– Не проминете, – лише відповіла. Стояла на ґанку, дивилася вслід, нараз майор озирнувся і побачив у її очах чи то тривогу, чи то переляк, притишив крок і озирнувся Ще раз, але жінка вже сховала очі, навіть усміхнулася, і майор подумав, що він, мабуть, помилився.
Сільрада розташувалася в одному будинку з крамницею і була замкнута. Бобрьонок помацав великий замок, а Толкунов зазирнув у крамницю. На порожніх полицях лежали книжки, під ними стояв мішок з чимось сипучим, але неходовим, бо в крамниці було зовсім порожньо. Поруч із книжками капітан помітив дві пари тенісних ракеток, зовсім пристойних і, либонь, дорогих ракеток, – але для чого вони в селі? Так і не розв'язавши для себе цю проблему, капітан запитав у продавщиці, літньої жінки у ватянці (незважаючи на спеку), де можна побачити голову сільради.
– А в селі, – відповіла не вагаючись.
– Село велике.
– Велике, – погодилась, – та вуйко Федір на похороні. Бабця Стефанія померла, – пояснила, – то сьогодні ховатимуть. Це недалеко – он там, у завулку. Одразу праворуч, третя хата.
Садибу бабці Стефанії довго шукати не довелось. Під хатою юрмилися люди, розшукувачі попрямували туди – натовп розступився, даючи дорогу, але майор зупинився і запитав, де голова сільради.
Старий і зморшкуватий чоловік у чорному, видно, святковому капелюсі, зміряв його з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом і запитав сам:
– А вам, прошу, для чого?
– Потрібен, – не звернув уваги на його цікавість Бобрьонок. – У справі.
– Ну, якщо в справі… – поважно кивнув старий, – голова пішли по коні для похорону, зараз будуть.
Треба було чекати, і Бобрьонок з Толкуновим влаштувалися в затінку під грушею, що росла на подвір'ї, відчуваючи цікаві погляди, весь час звернені на них.
Люду на похорон зібралося чимало, переважно бабці й літні чоловіки – цілком закономірне явище, молодь в армії, й тільки діти та підлітки шастали в натовпі. Трохи осторонь, правда, стояв чоловік років під сорок у солдатській гімнастерці, курив і розмовляв із старою жінкою, потім пройшов з нею до хати, і Бобрьонок помітив, що він накульгує, й саме на ліву ногу. Взутий чоловік у кирзові чоботи – Бобрьонок ледь торкнувся ліктем Толкунова й вказав очима на чоловіка в гімнастерці, капітан розуміюче опустив очі й клацнув пальцями: мовляв, сигнал прийнято, той чоловік нікуди не дінеться.
Бобрьонкові захотілося курити, але не знав, чи можна під час такої сумної події. Проте бажання переважило сумніви, і він витягнув пачку цигарок. Певно, старий у чорному капелюсі не спускав з майора очей, бо одразу виріс перед ним і безцеремонно потягнувся до пачки.
– Дозвольте, пане офіцере, – попросив улесливо, – бо таких цигарок ми тут і не бачили.
Майор стукнув пальцем по пачці, викидаючи цигарку, запалив сірника, дав прикурити старому, той затягнувся з насолодою і сів на край лавки поруч з Бобрьонком. Певно, йому хотілося побалакати, та ще з таким начальником, – поштиво торкнувся мозолястими, покрученими від важкої роботи пальцями крис капелюха й мовив:
– Ця Стефка, що померла, звичайно, стервою була, але якби панове офіціри знали, який у неї бімбер…
Бобрьонок не знав, що таке бімбер, та саме слово сподобалося йому – звучало якось благородно й піднесено. А старий вів далі:
– Такого бімберу, прошу я вас, не знайдеш у всіх Жашковичах. Шкода, що померла стара суціга, нема більше кому варити…
Неясний здогад майнув у Бобрьонка, але все ж нересилив себе й не запитав, що саме дід має на увазі. Але Толкунов не став церемонитися.
– Що таке бімбер? – запитав.
Дід здивовано подивився на них, як на вар'ятів.
– А-а, – збагнув нарешті, – то, прошу, по-вашому самогонка, по- нашому ж бімбер, і варити його треба вміючи, бо з чистого продукту можна зробити таке, що без користі для організму…
– Без користі, кажете? – всміхнувся Бобрьонок,, проте одразу погасив усмішку, бо які ж можуть бути веселощі на похороні, коли у всіх сухі й пісні обличя?
І коли на тебе дивиться літня жінка в запраній кофтині невизиаченого кольору, у завеликих, не по нозі, верзунах. Вона тримала дівчинку – білокосу й голубооку, тоненькі, як сірники, ніжки якої тонули в таких самих величезних і неоковирних верзунах.
– Пане, – раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, – вибачте, пане, але коли вона кінчиться?
– Що? – не збагнув майор.
– Війна. Коли чоловіки наші повернуться? – Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рота, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.
– Бери, – підштовхнула її жінка, – це ж цукор. Давно пе бачила його, забула, – пояснила майорові.
– Їж, будь ласка… – Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг іще дати дитині? Фактично, це його сьогоденне багатство, і майор пропонував його від щирого серця.
Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками й засунула до рота одразу обидві грудочки. Бобрьонок дивився, як засмоктала жадібно і як одразу потемнішали її волошкові оченята. Подумав: либонь, нескоро ще нагодуємо дітей хоча б цукром,.,
Бобрьонок затоптав докурену цигарку й звернувся до діда.
– А хто це? – кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме вийшов з хати.
Дід зсунув капелюха на потилицю й пояснив просто:
– Степан.
– Який Степан?
– А Маріччин.
– Ваш сільський?
– А який же іще?
– Що в нього з ногою? – Від народження.
– А-а… – Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: – Чого це ваш голова бариться?
– Так коней на все село лишилося тільки троє. – І додав розсудливо: – Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.
За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він прішлуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній, з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним до хати.
– Старий, – люто сплюнув на траву дідуган, – старий наш піп, помре, хто правити стане?
Майор не відповів, але Толкунов, який дотепер сидів мовчки, кинув зневажливо:
– А ніхто. Хлопців ваших в армії перевиховаємо, повернуться з війни й церкву зачинять.
– Не зачинять.
– Це чому ж?
– Бо слобода й ми не дамо.
– А вас і не питатимуть. Та й попів на той час не буде,