– Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.
– Частина?
– Тридцять дев'ятий стрілецький полк дев'ятнадцятої дивізії.
– Потрапили в полон чи здалися самі?
– Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.
– І там тебе завербували?
– Винуватий…
– Винуватий, кажеш!.. – підвищив голос Карий. – Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся.
Радист стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав:
– Тобі казали, що зараз мусиш робити?
– Так, – підвів голову з надією.
– Це твій останній шанс, – мовив полковник вагомо. – Ми підготуємо радіограму, й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограми проконтролюємо до останньої крапки. И від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?
Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.
– Я готовий хоч якось спокутувати свою провину… – нараз затнувся, мабуть, хотів додатки «товаришу полковник», та не насмілився.
– Давайте сюди другого, – розпорядився Карий. Агент нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя.
Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула по обличчю – либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.
Полковник мовив:
– Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?
Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, однак це не обходило Карого. Полковник махнув рукою, і їх обох вивели.
Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м'який диван, а Толкунов відмовився.
– Після «віліса», товаришу полковник, дозвольте постояти.
– Мушу повідомити вам, товариші, – сказав Карий, – що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.
Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.
– Прапори?.. – перепитав.
– Начальство цінує вас.
– Не бачу.
– Це як зрозуміти?
– Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п'ятдесят. І спати відпустили б.
Полковник зареготав.
– Невже гадаєш, що я вже зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.
Толкунов задоволено гмикнув у кулак.
– Дякуємо, товаришу полковник.
– Як бути з хлопцем? – запитав Бобрьонок.
– Яким?
– Що допоміг нам узяти радиста.
– Юним бандерівцем? – пожартував Карий.
– Не такий уже він і юний… – втрутився Толкунов.
– Гарний хлопець, – сказав Бобрьонок упевнено. – І зробив усе, що міг.
Полковник подумав і розпорядився:
– Скажіть Щеглову, щоб зв'язався з місцевим відділом Держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.
– Він хоче вчитися.
– Навчений вже… І так розумний, – сказав Толкунов.
– Це ти, Олексо, даремно, – гаряче заперечив Бобрьонок. – Хто ліз у схрон, ризикуючи.життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав: нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім нехай вступає.
– Ну, давай, давай… – примирливо пробуркотів Толкунов.
Розшукувані пішли, а Карий накидав радіограму й наказав покликати агентів.
– Ознайомся, – показав радистові, – усе правильно? Радист прочитав уважно:
«Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Все підготовлено для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий».
– Усе правильно, – ствердив, – коли передавати?
– Ваш графік виходу в ефір?