Весна тисяча дев'ятсот сорок другого року випала похмура, дощова.
Дорохов з матір'ю займав кімнату в комунальній квартирі на верхньому поверсі триповерхового будинку. Звичайно він повертався пізно, останнім із мешканців, коли вхідні двері вже замикали на ніч. З площадки сходів ще один марш вів на горище, куди двері були зачинені. В цьому закутку було завжди темно, та й увесь під'їзд ледве освітлювався тьмяною, на шістнадцять свічок, лампочкою, яку опівночі обов'язково хтось гасив. Ліхтарика він не брав з собою, оскільки беріг батарейки. Ось і тепер у темряві пласким ключем він намагався попасти у вузьку щілину замка.
Біля горішніх дверей почулося шарудіння, і хтось тихо, невпевнено спитав:
— Це ви, Дорохов?
Голос був спокійний і навіть видався знайомим, проте Сашко не міг згадати, де й коли він його чув.
— Коли прийшов, то чого ж ти там стоїш, іди сюди. Ти сам?
— Сам я, Олександре, сам. Ось подивися! Було чути, як «гість» черкнув сірником, зламав один, другий, вилаявся.
— Розумієш, я спочатку на горищі сидів, а там протяг і холоднеча. Коли світло погасили, сюди перебрався, але відігрітися ніяк не можу.
— Як же ти на горище потрапив? Там же замок, — здивувався Сашко.
— Ха! Замок!
Нарешті сірник спалахнув і висвітлив худу постать чоловіка в чоботях і шинелі, з рукою на перев'язі. Білий бинт виднівся й з-під шапки. Сірник розгорівся, і «гість» підняв його над головою, освітлюючи всього себе, мабуть, для того, щоб Дорохов переконався, що нема у нього зброї.
— То що, так і будемо через сходи говорити? — запитав Сашко. — Іди сюди, давай знайомитися.
— Ми з тобою, Олександре, давно знайомі, тільки ти мене не впізнав. Льоха я, на прізвисько Козубець. Невже й тепер не згадав? Діло маю до тебе, допоможи.
У худому чоловікові в військовій формі Сашко впізнав Чипізубова, злодія, з яким познайомився за досить дивних обставин, у кіно. Разом з ним дивився тоді фільм «Син Зорро». Давним-давно це було, ще в тому, довоєнному житті…
Першою думкою було, що Козубець воював, був поранений, утік з госпіталю і тепер не хоче на фронт, шукає приводу, щоб залишитися в тилу.
— На фронт боїшся? — прямо спитав Сашко.
— Та ти що, збожеволів, чи що? — обурився Козубець.
— Гаразд, ходімо. В кухні поговоримо. Чайку вип'ємо та підвечеряємо. Тільки врахуй, кухня в нас спільна, на десять родин, сусідів не розбуди. Посвіти мені, бо я цього бісового замка ніяк не відімкну.
Дорохов разом з Козубцем тихенько зайшли в кухню.
Сашко причинив двері, розпалив гасницю і поставив чайник. Сходив навшпиньки до кімнати, приніс миску дерунів, що мати напекла йому на вечерю, зазирнув у каструлю й поцікавився, чи їстиме дорогий гість суп.
Козубець, що зручно вмостився на табуретці, мовчки кивнув.
— Ну, розповідай, як на фронт потрапив, — спитав Сашко.
Козубець скинув з себе шинель і шапку, поклав усю свою амуніцію на лаву, поправив на голові бинт. Під шинеллю в Льохи виявилася майже нова шерстяна гімнастерка. Таке саме солдатське галіфе, заправлене в добротні ялові чоботи. Закурив цигарку, жадібно ковтнув дим.
— Розумієш, не був я в армії. Таких, як я, не беруть. Сам знаєш. Усю цю «перемінку» Таська на барахолці купила. Пам'ятаєш Таську? Ну, вона ще тоді мені передачі носила? Так ось. Я в таборі, а вона щомісяця до мене — то їжу, то одежину якусь привезе. Перед самим Новим роком приїхала й каже, що ти знов у карному з'явився і великим начальником став. Задумав я з тобою порадитися і попросив Таську одежину підходящу мені приготувати та дізнатися, де живеш. Учора втік і одразу до Таськи. Переодягся, руку замотав, а вона мені ще й голову. — Чипізубов підняв бинти, і з-під білої марлі стало видно коротко обстрижене волосся. — Я в колонії всьому начальству набрид як гірка редька. Нам дозволено раз на місяць заяви писати. Ось я щомісяця й писав. — Льошка витяг з-за халяви загорнуту в газету пачку паперу, розгорнув і передав Дорохову — Дивися! Одинадцятий місяць іде війна, і заяв тут десять штук — і на кожній відмова. Все через те, що я рецидивіст, три судимості в мене, та ще два роки недобутого строку. Не вірять, що на війну рвуся Батьківщину захищати, що життя за неї не пошкодую. Ось і прийшов до тебе. Ти, Сашко, людина, я тобі вірю, вирішуй мою долю. Як скажеш, так і зроблю.
— Ходімо до мене в кімнату, поспимо, тільки тихо, щоб матері не розбудити. Вона з чергування, а вранці подумаємо, як жити далі.
Наступного дня Сашко насилу розбуркав гостя. Спав Козубець, укрившись шинеллю, на підлозі, на матраці, що постелив йому навпомацки господар. Спав міцно, посопуючи, підклав обидві руки під щоку, а прокинувшись, зірвався, здивовано озираючись.
— Гаразд, іди вмивайся, та будемо вирішувати, що нам з тобою робити, а заразом поснідаємо. Мати вже на роботу пішла.
Поки Козубець умивався, Олександр обмірковував, як йому діяти. Куди подіти хлопця? Відправити його до Таськи? Мабуть, не варто. У селищі або в неї на квартирі Козубця затримає перший-ліпший міліціонер. А вже коли місцевий дільничний дізнається, тоді все загинуло. Доведи потім, що цей Льоха втік з найкращих міркувань. Ніхто, напевне, не повірить. Та й не добратися Льошці до своєї знайомої. На першому розі зупинить патруль: «Ваші документи». Ні, так не можна.
Взяти з собою на роботу? А раптом начальство скаже: «Навіщо нам відповідати за цього рецидивіста? Чому ми повинні йому вірити?»
Але ж не можна вважати Козубця, якому й років усього дев'ятнадцять, безнадійним! Як же перевиховувати, коли не вірити? Цікаво, а сам він до кінця вірить Льошці?
Олександр долив окропу з чайника в кухоль Козубцеві й підсунув до нього блюдце з дрібно наколотим цукром. Помітив, як гість, перш ніж узяти грудочку рафінаду, відшукав найменший і обережно підчепив його ложкою.
— Ось що, Льошо. Я тут подумав, поміркував і вирішив: залишайся у мене вдома. Сиди й чекай, поки повернуся. На вулицю носа не потикай. А я спробую пошукати ходів-виходів.
Дорохов знав, що намір злодія-рецидивіста Леоніда Чипізубова, який утік з колонії з тим, щоб потрапити на фронт, здійснити зовсім не просто, але всіх складностей, з якими йому довелося зіткнутися, він і не уявляв.
Військовий комісар міста пояснив, що засуджені до умовного покарання призиваються в армію у тих випадках, коли у вироці суд спеціально застерігає: «з відправкою на фронт», і що з виправно-трудових колоній з наступним призовом до армії достроково звільняються тільки за рішенням виїзних судів. У розмові з військкомом Дорохов навіть і не згадав про Чипізубова, наперед знаючи, що той відповість.
В управлінні Олександр насамперед поцікавився у чергового, чи нема відомостей про втечі з колоній, але той погортав свої «талмуди» і тільки знизав плечима. Дорохов одібрав справи, з яких треба було порадитися, й вирушив до прокурора.
Заступник прокурора, літній чоловік, старший за Сашкового батька, прийняв Дорохова доброзичливо.
— Ну що, детективе, знову, мабуть, з якоюсь каверзою завітав? Я тебе давно розкусив. Коли справа гладесенька-рівнесенька, то з нею з'являється той, хто її веде. Коли приходить гроза розбійників і вбивць, значить, чекай якоїсь каверзи. Викладай, з чим прийшов?
На подив прокурора, справи таки були гладесенькі-рівнесенькі. В одній Олександр доповів, як виконано його, прокурорське розпорядження, а в другій потрібна була лише невелика порада.
— Все в тебе? — недовірливо запитав прокурор.
— Якщо дозволите, у мене ще одне питаннячко. Одержав цими днями листа від одного свого «хрещеника», — схитрував Сашко. — Пише з колонії, що хоче втекти на фронт, поради просить, а я не знаю, що й відповісти.
— Ну що тут складного? Напиши, щоб звернувся до начальства, зберуть на нього всі характеристики, подадуть на дострокове звільнення, приїде виїзний суд, і вирушить твій «хрещеник» воювати. — Прокурор пильно подивився на Дорохова й помітив, що той зам'явся. — Ви, шановний Олександре Дмитровичу, щось темните, як висловлюються ваші «хрещеники». Кажіть, які там ще складності.
— Отой хлопчина відбуває покарання втретє.
— Ага, рецидивіст, — зрадів із своєї прозорливості прокурор. — Скільки ж йому років?
— Дев'ятнадцять. Дали йому чотири роки позбавлення волі, на сьогодні половину він уже відбув.
— Тут випадок особливий. Потрібне розумне клопотання.
Дорохов повертався на роботу і сушив голову над тим, як йому діяти далі, і вкотре вже лаяв подумки Козубця та його приятельку. «Ото дурепа! Замість того, щоб бігати по базару й купувати для хлопця одяг, прийти б їй та порадитися».
Біля обкому партії він зупинився. Пригадався спокійний, розсудливий голос і уважні очі людини, яка могла дати йому слушну пораду. В цьому Дорохов був абсолютно певен. Постояв збентежений біля під'їзду, а потім рішуче увійшов.
У світлій, скромно обставленій приймальні секретарка глянула на посвідчення Дорохова.
— Ви з особистого питання?
— Ні-ні, що ви! З службового. — Олександр зам'явся, зашарівся.
Секретарка помітила, як він знітився.
— Ви не можете мені розповісти, яка у вас справа?
М'який, доброзичливий тон допоміг зібратися з думками.
— Йдеться про долю людини. Їй треба допомогти. Допомогти повірити в те, що існує справедливість, але як це зробити — я не знаю. Ситуація складна. Ось я й хотів…
— Увечері ви зможете прийти? Скажімо, о двадцять третій годині? Я доповім Костянтинові Івановичу, та тільки постарайтеся говорити коротко.
Сашко з вдячністю кивнув.
На вулиці біля управління Дорохова зупинила дівчина. Він одразу ж упізнав Тасю, хоч обличчя її було заплакане й вигляд вона мала засмучений і нещасний.
— Зранку на вас, Олександре Дмитровичу, чатую. Прийшла з нічної, лягла, а заснути не можу. Зібралася і до вас. Черговий сказав, що вас нема. — її сірі, трохи розкосі очі з надією дивилися на Сашка, а спитати про Льоху вона, видно, соромилася.
— Цілий день бігаю по місту, шукаю, у який спосіб виручити твого приятеля.
— Де він? Посадили?
— Поки що ні, а що буде далі, не знаю. — Олександрові хотілося вилаяти дівчисько, але він стримався. — Приходь завтра. Гадаю, все з'ясується…
Дорохов боявся, що Козубець, не дочекавшись його, викине якогось коника. Під час перерви, роздобувши для гостя пачку цигарок, побіг додому. Відчинив двері квартири і застиг на порозі. Злодій-рецидивіст Чипізубов, одягнувши старе Сашкове галіфе та брудну сорочку, старанно мив підлогу в довжелезному коридорі.
Стіни сяяли свіжою побілкою. Біля метушилися мати й дві сусідки, одна підносила йому таз із водою, друга відшкрібала вапно, що натекло на підлогу, мати на вимитій підлозі стелила доріжки.
Побачивши Олександра, Козубець весело розсміявся:
— Жінки вирішили влаштувати прибирання, ну, а я кажу: «Давайте допоможу». Проходь, ми закінчуємо.
— Ну, Сашко, ваш приятель просто диво. Чистоту навів — ми б так і не зуміли. Зараз йому пляшку за роботу поставимо.
— Не п'є він, — попередив Сашко.
— В рот не беру, — квапливо підтвердив Козубець. — Ось чайку — інша річ. — В очах Льошки застигло німе запитання.
— Увечері, Льоню, дістану пораду. Щойно зустрів Тасю, вона завтра прийде.
Повільно спливав час. Дорохов брався то до однієї, то до іншої справи, але все падало в нього з рук. Кілька разів у думках прорепетирував свою розповідь і, ледь досидівши до пів на одинадцяту, вирушив до обкому.
Після приймальні, переповненої людьми, кабінет видався порожнім і величезним. Боковим зором Дорохов побачив на стінах дві великі карти. На одній прапорці, з'єднані чорним шнурком, позначали лінію фронтів, і було чітко видно, як далеко зайшли фашисти на нашу землю. Друга карта на протилежній стіні, без прапорців, була своя — забайкальська… Господар кабінету з цікавістю розглядав Дорохова.
— Здрастуй. Сідай, розповідай.
Олександр коротко виклав історію Чипізубова.
— Німецьку почав вивчати? — щиро здивувався Костянтин Іванович. — Дай-но сюди його заяву.
Читав, підкреслював олівцем окремі фрази. Біля резолюції про відмову поставив великий знак оклику, глянув на Дорохова й повторив кінець грізної фрази:
— «Рецидивістам не місце в Червоній Армії». Скільки років цьому рецидивістові?
— Дев'ятнадцять.
— Цікаво. — Костянтин Іванович читав далі, а Дорохов намагався зрозуміти з виразу його обличчя, що ж він думає і як вирішить долю Козубця.
— Де він зараз?
— У мене вдома.
— У тебе?
— А куди ж йому йти, якби я його вигнав! Шукати тих, хто його красти навчив?
— Чому своєму начальству не доповів?
— Хотів з'ясувати, як тут бути. Адже там, у колонії, таких роту можна набрати.
— А начальника карного розшуку командиром — і всіх під прапор «Анархія — мати порядку»? Так?
Олександр похнюпився і не помітив, як у кабінеті з'явилася секретарка.
— Ольго Юріївно, скопіюйте ці заяви, і обов'язково з резолюціями. Запросіть до мене на завтра, на ранок, голову обласного суду, прокурора і начальника УНКВС. А цей молодий товариш нехай удень загляне до вас за відповіддю. Все, Дорохов. — Костянтин Іванович потис йому руку і вже вслід, коли той пройшов половину кабінету, промовив — На твоєму місці і я, мабуть, зробив би так само.
Наступного дня, надвечір, з Чити в напрямі до виправно-трудової колонії, що була за п'ятдесят кілометрів од міста, мчала міліцейська машина. Поряд з шофером сидів Дорохов, а на задньому сидінні, схиливши голову на Тасине плече, влаштувався Леонід Інокентійович Чипізубов. Тепер на ньому був ватяний бушлат, шапка з штучного хутра, від військової форми залишилися тільки чоботи. Метрів за сто від прохідної Дорохов попросив шофера зупинитися.
—Іди, Льошо, сам, а я через кілька хвилин слідом.
— Добре, Олександре Дмитровичу. Тільки дайте ще раз мені того листа. Хай Тася подивиться.
Дівчина обережно взяла аркушик паперу і вголос прочитала видрукований на машинці текст:
— «Начальникові виправно-трудової колонії Павлову Б.І. Прошу вас розглянути можливість подання матеріалів на умовно-дострокове звільнення Л. І. Чипізубова з наступною відправкою в діючу армію. Секретар обласного комітету Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків».
— Ну, бувайте. Я напишу вам, Олександре Дмитровичу. І тобі напишу. Чекай, Тасю.
Чипізубов пішов швидко, впевнено, наче за дві доби став іншою людиною. А може, допомогла йому так рішуче ступити за дріт віра в людей. Дорохов зачекав, поки Льоха зникне за прохідною. Взяв портфель і попрямував до начальника колонії вручити листа Костянтина Івановича.