У глибині душі Бобрьонок не вірив, що агенти шукатимуть Олексюка. Старший групи міг обійтися і без нього, а в таких випадках не ризикують – для чого міфічним старшому лейтенантові та лейтенантові без крайньої потреби потикатися на базар?
Проте все могло статися, і контррозвідники не мали права не використати цей шанс.
…Стихія базару вирувала на великій площі з дерев'яними ятками навколо. Збоку стояло кілька возів, запряжених шкапами, на яких не накинули оком відступаючі німці, тітки біля них продавали курей, правили за них, мабуть, бозна-що, – городянки лише мацали курей, тужливо роздмухували пір'я, намагаючись побачити жовтий пташиний жир.
Олексюк, як і домовлялися, проминув вози й заглибився в середину базару, де продавали з рук всілякий мотлох – від старого, латаного й перелатаного одягу до зовсім пристойних, але старомодних драпових пальт і вузьких, у смужку штанів.
Проте тепер носили широкі, за тридцять сантиметрів. Моряк, котрий бозна-як потрапив до цього поліського містечка, підмітав пилюгу з бруківки надзвичайно розкішним кльошем; нарешті знайшов, що потрібно: попід ятками простягнулися дерев'яні ряди, на яких ковельські тітки виставили каструлі з різним їдлом: пропонували тут і смачний український борщ, і вареники з сиром, і печеню з картоплею.
Моряк, подумавши трохи, зсунув безкозирку на потилицю і рішуче попростував до величезної каструлі з борщем. Він мав рацію – навіть до Бобрьонка долинув апетитний запах борщу, вранішні бутерброди видалися майорові тепер такими негодящими й несмачними, що мало не піддався спокусі, але не мав права відволікатися на щось стороннє і тільки краєм ока дивився, як морячок мегелить борщ з великої миски.
Олексюк подивився, як насолоджується морячок борщем, і рішуче повернув до барахолки.
Він ішов, трохи накульгуючи, плечем розсуваючи натовп, звичайний, трохи втомлений піхотний лейтенант, який повертається після госпіталю до своєї частини, і, безперечно, ні в кого й думки не могло виникнути, що ця сіра й нічим непримітна людина вчилася в німецькій шпигунсько-диверсійній школі, відмінно володіє зброєю і може дати відсіч навіть високому, на півголови вищому за всіх присутніх верланеві, що закутав плечі жіночою спідньою сорочкою, а в руках тримав кілька шматків господарського мила.
Верлань голосно розхвалював своє мило. Бобрьонок подумав, що іншим разом він би обов'язково перевірив у нього документи, та нараз побачив, що в хлопця порожній лівий рукав, і не осудив його: ще не пристосувався до життя з однією рукою, пенсії з нинішніми цінами вистачає лише на кілька мисок борщу, і, певно, рахує кожний карбованець, який одержує за мило. Правда, навіть і цей карбованець офіційною мовою називається спекуляцією, але тільки в запеклих законників. Без базару тепер не проживеш, а він встановлює свої закони, котрі не подолати й найправеднішим юристам.
На краю базару Бобрьонок побачив військовий кашкет і одразу насторожився. Кашкет повільно просувався до Олексюка, майор не побачив обличчя військового й погонів, але, судячи з описів агента, той міг бути старшим групи Гороховим, – здається, чорнявий, точно, чорнявий, он потилицю видно, мало не циган.
«Циган» розминувся з Олексюком, не зупиняючись, але Бобрьонок міг дати голову на відсіч, що вони бачили один одного, можливо, обмінялися поглядами, може, Олексюк подав «циганові» якийсь потаємний знак, вони могли умовитися – коли щось негаразд, насупитися, тримати правицю в кишені, торкнутися носа, закусити губу, – хіба мало можна вигадати умовних знаків?
А «циган» ніби нагадує Горохова…
Майор підійшов до низького й лисуватого чоловіка, котрий продавав солдатську білизну, поцікавився, скільки коштує, а очима вказав на «цигана», той збагнув одразу, грубо висмикнув у Бобрьонка не зовсім нову сорочку, навіть пригримнув:
– Не хочеш, не купуй! Бачиш, який перебірливий: не нова… Міцна, носити її ще й носити, а йому – не нова… Де нову візьмеш?
Він зник у натовпі – наче розчинився, а майор тепер був спокійний: «цигана» затримають, перевірять документи і в будь- якому випадку доставлять до комендатури. Якщо не винен, пробачаться – що ж, такий суворий закон воєнного часу, й кожен мусить розуміти це.
Олексюк дійшов до краю базару, випив води у хлопчика, який торгував нею просто з відра: набрав у криниці за сотню метрів від базару й брав за кварту копійки. Олексюку на всяк випадок були видані дрібні гроші – він кинув хлопчикові карбованця, той схопив пожадливо й заховав до кишені, а Бобрьонок подумав, як негативно може вплинути на дитину така комерція: привчить хитрувати, в усьому шукати вигоду…
А може, у хлопчика нема іншого виходу й на зароблені копійки з'їсть хоч тарілку супу?
Бобрьонок побачив, як круто повернувся Толкунов: став, як мисливський собака, що відчув дичину. Майор простежив за напрямом погляду Толкунова й помітив двох військових, що наближалися до базару. Парканчик навколо нього був низенький, рідкий, і Бобрьонок дуже добре бачив, як військові перетинали вулицю. Йшли важко, втомлено, передній із Сидором за плечима – звідси не можна було розгледіти кількість зірочок на погонах, але що таке зірочки – миттєва справа зняти чи додати, головне – документи, а в тому, що ворожі агенти мають запасний комплект документів, майор не мав сумніву.
Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки: певно не агенти, бо чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся.
Перший – лобань, чоло високе, обличчя вилицювате, й очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. Білявий – типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п'є маленькими ковточками, і весь він, великий, на голову вищий від товариша, якийсь неповороткий і наче лінивий, як кажуть, бецман. Підняв сидір, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий: цікаво, що в ньому?
Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому – обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка – мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та й ще на базарі?
Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів – раптом високий з сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша – поклали мило в сидір і пішли з базару.
Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль. Однак старші лейтенанти не дуже цікавили його. Точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.
Агент стояв тепер у центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:
– Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам. Кожний мужчина в ньому подебатиметься найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!
Але нідто не зважав на заклики інваліда, і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливім дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків – поодинокі військові, старі та інваліди, більшість жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?
На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише однорукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.
– Брательник у котелку! – вигукнув нараз радісно й здивовано. – Точно, брательник у котелку. Де ти його доп'яв, друже?
Але інвалідові на милицях було не до жартів.
– Відчалюй, – огризнувся сердито, – і не заважай комерції!
– Хіба так торгують? – Верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий – він довго м'яв криси капелюха, нарешті сторгувались, вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, мабуть, щоб зміцнити свої сили для майбутніх торговельних боїв.
Олексюк усе ходив по базару, певно, йому вже набридли штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, – а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої, – лишалося ще п'ятнадцять хвилин, і все могло статися. Проте не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той схвально кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.
Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка: ним займуться і доставлять до контррозвідки. Він же мав подзвонити Карому.
Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив:
– Так я і знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.
«Віліс» стояв за рогом, Толкунов уже сидів у ньому – похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх, повз вуха – іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.
Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.
– Вони вирішили обійтися без Олексюка, – констатував уже очевидне. – Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв'язалися з «Цепеліном» – дали знак, що приступають до виконання завдання.
– Знати б, якого?
– Дізнаємось.
– Як?
– Захопимо їх і дізнаємось.
Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від ущипливої репліки. То більше, що Толкунов таки мав рацію: колись вони все одно спіймають агентів, не мають права не спіймати – зараз слід блокувати ліси під Маневичами…
Але легко сказати: блокувати ліси. Он їх скільки – з гущавинами, болотами…
У Карого вже сиділо чоловік з десять… Розшукувачі та інші працівники контррозвідки – тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів.
Полковник супився і кашляв у кулак – щойно мав розмову з Рубцовим, генерал квапив його, правда, пообіцяв прислати з фронтового резерву кілька розшукувачів. Але що важать чотири чи п'ять осіб?
Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця гиблі, болота, рідкі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири-п'ять від орієнтовного місцезнаходження радиста тягнулася пожвавлена дорога, розбита технікою, проте досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.
– Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, – говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, однак Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз в душі Карого. – Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, та мусять догадуватися, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з'являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Не виключаю, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж мусимо патрулювати найперспективніїш виходи з лісу… – полковник поставив перед розшукувчами конкретні завдання.
Бобрьонок догадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури. І все ж не витримав і запитав про «цигана».