Не встиг Соумар докінчити цю фразу, як до приймальні, не постукавши, що було нечувано, вбіг асистент Пулпан.
— Пане професор, — вигукнув він, — мушу вам сказати, я тільки-но промив Вєрці шлунок.
— Бідна Вєрка, — мовив Соумар байдуже, як лікар, котрий по двадцять разів на день чує про нещастя людей. — Що ж із нею сталося?
— Я ще достеменно не знаю, але, згідно з симптомами, схоже на отруєння.
— Піду подивлюся на неї,— сказав Соумар, підводячись. — Якщо, звісно, дозволить пан Трампус.
— Тільки, — зовсім несподівано промовив Пулпан, — усе свідчить про те, що хотіли отруїти не її, а вас. Сама винна, ласунка нещасна!
Соумар вибалушив на нього очі:
— Ви здуріли, Пулпане? Мене мали отруїти? Ви можете пояснити, як дійшли цієї думки?
— Вам приносили на другий сніданок шинку й плов? — з притиском спитав Пулпан.
— Так. Але я, здається, з'їв лишень трохи плову, — одказав Соумар.
— Шинки не торкалися?
— Ні, шинки не торкався. А може, й торкався? Соумар запитально глянув на Трампуса. — Ви не пам'ятаєте, що я їв?
— Шинки ви не куштували. Я добре пам'ятаю, бо мені дуже її кортіло. Я з учорашнього вечора не мав і ріски в роті.
— Чому ви про це не сказали? — докірливо мовив Соумар.
— Отже, шинки ви не торкалися, — вів далі Пулпан. — Але Верка — це наша посудниця, — пояснив він Трампусові,— коли офіціантка принесла шинку назад до кухні, з'їла її. За півгодини Вєрку вхопили корчі, на лобі виступив холодний піт, відтак почалися перебої серця. Словом, усі ознаки отруєння. Її щастя, що допомога була поряд. Гадаю, до ранку оклигає.
Соумар розгублено дивився на Пулпана й нарешті промовив:
— Видно, ви таки справді певні, що шинка була отруєна. А чи не здається вам, що це вже занадто? Коли б ви сказали, що шинка була несвіжа…
— Пане професор, я спершу так і подумав. Куховарка теж сказала: «Привезли нам несвіжу шинку». Але потім ми з'ясували дещо підозріле.
— Що саме?
— А те, що нова офіціантка, котра вам її принесла, зникла. Це помітила куховарка. З першої хвилини її не злюбила, як це буває між жінками… «Жаль, — каже, — що тієї шинки не з'їла ота коза». — «Яка коза?» — «А нова офіціантка». А тоді: «Де, власне, вона? Огинається з першого ж дня! Мабуть, з кимось кокетує в палатах». А потім з'ясувалося: нова офіціантка, заледве повернулася з тацею од вас, пішла до роздягальні, забрала свою одіж, продефілювала, всміхаючись, повз швейцара і лишила нам отруєну Вєрку. Без сумніву, це справа рук тієї дівиці, яку взяли за вашою рекомендацією.
Соумар вирячив на нього очі:
— Ви казна-що кажете, Пулпане! Вперше чую! Я давав рекомендацію новій офіціантці? Хоч я досить неуважний, але це пам'ятав би. Зрештою, вона така красуня… я згадав би, якби вона приходила до мене по рекомендацію.
— І все ж таки рекомендацію їй дали ви! — переможно вигукнув Пулпан. — Вона залишила її в канцелярії, ось гляньте. — Він поклав перед Соумаром стислу рекомендацію для пані Алени Зікової, котра клопочеться про місце офіціантки в санаторії «Полегкість». Рекомендацію видрукувано на бланку лікарні, внизу підпис професора Соумара. Соумар утупився в неї, геть ошелешений.
— Здається, — зауважив Трампус, — що зрештою і ви почнете схвалювати нашу обачність. Ця вродлива золотокоса офіціантка, котра принесла вам другий сніданок, належить до банди Барбаросси.
— Якого Барбаросси, вибачте? — здивовано спитав Соумар.
— Даруйте, язик заплівся, Я хотів сказати, що чоловік, котрий заварив цю кашу, пам'ятав геть про все. Він послав сюди свою помічницю, оту молоду вродливу жінку, і підробив ваш підпис. Певно, вона мала завдання отруїти вас. Пан асистент сказав, що до ранку Верка оклигає. Якби це сталося з вами, а не з нею, та особа змогла б потрапити до пані Салачової.
— Ой боженьку! — простогнала Трекова. — Ви повинні мене пустити до мадам, вони дістануться до неї тільки через мій труп!
— Як узяли на роботу цю офіціантку? — спитав Трампус.
— Звідки ж я знаю? — відказав Соумар. — Я побачив її вперше, коли вона принесла мені другий сніданок. Ви були присутні на її прем'єрі. Перший сніданок мені приносила сердешна Верка,
— Її взяли на роботу сьогодні перед восьмою, — сказав Пулпан.
— Хтось міг знати, що вам потрібна офіціантка? — спитав Трампус.
Соумар притакнув:
— Про це знали багато. На дверях лікарні завжди висить оголошення, що нам потрібні люди. Весь час бракує людей. Жінка могла й не показувати фальшивої рекомендації — таку гарну прийняли б і без неї.
— Хто її приймав?
— По суті, ніхто: прийшла до канцелярії з рекомендацією, подумали, що все вже вирішено. Оскільки вона зголосилась одразу стати до праці, то її залюбки послали на кухню. Формальності виконали б пізніше, у вільніший час. Куховарка, коли та особа сказала, що її послали з канцелярії, вирішила, звісно, що її вже зарахували. Що, зрештою, так і було.
— Бачу, вони все добре продумали, — зауважив Трампус. — І їм пощастило над усяке сподівання. А я, дурень, — обурено напався на Соумара, — я гадав, що пані Салачова тут у цілковитій безпеці. Нарешті скажіть мені, будь ласка, невже до бланків санаторію так легко доступитися?
— На жаль, легко, — потвердив Пулпан. — Пан професор не терпить, коли приймальню замикають.
— Пулпан каже правду, — мовив Соумар. — Я ніколи нічого не замикаю. Замикати — це, по-моєму, означає виявляти недовіру до людей.
— Будь ласка, — дорікнув Пулпан, — ось вам наслідок. До приймальні може, прийти будь-хто, і навіть тут, як бачите, на столі пана професора лежить ціла купа бланків.
— Цього, на жаль, я не можу заперечити, — визнав розгублений Соумар. — Я чинив нерозумно, і, мабуть, доведеться від сьогодні замикати. Але страшно незручно, коли в людини повна кишеня ключів.
— З цього всього випливає,— сказав Трампус, — що ми стоїмо перед складною операцією. Приміром, Барбаросса…
— Чого це ви без кінця: Барбаросса та Барбаросса? — буркнув Соумар.
— Я хотів сказати: той гангстер, очевидно, добре знав, що на вашому столі валяються бланки. А що це й справді так — бачу на власні очі. Далі йому мало бути відомо, що ви не любите замикати приймальню. Потім співробітник Барба… я хотів сказати — того гангстера, мабуть, міг домовитися із швейцаром або з кимось із персоналу, бо…
— Цього йому не треба було робити, — гірко зазначив Пулпан, — бо до нас щодня вільно проходить сила-силенна людей.
— Як до голубника?
— Майже.
— Колега Пулпан трохи педант, — винувато промимрив Соумар. — Моя недбалість діє йому на нерви. Сьогодні його зверху, але він мусить визнати, що аж донині все було гаразд. Я ж особисто не вважаю, що лікарня має скидатися на в'язницю, не люблю перепусток і допитів. Безперечно, той, хто послав сюди цю гарненьку й небезпечну особу, знав, що на моєму столі лежать бланки і їх легко взяти.
— З вашого дозволу, ось вам і мій глек на капусту, — втрутилася Трекова, котра давненько вже чекала нагоди показати свій хист — Таж не обов'язково, щоб цей бланк поцупили отут. З таким самим успіхом могло це статись і в нас.
— У вас? — вигукнув Трампус.
— Так, пане, у віллі в нас цих бланків до біса.
— Але як вони там опинились?
— Та, — почав пояснювати Соумар іще винуватішим голосом, ніж перше, — частину цьогорічної відпустки я провів у віллі пані Салачової. Бачте, Ліда подорожувала, і на віллі нікого не було. Я ж нікуди не міг поїхати, бо мав багато хворих, яких совість не дозволяла кинути вмирати без лікарської допомоги. Це улюблений вислів Ліди, котра лиха на лікарів, як Мольєр. Окрім того, я давно вже збирався впорядкувати альпінарій. Тож, аби мати бодай якусь відпустку, я поклав після обіду приймати хворих у віллі. Зрозуміло, довелось узяти бланки. Що це небезпечно, мені й на думку не спало. Їх там, мабуть, трохи зосталося.
— Зосталася їх там аж кілограмова пака, — пояснила Трекова, — Мадам писала на них у кабінеті свої нотатки, а днями я знайшла їх, мабуть, зо два десятки ще й у альтанці.
Трампус зацікавлено подивився на економку. З першої ж хвилини йому здавалося, що Барбаросса не міг протягом такого короткого часу виконати стільки складних операцій. На замах у лікарні він, очевидно, зважився в останню хвилину, після провалу другого нападу на віллу. Але саме тоді він прихопив бланки і на цьому побудував сміливий і складний план, як усунути Соумара. Що санаторію потрібна офіціантка, він міг легко дізнатися, адже дехто з його людей, котрі напевно шукали тут Салачову, побачили на воротях оголошення. Але як він підробив Соумарів підпис?
— Це ваш підпис? — спитав Трампус професора, показуючи на аркуш, що його приніс Пулпан.
Соумар стенув плечима, винувато дивлячись на кривулю, яку йому показував Трампус.
— Цього я вам, друзі, не скажу. Чому? Бо в мене десять чи двадцять розчерків — залежно від того, наскільки я поспішаю. Мій підпис знає сила людей, і зрештою він дуже простий. Відтоді, як хтось, підробивши мій підпис, хотів видурити морфій, я ставлю на відповідальних рецептах ще й печатку. Втім, — додав він єхидно, — інколи замість мене підписується колега Пулпан. Я йому довіряю.
— Відколи живу, я не мав двох таких кепських спільників, як ви і пані Салачова, — роздратовано сказав Трампус. — Я починаю боятися, що, поки ми тут з вами розбалакуємо, її хтось поцупив. Або ж вона сама втекла, щоб нам іще більше допекти.
— Найнебезпечніша для Ліди людина — це вона сама, — відказав Соумар. — Я хочу сказати, що ми легко вбережемо її від будь-кого на світі, тільки не від неї самої, якщо вона цього не бажатиме. А тут, у лікарні, вона в безпеці. Проте мушу сказати, що я перестаю собі довіряти, оскільки ви і колега Пулпан — зрештою, і пані Трекова — протягом короткого часу виявили стільки випадків, які свідчать про мою необачність і злочинну недбайливість…
— До її палати може заходити персонал?
— Авжеж. У санаторії двері не замикаються. Однак не забувайте, що перед її покоєм постійно чергує сеетра-жалібниця, а тепер ще й хтось із ваших людей. Гадаю, що до неї офіціантку не пустили б, якби вона й спробувала туди увійти, оскільки наказ звучить ясно: «Дати пані Салачовій спокій, поки не прокинеться». Але коли б вона прокинулась і захотіла їсти, то їжу їй принесла б ота лиха офіціантка, яка хотіла отруїти мене.
— А піхто не може залізти до неї у вікно?
Соумар злякано подивився на Пулпана, але той відказав:
— Це виключено — під вікнами ходить ще один чоловік із криміналки. Залізти у вікно могли б тільки, прибравши детектива, як це спробували вчинити з вами. Я відразу про це подумав і пішов подивитись. Усе гаразд, та сирена до нього не підходила й не приносила чудової шинки, якою він, мабуть, спокусився б. А втім, я дивуюся, пане, чому ви не звеліли шукати ту дівицю. Трампус махнув рукою:
— Ми її шукатимемо, але не думаю, що впіймаємо раніше, ніж розлущимо головний горішок: треба дізнатися, хто її сюди послав. Іншого входу, крім дверей, до кімнати пані Салачової нема?
— Ні,— відказав Соумар, — наш санаторій — старий міцний будинок з товстими стінами. Ніхто до нього не підкопається. Втім, обидва сусідні покої зайняті. Ми те крило звемо дипломатичним відділенням. Одна сусідка Лідина — дружина датського консула, а праворуч од неї у другій палаті лежить урядовець із міністерства промисловості.
Трампус пройшовся по кімнаті. У нього визрівав план, і він вирішив здійснювати його, коли Соумар не дуже перешкоджатиме. Трампус був у становищі полководця, який мав стерегти три далекі одне від одного бойовиська, — будинок на Вінічних горах, лікарню і Жегушиці; тож він поклав собі спростити справу, викресливши одне з них — лікарню. «Якщо буде змога, звелю перевезти Салачову до вілли, де її легко стерегти і водночас бути напоготові зустріти у всеозброєнні Барбароссу…»
Трампус одвів Соумара вбік і виклав йому свій план.
— Коли не помиляюся, — гнівно проказав Соумар, — це нова пастка для мене, як каже Трекова. Хочете припнути мене до вілли під приводом, ніби я повинен бути весь час біля Ліди?
— Цього я зовсім не мав на меті, та, їй-право, це добра думка.
— Так я вам і повірив, — сказав Соумар. — Проте, як лікар, визнаю: для неї ліпше лежати вдома, а не тут.
— Як ви дивитеся на те, щоб її перевезти негайно, доки ще діє дормірал?
Соумар підозріливо глипнув на нього:
— Якщо я вас добре зрозумів, ви сподіваєтеся допитати Ліду, коли вона прокинеться. Але я не дозволю її мучити. Коли вона прокинеться, я знову зроблю їй ін'єкцію, і вона засне. А тепер ходімо поглянемо на неї.
Салачова міцно спала, Палата була обкладена сірими шпалерами, щільні штори на вікнах кидали на жінку тінь. У напівсутіні Трампус не бачив нічого, крім кількох пасом густого темно-каштанового волосся. Але й ті кілька кучерів і покривало, яке підіймалося та опускалося у ритм її дихання, сповнили його великою радістю, бо, щиро кажучи, переступаючи поріг палати, він побоювався знайти ліжко порожнім і замість артистки — сліди по тому, що таємничий і всевладний Барбаросса її викрав.
За хвилю Соумар вивів Трампуса з палати. Коли за ними зачинилися двері, професор сказав:
— Здається, з нею все гаразд. Спить спокійно й міцно, колір обличчя досить здоровий. Гадаю, коли не збудить її щось дорогою, то спатиме як убита, може, й до вечора. Потерпите до того часу?
Трампус кивнув головою.
— Що ви на те скажете, аби її перевезли в санітарній машині?
— Слушно.
— До неї сяду я, і візьмемо ще пані Трекову.
— По-вашому, вона здатна так довго мовчати?
Соумар стенув плечима.
— Ви б тим часом могли чогось перекусити, я зателефоную до кухні.— Він ступив кілька кроків, і його погляд упав на сестру, що чекала біля лави навпроти дверей палати Салачової.— Оцю сестричку теж прихопимо, може, вона там буде потрібна. Але ви її візьмете у своє авто.
— Охоче. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо ми посадимо у ваше авто Голца? Це той сонько, що чергував біля швейцара.
— Про мене… може сісти поруч із шофером.
Поки Трампус жадібно снідав і обідав водночас, Салачову перенесли до санітарної машини. Попереду — авто Трампуса, позаду — авто Соумара. Так вони минули Ірасеків міст, проспект Голечка і стадіон. Перед віллою на Вінічних горах не видно було ні душі. Салачову обережно внесли й поклали у холі, біля неї залишилася сестра і Соумар, а Трекова, ледь жива од страху, поспішала застелити канапу, йдучи на крок позаду Трампуса і Голца. Коли зайшли до спальні, Трампус бачив, як жінка кинула зляканий погляд на двері кабінету. Там нічого не змінилося відтоді, як Трампус його залишив; ніщо не свідчило про те, що Барбаросса вертався. Одначе, перш ніж Трампус встиг поверхово оглянути кімнату, у спальні пролунав крик. Метнувся туди й побачив здивованого Голца, а відтак Трекову, котра, стоячи над застеленою канапою, лівою рукою трималася за серце, а правою показувала на стіну навпроти канапи.
— Що сталося?
— Він був тут… знову був тут… — видушила економка. — Ой смерть моя!..
— Насамперед не кричіть, бо розбудите пані,— буркнув Трампус. — Із чого видно, що він був тут? — І глянув туди, куди показувала пані Трекова простягнутою правицею, але, хоч як старався, не помітив нічого підозрілого. Жінка показувала на полиці бібліотеки. — Що там таке? — напустився на неї.
Трекова впала на канапу і провела рубом долоні по лобі.
— Я збожеволію від цього, — простогнала вона.
— Від чого? — спитав роздратовано Трампус. Перш ніж відповісти, вона знову зиркнула на стіну з книжками й знов миттю відвела погляд, ніби її щось ужалило. Схопила Трампуса за руку й драматично прошептала:
— Хіба ви не бачите отої порожньої полиці? Там, посеред другого відділення.
Тільки тепер Трампус помітив, що одна полиця в середньому відділенні бібліотеки порожня.
— Ну, бачу. То й що?
— Таж, — шепотіла далі Трекова, стискаючи йому руку, — перед тим як я поїхала до лікарні, ця полиця була така сама повна, як і інші.
— Може, ви помиляєтеся?
— Ні! — фанатично відрубала Трекова. — Він знову був тут.
— Чого ви все-таки думаєте, що сюди хтось приходив, щоб узяти кілька книжок? Мені особисто здається, що полиця порожня спеціально, заради контрасту.
— Ви не знаєте, що кажете, — тихо плакала Трекова. — От і видно, що ви не знаєте нашої мадам. Вона не зносить прогалин на полицях бібліотеки. Щодо цього вона просто педантка.
— Може, вона кудись переклала ті книжки перед від'їздом?
— Знаєте що, — відрубала економка, — я бачу, ви мені не вірите. Така вже наша доля жіноча. То, може, хоч повірите чоловікові. Закличте, будь ласка, пана професора. Він це знає ліпше від мене, він у бібліотеці — як удома. Цілісіньке літо в ній порпався.
— Голцу, покличте професора!
А тим часом Трекова вела далі:
— Останнім часом мадам і пан професор у бібліотеці день і ніч пропадали. Мадам потрібна була якась цитата. Колись вона вичитала в якійсь книжці, що індійський бог Вішну кілька разів засинав. І щоразу це призводило світ до катастрофи.
— Навіщо вона шукала ту цитату?
— Це тільки одному богові відомо. Я ж знаю, що заради тієї цитати вони з паном професором кілька разів перевернули бібліотеку.
Трампус із жахом дивився на жінку. Вішну? Катастрофа світу? Може, це теж зв'язане з оцією проклятущою справою? У Салачової, либонь, усе можливе.
— І знайшли її?
Трекова задоволено похитала головою:
— Чорта лисого. І схоже було, що мадам від цього збожеволіє.
Увійшов Соумар:
— На бога, знов щось скоїлося?
Трампус здвигнув плечима.
— Пані Трекова твердить, що тоді, як вона була в санаторії, сюди хтось знову заліз.
— Грім би його побив! І що він узяв?
— Каже, що з полиці зникли книжки. А по-моєму, ніяких книжок тут не було.
— Пані Трекова не помиляється, тут були книжки. І я достеменно знаю які. Ліда відвела цю полицю під античну літературу. Книжки були оправлені світлою свинячою шкірою.
— Еге, еге, — притакувала Трекова, — щира правда. Чудова світленька свиняча шкіра!.. Шкода було її витрачати на той старий мотлох.
— Ви знаєте це напевне? — спитав Трампус Соумара.
— Авжеж! І ось чому. Під час відпустки я користувався саме цим відділом.
— То ви, може, пам'ятаєте, що тут було?
— Приблизно пам'ятаю, хоч, може, похапцем не все згадаю. Передовсім тут була драматургія: Софокл, Есхіл, Евріпід, Плавт, Теренцій, Арістофан… І, стривайте, ще одне рідкісне видання «Міміямбів» Геронда. Потім поезія. Зрозуміло: Гомер, Овідій, Вергілій, Луканій, Лукрецій, Феокріт і Катулл. Останнього Ліда обожнювала.
— Я дещо знаю про це від Клубічка.
— Тоді белетристика: Люцій Апулей, наскільки пам'ятаю — Лонгій Софіст, Лукіан і, звісно, Петрошй. Можливо, було ще щось… Потім інші дідугани: Таціт, Феофраст, Геродот, Цезар, Пліній, Ціцерон, Ксенофонт, Плутарх, Платон, Сенека. Мало не забув про головного Арістотеля. Мабуть, оце й усе… Але ні, тут були ще Гіббон і Моммсен; проте ті теж, власне, належать до антики. І Каллімах.
— Ви не знаєте, чому Барбаросса спустошив саме цей відділ?
— Передовсім мені нарешті хотілося б дізнатися, чому ви раз по раз звете того гангстера іменем, яке мені причепила Ліда. Чи не могли б ви звати його, приміром, Трампусом? Але я, звісно, ніякісінького уявлення не маю, чому той ваш Трампус забрав саме античних дідуганів.
Трампус подумав, що не варто розказувати Соумарові про кілька аркушиків ролі, яку Клубічко знайшов у сумці Салачової. Цілком ймовірно, що існує якийсь зв'язок між ними й викраденням античної літератури. І вирішив поки що не казати. Мовив:
— Пані Трекова прохопилася, ніби мадам сушила собі голову над якоюсь цитатою про Вішну, котрий засинає і цим спричинює катастрофу світу.
— Нічого я не прохопилася, — заперечила Трекова. — Я нічого не виказую з домашніх справ. Я просто сказала вам це в розмові.
— Справді,— притакнув Соумар, — ця річ, про яку пані Трекова згадала в розмові, жахливо мучила пані Салачову. Аж дивно було. Я ні тоді, ні тепер не можу втямити чому. Один час ми день і ніч порпались у бібліотеці, шукаючи ту цитату, ніби від неї залежало наше життя. Але спробуйте знайти речення чи два в такому морі книжок!
— І не знайшли?
— Авжеж, ні. Я їй казав: «Може, ви це вичитали в книжці, котрої тут нема. Або ж позичили ту книжку якомусь своєму негідному приятелеві, а він привласнив її». До речі, скажіть, будь ласка, Клубічкові, як побачите його, хай нарешті поверне мені мемуари пані Ролланд, паризьке видання 1821 року. Він-бо один із тих спритників, ваш шахраюватий шеф, що складають собі бібліотеки з найкращих книжок своїх друзів! Я помітив за ним це давно, але впіймав, на жаль, тільки тепер, бо занотував собі. Це ж ганьба, коли начальник криміналки краде у свого приятеля книжку. Хіба ні? — Я давно вже роблю так, — відповів Трампус, — якщо мені хочеться прочитати щось із своєї бібліотеки, вдираюся до Клубічка й забираю цю книжку. Тільки жінчиних він не чіпає. Якось був спробував, то вона забрала в нього годинник. Мені здається, наш головний замикає книжки, коли Клубічко приходить до нього, і лагідно каже, що знов не має чого читати.
— А в мене звичка позичати олівці,— сказав Соумар. — Як правило, в Пулпана. Та він при першій же нагоді відбирає їх назад. Ви самі бачили, який він зі мною суворий.
— Примирилася пані Салачова з тим, що не знайшла цитати?
— Їй нічого іншого не лишалось. Я сказав: «Тепер візьміть на квартиру з харчами якого-небудь студента і звеліть йому прочитати всю вашу бібліотеку від «а» до «я». Перш ніж він скінчить, у нього виросте борода, така ж пишна, як моя, тільки сива. Або дайте оголошення в газету, що виплатите винагороду тому, хто вам знайде цю цитату. Або краще зверніться до мого колеги з філософського факультету Лесного». Чи вона послухалась мене — не знаю, але справді наче вгамувалася.
— А чи мала вона у своїй багатій бібліотеці щось з індійської літератури?
— Авжеж, мала. Це була «Бхагавадгіта» в дуже старому перекладі Чупра. А до всього Ліда привезла з Італії якусь популярну книжку про давньоіндійську релігію. Я не можу вам передати, що витерпів, без кінця слухаючи про веди і ще бо зна про що. Вона ж, як на неї найде, — фанатичка, і коли чимось усерйоз захопиться, то протуркоче тобі вуха.
— Де в бібліотеці стоять ті індійські книжки?
Соумар на мить задумався.
— Постривайте, вже знаю. Отут полиця з давньою китайською літературою; араб Ахмед Абдулла; поряд індійська література. Втім, осьде каталог-картотека — щодо книжок Ліда була надзвичайно педантична. Опису свого майна вона не складала і вже, мабуть, не складе, однак про книжки в неї записано все, що їй треба знати. — Соумар нагнувся до нижньої полиці.—Тут маємо… Б… ага, «Бхагавадгіта», ІІ/3. Це означає, що книжка — в середньому відділенні бібліотеки на третій полиці від підлоги.
— Але це саме та спустошена полиця! — вигукнув Трампус.
Соумар замислено дивився на порожню полицю.
— Ліда, певно, помилилася, — мовив за хвилину. — Я вже вам казав, що під час своєї відпустки докладно ознайомився з цією полицею. Запевняю пас, ні «Бхагавадгіти», ні тієї другої книжки на ній не було.
— Ви знаєте це напевне?
— Так само напевне, як те, що оця правиця — моя.
— То, може, цей том помилково стоїть на першій чи на третій полиці?
Але на першій полиці була чеська белетристика давнього періоду, а на третій — грубі томи історії мистецтва, далі — книжки про східні килими, порцеляну і скло.
— Пані Салачова має цінну бібліотеку, однак тоді вона не знайшла в ній цитати, а тепер ми не можемо знайти «Бхагавадгіти». Ви це розумієте?
Соумар похитав головою:
— Запевняю вас, «Бхагавадгіта» тут була. Ми прочитали її всю. Для нормальної людини це коштує неймовірних зусиль. Більших, ніж подужати чотирнадцять томів Барреса про першу світову війну.
— Нова загадка, — замислено мовив Трампус. — Можна здуріти! Чому злодій забрав усі книжки пані Салачової з античної літератури? Та ще й прихопив дві книжки про давньоіндійську релігію? Можете ви це пояснити? І як він потрапив сюди і вислизнув звідси? Схоже на те, що він причаївся десь у віллі і, як Кост пішов, виніс книжки. Але куди? Може, він досі тут ховається? Не кричіть, пані Трекова, нічого з вами не скоїться. Треба обшукати все од льоху до горища.
Тим часом до спальні увійшов Голец.
— Чи не час уже перенести пані Салачову? — спитав. Глянув на всіх і додав: — Чого це ви всі такі заклопотані?
— Хтось украв цілу полицю книжок, — відповів Соумар.
— Книжок? — перепитав Голец. — Унизу, в холі на столі, валяється ціла купа книжок. Скільки живу, не бачив такої гарної оправи.
— А яка вона? — спитала Трекова.
— Із світлої свинячої шкіри.
Трампус і Соумар перезирнулися.
— Принесіть їх сюди, — наказав Трампус.
За хвилю Голец повернувся з добрячим оберемком книжок у чудовій оправі. Соумар тільки-но глянув на них — і відразу сказав:
— Це антика.
— Мені б хотілося знати, — мовив Трампус, — чи вони всі. Ви можете це визначити?
— Можу, завдяки бібліофільському Лідиному педантизму. І зовсім швидко. Вона склала, опріч головної картотеки, ще перелік книжок згідно з походженням авторів. Ці письменники ішли під заголовком «Антика». Тож досить глянути до «Антики». Осьдечки вона. Я читатиму вголос, а ви одкладайте книжки,
Коли асі книжки було перебрано, то побачили, що злодій кинув у холі все, окрім Герондових «Міміямбів».
— Здається, — зауважив Соумар, — ви тепер викреслите Вішну із списку Лідиних переслідувачів?
— Доведеться. А що, власне, являють собою ці «Міміямбн»?
— Хоч я й викладаю в Карловому університеті внутрішні хвороби, а не античну літературу, але можу вам дещо розповісти. Геронд, уродженець Ефесу, один із багатьох греків, котрі народилися в колоніях, а саме в Малій Азії. Перебрався на славетний острів Кос приблизно за триста років до народження Христа. Це був літературний баламут, котрий все офіційне любив, як собака редьку, через що його не визнавали ті, хто нині відоміший за нього. Александрійський цар Птоломей Другий теж не хотів про нього чути, тож і жилося Герондові не з медом. Відомо дуже мало його творів… Вірніше, про них майже нічого не знали аж до тисяча вісімсот дев'яностого року, коли дещо випадково знайшли в якійсь могилі біля пірамід. Книжка, що викрали у Ліди, — якщо вона її нікому не позичила, — складалася з семи «мімів у ямбах», скорочено — «міміямбів». Це виступи або куплети, які актор, мабуть, не грав, а декламував. Міми — старогрецькі мандрівні артисти, такі, як у старій Франції жонглери, а у нас — виконавці ярмаркових пісеньок. Ті куплети являли собою короткі, народною мовою написані фарси — фрашки. І ті фрашки теж звалися міми. Головна літературна заслуга Геронда полягає в тому, що він виклав фрашки літературніше і йому поталанило створити в них справжні образи. Словом, Герондові міміямби — це щось на кшталт старофранцузьких фабльо. Ліда на цих «Міміямбах» просто схибнулась. Але чому вони цікавили також вашого пана Барбароссу, це він хай пояснить сам, коли ви його схопите. Може, вам цікаво буде знати, що Ліді цю книжку подарував її колишній чоловік під час зустрічі з Жегушицях.
Трампус покликав Голца.
— Зателефонуйте до криміналки, щоб мені негайно знайшли в університетській бібліотеці «Міміямби» Геронда. Запишіть. А як нема в університетській, хай візьмуть у публічній.
— Звеліть також оглянути Клубічкову бібліотеку, — порадив Соумар. — Не виключено, що той томик знайдете в нього з екслібрисом бідолашної Ліди.
— Не кажіть такого, пане професор, — обурено вигукнула Трекова. — Пан Клубічко не виносив од нас нічого, навпаки — я сама свідок, як він приносив мадам книжки.
— Тоді, мабуть, це були книжки, які він узяв у мене. На цього чоловіка давно треба було видати ордер на арешт, як на невловимого злочинця, що зібрав унікальну бібліотеку, не купивши жодного тому. Втім, люба пані Трекова, бачу, ви вже приготували постіль, і тепер нічого вашій пані лежати на тих незручних санітарних ношах. Підіть і скажіть, хай її несуть сюди.