— Але ж це почули й гестапівці.
— Отож. Вони, либонь, і досі стрічають усі поїзди з Марселя, а я приїхав ліонським.
— Як будемо жити далі, Жан?
— Рації цілі?
— Так, усі три. Але працює лише одна — передаємо інформацію, яка надходить від Рено. Тільки він мав автономні лінії зв'язку. Дві рації я наказав поки що законсервувати.
Дюбюель кивнув, погоджуючись. Тепер треба шукати нові джерела інформації, заново налагоджувати систему зв'язку. На це піде не менше трьох-чотирьох місяців. Він сказав про це Кану, і той погодився, але якось без надії, і Дюбюель подумав, що Анрі трохи підупав духом. Зрештою, це природно: Канові все давалося порівняно легко, і перший серйозний провал пригнітив його.
Гарсон приніс бутерброди й каву, Анрі сьорбнув кілька разів, і зморшки на його обличчі розгладилися.
— Стомився, — признався. — А ще таке відчуття, ніби гестапо вже вистежило мене.
— Дурниці, — категорично заперечив Дюбюель, — і не треба панікувати. До речі, гроші у вас залишились?
— Звичайно. Провал «Гомеса» навчив дечому — маємо готівку. Багато чого пропало, все, що лежало на рахунку, та що поробиш!
Дюбюель подав Канові паспорт.
— Треба приклеїти моє фото. Мушу їхати до Берліна.
— Ти! — вжахнувся Кан.
— Не маємо іншої ради. В Берліні знають лише мене.
Кан аж посірів.
— Самогубство! — мовив. — Так, це — божевілля!
— Пропонуєш інший вихід?
— Якби мав…
— Зроби швидше фото.
— Е-е, нема більше директора «Поло». Тепер днів три почекаєш. А то й тиждень.
— Невже не можна прискорити? — запитав Дюбюель так, про всяк випадок: коли Кан каже не менше трьох днів, швидше не буде.
— Які в тебе тепер документи? — запитав Кан.
— Чудова підробка марсельського виробництва. Облави нестрашні.
— І все ж будь обережний.
— Буду, — погодився Дюбюель, — обов'язково буду.
Прослухавши запис розмови між Дюбюелем і Жервезою Пейрот, штандартенфюрер Беккенбауер втупив важкий погляд у Крейцберга.
— Що скажете, гауптштурмфюрер?
— Цей бовдур Берг мусив вимкнути лінію, коли Дюбюель запитав про вазони. Французові було важливо дізнатися, чи стоїть там азалія. Можливо, якийсь умовний сигнал…
— Не можливо, а точно.
— Але ж, штандартенфюрер, Берг завжди ретельно виконував наші завдання, і ви самі не раз хвалили його.
— Не спихайте з хворої голови на здорову!
— Але ж ви не можете сказати…
— Можу! — обірвав Беккенбауер. — Ви заповняли, що можливість сигналізації з вікон фірми виключена. І все ж Кан перед тим, як утекти, переставив горщики з квітами, ось нам і сигнал.
— Два горщики стояли і стоять на вікні, — розгублено промимрив Крейцберг. — А я не знаюся на квітах…
— Мусите знатися, — заперечив Беккенбауер, наче б сам ніколи не переплутав азалії з бегонією.
— Дюбюель сказав, що виїжджає з Марселя денним поїздом, — почав Крейцберг. — Ми «устрінемо його на вокзалі…
— Ви справді ще вірите в це?
— Чому б ні?
— Що ж, почекаємо…
Коли марсельський поїзд підійшов до перону, його швидко й непомітно оточили гестапівці. Усіх без винятку пасажирів пропустили через контрольний пункт, і Крейцберг особисто переглянув документи кожного. Вже впевнившись, що програв, наказав обшукати порожні вагони, сам пройшовся вздовж поїзда, заклавши руки до кишень і ні на кого не дивлячись. Отак-от безглуздо закінчити кар'єру в тридцять сім років! Попереду були чудові перспективи: дядько Крейцберга, який обіймав високу посаду у відомстві обергрупенфюрера СС Освальда Поля, обіцяв йому всіляку підтримку. Він навіть натякнув, що зможе влаштувати племінника комендантом великого табору, а це, окрім усього іншого, — золоті коронки, корпуси від годинників, персні…
Крейцберг уявив, як Беккенбауер писатиме рапорт, як відішле його до Берліна, як прийде звідти наказ — відправити гауптштурмфюрера СС Ганса Крейцберга на Східний фронт, під кулі росіян, у їхнє снігове безмежжя.
Злість стиснула горло. Невже кінець? Але злість — поганий порадник.
Крейцберг і раніше знав, що Дюбюель не приїде, тільки дурень не зрозумів би справжнього змісту його розмови із секретаркою «Поло», але ще десять хвилин тому мав шанс чи півшансу із сотні, тепер — жодного.
Чому жодного? Адже в їхньому розпорядженні величезний список різних осіб, складений на основі прослуханих телефонних розмов і реєстрації відвідувачів «Поло». Не список, а цілий довідник, можливо, в нього потрапив хтось із інформаторів або зв'язкових, а через зв'язкового іноді можна вийти на резидента.
Беккенбауер зустрів Крейцберга глумливою посмішкою. Підсунув йому теку.
— Ознайомтеся, будь ласка, тут дані «команди Ланвіца». І знаєте, що цікаво: вчора дві з трьох рацій, які Ланвіц вважає за російські, не вийшли в ефір. Сьогодні також.
Крейцбергові не треба було пояснювати, що це означає: після зникнення Кана й Дюбюеля зменшився потік інформації, обірвалися зв'язки, і, певно, остання рація також незабаром припинить роботу. Це ще раз підтверджувало, що фірма «Поло» була російською резидентурою.
— Але вже сам факт, що дві рації з трьох замовкли, свідчить на нашу користь, — почав Крейцберг упевнено. — Я переконаний, що невдовзі заціпить і останній.
— Але ж і радисти, і Кан з Дюбюелем залишаться. Як по-вашому, скільки часу їм треба, щоб знов налагодити постачання Москви інформацією?