У кабінеті голови сільської Ради стояв старий бронзовий свічник з маленьким недогарком свічки. Цілу ніч оперативна група великим напильником пиляла його по черзі і старанно збирала ошурки. Потім ошурки ті, мов аптекарські порошки, загорталися в папір. Коли таких порошків виявилося двадцять вісім, роботу припинили. Тим часом Мудриков спалив шматок старої гумової калоші, додав до сажі трохи гарячої води і на спідній сорочці, яку заздалегідь узяли в одного з учасників групи, на спині перемалював карту, на свій страх і ризик змінюючи орієнтири: точки заходу сонця він трохи пересунув на північ, і одразу ущелина, де було заховано золото, змістилася.
У чужому пошарпаному костюмі, зібраному по частинах, як кажуть, з миру по нитці, Дорохов почував себе незручно. Ватяні штани Вавілова виявилися надто довгі, а валянки міліціонерові розтоптані. Від старого й заношеного светра неприємно пахло потом. Лише тілогрійка та шапка третього мисливця були якраз. Олександр одійшов од села з кілометр, оглянувся. Дорога у напівмороці світанку здавалася безлюдною. Він вийняв з-за пояса наган з облізлим воронуванням, витяг з нього патрони, поклацав курком, перевіряючи, чи справно повертається барабан, оглянув кожний капсуль. Потім зарядив револьвер знову й поклав у кишеню штанів. З халяви правого валянка дістав невеликого саморобного ножа, спробував його гостроту на ніготь. Лишився задоволений, знов засунув за халяву. Ішов він швидко, роздумуючи, як усе вийшло. Перед самим його відходом Мудриков спокійно дістав з польової сумки блокнот і зажадав, щоб Олександр про всяк випадок дав йому свою домашню адресу в Читі. Туди ж записав прикмети маскарадного одягу, а на завершення звелів йому, Олександрові, назвати рік випуску і номер револьвера, що в обмін на маузер узяв Дорохов у міліціонера, який захворів. Цей номер особливо чітко закарбувався в пам'яті — 1602437. Звичайно, Мудриков учинив правильно. Все це потрібно на той випадок, коли Олександр не повернеться. Але вийшло все надто вже відверто, чи що. Наче у святці на панахиду записав ще живу людину з її ж згоди.
Цікаво, скільки кроків он до тієї вибоїни? Коли парне число, то все буде добре. Сашко зупинився, а потім, рушивши, почав рахувати, намагаючись іти рівно. Виявилося, двадцять вісім. Отже, все буде гаразд. Ex ти! Дивак забобонний, а ще комсомолець… Усе залежить від тебе самого. Невже не зумієш обдурити якихось паршивих бандитів? Цікаво, а чи нема осічок у револьвера?
— Слухай, ти, друже! Годі киснути; — вголос промовив Олександр. — Співай! — І одразу ж затягнув свою улюблену пісню про комсомольців, що йшли на громадянську війну.
Вторована санна дорога на кризі петляла, крутилася від одного берега до другого і виявилася на диво порожньою. Тут Зея була широка, і безперервно дув дошкульний зустрічний вітер, який у тих краях зветься хіусом. Дорохов раз у раз прикривав обличчя рукавицею.
— Страшно тобі, Сашко? — голосно сам себе спитав Дорохов.
— Звісно, страшно! Не дуже, та все-таки страшнувато.
— Але ти ж міг не ходити.
— Таж більше нема кому. Нас тільки двох бандити напевно не знають: Козубця й мене. Як же не піти, коли Козубець у гарячці лежить. Вони ж залишаються на волі, крастимуть, грабуватимуть, убиватимуть.
— Отож, ти герой!
— Який там у біса герой, коли йду і жижки трусяться.
Дорохов підійшов до берега, на якому чорніло кілька хат, що витягайся на одній лінії. Всіма вікнами вони дивилися на річку, наче хотіли краще роздивитися розгублене обличчя начальника відділення обласного карного розшуку по боротьбі з особливо небезпечними злочинами. Та тільки ступивши на берег, Олександр заспокоївся і впевнено попрямував до другої з краю рубленої п'ятистінки. Упритул до хати примикав критий наглухо двір, і в Олександра промайнула думка про те, що бандити запросто могли влаштуватися на зиму прямо тут, біля хати. Дорохов рішуче піднявся на гайок. Стертим віником акуратно змів сніг з валянків і потяг на себе двері. У великій і просторій кухні біля печі метушилася жінка років п'ятдесяти. Вона приткнула в куток рогач і втупилася в гостя. — Здорова була, маманю! Пусти погрітися!
— Заходь, чоловіче добрий. Звідкіль ідеш — знизу чи зверху?
— Зверху. З Жовтневих. Виходжу на залізницю. А до тебе заглянув привіт Миколі передати від його дружків-товаришів.
— Якому це Миколі?
— Ти Агєєва будеш?
— Ну!
— Значить, синкові твоєму.
— А від кого привіт?
— Ну, мати! Ти як прокурор. Краще б чарку налила, куснути чогось дала, а тоді й за допит узялася. — Сашко зухвало підійшов до столу, скинув з плеча мішок, зняв шапку й сів на лаву.
— Нема в мене чарки, — нахмурилася господиня, — а щів насиплю.
Сашко демонстративно втягнув у себе запах і, входячи в роль, мрійно вів далі:
— Щів гаряченьких, та ще з свининкою, посьорбати непогано, але без чарки яка їда перед далекою дорогою! Золотоскупка працює?
— А чого їй закриватися?
— Тоді, може, сходиш, мати, до крамниці? — Дорохов розв'язав полотняний мішок, дістав заяложену ганчірку, розгорнув.
Поки він вовтузився, жінка підійшла до столу й побачила в ганчір'ї купу однакових пакетиків. Дорохов узяв верхній, простягнув їй.
— Сходи, мати. Візьми літру спирту, кілька пачок махри, хлібця і, коли є, сала. Чи там ще чого. — Зав'язав знову ганчірку, підкинув згорток на руці й засунув у кишеню ватяних штанів.
Господиня накинула на плечі кацавейку з овечої шкури, запнула хустку, взяла кошик і повторила своє запитання:
— А від кого привіт?
— Від Севастяна Пєскова.
— Це ти сам будеш Севастян?
— Знову допит? Жерти хочу, аж вилиці зводить, а ти все за своє. Я Сашко, розумієш? Товаришок Севастянів. Він просив кланятися твоєму синкові, якщо мимо йтиму. Та ти швидше. Мені ще знаєш скільки тюпати сьогодні?
— Що ж, ти у нас і не погостюєш?
— Далі піду. Мені б до лютих холодів на залізницю вискочити.
Жінка хотіла щось сказати, та, видно, передумала. Заглянувши в другу половину хати, поманила когось, і до неї вийшли двоє хлопчаків, здається, брати. Один у кухні заліз на піч і влігся з явним наміром стерегти гостя, другий, трохи старший, років дванадцяти, натяг триух, кожушок і вийшов разом з господинею.
— Як живеш? — вирішив зламати напружену тишу Олександр.
— Нічого…
— А звати як?
— Вітьок.
— А по батькові?
— Миколайович, — усміхнувся хлопчина.
— Чого ж ти, Вікторе Миколайовичу, не в школі?
— Учителька занедужала.
— А той? — Олександр кивнув головою на двері.
— Коська? Сьогодні не пішов.
— Школа тут?
— Ні. Внизу. Вісім кілометрів.
— Отак щодня й ходите? — щиро здивувався Дорохов.
— А чого? Ми на лижах. А коли хуртовина, у тітки ночуємо.
Віктор Миколайович виявився людиною небалакучою, і чіплятися з розпитуваннями Олександр не став. Швидко повернулася господиня, підозріливо глянула на гостя, потім на онука. Поставила на стіл літр спирту, витягла з кошика шматок замороженого сала, дві банки консервів, велику круглу хлібину та дві пачки махорки. Дістала з-за пазухи пакетик, що одержала від Дорохова, і простягла йому.
— Сім грамів узяли. Тут ще три лишилося. Олександр широким, недбалим жестом відвів жінчину руку.
— Залиш собі, мати. За постій.
— Переночуєш? — щиро зраділа господиня.
— Ні. Надумав ночувати в селі, де його школа. — Олександр кивнув на хлопчину. — Там одній солдатці треба поклін передати.
— Це якій же?
— Ну, мати! І все тобі треба випитати. Лагодь обідати. Хильнемо по чарчині, та буду збиратися.
Він помітив, як жінка подала знак хлопчакові вийти з кухні й пішла слідом за ним. Не чув Олександр, що вона питала в онука, але, видно, Вікторові Миколайовичу набридли її запитання, і він огризнувся:
— Чого причепилася? Ні про що не говорили. Тільки й питав, чого до школи не пішов.
Господиня повернулася й метушливо почала накривати на стіл.
«Де ж Коська? — розмірковував Дорохов. — Бігає у своїх хлопчачих справах? Але ж покликала його з собою бабуся. Невже послала до бандитів, і ті ось так, удень, і з'являться сюди? Не може бути. Зустрінуть на дорозі? Можливо. Чоловік якийсь непевний, та ще з золотом. Є сенс перехопити. Я, звичайно, поганий горбач, можна сказати, і зосталось у мене всього десять грамів цього нікчемного металу. Але ж їм це невідомо. А може, я все вигадав? Сидить Коська у дружка, а я тут голову собі морочу.
За стіл сіли вдвох. Господиня поставила перед гостем миску наваристих щів, склянку, тарілку солоної левурди, гострий часниковий запах якої одразу заповнив усю кухню, за наполяганням гостя дістала собі лафітник зеленого скла. Сашко наповнив його по самі вінця спиртом. Налив і собі третину склянки.
— Чого мало? Тобі води подати чи так будеш? Наші дядьки без води ковтають. Та й я звикла.
Господиня випила спирт, навіть не скривившись, підчепила на виделку пучок темно-зеленого листя і повагом, не кваплячись, закусила. Один раз за своє життя пив Олександр нерозведеиий спирт — після того, як пізньої осені, випадково спіткнувшись, скупався в Ангарі. Батько витяг, налив йому півкухля і примусив випити. Сашкові тоді здалося, що в нього все всередині загорілося, а батько, сміючись, пояснив, що спирт треба пити на видиху. Все це промайнуло, поки рука підняла склянку. Проковтнути спирт вдалося, не принизивши своєї гідності. Сьорбаючи щі, закушуючи левурдою, Олександр відрізав чималий шматок сала. Не вистачило йому ось тут ще й сп'яніти.
Господиня, видно, посміливішавши від першої чарки, сама налила собі й знов півсклянки Дорохову.
«Вилити? Побачить — і одразу всьому кінець. Хто ж тут спирт виливає? Відмовитися? То чого посилав? Пити? Впаду. Що робити?»
— Давай, хазяєчко, за здоров'я!
Агєєва так само спритно, як і першу, проковтнула другу чарку, а Сашко відпив ковток і, розбризкуючи рештки, закашлявся. Жінка схопилася, подала корячок води і сама пояснила:
— Видно, не в те горло пішло. Та ти закушуй. І полеж з дороги, я тобі на лаві постелю. Скинь катанки, вони на припічку висохнуть. Сам ти звідкіля?
—Іркутський.
— А сюди як потрапив?
— Знов за своє. Надто вже ти допитлива баба. Привезли мене сюди, привезли. Під конвоєм. Не захотів далі їхати, тепер сам ось іду. Може, й справді трохи хропонути? А де синок, Микола? Мені б поговорити з ним треба.
— А хто ж його знає? Відпочивай поки що. Проти ночі так і підеш? — Агєєва запитувала і кожну відповідь вислуховувала уважно, наче намагалася розпізнати підступ. І чомусь їй дуже хотілося, щоб гість залишився.
— Проти ночі й піду, — скидаючи валянки, відповів Дорохов.
Коли з-за халяви випала фінка, він її підняв, потримав у руці і, погравшись лезом, поклав у головах, під згорнутий господарський кожух.
— Видно, промітний ти. З пером бродиш.
— Про всякий випадок, мати.
— Де ж це Севастян Пєсков запропастився?
— Підстрелили його. В лікарні лежить. У якій? У кам'яній. — Сашко зареготав. — З гратами… — І простягся на лаві.
Знову почали мучити роздуми. Чому господиня так хоче, щоб він затримався? Де хлопчина? Скільки ж минуло часу? Вийшов він, Сашко, близько восьмої ранку. Ішов щонайменше дві години. Отже, близько десятої він прийшов у цей дім. О десятій або на початку одинадцятої пішов хлопчак. Зараз, мабуть, уже перша година або навіть початок на другу… Що ж йому, залишитися тут чи йти, так нічого й не з'ясувавши? Ситний обід і спирт мимоволі хилили на сон. Дорохов боровся із сном, перекидався з боку на бік, хотів підвестися, вийти надвір, пройтися, але зовсім несподівано захропів, і не навмисне, а найприроднішим чином.
Жінка підійшла до нього, постояла біля лави, вдивляючись у спокійні риси обличчя гостя, нагнулася над самою головою і легенько подула на повіки. Перший сон виявився міцний, повіки гостя навіть не здригнулися.
— Видно, вуркаган запеклий, а спить, мов ангелок, — пробурчала господиня і заходилася прибирати зі столу посуд.
Ледь чутно стукнули сінешні двері, але Олександра наче підштовхнули в бік, і він як ошпарений схопився з лави, засунув руки в кишеню ватяних штанів і вчепився в рукоятку нагана. З другої половини хати відчинилися двері.
— Чого схопився? Внучок мій, Костенька.
Було чути, як у сінцях хтось обмітає валянки, оббиваючи сніг, а потім у кухні з'явився хлопчак. Шапка його була геть запорошена снігом, сам він, розчервонівшись, скинув кожуха, стяг валянки і, нічого не сказавши гостеві, пішов на другу половину.
Олександр тим часом дістав з печі свої висушені валянки, вправно замотав онучі і, не кваплячись, почав узуватися.
З'явилася разом з Костею господиня.
— Куди квапишся? Давай чаювати. Коля тебе побачити хоче. Прийде до струмка, як стемніє.
Ага, значить, клюнуло! Котра ж зараз година? Друга чи й більше. Отже, коли вважати, що Костя пішов о десятій, то обернувся він туди й назад за чотири години. Тоді на дорогу пішло три години, туди й назад. Недалеко, десь тут під боком, кілометрів п'ять-шість, од сили вісім.
— До струмка, кажеш? А скільки туди йти?
— Тут поряд. Скоро дійдемо, — відповів уже осмілілий хлопчак. — Тільки татко звелів темряви чекати.
— Ну, тоді чайку поп'ємо, — згодився Олександр.
Як тільки стемніло, Дорохов почав збиратися. Поклав у мішок хліб, сало, консерви, туди ж запхнув пачку махорки, хотів засунути згорток з ошурками й золотом, але передумав. Другу пачку махорки тицьнув у ліву кишеню тілогрійки, підперезався тонким сирицевим ременем і за пазуху, мов протитанкову гранату, засунув майже повну пляшку спирту.
— Бувай здорова, мати!
— В час добрий тобі.
—І тобі теж.
Коська йшов попереду, а Дорохов, трохи відставши, ступав позаду і лівою рукою, прямо в кишені, розірвав пачку махорки і почав у жмені розминати тютюн. М'яв старанно: на випадок сутички жменя тертого тютюну в очі діє чудово. Второваною санною дорогою піднялися на узгірок, і як тільки спустилися, хлопчик звернув на малопомітну стежку і притримав Олександра за руку.
— Тут, дядьку.
Неголосно свиснув, у кущах за струмком йому одразу у відповідь пролунав тихий свист і цілком виразне, наче поряд:
— Ти, Косько?
— Я.
Скрадаючись, мабуть, за звичкою, щоб не тріснула під ногами гілка, з кущів вийшов чоловік і, не доходячи до Дорохова кроків п'ять, зупинився. На лівій, зігнутій у лікті, руці лежала рушниця. Стволи погрозливо дивилися вперед, на нього — Сашка. Стояв Микола Агєєв боком, видно готовий миттю підкинути рушницю, двічі натиснути на курки й кинутися геть.
«Боїться! Або принаймні побоюється», — промайнула думка і Дорохов вирішив взяти ініціативу в свої руки.
— Здоров, Миколо! Привіт тобі від Севастяна. Присядьмо де-небудь та ковтнімо за нього спирту. Я тобі розкажу усе, що знаю, і подамся далі. Не звик я до ваших ведмежих порядків. — Сашко витяг із-за пазухи пляшку і впритул підійшов до бандита. Зубами вийняв пробку і подав Агєєву спирт. — Пий!
— Чого ж тут? Ходімо до нас. Переночуєш, розкажеш як годиться, а може, й лишитися до весни захочеш.
— Буду виходити на залізницю. Чого ж тут зиму стовбичити? На лісоповалах і так набридло.
— Не захочеш — підеш. Зате поговоримо по людському, а заразом і вип'ємо. Свіжиною тебе підгодуємо. Тут недалеко. Навпростець версти дві. Але ми кругом ходимо, щоб сліду не давати. Тюпай, синку, додому… Ідеш, чи що?
— Ходімо. Байдуже. Думав у однієї молодиці переночувати. Гаразд, зачекає. Ну, давай на доріжку по ковтку. — Високо закинувши голову, ковтнув з пляшки. У темряві не було видно, як, закушуючи снігом, він з огидою виплюнув спирт. Приклався і Агєєв, теж закусив снігом, закинув за плече новеньку двостволку й пішов уперед. Олександр помітив, що обидва курки в централки були зведені.
Іти з ним у бандитське лігво? Іти. Звісно, йти. Дізнатися, де воно знаходиться, подивитися, помацати кожного своїми руками, а потім накрити всю зграю одним ударом.
Раптом Дорохову сяйнула думка, що він допустив прорахунок, що бандити вирішили заманити його до себе, щоб відняти золото, а з ним просто розправитися.
«Ну це вам не вдасться». Сашко намацав у кишені ганчірку з ошурками від свічника і, проходячи повз повалене бурею дерево, спіткнувся. Підводячись, засунув під дерево злощасний згорток, і одразу на душі стало легше.
Перед косогором зупинилися. Агєєв показав рукою кудись у темряву і пояснив:
— Ось і прийшли. Тут сотня кроків лишилася.
— Знаєш, Миколо, я ось іду й думаю, що дурницю впоров. — Дорохов помовчав. — Є в мене золото, трохи менше фунта. Щоб з ним до вас не тарабанитися, його біля твоєї хати в снігу прикопав.
— Де?
Олександр гмукнув у відповідь:
— Та так я тобі не поясню. Показати треба.
— Нічого, завтра мати лазню топитиме, сходимо попаримося, а заразом і пісок забереш.
Розсунувши ялини, Агєєв відчинив дощані двері, і обидва опинилися в невеликому тамбурі, з якого другі двері вели безпосередньо в бандитське житло. Землянка була велика і на диво зручна. Її викопали в ялиннику, на косогорі, потрудившись на совість. Праворуч і попереду тяглися двох'ярусні нари. Ліворуч велика, складена з каменю груба з металевою плитою і конфорками. Посередині виструганий з дощок стіл, над ним гасовий ліхтар «летюча миша».
За столом троє бандитів грали в карти, а ще два зарослі чоловіки валялися на нарах. Усі п'ятеро при їхній появі повставали, й у землянці вмить стало тісно. Агєєв оголосив:
— Гостя привів. Хай розкаже, що про Севастяна знає.
Олександр трохи відштовхнув ватажка, підійшов до столу, поставив пляшку.
— Розкажу, тільки для початку хильнемо по чарчині, та заїсти б чимось. — Повернувся до плити, гріючи над грубкою руки, заглянув у піввідерний чавун, у якому варилося м'ясо. Поряд з ним у маленькому похідному казанку також булькав наваристий бульйон, з якого стриміла тоненька кісточка. Скинувши на нари мішок, тілогрійку й шапку, Олександр побачив, що чорний бородатий чоловік підвівся з нар, поставив на стіл алюмінієві кухлі й почав розливати спирт. Агєєв також роздягся і, подивившись на чорного, звелів:
— Діли на два рази.
— Що тут двоїти! — огризнувся чоловік. — Тут якщо одному, то якраз на два, а на всіх тільки понюхати.
Дорохов узяв підсунутий йому кухоль, витяг з маленького казанка за кістку шматок м'яса й побачив на обличчях бандитів хитру усмішку. В очах у бородатого застрибала, заграла злорадна втіха, і він одразу відчув якусь каверзу, і саме в цьому бісовому казанку, але відступати було пізно.
— За зустріч. — Сашко підняв кухоль, проковтнув спирт і відкусив шматок. Боковим зором уловив, що саме цього моменту з напруженням чекали всі присутні. На вигляд м'ясо було схоже на баранину, тільки з якимось луговим присмаком, і було ясно, що, коли його поставили варити, зовсім не додавали ніякої приправи.
— Що ж ви, чорти, хоч би циулинку вкинули чи левурди. Присмак би відбило.
— Невже собачатину раніше тріскав? — здивувався чорний.
— А ти на Колимі був? Там собака перше діло. Тільки для хорошого гостя, — стримуючи клубок, що судорожно підступав до горла, знайшов собі раду Сашко.
— Це ми бобика на пробу зварили, — засміявся худий, якийсь увесь зморщений чоловічок. — Взимку по снігу корову там чи вівцю не вкрадеш. Ураз знайдуть. У нас тут кожен шмаркач — слідопит. А коли запаси кінчаться, доведеться до собак братися. Ось і зварили. Шкуру на ноги, на шкарпетки, а м'ясо на пробу.
— Собака — це добре. Смачно! — розійшовся Сашко. — Тільки м'ясо треба спочатку вимочувати і приправу додавати. Я поки по таборах та по колоніях вештався, багато чого побачив та скуштував. Ось коти погано. Але коли нужда — теж можна.
— Про жрання гаразд, потім розкажеш. Давай кажи про Пєскова, — перебив чорний.
— Пєскова я не бачив. — Дорохов подивився на притихлих, насторожених бандитів. — Поранили його. Ішли вони втрьох. Севастян Пєсков, Юшка Слєпньов і Козубець — Льоха Чипізубов. Після втечі вбили якогось начальника, забрали зброю, за ними погоня. Почали відстрілюватися. Але їх схопили, один Козубець і втік. Дійшов до Жовтневих, але там його спіймали. Я з ним у КПУ разом сидів. Коли Козубець дізнався, що мене випустять, попросив до тебе, Миколо, зайти й розповісти, що і як.
У землянці запала зловісна тиша. Бандити обдумували його розповідь і з недовірою дивилися на Дорохова. Олександр чекав перехресного допиту.
— Куди ж ти тепер? — спитав лисий чоловік.
— Зачекай, — зупинив приятеля чорнобородий. — Куди йому потім, ми тут вирішимо. Хай розкаже, хто він та звідки і як на копальні потрапив.
— Перевірка документів, значить! — усміхнувся Олександр. — Тільки ти, чортів ведмедюго, врахуй, я до вас не напрошувався. Самі закликали. А тепер випробовувати збираєтеся. За яким законом ви, тайгові кусочники, мені, блатному чоловікові, допит чините?
Дорохов дедалі більше розпалювався, сипав жаргонними словами, і на якийсь час від його зухвалості сторопіли всі шестеро. А Сашко увійшов у роль і наче одержимий копіював Юшку Слєпньова, кричав на всю землянку:
— Ви, гади, в тюрмі писнути боїтеся, під нарами сидите, а тут силу вирішили показати?
Агєєв виявився найстриманіший. Він мовчав і, здавалося, з цікавістю спостерігав за гостем. Чорнобородий підвівся, відштовхнув сусіда і ступив до Дорохова:
— Годі базікати! Вивертай кишені.— Узяв з нар мішок Дорохова й кинув його лисому: — Подивися, що у нього там.
«Зараз наваляться, почнуть обшукувати, знайдуть зброю, і тоді капут, — промайнуло у свідомості.— Треба діяти». Олександр ступив назустріч чорнобородому, вихопив у нього з кишені наган і тицьнув йому свого револьвера в живіт.
— Молися, падло! Зараз у рай спроваджу.
В землянці запала тиша. Сашко помітив, що бандит, який сидів на нарах, потягнувся до зброї.
— Ей, ти! Не чіпай берданки, шмальну! — І напустився на Агєєва — Ти чого ж, Миколо, сидиш? Угамуй своїх оглашенних. На, візьми мою пушку, а то завалю когось зопалу. — І Дорохов кинув свій револьвер на коліна Агєєву.
Лисий відсунув од себе мішок гостя, чорнобородий, потоптавшись, опустився на нари, решта розгублено мовчали.
— Скажи, Миколо, своїм мужикам, я до вас просився? Ти мене сам у свій барліг закликав Приніс вам ксиву, а ви мені права качати. Олександр повільно стяг светр, а потім спідню сорочку, зібгав її і кинув Агєєву.
— Ось. Козубець просив передати.
Той схопив сорочку і гримнув на решту:
— Тихо ви, розбазарились, як баби, замість того щоб з людиною поговорити. — В запалій умить тиші він розглянув карту. — Так це ж не та, що мені Севастян показував.
— Звісно, не та. Перед утечею він її кожному перемалював. Цю Козубець із себе зняв, звелів тобі віддати.
Сашко взяв із столу пляшку, подивився на світло і, побачивши, що вона порожня, з жалем зітхнув. Агєєв підштовхнув бандита, що сидів поруч, кивнув головою на тамбур, той вийшов і невдовзі повернувся з чверткою. Ватажок сам налив третю частину чвертки гостеві, і Дорохов з удаваною жадібністю вихилив спирт.
— Тримаємо про всяк випадок, — пояснив Агєєв. — Може, хто занедужає або пораниться. — З великої каструлі він витяг шматок м'яса і підсунув миску гостеві.
Олександр, упевнившись, що витримав першу перевірку, із задоволенням узявся до їжі — цього разу йому запропонували лосятину. Прожувавши шматок, почав говорити, звертаючись до Агєєва:
— Козубець просив передати, щоб ви його виручили. Охорона там у КПУ нікудишня. І вночі зв'язати старого міліціонера — раз плюнути. Нас звільнили чотирьох і наступного дня мали гнати до Зеї у військкомат. Звільнили, щоб з жінками попрощатися, щоб вони білизну та харчі якісь зібрали. Але у мене жінки нема й хати там нема. Я в чужу хату шаснув. Дивлюся, там золото й ця іграшка. Віддай лишень мені її назад. — І, забравши револьвер у Агєєва, засунув його за пояс.
— На Жовтневі як потрапив, у кого жив? — уперше заговорив сухорлявий бандит.
— Ніде не жив. Тільки добрався, знайшов одну бабусю. — Сашко змалював хату, де жив Козубець. — Пустила переночувати, вранці пішов до крамниці, на вулиці схопили: «Хто такий, звідки? Документи?» До цього нас з колонії передали в будівельну роту. Її в Зею. Із Зеї дванадцять чоловік на Ясне, на будівництво збагачувальної фабрики. Там на документи розжився і пішов на залізницю. Отакі, братці, мої справи. Про ваші не питаю. Сидіти у вашому барлозі не збираюся.
Сашко потягнувся до нар, узяв гітару, що висіла на цвяхові, ударив по струнах і заспівав:
Подивився на принишклих бандитів, швидше перебрав струни і змінив сумну стару злодійську пісню на задьористий куплет.