Вартовий перед готелем сказав, що другий вартовий усередині.
— Думаю, — мовив Клубічко, — нічого лихого тут не сталося, бо я послав людей вчасно завдяки тому, що ваша куховарка, Соумарчику, зустріла вашу офіціантку.
— Та дівиця теж, певне, буде там, — припустив Соумар.
Клубічко засміявся:
— Я впевнений, що ми знайдемо її в зовсім іншому місці, коли знайдемо взагалі. Вона не така дурна, щоб лізти в пастку. А це пастка, до того ж чудова. Двох тутешніх есенбаків поставимо на вулиці, і з готелю ніхто не зможе втекти. Тихого замкнемо в підвал, отже, всередині нас буде четверо.
— В підвал, — повторив Тихий мертвим голосом. — Ліпше я вам іще скажу те, що знаю.
— Ви, голубе, наче роман з продовженням, — засміявся Клубічко, — Я вже й не знаю, вкотре ви признаєтесь.
— Я, я хотів уберегти матір, — прошепотів Тихий, — і особисто ні в чому не винен. Коли вони з Вєрою порозумілися, мати сказала їй, що Салач сховав ту річ у пані Салачової.
— Це ми вже знаємо, — нетерпляче урвав його Клубічко. — Мені здається, ви хочете затримати нас, щоб Вєра змогла втекти.
— Але сказала їй, — провадив Тихий ледь чутно, — що пан Салач так боявся за своє життя, що домовився з дружиною…
— Ви замовкаєте у найцікавішому місці, тепер ми біля самої суті. То про що ж він домовився?
— Як пошле акварель, Ліда ту річ комусь оддасть.
— Знов не все, — нетерпляче мовив Клубічко. — Кому вона мала віддати? Хоч, власне, я знаю й це: вам!
Тихий похнюпився:
— Так, мені. Проте я за це не відповідаю, бо так домовилася з Вєрою моя мати.
— Я хочу знати подробиці! — скипів Клубічко.
— Подробиця була одна. В тому листі, що його Вєра залишила в її кабінеті…
— Нарешті,— задоволено сказав Клубічко. — Ну-ну?
— В тому листі говорилося, що коли Салачова не привезе тієї речі до завтра після полудня на мою квартиру в Пісарках, Салач помре. Так само накладе він головою, якщо вона комусь розповість про лист. До листа було додано й акварель.
— Але ж ви поклали її в альтанці!
— І там теж. Було дві акварелі. Вєра сказала, що так треба.
— Тепер, гадаю, ви вже сказали майже все, що знаєте, — мовив Клубічко. — Але підвалу не уникнете. Зрештою, вас чекають гірші випробування. Як тільки уявите їх, то в підвалі вам буде, як на курорті.
Клубічко покликав хазяїна готелю, той охоче показав надійний підвал — туди заштовхнули Тихого; Клубічко спитав, чи в готелі є пані Мюллерова. Так. А Салач?
— Теж, — відказав хазяїн. — Прийшов до нас у понеділок і мав такий нужденний вигляд, що ми відразу поклали його в ліжко. Хотіли покликати лікаря, але Салач заперечив. Мовляв, це звичайний приступ, його давня хвороба нирок, зарадити може лише коріння, яке він носить із собою. Попросив мою дружину заварити, випив, і йому наче полегшало. Цілий день спав, а коли прокинувся, був страшенно кволий. Ми з жінкою подумали: хай тут іще день-два поживе. А тоді сталася та пригода з паном, котрий балакав по-німецьки.
Смертельно втомлений Клубічко трохи не підскочив:
— З яким паном?
Хазяїн готелю стенув плечима:
— Я не знаю про нього нічого, тільки те, що балакав він по-німецьки й приїхав у машині якоїсь закордонної марки. Питав про Салача, і хоч я й тямлю трохи по-німецьки, насилу його зрозумів, бо дуже незвична у нього вимова. Тоді я гукнув пані Мюллерову, вона німецьку знає краще за мене.
— І вона йому сказала, що Салач тут! — докірливо вигукнув Клубічко. — Нещасний, хіба ви не чули, що Салач зник, а його квартиру перевернули догори дном?! Чи ви не могли здогадатися, що німець — один із тих, хто переслідує Салача, і прийшов по нього?!
— Про те, що до пана Салача хтось удирався, я не знав, — виправдувався хазяїн. — А пані Мюллерова й словом не прохопилася чужинцеві про те, що Салач у нас.
— Не сказала?! — здивувався Клубічко.
— Побалакала з ним кілька хвилин, підійшла до мене й шепнула, що про Салача ані словечка. Мабуть, попередила й інших, бо чужинець щось перекусив та й поїхав. Пані Мюллерова потім мені призналася: цікавість невідомого до Салача видалася їй підозрілою, тож вона йому відповіла: наскільки їй відомо, пан Салач поїхав до Праги, мабуть, до колишньої своєї дружини,
За кілька хвилин Клубічко побачив пані Мюллерову, яку привели до нього. Це була звичайна жінка, років на шість-сім молодша від пана Мюллера. Забачивши Клубічка, почала плакати.
— Ну, пані Мюллерова, я ще всього, що у вас на сумлінні, не знаю, але, врятувавши людині життя, ви дуже полегшили свою долю. Салача можна везти?
Мюллерова потвердила:
— Тепер уже можна.
Клубічко трохи подумав:
— Не гнівайтесь на мене, але я звелю доправити вас і пана Тихого до Турнова. Владнавши справу, заради якої сюди приїхав, я вас одвідаю й поставлю кілька запитань.
Клубічко наказав одвезти Мюллерову й Тихого до відділення КНБ в Турнові, пильнуючи, щоб вони не розмовляли між собою. Соумара попросив їхати до Вальдштина, куди подалися Шашкова та чужинець.
Стемніло. Їхали, ввімкнувши фари. Від Грубої Скали до Вальдштина вела не дуже широка, гарна лісова дорога. Не проїхали й кілометра, як шофер зупинив машину.
— Он там у гущавині,— схвильовано вигукнув, — хтось лежить!
Усі вискочили з машини. В заростях лежала людина. Підійшовши ближче, розгледіли костюм і перлисто-сірий плащ.
— Всі не підходьте, — наказав Кост. — Шукайте сліди. Але в траві не було видно жодного сліду. Клубічко нахилився над жінкою. Їй вистрелили в праву скроню і в бік.
— Покличте Соумара, — сказав Клубічко Костові. Схвильований Соумар нахилився над тілом, зняв капелюх і мовив:
— Це вона.
— Може, ще жива? — спитав Клубічко.
— Можна її перевернути? — спитав Соумар. Клубічко кивнув. Професор перевернув безвладне тіло і притис вухо до її серця. Відтак підняв її руку й опустив. Рука безвладно впала на землю.
— Мені жаль, — прошепотів він;— якщо я в цьому хоч трохи завинив…
— Якщо ви в цьому хоч трохи завинили… — так само пошепки відказав Клубічко. — Якщо в цьому хтось авинив, то тільки природа, що наділила її красою, яка призвела до цього сумного кінця. Але чи це справді кінець?
— Вона вмерла приблизно півгодини тому. Постріл у скроню був смертельний, — відповів Соумар.
Клубічко скерував на мертву промінь свого ліхтарика. Вродливе обличчя, облямоване золотавим волоссям, було спотворене жахом, очі вирячені. Клубічко квапливо погасив ліхтарик.
— Сталося приблизно так, як я вам казав. Той тип, пересвідчившись, що головну партію програно, думав тільки про те, як замести сліди. І, здається, чинив це не лише зі страху за свою шкуру, а й з інших причин.
— Але ви його повинні схопити! — майже нестямно вигукнув Соумар.
— Я зробив усе, що міг, ви знаєте, всі дороги перекрито. Думаю, ми його піймаємо. Він не дурний, одразу зрозумів, що на голубому «тудорі» не втекти. За кілька хвилин, певне, одержимо повідомлення, що знайдено «тудор». Мерзотник, мабуть, поставив десь тут недалеко свою машину і, здихавшись пані Шашкової, мчиться тепер до Праги. В столиці візьме інший автомобіль і на ньому доїде до кордону. А там його чекають люди, котрі сховають. Можемо й не схопити, хоч і докладемо всіх зусиль.
— Така гарна жінка… — пробурмотів Соумар.
— Котра хотіла вас отруїти, — докинув Клубічко. Соумар махнув рукою:
— Я вже казав Трампусові: що означав у її очах нікчемний чоловік з огидно червоною бородою? Втім, особисто проти мене вона нічого не мала, просто я став їй на дорозі.
— Якби вона могла ще щось сприймати, — не без іронії зауважив Клубічко, — то тішилась би, що й після смерті мала успіх. А для таких жінок, як вона, це все. Який, власне, головний її злочин? Що невдало вийшла заміж. Якби знайшла чоловіка, котрий заробляв би стільки, скільки їй треба, може, й стала б порядною дружиною. А загалом її нещастям був Тихий.
— Чому саме він? — спитав Соумар.
— Бо вона любила його. Тихий — її єдине й велике кохання. Але він був голий як бубон. Мав би стільки грошей, як швейцарець, — ніколи б не полізла в комбінезоні по дощечках до Ліди. В цій дивній грі, професоре, був один-однісінький справжній злочинець. Це той уявний швейцарець. Він запродався, щоб мати гроші, і давав гроші, щоб купувати нестійкі душі.— Клубічко стишив голос до шепоту: — Про ту річ мені не відомо нічого певного, я тільки здогадуюсь. І цей здогад цінний тому, що я, мабуть, ніколи не знатиму правди. Ви звернули увагу на тих чотирьох у цивільному, котрі приходили до вас?
— З першого погляду помітно: вони не звикли ходити в цивільному, — відповів Соумар.
— Так, — мовив Клубічко. — Ви, певно, також знаєте, що під кінець війни Гітлер почав випробовувати різні види ракет. Пріоритет у цьому належав японцям, але ті вміли тільки катапультувати бомбу, якою керувала людина: людина з бомбою падала на певну ціль, приміром, на бойовий корабель, знищувала корабель і гинула сама. Таких людей звали камікадзе. Але бомби були малі, ефект невеликий. Німці вдосконалили ракети, і коли союзники вступили до Європи, почали відчайдушно запускати їх. Це були Фау-1 і Фау-2.
Проте дія була незначна. Але німці все удосконалювали їх, сподіваючись, що ця зброя допоможе виграти програну війну. Кажуть, вони працювали десь над ста тридцятьма видами. На мою думку, «Чорна зоря», яку німецький офіцер закопав у підвалі Цзернінового замку в Жегушицях, була одним з останніх видів.
Якщо я не помиляюся, ми, можливо, вихопили пекельні козирі з рук тих, з ким нацистська вояччина ділилася військовими таємницями. І, мабуть, ніколи або принаймні тепер я так і не дізнаюся, задля чого згубив дві ночі, пані Шашкова — своє життя, Тихий — свою свободу, а Ліда — свої нерви. — Клубічко помовчав, а тоді голосно позіхнув: — Природа вимагає свого, Соумарчику, страшенно хочеться спати.
— Я б теж не відмовився, — одказав Соумар, — але перш ніж ляжемо спати, треба, мабуть, повернутися до Праги.
— Ви вгадали, Барбароссо, — засміявся Клубічко. — Ви зможете лягти спати, як тільки висадите мене на Бартоломейській вулиці, а я, нещасний, змушений буду ще відслужити месу.
— Що, що?
— Ну, напишу довжелезний протокол, цю священну річ, котра для нас, бюрократів, має чи не таке ж значення, як земне тяжіння для звичайних смертних.
— А може, спершу глянемо на Ліду? — зауважив Соумар.
— Тьху, трохи не забув про неї. Авжеж. — Клубічко усміхнувся: — Ох і перепаде ж мені на горіхи від Трампуса. Підскакуватиме аж до стелі, почувши те, про що й не підозрював. — Він тихо засміявся: — Той хлопець — я його, до речі, попереджав — хворий на гіпертрофію діяльності, і це спричинилося до того, що вже в Брно він створив версію, не маючи достатніх підстав. Упевнив себе, що найліпше буде помчатися навздогін за Лідою, схопити її й примусити зізнатися. Тож і залишив мене у Брно, щасливо гадаючи, що досягне успіху, а я осоромлюся. Звісно, тут є пом'якшуюча обставина — він не міг знати, що Ліда йому не сказала б нічого, боячись за життя пана Салача. Та в справу втрутився Пулпан і приспав Ліду. І сердега Трампус мусив обмежитися роллю Лідиного сторожа. Хай дякує долі, що мав при цьому єдину приємну хвильку — потеревенити з вами.
— Боюся, він вас застрелить, дізнавшися, що вийшло по-вашому, а не по його.
— Я теж боюся, — сумовито погодився Клубічко. — То що, їдемо?
— А Мюллерова? А Тихий?
— Їх я лишу до ранку в Турнові, хай подумають про свої гріхи. Він їх має чимало, вона — трішки. Якби пані Мюллерову втягнули до афери, вона б не вмовила хазяїна готелю надати притулок Салачу і не захистила б його від уявного швейцарця. Звісно, на сумлінні її пошуки в Жегушицях. Та, зрештою, суд їй, мабуть, повірить, що її підбили шукати скарб, котрий закопали Цзерніни; гірше те, що вона не сказала нам, коли уявний швейцарець ганявся за Салачем.
— З вашого дозволу, вона про це сказала, — втрутився Кост.
— Та невже? — здивувався Клубічко. — Кому ж?
— Господареві готелю, — відповів Кост. — Буквально так: той чоловік — підозріла особа, якою мають зацікавитися власті.
— Чому ж господар не зателефонував до Турнова? — спитав Клубічко.
— А він телефонував, пане. Та йому відповіли, що за вашим наказом усі люди розшукують Салача, а двоє охороняють пана Мюллера. Що сюди зможуть прийти, як вернуться.
Клубічко сплеснув руками:
— Бачите, Соумарчику, як тому негідникові щастило. А що таке щастя, я знаю. Воно має одну властивість — як усміхнеться комусь, то довго йому лишається вірним. Це означає, що той шеф, чи страховисько, а по-моєму, агент, мабуть, накиває п'ятами. Шкода, нема карти, проте я пам'ятаю, що звідси недалеко (як для доброї машини, а вона десь стояла поблизу) до Варнсдорфа або Румбурка. Там він порівняно легко перейде кордон. Зрозуміло, туди скрізь буде повідомлено.
— А Тихий? — спитав Соумар.
— Десять або й двадцять років. Він іще признаватиметься й признаватиметься, що робив, і всю вину звертатиме на пані Шашкову. — Відтак сказав Костові: — Пана Салача, навіть коли опиратиметься, доправити під охороною до лікарні. І хай там його кілька днів стережуть, бо не виключено… Цей чоловік гідний найбільшого співчуття. Натерпівсь, як собака, і врятував його, власне, Трампус.
— Тобто хочете сказати, що врятували його ви? — зауважив Соумар.
— Ні, Трампус. Тим, що поїхав до Пісарок. Звісно, він і не підозрював, які це матиме наслідки. Я, ледащо, якби цього не сталося, повернувся б до Праги… Але коли Трампус з'ясував причетність Тихого до справи, я лишився. Уявний швейцарець, дізнавшися, що я звелів стежити за Тихим, вирішив лишити мені його, а сам подався до Праги — ще раз оглянути Лідину віллу. Потім йому вже не зоставалося часу на Салача. Проте віллу оглянути як слід не зміг — йому перешкодив Кост (котрого послав туди Трампус). Швейцарець трохи понишпорив, злякався і втік. Якби ми його зловили, то, певне, пересвідчилися б, що він має малу ногу. Невдовзі він іще раз спробував дістатися до Ліди й послав до лікарні красуню, щоб дала вам отруєну шинку, аби в паніці, яка виникла б, пробратися до Ліди або послати пані Шашкову. В цьому йому завадили своїм гурманством та скупістю ви.
— Як це — скупістю? — спитав Соумар.
— Бо не подумали, що Трампус теж голодний, не почастували його шинкою, от вона й лишилася…
Соумар ляснув себе по лобі:
— Ваша правда, це було здорово продумано.
— Авжеж, — погодився Клубічко. — Той швейцарець кебетливий. Досить йому було знайти в Лідиному кабінеті кілька ваших бланків — і план готовий… Але вже справді пора їхати, Барбароссо.
— Зараз, — відказав тихо Соумар. — Дайте мені, будь ласка, ліхтарик. — Він освітив обличчя мертвої, хвилину розчулено дивився, потім закрив їй очі,— Був би я суддею Тихого — мені важко було б знайти кару, котру він заслужив. Ох, яка ж гарна була жінка. І ласкава.
— Еге ж, — буркнув Клубічко. — Жінки вміють бути ласкаві, тільки яка ціна жіночої ласки… — Він узяв у Соумара ліхтарик і повів професора за собою.