Беккенбауер штовхнув двері, важко ступаючи, пройшов до провізорської. Назустріч йому підвівся чоловік у білому халаті, запитально звів на нього очі.
— Де Дюбюель? — вереснув штандартенфюрер.
Чоловік знизав плечима.
— Гестапо! — мовив Беккенбауер. Чоловік злякано відступив, але штандартенфюрер зупинив його владним жестом. — Тут є вихід у двір?
— Так… прошу вас… із коридора… — заметушився чоловік.
Лише тепер Беккенбауер вгадав про ще одні двері в коридорі. З невластивою для огрузькуватих людей спритністю вискочив з кімнати, збіг у двір. Повз браму прошкували вулицею пішоходи, Беккенбауер мало не збив одного з них — грюкнув вхідними дверима аптеки, закричав Крейцбергові:
— Де тут телефон? Негайно оголошуйте розшук! Цьому типові вдалося втекти!
Крейцберг сполотнів.
— Як так?.. — перепитав, та відразу зрозумівши, ринувся за стойку.
Крейцберг крутив диск, а Беккенбауер дивився на його спритні пальці й думав, як дзвонитиме сьогодні Мюллерові. Нараз відчув полегкість, неймовірно, але факт залишався фактом: голова більше не боліла, відпустило…
… Мюллер, вислухавши доповідь Беккенбауера, кілька секунд помовчав.
— Ви бовдур, штандартенфюрер, — мовив нарешті.
Беккенбауер мовчав, знаючи, що все одно не знайде слів на своє виправдання.
— Так, бовдур, — вів далі Мюллер, розпалюючись, — і кар'єрі вашій кінець.
— Але ж, — знайшов рятівний поплавець Беккенбауер, — здається, ви доповіли про цього Дюбюеля Кальтенбруннерові, а той — рейхсфюреру. Уявляєте, який буде скандал, коли вони дізнаються, що Дюбюель зник!
— І все ж колись я вам пригадаю це, штандартенфюрер…
Мюллер кинув трубку, а Беккенбауер витер спітніле обличчя. Втеча Дюбюеля — прорахунок не лише персонально його, щтандартенфюрера Беккенбауера, а й усього гестапо. Гіммлер так і розцінив би це, тож Мюллер, безперечно, замне цю історію. Можливо, він відкличе його з Парижа, але не відразу, і слід використати цей час для ліквідації російських радистів. Отже, Кан…
Спіймати його важко, але на світі нема нічого неможливого.
З привокзальної площі Дюбюель подзвонив «полковникові» і з'ясував, що той у від'їзді й повернеться лише пізно ввечері або навіть уночі. Про всяк випадок Дюбюель набрав і домашній номер, але телефон не відповідав.
Дюбюель повісив трубку і вийшов на площу. Такого він не сподівався — до вечора треба було десь перебути, можливо, навіть і цілу ніч, а де? Про готель чи пансіон не може бути й мови, і так щастя, що гестапо досі не схопило його.
Але що робити тепер?
Дюбюель зітхнув. Не мав іншої ради, мусив їхати до Адельгейди.
До неї його затяг колись гауптман Макс Лаффе, який служив у офіцерському училищі. Вони познайомилися під час бенкету — його давав Мертенс офіцерам організації Тодта. Лаффе сидів за сусіднім столиком, Мертенс перемовився з ним кількома словами і зрозумівши, що гауптман може знадобитися йому, запросив до своєї компанії. Знайомство виявилося корисним: вони зустрічалися ще кілька разів без свідків, і Лаффе розповів своєму новому приятелеві багато цікавого про підготовку офіцерів і комплектування резервних дивізій. Одного разу, коли вони були напідпитку, Лаффе затяг Дюбюеля до Адельгейди. Фрау Ленбах, пояснив, жінка без упереджень, чоловік її загинув ще у тридцять дев'ятому в Польщі, а що має діяти вдова? До речі, натякнув, у Адельгейди є гарні подруги…Вони провели тоді у фрау Ленбах цілий вечір, і Адельгейда, дізнавшись, що її новий знайомий — багатий комерсант, одразу перекинулася від Макса до Дюбюеля. Лаффе наміть трохи образився, але не дуже: був чоловік компанійський, до того ж знав, що подруги в Адельгейди не гірші…
З вокзалу до Шарлоттенбурга Дюбюель доїхав трамваєм. Старий вагон трусило на стиках рейок, він рипів і кректав, немов міг розсипатись на першому-ліпшому повороті, та все ж довіз Дюбюеля до потрібної зупинки. Тут, на околиці міста, багатоповерхові сірі споруди поступилися місцем котеджам з невеличкими садочками чи просто газонами між тротуарами й будинками.
Дюбюель подзвонив біля хвіртки, злютованої з фігурних залізних прутів. Чекав, недбало зсунувши капелюха на потилицю і висвистуючи якийсь мотивчик з оперети. Усім своїм виглядом підкреслював упевненість і незалежність, та долоня, в якій стискав тонкої шкіри рукавичку, спітніла від хвилювання.
Двері на ґанку відчинилися, з них визирнула літня жінка в фартусі — тітка Адельгейди. Не впізнала, бо дивилася насторожено й очікувально.
— Добрий день, фрау Ельза, — помахав їй рукою Дюбюель. — Фрау Адельгейда вдома?
Жінка все ще дивилася непорозуміло, і Дюбюель вирішив нагадати про себе:
— Ви не пам'ятаєте мене, фрау Ельзо? Пауль Мертенс…
— А-а… — впізнала нарешті. — Я скажу зараз Адельгейді.
За півхвилини на ґанок вискочила жіночка з високою кучмою каштанового волосся. Незважаючи на пронизливий вітер, перебігла в легкому халаті до хвіртки.
— Пауль! А я вже думала… Заходьте ж… — Адельгейда підштовхувала Мертенса до ґанку. Знімаючи з нього пальто, докоряла йому, мовляв, чого не заходив? Мертенс пояснив, що був у від'їзді і лише вчора повернувся. Він почав розповідати про Швецію, де нібито побував, — не треба було особливо вигадувати, бо й справді їздив до Швеції ще в справах фірми «Гомес».
Потім вони обідали втрьох. На столі стояло кілька пляшок, але Дюбюель, пославшись на втому, випив лише келих, зате підливав фрау Ельзі, котра, виявилось, не цуралася чарки. Після обіду Адельгейда зажадала кави, мабуть, щоб спровадити тітку хоч на кілька хвилин до кухні. Сиділа в кріслі, дивлячись на Мертенса визивно, а той відійшов до вікна, далі від цієї зеленоокої жінки. Стояв і дивився на вулицю — тихий куточок берлінської околиці, — і раптом підозра заклюнулась йому в душу. Він ще не знав — чого, та зробилося тривожно, і Пауль подивився у вікно уважніше, забувши про Адельгейду.
Так і є — шпиг! Точно — агент, у комбінезоні, ще й ящик з інструментами тримає в руці, а на ногах — модні черевики. Який же робітник взує такі в будень! Крім того, порівняно молодий, років під сорок, усі здорові чоловіки цього віку в армії, звільнені від призову лише робітники найвищої кваліфікації на військових підприємствах, а зараз робочий день у розпалі…
Адельгейда помітила його неуважність і збентеження, запитала, що сталося.
Дюбюель потер чоло. Агент на перехресті біля дому фрау Ленбах. Отже, стежить за ним; він був надто самовпевнений, коли подумав, що зумів утерти носа гестапо. Просто воно розпочало з ним довготривалу гру, певно, і в Парижі, і в зоні Віші не спускало ока.
Адельгейда дивилася на Пауля здивовано, і він послався на раптовий напад мігрені — у нього це буває іноді, й тоді йому треба прийняти щось; чи не знайдеться анальгін? Стривожена Адельгейда пішла по ліки, а він визирнув ще раз у вікно й побачив, що «робітник» розмовляє з якимось хлопцем. Хлопець сів на велосипед і поїхав. А шпиг зайшов до сусідньої садиби й схилився над мотоциклом біля хвіртки. Мертенс подумав: навіщо лагодити мотоцикл надворі, під дрібним дощем, коли поруч відчинений гараж?
Отже, таки шпиг!
Дюбюель сів у крісло, стиснувши пальцями скроні. Але ж не все ще втрачено, і коли щастя усміхнеться…
Адельгейда принесла анальгін. Вона сіла на бильце крісла поруч нього, він проковтнув таблетку й погладив її по руці.
— Мені б заснути на годину-дві, — мовив жалібно, — під три чорти всі справи… Чи можна у вас десь подрімати?
— Вам буде гарно в мене, — запевнила Адельгейда.
Вона вислизнула з кімнати, а Дюбюель знову підійшов до вікна. Агент і далі вдавав, ніби ремонтує мотоцикл. Дюбюель пошукав очима, чи нема ще одного шпига, — напевно, для Жана Дюбюеля гестапо не пошкодувало людей, — та не знайшов.
Адельгейда зазирнула до вітальні.
— Я постелила в суміжній кімнаті на дивані, — повідомила.
— Через півтори-дві години я знов стану людиною. Пробачте, але таке в мене зрідка буває, мабуть, від перевтоми. А ввечері ми щось придумаємо, чи не так?
Вона поплескала його долонею по щоці й пішла до тітки на кухню, а Дюбюель, не роздягаючись, приліг на диван. Мав часу півтори години — о п'ятій Макс, як правило, приїздить додому, він подзвонить йому, а далі…
Дюбюель підвівся рівно через півтори години. Адельгейда лежала у вітальні на дивані з книжкою в руці.
— Я хочу подзвонити Максові, — почав Мертенс, — ми домовилися з ним зустрітися ввечері. — Вловивши ледь помітне незадоволення на обличчі Адельгейди, вів далі швидко, щоб одразу подолати її опір: — Посидимо трохи, вип'ємо. Запросіть когось із подруг, потім, коли захочете, поїдемо до ресторану.