Поступово Дорохов розплутав старі, нерозкриті злочини. І що менше їх залишалося, то більше поваги виявляли підлеглі до свого нового начальника. Ішли за порадою до нього не тільки молоді Акимов і Зінов'єв, але й досвідчені Дибов і навіть Простатін. А Степан узяв собі за звичку при сторонніх звертатися до Сашка на «ви» і «товаришу начальник». Уперше, коли, увійшовши до кабінету, він звернувся до Сашка офіційно й на «ви», Дорохов, захоплений розмовою зі свідком, цього й не помітив, та коли Простатін ще раз повторив таке шанобливе звертання, Олександр навіть подумав, що за цим криється якась каверза. Аж потім він зрозумів, що його нові колеги турбуються не тільки про нього, а й про авторитет своєї служби. А яка може бути повага сторонніх людей до карного розшуку, коли начальник хлопчисько, а підлеглі поплескують його по плечу? Мабуть, Дорохов інтуїтивно знайшов правильну лінію поведінки. Інтуїтивно? Але для інтуїції потрібен досвід. Деякий досвід у Сашка вже був. У школі, а потім в інституті ходив він у застрільниках і комсомольських ватажках і ще тоді зрозумів, що від гримання користі мало. Головне — вміти показати, збудити інтерес. І ще Сашко знав, що найважче треба брати на себе, не перекладати на чужі плечі… Ну, а уроки Фоміна й Попова? Їх Сашко особливо цінував…
От тільки з Варфоломєєвим стосунки в нього не складалися. Не подобався він Дорохову, та й годі! І були для цього причини. Байдужа якась людина, та й собаки свого не любив. А хіба можна зробити справжнього помічника й друга з собаки, якого окриком і штурханом виховуєш?
Собак Сашко любив з дитинства. Це тільки в Іркутську, в комунальній квартирі, вони з батьком не могли тримати доброї лайки, а поки жили в селі та по різних військових містечках, у них завжди був собака, а коли й два зразу. Особливо запам'ятався Сашкові Лахміт — величезний пес, більший за будь-яку лайку. Дід привіз його місячним щеням узимку звідкись з Байкалу. Приніс за пазухою і сказав, що щеня від найкращих звірогонів. І щеня почало тягати по хаті різне ганчір'я та лахміття, от і прозвали його Лахмітом. Серйозний з цього собака виріс. На полюванні з батьком ведмедя сам на сам запросто тримав, а ізюбра або лося — й казати нічого. Але норовливий пес був. Крім батька, нікого не визнавав. Вважав нижче своєї гідності звертати увагу на діда, Сашка, а тим більше на матір. Він і до батька ставився якось поблажливо. От коли на полювання збиралися — інша річ, характер розкривався. І то не заскавчить, не застрибає від радості, як інші собаки. Потягнеться раз-удруге, прищулить вуха, махне хвостом, немов з чемності, і селом слідом за господарем ступає поважно. Розумні в Лахміта були очі. Сяде осторонь і дивиться, і здається, все він бачить, усе розуміє. Отакі самі очі були й у Байкала.
З перших днів Дорохов узяв за звичку приходити на роботу трохи раніше. Зайшов одного разу за стайню, де був вольєр. Пес лежав за дротяною огорожею в буді на солом'яній підстилці, висунув передні лапи на поріжок, поклавши на них голову, і якось знизу вгору почав розглядати гостя, здалося Сашкові, ніби вивчав його. Подивився, подивився, а потім одвернувся. «Не сподобався», — подумав Сашко. Тоді він тихенько покликав собаку. Байкал покрутився в своєму житлі й сховав голову зовсім. «Гордий! Ну достоту Лахміт».
Дорохов почав заходити до Байкала щоранку й обов'язково приносив щось смачне. Першого разу цукор пес не взяв. Глянув, куди закотилася кинута грудочка, і навіть не схотів по неї потягнутися. Щоправда, наступного дня обрізки ковбаси з'їв. Їв повільно, мов знехотя, для годиться. За кілька днів Байкал зустрів Сашка, сидячи на снігу й помахуючи хвостом. Дорохову навіть здалося, що пес йому усміхнувся.
Про те, що Варфоломєєв ставиться до тренування собаки абияк, знали всі. А провідник щоразу відповідав, що собаку «поставлять», тобто навчать працювати, в школі, куди влітку все одно їх з Байкалом викличуть на перепідготовку. До розмов цих звикли й дали Варфоломєєву спокій. Але Сашко вважав, що навряд чи варто чекати тієї перепідготовки, адже добрий собака-шукач, та ще в сільській місцевості, велика підмога.
Якось уранці він попросив Простатіна піти разом з ним у гай, що починався прямо за відділенням міліції, і подивитися на тренування Байкала.
Провідника, помічника з рядових міліціонерів і Байкала застали на узліссі. Було видно, що всі троє відбувають повинність. Варфоломєєв удавав, що хоче чогось навчити собаку, а Байкал так само мляво виконував його не дуже чіткі вимоги.
— Ви, товаришу начальник, відверніть увагу Варфоломєєва, щоб він не бачив, куди я піду, — попросив Простатін, — а я прокладу слід, дещо розкидаю дорогою і повернусь у відділ. Хай-но потім Варфоломєєв разом з собакою пробіжаться по тому сліду і зберуть усе, що я позаховував.
Через годину в карному розшуку вибухнув скандал. Усі четверо співробітників шпетили провідника, а Дорохов, сидячи осторонь, слухав.
— Давай носовика й газету, — вимагав од Варфоломєєва Простатін. — Газета свіжа, я сьогодні її ще й не розгортав, поклав просто на сніг. Якщо пес не вчув, то ти й сам міг її помітити. А носовика що, теж не знайшов? Від нього одеколоном за п'ять верстов пахне.
— Чого ти від нього носовика вимагаєш? — утрутився Дибов. — Він минулої осені в бур'яні мішка з речами не знайшов. А я потім цілий тиждень умовляв злодія, щоб показав, де речі кинув.
Провідникові пригадали всі його похибки й помилки. Варфоломєєв сидів розгублений і не пробував навіть виправдовуватися.
— Не вмію я їх тренувати, — нарешті вичавив він із себе. — Але все зроблю, слово честі. Мені б книжку якусь…
—Є в місті при Тсоавіахімі секція любителів собак, — повідомив Дибов, — разом з ними тренуй.
— А книжки в канцелярії різні лежать, ціла шафа, — подав голос Простатін. — І все службові. Мабуть, і про собак є.
Того ж дня Дорохов знайшов у шафі купку цікавих книжок. Знайшлися підручники з судової медицини, з судової фотографії та багато інших. Знайшлася книжка й з тренування собак-шукачів. Її урочисто вручили Варфоломєєву.
Найближчого вихідного Сашко засів за книжки. У місті було тихо, ніяких пригод, а вдома тепло й затишно. Почав з фотографії. В інституті захоплювався нею. Там була навіть фотолабораторія і не тільки пластинковий апарат Ленінградського оптико-механічного заводу, а й дуже рідкісний вузькоплівковий ФЭД. Сашко знімав, проявляв, друкував і навіть ретушував. Загалом, у нього виходили досить гарні фотографії, але теорії він не знав і зовсім не розумівся на спеціальній дослідній фотографії…
Господиня кілька разів намагалася одірвати Сашка від книжок, радила піти погуляти, казала, що надворі весною запахло, що гріх сидіти в таку годину вдома, але Сашко тільки хитав головою. Покликала його обідати і знову взялася за своє.
—І що ти за людина? То спиш, то день і ніч гибієш на своїй роботі, а тепер, як відлюдок, засів за книжки. Пішов би погуляв. Дівку собі якусь нагледів би чи на лижах побігав. Занидієш так.
Дормидонтівна швидко звикла до свого пожильця і цілком щиро турбувалася про нього.
Надвечір, коли Сашко закінчував виписки з книжки про фотографію, до нього заглянула господиня. Подивилася на розкладені на столі напери, зітхнула:
— Підеш кудись чи вдома будеш? Не підеш, ну тоді чекай. Я тут до родичів збігаю, а прийду — самовар приготую. Разом чаюватимемо.
Скільки ходила Дормидонтівна, Сашко не завважив, та повернулася вона не сама. Було чути, як господиня весело з кимось розмовляла, але тільки не міг розібрати відповідей, надто вже тихо говорила гостя.
—Іди, Дмитровичу, вечеряти, — знову зазирнула до ванькирчика Дормидонтівна й пошепки, по-змовницькому попросила: — Та сорочку переодягни, родичка моя в гостях.
Сашко зняв футболку, в якій звичайно ходив удома, надів шовкову косоворотку, штани від костюма і, щоб догодити бабусям, витяг з-під ліжка темні штиблети. Одягнувся й попрямував до кухні. На його подив, стіл був накритий у залі. На скатерці були розставлені закуски, пляшка горілки, а за фікусом, біля вікна, на лаві сиділа й гостя — «бабуся» років вісімнадцяти, ставна рум'яна дівчина в синій кашеміровій сукні та в чорних хромових півчобітках Вона сиділа дуже прямо, поклавши великі робочі руки на коліна, немов на фотознімку, що їх роблять на базарах… Коли Сашко увійшов, гостя опустила очі й перекинула товсту русу косу на груди. Дормидонтівна, яка метушилася біля столу, хитро всміхаючись, підійшла до нього.
— Ось познайомся з Любашею, племінниця моя. Йду додому, а вона мені назустріч. «Чому це ви, тьотю, до нас не заходите та як живете?» — «Заходь, — кажу. — Як живу — побачиш». Ну й затягла її додому, думаю, чайком дівчину почастую.
Любаша геть зашарілася, ніяково подала Сашкові велику тверду долоню, а коли сіли за стіл, то так ні до чого й не доторкнулася, лише відпила кілька ковтків чаю. Як не намагалася Дормидонтівна розговорити пожильця й небогу, нічогісінько у неї не вийшло. За цілий вечір Любаша тільки й сказала, що працює на будівництві і збирається вчитися на інженера, а Сашко почав був розповідати про судову фотографію, та осікся, зрозумів що тема не дуже застольна.
Дівчина почала збиратися додому, і Дорохов зрозумів, що просто зобов'язаний провести її. Але й надворі розмова не вийшла, ішли мовчки, цілу дорогу Сашко злився на себе й на Дормидонтівну і ніяк не міг придумати, про що говорити. Дівчина запитала, чи бачив він картину «Помилка інженера Кочина», та Сашко в Петровську-Забайкальському ще жодного разу не був у кіно. Люба спробувала розповісти про фільм, але так і не встигла — дійшли до її дому. На прощання вона не зовсім упевнено запросила Сашка разом з Дормидонтівною заходити до них у гості. Повернувшись, Сашко, щоб уникнути повторного сватання, збрехав старенькій, що в нього в Іркутську залишилася наречена.