– Номер? – занетерпеливився Толкунов. – Номер машини бачив?
– Так я ж неписьменний…
– Стільки років прожив, а цифр не знає! – розсердився капітан. – Ось тобі наслідки проклятого панського режиму!
Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.
– Пригощайтеся, – мовив мало не улесливо, – і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?
– Так у кашкетах же… – завагався дід.
– Але ж цигана і під кашкетом примітиш!
– Цигана, це точно. – Старий на хвилину замислився: – Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.
– Озброєні? – Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.
– Ні. Хіба що з пістрлями.
– Щось несли? Рюкзаки чи мішки?
– Ні, з порожніми руками.
Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав нараз грубувато:
– І ти нічого не переплутав?
– А що ж тут плутати? У машину, сіли й поїхали…
– Машина, кажеш, вантажна? Бачив, є такі великі й менші?..
– Невелика, – похитав головою старий. – І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й повистрибували ззаду, бо легше.
Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв'язатися з Карим.
– Спасибі, вуйку, – хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.
Старий кивнув і вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й фіра знову заскрипіла, наче нічого й не сталося. А Бобрьонок вже продирався крізь кущі до «віліса», відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання:
– Вони, – вигукнув Толкунов із злістю, – вони, падлюки, й мають годину фори!
– У нас «віліс», а не стара вантажівка, і ця фора…
– Не кажи, до Луцька звідси скільки? П'ятдесят кілометрів, і вони вже зовсім близько до міста. А ми на цих вибоях не розженемося…
Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації, – вислухав майорову доповідь і наказав:
– Негайно до Луцька. Швидше!.. Скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини. А ми зараз спробуємо перекрити в'їзд до міста.
«Віліс» стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:
– Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: з-за якихось двох паршивих шпигунів такий «віліс» гробити! На чому далі їздитимете? Машина – це тобі не агент, спробуй таку дістати…
Але буркотів «для порядку» – спритно об'їжджав вибої, мчав в основному узбіччям, з ходу пірнав до об'їзних ґрунтових доріг, і за «вілісом» тягнувся довгий шлейф куряви.
Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок. Старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав просто:
– Ви із Смершу?
Бобрьонок: показав посвідчення, і старший сержант доповів:
– Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, – зиркнув на годинник, – тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.
– Коли?
– Хвилин за десять до розпорядження.
– Документи перевіряли?
– Аякже, – аж розсердився старший сержант, – порядок,
– Якої часїини машина?
Старший сержант похитав головою осудливо.
– Їздять тут… Усіх не запам'ятаєш.
– А військові на ньому?
– Старший лейтенант і лейтенант.
– Прізвища? – все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам'ятав їх.
– Пень, точно пень! – незадоволено вилаяв старшого сержанта Толкунов, коли «віліс» рушив.
Лаявся капітан, мабуть, для розрядки: спробуй запам'ятати всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого – давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидше цей рух, тим краще.
Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта, котрого Толкунов обізвав «пнем». Коли б запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником – зовсім ще «салагою». То більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю – навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними…
Комендант, міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й розпорядився:
– Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом, один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть учинити збройний опір.
Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.
– Обідали? – запитав комендант. – У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…