— Ні, та знаєш, як воно буває — завжди знайдеться хтось багатший.
— Ігор мав рацію. Ти б уже на Біла Гейтса замахнулася, чи що…
— Ах, Ігор, — замислено промовила Віка, незважаючи на шпичку сестри. — Я так і думала. Вірніше, я цього боялася. Ти що ж, сохнеш за цим сільським дядьком?
— Ні за ким я не сохну, — почервонівши, заперечила Яна.
— Тим краще для тебе. Бо Ігор твій дорогоцінний тільки язиком плескати вміє. А як лишишся з ним, то приставить тебе до корів, свиней, собак, ти й газети не встигатимеш читати, не те, що книги свої… Думай, сестро. Я тобі добра хочу.
Несподівано для самої себе Яна розчулилась.
— Дякую. І ти… тобто я… ти нічого не кажи Дімі, але… я це зроблю.
— Прошу?
— Я буду з ним. Скоро. Завтра. Я просто хочу дізнатися, як це, коли тебе справді хочуть, саме тебе, і… коли тебе обнімають…
Стиснуті вуста Вікторії пом’якшали, напіввідкрились в посмішці.
— От і добре. Вір мені — ти не пошкодуєш.
Віта змушувала себе йти спокійно, хоча всередині усе співало від щастя, і хотілося щоб спів цей вирвався назовні, затанцював у вузькому довгому коридорі другого поверху, відбиваючись від стін, щоб усі знали про її тріумф!
Ось чого вона досягла, звичайна сільська дівчинка, середнячка, безталанна в усьому, окрім вміння подати себе. Ось що може людина, не обтяжена безглуздими нормами так званої моралі!
Усе складалося добре, як ніколи, але прийшов час зробити останній хід. Віка підійшла до Лідиної спальні, прислухалася. Здається, сестра вже на місці, вовтузиться, наводячи лад у своїх численних речах.
Незважаючи на свою ефектну зовнішність та посаду стиліста у провідному салоні краси обласного центру, в чомусь Ліда залишалася такою собі квочечкою, хазяйновитою, досить спокійною, і вміла вдовольнятися тим, що має.
Сама Віта ніколи цього не вміла. І не сказати, щоб сильно за цим шкодувала.
Вона підняла руку і постукала.
— Заходьте, — пролунало у відповідь.
Вікторія не увійшла, а радше впурхнула, мов метелик, і без зайвих передмов — із Лідою вона завжди могла бути і була цілком відвертою — попросила:
— Будь ласка, візьми на себе Джемала.
— Надірвуся, — коротко відказала Ліда, сортуючи за кольором нічні сорочки. — Він для мене заважкий.
— Я серйозно.
Ліда звела очі від білизни, глянула на сестру.
— А що сталося?
— Мною зацікавився власник банку!
— Он як? То що, ви тепер плануєте разом випускати цінні папери?
Віка засміялася.
— Майже. Андрій — так його звуть — від мене у захваті, і я запросила його з нами на прогулянку до соляних печер!
— Авжеж. Поза сумнівом, видобуток солі — дуже прибуткова галузь. Цікавий інвестиційний проект. Тобі анітрохи не шкода Джемала?
— Я не знаю, що таке жаль. А ось ти можеш його втішити… трохи.
Ліда здивовано підняла брови.
— Лише трохи?
— Так. Не можна забувати про запасні аеродроми.
— Дивися, щоб твоєму літаку від сильної турбулентності якось крила не поламало.
— Що таке? Ти мене засуджуєш?
— Ні. Тебе засуджувати, все одно, що соромити хижака за те, що він їсть м’ясо. Однак скажу тобі щиро: я не захоплена цим фарсом. Джемал — серйозний, тонкий чоловік, зовсім не зіпсований багатством, і на таке ставлення він не заслуговує.
— Я не збираюся лити сльози над своєю здобиччю, — зронила Вікторія. — І не чекала почути лекцію про мораль від тебе. Щойно я вже вислухала одну від Янки.
— Ти й до неї ходила? Нащо? Також просила за Джемала?
— Ні. За Діму слівце замовила.
— Ну і як воно?
— Успішно. Лідо, — вклавши у голос усе благання, на яке вона була здатна, мовила Віка, — мені без тебе не обійтися. Може, мені треба буде кудись ненадовго відійти… усамітнитись з банкіром на якусь хвилинку… ти нічого не подумай, усе буде пристойно — та я не хочу, аби Джемал бігав за мною, як побитий пес.
— Дивно.
— Що саме?
— Те, що ти вже знаєш, як його звуть, але все одно називаєш його банкіром.
Віка досить грубо реготнула.
— Так краще звучить. В уяві відразу вимальовуються гарні перспективи. То що? Я можу на тебе розраховувати?
— Можеш, — неохоче підтвердила Ліда.
— І ти нічого не скажеш Джемалові?
— Ні. Тільки висловлю йому співчуття.