– Чому?
– Я гімназію закінчив і був у курені начебто писарем. Гімназистом і називали – прізвисько.
– Що привело вас до бандерівців?
– Хотів визволити свою батьківщину.
– І довизволявся… – вставив Толкунов. – 3 автоматом проти своїх пішов.
– Я йшов проти німців.
– Чекай. – зупинив окапітана Бобрьонок. – Звичайно, Юрію, ваша провина велика, але ви вже фактично заслужили прощення. Казали, що допоможете нам..
– Я від своїх слів не відрікаюсь.
– Треба взяти радиста. Обов'язково живим.
– Розумію.
– Нічого ти не розумієш, – знову втрутився Толкунов. – Знаєш, як беруть диверсантів живими?
– Не доводилось.
– Справа ця не вельми легка..
– Вночі упевнився.
– А якщо упевнився, мусиш розуміти, на що йдеш.
– Розумію.
І знову ініціативу взяв на себе Бобрьонок:
– Треба виманити із схрону радиста. Бажано самого, без Мухи. Здається, так сотника звуть?
– Авжеж, Мухою.
– Зможеш викликати радиста із схрону?
– Дуже просто.
– Як?
– А звідки йому знати, що Харитон загинув? Скажу: кличе його разом з рацією.
– Правильно міркуєш, – пожвавішав майор. – Скажеш: наказ старшого групи.
– А якщо не повірить? – вставив Толкунов.
– Чого йому не вірити? Мусить.
– Так… – роздумливо ствердив Бобрьонок. – Підеш до схрону сам. Із зброєю. Тьху, чорт, віддав автомат «яструбкові».
– Нічого, заберемо, – махнув рукою Толкунов. – Тут от що мене хвилює: а якщо радист тебе запідозрить?
Юрко трохи подумав.
– Він Харитона боїться, – запевнив, – і не посміє не послухатись. В разі чого Муху доведеться… – хотів сказати «вбити» чи «застрелити», але язик чомусь не повернувся вимовити ці слова й просто рубонув долонею повітря. – Бо сотник небезпечний, він досвідчений і все розуміє, я мушу стріляти першим, поки буде можливість. А потім уже радиста примушу…
– Якщо почуємо постріли, – запевнив Бобрьонок, – ми увірвемось у схрон.
– Ні, – похитав головою Юрко, – не вийде. Там близько підійти не можна. Галявина й береза над люком… Повинні ховатися в кущах, а мені самому доведеться радиста… примушувати.
Бобрьонок невдоволеио покрутив головою.
– Не подобається це мені.
– І мені, – ствердив Толкунов.
– Нічого, – заперечив Юрко, – вони ж не чекатимуть.
– А ти гарніш хлопець! – Толкунов ляснув Юрка по плечі. Але тут же трохи відступив: – Для чого пішов до бандер, так і не розумію…
– Досить про це, – обірвав Бобрьонок. – Давайте ще раз обміркуємо все. Зараз сюди прибуде опергрупа районного відділу безпеки, вона прикриє тили, а вже нам з тобою, каштане, брати радиста.
– Що брати!.. – покрутив головою Толкунов. – Брати тьху, аби свого поганого носа висунув.
– Висуне… – Юрко відвів погляд від лампи, вперше подивився просто у вічі майорові. – Я зроблю так, що висуне.
– Тобі впевненості не позичати, – пробуркотів Толкунов.
– А мені це подобається, – раптом широко й відкрито посміхнувся Бобрьонок. – Подобається твоя впевненість.
– Хто мене запідозрить? – Юрко облизав сухі губи. – Муха? Так ми з ним пліч-о-пліч з оточення виривалася. А радист мусить виконати наказ.
– Твоїми б вустами мед-пиво пити! – мовив Толкунов, але не так похмуро, як раніше. – Гей, Вікторе, – гукнув у розбите вікно, – гайда до сільради, візьми в «яструбка» автомат. Скажи: позичаємо, вдень віддамо, а то ще розрюмсається.
«Віліс» від'їхав, і відразу з протилежного боку вулиці почувся гуркіт мотора. Голова вискочив на вулицю, замахав руками, і автомобіль з оперативною групою зупинився біля подвір'я.
Частину полігона відгородили колючим дротом і нікого не підпускали туди. З Берліна прибула спеціальна есесівська команда, яка охороняла об'єкт, – кремезні хлопці з автоматами, котрим заборонили вести будь-які розмови. І все ж треба було знайти якийсь ключ до розгадування таємниці полігона.
Але який? Чим більше обмірковував цю проблему Сивий, тим більше переконувався, що навряд чи зможе щось придумати. Догадувався, що таємничий полігон і попередня секретна акція із закиданням через лінію фронту розвідницької групи – дві ланки одного ланцюга. Однак чого вартий його здогад? Потрібні були факти, а Марков – так називався він у розвідшколі «Цепелін» – не мав жодного факту.
Правда, одного разу, затримавшись уранці біля входу до школи, побачив перед ворітьми полігона чорний «мерседес» і трьох чоловіків у плащах, які вийшли з машини. Але що з того, коли ні облич, ні номерів автомобіля не міг розібрати?
Марков працював з курсантами майже автоматично й скоро відпустив їх. З голови не виходили троє в плащах, перед якими розчинилася брама найсекретнішого об'єкта. Що вчинити? Простежити за чорним «мерседесом» не мав змоги, до міста добирався автобусом, іноді підвозив хтось із начальства – можна було б, щоправда, відійти пішки кілометр чи два, заховатися десь і засікти номери «мерседеса». Але, добре подумавши, Марков відкинув цю ідею. До міста, дев'ять кілометрів, всі їздять службовим автобусом, його відсутність помітять, затримають автобус. Далі: хтось може побачити, як він іде пішки, а це, безумовно, викличе підозру чи небажані розмови.