Начальник міліції не став заперечувати, коли Дорохов наступного дня зібрався з дільничним Хлиновим верхи на займанку. До займанки було далеко, верстов з двадцять, і вони їхали, не поспішаючи. Перетнули поле, піднялися по стрімкому косогору. Високі сопки розступилися, і між ними простяглася рівнина.
— Улітку трава тут по груди, — розповідав Хлинов. — З однієї рівнини з цієї, либонь, усій худобі на зиму кормів вистачає. Тільки возити далеко доводиться. А влітку корівкам і теляткам справжній санаторій. Там, угорі,— дільничний нагаєм показав на сопку, що синіла вдалині,— у нас літня ферма. Тут чим добре, навіть у найбільшу спеку? Мухи мало. Не мучить вона худобу, бо весь час вітерець продуває, а муха вітру не любить. Зранку знизу повітря тягне, а з обіду від вершин униз холодком віє. Сніги на тих сопках ціле літо тримаються.
Сашко запитав, звідкіля тут браконьєр узявся.
— Сам він, отой Юшка, місцевий. З дитинства з рушницею по сопках лазив, батька його у світову на німецькому фронті вбили. Сестри люди як люди, а цей капосником був. Усі замки в селі перемацав. Підріс — на Північ, на копальні подався. Повернувся із золотцем, та не для нашого коня паша — все згайнував. Прийняли до колгоспу, а який він працівник? Тільки б літо прокоптіти, а як осінь, то в тайгу. То горіхи збирає, то полює. На полюванні справжнісінький вовк. Один сезон його Прокіп у своїй бригаді терпів, а потім заявив голові: «Не візьму Юшки, бачити цього варнака не хочу». Зібрав Юшка собі свою бригаду. Поласилися двоє наших дядьків на його запопадливість, але наступного року з ним більше не пішли.
— Чим же допікав їм той Слєпньов?
— Звірюка він. Якщо виводок знайшов, передусім матку б'є, а потім решту під корінь. Йому кажуть: «Дичину вигубиш», а Юшка їм: мовляв, на мій вік вистачить. Шишкувати йде — після нього в кедрівнику голе місце. Наші дядьки ще багато хто по-старому тютюну не смалять, а він навмисне все зимовище прокурить. Миску там, ложку кожен свою має, тільки одвернуться, а Юшка вже з чужої посудини сьорбає. Приїдемо, а він напевно козулю вже вколошкав. Але ж тепер козла від кози не відрізниш. Козел старі роги скинув, а нові ще не виросли.
— А чому Слєпньова Юшкою зовуть?
— Юхим його повне ім'я. Але всі Юшка та Юшка. За що ж його повністю та ще й по батькові величати?
Спускаючися з сопки, продираючись крізь зарості ялинника, вони виїхали на чисте місце, в низинці помітили трьох кіз. Мабуть, сполохали їх десь, і кози, проскакавши метрів триста, зупинилися, з цікавістю розглядали вершників. У гущавині злетіли кілька тетеруків, білі хвости півнів добре було видно крізь вільшаник.
— Тетеруків та й іншої дичини в нас тут хоч гать гати, — похвалився Тимофій Спиридонович. — Отуди трохи нижче, ліворуч токовище. Минулого року бачив півнів там понад сотню. Бійку зчинили, як на базарі. Неподалік од займанки знаю глухаряче токовище. Коли є бажання, вранці гайнемо. Там глухарів — як ворон. Ягідники тут багаті, а на лужках покорму також вдосталь. А бити їх — хто тут б'є? Юшка? Так він замість глухаря краще козу або козла пристрелить. Ближче йти і м'яса більше.
На березі річки, на невеликій, до півтора-двох гектарів, рівній площині розташувалася літня ферма з просторим скотарником, телятником і двома житловими бараками. Ще здалеку Дорохов і Хлинов помітили колгоспників, які лагодили покрівлю й міняли стовпи в огорожі.
— Тут їх шестеро працює,— пояснив Хлинов. — П'ять чоловіків і Степанида, Юшчина дружина, куховаркою.
Тільки-но на займанці помітили верхівців, один з колгоспників покинув роботу й рушив до барака.
— Он той, який пішов, і є Юшка.
Під'їхавши до людей, Хлинов повагом, не кваплячись, зліз із коня, з кожним привітався за руку. Сашко також поздоровкався і разом з Хлиновим попрямував у барак. Одразу з ганку обидва опинилися в кухні. За довгим столом біля великого закуреного чайника сиділи Слєпньови, попиваючи з емальованих кухлів чай, і мирно гомоніли про щось своє. Юшка, невисокий, чорнявий, верткий чоловічок з гладенько поголеним нахабнуватим обличчям, одразу ж заговорив, осміхаючись, позираючи на дружину:
— Здоров був, Тимохо. Скучив там за мною в Хараузі, прискакав провідати? Сідай чай пити. А це кого ще за собою привів, мабуть, мисливець чи теж ваш, міліцейський?
Жінка й не ворухнулася. Як сиділа, підпираючи щоку лівою рукою, поглядаючи то на чоловіка, то на нежданих гостей, так і лишилася сидіти. На вигляд була трохи старша за Юшка, та обличчя зберегло свіжість і здавалося досить приємним.
— Чого сидиш мов нежива? Наливай людям чаю, варенням почастуй, зголодніли, мабуть, з дороги.
— Дякуємо. Чаювали під кручею. Познайомитися ось з тобою хоче наш начальник карного розшуку, того й приїхали.
— Сам начальник? Та він же ще хлопчак! — зареготав Слєпньов. — Невже у вас когось трохи старшого на це місце не знайшлося? Гаразд, побалакаємо. Вийди, Степанидо, надвір.
— А навіщо, нехай сидить, — спокійно промовив Дорохов. — Я справді хотів з вами поговорити. Дивуюсь оце, начебто ви набагато старший за мене, людина, як то кажуть, у літах, а терпите, що всі вас Юшкою звуть.
Степанида глянула на чоловіка й на Дорохова і з явною цікавістю стала чекати, як повернеться розмова.
— Мене хоч як називай, тільки випить подай, — відбувся жартом Слєпньов.
— Ну то я вам сам поясню. Не поважають вас, Слєпньов, люди. Голова колгоспу каже, що ви погано працюєте. Сусіди не дружать з вами через те, що ви до них без поваги. Друзів, приятелів у вас нема.
— Ти, начальнику, кинь теревені розводити. Я це в різних місцях чував. Раз приїхав говорити, до діла кажи.
— Я й кажу до діла, — спокійно вів далі Сашко. — Ось ніяк не збагну: що, вас медом у виправному таборі годували, що ви туди знову проситесь?
— Дарма, начальнику, той строк мій згадуєш. Мені суд п'ятірку визначив, а я її за три роки відбув. Тому що надривався, мов кінь. День за два рахували, от і випустили достроково.
— Ось бачите, — звернувся Сашко до Степаниди. — За дротом, та під охороною, ваш чоловік працював добре. Можна сказати, відмінно, а тут, у колгоспі, за минулий рік у нього всього сімдесят трудоднів. Якщо рахувати в середньому, то всього один день за шестиденку вийде. Якби в таборі так працював, то за такою арифметикою лише через тридцять років звільнився б.
— Немає такого закону, щоб більше строку тримали.
— Ну гаразд, це я так, до слова. А зараз про інше. Ось ви, Слєпньов, сказали нашому інспекторові, що по чужих коморах та по хлівах лазити перестали.
— Що правда, то правда. Відколи прийшов додому, ще й чутки не було, щоб десь у людей нашкодив, — підтвердив Хлинов.
—І ніхто не скаже, не кривджу я людей; а коли й вип'ю, то за свої або за Степашині.
— Людей ви не кривдите, бо боїтеся. Ще, дивись, заявлять або ще гірше — спіймають та самосуд учинять. Через те ви й вирішили грабувати тайгу. Але браконьєрством займатися не дамо. Не дозволимо винищувати під корінь звіра й птицю. Вважайте, що я вас попередив. Творитимете й далі безчинства — заарештуємо. І ще — здайте гвинтівки. Принесіть добровільно.
— Нема в мене гвинтівок, і ти, начальнику, не лякай, у тайзі мене ще й спіймати треба. Ти ось скажи своєму Тимосі, щоб по п'ятах не ходив. На лиху годину, десь та й посковзнеться. — Слєпньов уже оговтався від розгубленості й поводив себе у своїй звичній нахабній манері.
— Даремно ви погрожуєте, Слєпньов. Ніхто вас не боїться, з усім сільським активом вам не справитися, а дільничному я допоможу. Хотілося б, щоб і ваша дружина не залишалась осторонь. Для неї ж краще, коли ви вдома, а не у в'язниці.
Жінка гірко зітхнула і мовчки вийшла з барака. Дільничний інспектор, який з інтересом слухав розмову, також підвівся.
— Я ж знаю, Слєпньов, чого ти на займанку подався. Вирішив пантачів поганяти. Та ти врахуй, що й торішніх ізюбрів тобі ніхто не забув. А в цих місцях я всі солонці знаю, і якщо будь-де твій слід знайду — стережися. Ну, бувай, погостювали — й досить. Поїхали, товаришу начальник, сонце он уже за сопку перевалило.
За кілометр від займанки Хлинов зліз із коня, зачекав Сашка, взяв обидва поводи і прив'язав коней до берези.
— Тут краще пішки. Солонець тут чудовий. Уся звірина з найближчої округи на нього сіль лизати йде. Через місяць чи й трохи раніше в ізюбрів панти поспіють. Тоді й почнеться відстріл. На нашу сільраду цього року лише дві ліцензії дали. Одну Прокопові, а другу Мишаньці Гостєву, теж знаменитий мисливець, і все. Слєпньов просив, але йому відмовили. Він під одну ліцензію п'ятеро звірів покладе. Коли застукають з ізюбром, він одразу покаже дозвіл на відстріл. А спробуй дізнайся, перший це пантач чи п'ятий?
Непомітно Дорохов і Хлинов вийшли на невеликий лужок. Посеред нього була неглибока яма, заповнена талою водою. Навколо ями чорніла земля з дрібною, що ледве пробилася, але вже була витоптана, травою. Дрібні подвійні ямки у формі паралельних ком залишали своїми ратичками кози. Трохи більші, довші заглиблення — сліди ізюбрів. Зовсім великі лунки підтисли лосячі ратиці. Хлинов кілька разів обійшов солонець, уважно розглядаючи землю, довго роздивлявся грунт між двома березами, що росли неподалік, і покликав Сашка:
— Погляньте сюди, побував уже тут Юшка. Мабуть, збирається лаштувати поміст на березах.
Справді, під березами було чітко видно недавно зім'яту легким взуттям землю, вдавлені торішні травинки, зламані сучки.
— Значить, і гвинтівка у нього десь тут, коли пантачів зібрався полювати. Промашка в нас з вами вийшла, товаришу начальник, треба було перед розмовою хоча б на цей солонець наглянути. — Хлинов подивився на сонце, що вже підкотилося до обрію, і запропонував: — Якщо поспішимо, то до смерку ще на один солонець устигнемо. Подивимося, що і як там, і переночуємо на річці. Коли сюди їхали, запримітив стіжок сіна. Спати будемо як на перині, і коненята похрумають уволю.
Другий солонець виявився майже на середині дороги до села, у виярку, по якому жваво збігав струмочок чистої джерельної води. Невелике болотисте місце, оточене чагарником та поодинокими ялинками, також стоптала звірина. На нижніх гілках великої крислатої берези, метрів за п'ять од землі, Сашко побачив поміст з трьох дощок. До стовбура берези впоперек, як щаблі, були прибиті короткі поліна. Блискучі головки цвяхів ще не встигли й заржавіти. Дорохов виліз на поміст, на ньому можна лежати, тримаючи в полі зору солонець. Трохи вище стриміли коротко обрубані гілки спеціально для того, щоб повісити на них торбу, тілогрійку або ще що-небудь.
— Добре влаштувався, — вирішив Дорохов, — з комфортом. Як, Тимофію Спиридоновичу, зруйнуємо це гніздо чи залишимо?
— Гадаю, залишити треба, товаришу начальник. Якщо до дощу Юшка тут не побуває, то потім і сліду нашого не знайде. Може не здогадатися, що про всю його працю нам відомо. На ближчому від займанки солонці він спеціально ладнати поміст не став, щоб не помітили, а тут, оддалік, спорудив. Мабуть, думає, що про це місце я не знаю. Ну, коли пощастить, його можна тут прямо з гвинтівкою накрити.
— А як це краще зробити, у селі поміркуємо. У вас знайдуться хлопці не з полохливих?
— У мене помічників багато, і боягузів серед них нема.
— Ну от і чудово.
До стіжка під'їхали вже потемки. Розворушивши його, позалазили в м'яке сіно, що ледь-ледь пахло пріллю.
— Давайте вранці послухаємо глухариків. Тут недалеко, на тому боці, серед буйної трави є токовище, — запропонував Хлинов. — Десяток, а то й півтора, півнів пісень співати збираються. Моя стара глухаря цілим тушкує з картоплею та з приправою різною. Я збирався сьогодні з вами, а вона: «Візьми карабін, привези півня». А мені соромно: колгоспники в поле, а я на полювання. Не будеш же кожному пояснювати, що в справі зібралися. А у вас рушниця. Пару зіб'ємо — і додому. Ви ж на глухарів ходили?
— Ходив з батьком і сам. У нас їх по Іркуту сила-силенна. Давайте заїдемо. Я, відколи до карного розшуку вступив, жодного разу на полювання не вибрався. В інституті знаходив час. Бувало, їдемо на практику, то й прихоплю дрібнокаліберку, і в казані щоразу дичина. Рушницю батько майже півроку тому подарував, так повірите, я учора з Прокопом Олексійовичем уперше її спробував, — уже сонним голосом говорив Сашко.
Вони прокинулися вдосвіта. Посідлали коней, їхали повільно й зовсім недовго. Хлинов оглянувся.
— Отут коней прив'яжемо, там у тебе під сідлом брезент поверх пітника підкладений, тягни його, я твоїй кобилі вівса підсиплю, хай снідає, й підемо.
Модрини ще ледь-ледь закошлатились, і крізь гілля було добре видно небо. Зі сходу, над сопками, воно посвітліло. Тинькнула в кущах якась пташина, їй відповіла інша, вихопився майже з-під ніг мисливців бурундук і заверещав — розсердився, що потурбували. Хлинов ішов попереду, акуратно ставив ногу на носок і ступав тихо, без тріску. Сашко за роки міського життя розучився так хитромудро ступати й необережно зламав кілька гілок. Їхній тріск різонув по вухах, і Хлинов пішов повільніше. Піднявшись на невеликий відріг сопки, він зупинився й пошепки пояснив:
— Отут зачекаємо. Десь поблизу зачаїлися, світання ждуть.
Сашко намацав у кишені патрони, які ще звечора одібрав із сумки, хотів зарядити рушницю, але потім вирішив не поспішати. На дальніх гольцях[2] вкритих вічною кригою, заяскрів, зарожевів сніг, і одразу повиднішало. Немов за сигналом, десь поруч заспівало, засвистіло дрібне птаство, а слідом за ним, унизу, де залишилися коні, зачуфикали тетеруки, і раптом, розтинаючи увесь цей гомін, розляглася над тайгою дика, незвична глухарина пісня. Вона лунала близько, майже поруч. Трохи далі відповів другий півень, потім третій. Почалося токування. Звідкись згори, з крутосхилу, на токовище прилетіло ще кілька птахів. Просто над Сашком, розпростерши крила, промчала на весільне свято глухарка. Її сіре перо, навіть у півмороці світанку не можна було, сплутати з чорним убранням півнів. Дорохов, обережно переломив двостволку, вклав патрони; і закрив, намагаючись не порушити гармонії токування, але дільничний його притримав: зачекай, мовляв, послухаємо. І вони завмерли, милуючись сходом сонця, терпким тайговим духом, глухариною піснею, що лунала під акомпанемент усіх пернатих мешканців. Коли зовсім розвиднілося, на кількох модринах на відстані пострілу й далі стало виразно видно тайгових велетнів. Вони чорними шапками порозвішувалися по деревах. Одні сиділи, настовбурчившись, прислухаючись до токування, інші, задерши голови, заливаючись, співали, походжаючи по гілках. Пісні зринали й звідкись знизу, де півні токували просто на землі. Порахувавши по голосах півнів, які співали, а мовчунів «на око», Хлинов шепнув, що токовище значно більше, ніж він очікував. Показав Сашкові невелику галявинку, де, розпустивши крила, гарцювало кілька півнів, ніяк не зважуючись розпочати бійку, і підштовхнув його вперед.
Обережно ступаючи й озираючись на всі боки, Дорохов помітив копалух — глухарок, що чинно повсідалися на нижньому гіллі модрин. Вони байдуже поглядали на галасливих женихів, удаючи, що все це їх не обходить.
Сашко пересунув на рушниці запобіжник і, поклавши стволи на ліве передпліччя, повільно почав спускатися косогором. Коли до птахів, що токували на землі, лишалося кроків з тридцять, у Сашка з-під ніг зірвався камінь і з тріском та гуркотом покотився вниз. Глухарі, мов від страшної небезпеки, злетіли вгору. Дуже сухо один за одним ляснули постріли, і дна глухарі знову повернулися на землю. Сашко присів, міняючи в рушниці патрони, а Хлинов залишився стояти, притиснувшись до дерева. Минуло зовсім небагато часу, трохи далі, біля кам'яного розсипу, затокував глухар. Йому відповів інший, потім одразу декілька, і токування відновилося, ніби нічого й не сталося. Ті, що залишилися живими, до самозабуття співали про любов. Сашка особливо вразили глухарки. Їх зовсім не збентежила загибель двох женихів, вони знехотя перелетіли на сусідні дерева. Спускаючись до коней, Дорохов вбив тетерука, що випадково налетів. Тетерук, мабуть, проспав зорю і поспішав на любовний турнір, але наразився на пущений Сашком сніп дробу.
Біля коней, поки дільничний кріпив до сідел у тороки дичину, Сашко всівся на повалене бурею дерево і його охопила якась незбагненна туга. Він не міг зрозуміти, що з ним діється. В душі ворушився непевний, незрозумілий неспокій. Може, тому, що навколишня тайга була чиста й одвічна. І Сашкові захотілося залишитися тут, щоб не повертатися у той світ, де за останні два роки зустрів стільки всякої нечисті. І вперше він розговорився з, по суті, випадковою людиною.
— Знаєте, Тимофію Спиридоновичу, тільки-но гольці на світанку заяскріли, так чудово стало навколо, в мене аж дух захопило. От сиджу й думаю, залишитися б тут назовсім, даремно, мабуть, пішов у карний розшук. Закінчив би інститут, приїхав би до вас або куди-інде в колгосп агрономом, і всі сходи сонця й світанки були б мої. Жив би просто, серед хороших людей. Полював би, рибалив. А тепер, Сашко зітхнув, — усякі кручені, смолені та юшки. Хіба то люди? Зі мною хлопець один навчався, разом нас комсомол послав у міліцію. Його батько тоді плакав. Він теж агроном і хотів усі свої праці синові залишити, щоб той далі продовжував. Начальство вирішило цього хлопця відрахувати, але він сам уперся: «Буду працювати в карному розшуку, і край». А через два місяці його вбили. А згодом один телепень з дурного розуму й зі страху ще одного нашого комсомольця поранив… Ні, кулі чи ножа я не боюся. Боюся до людей ставлення змінити. Раніше я як жив? Навчання, комсомольські справи, бокс, полювання, і скрізь хороші люди. Звичайно, знав з чуток, що є злодії, бувають убивства. Але це тільки з чуток. А тут, у карному розшуку, відразу все перевернулося. На вигляд порядна жінка виявилася запеклою злодійкою і попервах обвела мене круг пальця. Потім познайомився з рецидивістом, який ще за царя красти почав. Він усе про чесність злодійську нам розбазікував, а коли йому сутужно стало, то свою спільницю, а може, й коханкою йому вона була, не змигнувши оком, на той світ спровадив, щоб вона чогось зайвого про нього не бовкнула. Довелося зіткнутися з такою людською підлістю, про яку й гадки нё мав.
Інколи просто страшно — раптом я зможу змиритися з цим, — зачерствію, чи що?
Дільничний уважно слухав, розглядаючи щось під ногами, кілька разів глянув на Дорохова, а потім знову опускав очі, щоб не спантеличити його.
— Знаєш, Сашко… — Дільничний уперше назвав Дорохова на ім'я. — Важко, мабуть, усім у нас в міліції… Але ти тут не зайвий, робота у тебе йде на лад. Мені хлопці розповідали, що у вас та як. З Федором Дибовим разом в армії дійсну служив. Зі Степаном Простатіним, уважай, родичі. Його дружина наша, хараузька. Поважають вони тебе. А ті — чалдони, даремно хвалити нікого не будуть. Звісно, важко тобі після спокійного навчання та без рідних. Але дивися сам, навіщо тебе Сидоркін сюди витяг? На гусей йому самому з Прокопом зручніше. Мої справи він за годину, за дві сам завжди розбирав. Видно, хотів повагу до тебе виявити, виходить, цінує тебе. А запоганитися? Знаєш, як кажуть, свиня калюжу знайде. Так то ж свиня! А коли ти людина, то людиною й зостанешся, а в агрономи тобі вже тепер дороги нема. Я б теж на трактора сів. Жив би спокійно й удвічі більше заробляв би. Ну, а людей захищати від злодіїв та від бандитів хто буде?
Поверталися вони в Харауз опівдні. Прокіп Олексійович оглянув Сашкову здобич, подув під перо, виважив на руці й залишився задоволений.
— Цього року птиця гарно перезимувала. Вистачило покорму, от і жирок під шкірою є. А нумо чаювати, а то начальник вже далі збирається.
Олександр насилу умовив Хлинова взяти одного глухаря. За столом попросив Сидоркіна.
— Дозвольте мені, Леонтію Павловичу, ще на днинку в Хараузі зостатися.
— Вирішив пополювати?
— Ні. Допоможу Тимофієві Спиридоновичу із Слєпньовим розібратися.
— Давно пора, — втрутився господар. — Паскудний чоловічок. Таких, як на мене, треба з тайги в місто виселяти. Там не дуже розгуляєшся.
— Зоставайся, — вирішив начальник міліції.
— Тоді ще прохання. Мої трофеї захопіть, і рушницю також. Хай шофер половину собі візьме, а решту завезе Дормидонтівні.
Після Травневих свят хараузький дільничний доставив у місто Слєпньова. Привіз не сам, а в супроводі двох хлопців — хараузьких комсомольців. Вони втрьох привели Юшку до карного розшуку, і Дорохов, тільки глянувши на них, не зміг утриматися від сміху — настільки кумедний вигляд мала вся група. Двоє здоровенних парубків, обвішані зброєю, а між ними маленький, миршавий Слєпньов. У Юшки око підбите, а в славних молодців носи й губи порозпухали. Одразу було видно, що в запеклій сутичці хлопцям перепало значно більше.
— Ти чого смієшся, начальнику? Розв'яжи руки, я тебе ще не так розмалюю. А вам, товаришочки, це так не минеться. Зустрінемося — поквитаюся з кожним. За мною такі боржки не пропадали. І ти, Хлинов, запам'ятай.
Дорохов звелів відвести затриманого.
— Молодці, хлопці,— похвалив він юнаків. — Ну, розказуйте, як діло було?
— Більше двох тижнів ми з Мефодієм на займанці жили, — розповідав старший. — Юшка до нас звик і, видно, побоюватися перестав. Коли панти у звірів дозріли, став вночі в тайгу шастати. Вчора ми його вистежили. Він з кулаками, а ми ж битися остерігаємось. Ото лящів і нахапали, поки скрутили. Гвинтівку він з усім припасом у дуплі ховав, а дробовики на займанці під колодою.
— А карабіна японського так і не знайшли, — пояснив дільничний. — Я тут усі матеріали на нього привіз. Доповім Сидоркіну — і в прокуратуру. Мої комсомольці, та й я сам, — за свідків. Слідчий повинен за справу братися.
— Повернетеся в Харауз, гарненько пошукайте другої гвинтівки, — порадив Дорохов, — треба було б і її вилучити. Судитимуть Слєпньова й за цю зброю, яку тримав незаконно. Але краще б і ту також знайти. Спокійніше на душі буде.
Гольці — гірські вершини в Сибіру.