Поїзд мчав на схід. Олександр їхав третю добу і спав без просипу половину дороги. Навіть провідниця занепокоїлася. Підійшла, розбудила:
— Товаришу командир! Ви не захворіли? Може, чайку?
А тепер йому не спалося. Він лежав на твердій полиці, дивився у стелю вагона, думав.
Легко сказати, від Чити йому треба проїхати тисячу сімсот кілометрів залізницею до станції Тигда, потім сто двадцять на попутній машині, а звідти вже літаком. Величезна Читинська область. І це тільки на схід. А якщо на захід, то там ще чотири сотні кілометрів. На північ нема чого й казати — до самої Якутії, а на південь — до маньчжурського кордону. Пригадалася газетна замітка: у Зейсько-Учурському районі, звідки йшов той караван, евенкійський колгосп «Піонер» одержав на вічне користування, за державним актом, сто тисяч гектарів землі, а в колгоспі всього сотня чоловік. Не обробляють вони тієї землі, полюють і пасуть оленів.
Табуни в них тисячні…
Довго готував Дорохов цю поїздку. Все виявилося значно складнішим, ніж здавалося спочатку. Вдарили морози, впали сніги, і аж тоді вирішили здійснити намічене. Олександр глянув крізь мерзлу шибку. На галявах лежав сніг. Скинули модрини ніжну хвою, і тайга стала по-зимовому біла.
Він чітко пам'ятав, з якою заздрістю дивився в дитинстві на поїзди, що проходили мимо. Скоріше, це була й не заздрість, а щемливе відчуття втрати. Проходив мимо поїзд, і хотілося бігти за ним услід, наздогнати й мчати в чужі краї. Дорохов прикрив очі й усміхнувся. Давно це було, наче в іншому житті.
Той дванадцятилітній хлопчина зібрав одного разу таких самих шибеників, і вирішили вони гайнути за кордон визволяти від ненависних мандаринів китайських кулі. Закінчилося все сумно. Перепало добряче — за першим розрядом. Жили вони тоді у військовому містечку, усі приятелі були також діти військових. Щоб битися з мандаринами, потрібна зброя, ось і «позичили» вони у своїх батьків-командирів револьвери й пістолети. Найцікавіше те, що Сашка била мати. Батько, зціпивши зуби, мовчав, а потім звелів: «Ну, досить». Пізніше зрозумів Олександр, що в батька була неабияка сила волі. Зрозумів, що за зброю, яку він поцупив, не уникнути б батькові трибуналу. Батько! Сашко перестав уже сподіватися, а тут надійшов лист. «Живий, здоровий, воюю. Просто не міг сповістити раніше». Не міг! Що ж з ним там було? Добре, що листа відправлено всього десять днів тому. Може, ще живий?..
Льотчик, високий молодий хлопець, запакований у хутра, наче щойно повернувся з Північного полюса, підштовхнув його до другої кабіни. Залазячи в літак, Дорохов побачив перед кабіною пілота козирок з целулоїду, а на двох інших їх не було, й кабіни скидалися на ящики, оббиті вкритою лаком фанерою.
— Сідай обличчям до хвоста, не так продме. Козирки ми познімали, щоб не заважали перевозити вантаж, — пояснив пілот.
Та Олександрові хотілося краще бачити, і він усівся обличчям до гвинта. Незважаючи на низьку лавку, схожу на ту, що біля печі ставлять під ноги, його голова й плечі опинилися ззовні.
СП-3 — санітарно-пасажирський тримісний літак — пробіг по засніженій злітній смузі, одірвався й одразу над аеродромом колами почав угвинчуватися в небо, набираючи висоту. На ньому розвозили не тільки лікарів і хворих. Коли не було термінових рейсів, на таких літаках відправляли пасажирів і пошту.
Перед зльотом пілот поцікавився, як улаштувався пасажир.
— На оленях їздив, на конях теж. На плотах і човнах плавав, а от на собаках та на літаках не доводилося.
— На собаках воно, звичайно, надійніше, та нічого, звикнеш. Дістань-но там під лавкою ремені, я тебе пристебну міцненько, щоб ти з першого разу не загубився, — відбувся жартом пілот.
Летіти було цікаво, внизу химерно звивалася річка. Вона вже замерзла, й у відблисках сонця крига здавалася тонкою чорною лаковою плівкою. Тайга часом розступалася, і з'являлися невеликі селища. Хребти сопок були зовсім поряд. На перевалі гуркіт мотора сполохав табун оленів.
Льотчик показав рукою в кошлатій рукавиці на будівлі, що бовваніли вдалині, і почав знижуватися. Копальні Жовтневі виявилися великим селищем. У центрі видно було кілька двоповерхових будинків, довгі склади, відвали вже промитої золотоносної породи і безліч малесеньких хатинок, від яких у небо тяглися стовпи білястого диму. Літак приземлився так само м'яко, як і злетів.
— Ну ось і приїхали, та й швидше, ніж на собаках. На них ти дві доби тарганився б по перевалах, — правив теревені льотчик, допомагаючи Олександрові вибратися з кабіни. — Не змерз?
— Трохи. Думав, буде гірше.
Начальник копальневого відділення міліції Аркадій Мудриков зрадів Дорохову.
— Прилетів, нарешті! А то я все чекаю, чекаю. Ходімо, спочатку влаштую тебе на постій, а тоді й до роботи. Новин у мене особливих нема. У нас, Сашко, тут тихо, спокійно. А ось у сусідів коли-не-коли бешкетують. Та це розмова довга. Я, коли шифровку одержав, усе чекав, але від твого імені до мене ніхто не приходив. А кімнату для тебе в готелі другий тиждень тримаю.
Через годину обидва повернулися у відділення. Вони були майже ровесники і знали один одного, не раз зустрічалися в Читі, коли Мудриков приїздив з доповідями або на наради. Листувалися в справі Пєскова.
— Обстановка в нас така, — доповідав Мудриков, — Миколи Агєєва на копальнях не виявлено. Ще до вашої телеграми я, коли дізнався, що Агєєв утік, розшукав кількох його знайомих і навіть родичів. Але жодного сигналу про те, що він тут, не надійшло. Під осінь на околицях сусідніх копалень були три збройні напади. Спочатку пограбували будинок лісника. Прийшли четверо, двоє з гвинтівками, забрали продукти, мисливську рушницю, два ватники. Через кілька днів на одному струмку мили золото двоє старателів, та сама четвірка напала. З півфунта золотого піску відняли і дріб'язок усякий. І останнє: є в сусідів на березі річки факторія. Бандити зв'язали заготівельника, завгоспа, сторожиху, забрали боєприпаси, три новенькі двостволки, а рушницю, що відняли в лісника, покинули. Взяли борошно, цукор, чай, крупи — всього кілограмів чотириста — і зникли. Зв'язаних знайшли через добу, коли бандитів і слід прохолов.
— Як же вони такий вантаж понесли?
— Зачекай, Олександре Дмитровичу, слухай усе по порядку. Найцікавіше, що лісник живе на півдорозі від нас до тих копалень. Трохи далі двоє старателів, а факторія знаходиться на п'ятдесят восьмому кілометрі.
— Виходить, ця четвірка від вас ішла.
— Виходить, що так. Повезли все награбоване в човні, а от куди подалися, не знаю. Могли на жердинах угору піднятися, могли вниз піти. Але найцікавіше я тобі залишив на десерт: ватажок тієї четвірки дуже схожий за прикметами на збіглого Агєєва. Я послав свого працівника показати потерпілим його фотокартку, і вони всі, як один, його пізнали.
— Як показували? — не витерпів Дорохов.
— За наукою, як належить. Дві фотографії схожих і третя Агєєва.
— Значить, він усе-таки тут?
— Гадаю, що десь тут. Найімовірніше, в рідні краї подався. До речі, трохи нижче копалень, де живе мати Агєєва, в сусідньому районі вже Амурської області, видно, ця сама четвірка вкрала двох корів, а з колгоспної комори витягла кілька мішків борошна.
— На зиму запасаються?
— Може, на зиму, а може, в путь-дорогу збираються, по золото. Скажи мені, Олександре, той ваш Пєсков показував карту Агєєву?
— У тому-то й річ, що показував. Вони в колонії в одному бараці жили, і Пєсков вибрав собі за друга Агєєва, бо він також із Зеї, та ще й через те, що той Микола — міцний дядько і казав, що свою рідну річку знає як п'ять пальців. Де ж він тепер, Мудриков? Де будемо шукати?
— Хтозна, але найвірогідніше, десь біля дому в тайзі вештається. По золото якщо й підуть, то під весну, та й карти ж у них нема.
— Чому ж вони до тебе на копальні не з'явилися?
— Думаю, що з Агєєвим у банді хтось наш, селищний, от і не захотіли тут на очі потрапляти.
— Де у вас вечорами люди збираються?
— Любителі випити — в чайній, решта — в клубі. Сьогодні з Благовєщенська літаком кінокартину привезли.
— Піду пройдуся, — сказав Дорохов, надіваючи кожуха.
— Мені з тобою чи тут зачекати?
— Краще зачекай. Я не затримаюся.
Дорохов зайшов до порожнього клубу, про всяк випадок оглянув молодь, яка чекала, поки відчиниться каса, і попрямував до чайної. У глибині душі він сподівався, що як тільки увійде, одразу зіткнеться з ведмедем, що став дибки, побачить на стінах чучела глухарів і качок, чисті скатерки, добре, привітне обличчя офіціантки й розкішне меню. Але сподівання не справдилися. Чайна виявилася звичайнісінькою їдальнею, гамірною, та ще й прокуреною, з якимись кислими, їдкими запахами, що вдарили в ніс. У дальньому кутку за одним із столиків побачив Леоніда Чипізубова в компанії трьох бородатих чоловіків. На столі в них стояла почата пляшка спирту, нехитра закуска. Усі четверо жваво розмовляли. Козубець щось розповідав, жестикулюючи обома руками, причому ліва, вкладена в лубок і забинтована потемнілим від бруду бинтом, мигтіла над столом значно частіше.
Дорохов підійшов до буфету, і буфетниця, вона ж і касир, пояснила, що спирт лише на бони, а коли у військового є рейсові продовольчі й хлібні картки, то він може одержати обід із хлібом. Олександр випив склянку рідкого чаю і вийшов на вулицю. Попростував стежкою, що вела до якихось сараїв, і в їхньому затінку зупинився. Досить швидко з чайної вискочив Чипізубов, оглянувся, помітив Дорохова й кинувся до нього.
— Приїхав? Слава богу. Думав, Дмитровичу, що й не дочекаюся. Просто стомився на тебе чатувати.
— Завтра раненько приходь у готель. Попросиш третій номер. Зараз іди, а то ще нас разом побачать.
Мудриков розстелив на своєму столі газету, обухом фінки розколов на дрібні грудочки міцний, з синявим полиском рафінад, заварив просто в чайнику шматок чорного плиткового чаю, налив Дорохову і з запалом далі доводив:
— Ми ж не знаємо, скільки в Агєєва людей. Тут було четверо, а в сусідів вони грабували вп'ятьох. А може, в нього тепер з десяток зібралося. Отже, й оперативна група повинна бути не менша. Я ж думав, що ти з області ну хоча б трьох працівників привезеш.
— Де я їх тобі візьму? Що, ваш район один, чи що? Я говорив начальникові, він і слухати не схотів. Сказав, обійдешся місцевими силами.
— У мене місцеві сили — сам-десятий. Міліціонерів п'ять чоловік, два уповноважених карного розшуку, два дільничних. Ще секретарка, вона ж паспортистка. Я можу взяти тільки одного уповноваженого, обох дільничних і одного міліціонера. Відділення на замок не зачиниш. У мене ж у КПУ заарештовані сидять, їх охороняти треба.
— Гаразд, Мудриков, не панікуй. Четверо твоїх та нас двоє — вже шестеро. Ще б нам про всяк випадок два-три чоловіка — й цілком вистачить. Підемо завтра в партком копалень і попросимо трьох комуністів. Краще давай маршрут обговоримо.
— Маршрут тут відомий. До Овсянки дістанемося машиною. У транспортному відділі мені «самовар» обіцяли.
— Який ще «самовар»?
— Півторатонку, що на дровах їздить, бачив? У нас вони тут всі на газогенераторні установки переведені. Замість бензину в кузов цурочок накидаєш, їдеш і дорогою підкидаєш. Сидиш біля грубки, грієшся — саме задоволення. Шкода лише, чайник прилаштувати нікуди. Від Овсянки на конях доведеться. На кінному дворі одержимо три обозні шкапи, запряжемо їх у сани і вже Зеєю по кризі вниз до оцього села. Тут і влаштуємося. — Мудриков тицьнув у невеликий кружок на карті на лівому березі Зеї і від нього олівцем ковзнув ще нижче. — На цих копальнях і живуть старі Агєєви. Їхню адресу дав Пєскову той Микола. Копальні маленькі, раніше там людей багато було, але золото все вибрали, і зосталося тепер усього вісім — десять родин. Але май на увазі — крамниця золотоскупки працює. Приймають там золото від дрібних старательських бригад, що в окрузі по різних струмках миють. Крамниця постачає старателів продовольством, товарами, за бони, звичайно. Старий Агєєв — Миколин батько — років тридцять ходив з валками. Невеликих копалень багато. Ось коли річки спиняться, туди завозять продукти й товари. Інших доріг у нас поки що нема. В майбутньому, кажуть, у цих місцях залізниця пройде — Байкало-Амурська магістраль. Але коли це буде? Війна всі плани поламала.
— Слухай, Аркадію, а як у тебе зі зброєю?
—Є гвинтівки, ручний кулемет.
— Кулемет ні до чого. А гвинтівки доведеться брати. Добре було б взагалі без стрілянини обійтися. Знаєш, був у мене в Іркутську один знайомий, старий працівник розшуку Шульгін. Так він казав, що стрілянина в карному розшуку та погоні різні тільки при провалах операції, а нам з тобою цієї операції провалювати ніяк не можна. Так що спробуємо без галасу цих бандюг зібрати.
— Добре було б, — зітхнув Мудриков.
Дорохов почув стукіт і глянув у вікно. Надворі було ще темно. Швидко одягнувшись, відчинив двері. Заспана чергова по готелю пояснила:
— До вас там один інвалід проситься. Я йому кажу: «Прийди пізніше, спить іще людина», а він торочить, що пізніше не може, вранці їде в госпіталь чи на комісію, не розібрала. Пустити?
— Пустіть, коли проситься, — погодився Олександр, а сам лайнув у думці Льошку. Не міг дочекатися ранку, коли в готелі двері відчинять, щоб черговій на очі не потрапляти!
Чипізубов цього разу був одягнений цілком по формі. У шинелі, у валянках, у шапці з зірочкою, впадав у око чистий бинт на лівій руці. Роздягтись, він одразу ж підперезав гімнастерку ременем, і Дорохов зауважив, що підкомірець у нього підшитий свіжий. І сам він був спокійний і впевнений. Дорохов дістав із свого чемодана кілька пачок улюбленого Льощиного «Беломорканала» і поклав перед ним. Той із задоволенням закурив і почав розповідати.
— Добрався сюди, Дмитровичу, нормально. У Тигді, як звеліли, три дні прожив, але знайомих нікого не зустрів. Тут влаштувався в однієї бабусі. Син її в армії, а вона зосталася сама. Корову тримає, порося, город, з того й живе. Я їй по господарству допомагаю, то вона з мене й грошей не бере. По копальнях потинявся, але й тут знайомих не виявилося. Та в таку глушину й раніше рецидивісти не забиралися. Злодії, вони більше по залізниці, по містах, а по тайзі свої варнаки шастали. Вони нашого брата не любили, ну і ми їх, звичайно, не поважали. Ми з ними тільки за гратами зустрічалися. Такому варнакові тайговому вбити людину — як раз плюнути. В тайзі він як удома, зате в місті чужак, від рипіння воза в перше-ліпше підворіття кидається. Ось учора бачили зі мною у чайній трьох дядьків. Той, що праворуч од мене сидів, старий, ще царську каторгу відбував. Показував на ногах вище щиколоток сліди від кайданів. Я з ним тиждень тому познайомився. Він мені минулого разу розповідав, як раніше на горбачів полювали. Горбачами називали старателів, які поодинці ходили в тайгу добувати золото. Знаходили багаті джерела, тримали їх у таємниці й самі там промишляли. Щоб дістатися до такого місця по бездоріжжю, продукти й інструмент несли на собі — на горбі. Коли поверталися з золотом, їх підстерігали варнаки. Вийде такий бандюга з гвинтівкою з селища, знайде собі місцинку й чатує. З'явиться самотня людина — він її з рушниці. Потім оббере до нитки й убік од стежки відтягне. Старий розповідав, по тайзі повно скелетів під мохом заховано. Думаю, цей тут на копальнях багато чого знає. Треба б його гарненько перевірити.
— Перевіримо. Я скажу начальникові відділення.
Обласне управління міліції в Читі через високе військове командування випросило в навчальному полку червоноармійця Чипізубова для виконання серйозного таємного завдання. Леонід повинен буде вдати з себе дезертира, видати себе за блатного, знайти бандитів і увійти до них у довір'я, а потім допомогти ліквідувати всю банду.
— Ну, ти як? — запитав Дорохов Льошку. — Не передумав? Не боїшся?
— Нічого я не боюся!
— Тоді йди. Увечері чекай у чайній. Мені час збиратися.
Олександр поспішав. Учора вони з Мудриковим домовилися йти до партійного комітету копалень.
Секретар парткому, кремезний, бородатий, який чимось нагадував Дорохову мисливця Кир'яна, знайомого йому по справі Гришки Міжнародного, прийняв їх доброзичливо.
— У вас до мене довга розмова? Ну, коли так — чекайте. Сидіть тут, таємниць у мене не передбачається.
До кабінету зайшли двоє хлопців років по дев'ятнадцять, а може, й менше, вони потопталися посеред кімнати, один вийшов наперед, мнучи в руках шапку.
— Дядьку Гошо! Відпусти нас із Єнькою. Як рідного батька просимо. Хіба ми гірші за інших? Знову татуньо велить з ним збиратися. Допоки в тайзі тинятимемося, війна закінчиться.
Секретар вийшов з-за столу, обійняв обох хлопців за плечі — всі троє виявилися однакові на зріст, — ласкаво умовляючи, підштовхував хлопців до дверей.
— Не можна вам, козаки. Ніяк не можна. Недарма за вас трьох клопоталися. Копальням потрібне м'ясо, а на війну хутро. Тож ви подавайтеся в тайгу. Може, й лосятини зуміємо на фронт відправити.
Наступний відвідувач був літній щуплий чоловік, він поспіхом підійшов до секретаря, потис руку і, не сідаючи на запропонований стілець, почав розповідати:
— У неділю я Коську взяв, і жінка моя за нами подалася. Пішли ми на торішні відвали, ну, туди, де відпрацьована порода з шахти подавалася. Півдня мили з холодком, не кваплячись. І знаєш, Георгію, скільки вийшло? Без чогось п'ять грамів. А з Коськи який робітник! Йому дев'ятий рочок усього. Ось, думаю, піду, Георгієві розповім. Може, там, на тих відвалах, старательську промивку розгорнути? Залишилося там золото. Його й дітлахи, і жінки легко можуть добути. Подумай над цим ділом. Якщо їх загітувати, копальневому планові була б підмога…
Слідом за ним галасливою ватагою увалилося до кабінету чоловік п'ятнадцять старателів, їхній бригадир, стариган, з потайної кишені, пришитої до підкладки тілогрійки, дістав невеликий аркуш паперу, обережно розгорнув, розправив на широкій, обвітреній зашкарублій долоні й мовчки поклав на стіл перед секретарем.
Секретар глянув на аркуш, так само бережно взяв його до рук і почав читати вголос:
— «Квитанція № 74815, видана Центральною касою Жовтневого копальневого управління. Прийнято від бригади № 3 денний намив золота в кількості чотирнадцяти кілограмів п'ятисот тринадцяти грамів у фонд оборони».[4] Спасибі вам, товариші, за цей подарунок фронтові,— розчулено промовив секретар і міцно потис руку кожному.
Пішли задоволені собою копальники, і секретар, звертаючись до працівників міліції попросив розповісти про свою справу.
Дорохов дістав з папки копію протоколу допиту Пєскова.
— Прочитайте, потім розповім усі подробиці.
В міру того як секретар читав, здивування на його обличчі заміняла зацікавленість. Олександр, спостерігаючи, розклав на столі кальку, на якій була скопійована карта з старої сорочки.
— Наше керівництво доручило мені передати цю карту управлінню копальнями, хай ваша розвідка розбереться як слід. Що, як і справді там тонна золота?
Секретар роздивився кальку, знову прочитав місце в протоколі, де Пєсков називав деякі орієнтири, і підтвердив:
— Чував я колись розмови про той караван, але не знав, що є карта. Можливо, це тайгова байка — старателі люблять всякі історії один одному передавати, — але перевірити треба. За розповідями різними не раз знаходили багаті родовища. Спасибі. Перевіримо. Наша геологорозвідка не тільки сама родовища шукає, а й прислухається до старих людей. — Секретар згорнув кальку й поклав у папку. — Зараз з ними пораджуся.
А Дорохов провадив далі:
— Але до вас ми прийшли з Мудриковим з іншого приводу, з проханням. Дайте нам трьох комуністів на допомогу для затримання бандитів. За тиждень думаємо впоратися. За групою Агєєва вже є кілька зухвалих пограбувань, крім того, він цю карту в оригіналі бачив.
— Що стосується помічників, дам. Бачили двох молодців, що до мене заходили? Брати, однолітки, обидва комсомольці, мисливці, сміливі хлопці. Пошли, Мудриков, кого-небудь до Вавілових, хай зайдуть до мене обидва, а я ще одного підберу. Банду справді треба брати якнайшвидше. Коли ще в чомусь буде потрібна допомога, приходьте. — Секретар попрощався по-тайговому: — В добрий час вам.
— І вам того ж, — весело відповів Олександр.
Ще два дні пішло на лаштування, і рано-вранці вся оперативна група виїхала з копалень. Дорохов наполіг, щоб Мудриков сів з шофером і показував дорогу, а сам заліз у кузов. Він хвилювався і хотів дорогою краще придивитися до своєї оперативної групи. Брати озброєних злочинців з тим, кого не знаєш, завжди ризиковано. Працівник карного розшуку та дільничний були досвідчені люди, і один міліціонер також не викликав сумніву, а ось другий Олександрові не сподобався. Був він якийсь занадто франтуватий і весь час базікав без упину. Мисливці, особливо третій, уже в літах, завдання партійного комітету сприйняли серйозно. Коли їм запропонували одержати зі складу гвинтівки, всі троє відмовилися.
— Свої карабіни візьмемо. Коли до стрілянини діло дійде, то наша зброя перевірена, не підведе.
У кузові машини вони влаштувалися разом — утрьох. А між ними вмостився Льошка. Брати Вавілови спробували були з'ясувати, хто він та що, але Чипізубов щось буркнув, і вони відчепилися. Їхали мовчки, думаючи кожен про своє.
Коли до Овсянки залишилось якихось три кілометри, переїжджаючи по кризі через річечку, застряли. На бистрині проломилася крига, й обидва задні скати опинилися у воді. Поки вовтузилися, витягаючи машину на берег, вимокли до рубця й добряче позамерзали. В Овсянку прибули потемки.
У місцевого дільничного обсушилися, переночували й уранці на трьох санях рушили далі. Гвинтівки й карабіни загорнули в мішковину і сховали в санях, щоб зустрічні не помітили й не почали сушити голову, куди це й чого подалися в ліс по Зеї-річці десять чоловіків із зброєю. До місця їхати треба було цілих два дні. А там, зупинившись у селі, вже діяти. Що швидше наближалася розв'язка, то дужче Олександра Дорохова охоплювало хвилювання. Він знав за собою цю особливість. Заспокоєння і холодний розрахунок приходили одразу з початком дій, а до того часу мучили сумніви: чи все зробив? Чи нема прорахунку? Зараз, сидячи в санях, Дорохов навіть не помічав краси зейських тайгових берегів. Усі думки захопила наступна операція. Агєєв — утікач, є банда, їх треба брати. І брати негайно. Тим більше, що Пєсков дав йому адресу. Просто гріх нею не скористатися. Але на цю явку будь-кого не пошлеш. Стали підшукувати підходящу людину, розвідника, який зміг би не тільки увійти в довір'я до Агєєва, але й підвести бандитів під оперативний удар. Дорохов запропонував Чипізубова. Склали план, затвердили в начальства. Викликали солдата Чипізубова з учбового полку, забезпечили документами, а їх потрібно було два комплекти. Один справжній — для комендантів та інших властей, другий підроблений — для Агєєва. З других документів мало бути видно, що Льонька ніякий не поранений і ніхто не давав йому відпустки, а зладив папери він сам, злодій-рецидивіст Козубець, щоб добратися до нього, Агєєва. Перш ніж відправити Чипізубова в тайгу, довелося познайомити його з Пєсковим, і не просто познайомити, а дати можливість удосталь наговоритися. Мало було знати в лице Севастяна Пєскова, довелося Чипізубову вивчити його манери, мову. Адже Агєєв не дурень і зрозуміє, що Пєсков не віддасть, не довірить карти першому стрічному. Не віддав же він її навіть Агєєву. Значить, Льошка йому друг, а раз друг, то повинен знати все, що може бути відомо близькій людині, про якісь задуми, про сім'ю. Непросте це діло — підготувати такого розвідника.
Зігрівшись у санях, Дорохов подивився на Чипізубова, який влаштувався поруч. Виявилося, спить собі розвідник сном праведника. Начебто післязавтра не йому вирушати на побачення з бандитами.
Наступного дня оперативна група вийшла на свій останній перехід. Надвечір треба було зупинитися в селі, звідки далі вранці розвідник мав іти сам. Удень Дорохов відчув недобре. Ще вчора міліціонер, той, що молодший, скаржився на головний біль, а зараз його морозило. Мудриков дав йому півкухля спирту і звелів решту дороги лежати в санях. Але не тільки хвороба міліціонера стурбувала Олександра. Він помітив, що й розвідник тримався якось дивно. Запропонували і йому ковтнути спирту, але він навідріз відмовився, частину дороги біг слідом за саньми, поплескуючи себе по ногах і грудях, наче замерз і хоче зігрітися. Увечері, тільки-но розташувалися на ночівлю у сільській Раді, стало зрозуміло, що захворів і Чипізубов. Він увесь аж пашів. Розшукали місцевого фельдшера, градусник показав тридцять дев'ять і вісім. Фельдшер довго вислуховував і вистукував хлопця і під кінець заявив, що в нього запалення легенів. Прописав аспірин, гірчичники й постільний режим.
— Усе! Усе полетіло к бісу! — говорив Мудриков, коли вони зосталися удвох з Дороховим у кабінеті голови сільської Ради. — Сам поміркуй, два-три дні на видужання Чипізубову мало, а через три дні не тільки все село, але й на копальнях знатимуть про те, що ми тут застряли. Значить, дізнається й Агєєв. Ти що ж, гадаєш, що в нього тут нема своїх прибічників. І вони негайно донесуть йому. Ти вчора бачив, як візники з зустрічного обозу здоровкалися з нашим дільничним? У мене, в інших моїх працівників також знайдуться знайомі, одразу між ними піде розмова, куди ми й чого. Знайдуться й такі, що попередять бандитів. Ховайтеся, мовляв, міліція наїхала.
Дорохов розумів, що Мудриков має рацію, але сказати йому було нічого.
— Лишимо хворих під опікування фельдшера, грошей дамо, а самі на копальні. Допитаємо старих Агєєвих, хай скажуть, де син ховається, — запропонував Мудриков.
— А якщо не скажуть?
— Хтось із сусідів допоможе, не всі ж там бандитські поплічники.
— Гаразд, знайдемо чесних людей, скажуть, бачили сина Агєєвих. Більше того, підтвердять, що він десь тут переховується. Будемо тайгу прочісувати?
— Але ж не повертатися з порожніми руками! — почав сердитися Мудриков. — Сто п'ятдесят кілометрів відмахали, людей з роботи зірвали…
Дорохов хотів заперечити, сказати, що він відмахав не сто п'ятдесят, а цілих дві тисячі кілометрів, що готував операцію більше місяця і вона ось тут зірвалася через те, що ні Мудриков, ні шофер не помітили пролизини й не спробували її об'їхати.
— Чого ти в паніку кидаєшся? Давай все обміркуємо, подумаємо, як бути. Вихід треба шукати.
Мудриков трохи заспокоївся і не дуже впевнено порадив:
— Може, поговоримо з мисливцями? Думаю, один з Вавілових, той, що меткіший, підійде. Відправимо його замість Льошки. Проінструктуємо як слід. Спробуємо?
— У тил до фашистів я б цього Вавілова послав без вагань: чесний, сміливий, чудовий стрілець, та й слідопит до того ж. А тут же перед бандитами потрібно зіграти роль і переконати їх у тому, що це не гра. І потім, ти ж сам казав, що є серед них хтось з вашого селища. Вавілов буде їм за нашим сценарієм казочки розповідати, а з-за куща вилізе бандюга та й заявить: «Не слухай його. Бреше він усе. Це ж мисливець Вавілов». Як думаєш, що буде далі?
— Уб'ють, — зітхнув Мудриков.
— Ото ж бо. І тебе, і твоїх хлопців чекає така сама доля, якщо ви підете на розвідку. Упізнають і розправляться, який би пароль ви не назвали. Ти ось що скажи, Аркадію: де б нам грамів двісті п'ятдесят — триста золотця на якийсь час роздобути? Чипізубову на витрати ми видали двадцять грамів, от би до них ще?
— Це ж навіщо? — здивувався Мудриков.
—Ідейка одна проклюнулася.
Факт достовірний.