Сулова відкинула брезентову запону з колін.
– А що, – відповіла впевнено, – тепер ми серед своїх, і мусять шанувати своїх героїв.
Сказала так, що тільки Іполитов відчув легкий іронічний підтекст. Він кілька разів присів, розминаючись, – гарний настрій уже повернувся до нього. Дістав флягу з коньяком, ковтнув лише раз, наче святкував свою першу перемогу, подав Лідці, проте вона відмовилась,
– І тобі не раджу, – сказала осудливо.
– Символічно, – осміхнувся той.
Але Сулова похитала головою, і Іполитов заховав флягу.
Сулова легко вистрибнула з коляски, підвела руки, груди в неї випнулися, Іполитов жартівливо ляснув її по сідниці й мовив:
– Живемо! Тепер самі собі хазяї… Грошей навалом, документи гарні, гуляй…
– Трохи можна й погуляти, – погодилась Сулова. – Влаштуємось у Москві, десь у готелі, там зараз магазини з комерційними цінами, пам'ятаєш, Валбіцин казав, усе є, день-два відпочинемо…
– Ні, – заперечив Іполитов, – в готелі небезпечно. Всі готелі під наглядом, краще знімемо квартиру. Кімнату під Москвою, є таке селище Красково, там у мене знайомі, житимеш на дачі, як пані.
– Не на дачу їдемо.
– Звичайно, але звідти на Москву приміські поїзди ходять. Сорок хвилин – і в центрі.
– Мабуть, маєш рацію, – погодилась Сулова. Правда, бурхливе готельне життя з вечірніми ресторанними посиденьками більш імпонувало їй, проте їхали в Москву не для гулянок.
– Головне, не поспішати; – мовив їполитов. – І виважувати кожний крок. Спіткнешся – не підведешся.
– Але ж Краусс наказував не зволікати.
– Де той Краусс? Нам з тобою, Лідо, тепер Краусс до фені, – заперечив Іполитов. – Про себе мусимо насамперед дбати. Бо тепер ми самі, а проти нас усі, – розвів руки, наче показуючи. – Усі без винятку, слова сказати не можна, краще й думки ховати.
– Так, самі, – погодилась Сулова. – Ніхто не допоможе. Самі проти всіх, ти над цим думав? І тобі не буває лячно?
– Ти ці жіночі вибрики кинь. Лячно не лячно, своє мусимо робити. Боязких сюди б не посилали, – заперечив Іполитов якнайупевненіше, але сам подумав, що все залежатиме від ситуації і розумна людина на його місці мусить насамперед роздивитися і зважити на все. Буде можливість виконати завдання – виконуй. Чому не підкласти міну під час якихось зборів, навіть цікаво, разом з Верховним та його оточенням загинуть ще десятки людей – розголос на весь світ. А хто вчинив? Він, Іполитов, або майор Таврин, – і його ім'я прославиться у віках. Чи вистежити машину, в якій Верховний їздить до Кремля…
Заліг десь у потайному місці, звідки легко втекти, – один постріл з «панцеркнакке», машина горить, довкола сум'яття, а ти тікаєш…
Правда, охорона там, певно, метикована, одразу почнуть переслідувати – треба добре вивчити місцевість, десь поблизу поставити мотоцикл, на ньому можна рвонути навіть лісовими стежками: наше вам з китичкою, як казали до війни, бувайте здорові, не чхайте…
Щоправда, варіант з міною в театрі – безпечніший, Іполитов більше схилявся до нього. Головне – одержати перепустку на урочисте засідання, звичайно, одразу таке не робиться, треба налагодити зв'язки, увійти в довір'я, знайти впливових знайомих.
І зважити на все. Так, недарма каже народна мудрість: сім разів мір, а раз утни.
Зрештою, можна утнути, а можна й не утнути. Є чудовий край – Середня Азія. Колись він жив і працював там – на Турксибі. М'який клімат, довірливі люди, чудові старовинні міста. Якщо виникнуть якісь ускладнення, можна податися туди. Героєві Радянського Союзу там узагалі можна ханьки м'яти. До того ж він чув: таджички дуже вродливі й пристрасні – прибитися до якоїсь красуні, а там – що бог дасть.,.
Іполитов уважно зиркнув на Сулову. Не відводить від нього очей, і навіть тепер, коли тільки почало розвиднюватися і небо на сході лише посвітлішало, можна розгледіти на її обличчі саркастичну посмішку.
Невже прочитала його думки?
Що ж, у проникливості їй не можна відмовити, але ж, дорогенька, думай, що хочеш, а останнє слово за ним.
Так, за ним!
– Сідай, Лідо, – наказав Іполитов, – чула, вони перекрили зону й шукають нас.
– Щось ти став харапудливим, – одповіла безжурно, – шлагбаум минули, тепер усе позаду.
– Ну й дурепа, – лагідно зауважив Іполитов. – Чим далі від'їдемо, тим краще.
Ліда не стала заперечувати. Сіла в коляску якось хильцем, немов змерзла, Іполитов навіть розчулився і погладив її по плечу – що не кажи, а подругу життя на крутих поворотах слід підбадьорити.
Вони проїхали лісом з кілометр чи трохи більше, уже майже зовсім розвиднилося, дорога звузилася, проминули роздоріжжя, і нараз попереду, буквально метрів за п'ятдесят, впало дерево. Іполитов, хоч яку реакцію мав, проїхав ще кілька метрів, не одразу усвідомив, що сталося, але вже через секунду чи дві збагнув: дерева за тихої погоди самі не валяться – різко викрутив кермо й потягнувся до автомата, та його вже схопила Сулова.
– Давай! – вигукнула. – Назад і швидше!
Пролунала автоматна черга – стріляли по них, Іполитов почув свист куль над головою. Газонув і рвонув просто в кущі, а Ліда вже обернулася й відкрила вогонь – куди вона стріляє, адже ж по них б'ють із шмайсерів від поваленого дерева, а вона строчить убік…
Їх урятувало те, що Іполитов кинув мотоцикл узбіччям по кущах, а за кілька метрів дорога повертала. Вже вискочіїли в безпечну зону, а Сулова, незручно спершись коліньми на сидіння коляски, все ще строчила в білий світ. Іполитов поклав їй правицю на плече, стиснув.
– Досить, – наказав, та Ліда не почула. – Кажу, досить, – повторив і легко вдарив по потилиці.
Сулова припинила стрілянину, здивовано повернулася до Іполитова: чого б'ється, адже вона, тільки вона врятувала їх…
Через кілька хвилин вони знову виїхали на роздоріжжя, Іполитов повернув праворуч, бо тут скоро кінчався ліс і можна було об'їхати його.
– Молодець, Лідо, – мовив зовсім щиро. – А ти казала: все позаду. Бачиш, тільки починається.
– Але ж вони стріляли у своїх… – відповіла розгублено. – Ми ж тепер свої, а вони чомусь стріляють…
– Бандери, – пояснив Іполитов, – хіба не зрозуміла? Ми наштовхнулися на бандерівську засідку.
– Так бандери ж – наші… – Сулова заховала автомат. – Виходить, стріляли по своїх…
Іполитов переможно посміхнувся. Був задоволений собою, своєю миттєвою реакцією, вмінням моментально оцінити становище й прийняти єдино правильне рішення. І ще, хоч і лютував на бандер, які могли покласти їх на лісовій дорозі, подумав: усе гарно і все йде так, як треба. Адже бандери мусять стріляти по них – радянських офіцерах, фронтовиках, які виконують завдання командування. Справді, все йде так, як належить.
Іполитов дав газ і вискочив на бруківку. Згадав: ця дорога позначена на карті і через кілька кілометрів повинна пересікти шосе.
Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки Юров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.
Шалалай попрвив плащ-намет, суворо подивився на солдата з автоматом.
– Завдання ясне? – запитав.
Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос, – був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки видніла недавно підстрижена під «нулівку» голова – шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду, він часто шморгав носом і витирав його рукавом шинелі – старої, засмальцьованої і завеликої для хлопця.
– Ясне, товаришу каштан! – відповів солдат тонким голоском і шморгнув носом.