В Іполитова радісно забилося серце. До цього часу, хоч його й шанували, хоч і виконували різні забаганки, обертався він, так би мовити, в середніх есесівських колах, еліта не підпускала його до себе, і ось нарешті…
– І хто ж це? – з удаваною байдужістю запитав Іполитов.
– Скоро дізнаєтесь, дуже скоро, бо ми вже їдемо.
До мисливського замку Фріденталь була година їзди від Берліна. Навколо парк у англійському стилі – вікові дерева, кущі й висока трава.
З концтабору Заксенхаузен, розміщеного поблизу, колись сюди пригнали робітників. Удень і вночі вони зводили навколо замку триметрову стіну. Колючий дріт з пропущеним через нього електричним струмом довершив вовну ізоляцію Фріденталя від зовнішнього світу.
Такі засоби перестороги були недаремні: за стіною під рукою в Головного управління імперської безпеки містилися так звані спеціальні курси особливого призначення «Оранієнбург», які готували шпигунів та диверсантів. Керував ними володар найвищих нагород рейху, улюбленець Гітлера штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.
Скорцені хотів побачити Іполитова, щоб на власні очі впевнитися, чи справді ця людина достойна їхніх сподівань. Бо всі, хто спілкувався з Іполитовим, керівництво «Цепеліну», Грефе та Краусс, були про нього вельми високої думки.
Штурмбанфюрер походжав по просторому кабінету, обставленому в мисливському стилі: на стінах оленячі й лосячі роги, вепрячі голови, на підлозі ведмежа шкура, на килимах різна зброя, починаючи від старовинних мушкетів і кінчаючи ультрасучасними мисливськими вінчестерами.
Почувши через напівпричинені двері (Скорцені спеціально залишив щілинку) гомін у приймальній, штурмбанфюрер зупинився посеред кабінету на ведмежій шкурі, ні, не наступив ведмедеві на голову, це було б надто театрально, стояв, склавши руки, й дивився на двері, і двометровий зріст, і пронизливий погляд, і мисливські атрибути кабінету – все мало справити враження на відвідувача, з самого початку приголомшити його. Аби відчув свою мізерність, усвідомив, що безпека рейху в твердих і надійних руках.
Першим до кабінету зайшов Іполитов, за ним Краусс. Зупинилися на порозі – Іполитов, як. і розраховував Скорцені, явно знітився. Одразу впізнав штурмбанфюрера, просто не міг не впізнати – портрети цього чоловіка з розсіченою від підборіддя до вуха в студентських баталіях лівою щокою друкувалися в усіх газетах, і, мабуть, тільки немовлята не знали, хто такий штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.
Скорцені зобразив на обличчі посмішку. Збентеженість Іполитова сподобалась йому – махнув рукою Крауссу, щоб залишив їх на самоті, і той негайно зник з кабінету. І тіні невдоволення не побачив Скорцені на його обличчі, хоч Краусс також мав чин штурмбанфюрера СС. Однак що таке чин, лише майорський за армійською градацією, але сам фюрер після операції по визволенню Муссоліні сказав йому: «Я ніколи не забуду вашої послуги», і генерали СС вважають за честь потиснути йому руку.
Скорцені постояв ще трохи на шкурі, потім ступив м'яко й вкрадливо вбік, що було несподіваним для людини його габаритів, і мовив лагідно:
– Що ж ви стоїте? Проходьте, будь ласка, влаштовуйтесь, – вказав на крісло перед журнальним столиком, – мені цікаво буде поговорити з вами.
– А для мене це велика честь! – Іполитов нарешті усвідомив, що язик знову слухається його, навіть усміхнувся, але пройшов до запропонованого крісла якимсь дерев'яним кроком, мало не так, як ходять рядові перед генералами: притиснувши руки до тулуба й карбуючи крок.
Скорцені опустився в крісло навпроти. Витягнув свої довгі ноги, і одразу, хоч він не подав ніякого знаку, до кабінету зайшла дівчина в чорному мундирі з підносом, на якому стояла пляшка коньяку, кавник і дві чашечки. В кабінеті запахло кавою, догідливість дівчини, аромат кави й французький коньяк високої марки одразу поліпшили Іполитову настрій, надали попередньої впевненості, й він уже спокійно подивився на Скорцені.
Штурмбанфюрер справив на нього враження: енергійне обличчя, і шрам зовсім не спотворює його. Широкі брови, прямий ніс і зморшкувате чоло. Очі дивляться допитливо.
Скорцені підняв чарку з коньяком, хитро позирнув на Іполитова.
– Не тушуйтеся, – мовив заспокійливо, – сміливіше, бо вам, можливо, доведеться потрапляти в різні халепи, і потрібні твердий розум, рішучий характер, щоб з честю виплутатися з них. Прозіт!
Іполитов підняв свою чарку на рівень очей, крізь скло й прозору рідину риси обличчя Скорцені розпливлися і якось пом'якшали, тепер Іполитов був упевнений, що цей високопоставлений фашистський діяч справді симпатизує йому, хвиля вдячності накотилася на нього, і він ковтнув коньяку, віддано дивлячись на штурмбанфюрера.
– Я врахую ваші зауваження, – відповів коротко.
– Звичайно. – Скорцені поблажливо нахилив голову. Ще б пак, спробував би цей тип, якого вони витягнули з бруду не погодитися з ним! – Я для того й покликав вас, щоб подивитися, чи справді ви такий, яким розписують мої помічники. – Він ломився просто крізь хащі, без усіляких дипломатичних хитромудрощів, як ведмідь, котрого всі бояться.
Іполитов зробив спробу підвестися, але Скорцені махнув рукою, і він знову влаштувався в фотелі. Цього разу влаштувався зручніше, навіть витягнув ноги, бо збагнув, що грізний штурмбанфюрер не такий уже й страшніш, – іноді надто хороброю людину робить відсутність інтелекту й здібності реально оцінювати свої вчинки. І ще Іполитов зрозумів, що мусить в усьому погоджуватись із штурмбанфюрером, які б дурниці той не верз. Бо Скорцені вже звик до плазування оточуючих, а ця хвороба невиліковна.
А Скорцені спостерігав цього росіянина, першого, котрого запросили в цей кабінет, допустили до зручного крісла і з яким він навіть п'є коньяк. Але Скорцені не відчував і найменшого роздратування, бо від цієї людини надто багато залежало, можливо, доля не тільки його, а й багатьох людей рейху – справді козирна карта, і коли вдало піти з неї…
– Я вивчив вашу біографію, гер Іполитов, і вона подобається мені, – сказав.
Іполитов ледь поворушився в кріслі. Іронізує чи серйозно? Адже ж штурмбанфюрер не може не знати про його карне минуле, а злодійство карається і в третьому рейху.
Видно, Скорцені прочитав сум'яття на обличчі Іполитова, бо уточнив:
– Мені подобається, що ви весь час були в опозиції до більшовиків. Не має значення, в чому це виявлялося, – головне, що боролися з режимом різними методами, аж до крайніх.
Іполитов полегшено зітхнув. А Скорцені не такий уже й прямолінійний, принаймні для того, щоб назвати звичайну крадіжку крайніми методами, треба мати кебету в голові.
Повеселішавши, відповів:
– Усі методи дозволені, коли йдеться про запеклого ворога.
– Так, так! Тому ми і обрали вас, Іполитов. – Тепер Скорцені сказав просто «Іполитов», без «гер», що трохи вразило останнього, але вимушений був проковтнути це. – Ми обрали вас, бо віримо, що підете на все заради кінцевої мети. – Скорцені пильно втупився в Іполитова. – Вам відомо, в чому полягає вона?
– Особливо важлива диверсія…
Скорцені скривив рот у іронічній посмішці. Вирішив, що настав час відкрити всі карти. Зрештою, колись це треба зробити, а Іполитов, здається, вже дозрів для цього. Принаймні всі шляхи назад у нього відрізані.
– Так, особливо, важлива диверсія! – процідив крізь вуби. – Ви мусите знищити Верховного Головнокомандуючого червоних.
Іполитов сіпнувся в фотелі.
– Верховного? – відчув, що серце обірвалося від ляку та несподіванки, й перепитав: – Ви маєте на увазі?..
– Так, у ваше завдання входить знищення Верховного та інших членів російської ставки, – ствердив Скорцені.
Іполитов не відвів очей, лише тінь майнула дого обличчям, і він відповів твердо:
– Ця акція вимагає ретельної підготовки. Звичайну людину й близько не підпустять до Ставки. А ви уявляєте, як охороняють там членів Ставки чи інших керівників?
– Уявляю. І ми обрали вас, бо віримо, що зробите все, Щоб виконати наше завдання. Поновите ваші знайомства в Москві, вивчите маршрути руху машин Верховного та його охорони. До речі, як вам подобається «панцер-кнакке»?:
«Так ось для чого снаряди, які пропалюють п'ятдесятиміліметрову броню», – подумав Іполитов. Уявив себе десь у кущах поруч шосе, з- за рогу вискакує машина, він підводить руку, натискає на кнопку…
– Чудова, безвідмовна зброя, – відповів.
– Її сконструювали для вас, Іполитов.
Іполитов подумав, що Скорцені збрехав, але ця брехня аніскілечки не вразила його, навпаки, підлестила самолюбству. Відповів твердо:
– Сподіваюсь, що вдало скористаюся нею.
Але одразу відвів очі. Чесно кажучи, не мав такої твердої впевненості.
Це тут, у кабінеті Скорцені чи з Крауссом, можна костричитися, ходити півнем – їм хочеться, бо саме вони задумали цю операцію, і провал її означає великі неприємності для них…
А як воно буде там, за лінією фронту, під пильними очима всіх, починаючи від господарки квартири до випадкових перехожих? Не кажучи вже про чекістів. Іполитов знав, що мало не всі групи шпигунів та диверсантів, закинуті «Цепеліном» у радянський тил, провалюються, але вірив у свою щасливу зірку, власну кмітливість та винахідливість, хоч ночами в години безсоння серце й заходилося від жаху…
Однак тепер, коли є можливість, слід користуватися всіма благами життя і якомога переконливіше грати свою роль.