– Гансе, – попросив майора, – покажіть йому, як стріляють офіцери рейху.
Майор витягнув свій вальтер, подумав трохи, поклав назад до кобури й взяв пістолет Іполитова. Тепер мішені зникали вдвічі швидше – однак майор вибив усі десять. Відстрілявшись, повернув вальтер Іполитову.
– Я сам вибрав для вас зброю, – пояснив, – бережіть її, тут усе вивірене.
Іполитов не втримався від запитального погляду на Краусса, той кивнув ствердно, й Іполитов заховав вальтер до кишені не без задоволення – тепер знав, що йому довіряють цілком і, може, навіть прийняли до своєї компанії. Це одразу сповнило його пихою, а пістолет приємно обтяжував кишеню, надавав упевненості – Іполитов нараз зупинив Краусса, який уже рушив до дверей, і мовив твердо, наче наказав:
– Давайте ще… І швидше.
Побачив вдоволену посмішку на майоровому обличчі – тепер пістолет його працював, здається, як автомат, Іполитов стріляв розлютовано й несамовито, та рука не тремтіла – вважав, що всі кулі лягають у ціль.
Але майор знову констатував майже байдуже;.
– Дев'ять з десяти.
Іполитов засунув нову обойму до пістолета, але Краусс заспокійливо взяв його за лікоть.
– Нормально, – похвалив, – на сьогодні досить, Гане займеться шліфуванням вашої майстерності, – Штурмбанфюрер попрямував до дверей, не озираючись, – все ж він був тут начальством і приймав рішення самостійно. Іполитов зрозумів це, і відчуття зверхності раптом полишило його. Але ж, зрештою, все логічно, все йде, як і належить, він і справді поки що учень, а от коли повернеться звідти…
Нараз подумав: якщо повернеться, але тут же відкинув цю думку, як негідну справжнього мужчини – хіба не може зробити все, що захоче, людина, котра щойно вибила дев'ять з десяти мішеней?
І він попрямував за офіцерами, високо звівши голову й торкаючись пістолета в кишені.
Тепер вони зайшли до зали, схожої на тир, тільки в кінці її стояли не мішені, а досить велика сталева плита з дірками, певно, від снарядів.
Іполитов здивовано роззириувся, однак гармати не було, та яка взагалі може бути гармата в приміщенні, це тобі не полігон, а підземний тир.
Майор підвів їх до столу, на якому лежала чудернацька металева труба з ременями, дротами та кнопковим вмикачем. Він узяв трубу мало не урочисто, як беруть дуже коштовну річ, поштиво і обережно, підважив на долоні й доповів тоном доповідача, який зробив дуже важливий винахід і пишається ним:
– Нова зброя, панове, називається вона «панцеркнакке». Труба діаметром шістдесят міліметрів шкіряними пристяжками кріпиться до правої руки. Бачили плиту, – кивнув у кінець тиру, – так от, панове, снаряд, пущений з «панцеркнакке», пропалює мало не п'ятдесятиміліметрову броню, як розпечений дріт шматок масла. Стріляють з «панцеркнакке» реактивними снарядами кумулятивної дії. Снаряд має досить велику відстань польоту. Постріл безшумний. Уявляєте, панове, безшумний постріл з рукава пальта снарядом такої великої сили!
Іполитов вискалився від несподіванки та здивування, поштиво підійшов до столу, помацав нічим непримітну трубу, схожі на пляшки снаряди.
– Оберштурмбанфюрер Грефе казав мені про цю зброю, – мовив. – Це для мене?
– Рейх надає вам найкращу зброю, – відповів майор патетично.
Іполитову захотілося виструнчитися, вигукнути «хайль», але утримався і рішуче взяв «панцеркнакке».
– Можна спробувати? – запитав.
Майор перезирйувся із Крауссом. Видно, нетерплячка Іполитова сподобалася їм, бо відповів не роздумуючи:
– Прошу.
Іполитов дивився, як спритно прилаштовує довгоносий майор до його правиці «панцеркнакке», й думав, що це справді диявольська зброя.
Нарешті майор прилаштував трубу до руки, акуратно заклав снаряд і вивів умикач до лівої кишені піджака Іполитова. Той відійшов до стіни, повільно підвів правицю, наче хотів вигукнути нацистське вітання, прицілився і натиснув на кнопку.
Одразу правицю рвонуло, наче знову на нього хтось кинувся зненацька. Проте Іполитов не зважив на це, бо в кінці зали почувся вибух, в обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля – майор з Крауссом рушили до броньованої плити, а він усе ще стояв незворушно, бо й так бачив нову дірку в броні – дірку, щойно пробиту ним, Іполитовим, із зброї, котрої ще не бачив світ.
Потім його вітали й майор навіть потиснув руку, а перед очима в Іполитова все стояла димуюча дірка в броні, й ніздрі жадібно вдихали запах пороху й розпеченої сталі.
Коли поверталися до міста, Іполитов уже не милувався навколишніми пейзажами. Сутеніло, а вони сьогодні ще не обідали, Іполитов відчув, що смертельно голодний, поскаржився штурмбанфюреру, н той пояснив – слід потерпіти щонайбільше півгодини: вони їдуть на квартиру, де все готове й дівчата чекають на них.
«Опель-адмірал» зупинився біля сірого чотириповерхового будинку на берлінській околиці, Іполитов трохи подивувався, бо мешкали вони з Крауссом у фешенебельному особняку й ресторани відвідували першокласні, а тут стіни облуплені й почорнілі від чаду – звичайний житловий будинок, де мешкають малозабезпечені службовці, дрібні крамарі, робітники.
На сходах пахло не дуже приємно, Іполитов зовсім уже розчарувався і хотів навіть висловити Крауссу своє невдоволення, але утримався і, виявилося, вчинив правильно, бо квартира на четвертому поверсі, куди вони нарешті дісталися, була великою і досить гарно умебльованою, навіть у передпокої лежав килим, бра на стінах висвітлювали дзеркала і якісь вази з квітами на низькому столику. Головне ж: у квартирі солодко пахло добре підсмаженим м'ясом, у передпокої стояла висока, грудаста, з розкішними стегнами дівчина, зовсім у стилі Краусса, а з кімнати визирала ще одна дівчина з кучмою білявого і, як одразу помітив Іполитов, нефарбованого волосся, вродлива й швидкоока, з прямим носиком і родимкою на правій щоці. В тонкому светрі, який обтягував її так, що, як не дивно, виглядала спокусливішою за першу дівчину в низько декольтованій сукні.
Блондинка в светрі одразу впала в око Іполитову – таке собі грайливе бісеня, від якого можна чекати всяких несподіванок.
– Ельза, – представив пишногруду дівчину Краусс. Та присіла маніжно, зовсім як дівчинка, за манерами якої суворо стежить добропорядна мати, – груди в неї випнулися, і ліфчик з трудом утримав їх. Подала штурмбанфюрерові руку, однак той безцеремонно обійняв її і поплескав по сідниці. – І Ніна, – вказав Краусс на другу дівчину, – сподіваюсь, вона сподобається вам, Петер. Ваша землячка.
Штурмбанфю'рер уперше назвав Іполитова по імені, либонь, це свідчило про те, що нарешті остаточно прийняв його у своє коло, – Іполитов вдячно зиркнув на Краусса й відповів недбало, але дивився пильно: як зреагує?
– Це дуже приємно, Гюнтере. Чудовий подарунок.
Штурмбанфюрер подивився на нього уважно, насмішкуватий вогник блиснув у сірих очах, а може, це тільки видалося Іполитову, бо Краусс жартівливо підштовхнув його до Ніни й заявив категорично:
– Вона сьогодні у вашому розпорядженні. Певно, що до цього не могло бути двох думок, однак дівчина все ж подивилася на Краусса осудливо й подала Іполитову руку, мов старшокласниця. Рука в неї була вузька й на перший погляд м'яка, але Ніна відповіла на рукостискання твердо й зазирнула Іполитову у вічі гостро й запитливо, однак одразу ж притулилася до нього – Іполитов відчув доторк її твердих грудей і навіть забув, що вони з Крауссом зранку нічого не їли. Але штурмбанфюрер додержувався зовсім іншої точки зору, твердо знав, що годину втісі, а роботі час і що від нього ніщо й нікуди не втече, з задоволенням утягнув у себе кухонні запахи й попрямував до кімнати, посеред якої уже стояв накритий стіл. Іполитов одразу, лише зиркнувши на нього, збагнув, що тут їх годуватимуть краще, ніж у найфешенебельніших ресторанах, – жорсткість карткової системи відбивалася навіть на відомстві Кальтенбруннера, а тут стояло блюдо з шинкою, чудовою копченою ковбасою, сардини й шпроти, не кажучи вже про салат та інші дрібниці.
І пляшки. Пляшки з розкішними наліпками. Переважно з Франції – коньяк, вина й шампанське. Справжнє французьке шампанське, яке Іполитову вдалося попробувати лише раз, – Краусс, добре підпивши в якомусь ресторані, забув про економію й замовив пляшку із срібною голівкою.
Дівчата заклопоталися біля столу, Ельза побігла по щось і на кухню, а Краусс рішуче відсунув стілець, кивнувши на протилежний бік столу Іполитову, того не треба було просити, вони наклали собі салату, ковбаси й шинки, штурмбанфюрер налив усім по келиху коньяку – випили без довгих тостів і накинулися на їжу, наче справді повернулися з голодного краю.
Потім, поважчавши трохи від коньяку й смачної їжі, вони перейшли до вина. Особливо сподобалося Іполитову червоне бургундське, він налив Ніні повний фужер і зажадав, щоб вона випила з ним на брудершафт. Гадав, що дівчина комизитиметься, але Ніна лише обтерла яскраво-червоні губи паперовою серветкою й з готовністю підставила їх Іполитову. Потім знову обтерла їх і мовила якось недбало:
– Хіба в цьому справа? Називай мене як хочеш, ти одразу впав мені в око, Петер. Оце найважливіше… – Вона притулилася знову до нього, це сподобалося Іполитову, й він попросив:
– Нехай я буду для тебе Петром. Який я Петер?
– Е-е… – насварилася Ніна тонким пальцем. – Якщо вже сам Краусс назвав тебе Петером…
– Добре, – погодився Іполитов, – і все це пусте, головне, що я познайомився з тобою. – Подумав, що, може, даремно викликав Ліду Сулову, зовсім даремно, бо Ніна не гірша, певно, вродливіша й стрункіша за Ліду, – правда, Сулова гарно стріляє і ніколи не нітиться, якщо їх закинуть разом, кращої помічниці не знайти…
Зрештою, хто цих жінок розуміє і як у них розібратися?…
Іполитов вирішив не зазирати далеко вперед: сьогодні йому доля і Краусс послали Ніну – чудово, хто відмовиться від такої дівчини, останній бовдур, і він поставив платівку з танго й запропонував потанцювати.
Ніна пішла охоче й танцювала добре, вся віддавалася танцеві, слухалася партнера, відчувала кожен його рух і бажання, наче вже належала йому, очі в неї блищали й над верхньою губою виступили краплинки поту.
Краусс вимкнув горішнє світло, тепер кімнату освітлював самий торшер – Ніна обійняла Іполитова за шию обома руками, і він уже не бачив нічого: як Краусс потихеньку розстібає ґудзики на Ельзиній кофтині, як підштовхує дівчину до сусідньої кімнати…
Вони залишилися з Ніною одні, нарешті Іполитов помітив це, він підвів дівчину до широкої тахти, і вона опустилася на неї втомлено, немов раптом смертельно захотілося спати. Іполитов сів поруч, Ніна одразу обійняла його, він потягнувся до неї, і дівчина поцілувала його затяжним і неймовірно смачним поцілунком. Іполитов пошукав руками, та, не знайшовши ґудзиків, подумав, що Ельзиііа кофтина все ж має переваги над Ніниним светром, видно, дівчина також зрозуміла це, бо прошепотіла:
– Чекай, я зараз…