Лист ішов довго. Це був трикутник з аркушика паперу, вирваного із зошита і складеного так, як ото хлопці роблять голубів. Голуб, коли його кинути рукою, не пролетить далі, ніж на другий бік вулиці, а з листом було інакше: на нього приклеїли марку, поставили печатку на пошті, й помандрував той лист залізницею за кілька тисяч кілометрів, аж під Москву.
А тут у мандрівці настала перерва. Лист відклали, бо, крім імені та прізвища, на ньому було тільки двоє слів, написаних великими друкованим літерами: «Польська Армія». Потім хтось на московському поштамті пошпортався у грубих, дуже таємних зошитах і дописав унизу п'ятизначне число – номер польової пошти.
Лист помандрував далі й опинився в Сельцях, над Окою, але саме тоді, коли військові частини залишили землянки і озброєні карабінами, гарматами, танками, з колоною автомашин прямували на станцію. Листа заорали до вагона, в якому було багато іншої пошти, й перевезли до засніженого села під Смоленськом. Тут молодий солдат прочитав прізвище і сказав товаришеві:
– Хто його знає, де такий служить. Громадянине сержант, може, відіслати назад?
У сержанта було сиве волосся, він уперше одяг мундир поштового службовця багато років тому. Бачив і знав цей чоловік багато, і його нелегко було збентежити.
– Відіслати? – перепитав. – Листів так одразу не відсилають, тим більше далеко, аж на берег Тихого океану. Написати «адресата не знайдено» – легко, а от взяти на своє сумління людську турботу й думки, довірені попиті, – важко. Треба шукати.
Увечері при світлі бензинового каганця старий поштар приготував листівки з запитом у нершу та другу стрілецькі дивізії, в першу артилерійську бригаду, у перший окремий мінометний, у четвертий артилерійський протитанковий полки, у п'ятий полк важкої артилерії і ще в багато інших частин. Звичайно, він не писав цих назв, бо під час війни цього робити не можна, – зазначав тільки щоразу інші номери польової пошти, і в кожній листівці запитував одне й те саме: «Чи не служить у вас…»
А лист-трикутничок помандрував на полицю й чекав. Коли, нарешті, прийшла найважливіша – ствердна відповідь, усю пошту було вже спаковано, мішки з листами кинули в машини, бо Перша армія, що виросла з дивізії й корпусу, вирушала на Україну, де фронт підходив найближче до польського кордону.
Тому лист прибув на місце аж весною, коли вже зазеленіли дерева й поля. Трикутничок з багатьма печатками, схожий на мундир ветерана, прикрашений ордена ми за участь у десятках битв. Поштар танкової бригади, дивуючись, вертів його в руках – збирався вже нести його, коли трапилася виняткова нагода.
– Громадянине взводний, почекайте хвилинку, вам лист.
– Мені? Малий лист – велика радість! – зрадів Саакашвілі й взяв у ліву руку насос для пального – щойно одержав його на складі технічного постачання.
– Майже вам. Капралові Косу, але ж у вашому екіпажі все одно кому. Вас рахують усіх разом – чотири танкісти і пес.
– Від імені героїчного екіпажу – спасибі! – Григорій вклонився, узяв листа і, поклавши до нагрудної кишені, щоб не забруднити, попрямував до свого танка.
Поручик Семен і капрал Єлень лежали на траві під деревом: там саме відбувався урок польської мови.
– Дзєнкує пані, бардзо дзєнкує.
– Дзенкую пані, бардзо дзенкую, – ретельно повторював Василь.
– Не «дзенькую», а «дзєнкує».
Біля них лежав Шарик, гриз соснову шишку, тримаючи її у витягнутих лапах. Той, хто його вперше побачив би, міг подумати, що це дорослий собака, такий дужий і великий він був, але екіпаж знав: Шарик – учорашнє цуценя, яке дуже любить гратися.
Здалеку побачивши механіка, що прямував до них, Єлень підвівся й вигукнув:
– Я вже думав, що ти пропав. Приніс?
– Приніс, тільки не' новий. Нових нососів у них немає. Але цей непоганий. Поставлю, і машина буде готова. – Єлень визирнув за танк, що стояв біля глибокої траншеї, і, не помітивши Коса, гукнув на весь ліс: – Янеку!
– Тихо, не репетуй. Собака тут, а господаря нема. Зайнятий, – поручик показав рукою назад.
Край лісу видно було обліг, а далі на горбочку чагарник, з якого стирчала висока металева антена радіостанції штабу бригади. Біля чагарника на тлі блакитного неба вимальовувались дві постаті: хлопця і дівчини.
– Ну, годі, все ясно, – кивнув головою Саакашвілі. – Краще вже танк пильнувати: якщо піклуватимешся про нього, то не підведе, не зрадить. Як кажуть поляки: машина – то не дівчина.
– Правда, так кажуть, – з професорською серйозністю повторив Єлень і запропонував: – Якщо, Гжесю, тобі треба помогти, то я поможу. Нехай хлопець спокійно поговорить, а ми дамо собі раду й без нього.
Янек не чув, як його гукали. Може, тому, що було далеко, може, йому заважала пульсуюча на скронях кров, а може, дуже замислився, бо шукав слів і не міг знайти. Ліда стояла за два кроки і запитально дивилася на нього. Була зовсім не схожа на ту, у ватянці: підігнана спідничка, зграбні офіцерські хромові чобітки, над халявами яких виступали коліна, обтягнуті шовковими панчохами.
– Ти хотів мені щось сказати? Я слухаю.
– Тебе довго не було. Ми вже теж закінчили курси. В нашому екіпажі є Василь і Гжесь, але ти їх не знаєш, вони прийшли, як тебе вже не було. Василь – наш поручик. Дуже гарний, одне око у нього сине, а друге чорне. По хмарах віщує погоду, бо раніше він був метеорологом… А Гжесь – не Гжесь. Його справжнє ім'я Григорій Саакашвілі, але ми його так називаємо, так легше. Третій – Густлік Єлень, той, що з нами їхав. А и четвертий. Хочемо, щоб наш екіпаж… Бо машина належить командирові бригади, генералові…
Янек говорив далі швидше, як людина, що біжить із стрімкої гори, біжить уже не з власної волі, а тому, що розігналася. Хлопець не знав, як спинитися, хоча говорив не те, що хотів сказати, і відчував, що дівчина слухає його байдуже.
– Дуже довго тебе не було… – додав він раптом і замовк.
– Курс важкий, а крім того, треба було тренуватися, – недбало мовила Ліда. – Це не те, що в танку. Штабна радіостанція обслуговує цілу бригаду, та ще й командуванню армії треба доповідати. Ти не вмієш і половини того, чого нас учили… – Ліда краєм ока зиркнула на свій погон з трьома нашивками взводного.
– Ти зовсім не писала.
– Мамі, в Сибір, насилу два листи написала. Ніколи було. Цілий тиждень заняття, а в суботу й неділю – танці. Ти собі не уявляєш, який я мала успіх! – дівчина рукою поправила волосся. – Чого так важко зітхаєш?
В цих останніх словах можна було помітити і нехіть, і тепло. Як ото в зеленому кольорі змішуються дві барви – жовта й блакитна, так і тут можна було зауважити два відтінки. Янек сприйняв за справжній тон, якого прагнув. «Мені вже шістнадцять, повних шістнадцять, – подумав. – А вона ж не знає, думає, що вісімнадцять». Янек узяв дівчину за руку, але Ліда висмикнула її.
– Без фамільярності.
– Я так… Пам'ятаєш, як грів тобі руки… Біля кухні. Ти тоді була інша.
– Зажди, – сказала Ліда, побігла до машини, де містилася радіостанція, і повернулася з рукавицями. – Ось тобі твій подарунок, повертаю назад. Рукавиці гріли, але ж тепер весна і взагалі… інші часи. Візьми їх собі.
– Ні, навіщо? Я ж… Лідо, почекай.
Вона одвернулася, пішла до чагарника. Янек ступив кілька кроків за нею, але в цю мить у таборі зненацька заревіла сирена: коротко – довго, коротко – довго.
Тривога!
Янек рвучко крутнувся і щодуху кинувся з пагорка вниз, до танка. Вбігши між дерев, побачив, що Єлень вже залазить у башту. Загуркотів мотор, з вихлопних труб вилітали перші клубки диму. У відкритий люк механіка Янек сковзнув толового вперед і по колінах Гжеся переліз на своє місце.
Шарик, який вже освоївся з машиною і сигналами, лежав у кутку иа старій ватянці, біля нравої ноги свого хазяїна. Янек усівея, надів на голову шоломофон і тут же відчув, що машина рушила з місця. Швидко припасував навушники, увімкнув їх. У навушниках зашуміло, засвистіло. Янек ночав настроюватися на хвилю бригади.
– Ті-ті-ті-ті-та, ті-ті-ті-ті-та, ті-ті-ті-тї-та, – пищали сигналами азбуки Морзе.
Хлопець не розрізняв окремих звуків, він сприймав усю мелодію і відразу ж перекладав почуте на звичну мову. Застебнув на шиї ларингофон. Два маленькі чорні мікрофончики щільно притулилися до горлянки – вони «не чують» гуркоту мотора, бряжчання гусениць, але старанно передадуть кожен звук, хапаючи його прямо зсередини горла. Янек увімкнув внутрішній телефон і доповів командирові:
– Чотириста сорок чотири.
– Розумію, три четвірки, – відповіли навушники голосом Семена. – Механіку, веди машину на дорогу під лісом і зупинися на висоті, там, де місток.
Люки були закриті, танк ішов роз'їждженою дорогою, здригався ї погойдувався на вибоїнах. Втиснуті в сталь, танкісти погойдувались і здригались разом з ним, утворюючи єдине ціле. Вони не одразу звикли до цього єдиного методу захисту від ударів об тверді предмети, що були всередині танка. Вчив їх цього Семен. Найважче було Шарикові, якому не могли пояснити що й до чого. Довелося йому здобувати досвід разом з ґудзями. Пес навіть гарчав на танк, ображався, пробував кусати, але тепер і він, як досвідчений танкіст, сидів у передньому кутку машини, притиснувшись до броні.
Спостереження вели ті, що в башті: зверху краще видно. Звичайно Кос поглядав у свій приціл, щоб знати, де вовн перебувають, але сьогодні він не дивився. Йому щось боліло всередині, хоч і не зміг би напевно сказати, де саме, тільки в горлі відчував корчі. Й думав, чи можна ударити словом.
Танк котився дорогою, яка без кінця-краю слалася під гусениці, зунинявся, рушав знову, повертав. Але Янек не звертав на це уваги. Роботи у нього не було, бо навушники мовчали.
Після сигналу тривога радіо, як у справжніх бонових умовах, мовчало: противник не повинен почути їх, не повинен дізнатися, що панцерні машини – кожна з гарматою колібру сімдесят шість міліметрів і сотнею снарядів – наближаються до лінії його оборони. Команди на марші передавалися сигналами за допомогою прапорців, з однієї машини до іншої, і коли б хтось побачив це збоку, йому здалося б, що то металеві чудовиська розмовляють між собою на мигах.
Янек опам'ятався від задуми тільки тоді, коли танк зупинився у лісі під низьким гіллям вільшини, серед стовбурів беріз, і мотор змовк. Командир з механіком пішли оглянути місцевість, де мав початися наступ. Густлік сів у башті на ящиках із снарядами, які заміняли підлогу, глянув униз, що там чувати у Янека, але нічого не сказав і, взявши автомат, став на посту біля танка, хоч сьогодні була й не його черга.
Виходячи, він прикрив верхній люк, і тільки через передній, відкритий, видно було гілки дерев. Молоде листя не втратило ще жовтого відтінку, сонце розсипалося між ним на сотні маленьких леліток, і, коли повівав вітер, ті лелітки повзали по сидінні.
Повернувся Саакашвілі. Незабаром прийшов поручик, велів звірити танковий годинник з його годинником, коротко пояснив завдання.
– Наступаємо разом з піхотою. Обережно, бо стрільці не з нашого батальйону, не звикли ще. Місце, де переходити окопи, позначено білими стрічками. Сигнал буде даний по радіо. Вся річ у тому, щоб рушити разом, ударити спільно, одним кулаком.
До початку наступу лишалося ще десять хвилин. Василь вийняв складаного ножика, обрізав зламану танком березову гілку і, повернувшись до Єленя, почав обривати листя, ретельно вимовляючи по-польськи:
– Кохає… любить… шанує… – спинився, подумав, потім, засміявся і спитав: – Як там далі?
– Не хоче мене… Але якби й не хотіла, байдуже, бо береза для цього не годиться, має бути акація.
Зайняли місця в танку: Саакашвілі запустив мотор, поставив на малі оберти. Янек натягнув навушники й майже не чув, як стугонять циліндри; в навушниках посвистувало, шаруділо, немовби десь далеко віяв вітер. Янек знав, що повинен пильнувати, аби зразу прийняти наказ… Хотілося почути тільки один голос, за яким він так тужив. І раптом жадання збулося: тут же, біля самого вуха, співуче, як це роблять усі радіотелефоніс-ти світу, озвалася Ліда:
– «Клен», «Дуб», «Граб», – уперед!
«Граб» – це вони.
– «Клен», «Дуб», «Граб», – уперед!
Янек слухав мов зачарований, і здавалося йому, що цю останню назву дерева, криптонім їхнього танкового взводу, дівчина вимовляє ніби якось лагідніше, тепліше й сердечніше.
– «Клей», «Дуб», «Граб»…
Янек здригнувся і тільки тепер перевів апарат на павушники всього екіпажу, і всі четверо почули останнє слово:
– …уперед!
Гжесь випростався, поставив важіль на першу швидкість, плавно став відпускати педаль зчеплення. Янек відчував, як напружились гусениці, як разом з ними здригнулася вся маса сталі. Крізь приціл побачив спочатку зелень листя, пронизану сонячними променями, потім мигтіння світла і нарешті кружальце стало ясне – танк виїхав у поле.
Їх уже випередили інші машини, попереду хмарою здіймалася курява. Танк мчав, наздоганяючи передніх. Механік переводив швидкість, додавав газу. Занурюючись у хмару пилюки, ішли вже з швидкістю сорока кілометрів на годину. Ліворуч майнули три постаті солдатів, які тягнули кулемет. Саакашвілі рвучко загальмував, щоб не наїхати на них, повернув навскоси, але курява ставала дедалі густіша, й довелося уповільнити хід.
– Велика пилюка – мала швидкість, – почулося його лаконічне повідомлення.
– Увага, стрічки праворуч!-застеріг Семенів голос.
– Бачу, – відповів Гжесь.
Танк здригнувся, переповзаючи окопи, вийшов на траву, і тільки тепер вони побачили, що інші машини вже на добрих двісті метрів попереду. У проміжках між ними короткими перебіжками рухалася піхота. Наступали трохи ліворуч.
Гжесь хотів виправити напрям, але лука була перетята ровом, отже, вони поїхали вперед, шукаючи відповідного місця. Тим часом рів, як на зло, повернув трохи праворуч, спихаючи танк далі й далі від лінії наступу до низької темно-зеленої луки, порослої татарником. Ця зелень була підозріла, вона свідчила, що попереду болото.
– Вважай, перед нами вода, – спокійно озвався командир. – Може, переїдемо рів з лівого боку?
– Я зупинюсь і перевірю.
– Нема часу.
– Тоді дозволь форсувати, – попросив Гжесь.
– Дозволяю.
Машина почала повертати ліворуч. Права гусениця підрізувала мураву, згрібала пророслу травою землю. Мотор, переборюючи опір, ревів дедалі дужче, і, коли танк рушив прямо на рів, швидкість була невелика. Не встигли досягти гусеницями протилежного краю, як машина осіла, вперлася лобом,- посунула перед собою гору землі. З розгону ще проїхали трохи, але гусениці пошарпали траву, танк осів на живіт і зупинився. Якусь мить ще безсило крутилися колеса, одначе танк не зрушив з місця – буксував.
Семен скомандував:
– Вимкнути мотор. Механік залишається, решті вийти з машини.
Нижній люк був заблокований – отож один за одним вони стрибали через верхній, скочувалися по броні в траву й болото. Це було навчання, тут ніхто не стріляв, але Василь з самого початку вимагав, щоб вилазили з машини саме так, як у бою, не дозволяв інакше.
Ховаючись за машиною, зняли сталеву буксирну линву. Єлень насилу підняв грубу дубову балку, яку возили з собою, прикріплену до крила, і потягнув її вперед.
Ніхто не промовив ні слова, але й так вони розуміли один одного чудово. Адже не вперше витягали вони машину з болота. Тепер треба було линвою прикріпити балку упоперек до обох гусениць так, щоб вона не зсунулася під вагою тридцяти тонн. Зробили це, лежачи в траві. Тільки тоді, як закінчили, поручик підвівся й, ставши навпроти прорізу, через який дивився механік, обома руками дав знак рушати.
Задуднів мотор. Усі відскочили вбік і дивилися, як починають повільно повзти гусениці, вдавлюють балку в болото, тягнуть її під.себе. Якусь мить здавалося, що й це не поможе, але ось здригнулася ангела на башті, вся башта, мотор заревів басом, і стальний звір щоразу швидше й швидше повз угору і вперед.
Єлень вибіг наперед, почекав, коли Семен подав сигнал, що балка вже показується на кінні гусениць, а тоді схрестив руки, й танж зупинився.
Тепер, засукавши рукави, по лікті в липкій, торф'яній грязюці вони ослабили лишу, зняли балку й знову прикріпили і те, й друге до броні.
– В машину!
Витерши клоччям руки, всі залізли назад, посідали на свої місця. Щойно Янек встиг підімзшути свій шоломофон до радіостанції, як у навушниках залунало:
– «Граб-один», «Граб-один», чуєте? – Яжек одразу впізнав генералів баритон.
Танк можна було побачити здалеку на цій відкритій луці, і невидимий командир бригади сягав до них «довгою рукою» радіохвиль.
– Я, «Граб-один», чую вас.
– Цю битву ви програли, – відповіли навушники. – Чекайте на місці. Наші вже скінчили заняття, зараз повернуться. Можете вийти з машини.
Кос перемкнувся на внутрішній телефон і саме тоді, як механік уже мав рушати, передав поручикові наказ генерала.
– Вимкни мотор, – сказав Семен і відкрив верхні люки.
Тепер можна було вийти з машини, лягти під сонечком на траву, але чомусь ніхто не поспішав це зробити. Василь і Густлік сіли на ящиках із снарядами по обидва боки гармати, Гжесь на своєму сидінні обернувся назад. Янек аж тепер витяг із-за пояса зовсім непотрібні рукавиці, які йому заважали, й кинув їх у куток, у Шарикове лігво. Проте не обернувся, а тільки відхилив один навушник шолома, щоб чути, про що розмовляють.
– Хай йому грець! Ми програли. Сам генерал сказав: «Граб-один», ви програли. І все через цю чортову канаву, – сердився Густлік.
– Так мені, наче прокислого вина хильнув. А якби в бою стало менше на одну гармату, на два кулемети, на один танк… Погано, коли кінь під джигітом падає перед битвою, погано, кели танк у болоті сидить. – Гжесь скуб своє чорне волосся. – Поганий рів, береги м’які, як з тіста. Позаду їдеш – курява засліплює. Якби не та курява, то ми б ліворуч од рову вийшли, було б добре. Все одно: багато говорити чи мало говорити, винен взводний Саакашвілі.
– Не поспішай. Зізнання – ще не доказ провини, – мовив Семен і запитав чи то самого себе, чи когось із екіпажу: – А звідки взялася та курява?
– Бо ті негідники завчасно вискочили, як на пожежу.
– Вони завчасно чи ми запізно? – питав далі поручик.
– Вони рушили добре, ми запізно, тому й пилюка, – озвався механік. На мить задумався і спитав: – Радіо підвело, прийом поганий?
Кос тільки тепер обернувся на сидінні.
– Ні, я чув, добре чув з самого початку… Поручик мовби й не звертав уваги на те, що каже радіо-телеграфіст, дістав із внутрішньої кишені великий плаский годинник на ланцюжку, нтевернув його циферблатом униз і, підваживши нігтем, відкрив футляр. На ньому малесенькими літерами було вигравірувано: «Тацинська. 24. XII. 1942».
– Бачите?
– Щось написано, – сказав Янек схилився, щоб прочитати.
– Напис не грає ролі. Не в цьому річ, – Семен закрив його пальцем.
– А що ж там бачити? Годинник як годинник, – Єлень знизав плечима.
– Кіровський годинник, – ствердив Саакашвілі. – Добрий годинник.
Поручик з-під вилоги мундира вийняв голку й, обережно торкнувши нею механізм, зупинив секундомір. Маленьке коліщатко з сріблястого металу завмерло, водночас зупинилися й усі інші, більші й менші, що крутилися, чіпляючись одне за одне зубцями. Тільки тепер, коли вщухло ритмічне шелестіння, всі почули тишу. Дивилися ще якусь мить, нічого не розуміючи. Єлень відкрив рота, закрив його і нарешті сказав:
– Стоїть.
– Саме так, – підтвердив Семен. – Досить було зупинити на мить одне маленьке коліщатко, і весь годинник став.
Саакашвілі глянув на свої руки й обернувся до механізмів, наче його там щось раптом дуже зацікавило.
Єлень дещо пізніше збагнув, у чому річ, і, пригадавши собі, що Кос почав було говорити, але не докінчив фразу, зажадав:
– Ти казав, що спочатку було добре чути. Ну й що, кажи далі, бо відлупцюємо тебе. – Раптом розсердився він. – Вгамуй собаку, чого він там вовтузиться й клацає зубами.
Лівою рукою відхилив Янека, взяв собаку за голову і вирвав йому з зубів рукавицю. Повернувся на своє місце, до світла, що падало зверху через відкриті люки.
– Ти ж такі самі дав Ліді на зиму, у тебе є другі?
– Ні, це ті самі.
– Як це – ті самі?
– Ну, досить тут сидіти, – озвався Семен. – Екіпаж – з машини!
Механік грюкнув засувом люка й головою вперед висунувся назовні, покотився по траві; за ним поліз Кос, а тоді Шарик, задоволений, що вже закінчились заняття.
Командир і Єлень вистрибнули через верхній люк, але Густлік не міг заспокоїтись, тому обійшов танк і знову почав:
– Як же це…
Саакашвілі стусонув його вбік і показав, щоб нарешті закриз рота. Потім, щось пригадавши, поліз до кишені й вигукнув:
– Ай-ай-ай! Слухай, Янеку, тепер ти танцюватимеш. Я щось для тебе маю. Знаєш, що? Листа!
– Від Ліди? – зрадів Кос і подумав, як несправедливо він повівся, докоряючи дівчині за те, що не писала. Може, це образило її?
– Можеш не танцювати,- насупився раптом грузин. – Візьми.
Янек побачив бувалий в бувальцях трикутничок, позначений штампами й номерами польових пошт. Папір, який стільки разів передавали з рук до рук, витерся, посірів. Пізнавши руку, що писала адресу, Янек подумав, що печатки, мов ті грудки грязюки на чоботях мисливця, який повертає з тайги, і цо тих грудках можна дізнатись, де мисливець полював. Кос одійшов за машину, сів біля гусениці, розгорнув аркушик. Всередині папір був білий і чистий.
«Яне Станіславовичу! – прочитав він. – Вітаю тебе з Новим, 1944 роком, бажаю тобі здоров'я і щастя. У пас випав глибокий сніг, звіра багато. Від мого сина Івана прийшов лист із госпіталю, його поранило в ногу. Одужає, то на фронт поверне. Хоч ти й не рідний мені, а так думаю, наче я вас двох випровадив на війну, де літають лихі кулі нашого ворога, німецького фашиста, Гітлера, щоб його дідько вхопив! Напиши мені про себе й про собаку Шарика, Муриного сипа. Напиши, чи він з тобою, чи, може, довелося його десь залишити. Бережи себе, щоб цілий і здоровий вернувся додому.
Юхим Семенович».
Кос склав листа, сховав до кишені, встав і пішов до екіпажу – хотілося поділитись думками, сказати, як його обманули і як він сам обманув іншу людину, забув про неї, хоч повинен був пам'ятати.
Та поки дійшов, це бажання пропало. Буває так, що заплутається щось у душі, мов якийсь клубок, муляс, і треба його розплутати, але тільки самому, бо тут і найкращі друзі не допоможуть. Подумав отак, але вже за мить не був певен, чи має рацію.
Густлік і Гжесь лежали поруч иа траві. Саакашвілі випитував у Єленя:
– Ну, не будь ледарем, придумай якесь місце, щоб я міг сказати, звідки родом. А то прийдемо до Польщі, люди запитають: «Звідки ти, солдате?» Що я їм скажу? Пояснювати, звідки і як – задовго, часу не вистачить. Ти мені придумай якесь гарне місце у вашій країні і скажи, як там – чи є річка, гори, який ліс, які будинки. І коли мене запитають, я зможу все сказати.
Шарик, що гасав по луці, підбіг до Коса, почав ластитися.
Василь стояв біля танка, спершись на броню, понишпоривши в кишенях штанів, дістав трохи забруднену грудку цукру й подав хлопцеві:
– Ось тобі, посмокчи, щоб не так гірко в роті було. Насупився, мов темна хмара.
Янек узяв цукор, ніяково всміхнувся й запитав:
– Годинник уже йде? Штовхнув коліщатко? Поручик приплющив праве око й дивився тільки синім лівим оком.
– Так. Здається, що так. Тепер ітиме як слід.
Від полігона з-за горизонту показалися танки. Біля них у колоні йшла піхота. Після закінчення занять бригада повертала до табору.