його і двох чаклунів, він не бачив небезпечної для себе дії.
А там до останнього клаптя рідкої грязюки нахилився чорний ватажок. Ні, скоріше, він був не чорний, а коричневий. Та з такими товстенними варгами, що й найчорнішого негра рідко бувають. А борідку мав ріденьку — на відміну від цілої копиці дрібних тугих косиць. Ватажок уважно роздивлявся засохлих жабок, сліди сандалій мандрівця, дірочки від самородків у висохлій, розтрісканій на здоровенну луску, грязюці.
Ватажок підняв кілька самородків і сховав у торбинку, зроблену з цілої шкірки мавпочки. Навіть мордочку лишили і зіниці вставили — блискучі жовті намистини.
І зразу ватажок підійшов до гурту. Він і рота не розкрив, і наче всі до нього спиною стояли, а тільки він безшумно наблизився, всі розступилися.
Мандрівець, закинувши за плече арбалет, показав руками перед собою: «Що тобі?!» А негр показав, що мандрівець разом з воїнами має поспішати на південь. Далі він показав, здіймаючи руки до грудей і все вгору та вгору. І це було можна витлумачити, що треба поспішати до когось великого, чи чогось великого і зверхнього.
Мандрівець на згоду закивав головою, а тоді показав на землю, де він стояв, і руками показав, що він повинен повернутись з-за тих пагорбів назад на це саме місце. Ватажок закивав на згоду і показав рукою, як мандрівця беруть десь там за обрієм і переносять назад, саме сюди.
Ватажок затис лівою рукою праву долоню мандрівця і пронизливо і тонко, тонко заверещав.
І всі воїни заверещали жіночими голосами, хоч так між собою нормально розмовляли. Побігли з місця, що є сили.
Старі чаклуни, о диво, бігли разом з усіма загоном може з милі дві.
Потім вони почали відставати. Ватажок зразу це примітив і громовим голосом щось наказав. Двоє здоровенних щитоносців віддали свою зброю і посадовили собі на карки старих, висохлих дідуганів!
Мандрівець не збирався поступатись перед цим чорним ватажком. Але той, певно, відчув, що дихання в мандрівця стає напруженішим.
Він заволав ще раз!
До мандрівця підбігло аж чотири щитоносці. На бігу стали подвоє попереду і позаду, поклали собі на кожне плече по спису, на ті списи ще навхрест два списи, як Андріївський хрест. Згори щит.
Здоровенні, найпотужніші воїни щитоносці з'явились обабіч мандрівця.
Схопили його за плечі і за ноги і висадили на щит!
Все робилось не те, що не спинившись, а й не стишуючи бігу.
Вони бігли мовчки, тільки хекання й тупіт сотень ніг.
Певно, що ці могутні воїни могли бігти і безшумно. Але зараз вони чи не навмисне били щосили п'ятами в землю.
Тупотіння розносилось по горбах, вкритих купами дрібнолистих колючих чагарів, акаціями з пласкими кронами, поодинокими пальмами дум.
Чорні воїни бігли тим широким шляхом, яким тварини мандрували за дощем і поживами.
Червоний пил курився під ногами чорних бігунів і все вище й вище здіймався, довго не опадаючи на землю.
Потім воїни звернули ліворуч у прохід між колючими безлистими чагарями. Піднялися на високий пагорб і спустились у зелену річкову долину.
Вперед вискочили щитоносці і зі списам зайшли у воду. Штрикали у воду важкими зазубреними клюгами. Другі списоносці на крик командира зайшли двома ланцюжками у річку. А між ними пройшли всі інші воїни. Так воїни забезпечувались від крокодилів.
Після переправи бігли понад рікою у затінку велетенських зелених дерев. Довго бігли.
Пилу вже не було.
Тому й запах сотень спітнілих, просто мокрих від поту, тіл наповнював прохід між кущами. І геть перебивав тонкі пахощі трав і якихось яскравих зелених кущів.
Далі був гай із товстенних височенних дерев. І зразу за деревами пішли лани височенного проса. Достигаючі важкі волоті втратили свій зелений колір і половіли, а де вже й золотились.
Просо стояло щільною, непролазною стіною. Дорога між посівами проса здавалась глибокою канавою.
Достигаючі велетенські волоті, складені із безлічі дрібнесеньких зернят втратили свій світло-зелений колір.
Цією зеленою канавою вони просувались може з милю. І хоч мандрівця несли на щиті над собою два чорних воїни, він нічого не бачив з-за щедрих, тугих і довгих (як у комишу) волотей-качалочок.
Ватажок знов заверещав.
Воїни спинились, з розгону ледь не впустивши живу ношу.
Ватажок проверещав щось метальникам ножів. Вони рвонулись уперед із швидкістю гончаків.
Мандрівець, як і чародії, розминаючи ноги, зауважив: «А тікати від них — марна справа. Ні хортів їм не треба, ні коней! Тут щось інше потрібне! Ех, якби їхню пташину мову знати!» Не встигли мандрівець і дідугани розходитись, як за стіною проса почувся дрібний і сильний стукіт барабану.
Ватажок показав мандрівцеві і дідуганам, щоб вони йшли за ним.
І, пританцьовуючи під барабанне калатання, покрокував у проході між достигаючим просом.
І під той стукіт барабану лучники пританцьовували і брязкали тятивами, мов струнами на басі. А щитоносці вторили барабану ударами списів по щитах. Метальники ножів ляскали себе правицями по грудях, а в лівицях потрясали нищівними фігурними ножами.
Знов воїни щільно обступили мандрівця і його супутників, що він тільки розумів по голосних жіночих криках, по собачому гавкоту і кудкудаканню — вони йдуть по селищу.
Враз все замовкло.
Ватажок зайшов за спину мандрівця і натиснув йому на плечі, щоб він став навколішки.
А мандрівець прихопив його руку у такий захват, що негр не міг ні вирватись, ні рухатись.
І разом із чужинцем змушений був стати навколішки.
Воїни певно чекали наказу розступитись. Стояли і переступали з ноги на ногу. Ближні озирались і вирячали очі, але не сміли щось сказати тим, хто нічого не міг бачити.
Нарешті десь попереду почувся злий жіночий голос.
Вояки миттю відскочили від чужинця. І він побачив перед собою на височенній різній лаві дебелу чорну жінку.
Плямиста, багатобарвна сорочка від шиї покривала все тіло — чорне, аж синє, як у сливи-угорки. Але їх не було видно, бо сорочка вся покривала. На голові у вельможної негритянки височіла справжня копиця, зроблена з її кучерявого волосся, яскравого пір'я, якихось неймовірних барвистих квітів і різноколірних хусточок, прив'язаних одна до одної.
Мандрівець вирячився на неї знизу, вона вилупила на нього очі згори.
Таких великих вирлатих очей він потім ніколи не бачив. Навіть у абіссинських та нубійських красунь-куртизанок.
Біля жінки гуртувався справжній натовп. Одне жіноцтво. Всі були оголені згори. А деякі тільки й того одягу мали, що косиця, сплетена з трави і опущена на саме єство.
Жінка насупилась і показала мандрівцеві, щоб він відпустив руку ватажка. Мандрівець миттю виконав наказ. Ватажок ненависно зиркнув на чужинця і зайцем підскочив до огрядної жінки.
«Е! То вона ж їхня цариця! — Тільки зараз странній побачив, що голі дівчата тримають на сворах чотирьох рудих псів з дивними гривами на спині. Обручки на собачих шиях були із щирого кованого злата!
Один могутній здоровило тримав над «царицею» дивну парасольку із білого шовку. Другий здоровило відганяв від неї мух широченним страусовим віялом. Віяло кріпилось на держаку із слонової кості, прикрашеному золотими кільцями.
Ватажок підбіг до «цариці» зігнувшись у попереку, тільки що пикою не орав по землі.
Витяг золотий самородок із торби і поклав до «царського» подолу на ослінчик.
Найстарша гола жінка, вся в золотих перснях, обручках і сергах, взяла з ослінчика золоту грудочку і подала своїй «цариці».
Та уважно золото обдивилась і гнівно насупившись, тицьнула пальцем на мандрівника, ніби кажучи: «Ти чому золото шукав?! Хто тобі дозволив?!» Тоді мандрівець показав на мигах і всім тілом зобразив, як тварина билась із змією. І як потім її вхопив птах. І як він із самостріла золотою кулею поцілив птаха і звільнив тварину.
«Цариця» похитала головою, не повірила. Тоді мандрівець попрохав у неї одну грудочку. «Цариця» дала грудочку своїй дамі, та поклала на ослінчик. З ослінчика золото взяв ватажок загону. І подав чужинцеві.
Грудочка, на жаль, була не кругла, а, скоріше, схожа на іграшку. Він вийняв свинцеву кулю і заклав золоту грудку. Озирнувся на всі боки. І побачив на пальмі пурпурну щурку. Може, і більше сотні кроків було до дерева. Якби круглою свинцевою кулею, або залізним болтом, то не було б про що й говорити! Але ж грудка схожа на грушу…
Він подумки швидко проказав молитву та й пострелив.
Знов щастя було з ним!
Тільки червоно-рубінове пір'я посипалось на всі боки! А гостродзьоба птаха впала просто в пащеку голодній собаці.
Ватажок, низько зігнувшись, вивертав голову до цариці і щось улесливо і гаряче почав говорити їй.
Та подумала, подумала. А всі мовчали.
Тільки було чути, як під солом'яною стріхою круглої хати гуде велетенська оса.
Цариця кивнула головою і ще й рукою махнула. Щось коротко сказала, певно: «Добре! Давайте!» До мандрівця підскочили найбільші щитоносці і почали з чужинця стягати сорочку.
Чужинець заволав, замахав руками: «Стійте! Стійте! Я сам!» Вони, певно таки, зрозуміли його крик і спинились.
Чоловік витяг з-за пазухи поранену тварину і передав чаклунам. За тим розв'язав пояс і зняв сорочку.
Весь здоровенний натовп — і жінки з царицею, і воїни в один голос видихнули:
— Аааа!!!
Бо чужинець виглядав дивно: червономідне обличчя, шия і руки до ліктів теж, а вся шкіра біла, аж блакитна.
На грудях в нього висіла велика ладунка, а на тонкому шкіряному паску через плече з лівого боку під рукою примостилась невеличка пласка торба із добре виробленого венеційського сап'яну.
Мандрівець подивився на торбу, ляснув себе по лобі і видобув із торби рожевий кристал. Завдовжки як кисть руки і в пальців три завтовшки.
Вклонився і простягнув цариці.
Знов їй передали через її «почет».
Цариця покрутила, покрутила перед очима і простягла перед собою: «Що це?» Чужинець показав на язик. Цариця лизнула. І підняла пальця вгору:
«О!» Дала лизнути двом дівчатам, певно, дочкам, а тоді щось крикнула владно. Прибігли враз два стражники, справжні велетні, і принесли козубок із слонової кістки.
Рожевий кристал цариця сховала у козуб і поставила його собі на коліна. Після подарунка цариця вже по-справжньому приязно дивилась на чужинця.
Та ще й з певною цікавістю. Яку він зразу й відчув.
Вона щось знову сказала, і ті самі воїни почали з нього стягувати штани.
Мандрівець відчайдушно заволав і простяг до цариці руки!
Тоді вона спинила воїнів. Але пояснила йому на мигах, що вона і її жіночий почет хочуть побачити його прутень! Чи великий він, чи малий? Чи товстий, чи тонкий? І чи обрізаний? І чи прутень у нього такий білий, як його черево? Чи засмаглий, як його руки?
Мандрівець тоді на мигах почав пояснювати, що прутень для діла, а не щоб показувати. Та ще таким високим особам, як цариця… Цариця трохи поміркувала, поміркувала і на згоду закивала головою з усією копицею прикрас. Простягла руку до воїнів і гукнула. І всіх чоловіків — і воїнів, і поселян наче вітром змело з майдану.
Ще вона щось сказала. І з солом'яної будови вийшла гола дівчина.
Дівчина підступила до мандрівця і лягла просто в порох. Та й розчепірила ноги. Мандрівець, геть себе не тямлячи від хвилювання, відштовхнув її від себе.
Дівчина зразу залилася сльозами. Вивернула голову і показала йому сухе дерево біля солом'яної гостроверхої будівлі. На сучках дерева, як горщики на тині, були настромлені три чоловічі голови. Вже зовсім висохлі. Ще на сучках висіли голови двох левиць, лева і крокодиляча пащека.
Він добре зрозумів її: якщо він її відштовхне, то її, як непотріб, сьогодні ж з'їдять.
Тремтячими руками почав розв'язувати очкура…
Чорне дівча заходилось йому допомагати. Спочатку в нього нічого не виходило. Його трусило, калатало всього, він ледь не втрачав тями. Лише до нього долітало тихе перешіптування глядачок із поспільства і «зацних». Певно таки, що в нього нічого і не вийшло б, якби його не порятувала дівчина. Власне, вона й себе рятувала.
Як він відчув на своєму прутні її тонкі і гарячі пальці, то все почало ставати, як завжди. Тільки він міцно заплющив очі. Це було вперше і востаннє, щоб він при любощах не дивився на бабу. Звичайно, якщо все відбувалось при світлі.
Від хвилювання його наче заціпило, і його прутень працював без утоми, а кінець ніяк не наступав.
Він не міг підняти голову, не міг розплющити очі, бо хотів всю цю бабську наругу над собою якомога швидше скінчити. Та не виходило.
Спочатку настала повна тиша.
Далі почувся шепіт.
Потім захоплені бабські зойки.
І всі захихотіли, завищали, заплескали в долоні.
Хтось завів веселу, бадьору пісню. Зразу пісню підхопили. А там і чиясь чортова душа загуркотіла в барабан!
А він все не міг облегшити свою напругу. І коли просто здурів від усього цього гвалту і напруги і вже умлівав, над своєю головою почув голос цариці. Вона щось сказала дівчині, ніби щось порадила.
І дівчина враз вивернулась ізпід нього і прихопила його прутень гарячими пальцями, і все вмить скінчилось.
Тут такий рейвах знявся!
Щось наказувала цариця, щось кричали слуги, бігали воїни.
Щоб всього цього не бачити (а слухати доводилось!) він насунув собі на очі шапку із плямистої шкіри сервала. І пішов, дивлячись тільки на свої сандалії, туди, де сиділи його повадирічаклуни.
Чаклуни подали йому сорочку, а за тим і звірятко. Звірятко одразу примостилось під сорочкою на його животі. Тикалось гострим писком в його спітніле, забруднене сумішшю пилу, свого і чужого поту. Звірятко довго обнюхувало його шкіру. Але, зрештою, заспокоїлось і завмерло. Певно таки, його запах був сильніший за все. А його запах — це був порятунок і захист.
Він сів поруч із чаклунами під високим деревом, край майдану.
А майдан вирував тубільцями!
Всі бігали туди й сюди, тягли низенькі ослінчики, вмощувались на них.
Ліворуч біля «трону» чорної цариці згромадився цілий гурт барабанщиків, кілька музик з дудками та арфами-луками в три струни.
Цариця дала знак, і під барабанний стукіт найменших барабанів за чужинцем прийшли слуги і посадовили його на ослінчик чорного дерева біля самих ніг «цариці».
А біля його ніг, у поросі, гола зовсім, як і раніше, скоцюрбилась його «кохана». Вона нишком гладила його стопи і щось вдячно шепотіла. «І таке буває! Що прутнем можна людину від людоїдства врятувати! І чого тільки не трапляється на білому світі! А особливо, як тебе чорти світ за очі понесуть!» — Ой, ой так цікаво!!! А що, що з тобою, козаче? Що далі було?
— Голубонько ти моя! Яка ж ти дурненька! Я тобі ще раз кажу: я так далеко не бував. Це мені, кажу тобі, один наш бранець розповідав. Славний чоловік, бувалий.
— А ти як розповідаєш, що аж все перед очима стоїть! Воно й виходить, що все з тобою було!…
— Та ні… То в мене просто добра пам'ять. І все-все я запам'ятав, що він розповідав. От запам'ятовую — і все!
— Слухай, слухай козаче, а що далі було?!
— Ну, цілу ніч вони пили бузу.
— А що таке буза?
— Та то таке солоденьке, чи кисленьке. Коли як. Пиво із проса. От і татари в Криму і ногайці на Кавказі цю бузу роблять…
— Так їм же хмелю не можна, магометам чортовим!
— Люди, Настуню, скрізь своє «не можна» обминають, як тільки можуть і де тільки можуть! Така людська вдача на всіх світах! Ти краще слухай, бо часу нам лишилось мало. Скоро тобі вертуту витягати. Отож чорні люди пили бузу, били в барабани і танцювали. Деякі так дотанцювались, що попадали і їх корчі били, і піна з рота котилась. Хто зна, чи від бузи, чи від танців? Та їхня чорна цариця в того чоловіка випитувала, а чого він прийшов у їхній край. Якщо йому золото не потрібно, то що? Він і вирішив, що на мигах всього не поясниш, то краще їй намалювати. Ну який із простого чоловіка маляр?
Цьому треба вчитись… Він цариці і намалював те цілюще зілля, яке йому замовили ще в сарацинській землі.
Цариця його і питає, на мигах, а для кого те зілля? То він взяв патичок і намалював на піску старого бородатого діда. Як би це його батько, і це — йому ліки. Як тут всі почали реготати! І цариця так сміялась, що аж за живіт хапалась! Всі реготали так, що ні бузу не могли пити, ні в барабани бити. Дехто і по землі від сміху качався!
— І, знаєш, що через той малюнок сталось? А ось що: звідкілясь негри привели старого бородатого арабина, ну геть схожого на того, що намалював наш чоловік! Старий дідуган захарчований, одні кістки і шкіра теліпається на кістках! У страшному лахмітті та в здоровенній чалмі! Гірше від останнього жебрака в Царгороді чи в Кафі! Той арабин, як побачив нашого чоловіка, то як кинеться до нього і почав з радості плакати і руки йому цілувати.
А зілля на другий день принесли йому цілий оберемок. І знов всі сміялись, коли наш чоловік забрав те африканське зілля. Потім їх усіх: нашого чоловіка, того дохлого арабина і двох чорних чаклунів несли на собі чорні раби аж до річки. А та дівка бранка, чорна, що з ним на майдані «любилась», бігла за ними аж до річки. Там її відпустили з нашим чоловіком на волю. І знаєш, що вони, ті чорні, зробили з ними, коли прийшли на берег річки?! Вони всім їм помили ноги, перш ніж допустили до броду! Нашому чоловікові навіть сандалії помили. Бо він був у сандаліях. А тоді перевели на другий берег! А знаєш, чому помили їм ноги? А тому, щоб чужинці не забрали на своїх ногах а ні крихти їхньої землі! Бач, голубонько, як буває: дикуни, людоїди, а як свою землю шанують!!! А в нас що?
— Ой і не кажи, козаче, що в нас робиться! А що далі було?…
— Вони вже уп'ятьох прийшли до того Тирла Смерті. Там наш чоловік відпустив звірятко, що його від змії врятувало. Він казав, що він ледь не плакав, як із тим звірятком прощався! Він його випустив і вони пішли. А звірятко вперед забіжить, і з-за куща зазирає на нього і щебече! Може, отак із півмилі бігло — то позаду, то попереду. Та потім десь у кущах його родичі защебетали, і воно до своїх таки побігло… А з убогим старцем арабином хитра історія вийшла. Він, виявляється, був при чорнім царі великим чоловіком — головним бусурменським книжником у тих краях за пустелею. Та пожадливий, як сатана, що мало йому було того золотого піску, що йому цар цілими торбами платив! Так він ще й поцупив золоті самородки із царських податків, що царю із лісу принесли. Щоб ти знала, голубонько, там у них такий закон — золотий пісок можна всім мати, якщо дістанеш. Самородки має право тільки один цар одержувати від своїх підлеглих і сусідів. Цар чорний ще пожалів книжникашахрая! Не відрубав голову, а відправив на заслання до людоїдів. Людоїди його не з'їли. Бо, сказали, що він не дозрів — занадто білий і не дійшов до кондиції. А тут якраз і наш мандрівник нагодився.
Він і вивів старого грішника із неволі. Може, людоїди подумали, що то його батько? Як ми для них всі на одне лице, так і вони для нас… Наш чоловік і ніс арабина на собі, бо той геть падав і розбив собі всі ноги! І дивувався наш чоловік: таке воно миршаве, худе, а важкий, ну зовсім не по виду!…
Тільки коли притяг його в столицю чорних, виявилося, що в його дранті сховані ніби ковбаски, зміїні линялі кожі, напхані золотим піском!!! Чорні вельможі хотіли нашого чоловіка стратити! За те, що він без дозволу царя і без його поводирів ходив по царських володіннях! Тепер вже за нього заступився той вчений крадій. Бо так вдало вийшло, що цар їхній повернувся саме з походу за рабами. У той час до царя прийшли посли з якогось сарацинського царства. То почалась суперечка про всякі діла їхні. І ніхто з царського почту не міг переговорити чужих вчених. От тоді й згадали про вченого злодюжку, якого заслали до сусідніх людоїдів. А хтось і каже цареві, що якийсь чужинець без дозволу вивів із заслання цього пожадливого книжника. Дідугана помили, одягли, нагодували і привели на раду до царя.
Той книжник переговорив, переміг усіх супротивників. Цар дуже зрадів, що його вчений переміг, і вибачив його. Тільки тепер приставив до нього трьох слуг, щоб вони при ньому були всі години дня. І стежили, щоб він більше не крав золота… Дивна штука, але той вчений арабин був у всьому іншому, крім золота, людиною вдячною. І він попрохав за свого рятівника. І нашого чоловіка випустили на волю.
— А що було з тією чорною дівчиною?
— Як він пішов назад у пустелю, вона лишилась у місті. Бо там всі чорні, крім прибульців з-за пустелі. Дуже вона плакала, побивалася. Та лишилась серед своїх, чорних.
— Воно, козаче, так і краще! Як кажуть: кінь з конем, віл з волом…
— А свиня об тин, бо не має з ким… Ну, голубонько, ходімо!
— Ой козаче-соколе! Ну давай, ще хоч разочок! Та я хоч краєм ока гляну. Ти ж обіцяв…
— Не скигли! Сьогодні — зась! Іншим разом — обов'язково.
— Ой козаче!
— Пішли, пішли. Бери Василеві торби та гайда до хати! Якби там твій свекор не розв'язав свого небожа. А там мій малий спить!!! — Твердо, з притиском сказав козак і, пружно звівшись, взяв ліхтар і вийшов із стайні. Настя зразу його наздогнала.
Коли вони йшли через подвір'я, Омелько сказав:
— Ага! Ось що той чоловік ще розповідав. Коли всі вони повернулись на Тирло Смерті, від стариці лишилась тільки велика калюжа червоної грязюки. І ніяких звірів там вже не було. Тільки ота гранчаста черепаха пожирала гієнове лайно. Воно за три дні висохло і стало біле, як крейда. І черепаха тим лайном ласувала! Ото й усе, що лишилось від буйвола. А був же буйвіл справді велетенський. Я буйволів у Криму бачив. Той чоловік казав, що африканські буйволи вдвічі більші за татарських. А може, й ще більше.