– Усе може статися, – якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: – Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то «яструбки»!
У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг, – Люди життям ризикують, а ти…», – - сказав несхвально.
– А хто їх просить ризикувати? – пробуркотів Толкунов під ніс.
– Совість.
– А якщо випустять диверсанта?
– Погано.
– Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти!
– Так, – погодився Бобрьонок. – Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…
Але Віктор і так робив усе, що міг, і «віліс» стрибав по вибоях, як гірський козел, мчав назустріч сердитим хмарам…
Десять кілометрів до Квасова подолали за чверть години, хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під'їхали просто під ґанок. Голова почув звук мотора й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.
– Що?.. – нетерпляче вигукнув Бобрьонок. – Що сталося і де диверсант?
– Убитий.
– Ех!.. – з докором видихнув Толкунов. – Що ви наробили!
– Вбили диверсанта! Хіба неправильно?
Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, Це вже було добре, звичайно, краще було б взяти живим, та що поробиш. Зсунув кашкета на потилицю, наказав:
– Розповідайте, як сталося.
Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:
– Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним бандерою, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нас, мене, отже, й двох «яструбків». Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися й були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати. Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали.
– Де той бандера? – швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від показань людини, котра спілкувалася а диверсантом, залежить дуже багато.
– А тут… – голова відступив, звільняючи прохід. – До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.
Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ґанок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців – білявий з вихром, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима – він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.
Ступив до нього.
– Ти?.. – запитав. – Ти привів диверсанта в село? Хлопець зблід 3 підвівся. Був високий, одного зросту з майором – стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:
– Так, ми прийшли разом.
– А що далі?
– . Він лишився в Семенкугів, а. я побіг до сільради.
– Злякався? – запитав Толкунов.
Юрко відповів твердо:
– Ні, чого мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?
– То чого ж?
– Так він же німецький диверсант!
– А ти хто?
Юрко знітився.
– Але ж не гітлерівець, – відповів тихо.
– Бандерівець?
– Так.
– Звідки?
– З куреня Сороки.
– І що робив з диверсантом?
– Мали завдання прийти до Квасова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.
– Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями.
– Ні, – впевнено перервав його Юрко, – тепер не скажу.
Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:
– Ти прийшов до села з одним диверсантом? – запитав. – Де ж другий?
– У схроні.
– У якому схроні?
– Кілометрів за десять.
– Хто там?
– Німецький радист і сотник Муха.