Затріщали кущі, хтось проламувався просто до них, полковник почав підводитися до кидка, та солдати, що лежали попереду, випередили його. Вони кинулися з двох боків на людину, що, важко дихаючи, бігла до галявини. Німець упав обличчям у мокре пріле листя, і один із солдатів сів йому иа спину, викрутивши руки.
– Здаюсь! – вигукнув німець, точніше, не вигукнув, прохрипів. – Капут, здаюсь…
Але не всі хотіли наслідувати його приклад – знову ліс розколола суха автоматна черга шмайсера, у відповідь застрочили з ПШШ, і відразу знову все стихло.
Карий повернув полоненого обличчям догори, увімкнув ліхтарик. Лежить, заплющивши очі чи то від різкого світла, чи то від переляку, зовсім ще зелений юнак. Нарешті закліпав очима й повторив:
– Капут…
– Тобі – капут! – не без задоволення ствердив солдат, який взяв гітлерівця. – Точно.
– Відставити! – суворо зауважив полковник. – Знаєте, як поводитися з полоненими?
– Слухаюсь, товаришу полковнику! – підтягнувся. – Але ж сам фріц каже…
– Підведіть його.
Німець йиявився невисоким і миршавим.
– Хто ти? – запитав полковник німецькою.
– Бортрадист Курт Мюллер, – виструнчився, наскільки дозволяли скримцьовані позаду руки.
– Хто твій командир?
– Гауптман Петер Шульц.
Карий хотів запитати, з яким завданням летіли й що трапилося з літаком, та розсунулися кущі й з'явився старший лейтенант Туликов. Доповів:
– Затримали п'ятьох. Одного вбито.
– Командир живий? – Здається.
– Давайте сюди.
– Тут поруч, – вказав рукото Туликов. Полковник ступив туди, та нараз зупинився і обернувся до бортрадиста.
– Ваше завдання? – запитав.
– Не знаю.
– Хто був у літаку, крім екіпажу? Десант?
– Я нічого не знаю. Я – простий солдат, і мені нічого не кажуть…
– Після посадки літака виходили в ефір?
– Так.
– Що передав?
– Завдання виконане.
– Яке завдання?
– Це знає лише командир.
– Кого висадили?
– Не знаю.
– Скільки їх було?
– Двоє.
– Їхнє завдання?
– Нам нічого не казали.
Він мав рацію: звичайно, бортрадист нічого не міг знати про операцію. Карий розсунув плечем кущі, протиснувся крізь них до невеличкої галявини, де попід деревами тирлувалися полонені.
– Хто командир? – запитав. Темна постать відділилася від інших.
– Ваше прізвище та звання?
– Гауптман Петер Шульц.
Усе сходилося, і бортрадист сказав правду.
– Ви висадили диверсантів, – мовив полковник так, наче знав усі плани гітлерівців, – кого і з якою метою?
– У наше завдання входило тільки висадити їх, – одповів гауптман. – Більше ніхто й нічого не знає.
– Хто вони: німці чи росіяни?
– Я давав присягу… – почав гауптман не дуже рішуче. – І полонений не мусить…
– Ви приземлилися на чужій території із шпигунсько-диверсійною метою, – жорстко обірвав його Карий. – А за законами військового часу з шпигунами…
– Ми не шпигуни – екіпаж літака виконував завдання командування.
– Це ще треба довести.
– Усе одно, кінець один, – безнадійно махнув рукою гауптман, – розстріл.
Від групи полонених відділився невисокий, худорлявий чоловік. Назвався: