— Ну, й, звісно, усі його гроші?!
— Так, без грошей він перетворюється у лисуватого чоловічка середніх років, що потерпає від геморою, простатиту чи ще від чогось такого. А ось мільйони… чоловіків дуже прикрашають!
— То знайшла б собі в Італії мільйонера. Чи ще десь…
— В Італії всі мільйонери — старі, давно одружені католики. Можна стати лише коханкою такого, але для чого це мені?! Кохатися слід з юними самцями. У Штатах геть усі підписують шлюбні контракти, та ще й з такими умовами, що сам шлюб втрачає будь-який сенс! Ні, виходити заміж треба тільки за своїх, рідних мільйонерів. Бачиш, яка я патріотка? Потім слід потерпіти років зо два і вже коли ти набриднеш чоловікові, і він заведе собі коханку, ти також почнеш жити для свого задоволення.
— Оце і є, по-твоєму, щасливий шлюб?
— Це нормальний шлюб. Так все і має бути.
— Що ж, у кожного свої уявлення про норму.
— Так, мабуть. То ми домовилися?
Ліда кивнула — явно через силу. Та на такі нюанси Вікторії завжди було начхати.
— От і добре. Дякую, Лідусю. А тепер я спати піду. І тобі раджу. Ти чула, на котру призначено цей похід? На сьому ранку! Здуріти можна!
— Нема від чого дуріти. Це слушна думка — дійти до печер, поки ще нема спеки. Цей Ігор тямить, що робить. Це мені подобається.
— О, ти також на нього запала? — Віта, що вже прямувала до виходу, загальмувала.
— Також?
— Ну, наш диво-острів Янка-Чунга-Чанга теж ніяк не визначиться, хто з кавалерів більше їй до серця — Ігор чи Дмитро. Сказати по правді, вона із цим селюком склали б прекрасну пару. Він би без упину розповідав про своїх псів, а вона з роззявленим ротом ловила б кожне його слово, немов велике одкровення. Утім, може, у них ще й складеться… потім. Може, він їй усе пробачить…
— Що «все»? Ти про що, Віто?
Але Вікторія лише приклала пальчик до вуст, немов запечатавши їх, і вислизнула за двері. Ліді зарано знати про їхній з Дмитром план… тобто ні, операцію. Так, це секретна операція. Під прикриттям! Блискуче розроблена і втілена в життя. А Лідусик, хоч і «любить» Яну не більше від самої Віти, усе ж інфікована тією дурною хворобою, що називається «порядність», і час від часу трапляються загострення. А це вже зайве. От коли все закінчиться, гріх буде не похвалитися сестрі. Та, звісно, побухтить для порядку, але оцінить усю геніальність Вітиного задуму. Та й Янці, яка не яка, а вийде користь. Так що все тільки на краще.
Ранок виправдав усі найкращі сподівання. Свіжий, мов щойно зірваний огірочок, своєю ніжною прохолодою він остаточно розбудив навіть таких сонь, як Віка та Аня, що спочатку бурчали і побивалися за недоспаною ніччю.
Досить швидко гурт розбився на пари за інтересами. Ігор взяв із собою Демона. Він ішов з псом попереду. Малого Вінні, незважаючи на його жалібне скиглення, залишили вдома.
За Ігорем та Демом крокували Віта з банкіром Андрієм, спортивної статури середнього зросту дядьком, лисуватий та з пронизливим поглядом блакитних очей. Коли погляд Андрія зупинявся на Вікторії, він втрачав усю свою пронизливість і набував виразу добродушної глупоти.
За свіжоспеченою парою йшов Джемал, дбайливо підтримуючи під лікоть Ліду. Було видно, що він обурений такою поведінкою Віки, проте обурення ніяк не виявляв.
Далі — Геник із Анею, Діма та Яна, і самотній Антон, що отруював повітря димом від цигарок.
До печер було хвилин сорок ходу, та, не встигли вони відійти від «Гори», як Віта почала скиглити, що натерла ноги, бо надягла нові кросівки, при цьому значуще поглядаючи на Андрія. Та першим відреагував Ігор.
— А ви уявіть собі, що йдете подіумом, а на вас — «шпильки», — порадив він. — Зразу попустить, гарантую.
— І часто ви гуляєте на «шпильках»? — огризнулась Вікторія.
— Ні, зате я часто бачу таких, як ви, — загадково відказав Ігор. — Куди частіше, ніж мені б хотілося.
Утім, реакція банкіра, хоч і забарилася, зате була саме такою, на яку чекала Віта.
— Біднесенькі ноженята, — аж зайшовся від співчуття Андрій. — Находилися, змучилися… Такі ніжки слід берегти! Люба, якщо дозволите, я готовий нести вас на руках аж до самісіньких печер.
— Дякую, не треба, — мужньо відмовилася Віка з таким виразом обличчя, ніби була солдатом, що вирішив стояти до останнього патрона. — Я сама. Ох! — цей стогін, повний болю та страждання, розчулив твердочолого банкіра до сліз.
— Ну тоді хоч зіпріться на мене. Я вас підтримаю. Отак, — охопивши дівчину за тоненьку, мов у оси, талію, примовляв він. — Отак, ось так буде добре. — І звертаючись до Ігоря, попросив, — може справді трохи стишимо хід?..
Віта скромно потупилася, та за мить озирнулася на Ліду, підморгнула і розпливлася в широченній усмішці.
Від цього видовища Джемала пересмикнуло, та він і тут змовчав, тільки сильніше стиснув губи.
Яні, що перебувала досить далеко від епіцентру подій, було видно не все, та вона цього й не потребувала, бо добре знала Віту і розуміла: якщо тій чогось закортіло, байдуже, чого саме, вона це отримає за будь-яку ціну. А вже партію свою розіграє, як по нотах. Своєрідний, але талант.
— Яночко, а в тебе ноги не болять? — поцікавився Дмитро.
— Ні, хіба я скаржилася?
— І не поскаржишся, я впевнений — із твоїм характером. Будеш страждати мовчки.
— Ні, візьму мегафон і кричатиму про те, що мені погано на весь ліс. Як на мене, неввічливо перекладати власні проблеми на чужі плечі. Хоча мотиви Віти мені зрозумілі.
— Мені теж, — сказав Діма і взяв Яну за руку.
У цю мить озирнувся Ігор. Реагуючи на прохання Андрія він таки стишив ходу.
Яні чомусь стало неприємно, так, ніби її впіймали на якомусь неймовірно жахливому вчинкові. Вона спробувала заспокоїтися, говорячи собі, що, по-перше, Ігор міг і не помітити цього невинного жеста — теж мені, подумаєш, дві руки сплелися, що тут такого? — а, по-друге, її стосунки з Дмитром нікого не обходять. Вона не зобов’язана звітуватися навіть перед батьками — що вже казати про нього! Хай прибереже своє презирство для тих, хто на це заслуговує! Мораліст знайшовся! Невже сам святий?
Святий він чи грішний, але не тисне на тебе, промайнула зрадницька думка. І, перш ніж Яна встигла відігнати цю думку, та швидко додала — а ще не вимагає від тебе того, до чого ти ще не готова. Адже ти не готова! Ну, давай, зізнайся у цьому бодай самій собі. Для чого себе дурити? Це ж не те, чого ти хотіла, не те, про що ти завжди мріяла… І Діма — теж не той. То навіщо він тобі?
Яна зціпила зуби, всерйоз побоюючись, що закричить, якщо не зробить цього. Капосна моральність прокинулась!.. Дуже вчасно, що й казати! Та й хіба не дивні ці розмови із собою? Ні, як не крути, а Віта має рацію — будь-яке чекання народжується з порожнечі та й складається також із порожнечі. А, крім того…
— По суті, мені немає чого втрачати.
— Що, золотко?
Прекрасно. Вона знову говорить вголос.
— Нічого, Дімо, усе гаразд. Скоро вже печери?
— Не знаю. Давай спитаємо у того Сусаніна. Гей, дядьку, довго ще нам йти?
— Ви, юначе, можете прийти хоч зараз, — у тон запитання відгукнувся Ігор. — Якщо не заткнеться. А решта буде на місці через десять хвилин.
Печери, до яких вів Ігор, були відкриті не так давно, і тому не встигли обрости інфраструктурою. У Віки цей факт викликав істерику — принцесі закортіло мінералки! Коли спуск виявився звичайнісінькою діркою у землі посеред поля, а на полі не знайшлося жодної крамнички, Віта заголосила.
— А чому ти не взяла воду з собою? — спитала Яна, подаючи вередливій кузині пляшечку «Миргородської». Та жадібно ковтнула.