– Може, хтось і засудить мене… Йду з війни, а люди тут лишаються… Ти розумієш мене, коханий, та ж Іринка, – кивнула на ліжко поруч, – скаже: от улаштувалася – і чоловіка має, і додому поїхала…
– Я їй скажу! – ворухнувся Бобрьонок загрозливо.
– Усім рота не затулиш… Але я так думаю: пішла я на війну добровільно, могла б і не йти, сама на курси зв'язківців напросилася. Бо тоді важко було, німці он де стояли, і кожен мусив чимось допомогти. Два роки я в армії, хіба не досить?
– Ти в мене хоробра й розумна, мій лейтенанте, – зробив спробу пожартувати Бобрьонок, але жінка не сприйняла жарту, видно, Галині треба було виговоритися, самій усвідомити ціну свого вчинку, бо вела далі серйозно:
– Я за два роки знаєш чого набачилася?
– Знаю.
– Це тобі здається, що знаєш. І не догадуєшся, як важко жінкам в армії!
Іноді Бобрьонок думав про це, але не часто, бачив жінок, які лаялися не гірше солдатів, та проводив якусь межу між тими жінками й зовсім іншими, як його Галя. Ті існували за якоюсь рожевою ширмою, бо так хотілося йому, насправді ж такої ширми не існувало – і як мусить почуватися справжня жінка, цнотлива й ніжна, поміж чоловічої загальної грубості?
– Ти знаєш, Ігоречку, – сказала Галина якось відчужено, – не можу більше, як ти вважаєш, адже ж війна – чоловіча справа?.. Правда?
Це прозвучало і наївно, і водночас серйозно, принаймні в Бобрьонка не було легковажності в цьому запитанні, він відповів переконано:
– Звичайно.
Галя притулилася до нього, мовила:
– Он як німця женемо, скоро в Німеччині будемо, кінець війні, а я народжу дитину й чекатиму тебе.
– Рідна ти моя! – розчулився Бобрьонок. – Звичайно, народиш, і я повернусь.
– Бережи себе, – наказала Галина, і майор вперше відчув у її тоні якусь зовсім нову нотку, мабуть, владність, бо вона тепер стала його дружиною й могла наказувати йому.
– Берегтиму, – пообіцяв зовсім щиро, хоча й знав, та й вона знала, яка ефемерна зараз на фронті ця обіцянка, і, може, завтра на них з Толкуновим чекає сутичка з озброєними диверсантами, а хто скаже, чим вона закінчиться?
Нараз Галина схлипнула й прошепотіла крізь сльози:
– Я так не хочу їхати від тебе, здається, коли ти поруч, то хоч якось оберігаю. Звичайно, це дурниці, але така вже я дурна…
– Ти вродлива й розумна, – цілком щиро заперечив Бобрьонок.
– Це тобі здається. А знаєш, – мовила раптом, – я так хочу до мами, щоб посидіти в садочку, у нас в Узині яблуневий сад, а яблука червоні-червоні… І не чути всіх отих «беркутів», «ведмедів», «сорок»… І наказів та пострілів, як гуркочуть гармати, не чути…
Бобрьонок уявив собі, як сидить Галина в Узині й чекає дитину – либонь, вона має рацію, он приїжджають свіженькі лейтенанти з училища, це тобі не сорок перший рік, кадрів тепер вистачає, і треба дати жінкам хоч трохи спокою, бо Галина правду каже: війна – справа чоловіча.
Заспокоєний цією думкою, майор повернувся на бік і заснув одразу: спав, тихо дихаючи, й не бачив, як дивиться на нього щасливими очима кохана жінка.
Вони йшли години дві гущавиною та болотами, й нарешті Муха вивів їх до не широкої, але довгої і рівної лісової галявини.
Харитон зупинився і аж присвиснув од задоволення. Потім ходив по галявині, вимірюючи її кроками, щось сказав радистові, й вони засміялися вдоволено, як люди, котрі нарешті знайшли те, що довго шукали.
Юрко сидів на траві, поклавши на коліна автомат, і дивився, як сонце торкається верхівок сосен та ялин. Навпроти нього з протилежної частини галявини росла сигла – агенти постояли, тицяючи в неї пальцями, і Юрко збагнув, що сигла стала для них добрим орієнтиром.
А не все одно, подумав, хіба мало в лісі подібних галявин? Он зраділи, наче знайшли щось надзвичайне, унікальне, й треба було теліпатися сюди мало не дві години, коли й біля схрону галявин вистачає.
Хто-хто, а Муха й мірошник їх знають…
Скруха допікала Юркові вже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником – німецькі агенти. Псував настрій йому й сам Харитон – лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями.
Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежить за ним, принаймні кілька разів ловив на собі його вивчаючий погляд і від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.
Ось і зараз Харитоп підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботах, подивився пильно й запитав:
– Ну, що думаєш?
Юрко думав, що йому глибоко огидний цей перевертень з погонами радянського офіцера й навіть орденами на грудях, але тільки знизав невизначено плечима: мовляв, чого йому думати, коли існує начальство, – він людина мала і йому'взагалі не належить думати…
Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:
– Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? – помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.
– Куди саме?
– На кудишню гору… – голосно й нахабно засміявся Харитон, дуже задоволений своїм жартом. – Ти, хлопче, мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.
Цього тільки йому бракувало – потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить, – хоче цього чи ні, а вже допомагає гітлерівським агентам 3 робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом – шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки ліїака, точніше, вже знайшли, бо он як усміхаються.
Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:
– Ви, пане сотнику, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.
– Це для чого ж? – не збагнув Михайло. – Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.
Муха зневажливо поплескав його по плечі.
– Я б на твоєму місці був догадливішим…
– Мірошничиха? – чомусь аж зрадів Михайло. – Ти про неї? Про Зіну?
– Коли пана Семенюка нема…
– Можна й побавитися… – додав радист. – Шкода, я б також не відмовився.
– Годі, – обірвав Харитон суворо. – У мене в Квасові справи.
Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко, проте до хлопця ніхто й не звертався, буцім він був порожнім місцем, хлопчиськом, з котрим не слід рахуватися. Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта. Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.
Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, вибираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й зрештою мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?
У Семенюка гас був і вікна світилися.