– Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.
– І знайшли?
– Так.
– Де?
– На захід від села верст вісім.
– Ходили туди всі?
– Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.
– Знаєш, де схрон?
– Знаю.
– І знайти зможеш?
– Звичайно.
– Хочеш допомогти нам?
– Чого ж ні? – махнув рукою Юрко. – Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною що хочете…
Голова подав майорові шмайсер.
– Ось його зброя, – пояснив. – Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта. Ми пукали в тамтого шпигуна, але ж у темряві… А він із шмайсера – не розгубився і скосив.
– Допукалися, – не схвалив Толкунов. – -Не вмієш пукати, не берись!
Голова образився.
– Хто знав, що ви приїдете? А він би побавився з мірошннцею й до лісу… Спробуй схрон знайти!
Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:
– У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваше прізвище?
– Василем Стефураком звуся.
– А по батькові?
– Лук'яновичем.
– Шкода тільки, Василю Лук'яновичу, що хлопець ваш загинув.
– Шкода. Гарний був хлоп, фронтовик, там якось пронесло, а тут поклали.
– Смерть у бою!
– Так, – погодився голова, – почесна, та коли гине свій чоловік…
– А де жінка, в якої ночував диверсант? – запитав Бобрьонок.
Голова вказав на двері сусідньої кімнати.
– Комора там, – пояснив, – Без вікон, і не втече.
– Де труп шпигуна?
– Лишили на подвір'ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, – додав винувато, – сюди спішили, щоб зателефонувати.
Все було правильно, Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.
– Ти, – кивнув на білявого юнака, – лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, – передав шмайсера, – заслужив у. бою. А ми – до мірошниковвго подвір'я. До речі, а він сам де?
– Поїхав до району.
– Повернеться, не проґавте.
– Овва! – аж образився голова. – Ми того клятого посіпаку!..
– Поїхали, – наказав майор. – І ти з нами, – взяв Юрка за лікоть, – треба побалакати. – Він пішов уперед, не озираючись. Толкунов на всяк випадок пропустив Юрка поперед себе – все ж до кінця не довіряв йому.
Бобрьонок висвітив ліхтарем вбитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав Степан Олексюк, – високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще одної гранати, документів та цигарок із запальничкою, не знайшов.
Офіцерська книжка виписана на старшого лейтенанта Іллю Івановича Горохова, командировочне посвідчення… Власне, все. Ні, не все: намацав у комірі ампулу, спритно вирізав ножем. Отже, за інструкцією не мали права здаватися – краще легка смерть від ціанистого калію.
Лишивши голову сільради на подвір'ї, Бобрьонок з Толкуновим прихопили з собою Юрка і зайшли до хати. Хлопець сів на лаву під стіною, капітан засвітив лампу, влаштувався поруч, а майор присунув важкого стільця й сів навпроти.
З розбитого вікна тягнуло свіжістю, світло в лампі мерехтіло, Юрко намагався не дивитися на нього, але притягувало – бачив, як поступово закіптюжується скло від невміло прикрученого ґнота, й слухав майора, не дивлячись йому у вічі. Бо зустрітися з ним очима було важко, не тому, що боявся, страх уже минув, і не хвилювався за те, що станеться з ним, відчував навіть не вину, а незручність і тривогу, як школяр, котрий стоїть перед суворим учителем і не знає, яке саме запитання поставлять йому.
– Ваше прізвище, ім'я та по батькові? – сухо запитав Бобрьонок.
– Штунь Юрій Пилипович.
– Звідки.
– Із Львова.
– Давно в курені Сороки?
– Півроку.
– Брали участь в акціях?