Дюбюель вийшов у центрі міста й перевірив, чи не стежать за ним. Забрав у готелі валізу й поїхав на вокзал.
Отже, нема ще одної рації, і він ніколи більше не побачить Клода Тюрбіго…
Але ж чи встиг Клод дати сигнал про небезпеку?
У тому, що Тюрбіго не скаже жодного слова, Дюбюель був переконаний. Подумав: «Як це добре — бути впевненим у товаришеві!»
І все ж провал Клода Тюрбіго ставив перед Дюбюелем проблеми, які важко було розв'язати. Головне — код. Чи встиг Тюрбіго знищити кодову книгу? Зрештою, це не мало істотного значення, однак цим кодом користуватися вже не можна. Але цього не знає Коломб, він виходить у ефір двічі на тиждень, іноді й частіше, і післязавтра чи трохи пізніше абверівські дешифрувальники прочитають його чергову радіограму й розшифрують попередні повідомлення. В абвері та СД одразу зрозуміють, що інформація надходить з ОКВ.
Що ж, півроку тому, перекидаючи із Швейцарії до Брюсселя Клода Тюрбіго, вони припустилися похибки — Тюрбіго мусив мати окремий код. Правда, тоді у них не було його, але вже місяць тому Центр переправив їм нові кодові книги.
На брюссельському вокзалі Жан Дюбюель написав листа в Женеву. Всього кілька рядків: вітав якогось Анрі з днем народження і повідомляв, що справи фірми в Брюсселі йдуть не вельми добре. Марку на конверті приліпив ліворуч у самому куточку над адресою — це й був сигнал, що треба тимчасово припинити весь радіозв'язок.
Шеф імперського гестапо групенфюрер СС Генріх Мюллер, ознайомившись лише з кількома телеграмами, надісланими в Москву з Бельгії та Швейцарії, подзвонив начальникові шостого відділу СД бригадефюреру СС Вальтеру Шелленбергу.
— Чи знайдеться у вас кілька хвилин для цікавої розмови? — промуркотів у трубку.
— Ви ж знаєте, для розмови з вами я завжди знайду час. Крім того, нецікавих розмов у нас із вами, дорогий Генріху, поки що не було.
Мюллер завважив у цій репліці якийсь небажаний підтекст, але докопуватися до істинного сенсу сказаного не хотілося. Зараз він утре носа цьому зарозумілому вискочневі.
— То я чекаю на вас, — буркнув і поклав трубку.
Шелленберг з'явився скоро. У сірому костюмі, який підкреслював усі достоїнства його статури, у сорочці з модним комірцем і краватці від найкращого паризького майстра.
Мюллер зміряв бригадефюрера осудливим поглядом. Піжонство Шелленберга іноді навіть дратувало його. Може, тому, що сам він рідко коли носив цивільні костюми, а може, й тому, що взагалі був певний: ознакою справжнього мужчини є мундир. Інша річ, який, — чорний, коричневий чи звичайний армійський, а все ж мундир. Він дисциплінує і водночас визначає вартість людини. Щоправда, до часу Мюллер не афішував цих думок, знаючи закоханість фюрера у фраки. Ніхто й не здогадувався, що він вважає цю закоханість дивацтвом, а втім, Мюллер прощав це фюрерові: великим людям завжди властиві дивацтва…
Групенфюрер присунув до Шелленберга кілька розшифрованих радіограм. Бригадефюрер швидко пробіг очима першу, недбало кинув на стіл.
— А-а… ось ви про що… — мовив підкреслено зневажливо. — Я прочитав їх учора ввечері.
Шия в Мюллера налилася кров'ю: цей пройда знову випередив його. Цікаво, чи встиг він щось доповісти рейхсфюреру? Але просто запитати про це не годилося. Почав невизначено:
— І що ви думаєте про цих близнят? — Шелленберг дивився на нього нерозуміюче, і Мюллер пояснив: — Швейцаро-бельгійських… Ми взяли одного, і це великий успіх!
— А рації в Парижі?
— Там Ланвіц, а в Ланвіца я вірю.
— Усі ми віримо в Ланвіца і в самого пана сатану, але ж скільки можна морочитися з тими раціями?!
— У Ланвіца найкращі спеціалісти…
— О-о! — неввічливо підняв пальця Шелленберг. — Зважаючи саме на це, рейхсфюрер вимагатиме, щоб ми ліквідували цих агентів протягом кількох тижнів.
— Мабуть, це нереально.
— А ви уявляєте, як розгнівається фюрер, коли ознайомиться з перехопленими повідомленнями росіян?
Мюллер уявив, як тупотітиме ногами Гітлер, як кидатиметься телеграмами, і мимоволі зіщулився. А з цього Шелленберга, як з гуски вода. Щоправда, він завжди може послатися на те, що «команда Ланвіца» підпорядкована безпосередньо гестапо і що в ній працюють переважно люди Канаріса. Адже 621-ша рота радіонагляду — дітище абверу. Та все ж хто відповідає в СД за зарубіжну розвідку й контррозвідку? Начальник шостого відділу Вальтер Шелленберг, і цього разу йому не викрутитись.
Але до чого веде бригадефюрер?
— Ви хочете сказати, Вальтер, — почав обережно, — що ми повинні зажадати від Ланвіца конкретних термінів ліквідації російських радистів?
«Боже мій, який віслюк!» — подумав Шелленберг. Не може ж він розмовляти з цим йолопом у мундирі групенфюрера відкритим текстом, адже кожне їхнє слово фіксується. І все ж доведеться бути більш, — як би це висловитись? — зрозумілим…
Шелленберг посміхнувся: завжди приємно відчувати свою зверхність над іншим. Поплескав долонею по розшифрованих телеграмах.
— Для того, щоб зібрати такі матеріали, потрібно мати широку шпигунську мережу, — почав вкрадливо. — Росіяни створили її задовго до війни, вони мають десятки рацій, які обслуговують сотні шпигунів, навіть тисячі, в цьому я переконаний.
Мюллер дивився на нього здивовано, але раптом зморшки на його чолі розгладилися, і він полегшено зітхнув.
— Я цілком згодний з вами, бригадефюрер, — мовив розважливо. — Ліквідувати цю банду важко. Це справа не одного місяця, навіть кинувши всі наші сили, ми не можемо бути певними…
«Нарешті дійшло», — з полегшенням подумав Шелленберг.
— Такого висновку дійшов адмірал, — не дав доказати Мюллерові. — Він проаналізував найновіші розвідувальні дані й жахнувся.
— Є від чого схопитися за голову, — погодився групенфюрер. — Але куди ж дивився абвер?
Саме цього запитання й чекав Шелленберг. Учора ввечері він зустрівся з шефом абверу адміралом Канарісом. Шелленберг прогулював свого улюбленця — попелястого датського дога, адмірал вів на поводку двох злих такс. Бригадефюрер почав обережно промацувати Канаріса: розмова з адміралом завжди імпонувала йому — ходиш, мов по лезу бритви.
Канаріс з півслова зрозумів його, не те що цей бовдур Мюллер, і зумів одразу оцінити перспективи, які випливали з нової версії. Вони швидко домовились, і тепер Шелленбергу потрібно було одне: Мюллер, а потім Гіммлер мусять знати, що дані про широку розвідувальну мережу росіян вийшли з абверу. Ліквідація російських радистів — справа затяжна й непевна, особливих лаврів тут не пожнеш, і краще залишитися в тіні за спиною Канаріса й Мюллера.
І треба тримати їх у страсі.
Шелленберг втупився у групенфюрера.
— Ви питаєте, куди дивився абвер? — мовив. — Але ж росіяни часто користуються інформацією, одержаною тут, зовсім поруч — і в цьому не доводиться сумніватися. Ось красномовне свідчення, — тицьнув пальцем у радіограми. — А це вже компетенція гестапо.
Мюллер скривився: він знає це і без бригадефюрера, а кому приємне зайве нагадування про твої прорахунки?
А Шелленберг вів далі, наче й не помітив незадоволення Мюллера:
— СД теж не знімає з себе відповідальності. У мене, правда, народилася одна ідея, але… — затнувся, — вона ще остаточно не сформувалася.
Проте Мюллер не повірив йому. Зробив досить незграбну спробу вивідати таємницю:
— Ви, Вальтер, завжди знаєте, чого хочете. Але ж зважте, ми можемо досягти певних результатів, лише об'єднавши зусилля…
— Так, і свого часу я поінформую вас.
Мюллер запам'ятав це: «свого часу». Групенфюрер знав, що сам Гіммлер буде задоволений, якщо вдасться збити пиху з начальника шостого відділу. Всі бояться Шелленберга, на коленого в його сталевих сейфах зберігається досьє, навіть на нього, всесильного шефа імперського гестапо. І справді, йому, Генріхові Мюллеру, зовсім не хочеться, щоб виплили на світ деякі факти з цієї теки. Один час казали, що Шелленберг знайшов наміть дині, які компрометували начальника РСХА — головного імперського управління безпеки — Генріха Гейдріха: єврейську кров у якомусь коліні чи щось інше, але Мюллер здогадувався, що це не відповідає дійсності. Просто Шелленберг боявся Гейдріха і шукав матеріалів проти нього. Тож, мабуть, не без задоволення зустрів звістку про те, що чеські диверсанти відправили Гейдріха на той світ.
Та про що веде мову бригадефюрер?