– Ні, – заперечив Муха, – навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.
– Зараз?. – щиро здивувався Семенюк. – Ллє ж до схрону не менше десяти верст! І лісом…
– Мусиш знайти дорогу із зав'язаними очима, – заперечив Муха. – А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…
– У мене, прошу я вас, тайник, – зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, – тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.
Але Муха забаскалився.
– Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.
Згадка про господиню, та ще й в такому підтексті, одразу переконала Семенюка, бо мовив зітхнувши:
– Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. – Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватник, перевзувся, притупнув важким, з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: – Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий. – Коротко реготнув і закінчив каламбуром: – Най його ніляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.
Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами, Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.
На узліссі постояли трохи, віддихуючись, і пішли далі вервечкою: попереду Семенюк, за ним Юрко, позаду Муха. Йшли не криючись: хто полізе до лісу вночі?
Спочатку в лісі було сухо і йти було навіть приємно, потім перетнули глибокий байрак з ручаєм на дні, за байраком під ногами стало чвакати, але видряпались на горбок і знову пішли сухим лісом поміж соснами.
Юрко трохи втомився, але, дивлячись, як крокує літній вже, опецькуватий мірошник, соромився навіть самому собі признатися в цьому.
Десь серед ночі – Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої години – Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.
– Скоро вже, – прошепотів, – тихше будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.
Далі Семенюк пішов сам., насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився і погрюкав палицею по стовбуру.
Постояв трохи, дослухаючись, і знову погрюкав: три рази через інтервали і два – коротко й швидко.
За березою почулося шарудіння, і ніби з-під землі показалася голова людини. Мірошник спокійно виступив з-за стовбура й мовив:
– Це я, пане Харитоне, Семенюк.
Чоловік напрочуд легко вислизнув із схрону. Був він на голову вищий за мірошника, тонкий і видовжений, а може, це нічні тіні видовжували все…
– Чого прийшов? – запитав високим хрипким голосом. – Є відомості?
– Привів двох.
– Чому тільки двох?
– Бо червоні оточили їх, і прорвалися тільки двоє. Сотник Муха з помічником.
– Звідки знаєш, що саме вони?
– Назвали пароль. Та й з Мухою я колись зустрічався. Цибань позіхнув і пошкріб потилицю.
– Давай їх сюди, – наказав.
Семенюк коротко свиснув. Сотник, почувши, вийшов до берези, про всяк випадок виставивши автомат, але цибань помітив це й мовив владно:
– Кинь зброю!
Муха кинув шмайсера під березу, Юрко вчинив так само. Стояли перед цибатим, і Юрко почувався незручно, як буває в лазні, коли тільки зайшов туди й потрапив під погляди вже обвиклих людей.
Цибатий подав автомати до схрону.
– Лізьте, – наказав.
Юрко поліз перший, ковзнув по драбині – гадав, потрапить до брудної землянки, однак… двоповерхові нари з матрацами, гасова лампа на сирнї, залізна грубка біля стіни здивували його. На дзиґлику біля нар сидів ще один чоловік – лисуватий, високочолий, із сумними очима. А може, це тільки видалося Юркові, бо чоловік, побачивши прибулих, одразу повеселішав і подав їм руки.
– Називайте мене Михайлом, – мовив, вискаливши зуби в посмішці й одразу поставивши все на свої місця: мовляв, насправді я зовсім інший, а Михайло так, на час виконання завдання і вимушеного знайомства. Зустрілися і розійшлися – я тебе не знав і не знаю, ти й поготів: хіба мало Михайлів на світі?
Юрко потиснув йому руку й також примостився на збитому з грубих дощок дзиґлику. Семенюк сів, витягнувши ноги, наскільки дозволяли розміри схрону, а високий і сотник усе ще стояли один навпроти одного, буцім два борці перед початком сутички.
Цибатий зміряв Муху з ніг до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав руку й назвався:
– Харитон.
– Муха. – Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо за таких обставин, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.
– Остання, – попередив, – і тільки заради знайомства. Бо тепер, поки не виконаємо завдання, – ні краплі.
Видно, Мусі цей наказ не сподобався, бо крекнув невизначено, проте заперечувати не став.
Юрко відмовився, його ніхто не силував. Випили й закусили хлібом із салом. Юрко гадав, що після вечері в Квасові не їстиме принаймні добу, однак нічний лісовий нохід знову пробудив апетит, і він з задоволенням ум'яв шматок рожевого, з прорістю сала з хлібом та часником.
Коли спорожнили пляшку, Харитон засунув її під нари, посерйознішав, одразу зробився якимсь вельбучним і мовив, звертаючись в основному до Мухи, – Юрка через молодість літ не брав до уваги:
– Сподіваюсь, шановний пан сотник знає, що йому належить робити?
– У гріпсі сказано, – одповів Муха не менш поважно, – щоб ми забезпечили вам прикриття та надавали всебічну допомогу. І що на час виконання завдання підлягатимемо вам.
– Краще не сформулюєш! – задоволено осміхнувся Харитон. – Бо завдання маємо дуже важливе, нас інструктував сам штурмбанфїорер Краусс.
Юрко здригнувся: який штурмбанфїорер? Що він меле?
Але нічим не виказав свого здивовання – перебування в бандерівському курені дечого навчило його: служба безпеки не знає пощади, і, якщо хочеш вижити, вмій приборкувати свої почуття.
– Я не чув такого прізвища, – заперечив сотник.
– Дуже велике цабе! – підвів угору вказівного пальця Харитон. – 3 самого імперського управління безпеки.
«Гестапо, – подумав Юрко, – їх послало гестапо, це – німецькі диверсанти, а я із сотником Мухою мушу допомагати їм!.. Але чому не здивувався Муха? Бо німці – наші вороги так само, як і червоні, сам Бандера сидить у гестапо, оунівські пропагандисти кричать про це на всіх перехрестях, а виявляється…»