Отже вирішено, він почне післязавтра вранці…
Хто знає, як би склалася дальша доля Дюбюеля, коли б наступного дня в Беккенбауера не стався напад мігрені.
Штандартенфюрер скаржився на головний біль уже зранку, коли забирав Дюбюеля з тюремної камери. Він ковтав якісь пілюлі, та, певно, вони не допомогли, бо штандартенфюрер сидів у кав'ярні наїжачений, не розмовляв, як звичайно, із Крейцбергом і час від часу стискав пальцями скроні.
Дивлячись, як супиться Беккенбауер, Дюбюель не без злостивості думав, що настрій у штандартенфюрера сьогодні зіпсований остаточно. Мабуть, пиячив учора з друзями, відзначав успіх у справі ліквідації розвідницького центру в Парижі.
Дюбюель був близький до істини. Беккенбауер і справді вчора дзвонив групенфюреру Мюллеру й доповів про перші кроки в грі, котру розпочав із російським розвідником.
«Спасибі! — відповів Мюллер. — Завтра я доповідатиму про це Кальтенбруннеру. Поздоровляю вас, штандартенфюрер, гадаю, що хрест із дубовим листям у разі успішного завершення операції вам забезпечений».
Чи не годилося після цього влаштувати невеличкий бенкет? Правда, він перетворився на вульгарну пиятику — тепер Беккенбауерові був світ немилий, і навіть думка про хрест із дубовим листям не поліпшувала настрою.
Дюбюель переглядав свіжі газети, відшукуючи повідомлення про бої в Сталінграді, й намагався вичитати в них щось поза рядками. Слова, слова… Про героїзм німецьких солдатів, їхню рішучість і витримку… Але ні згадки про просування вперед тих героїчних вояків, і це симптоматично. Тон газет приблизно такий, як і торік, перед початком наступу Червоної Армії під Москвою. Отже, можна зробити висновок…
Але чи доживе він до того часу і чи почує про початок нашого наступу під Сталінградом?
Відклав газету й допив уже холодну каву. Сидів, втупившись у вікно й спостерігаючи за перехожими. Ще три дні тому він, точнісінько, як той пішохід, піднявши комір пальта, прошкував паризькими вулицями. Три дні, а здається — давно, давно…
Дюбюель спіймав себе на думці, що ділить життя на половини: до арешту й потім. Та чи буде друга половина? Йому сорок два роки, либонь, багато прожив — скільки вісімнадцятирічних полягло від початку війни? І гине тепер.
Раптом подумав, що ніколи не тримав у руках автомата. Та й взагалі, скільки разів за своє життя надягав форму? Йому присвоювали звання, змінювалося число шпал на петлицях, проте все це відбувалося мовби не з ним…
Дюбюелю нараз захотілося взяти автомат. Першою чергою скосив би отих двох, біля дверей.
Посміхнувся: якісь хлоп'ячі бажання…
А якщо?.. Думка майнула і зникла, та Дюбюель злодійкувато озирнувся — чи не виказав себе якось гестапівцеві, що сидів за сусіднім столиком? Чудова думка, як вона не осяяла його раніше? Дюбюель замовив ще чашечку кави й келишок коньяку — помітив несхвальний погляд Крейцберга, але посміхнувся у відповідь визивно: біс із ним, гауптштурмфюрером, тепер мусять рахуватися з його забаганками.
Підняв келиха й спорожнив маленькими ковточками. Зиркнув на годинник, через кілька хвилин мусять перейти на рю Комартін. Слід знайти привід і перемовитися кількома словами з Беккенбауером.
Роззирнувся на обидва боки — кав'ярня порожня. Подав знак штандартенфюреру і вийшов у туалет. Затримався біля умивальника. Беккенбауер зайшов слідом, запитав, поморщившись:
— Когось помітили?
— Ні, але я не можу спокійно дивитися на ваші муки. Є пропозиція…
— A-a, — безнадійно махнув рукою штандартенфюрер. — Нічого не допоможе.
— Не кажіть. У мене є знайомий аптекар, не аптекар, а маг. Правда, він бере дорого…
Беккенбауер насторожився: якщо бере дорого, мусить допомогти.
— Давайте вашого аптекаря… Справа не в грошах.
— Але він користується медикаментами, придбаними на чорному ринку…
— Нехай би він купував їх у самого сатани!
— А потім гестапо візьме його…
— Я гарантую безпеку цього мага. Далеко він?
— Два кроки, на рю Сантьє.
— Поїхали.
— Тут справді не так уже далеко, і можна пройти.
— Ні, краще поїдемо, — занетерпеливився Беккенбауер. — Ми з Крейцбергом сядемо в машину, потім ви.
«Мерседес» зупинився проти великої аптеки із дзеркальними вітринами. Дюбюель грюкнув дверцятами, Беккенбауер із Крейцбергом вийшли за ним. В аптеці було порожньо. Дюбель кивнув на дерев'яні сходи, що вели на другий поверх.
— Провізор там.
— Зачекайте тут, — наказав Беккенбауер Крейцбергові й почав підніматися слідом за Дюбюелем.
На другому поверсі у невеличкій кімнаті стояло кілька крісел для відвідувачів, столик із журналами. Дюбюель показав штандартенфюрерові на крісло. Мовив байдуже:
— Зачекайте тут, а я домовлюся з аптекарем. Дайте гроші…
Оце нагадування про гроші остаточно заспокоїло Беккенбауера.
— Скільки?
— Тисячу вистачить.
Штандартенфюрер скривився, однак витягнув гаманця. Дюбюель недбало поклав гроші в кишеню, попрямував до дверей, відчуваючи на спині погляд Беккенбауера. А що, як штандартенфюрер останньої миті спинить його й захоче теж зайти до провізора? Зрештою, нічого не станеться, просто Дюбюель втратить цю нагоду врятуватися. Провізор справді знайомий, скільки разів доводилося звертатися до нього по ліки, його не дуже здивує навіть те, що Дюбюель прийшов не сам.
Дюбюель узявся за ручку дверей. Причинивши їх за собою, зупинився на секунду — не мав права цього робити, бо кожна мить була на вагу золота.
Коридор вів до кімнати провізора, та через двері ліворуч можна було дістатися до тильного ходу — Дюбюель на всяк випадок колись запам'ятав це.
Та чи не замкнуті двері?
Думка ця додала Дюбюелеві енергії — навшпиньках пробіг до дверей, натиснув на ручку. Піддалися. Не відчуваючи ваги власного тіла, стрибав через сходинки, все швидше й швидше, поки не оговталися, не зчинили тривоги, не оточили район…
У дворі стояли ящики з сміттям. Дюбюель прослизнув поза ними до брами, визирнув на вулицю. «Мерседес» притиснувся до тротуару за п'ятнадцять метрів. Головне, щоб шофер не озирнувся чи не подивився в дзеркальце.
Дюбюель дочекався, поки від аптеки надійшло двоє перехожих, і вигулькнув з брами. Крокував швидко, не озираючись. Півсотні метрів до повороту… Півсотні рятівних метрів, невже він подолає їх?
Подолавши, не відчув полегкості. Сів до автобуса, хоч і знав, що автобусні лінії контролює поліція. Але не мав іншого порятунку, мусив якомога швидше залишити цей район і дістатися до конспіративної квартири. Звідти подзвонити Канові…
Беккенбауер сидів, втупившись у яскраву обкладинку якогось журналу. Думав: спритний цей тип Дюбюель, з нього можна буде зробити непоганого агента гестапо. Шпигун-двійник — це завжди цінувалося й цінується.
Але чому не повертається Дюбюель?