— Справді? І ви збираєтесь сидіти обабіч дами?
— Оба… що?
— Обабіч, — автоматично пояснила Яна. — Тобто з двох боків одночасно. Ігор має рацію, Дімо. Ви нині трохи дивний. Може, втомилися вчора?
— Анітрохи. Я нічого не робив.
— Ви мені допомагали. З посудом, приготуванням їжі…
— А дівчата? — втрутився Ігор. — Вони вам допомагали, Яно?
— Ні.
— То вони мають приховані фізичні вади, що не дозволяють їм обслуговувати себе самотужки? — припустив Ігор.
— Що за нечема! — обурилася Вікторія.
Яна ледь втримувалася від сміху, дивлячись на розгублені обличчя сестер і Анни.
— Жодних вад.
— Навіть моральних?
— У питання моралі я не заглиблювалась. Що ж до дівчат… Вони тут відпочивають.
— А від чого, якщо не секрет?
Євген засміявся. Віта налилася фарбою, наче помідор, Ліда ж, навпаки, зблідла. Одна лиш Аня не міняла кольору, хоч і видно було, що ці зауваження їй також не подобаються.
— А ми, між іншим, вільні люди, — обурилась Віка, аби хоч щось сказати. — І прибиральницями сюди не наймалися.
— Так, звичайно, — слухняно кивнув Ігор і насмішкувато глянув на Яниних кузин. — Це все пояснює. Адже Яна працює тут за контрактом.
— Хто вам сказав цю дурню?.. — почав було Дмитро, але Геник жестом перервав його. Кузен зніяковів — вочевидь, йому стало соромно.
— Ваша правда. Я геть Яну завантажив. Вибач, мала. Хочеш, сьогодні Ліда та Віка тобі допоможуть.
Яна уявила той полігон, у який перетвориться кухня з допомогою сестер, і заперечливо похитала головою.
— Дякую, не треба. Сама впораюся.
Далі розмова потекла жвавіше.
Вікторія, радше за звичкою, ніж від щирого бажання, пускала бісики у бік гостя, та Ігор не реагував. Він поглядав то на Яну, то на Дмитра і замислено супив брови, водночас встигаючи відповідати на різноманітні каверзні питання. Утім, з гостем розмовляли здебільшого Геник та Джемал.
Ліда дулася.
Анна позіхала, делікатно прикриваючи рот долонькою.
А Дмитро та Антон, схиливши одне до одного голови, стиха обговорювали щось своє.
— Чим ви займаєтеся, Ігорю? — запитав Євген. Гість знизав плечима.
— Та нічим. Я тут на відпочинку. Живу неподалік, практично на лоні природи… Тут дуже гарно. І розводжу собак.
На підтвердження цього Вінсент дзвінко гавкнув і дзиґою закрутився на колінах Яни.
— Ви спустіть його на підлогу, Яночко, — порадив Ігор. — Він уже привчений ходити надвір. Щоби зайвого клопоту не було. Зазвичай пси до цього звикають десь у півроку, але ваш Вінні — вундеркінд, у всьому обдарований.
— І скільки ж йому?
— Чотири місяці.
— А давно ви тут живете? — озвався Джемал.
— Менше, ніж хотілося б. Близько року.
— А про печери тутешні чули? — знов долучився до розмови Геник.
— Чув, бачив, бував. І неодноразово. Краса неймовірна, справжній підземний палац, створений природою, фори дасть багатьом віллам. Якщо цікаво, можу організувати екскурсію. Екскурсія безкоштовна, неймовірно цікава, пізнавальна та екстремальна. Хто «за»?
Товариство спільними зусиллями підтвердило свою згоду. Від перспективи огляду печер пожвавилась навіть Аня, яка до цього виглядала, мов осіння муха.
Вихід у підземний світ призначили на завтрашній ранок, причому Ігор наголосив, що ранок і полудень — це дві великі різниці. Детально пояснив, як взуватися і навіщо брати з собою теплі речі.
Яна, слухаючи його впевнені, тверді вказівки, упіймала себе на дивних думках. Їй здалося, що серед усіх присутніх Ігор єдиний заслуговує на повагу. Тобто, ще є Геник, і, мабуть, Дмитро, але Ігор… щось є у ньому таке… цілісне…
Цілісність Яна завжди шанувала у людях. І завжди відчувала, чи має людина той стрижень, що не дозволяє їй пристосовуватися, гнутися і допомагає вистояти. Просто — вистояти. Для чоловіка це дуже важливо. І для жінки теж. І мова не йде про впертість чи консервативність — ні, це зовсім інше. Це щось справжнє, можливо, принципи, за якими ти живеш, можливо, ідеали, які ти сповідуєш, речі, у які ти віриш…
— Яна знов будує повітряні замки, — невдоволено прогуділа просто над вухом кузини Лідія. — Краще б ти архітектором стала, може, хоч якісь гроші б заробляла!..
— Дякую за турботу про мій добробут, сестро, — мляво огризнулася Яна. Сперечатися та щось доводити не хотілося. — Усіх грошей не заробиш!
— Але прагнути до цього варто! — упевнено чеканила Вікторія. Усі, крім Ігоря, захихотіли.
— Ви справді так думаєте?
— Будьте певні! — зухвало всміхнулася Віка.
— А навіщо? — серйозно запитав Ігор. — Так, людина мусить мати те, що їй потрібно. Влаштувати собі гідне життя. Однак кожен сам вирішує, що йому потрібно. Припустимо, те, що є найвищою цінністю…
— Тобто ваші пси? — закліпала очима Вікторія.
— Для вас це може бути лише порожнім звуком. А тепер уявіть собі, що ви — багата. Дуже багата. Як Біл Гейтс чи як султан Брунею, не знаю… І ви купили собі все. Геть усе, на що впало ваше око, що ви могли згадати, що колись хотіли, чи вважали, що хотіли… Палаци, хутра, машини, діаманти, ділянку на Місяці, тощо… Вам від цього не страшно?
Віта позіхнула, демонструючи, як їй нудно все це вислуховувати.