Повно, подумав Бобрьонок, він не міг уявити собі в церкві іншого попа, але, виявилось, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:
– А попів до армії беруть?
Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив тверезо:
– А піп що, не громадянин?
– І, значить, одягають їх, прошу пана, у військове?, – Аякже.
– І ружжо дають?
– Як і належить.
Нараз дід зареготав – тихо й прикриваючись рукою, але ікась бабця все-таки помітила це аж із ґанку і осудливо асварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.
– А най його… – мовив крізь сміх, – отец Василь з авоматом!. Із шмайсером, прошу пана…
Картина і справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри – приїхав голова.
Він зайшов на подвір'я, широко ступаючи, – високий, носатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею і круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було, з закоченого рукава сорочки стирчала кукса.
– Гавришків, – назвався, – Федір Антонович. Тутешній голова сільради.
Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:
– Давно демобілізувався?
– Третій місяць.
– Сержант?
– Старшина.
– Піхота?
– Зв'язківець.
– І то непогано, – схвалив Толкунов і безцеремонно сказав дідові, який з цікавістю прислухався до.розмови:
– Іди. вже, старий, бо скоро труну виноситимуть.
Дід обережно заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, йти йому явно не хотілося, підвівся, крекчучи, й почимчикував озираючись. Голова статечно сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарку, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до міцної махорки й все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсту цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.
Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно, але, дізнавшись, з ким має справу, не розхвилювався чи збентежився, як часто бувало з іншими, а запитав по-діловому:
– Чим можу служити?
– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.
– Ні.
– Зі Сходу?
– Із сусіднього села.
Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав:
– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітане, маю два поранення і чотири ордени.
– Чому ж цей маскарад? – кивнув Толкунов на вишиванку. – Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди.
– Щоб усі в селі знали, який герой?
– А що в цьому поганого?
– І так знають, – пояснив голова. – Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.
– Злякався? Старшина набурмосився.
– Прошу вас, в якій справі? – запитав суворо. Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова і почав делікатно:
– Каштан мав на увазі…
– Знаю, що він мав на увазі, – перебив його сердито Гавришків. – Але ж шановний капітан сидить у штабі й тільки іноді вибирається з- за письмового столу, а тут стріляють, зокрема у сільрадівські вікна, й без цього, – витягнув з кишені гранату, – та без автомата до лісу й не потикайся.
Звичайно, він не знав, як Толкуиов пробиває консервну бляшанку й що на рахунку в нього мало не три десятки диверсантів, однак Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:
– Бандерівці приходили в село?
– Ще ні, але в Кодрах були позавчора, – махнув куксою на ліс. – За п'ять-шість кілометрів. Та береженого й бог береже.
– І як ви, – кивнув Бобрьонок на відтяту руку, – з автоматом?..
– Призвичаївся. Людина, якщо дуже потрібно, до всього призвичаїться.
– Сторонніх у селі нема? – суворо запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.
– Здається, нема.
– Чому – здається?
– Село велике, за всім не вгледиш.
– Мусиш.
– Та мушу, – раптом легко погодився Гавришків, – але ж не завжди виходить.