Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.
– Ти, хлопче, – наказав, – заночуй у клуні, там тепло й сіном пахне, а я тебе підніму, коли треба.
Клямка за ним клацнула визивно, та й що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, сорокатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості, смердючим ведмедем, який суне лісом, не вибираючи дороги.
Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки. Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерхтіла й, здавалося, рухалась. Отак і земля наша мерехтить комусь, подумав Юрко і одразу згадав Катрусю: точніше, думав про неї завжди, але тепер уявив, як вона сіла на кругляки поруч, помацав навіть рукою – боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..
Помацав знову – й рука торкнулася холодної сталі шмайсера. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір'я.
У хатах навколо сліпо темніли вікна, спочатку Юркові здавалося, що з них на нього дивляться і стежать за кожним кроком, проте згодом це відчуття притупилося – він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого.
Тільки спершу, коли щойно вийшов із Семенюкового подвір'я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз'їждженої вулиці.
Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч у глибині стояла дерев'яна церква, навпроти – цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будиночок з двома освітленими вікнами. Юрко попрямував просто туди, слушно розміркувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.
Він увійшов, зупинився просто на порозі й огледівся.
Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном. Це було закономірно – час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу: тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.
За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом'ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.
Тому, хто потягнувся до карабіна, виповнилося щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.
У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився він на лавці попід стіною й, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.
Юрко підійшов до столу впритул.
– Ви голова сільради? – запитав у сивовусого.
– Я. Що вам?
– Маю розмову… – Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.
– Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?
– У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.
Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелум и засунув його до кишені штанів. Підвівся і перегнувся до Юрка через стіл.
– Хто ви й звідки вам відомо? – запитав суворо, – Я привів його до села.
– Ти? Сам?
– Точно. Він зараз у хаті Семенюка. – Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.
Голова обійшов стіл і зупинився навпроти нього. Білявий юнак схопив карабін і став позаду. Вони, так би. мовити, оточили Юрка, але все було правильно, й хлопець аніскілечки не образився. Ковтнувши води, сказав:
– Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде в ліс, а то й раніше.
– Хто ти? – запитав голова ще раз.
– Звуся Штунем. Юрій Щтунь – із Львова.
– І як же ти?.. З диверсантом?.. Юрко безнадійно махнув рукою.
– Трапилося…
– Бандера?
– Точно. – Почув, як за спиною клацнули затворсі карабіна, але голова застережливо підвів руку.
– Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?
– Мірошник – зв'язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку й ми також. Отож і зійшлися.
– Скільки вас?
– Четверо.
– Де?
– В лісовому схроні.
– Далеко?
– Верст десять. Чи трохи менше.
– Дорогу знаєш?
– Знайду.
– Чого затрималися в Семенюка?
– Мірошника нема дома, й диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.
– А ти до нас?
– Так.
– Чому?
– Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.
– І проти нас?
Юрко розгублено опустив голову.