Вони сиділи в останньому ряду кінотеатру й розмовляли вільно, бо в такий час рідко хто ходить у кіно, в залі було не більше двох десятків глядачів.
— Ну, як моя резиденція? — запитав Віллі хвалькувато.
— Молодець, це навіть краще, ніж в Альтдорфі, і ні в кого не викличе підозри: письменник полюбляє самотність — цілком нормальне явище, навіть для шпигунів з БЮПО.
— Коломб закидає мене інформацією, — повідомив Бут, — і дуже важливою.
Дюбюель знав: Віллі втомився до краю. Але полегшення не буде, навпаки, роботи що не день ставатиме все більше. Днями Дюбюель налагодив контакти з одним антифашистськи настроєним журналістом, котрий часто їздить до Німеччини й має знайомства у впливових військових колах. Перша інформація, яку він дав, дуже цінна.
— Віллі, — Дюбюель узяв Бута за лікоть, — будьте обережні, мій хлопчику. Крейцберг — це перший дзвіночок… І от що, — сунув Бутові акуратно згорнутий клаптик паперу, — тут нова схема радіозв'язку. Погодьте з Центром і переходьте на неї. В різні дні сеанси починатимуться в різні години, крім того, в ході передачі мінятимете частоти.
Віллі не відповів, і Дюбюель зрозумів, що Бут не зовсім схвалює такі заходи.
— От що, Віллі, — мовив м'яко, — раніше ми думали, що гітлерівці не зможуть точно запеленгувати вас. Але ж тепер я ні за що не можу ручатися, і полегшувати їм роботу — божевілля.
— Так, — нарешті погодився Бут.
— Від мене одержуватимете інформацію через схованку. Зараз я піду, вийдете через кілька хвилин за мною, зустрінемось у гаю біля околиці. Я обладнав там у дуплі тайник.
Дюбюель сперся на плече Віллі й підвівся. Йшов у проході між рядами, дивився, як кіногерой на екрані цілувався з білявою красунею, і не бачив нічого… Вийшов на вулицю, залиту весняним сонцем, чисту вулицю провінційного, не дуже багатолюдного містечка. На ходу прочитав розшифровані Бутом радіограми з Центру. Усміхнувся, і усмішка ще довго не сходила з його обличчя. Звичайно, він не поїде до Іспанії, та й яка може бути Іспанія, коли поруч Бут і треба влаштовувати ще одного радиста…
Жінка, проминувши Дюбюеля, озирнулася: не так часто побачиш тепер отаку щасливу людину. А в тому, що той пан щасливий, вона не сумнівалася: гарно одягнений, зовні показний і головне — усміхнений.
А хто ж може так усміхатися за теперішнього воєнного лихоліття? Тільки щасливий!
Ростислав Федосійович Самбук народився 28 вересня 1923 року в селищі Копаткевичі Гомельської області в родині вчителів. Згодом переїхав до Києва. Тут у 1941 році скінчив середню школу і вступив до Київського військового училища зв'язку. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. 1947 року закінчив філологічний факультет Тартуського університету. Працював на журналістській роботі, старшим редактором у видавництві «Радянський письменник». Нагороджений медалями. Член КПРС.
З 1944 року виступає в газетах і журналах з оповіданнями, нарисами, статтями, оглядами. Окремими виданнями вийшли пригодницькі романи: «Ювелір з вулиці Капуцинів» (1966), «Крах чорних гномів» (1968), «Валіза пана Воробкевича» (1970), «Дияволи з «Веселого пекла» (1971), повість «Двобій» (у співавторстві з З. Мурзіним, 1964). Автор повістей «Портрет Ель Греко» (1972), «Колекція професора Стаха» (1974), «Жорстокий ліс» (1976).
ОКВ — Оберкомандо дер Вермахт (Верховне командування збройними силами гітлерівської Німеччини).
РСХА — Головне управління імперської безпеки.
Швейцарська секретна служба.
Тюрма в Парижі.