— Он воно що… — з полегшенням промовив Геник. Тепер і він пригадав ту напівжартівливу бесіду, де сварив сестру за корисливість і трохи підшпилював її, розпалював азарт. Вогнище вийшло, нівроку… Але з Вітою інакше не буває. І в одному він був згоден з нею — те, що вона клеїлася до банкіра, стосується тільки її. У такт своїм думкам Геник кивнув головою.
— Вікторія має рацію — це її особиста справа. Або наша, сімейна, якщо вам завгодно. І вам, Ігорю, при всій моїй повазі, нічого втручатися у родинні стосунки. Це поганий тон.
Ігор аж пополотнів. Очі у нього стали чорними, як вуглини. Обличчя видавало лють.
Яна прикрила рот долонею, тамуючи крик. Вона почала розуміти…
— То ви в курсі того, що відбувається? — дуже тихо, майже пошепки, перепитав Ігор.
— Так, — пихато мовив Євген.
— І ви не заперечуєте?
— Та чого б це? У будь-якому випадку, повторюся, вас це не обходить! Ясно?
— Ні, не ясно. Не візьму до тями, як торгівлю честю сестри можна називати сімейною справою? І так спокійно говорити про це… — Ігор аж палав від гніву. — Хтось, ну хоч хто-небудь з вас пам’ятає, що таке порядність?! Та ви у сто разів гірші від тварин. Ви — ніщо інше, як манекени!
— Ігорю, — в останній спробі відвернути невідворотне озвалася Віта, — ваша впертість тільки на шкоду. Нам усім.
— Ні. Одній людині — жінці, найкращій з усіх, кого я будь-коли бачив, моя впертість піде на користь. Хоча й завдасть болю, як мені не жаль. Яно… Яночко, якби я міг уникнути цього, я б так і зробив, не сумнівайтеся…
— Ігорю, або ви нарешті все поясните, або забирайтеся геть, — рикнув Геник.
— Що пояснювати — вам же все відомо. Ви також брали участь в парі́, Євгене? Які були ставки?
— Ні, я… що за парі?.. — не розуміючи про що йдеться, захитав головою Геник.
— Парі на те, що Дмитро зуміє спокусити Яну за три дні.
Геник зблід.
— Я вам не вірю! У моєму домі, під цим дахом… хто насмілився так відплатити за мою гостинність?!
— Діма, як я вже сказав, Антон, і ваша дорогенька Віта.
— Але як… вона тут до чого?
— Вона була консультантом. Щедра душа. Справжня рідкість у наш буремний час. Попри близькі стосунки з Дмитром, звісно у минулому, взяла на себе нелегку місію, як ти там казав, Дімо: «запудрити Яні мізки». З чим і впоралася досить успішно. Переконала Яну, що Дмитро на ній одружиться. Я нічого не плутаю, панове змовники?
Тиша, що запанувала на кухні, брилою лягла Яні на груди, загрожуючи роздушити…
Усе, що говорив Діма, було брехнею. Усе, що вона науявляла собі — неправда. Вона думала, що стала особливою, нехай і для одного чоловіка на світі, бо хіба треба більше, а з’ясувалося, що вона для нього всього лиш особлива дурепа. Забавка. Механічна лялька. Безкоштовна розвага. Ідіотка. І немає кого винуватити, крім самої себе. Так хотілося повірити у диво…
Яна почала задихатися. До неї кинувся Дмитро, та щойно він торкнувся її плеча, дівчина закричала. Відсахнулась від нього, немов від прокаженого. Повернулася до Вікторії.
Та звелася і стояла, запхавши великі пальці рук у кишені джинсів.
Поза виклику, така знайома… І незмінна Віка. Ще один доказ її, Яниної, дурості. Обманули мене одного разу — ганьба вам, обманули вдруге — ганьба мені. Так здається кажуть англійці… А що вона? Скільки разів Віта її дурила? Скільки разів насміхалася з неї? Як вистачило глузду повірити, що та хоче їй добра?
— У хороше віриться легко, Яночко, — стиха промовив Ігор, і дівчина зрозуміла, що останнє питання проказала — чи й прокричала вголос. А на ці втішні слова лише заперечливо похитала головою.
— Ні, не можна вірити у хороше. Ніколи не можна цього робити. Довіряти людям, плекати надії… Пусте… Я хотіла тільки трохи тепла. Я втомилася, Ігорю. Так втомилася… мені набридло… вдавати, що жалісливі погляди колег мене не обходять. Набридло тягати з собою Геника на всякі свята, де збираються сімейні пари. Усе — облуда. І більше нічого. А найгірше — це дурити саму себе… Чорт, мене наче танк переїхав.
— Так, я бачу.
— Ігорю… — спитала Яна з таким болем, що той ледь не заплакав, — що я робила не так?
— Усе так. Вам просто не пощастило з тим, для кого ви це робили.
— Ні. Щось мусить бути не так. Я повинна чимось заслужити таке. Наді мною познущалися найближчі люди… Рідня. Ті, хто мав би захищати мене, підтримувати… І від цього мені хочеться померти.
— Прямо-таки, — цинічно засміялася Віта. — Не грай тут трагедію. Це у мене горе. А ти краще б раділа, що тебе хотів трахнути такий гарний юнак, як Дімка. Упустила свій шанс. За штуку баксів він би добре постарався, а тепер… заростай павутинням. Тобі немає на що розраховувати.
— Отже, тисяча доларів, — повільно, роздумливо промовила Яна. — Я така дорога…
— Крупна переплата, — життєрадісно додала Віка, якій уже не було чого втрачати.
— Вікторіє, — карбуючи слова, мов дзвінкі монети, сказав Ігор, — твоє щастя, що я не б’ю жінок. Але дехто таки отримає по морді, — і не встиг ніхто отямитися, як Ігор одним ударом змів Дмитра з табуретки. Той ляпнувся на підлогу і заскиглив.
— Що ти робиш, вилупку? Ти мені ніс зламав! Як мені тепер їхати в Італію?..
— Я хотів би зламати тобі шию, та за таке лайно, як ти, не варто сідати.
— А будеш пищати, я ще додам, — твердо пообіцяв Євген.
Антон, вислухавши все це, позадкував до дверей.
— Я не можу… залишатися тут. Байдуже. Це все даремно, Ігорю, — Яна й сама не дуже тямила, що говорить, перед очима усе гойдалося, пливло, мов у тумані. — Мені треба побути самій. Я нікого не хочу бачити.
— Яночко, сестричко…
— Вибач, Генику, і тебе теж. Пробачте всі… я не хотіла, щоб так сталося… Я…
Яна розридалася і вискочила з кухні. Одним стрибком подолала передпокій, не помітивши Дема, який підскочив, зачувши її плач, і вибігла надвір.
Ігор, Андрій та Євген кинулися за нею, однак усіх випередив Демон. Пес мчав, мов чорна блискавка, а перед самими воротами увесь підібрався і стрибнув на Яну. Та встигла лише зойкнути і знову опинилася на землі.
Дівчину тіпало. На кожну її спробу підвестися сердитий Дем відповідав гарчанням. Ігор підбіг до Яни другим.
— Заберіть від мене свого собаку-вбивцю, — схлипуючи, кричала вона.
— Не ображайте Демона. Він просто бачив, що у такому стані ви можете заподіяти собі шкоду і зупинив вас, щоб цього не сталося. Крім того, ви йому подобаєтеся.
— І тому він купає мене в багнюці?
— Він не хотів, щоб ви йшли від нас?