– Так племінник мій Стьопка. І бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть вночі, й гаплик…
– І де зараз Степан? Як його прізвище?
– На горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.
– Отакої, Василю Івановичу, – мало не весело мовив Бобрьонок, – значно пом'якшала ваша провина, а якщо здасте нам ворожого диверсанта…
– Так племінник же мій!
– Він диверсант, шановний, наш спільний ворог. Озброєний ворог, і все одно…
– Так, ви все одно візьмете його, – погодився лісник.
– Де в нього пістолет?
– На горищі ж…
– У кишені, під подушкою?
– Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.
Бобрьонок подумав трохи й запитав:
– Непомітно підійти до хати можна?
– Дуже прошу, через тин і в спіжарню.
– Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.
Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:
– То заспокою, пане офіцере. Толкунов заперечив:
– На горище полізу я.
– Це чому ж? – не погодився Бобрьонок. Капітан погладив руків'я пістолета.
– Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок кивнув.
– Я тебе прикриватиму.
– Тільки врахуй, – попередив лісника Толкунов, – якщо зрадиш…
– Ясно… – лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Ішов попереду розшукувачів, ледь помахуючи ним, і відро поскрипувало в його руці.
Вони непомітно дісталися спіжарні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:
– Звідси до ґанку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…
– Давай… – махнув пістолетом капітан.
Він сам визирнув із спіжарні і, переконавшись у правдивості господаря, пропустив його у двір. Пробіг слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до напіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної картоплі й квашених огірків. Капітан миттєво зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.
– Ну!.. – прошепотів.
Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:
– Ти, Василю?
– Хто ж іще? Стьопа на горищі?
– Спить, здається.
– А-а… – Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові.
Вони вилізли на горище майже одночасно – було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб – там, простягнувшись на рядні, спав чоловік у майці – парабелум лежав поруч.
Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову. Він виявився чесним, цей літпій чоловік у лляній вишиванці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми – відсторонив лісника й тицьнувдулом пістолета в груди молодикові. Не без злостивості побачив, як той розплющив очі.
Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали й жах з'явився в них – напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той сильно натиснув дулом на груди й наказав:
– Тихо, бо куля не дура, усьок?
Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула – скривився і одразу відкинувся назад на рядно.
– Чого вам треба від мене? – запитав, удаючи здивування.
– Не придурюйся! – мало не весело сказав Толкунов. – У тебе все вже позаду, і пізно придурюватись. – Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: – Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красуні чик ти мій, – поплескав агента по щоках, – і ти хотів обманути Смерш?
Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:
– Чого ж не стріляєте?
– Е-е, так не робиться! – нараз Толкунов посуворішав. – Ану підводься!
Той розплющив очі й покірно став на коліна – Толкунов спритно заломив йому руки за спину, зв'язав, і лише тоді хлопець випростався, наскільки дозволяли бантини горища.
– Давай ворушись, – підштовхнув його й спину капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент – незручно, ледь не впав, і Толкунов підтримав його.
Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.
Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.
– Що ж буде?.. Що, ж буде?.. – майже беззвучно ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.
– А нічого особливого! – якось удавано весело відповів Толкунов. – Відвеземо до Смершу, там його допитають…