— Так, інших не маємо.
Дюбюель зрозумів: це — єдиний вихід.
— А назад? Зможете переправити мене знову сюди?
— Для чого? — не зрозумів Ларудель.
— Я — німець, і повертаюсь додому з Швейцарії, де лікувався.
Ларудель замислився лише на кілька секунд.
— Але на кордоні суворий контроль, і можуть помітити підробку в паспорті.
— На жаль, не маю іншої ради.
— А якщо ми переправимо вас через кордон рейху?
Дюбюель умить збагнув усі переваги, що крилися в цій пропозиції.
— Нелегально? — уточнив.
— Так.
— Згоден.
— Ще б пак! — нараз зовсім по-дитячому засміявся Ларудель. — Усе розв'язується наче за порухом чарівної палички.
— Не хвались, — присадив його Віллі. — Ото ще мені чарівник! Кордон ще треба перейти…
— Звичайно, — одразу погодився Ларудель. — Якийсь ризик є…
— Він не має права ризикувати, — заперечив Віллі. — І ви, мосьє Ларудель, мусите зробити все.
Той звів руки, і Дюбюель побачив його долоні — мозолясті долоні людини, котра щодня працює фізично. Дивно: зовні Ларудель скидався на вчителя гімназії чи дрібного службовця.
— Отже, так! — мовив Ларудель із притиском. — За перехід кордону Віші ми ручаємось. А потім зробимо все, щоб мосьє… — затнувся, дістав з кишені папери, зазирнув, — мосьє Оноре Луеш без затримки потрапив до рейху. Далі наші повноваження не сягають.
Дюбюель простягнув йому руку. Справді, те, що Ларудель уже зробив для нього і що обіцяв зробити, перевищувало всі його сподівання. Що ж, це свідчить: макі стають реальною силою.
— За вами прийдуть о восьмій, — Ларудель нап'яв берета, — і на машині підвезуть до кордону. Вночі перейдете його, вам допоможуть дістатися до прикордонного містечка на тому боці. Хазяїн бістро «Зелений папуга» — наша людина. Коли повертатиметесь, він дасть адресу й пароль до мене.
— Про всяк випадок призначте запасну явку, — попросив Дюбюель.
Ларудель трохи завагався, та лише трохи. Відповів рішуче:
— Вулиця Ріволі, двадцять чотири. В цьому ж районі, — кивнув на вікно. — Запитаєте Франца Щавеля і скажете, що хочете купити три бочки вина. Не забудьте, три бочки.
Ларудель вийшов чорним ходом у сад і прослизнув у хвіртку, яка вела до безлюдного завулку. Дюбюель і Віллі дивилися йому вслід. Віллі мовив з повагою:
— Кажуть, його голову оцінено в мільйон!
— Мудра ж голова! — тихо засміявся Дюбюель. Він поплескав Віллі по плечу, зазирнув йому у вічі. Можливо, вже й не випаде побачитись: завтра Віллі виїздить до Швейцарії, він житиме в містечку Альтдорф, чимдалі від багатолюдних Женеви й Берна, письменник, який трохи хворіє, трохи пише і тому веде відлюдне життя.
Вони обнялися, і Віллі вийшов через ту саму хвіртку — на прощання озирнувся й кивнув Дюбюелеві.
Дюбюель роздивився свій новий паспорт. Зроблено непогано. Звичайний контроль витримає. Оноре Луеш… Мертенс, Дюбюель, нарешті Луеш… Скільки ще разів доведеться йому міняти прізвище?
Дюбюель прибув на Ліонський вокзал уранці. Огледівся: наче нічого страшного, йде звичайна перевірка документів, кілька шпигів із знудженим виглядом никають по перону. Справді, паспорт його не викликав підозри, Дюбюель пройшов пішки кілька кварталів і подзвонив до себе додому.
Довго ніхто не брав трубки, хоча телефон стояв у коридорі біля дверей кімнати мадам Пуапанель — хазяйки квартири, а вона в цей ранішній час завжди була вдома. Нарешті Дюбюель почув її голос і, уявивши, як стоять у неї за спиною гестапівці й витягують шиї, щоб почути, хто дзвонить, поклав трубку. Подзвонив на конспіративну квартиру і, впізнавши бадьорий голос Кана, тихо засміявся. Кан одразу збагнув, хто дзвонить.
— Дякувати богу, — мовив, — це ти?
— Хто ж іще?..
— Усе гаразд?
— Начебто.
— Встигнеш за півгодини доїхати до Північного вокзалу? Зустрінемось на рю Шаброль.
— Устигну.
— До зустрічі.
Кан не назвав місця зустрічі, але Дюбюелеві й так усе було ясно: кав'ярня «Лаура» на сусідній вулиці, невеличка затишна кав'ярня, де вони поснідають.
Дюбюель дістався до «Лаури» раніше за Кана, курив і спостерігав, як двоє дітей за вікном годують голубів. Вгодовані птахи вихоплювали корм просто з дитячих рук, а хлопчик і дівчинка, погано вдягнені й бліді, певно, напівголодні, віддавали їм останні крихти хліба.
Дюбюель чомусь подумав, що потім якийсь пройдисвіт спіймає цих голубів, продасть хазяїнові «Лаури», а той приготує паштет і подасть до вина багатому відвідувачеві…
Він не одразу впізнав Кана. Директор «Поло», який носив пальто з верблюдячої вовни й капелюх мишачого кольору, чудовий капелюх, куплений у Пекена, прийшов у плащі з чужого плеча і шкіряному кашкеті, які полюбляли таксисти або робітники з паризьких околиць. Кан зголив свої елегантні вусики, згорбився навіть — літня людина, якій не пофортунило. Він соромливо глянув на свої розбиті й нечищені черевики й сів, сховавши ноги під стільцем.
Дюбюель замовив сніданок, почекав, поки гарсон відійде, і запитав нетерпляче:
— Що сталося?
Кан знизав плечима.
— «Поло» ще існує, та, гадаю, це пастка.
Він розповів про візит двох німців із полковником Кьопфом, нічний трус у приміщенні фірми і про шпига з бістро навпроти.
— Провал, — визнав Дюбюель, — стопроцентний провал. Учора я дзвонив з Марселя Жервезі — якщо за «Поло» взялися гестапівці, вони записали нашу розмову й чекають на мене. Не дочекаються і зрозуміють… Вони знали навіть, яким поїздом я приїду в Париж.
— Як же ти уник пастки?