— Ви запевните Шелленберга — і все. Радист нехай працює… — Гізан посміхнувся. — Поки вони дивляться на Схід, їм ніколи озиратися на нас, Массон. Особисто я певен цього. А як вважаєте ви?
— Я згоден з вами, генерале.
— От і добре. Ви заарештуєте російського агента, лише упевнившись, що гестапо вистежило його і збирається ліквідувати. До речі, як ви думаєте, що мав на увазі Шелленберг, говорячи про безпеку фюрера?
Массон лише знизав плечима.
Надворі йшов дощ із мокрим снігом, дув пронизливий вітер, і Дюбюель із задоволенням переступив поріг перукарні. Міцний запах дешевих парфумів залоскотав ніздрі, та навіть цей запах, завжди трохи прикрий Дюбюелеві, після холодної і мокрої вулиці не здався вже таким.
Дюбюель повісив пальто й капелюха на вішалку й попрямував до крісла, від якого йому приємно всміхався товстун у білосніжному халаті.
— Добрий день, — вклонився ґречно, — а я вже думав, чи, бува, чого не скоїлося?
В його очах Дюбюель завважив щось: чи то застереження, чи то глибоко зачаєний страх — на мить зупинився, та перукар відступив, показуючи на крісло, і Дюбюель сів, простягнувши ноги в мокрих черевиках.
— Справи… Все справи… — поскаржився він, щоб якось підтримати розмову. Нагло побачив, як із підсобного приміщення вискакує кремезний чоловік; миттю все зрозумівши, він рвонувся, поваливши крісло, до виходу, однак у дверях уже стояв із пістолетом другий агент.
Дюбюель одступив, озирнувся на вікно, але й за вікном стовбичила постать з піднятим коміром.
Кремезний агент навалився на Дюбюеля, заламав руки, швидко обмацав, шукаючи зброю. Дюбюель лише посміхнувся: пістолета не носив, знаючи, що під час випадкової облави чи затримання зброя тільки викаже його.
— Руки! — наказав агент.
Дюбюель простягнув йому руки, і той клацнув наручниками. Агент підштовхнув його до стіни.
— Стояти й не рухатися! — гримнув. — Викликай машину, — наказав другому.
Дюбюель стояв, з огидою дивлячись на брудні, у масних плямах шпалери. Розбігалися увсібіч якісь лінії, схрещувалися і знову розбігалися, щоб більше не зустрітися. Думав: безглуздя якесь — його взяло гестапо, а він шукає, де схрещуються лінії на шпалерах.
Отак нездарно провалитися!
Посунувся трохи праворуч, до дзеркала, щоб хоч трохи бачити, що робиться за спиною.
— Ану стій! — тицьнув у спину пістолетом гестапівець. — Як вас тепер звати? — Він, повно, зазирнув у витягнуті з кишені документи. — Оноре Луеш? Так от, мосьє Луеш чи Дюбюель, ви сіли маком. Отже, раджу не рипатися.
«Затримання не випадкове, вони полювали саме на мене, — зрозумів Дюбюель. — Але як довідалися про перукарню? І треба ж бути таким телепнем! Подразнення шкіри, гарний перукар… Але хто ж знав про перукаря?»
Кан? Одначе з ним він бачився лише вчора ввечері, — зрештою, якби навіть Кана взяли, він би не сказав ні слова.
Жервеза?
Так, мадемуазель Пейрот! Колись він казав їй про цю перукарню…
Втім, не так уже й важливо, чому він ускочив. Головне — код! Книга шифру, захована на конспіративній квартирі, книга, яку лише він може передати «полковникові».
Дюбюель відчув біль у серці. Так, на зв'язок із «полковником» міг вийти лише він, правда, ще Коломб, та Коломб випадав із гри. Тепер існує бодай однобічний зв'язок, якщо ж Коломба схоплять, обірветься і він…
«Полковник» пошле під три чорти будь-кого, крім Жана Дюбюеля, а з гестапівської тюрми в Булонському лісі виходять лише мертвими.
На цю гадку Дюбюель вжахнувся. Безглуздий випадок — і який же лихий поплутав його зайти голитися!
За вікном загарчав мотор, і гестапівець вивів Дюбюеля. Його посадили в чорний «опель-капітан», машина вискочила на бульвар Де-Батіньйоль, проїхала повз парк Монсо і завернула до площі Етуаль. Промайнула Тріумфальна арка, Дюбюель зрозумів, що його везуть до Булонського лісу на головну квартиру гестапо.
… Почувши повідомлення про арешт Дюбюеля, Крейцберг наледве стримав бажання самому поїхати на Рю-Сосюр. Наказавши послати машину, подався до Беккенбауера.
— Штандартенфюрер приймає Ланвіца, — попередив його ад'ютант, але Крейцберг, відмахнувшись од нього, штовхнув двері.
Беккенбауер урвав розмову з Ланвіцем і невдоволено втупився в Крейцберга. Гауптштурмфюрер не звернув уваги на його похмурий погляд.
— Щойно заарештовано Дюбюеля! — мовив мало не врочисто. — Як я й гадав, у перукарні.
Повідомлення було варте того, щоб відкласти всі справи, і Беккенбауер одразу це зрозумів.
— Удача! — мовив, підводячись. — Вітаю вас з удачею, гауптштурмфюрер!
«Плодами якої скористаєшся ти…» — майнула думка в Крейцберга, проте його піднесений настрій уже ніщо не могло зіпсувати.
— Я велів привезти його просто сюди, — повідомив. — Ми відразу допитаємо його.
Беккенбауерові не сподобалось оте «ми допитаємо», та він удав, що не помітив нетактовності Крейцберга. Зрештою, гауптштурмфюрер був іменинником і міг собі дещо дозволити.
— Мені йти? — запитав Ланвіц.
— Ні, залишайтеся. Можливо, Дюбюель — резидент, постачає інформацію російським радистам, і ваша присутність навіть необхідна.
Гестапівці ввели заарештованого до просторого кабінету, встеленого квітчастим килимом, і Дюбюель подумав, що такий веселий килим ні до чого в цьому хоч і великому, але похмурому кабінеті, ще непривітнішому завдяки трьом постатям у чорному.
Крейцберг підійшов до Дюбюеля мало не впритул, зазирнув зовсім зблизька у вічі й ледве стримався, щоб дужим ударом не проломити носа цьому нахабі, здатному витримувати його погляд. Обійшов навколо Дюбюеля, знов зупинився навпроти, перевалюючись з носків на п'яти.
— Спокійно, Крейцберг. Зніміть з нього наручники, — наказав Беккенбауер.
«Ого, — зиркнув на Беккенбауера Дюбюель, — ось куди я попав!»
Він чув від учасників руху Опору, що в Париж із Берліна прибув з якимось спеціальним завданням штандартенфюрер СС Беккенбауер у супроводі свого помічника Крейцберга. Яке то було завдання, підпільники не довідались. Дюбюель подумав: коли спеціальний уповноважений із Берліна зацікавився його особою, то вона чогось-таки варта, й можна спробувати поторгуватися. Принаймні виграти час; може, це нічого не дасть, тільки відтягне звичайний фінал. Так, певно, й буде, однак умерти він завжди встигне, а тут лишається якийсь шанс, либонь, примарний, та все-таки шанс…
Беккенбауер тицьнув коротким пальцем на стілець. Кинув:
— Сідайте, як вас, Дюбюель? Чи краще вже називати Паулем Мертенсом? До речі, яке ім'я ви носите тепер?
«Вони добре обізнані», — подумав Дюбюель. Заперечувати все це не було рації, і він відповів, сідаючи:
— Оноре Луеш, з вашого дозволу.
— Дуже приємно, — розплився в посмішці штандартенфюрер. — Сподіваюсь, ви назвете нам і своє справжнє прізвище… і звання?